
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
22:26
Краще говорити мовою жестів,
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
на дні якої - крик, відчай.
Ліпше говорити мовою очей,
на дні якої - пристрасть.
Худий, виснажений ізгой
гримить кайданами
порожніми вулицями.
І його ніхто не чує.
2025.09.18
21:16
Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.
Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
2025.09.18
19:05
Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на х
2025.09.18
18:13
Байдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Поеми
Іван Сірко
Ой як крикне старий орел, що під хмари в’ється,
Гей загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.
Ой не вітер в полі грає, не орел літає,
Отож Сірко з товариством на Січі гуляє
Пісня про Івана Сірка
Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак
Польський король Ян третій Собеський
1
Ну, ось і ти , Іване сину Дмитрів,
Хоч і не ввійшов у ті літа,
Коли належить йти у Трахтемирів ,
А все ж не годен зараз сісти на коня,
Тим паче , як донедавна, володіть шаблюкою.
Така ж у лівім боці печія, що просто дихать нічим…
Тож одійшов на пасіку тихенько од Коша,
Щоб неміч кошового товариство не помітило.
А чи ж гадалось, що одинцем на той світ одійду?
Стільки просив я і Самойловича , й царя
За праведні труди віддать мені Келеберду ,
Аби в сімейнім колі бодай на старості пожити.
«Мерефи з тебе досить»,- такий їх був одвіт.
Бояться, щоб Келеберду я не зробив
Такою ж непокірною, як і моє любе Запорожжя.
Що ж, і на тім спасибі. Могли б за домагання
В Сибір запроторити знову . Може, вже й навіки...
...Недовго був я там, а як згадаю, на серці то зима, то осінь.
2
Надивившись, як борються за булаву
Сомок, Ханенко, Хмельниченко, Тетеря,Суховій, Виговський…
На злочини проти матері-Вкраїни скорі,
Наміривсь врешті і я за гетьманство боротись,
Аби розтерзану Вітчизну об’єднати.
Тут трапилася й слушна нагода:
Дем’яна Многогрішного разом із сім’єю
Та осавулом Грибовичем погнав цар у Сибір.
А ми якраз саме тоді орду Білогородську
Розгромили вщент і мурзу взяли в полон.
Перебравсь я на Лівобережжя, аби в Курську
Зустрітися з боярином Ромодановським
І передать йому в дарунок мурзу за те,
Що дістав цареву згоду на моє гетьманство.
Безоружний із зятем Іваном їхав я і не гадав,
Що давній ненависник мій Жученко сидить в засаді,
Щоб, як грабіжник, напасти й одібрать мурзу,
А мене в кайдани закувати. Були в нього і спільники.
Цареві чолобитну надіслали, немовби я підбурюю народ.
І боярин-благодійник наказ отримав височайший –
Негайно ж бунтаря доставити в Москву.
Ну, а звідти єдина путь – на плаху чи в Сибір.
Як осавула Многогрішного, намірився і я тікати.
І таки б утік, якби оті, хто заслав в Тобольськ,
Змушені самі були мене з неволі визволяти.
Бачте, як і завжди, коли вже непереливки Москві,
Знає вона, клята, куди звертатись. До Запорожжя, звісно.
Клопотавсь про те також і король польський.
Два давні вороги змушені були єднатись,
Щоб вистоять перед загрозою турецького султана.
От їм і знадобився знов Сірко та козаки його.
Не як рятівника, а як злочинця Москва мене стрічала.
Цар влаштував такий собі вертеп: зібрав у свої палати
Патріарха з усім почтом , знатних бояр і думних.
Перед ними я мав присягти, що віднині
Вірно служитиму його царській величності.
«Відпускаю,- сказав цар наостанок,-
По заступництву вірного підданого нашого
Гетьмана Івана Самойловича, тому що
Царське слово не мінливе. Писав я й запорожцям,
Що відпущу тебе, і, бачиш, відпускаю».
Я клявся, і начебто гадюка стискувала серце,
Бо ж глумлінням був той вертеп і над моїм народом.
Бог свідок: ніколи не ходив я плюндрувати Україну.
Всі наміри мої – завдати якомога більше шкоди
Бусурманам – нашим одвічним ворогам.
А Москва тільки те й знала, що поневолити і Запорожжя,
Отож, після Сибіру я вирішив – краще буть вільним і проханим,
Аніж своє вимолювать в грабіжників.
3
Мій вірний коник та пес, та бджоли –
Роками вимріяне і недосяжне сімейне гроно.
Невтомні бджоли, як і козаки мої.
До оковитої хіба що неохочі.
Щасливі, ніхто не заважа їм жити.
А тут – зусібіч стільки ворогів...
Були б тільки чужі, а то й свої…
Щось путнє Дорошенко намірявсь зробити.
А чим скінчив? Служить підніжкою Москві…
Злигався був із кримським і турецьким бузувірами,
Не кого-небудь, а християн в дарунок посилав їм.
Одну з таких-от передач вдалося перейняти…
Молодик й десятеро татар, наче худобу,
Півтора десятка колодників у рабство гнали.
Татари кинулись навтьоки, та козаки їх порубали,
А молодика й розкутих наших бранців привели у Січ.
Зібралась Рада. Прочитали одібрані листи султанові
І порішили: за таке глумління над християнами
Скарать на смерть молодика, котрий назвавсь Мазепою Іваном.
Поглянув я на хлопця й не побачив страху в очах його,
А тільки розумом світилися вони незвичним.
Порадивсь з отаманами: Дорошенкова, а не його провина.
«Панове браття,- звернувсь я до громади,- просимо вас
Не убивати цього чоловіка. Може, він нам
І вітчизні нашій ще знадобиться».
Хотів затримать юнака у себе якомога довше,
Дізнатись дещо більше, ніж було в листах,
Та про пригоду цю цареві донесли вже,
І Самойлович наказав доправити молодика в Москву.
Для певності, бо знав мій непокірний норов,
Дружину ув’язнив мою, а зятя відіслав на Січ, щоб супроводить.
4-
Вляглися бджоли. Натомлені, мабуть, уже сплять.
А біль мій нізащо не хоче спати. Чим приспать його?
Спогадами, може? Звісно ж, про походи.
Усе життя, вважай, у них минуло…
Скільки ж їх було? Півсотні щонайменше.
Як у чарівника, козацтво в мене вірило.
Питали молодики , чи й справді із зубами народився,
А як до столу піднесли, ще й ухопив пиріг з начинкою?
Хто віда, як воно насправді там було, та козаки
Сприймали це як Божий знак, щоб ворогів нещадно гризти.
Я часом одбувався напівжартом: «Як не дай Бог,
В бою загину чи так помру, беріть в похід мою правицю».
Козаки без остраху на турків і татар зо мною йшли
І повертались найчастіше з перемогою.
«Урус-шайтан» – себто руський диявол татари мене прозвали,
А матері лякали дітей своїх цим ненависним їм іменем…
Схожі, мов близнюки, всі ті походи –пожежі, порубані тіла,
Багата здобич і радість – визволені з полону браття-бранці…
…Стривай, а цей ось не такий, як решта.
Не тим, що спалено було Бахчисарай,
А хан од «недишкретних гостей» ледь вирвавсь.
Оце і зараз, тільки-но заплющу очі, бачу те,
Що й досі не в змозі до пуття ніяк збагнути...
…Тисяч зо сім вчорашніх бранців було.
Сказав їм: «Хто хоче, з нами хай іде на Р
Р.S.
Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли Коша нашіптували цареві інше:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман і справді був з ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.
-------------
Іван Сірко (1605(1610) -1680) – вісім років поспіль обирався кошовим отаманом Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового.- Фактичний матеріал запозичено з книжки: Дмитро Яворницький «Іван Дмитрович Сірко». Дніпропетровськ, «Промінь», 1990.
Ян Третій Собеський (1629-1696) – польський король і великий князь литовський.
1578 року привілеєм польського короля Стефана Баторія Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених і старих реєстрових козаків.
Іван Самойлович (початок 1630-х -1690) –голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672-1687).
Олексій Михайлович Романов (1629-1676) – російський цар.
Келеберда – село на лівому березі Дніпра, неподалік Канева.
Мерефа – слобода на Харківщині, де народився Іван Сірко і де мешкала його родина. Нині містечко.
Дем’ян Многогрішний – голова козацької держави на Лівобережжі України (1669-1672).
Григорій Ромодановський (рік народження невідомий -1682) – московський державний і військовий діяч 17 ст.
Петро Дорошенко (1628-1698) – голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676). Після зречення змушений був переїхати до Москви, призначений вятським воєводою.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван Сірко
Ой як крикне старий орел, що під хмари в’ється,
Гей загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.
Ой не вітер в полі грає, не орел літає,
Отож Сірко з товариством на Січі гуляє
Пісня про Івана Сірка
Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак
Польський король Ян третій Собеський
1
Ну, ось і ти , Іване сину Дмитрів,
Хоч і не ввійшов у ті літа,
Коли належить йти у Трахтемирів ,
А все ж не годен зараз сісти на коня,
Тим паче , як донедавна, володіть шаблюкою.
Така ж у лівім боці печія, що просто дихать нічим…
Тож одійшов на пасіку тихенько од Коша,
Щоб неміч кошового товариство не помітило.
А чи ж гадалось, що одинцем на той світ одійду?
Стільки просив я і Самойловича , й царя
За праведні труди віддать мені Келеберду ,
Аби в сімейнім колі бодай на старості пожити.
«Мерефи з тебе досить»,- такий їх був одвіт.
Бояться, щоб Келеберду я не зробив
Такою ж непокірною, як і моє любе Запорожжя.
Що ж, і на тім спасибі. Могли б за домагання
В Сибір запроторити знову . Може, вже й навіки...
...Недовго був я там, а як згадаю, на серці то зима, то осінь.
2
Надивившись, як борються за булаву
Сомок, Ханенко, Хмельниченко, Тетеря,Суховій, Виговський…
На злочини проти матері-Вкраїни скорі,
Наміривсь врешті і я за гетьманство боротись,
Аби розтерзану Вітчизну об’єднати.
Тут трапилася й слушна нагода:
Дем’яна Многогрішного разом із сім’єю
Та осавулом Грибовичем погнав цар у Сибір.
А ми якраз саме тоді орду Білогородську
Розгромили вщент і мурзу взяли в полон.
Перебравсь я на Лівобережжя, аби в Курську
Зустрітися з боярином Ромодановським
І передать йому в дарунок мурзу за те,
Що дістав цареву згоду на моє гетьманство.
Безоружний із зятем Іваном їхав я і не гадав,
Що давній ненависник мій Жученко сидить в засаді,
Щоб, як грабіжник, напасти й одібрать мурзу,
А мене в кайдани закувати. Були в нього і спільники.
Цареві чолобитну надіслали, немовби я підбурюю народ.
І боярин-благодійник наказ отримав височайший –
Негайно ж бунтаря доставити в Москву.
Ну, а звідти єдина путь – на плаху чи в Сибір.
Як осавула Многогрішного, намірився і я тікати.
І таки б утік, якби оті, хто заслав в Тобольськ,
Змушені самі були мене з неволі визволяти.
Бачте, як і завжди, коли вже непереливки Москві,
Знає вона, клята, куди звертатись. До Запорожжя, звісно.
Клопотавсь про те також і король польський.
Два давні вороги змушені були єднатись,
Щоб вистоять перед загрозою турецького султана.
От їм і знадобився знов Сірко та козаки його.
Не як рятівника, а як злочинця Москва мене стрічала.
Цар влаштував такий собі вертеп: зібрав у свої палати
Патріарха з усім почтом , знатних бояр і думних.
Перед ними я мав присягти, що віднині
Вірно служитиму його царській величності.
«Відпускаю,- сказав цар наостанок,-
По заступництву вірного підданого нашого
Гетьмана Івана Самойловича, тому що
Царське слово не мінливе. Писав я й запорожцям,
Що відпущу тебе, і, бачиш, відпускаю».
Я клявся, і начебто гадюка стискувала серце,
Бо ж глумлінням був той вертеп і над моїм народом.
Бог свідок: ніколи не ходив я плюндрувати Україну.
Всі наміри мої – завдати якомога більше шкоди
Бусурманам – нашим одвічним ворогам.
А Москва тільки те й знала, що поневолити і Запорожжя,
Отож, після Сибіру я вирішив – краще буть вільним і проханим,
Аніж своє вимолювать в грабіжників.
3
Мій вірний коник та пес, та бджоли –
Роками вимріяне і недосяжне сімейне гроно.
Невтомні бджоли, як і козаки мої.
До оковитої хіба що неохочі.
Щасливі, ніхто не заважа їм жити.
А тут – зусібіч стільки ворогів...
Були б тільки чужі, а то й свої…
Щось путнє Дорошенко намірявсь зробити.
А чим скінчив? Служить підніжкою Москві…
Злигався був із кримським і турецьким бузувірами,
Не кого-небудь, а християн в дарунок посилав їм.
Одну з таких-от передач вдалося перейняти…
Молодик й десятеро татар, наче худобу,
Півтора десятка колодників у рабство гнали.
Татари кинулись навтьоки, та козаки їх порубали,
А молодика й розкутих наших бранців привели у Січ.
Зібралась Рада. Прочитали одібрані листи султанові
І порішили: за таке глумління над християнами
Скарать на смерть молодика, котрий назвавсь Мазепою Іваном.
Поглянув я на хлопця й не побачив страху в очах його,
А тільки розумом світилися вони незвичним.
Порадивсь з отаманами: Дорошенкова, а не його провина.
«Панове браття,- звернувсь я до громади,- просимо вас
Не убивати цього чоловіка. Може, він нам
І вітчизні нашій ще знадобиться».
Хотів затримать юнака у себе якомога довше,
Дізнатись дещо більше, ніж було в листах,
Та про пригоду цю цареві донесли вже,
І Самойлович наказав доправити молодика в Москву.
Для певності, бо знав мій непокірний норов,
Дружину ув’язнив мою, а зятя відіслав на Січ, щоб супроводить.
4-
Вляглися бджоли. Натомлені, мабуть, уже сплять.
А біль мій нізащо не хоче спати. Чим приспать його?
Спогадами, може? Звісно ж, про походи.
Усе життя, вважай, у них минуло…
Скільки ж їх було? Півсотні щонайменше.
Як у чарівника, козацтво в мене вірило.
Питали молодики , чи й справді із зубами народився,
А як до столу піднесли, ще й ухопив пиріг з начинкою?
Хто віда, як воно насправді там було, та козаки
Сприймали це як Божий знак, щоб ворогів нещадно гризти.
Я часом одбувався напівжартом: «Як не дай Бог,
В бою загину чи так помру, беріть в похід мою правицю».
Козаки без остраху на турків і татар зо мною йшли
І повертались найчастіше з перемогою.
«Урус-шайтан» – себто руський диявол татари мене прозвали,
А матері лякали дітей своїх цим ненависним їм іменем…
Схожі, мов близнюки, всі ті походи –пожежі, порубані тіла,
Багата здобич і радість – визволені з полону браття-бранці…
…Стривай, а цей ось не такий, як решта.
Не тим, що спалено було Бахчисарай,
А хан од «недишкретних гостей» ледь вирвавсь.
Оце і зараз, тільки-но заплющу очі, бачу те,
Що й досі не в змозі до пуття ніяк збагнути...
…Тисяч зо сім вчорашніх бранців було.
Сказав їм: «Хто хоче, з нами хай іде на Р
Р.S.
Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли Коша нашіптували цареві інше:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман і справді був з ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.
-------------
Іван Сірко (1605(1610) -1680) – вісім років поспіль обирався кошовим отаманом Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового.- Фактичний матеріал запозичено з книжки: Дмитро Яворницький «Іван Дмитрович Сірко». Дніпропетровськ, «Промінь», 1990.
Ян Третій Собеський (1629-1696) – польський король і великий князь литовський.
1578 року привілеєм польського короля Стефана Баторія Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених і старих реєстрових козаків.
Іван Самойлович (початок 1630-х -1690) –голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672-1687).
Олексій Михайлович Романов (1629-1676) – російський цар.
Келеберда – село на лівому березі Дніпра, неподалік Канева.
Мерефа – слобода на Харківщині, де народився Іван Сірко і де мешкала його родина. Нині містечко.
Дем’ян Многогрішний – голова козацької держави на Лівобережжі України (1669-1672).
Григорій Ромодановський (рік народження невідомий -1682) – московський державний і військовий діяч 17 ст.
Петро Дорошенко (1628-1698) – голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676). Після зречення змушений був переїхати до Москви, призначений вятським воєводою.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію