
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.23
22:47
Парк перебудовують,
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
здирають асфальт,
знищують старі споруди.
Скільки спогадів поховано
під уламками
старих конструкцій!
Минуле вже ніколи
не повернеться, хіба що
2025.10.23
21:56
Я звертаюсь до спільноти:
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
Досить лаятись, агов!..
Є незіграні ще ноти
Їм потрібна буде кров…
І не тільки на сьогодні
І не тільки для бійців…
Ми усі… усі Господні
А ще ці… оці… і ці,
2025.10.23
20:59
У вербові коси заплітав волошки.
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
Небо усміхалось, стало синьо трошки.
У кленовім листі заспівав тихенько.
Шепотіли хмари: "Гарно як, рідненький!"
У гіллі ялини таємниче дуже.
Вітер віти гладив: "Мій колючий друже."
2025.10.23
20:53
Лежав дідусь з відкритими очима,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
в яких осколок смерті задубів.
В їдкій задусі плакала дитина
і не знаходила своїх батьків.
Вона запам'ятає, Боже правий,
до потойбіччя моторошну ніч,
як дім палав у вогняній заграві,
2025.10.23
20:14
Від гір Алтайських тягнуться степи
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
Попід Уралом, повз Каспійське море,
Понад Кавказькі неприступні гори
В Карпатський упираючись тупик.
Коли Карпати з півдня обійти,
То можна у Паннонію дістатись.
А далі гори – нікуди діватись.
Тут можна трохи дух
2025.10.23
17:49
Приснилась велика дерев’яна хата. Простора і світла. Але всі меблі в домі були розбиті. Я стояв серед цього дерев’яного хаосу і усвідомлював, все це розтрощив і перетворив полички, ліжка, шафи і комоди в невпорядковану купу дощок саме я. Я вийшов на подві
2025.10.23
13:27
Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
2025.10.23
10:29
Хімія змін – променем лазера –
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
Твій бурштиновий стоп-сигнал
Збуди тпло
Дай побачити як ти переходиш
Із усмішкою – до кімнати
І поселяєшся мені у думках
О забагато тебе
2025.10.23
10:20
П’ять відсотків позитиву…
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
Ну а ті, що у повітрі,
Переродяться на ксиву
І пірнуть у харакірій?!
П’ять відсотків… а де решта,
У якій вони одежі?
Може знов змінили мешти,
Щоб піти за світла межі?
2025.10.23
09:26
Не сумнівався в унікальності своїй,
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
Немов вулкан розлись гавайський спритний,
Ти лавою по тілу до тендітних вій,
І очі видавали ненаситність.
А чи спроможна вирватись з гарячих пут,
Коли вогнем пашіло сильно тіло.
- Хіба мені навішаєш раби хомут?
2025.10.23
06:14
Призабулися дати, події, місця,
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
В темноті забуття розчинилось минуле, -
Лиш надіям на краще немає кінця
І вуста сьогодення нічим не замкнуло.
Непривітно стрічає світання мене,
Синє небо ясниться в промінні й щезає, -
То димами пропахчений вітер вій
2025.10.22
22:21
Світ спускає собак,
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
старість дихає в спину.
Ти без мене ніяк,
я без тебе загину.
Кажуть, що лиходій
на чуже зазіхає,
та мені лиш одній
2025.10.22
21:52
Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відіованими один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
2025.10.22
17:22
Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.
Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
2025.10.22
15:49
Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
2025.10.22
13:09
Голова.
Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Багатокутник відображень.
Утроба релігій
і символ
якоїсь причетності.
Намалюю античну голову,
і чи я знатиму, що в ній?
було
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Поеми
Іван Сірко
Ой як крикне старий орел, що під хмари в’ється,
Гей загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.
Ой не вітер в полі грає, не орел літає,
Отож Сірко з товариством на Січі гуляє
Пісня про Івана Сірка
Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак
Польський король Ян третій Собеський
1
Ну, ось і ти , Іване сину Дмитрів,
Хоч і не ввійшов у ті літа,
Коли належить йти у Трахтемирів ,
А все ж не годен зараз сісти на коня,
Тим паче , як донедавна, володіть шаблюкою.
Така ж у лівім боці печія, що просто дихать нічим…
Тож одійшов на пасіку тихенько од Коша,
Щоб неміч кошового товариство не помітило.
А чи ж гадалось, що одинцем на той світ одійду?
Стільки просив я і Самойловича , й царя
За праведні труди віддать мені Келеберду ,
Аби в сімейнім колі бодай на старості пожити.
«Мерефи з тебе досить»,- такий їх був одвіт.
Бояться, щоб Келеберду я не зробив
Такою ж непокірною, як і моє любе Запорожжя.
Що ж, і на тім спасибі. Могли б за домагання
В Сибір запроторити знову . Може, вже й навіки...
...Недовго був я там, а як згадаю, на серці то зима, то осінь.
2
Надивившись, як борються за булаву
Сомок, Ханенко, Хмельниченко, Тетеря,Суховій, Виговський…
На злочини проти матері-Вкраїни скорі,
Наміривсь врешті і я за гетьманство боротись,
Аби розтерзану Вітчизну об’єднати.
Тут трапилася й слушна нагода:
Дем’яна Многогрішного разом із сім’єю
Та осавулом Грибовичем погнав цар у Сибір.
А ми якраз саме тоді орду Білогородську
Розгромили вщент і мурзу взяли в полон.
Перебравсь я на Лівобережжя, аби в Курську
Зустрітися з боярином Ромодановським
І передать йому в дарунок мурзу за те,
Що дістав цареву згоду на моє гетьманство.
Безоружний із зятем Іваном їхав я і не гадав,
Що давній ненависник мій Жученко сидить в засаді,
Щоб, як грабіжник, напасти й одібрать мурзу,
А мене в кайдани закувати. Були в нього і спільники.
Цареві чолобитну надіслали, немовби я підбурюю народ.
І боярин-благодійник наказ отримав височайший –
Негайно ж бунтаря доставити в Москву.
Ну, а звідти єдина путь – на плаху чи в Сибір.
Як осавула Многогрішного, намірився і я тікати.
І таки б утік, якби оті, хто заслав в Тобольськ,
Змушені самі були мене з неволі визволяти.
Бачте, як і завжди, коли вже непереливки Москві,
Знає вона, клята, куди звертатись. До Запорожжя, звісно.
Клопотавсь про те також і король польський.
Два давні вороги змушені були єднатись,
Щоб вистоять перед загрозою турецького султана.
От їм і знадобився знов Сірко та козаки його.
Не як рятівника, а як злочинця Москва мене стрічала.
Цар влаштував такий собі вертеп: зібрав у свої палати
Патріарха з усім почтом , знатних бояр і думних.
Перед ними я мав присягти, що віднині
Вірно служитиму його царській величності.
«Відпускаю,- сказав цар наостанок,-
По заступництву вірного підданого нашого
Гетьмана Івана Самойловича, тому що
Царське слово не мінливе. Писав я й запорожцям,
Що відпущу тебе, і, бачиш, відпускаю».
Я клявся, і начебто гадюка стискувала серце,
Бо ж глумлінням був той вертеп і над моїм народом.
Бог свідок: ніколи не ходив я плюндрувати Україну.
Всі наміри мої – завдати якомога більше шкоди
Бусурманам – нашим одвічним ворогам.
А Москва тільки те й знала, що поневолити і Запорожжя,
Отож, після Сибіру я вирішив – краще буть вільним і проханим,
Аніж своє вимолювать в грабіжників.
3
Мій вірний коник та пес, та бджоли –
Роками вимріяне і недосяжне сімейне гроно.
Невтомні бджоли, як і козаки мої.
До оковитої хіба що неохочі.
Щасливі, ніхто не заважа їм жити.
А тут – зусібіч стільки ворогів...
Були б тільки чужі, а то й свої…
Щось путнє Дорошенко намірявсь зробити.
А чим скінчив? Служить підніжкою Москві…
Злигався був із кримським і турецьким бузувірами,
Не кого-небудь, а християн в дарунок посилав їм.
Одну з таких-от передач вдалося перейняти…
Молодик й десятеро татар, наче худобу,
Півтора десятка колодників у рабство гнали.
Татари кинулись навтьоки, та козаки їх порубали,
А молодика й розкутих наших бранців привели у Січ.
Зібралась Рада. Прочитали одібрані листи султанові
І порішили: за таке глумління над християнами
Скарать на смерть молодика, котрий назвавсь Мазепою Іваном.
Поглянув я на хлопця й не побачив страху в очах його,
А тільки розумом світилися вони незвичним.
Порадивсь з отаманами: Дорошенкова, а не його провина.
«Панове браття,- звернувсь я до громади,- просимо вас
Не убивати цього чоловіка. Може, він нам
І вітчизні нашій ще знадобиться».
Хотів затримать юнака у себе якомога довше,
Дізнатись дещо більше, ніж було в листах,
Та про пригоду цю цареві донесли вже,
І Самойлович наказав доправити молодика в Москву.
Для певності, бо знав мій непокірний норов,
Дружину ув’язнив мою, а зятя відіслав на Січ, щоб супроводить.
4-
Вляглися бджоли. Натомлені, мабуть, уже сплять.
А біль мій нізащо не хоче спати. Чим приспать його?
Спогадами, може? Звісно ж, про походи.
Усе життя, вважай, у них минуло…
Скільки ж їх було? Півсотні щонайменше.
Як у чарівника, козацтво в мене вірило.
Питали молодики , чи й справді із зубами народився,
А як до столу піднесли, ще й ухопив пиріг з начинкою?
Хто віда, як воно насправді там було, та козаки
Сприймали це як Божий знак, щоб ворогів нещадно гризти.
Я часом одбувався напівжартом: «Як не дай Бог,
В бою загину чи так помру, беріть в похід мою правицю».
Козаки без остраху на турків і татар зо мною йшли
І повертались найчастіше з перемогою.
«Урус-шайтан» – себто руський диявол татари мене прозвали,
А матері лякали дітей своїх цим ненависним їм іменем…
Схожі, мов близнюки, всі ті походи –пожежі, порубані тіла,
Багата здобич і радість – визволені з полону браття-бранці…
…Стривай, а цей ось не такий, як решта.
Не тим, що спалено було Бахчисарай,
А хан од «недишкретних гостей» ледь вирвавсь.
Оце і зараз, тільки-но заплющу очі, бачу те,
Що й досі не в змозі до пуття ніяк збагнути...
…Тисяч зо сім вчорашніх бранців було.
Сказав їм: «Хто хоче, з нами хай іде на Р
Р.S.
Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли Коша нашіптували цареві інше:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман і справді був з ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.
-------------
Іван Сірко (1605(1610) -1680) – вісім років поспіль обирався кошовим отаманом Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового.- Фактичний матеріал запозичено з книжки: Дмитро Яворницький «Іван Дмитрович Сірко». Дніпропетровськ, «Промінь», 1990.
Ян Третій Собеський (1629-1696) – польський король і великий князь литовський.
1578 року привілеєм польського короля Стефана Баторія Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених і старих реєстрових козаків.
Іван Самойлович (початок 1630-х -1690) –голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672-1687).
Олексій Михайлович Романов (1629-1676) – російський цар.
Келеберда – село на лівому березі Дніпра, неподалік Канева.
Мерефа – слобода на Харківщині, де народився Іван Сірко і де мешкала його родина. Нині містечко.
Дем’ян Многогрішний – голова козацької держави на Лівобережжі України (1669-1672).
Григорій Ромодановський (рік народження невідомий -1682) – московський державний і військовий діяч 17 ст.
Петро Дорошенко (1628-1698) – голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676). Після зречення змушений був переїхати до Москви, призначений вятським воєводою.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван Сірко
Ой як крикне старий орел, що під хмари в’ється,
Гей загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.
Ой не вітер в полі грає, не орел літає,
Отож Сірко з товариством на Січі гуляє
Пісня про Івана Сірка
Сірко – воїн славний і в ратній справі великий мастак
Польський король Ян третій Собеський
1
Ну, ось і ти , Іване сину Дмитрів,
Хоч і не ввійшов у ті літа,
Коли належить йти у Трахтемирів ,
А все ж не годен зараз сісти на коня,
Тим паче , як донедавна, володіть шаблюкою.
Така ж у лівім боці печія, що просто дихать нічим…
Тож одійшов на пасіку тихенько од Коша,
Щоб неміч кошового товариство не помітило.
А чи ж гадалось, що одинцем на той світ одійду?
Стільки просив я і Самойловича , й царя
За праведні труди віддать мені Келеберду ,
Аби в сімейнім колі бодай на старості пожити.
«Мерефи з тебе досить»,- такий їх був одвіт.
Бояться, щоб Келеберду я не зробив
Такою ж непокірною, як і моє любе Запорожжя.
Що ж, і на тім спасибі. Могли б за домагання
В Сибір запроторити знову . Може, вже й навіки...
...Недовго був я там, а як згадаю, на серці то зима, то осінь.
2
Надивившись, як борються за булаву
Сомок, Ханенко, Хмельниченко, Тетеря,Суховій, Виговський…
На злочини проти матері-Вкраїни скорі,
Наміривсь врешті і я за гетьманство боротись,
Аби розтерзану Вітчизну об’єднати.
Тут трапилася й слушна нагода:
Дем’яна Многогрішного разом із сім’єю
Та осавулом Грибовичем погнав цар у Сибір.
А ми якраз саме тоді орду Білогородську
Розгромили вщент і мурзу взяли в полон.
Перебравсь я на Лівобережжя, аби в Курську
Зустрітися з боярином Ромодановським
І передать йому в дарунок мурзу за те,
Що дістав цареву згоду на моє гетьманство.
Безоружний із зятем Іваном їхав я і не гадав,
Що давній ненависник мій Жученко сидить в засаді,
Щоб, як грабіжник, напасти й одібрать мурзу,
А мене в кайдани закувати. Були в нього і спільники.
Цареві чолобитну надіслали, немовби я підбурюю народ.
І боярин-благодійник наказ отримав височайший –
Негайно ж бунтаря доставити в Москву.
Ну, а звідти єдина путь – на плаху чи в Сибір.
Як осавула Многогрішного, намірився і я тікати.
І таки б утік, якби оті, хто заслав в Тобольськ,
Змушені самі були мене з неволі визволяти.
Бачте, як і завжди, коли вже непереливки Москві,
Знає вона, клята, куди звертатись. До Запорожжя, звісно.
Клопотавсь про те також і король польський.
Два давні вороги змушені були єднатись,
Щоб вистоять перед загрозою турецького султана.
От їм і знадобився знов Сірко та козаки його.
Не як рятівника, а як злочинця Москва мене стрічала.
Цар влаштував такий собі вертеп: зібрав у свої палати
Патріарха з усім почтом , знатних бояр і думних.
Перед ними я мав присягти, що віднині
Вірно служитиму його царській величності.
«Відпускаю,- сказав цар наостанок,-
По заступництву вірного підданого нашого
Гетьмана Івана Самойловича, тому що
Царське слово не мінливе. Писав я й запорожцям,
Що відпущу тебе, і, бачиш, відпускаю».
Я клявся, і начебто гадюка стискувала серце,
Бо ж глумлінням був той вертеп і над моїм народом.
Бог свідок: ніколи не ходив я плюндрувати Україну.
Всі наміри мої – завдати якомога більше шкоди
Бусурманам – нашим одвічним ворогам.
А Москва тільки те й знала, що поневолити і Запорожжя,
Отож, після Сибіру я вирішив – краще буть вільним і проханим,
Аніж своє вимолювать в грабіжників.
3
Мій вірний коник та пес, та бджоли –
Роками вимріяне і недосяжне сімейне гроно.
Невтомні бджоли, як і козаки мої.
До оковитої хіба що неохочі.
Щасливі, ніхто не заважа їм жити.
А тут – зусібіч стільки ворогів...
Були б тільки чужі, а то й свої…
Щось путнє Дорошенко намірявсь зробити.
А чим скінчив? Служить підніжкою Москві…
Злигався був із кримським і турецьким бузувірами,
Не кого-небудь, а християн в дарунок посилав їм.
Одну з таких-от передач вдалося перейняти…
Молодик й десятеро татар, наче худобу,
Півтора десятка колодників у рабство гнали.
Татари кинулись навтьоки, та козаки їх порубали,
А молодика й розкутих наших бранців привели у Січ.
Зібралась Рада. Прочитали одібрані листи султанові
І порішили: за таке глумління над християнами
Скарать на смерть молодика, котрий назвавсь Мазепою Іваном.
Поглянув я на хлопця й не побачив страху в очах його,
А тільки розумом світилися вони незвичним.
Порадивсь з отаманами: Дорошенкова, а не його провина.
«Панове браття,- звернувсь я до громади,- просимо вас
Не убивати цього чоловіка. Може, він нам
І вітчизні нашій ще знадобиться».
Хотів затримать юнака у себе якомога довше,
Дізнатись дещо більше, ніж було в листах,
Та про пригоду цю цареві донесли вже,
І Самойлович наказав доправити молодика в Москву.
Для певності, бо знав мій непокірний норов,
Дружину ув’язнив мою, а зятя відіслав на Січ, щоб супроводить.
4-
Вляглися бджоли. Натомлені, мабуть, уже сплять.
А біль мій нізащо не хоче спати. Чим приспать його?
Спогадами, може? Звісно ж, про походи.
Усе життя, вважай, у них минуло…
Скільки ж їх було? Півсотні щонайменше.
Як у чарівника, козацтво в мене вірило.
Питали молодики , чи й справді із зубами народився,
А як до столу піднесли, ще й ухопив пиріг з начинкою?
Хто віда, як воно насправді там було, та козаки
Сприймали це як Божий знак, щоб ворогів нещадно гризти.
Я часом одбувався напівжартом: «Як не дай Бог,
В бою загину чи так помру, беріть в похід мою правицю».
Козаки без остраху на турків і татар зо мною йшли
І повертались найчастіше з перемогою.
«Урус-шайтан» – себто руський диявол татари мене прозвали,
А матері лякали дітей своїх цим ненависним їм іменем…
Схожі, мов близнюки, всі ті походи –пожежі, порубані тіла,
Багата здобич і радість – визволені з полону браття-бранці…
…Стривай, а цей ось не такий, як решта.
Не тим, що спалено було Бахчисарай,
А хан од «недишкретних гостей» ледь вирвавсь.
Оце і зараз, тільки-но заплющу очі, бачу те,
Що й досі не в змозі до пуття ніяк збагнути...
…Тисяч зо сім вчорашніх бранців було.
Сказав їм: «Хто хоче, з нами хай іде на Р
Р.S.
Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли Коша нашіптували цареві інше:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман і справді був з ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.
-------------
Іван Сірко (1605(1610) -1680) – вісім років поспіль обирався кошовим отаманом Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового.- Фактичний матеріал запозичено з книжки: Дмитро Яворницький «Іван Дмитрович Сірко». Дніпропетровськ, «Промінь», 1990.
Ян Третій Собеський (1629-1696) – польський король і великий князь литовський.
1578 року привілеєм польського короля Стефана Баторія Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених і старих реєстрових козаків.
Іван Самойлович (початок 1630-х -1690) –голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672-1687).
Олексій Михайлович Романов (1629-1676) – російський цар.
Келеберда – село на лівому березі Дніпра, неподалік Канева.
Мерефа – слобода на Харківщині, де народився Іван Сірко і де мешкала його родина. Нині містечко.
Дем’ян Многогрішний – голова козацької держави на Лівобережжі України (1669-1672).
Григорій Ромодановський (рік народження невідомий -1682) – московський державний і військовий діяч 17 ст.
Петро Дорошенко (1628-1698) – голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676). Після зречення змушений був переїхати до Москви, призначений вятським воєводою.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію