Ти йдеш по парку, втебе ноги, мов крила, а осінь — то лише привід поплакатись. Вона сама, і ти сам. Ти не повіриш, але ти — сам. Я енвідкрив тобі скелета у шафі відкривши тобі це. Ти відкидаєш це, як надоїдливу примару. Завмер твій крик душі у листі, що падає на мокрий асфальт. Ти хочеш так багато сказати тим, кого в тебе нема.
Думки не відпускають тебе. Ти нікому не потрібний а тобі потрібіні всі. А ти? Пам’ятник самому собі великому. Кам’янієш поволі... коли чистиш зуби і п’єш чай з лимоном і двома ложечками цукру. Стоятимеш довго. А ще навколо треба поставити огорожу з хвірткою, табличкою та вічним вогнем. Щоби час від часу приходили, поминали.
Знайдуться люди, які митимуть тебе від слідів життєдіяльності птахів та людей. Тобі сусідський хлопчина засуне в зуби петарду і буде правий. Довго стоїш. Твоя рука завжди вказуватиме всім куди іти, але ти стоятимеш на місці, бо ти ж — пам’ятник.
І робота твоя — такий же самий пам’ятник. Працюєш пам’ятником для пам’ятників. Зразок для наслідування.
... Дощ все ще не закінчується, ітому ти повільно ідеш до виходу з парку. Додому. Тобі, як королю, подадуть іжу, подивишся телевізор. У чорному екрані побачиш себе, скорчиш гримасу і спати. Зранку в тебе надиво свіжа голова, і як ти прочитав у горскопі, наступний тиждень для усіх водоліїв роботоголічний, а тому працюватимеш допізна. Легіон водолійського війська з Павлом Глобою на чолі. Модне військо.
...А пам’тник обростає мохом з північної сторони. Як заведено усім мохам.
Огорожа іржавіє. Ніхто її чомусь не ремнотує. Скрипить хвіртка. Розбудила тебе. Страшно залишатися одному. Боляче говорити по телефону: ніхто не потисне руки і не подивиться у вічі.
... Перед тобою минає життя не твоє. Світла пляма почуттів наповнює твій мозок. Серце розтає, совість вирвається з полону і розказує правду про свою неволю. Ти встаєш з постаменту і йдеш туди, де все ще надіються і чекають.
... Бог тебе пожаліє і зробить провідником у країні сліпих і бездушних створінь. Не всі зійдуть з постаментів. Вічний вогонь палатиме для них вічно. І яскрава зіка у небі горітиме. Не одразу ти молотком розіб’єш холодний лід їхніх душ. Ні не молотком, а кувалдою. Сучасні душі пориті такою товщею льоду, перед якою Антарктика — просто іній на вікнах. Не всі вони оживуть. Совість вперше тобі скаже „спасибі”.
Бездонне небо відбилось у краплі води. Захотілось обійняти його і відпустити на волю, мов птаха. А це була лише сльоза. Не зраджуй її...