«…Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд…»

Т. Шевченко, «І мертвим, і живим…»

Не за горами вже той час,
коли двохсоті роковини
замайоріють, як Тарас
зійшов на небі України -

щоб заяскріти, як болід,
во славу власного народу
та вкарбувать незгасний слід
в лик світового небозводу.

При тім - хлебнути понад край
самодержавної сваволі
й солдатчини пізнати «рай»,
і буть невольником на волі.

У тій – нелюбій – чужині
йому світили не палати, -
Дніпро у рідній стороні
й «садок вишневий коло хати».

Він так Укра́їну любив,
любив тоді - «во врем’я люте»
і нам – нащадкам – заповів
її любов'ю огорнути.

А ми – «подножки, грязь Москви» -
отак сповняєм заповіти?
Чи позабули вже хто ми:
«яких батьків?» чиї ми діти?!

Він возвеличить нас хотів -
поставив на сторожі Слово.
То хто ж – як покритку – посмів
тебе покривдити, о мово?!

У ненависницькім вогні
горять історії скрижалі…
Не в росіянина, о ні –
в твоїх руках сірник, москалю!

Й підлесно жару додає
своїх манкуртів вовча зграя,
що на історію плює
й чужій державі підвиває.

А Він просив же нас, просив
учитись, думати, читати…
За ким же серцем Він болів
з благанням - свого не цуратись?!

«Якби ви вчились, так як треба…»
Була б Держава в нас своя -
Вкраїнська. Тож хіба без Тебе -
будителя і Кобзаря –

запанувати нам довіку
«на нашій – не своїй землі»
і геть прогнати вражу кліку
отих манкуртів й москалів?!

Тарас указує рукою
на грізний заклик «Заповіту»:
«…І вражою злою кров’ю
волю окропіте»…

02.03.2012