Із циклку "Мови до і після потопу"

Деякі народи, що під час потопу змогли врятуватися на плотах, винесло у відкритий океан. Коли решта землі вже була вільна від води, вони все ще перебували на водах. Вони подумали, що вода ніколи не спаде, і вирішили жити в новому світі, де немає суші, почали будувати плавучі села із кістяків велетенських риб.

Проте довкола все було мовчазне – води, риби, повітря. Тому рибальським народам не спало на думку говорити голосом. Натомість за слова їм слугувало все, що було під рукою у їхній плавучій оселі: снасті, вудки, сіті, риба, луска, мушлі різних форм і добуті з них перлини.

Їхня мова була проста і мальовнича. Один рибалка підпливав своїм човном-домом до оселі іншого, і показував тому послідовно жовту мушлю, жменю риб’ячої луски, волосінь, а потім зачерпував пригоршню води і тут же виливав її. Співрозмовник, утішений таким дружнім вітанням, посміхався і показував ліве крило летючої риби, і набравши в рота води, випорскував її вгору на взір кита. Обоє втішені, рибалки на знак прощання показували одне одному здійняті вудки, торкалися ними до вітрила співрозмовника, і по-дружньому розходилися з миром.

Десь у ті ж самі часи з’явилося у рибальських народів перше письмо. Воно складалося з вузликів, які зв’язувалися на кшталт риболовецьких сітей. Такі сіті зберегли й до нашого часу чимало пісень та оповідок про рибальську старовину.

А потім прийшли люди з суходолу, і полонили рибалок, бо ті не могли так швидко узгодити між собою свої дії, як сухопутні народи, що говорили вголос. Хоча рибалки з необхідності і були вимушені жити на узбережжі, а з примусу і навчилися говорити сухопутними мовами, проте продовжували зберігати старовинні сіті, які приховували у своїх вузликах пісні і оповідки.

Одного разу єзуїтський місіонер натрапив в якомусь узбережному селі на склад не вживаних у промислі рибальських сітей. Його здивувала їхня форма – вони були дивно покручені багатьма вузликами і зовсім не придатні до риболовлі. «Певно, вони потрапили в бурю, і негода їх попсувала», - і заходився розсотувати одну з поближніх сітей. Нараз біля нього з’явився дуже стурбований тубілець:
– Обережно! Це рідкісний примірник.
– Примірник чого? – здивувався єзуїт.
– Нашої улюбленої поеми – «Про що співала летюча риба, пролітаючи над човном рибалки».
– А решта сітей – це теж якісь твори?
– Так. Ось ці великі сіті – це «Оповіді теплих течій», які плів у своєму човні рибалка якраз тоді, як над ним пролетіла летюча риба. Перша частина – «Коли море було прісним» – оповідає про перших предків. Друга – «Мушлі з темним перламутром» – розказує про життя близьких нам поколінь і наше власне. А останню сіть прибило до човна рибалки не знати звідки. У ній зв’язано все, що з нами станеться далі.

Єзуїт узяв до рук третю сіть. Це були звичайнісінькі риболовні тенета, єдині з-поміж усіх інших придатні до вжитку.