Калькутта, 2015.

Загальні положення

§1. Самоназви мови ми не знаємо – ймовірно, не через те, що вона забулася, а через те, що вона не існувала взагалі. Бо в часи виникнення допотопної мови інших мов ще не існувало. В науковій літературі її називали по-різному: допотопна, Адамова мова, пташина мова, іноді – китайська грамота. Надалі ми називатимемо її просто «мова».
§2. В історичний час мова ще побутувала у середовищі служителів невідомого культу, деякі вчені ототожнюють їх із орфіками, інші – з мітраїстами. Мовою користувалися лише в усному вжитку, існувала сувора заборона виказувати що-небудь про неї будь-кому непосвяченому.
§3. Навчання мови відбувалося поступово. Неофітові відкривалися лише звуки, втаємниченому першого щабля – іменні частини мови, другого щабля – дієслово і його словозміна. Місти третього щабля вивчали синтаксис і сполучники, без знання яких неможливо скласти навіть найпростішого речення. Врешті місти четвертого й останнього щабля пізнавали таємниці словотвору і починали вигадувати власні слова згідно з законами мови.
§4. Про діалектологічне членування мови нам теж відомо не достатньо. Головні діалекти: божественний, демонічний, стихійний і діалект, яким говорили останні великі місти. Наш виклад стосується передовсім останньої форми побутування мови, про перші три нам майже нічого не відомо.
§5. Мова майже ніколи не використовувалася. Усне мовлення не зареєстроване. Це спричинено тим, що неофіти і втаємничені першого і другого щабля навіть якби й захотіли, то не змогли б сказати нічого зв’язного, бо їм просто бракувало знань. Втаємничені останніх щаблів послуговувались нею надзвичайно рідко, за виняткових обставин, у рідкісні дні головних свят, та й то лише кілька хвилин. На довше у них просто не вистачило б сил. Перекази свідчать, що навіть хвилинна розмова була важким випробуванням для мовців, у декого від виснаження випадало волосся і зникав зір, вони худли, наче після кількарічної аскези, язик іноді покривався пухирями, як від опіків, дехто помирав, захлинувшись словами, наче водою, чи задихнувшись від часточок землі, що з’являлися від вимови деяких звуків.
§6. Тому говорити доводилося дуже обережно, із надзвичайною обачністю і пересторогою. Переповідають, що одного разу, коли місти на котромусь із давніх ювілейних свят надто розговорилися, то стався землетрус і їх усіх завалило камінням у підземному святилищі. У одній з легенд ідеться, що саме внаслідок такої недбалої просторікуватої розмови боги випадково створили світ, і ще й досі жалкують із цього приводу, бо якби вони говорили обачніше і коротше, то світ вийшов би кращим і приємнішим для його мешканців. Саме тоді, навчені своїм досвідом, передаючи знання мови демонам, стихіям та першим містам, вони суворо наказали їм дотримуватися тих пересторог, яких надалі дотримувалися нечисленні знавці мови.
§ 7. Як було згадано, нагода поговорити мовою траплялася дуже рідко, тому іноді чекати доводилося десятками років, і дехто так і не доживав до такого свята, навіть уже засвоївши всю граматику. Із міркувань обачності для містів вищих щаблів були вигадані різні практики для вдосконалення мовних навичок, головною ознакою яких було те, що місти мали нібито послуговуватися мовою, проте насправді нічого не сказати нею. Саме від цих навчальних практик походить відкидання початкових і кінцевих літер, або навпаки – додавання нових, перемішування літер між собою.
§ 8. Граматика мови не збереглася в повному обсязі. Проте коли товариство посвячених дещо розрослося, постала потреба навчати більшу кількість неофітів і містів перших щаблів, і дехто з містагогів вирішив полегшити собі роботу, і цим полегшив її і для нас. А саме: на кожному етапі навчання писалися короткі ескізи матеріалу, який треба було засвоїти, звісно, із зазначенням лише найголовнішого, та й то дуже конспективно, без деталей, які б дозволили невтаємниченим почати говорити мовою. Головна частина навчання проходила все так же усно. Та й навіть написані конспективні виклади учень міг лише споглядати в певні години, не беручи їх до рук. Проте із часом у деяких головних містів назбиралися майже повні граматики мови. Із міркувань безпеки головну частину передання – про сполучники і синтаксис, про мистецтво доладного поєднання слів – ніколи навіть конспективно не записували. Вона не збереглася в жодному рукописі.
§ 9. Проте кільком таємним експедиціям у різних кінцях світу вдалося знайти фрагменти граматик мови, написані різними мовами і в різний час усіма можливими видами письмен. Зокрема, найвідомішими є такі фрагменти.
1. Санскритський рукопис 5 ст., написаний давньоіндійським письмом брахмі на пальмовому листі. Знайдений у Калькутті автором цих рядків.
2. Пехлевійський рукопис 8 ст., написаний на вичинених шкурах чорних собак пізнім арамейським письмом. Знайдений у Самарканді ще в 17 ст. одним італійським купцем, виміняний у паші за двох наложниць, одного наложника і три мішки солі.
3. Арабський рукопис 7 ст., написаний на звичайнісінькій людській шкірі. Він зовсім невеликий, оформлений як одна велика каліграма, займає лише один аркуш. Знайдено його було під час реставрації окладу старовинного рукопису одній із каїрських бібліотек 20 лютого 1890 року.
Також відомі деякі інші рукописи, проте їхнє значення не таке велике супроти перелічених вище.
§ 10. Література мовою майже не відома. Так як записана мова не являла жодної загрози, а мала силу лише промовлена, то існувала доволі велика література, написана мовою. Проте більшість рукописів були знищені як чорнокнижні твори, збереглися лише кілька уривків. Єдина цілісна книга, що дійшла до наших днів – це так званий «Рукопис Войнича», який намагався дослідити Атаназіус Кірхер у 17 столітті. Рукопис і досі не прочитаний. Припускають, що деякі відомі тексти спершу були створені мовою, а вже потім перекладені іншими посполитими мовами. До таких, зокрема, належать Ареопагітики і діалоги Гермеса Трісмегіста.
§ 11. Мовою зацікавився Атаназіус Кірхер. У його розпорядженні було кілька фрагментів про дієслова і іменники мови. Він видав їх потайки у складі своєї коптської граматики. Книзі передували передмови латиною, арабською та коптською. Так як Кірхер був ученим завбачливим, то лише у передмові коптською мовою зазначав, що на деяких сторінках коптсько-арабо-латинського розмовника він публікує матеріал із невідомової йому мови. Саме завдяки цим кільком фразам, зазначав він, йому вдалося вилікувати свою меланхолію і безсоння, а в улюбленого пса вивести бліх. Він просив у людей знаючих допомогти йому у вивченні мови, і вказав, куди звернутися: в Амстердам, Атаназіусові Кірхеру. Звісно, ті, хто не знали коптської, не могли цього прочитати. Проте це не бентежило вченого єзуїта: бо якщо ти не знаєш коптської, то як ти можеш знати допотопну мову?
§ 12. Наша праця є першим нарисом мови. Послуговуватися мовою в побуті не рекомендуємо.

Загальні особливості фонетики

§ 13. Головною особливістю допотопної вимови було те, що самотужки не можна було вимовити і звука. Тільки в товаристві трьох-чотирьох містів можна було вимовити цілком стерпно всі звуки. Це зумовлено складним принципом наголошення і інтонаціями, яку не доступні одній людині.
§ 16. Як і в багатьох відомих нам давніх мовах, наголос в допотопній мові був музичним. Проте наголошений склад мали вимовляти троє містів водночас, до того ж, голоси їхні мали утворювати тризвук, мінорний чи мажорний, в залежності від класу іменника чи дієслова. Ненаголошені склади зазвичай вимовлялися двома містами в терцію чи сексту, але ніколи – в унісон.
§ 17. Розповідна інтонація нічим не виділялася, на відміну від питальної, для якої були потрібні зусилля кількох десятків містів, які під кінець фрази приєднувалися до трьох головних мовців, додаючи кожен свій голос на терцію вгору і вниз від крайніх звуків тризвука. Інакше боги і стихії просто не почули б запитання. З цією метою доводилося збирати цілі амфітеатри містів. Востаннє спроба вжити питальну інтонацію була здійснена в 79 році н.е. у ніч проти 24 серпня в Помпеях. Місти запитали, чи боги їх чують. Наступного дня боги їм відповіли, що так.
Про звуки
§ 18. Голосні звуки вимовлялися тільки голосом чи мовчанням. У мові налічувалося 3 голосних звуки: сонячний, місячний і німий. Сонячний був завжди огублений, а місячний огублювався повністю, лише коли місяць бував у повні. Висота звуків залежала від висоти відповідного світила над горизонтом. Третій звук не вимовлявся, а лише мислився.
§ 19. На відміну від голосних, до складу приголосних входило мовчання, голос, шум і якась із чотирьох стихій. Тому їх налічувалося дванадцять, і називалися вони іменами відповідних сузір’їв. Першим містам, які ще добре розумілися на уранографії, навіть не доводилося нічого промовляти вголос, і, зібравшись зоряної ночі на пагорбі, вони показували одне одному сузір’я і в такий спосіб говорили одне одному, все що хотіли.

Далі буде.