Із циклу "Мови до і після потопу"

Мовчазні мови побутували в ті часи, коли води потопу ледве спали, і довкола панувала така тиша, що говорити вголос міг дозволити собі лише німий.

Єдиним засобом передачі думки у цих мовах було мовчання, у якому розрізняли різні градації: від трьох ударів серця – до трьох років. Кожна мить цього проміжку відповідала певному відтінку думки. Коли все було сказано і приходив момент, відповідний для того, що хотів висловити мовець, то він зазвичай починав репетувати, наслідуючи папуг чи мавп. Це означало, що вже все сказано і далі слухати його нічого.

Співрозмовники заздалегідь готувалися до розмов: запасалися наїдками, напитками та одягом на довгий час. Збиралися у гарній кам’яниці, зазвичай у кімнаті на високому поверсі з краєвидом на гірські водоспади чи на простору зелену рівнину, покриту осіннім туманом і позначеній лише одним деревом, з якого звисав задумливий змій.

Просторий шовковий одяг вибагливого крою спадав складками, що нагадували відроги гір. За вікном струмів потік. Один зі співрозмовників бив у невеликий гонг, беручи слово, і це означало, що бесіда почалася.

Він починав мовчати, а решта слухали. Щоб висловити якийсь простацький жарт, було достатньо помовчати від п’ятдесяти до ста ударів серця. Потім сам мовець починав реготати, а за ним – і його друзі.

Проте витончені думки вимагали значно більшого часу. Минало кілька днів, а промовець не подавав жодного знаку. Він чекав, поки місяць не постаріє, поки сонце не перейде в інший знак зодіаку, поки вітер не змінить напрямок чи річка не вийде з берегів. Потому він набирав повні груди повітря і голосно, протяжно зітхав.

Присутні чудувалися, обурювалися чи сиділи приголомшені. У декого сльози спадали на складки шовкового рукава, ведучи розмови з водоспадом, що слугував рухливим тлом для пейзажу.
Передання оповідають про людей, що досягли в мовчазній мові нечуваної довершеності. Один полководець з-за південних застав, програвши битву, що розорила все царство, зібрав своїх воєначальників у найкращій залі дому, аби виголосити перед ними промову. Мовчав він довго, і всі чекали від нього небувалого, мудрого до запаморочення вислову. Через кілька місяців раптовий повів вітру ввірвався крізь вікно, запнуте очеретяною циновкою, і полководець упав ниць. Всі почудувалися такому способові завершення розмови, проте усіх приголомшила думка, яку він у такий спосіб висловив. Коли ж до нього підійшли захоплені воєначальники, аби допомогти йому підвестися, то виявилося, що його тіло вже давно захололо.

Коли ще знання мовчазної мови де-не-де жевріло по високогірних монастирях, буддійські монахи збирали у своїх храмових садах камені особливої форми, і пояснювали, що ті від самого початку світу хочуть щось сказати, і нам лише тому їхнє мовчання видається безсенсовим, що нікому з нас не сила їх вислухати до кінця. Якось один з каменів тріснув навпіл від надмірної спеки. Монастирський бібліотекар тут же спробував записати в перекладі на тибетські мову його вислів. Так з’явився трактат на п’ятнадцяти шовкових сувоях «Про що розповів камінь, розколений надвоє».

Велика мовчазна антологія була розташована в окремому палаці одного з тангутських правителів. Так як мовчазні вірші записати було неможливо, то авторів найкращих віршів було примусово зібрано з усієї імперії і ув’язнено в клітках у кожній із зал палацу. Охочі – друзі імператора, придворні, перші літературознавці, з поміж яких і набирали штат тюремників, – могли приходити в будь-яку пору дня, щоб послухати найкращих поетів. А ті їли, пили, спали, але передовсім – мовчали. Обходячи покій за покоєм, відвідувач читав першу антологію і радів, що він ніколи не писав віршів, або писав геть нікудишні. Усі долівки палацу були посипані піском, аби всюди панувала повна тиша. Навіть павичам, що жили у садку внутрішнього дворику, були зроблені спеціальні надрізи, які повністю позбавили їх голосу.

Через кількадесят років поети, відібрані для антології, поступово почали помирати від старості. Все більше покоїв цього зібрання порожніло, відвідувачів усе меншало теж, бо онукам і дітям замкнутих поетів уже було нікого відвідувати. Врешті, одного ранку через сорок років останній із ув’язнених не прокинувся, простягшись на піщаній долівці у вицвілому і зношеному одязі.

Тільки після цього антологія набула завершеного вигляду, вважав імператор. Відтепер лише він мав право заходити до безлюдного палацу і слухати тишу, яка ввібрала в себе найкращі вірші імперії. Одного зимового дня, одягши святкові шати з блакитного шовку, розшиті золотими нитками, імператор зачинився в покоях антології і більше ніколи з неї не виходив.