Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
2026.11.14
21:34
«Йдучи до жінки, -Ніцше говорив,- треба брать батіг з собою».
І ось він укупі з приятелем- філософом запряжені тягнуть віз,
А підганяє обох їх батогом нічим, здавалося б, невиразна жінка.
Обом судилось невблаганне «НІ» від неї,як мова заходила
2026.11.14
18:51
присіла ґава на димар
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
при іншій думці нерозкритій
який-сякий еміль верхарн
кому його державні ритми
старий єврей біля дверей
в його руках сезонні квіти
у нього власний апогей
він відає про смак амрити
2026.11.14
14:46
Кричить мені осінь захоплене "браво",
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
Дарує римовані оплески з листя.
Себе відчуваю воскреслим артистом -
Та вже нема сил на реакцію жваву.
Ні з ким у житті не співав я в октаву.
За те, що не змерз у порожньому місті
Кричить мені осінь захоплен
2026.11.14
13:30
У 1895 році після завершення навчання в Київському інституті шляхетних дівчат доля закинула мене в одне подільське містечко N., де були білі хати-мазанки з солом’яними горобцевими стріхами, де круторогі корови та нечемні гуси ходили просто вулицями, де с
2026.11.14
13:04
То так сумно, як знову торкається подихом
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
Неминуча зима, що почином бентежила,
Як губилася поміж циклонними межами,
Снігу мокрого в ніч насипаючи потайки,
Щоб вернути мене за зимовими мештами
Від порогу, де біле узрію я з подивом.
То так прикро,
2026.11.14
10:30
Не віриться, що зараз травень
Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Отак неждано підійшов.
І музика крізь свіжі трави
Вливається крізь біль і шок.
Нові надії пробивають
Жорсткі заслони небуття.
Зупиниться новітній варвар
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Назар Назаров /
Проза
Мовчазні мови
Мовчазні мови побутували в ті часи, коли води потопу ледве спали, і довкола панувала така тиша, що говорити вголос міг дозволити собі лише німий.
Єдиним засобом передачі думки у цих мовах було мовчання, у якому розрізняли різні градації: від трьох ударів серця – до трьох років. Кожна мить цього проміжку відповідала певному відтінку думки. Коли все було сказано і приходив момент, відповідний для того, що хотів висловити мовець, то він зазвичай починав репетувати, наслідуючи папуг чи мавп. Це означало, що вже все сказано і далі слухати його нічого.
Співрозмовники заздалегідь готувалися до розмов: запасалися наїдками, напитками та одягом на довгий час. Збиралися у гарній кам’яниці, зазвичай у кімнаті на високому поверсі з краєвидом на гірські водоспади чи на простору зелену рівнину, покриту осіннім туманом і позначеній лише одним деревом, з якого звисав задумливий змій.
Просторий шовковий одяг вибагливого крою спадав складками, що нагадували відроги гір. За вікном струмів потік. Один зі співрозмовників бив у невеликий гонг, беручи слово, і це означало, що бесіда почалася.
Він починав мовчати, а решта слухали. Щоб висловити якийсь простацький жарт, було достатньо помовчати від п’ятдесяти до ста ударів серця. Потім сам мовець починав реготати, а за ним – і його друзі.
Проте витончені думки вимагали значно більшого часу. Минало кілька днів, а промовець не подавав жодного знаку. Він чекав, поки місяць не постаріє, поки сонце не перейде в інший знак зодіаку, поки вітер не змінить напрямок чи річка не вийде з берегів. Потому він набирав повні груди повітря і голосно, протяжно зітхав.
Присутні чудувалися, обурювалися чи сиділи приголомшені. У декого сльози спадали на складки шовкового рукава, ведучи розмови з водоспадом, що слугував рухливим тлом для пейзажу.
Передання оповідають про людей, що досягли в мовчазній мові нечуваної довершеності. Один полководець з-за південних застав, програвши битву, що розорила все царство, зібрав своїх воєначальників у найкращій залі дому, аби виголосити перед ними промову. Мовчав він довго, і всі чекали від нього небувалого, мудрого до запаморочення вислову. Через кілька місяців раптовий повів вітру ввірвався крізь вікно, запнуте очеретяною циновкою, і полководець упав ниць. Всі почудувалися такому способові завершення розмови, проте усіх приголомшила думка, яку він у такий спосіб висловив. Коли ж до нього підійшли захоплені воєначальники, аби допомогти йому підвестися, то виявилося, що його тіло вже давно захололо.
Коли ще знання мовчазної мови де-не-де жевріло по високогірних монастирях, буддійські монахи збирали у своїх храмових садах камені особливої форми, і пояснювали, що ті від самого початку світу хочуть щось сказати, і нам лише тому їхнє мовчання видається безсенсовим, що нікому з нас не сила їх вислухати до кінця. Якось один з каменів тріснув навпіл від надмірної спеки. Монастирський бібліотекар тут же спробував записати в перекладі на тибетські мову його вислів. Так з’явився трактат на п’ятнадцяти шовкових сувоях «Про що розповів камінь, розколений надвоє».
Велика мовчазна антологія була розташована в окремому палаці одного з тангутських правителів. Так як мовчазні вірші записати було неможливо, то авторів найкращих віршів було примусово зібрано з усієї імперії і ув’язнено в клітках у кожній із зал палацу. Охочі – друзі імператора, придворні, перші літературознавці, з поміж яких і набирали штат тюремників, – могли приходити в будь-яку пору дня, щоб послухати найкращих поетів. А ті їли, пили, спали, але передовсім – мовчали. Обходячи покій за покоєм, відвідувач читав першу антологію і радів, що він ніколи не писав віршів, або писав геть нікудишні. Усі долівки палацу були посипані піском, аби всюди панувала повна тиша. Навіть павичам, що жили у садку внутрішнього дворику, були зроблені спеціальні надрізи, які повністю позбавили їх голосу.
Через кількадесят років поети, відібрані для антології, поступово почали помирати від старості. Все більше покоїв цього зібрання порожніло, відвідувачів усе меншало теж, бо онукам і дітям замкнутих поетів уже було нікого відвідувати. Врешті, одного ранку через сорок років останній із ув’язнених не прокинувся, простягшись на піщаній долівці у вицвілому і зношеному одязі.
Тільки після цього антологія набула завершеного вигляду, вважав імператор. Відтепер лише він мав право заходити до безлюдного палацу і слухати тишу, яка ввібрала в себе найкращі вірші імперії. Одного зимового дня, одягши святкові шати з блакитного шовку, розшиті золотими нитками, імператор зачинився в покоях антології і більше ніколи з неї не виходив.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мовчазні мови
Із циклу "Мови до і після потопу"
Мовчазні мови побутували в ті часи, коли води потопу ледве спали, і довкола панувала така тиша, що говорити вголос міг дозволити собі лише німий. Єдиним засобом передачі думки у цих мовах було мовчання, у якому розрізняли різні градації: від трьох ударів серця – до трьох років. Кожна мить цього проміжку відповідала певному відтінку думки. Коли все було сказано і приходив момент, відповідний для того, що хотів висловити мовець, то він зазвичай починав репетувати, наслідуючи папуг чи мавп. Це означало, що вже все сказано і далі слухати його нічого.
Співрозмовники заздалегідь готувалися до розмов: запасалися наїдками, напитками та одягом на довгий час. Збиралися у гарній кам’яниці, зазвичай у кімнаті на високому поверсі з краєвидом на гірські водоспади чи на простору зелену рівнину, покриту осіннім туманом і позначеній лише одним деревом, з якого звисав задумливий змій.
Просторий шовковий одяг вибагливого крою спадав складками, що нагадували відроги гір. За вікном струмів потік. Один зі співрозмовників бив у невеликий гонг, беручи слово, і це означало, що бесіда почалася.
Він починав мовчати, а решта слухали. Щоб висловити якийсь простацький жарт, було достатньо помовчати від п’ятдесяти до ста ударів серця. Потім сам мовець починав реготати, а за ним – і його друзі.
Проте витончені думки вимагали значно більшого часу. Минало кілька днів, а промовець не подавав жодного знаку. Він чекав, поки місяць не постаріє, поки сонце не перейде в інший знак зодіаку, поки вітер не змінить напрямок чи річка не вийде з берегів. Потому він набирав повні груди повітря і голосно, протяжно зітхав.
Присутні чудувалися, обурювалися чи сиділи приголомшені. У декого сльози спадали на складки шовкового рукава, ведучи розмови з водоспадом, що слугував рухливим тлом для пейзажу.
Передання оповідають про людей, що досягли в мовчазній мові нечуваної довершеності. Один полководець з-за південних застав, програвши битву, що розорила все царство, зібрав своїх воєначальників у найкращій залі дому, аби виголосити перед ними промову. Мовчав він довго, і всі чекали від нього небувалого, мудрого до запаморочення вислову. Через кілька місяців раптовий повів вітру ввірвався крізь вікно, запнуте очеретяною циновкою, і полководець упав ниць. Всі почудувалися такому способові завершення розмови, проте усіх приголомшила думка, яку він у такий спосіб висловив. Коли ж до нього підійшли захоплені воєначальники, аби допомогти йому підвестися, то виявилося, що його тіло вже давно захололо.
Коли ще знання мовчазної мови де-не-де жевріло по високогірних монастирях, буддійські монахи збирали у своїх храмових садах камені особливої форми, і пояснювали, що ті від самого початку світу хочуть щось сказати, і нам лише тому їхнє мовчання видається безсенсовим, що нікому з нас не сила їх вислухати до кінця. Якось один з каменів тріснув навпіл від надмірної спеки. Монастирський бібліотекар тут же спробував записати в перекладі на тибетські мову його вислів. Так з’явився трактат на п’ятнадцяти шовкових сувоях «Про що розповів камінь, розколений надвоє».
Велика мовчазна антологія була розташована в окремому палаці одного з тангутських правителів. Так як мовчазні вірші записати було неможливо, то авторів найкращих віршів було примусово зібрано з усієї імперії і ув’язнено в клітках у кожній із зал палацу. Охочі – друзі імператора, придворні, перші літературознавці, з поміж яких і набирали штат тюремників, – могли приходити в будь-яку пору дня, щоб послухати найкращих поетів. А ті їли, пили, спали, але передовсім – мовчали. Обходячи покій за покоєм, відвідувач читав першу антологію і радів, що він ніколи не писав віршів, або писав геть нікудишні. Усі долівки палацу були посипані піском, аби всюди панувала повна тиша. Навіть павичам, що жили у садку внутрішнього дворику, були зроблені спеціальні надрізи, які повністю позбавили їх голосу.
Через кількадесят років поети, відібрані для антології, поступово почали помирати від старості. Все більше покоїв цього зібрання порожніло, відвідувачів усе меншало теж, бо онукам і дітям замкнутих поетів уже було нікого відвідувати. Врешті, одного ранку через сорок років останній із ув’язнених не прокинувся, простягшись на піщаній долівці у вицвілому і зношеному одязі.
Тільки після цього антологія набула завершеного вигляду, вважав імператор. Відтепер лише він мав право заходити до безлюдного палацу і слухати тишу, яка ввібрала в себе найкращі вірші імперії. Одного зимового дня, одягши святкові шати з блакитного шовку, розшиті золотими нитками, імператор зачинився в покоях антології і більше ніколи з неї не виходив.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
