«Тепер я перестану шукати дорогу в минуле. Досить дзвонити по телефону, записаному на папірці.»

(Кобо Абе)

(Замість післямови до збірника віршів Інги Хухри «Дикий мед»)

Ми досі живемо в світі літератури. Нехай суспільство за вікном (за нашим вікном – в цьому чужому світі ще лишилося трохи нашого, або такого, про що ми можемо ще сказати – наше) чи то постіндустріальне суспільство, чи то інформаційне, чи то технотронне – байка – ми продовжуємо мислити як в часи Овідія – літературно. Просто література змінилася (хоча в цьому світі нічого не буває «просто» - я це усвідомлюю, але досі пишу – «просто»). Якщо донедавна це була література в стилі Сфіфта, Шекспіра, Анатоля Франса, то тепер це література в стилі ісландських саг та «Пісні про Роланда» - сучасна література (та якби тільки література!) повернулась то ментальності середньовіччя з його містицизмом, ірраціональністю та чисто жіночою інтуїтивністю. Релігія краси античності в яку так була закохана епоха ренесансу забута. Знову прийшла естетика готики. Це все я сприймав як аксіому, як постулат (якщо хочете). Але несподівано до моїх втомлених рук та очей (від чого втомлених? Від зневіри та песимізму нинішніх авторів? Я їх розумію, але…) потрапили вірші незвичайної сучасної поетеси – Інги Хухри. Прочитавши її дивні твори, наповнені явно не сучасною чуттєвістю, я подумав: «Це остання поетеса ренесансу!»

Справді, ренесанс помер, агонізував протягом страшного ХХ століття – цього предтечі нового середньовіччя. Але як не дивно (о, як приємно дивуватися! Як добре, що збереглась ще ця здатність – в наш то час – дивуватися!) збереглись ще люди (і поети!) які продовжують мислити і думати (і навіть писати) так, ніби ренесанс досі триває. Згадаємо хоча б Хуліо Кортасара – адже його оповідання це теж бароко, що пишається власною «красивістю» в чисто європейському місті Буенос-Айресі. Ай, скільки поетів і письменників відчували свою «невчасність»! А хоча Ви зустрічали поета, який би сказав чесно і відверто (і щиро): «Я прийшов у цей світ вчасно!» Про це, що правда, писав Маяковський – але чи щиро? Чого б тоді йому ставити крапку у своїй творчості кулею?

Читаючи збірник «Дикий мед» я думав: «Це теж бароко…» Справді, ренесанс – це в першу чергу чуттєвість і відвертість. Це прекрасно розуміли автори часів модерн – хоч і ховались в хащах символів, зрозумілих тільки втаємниченим (це було передчуття нового середньовіччя, але без пророцтв). Без відвертості неможливо уявити собі ні Шекспіра, ні Бокаччо, ні Сфіфта, ні поетів часів романтизму – вони ще жили ілюзіями ренесансу (точніше думкою, що ренесанс буде тривати вічно). Пуританство це не ренесанс. Це його побічне дитя, що народилося передчасно і тому страждало від задухи.

Анатоль Франс колись написав прекрасну річ, що стала свого роду декларацією – «Сади Епікура». Справді епікурейство стало рятівною соломинкою для багатьох авторів ХХ століття – вони рятувались у його садах радості та тихих простих насолод від божевілля страшного часу. У ХХІ столітті страшний час триває (а ми то думали, що приходить епоха гуманізму! Поваги до людини! Де там…). Особистість справді поважають – як в часи Річарда Левове Серце, індивідуалізм справді абсолютний – як часи Хрестових походів, але інтелігенту від того не легше. Тим паче поету! (Ах, як невчасно мені подумалось, що трубадури в часи середньовіччя були професією зневаженою – на них дивились як на паяців – в кращому випадку…)

Читаючи цю збірку я зрозумів, що це феномен – адже ренесансна поезія і проза була глибоко чоловічою. Автор у ту епоху виступав завжди свого роду деміургом, творцем. Поодинокі поетеси писали аналогічно – таке складалося враження, що вони бачать світ очима чоловіків. А тут – перед нами чисто ренесансна поезія, але жіноча. Так бачити і писати може тільки жінка. І це цікаво, це нове.

Звичайно, писати відверто намагались чимало поеток нашого часу. Але ця відвертість завжди чомусь виходила готичною або чисто романською – з присмаком штучної ідеалізованості. Тут же інтимна площина людського буття є природною як природним є еротизм в індійських легендах та храмах. Ах, як довго і скільки авторів і мислителів нехтували біологічним, природнім, глибинним єством в людині! Мислителі часів Томи Аквінського в природному бачили тільки гріховне – як довго ця ідея домінувала, як довго святість природного буття яку так розуміли і так змогли оспівати даоси не розуміли.

Ренесанс був епохою постійного пошуку оцієї природної святості, коли плоть розумілась як щось чисте по своїй суті, чистою початково і тільки людське затьмарення, оці темні хащі людської свідомості роблять її штучно брудно. Це чисто античне розуміння тіла людського рідко зустрічається в сучасній літературі. А якщо і зустрічається, то лише як самодостатній факт, а не як засіб до пізнання, просвітлення, як пошук шляху до Істини.

У цій книзі інтимні переживання, ерос, чуттєвість відкривають браму вічності, адже як пише авторка: «Орган без пам'яті лунав. Кровоточили ноти.» Ось цей космічний орган грає мелодію Всесвіту і наші переживання та почуття це звуки цього космічного оркестру. І ця комічність виривається з тісних рамок індивідуалізму. Тут є чисто ренесансний порив до вогню Всесвіту: «У жовтневих кольорах ліхтар небесний зблід…» - ліхтар може біти тільки небесним, він уже не може біти ліхтариком маленького замкненого світу кухні і сільської церкви. Тут людина мислиться як істота космічна. І ліжко стоїть не в комірчині на тихій вуличці Молен-Руж, а десь між Плеядами та Туманністю Андромеди.

Говорячи про відвертість в мистецтві не можемо не згадати про фільми Нагіса Осіми – я маю на увазі його дилогію «Імперія почуттів» та «Імперія пристрасті». Там відвертість є ключем до буддиських істин, які, звісно, лишаються за кадром, яле до яких глядач приходить, якщо в нього вистачить розуміння і здатності. Деякі вірші авторки мені нагадали цей спосіб пошуку істини. Тільки тут пошуки не буддиських істин як таких, а пошуки Абсолюту – того, до якого приходять всі шукачі, тільки різними шляхами… Авторка пише, що «…Інколи краще мовчати…» - вона ще не знає, що завжди краще мовчати. Мовчання – це пошук істини в собі, слова – спроба знайти істину для інших.

Взагалі, деякі вірші цього збірника нагадували мені по внутрішньому глибинному змісту вірші Оно-но Коматі – той же фаталізм та глибина проникнення таємні закутки людської душі:

«Якби не таємничий смуток слів,
Який мене тримає
На цім світі
Давно б уже
Покинула його…»
(Коматі)

Цікаво, що Коматі ніколи в мене не асоціювалась з епохою середньовіччя. Може тому, що Японія не мала своєї античності. Вона одразу стрибнула з часів варварства (в хорошому розумінні цього слова) в епоху ренесансу, що в далекосхідних цивілізаціях почався значно раніше. І епоха Хейян це по суті ренесанс неіснуючої античності. Точніше чужої античності – китайської. Тільки цей ренесанс готовий був тривати до нескінченності…

Перед нами зовсім інакше розуміння чуттєвості: «Але й у цьому є якийсь приємний смак, шляхетний смак. Кохання - вільний птах.» Оця от шляхетність переживань, самоцінність почуттів – є тут щось від чисто античного розуміння аристократичності. Але античним аристократам був притаманний песимізм. Нам годі навіть уявити патриція без цієї чсто скептичної зневіри в доцільності буття. Тут же життя є самодостатнім скарбом, самоцінністю. Ми відчуваємо, тому, що ми живемо. І це є вищою цінністю буття. Тут більше відчуваються мотиви Фр. Петрарки - згадаймо: «Пробігли дні мої - наче оленів коса хода…» (Петрарка), хоча Петрарка занадто ранній ренесанс, може навіть тільки передчуття ренесансу, а тут він нагадає стиглий плід, що готовий впасти додолу гойдаючись у поривах сильного вітру змін…

У кожному творі цього глечика «Дикого меду» прихований теїзм – світ прекрасний, а значить він доцільний. Це як світогляд Плотіна та Порфірія – переживання, це шлях до Вищого, Єдиного. Ми осягаємо це вищу приховану істину Всесвіту пройшовши через всі аспекти буття, через всі переживання і страждання, через пекло самотності та рай гармонії. Є хтось – не суддя наших вчинків, а спостерігач… Але це можливо. Це лишається гіпотезою, а не догмою.

На перший погляд книга наповнена стражданням – навіть весняний мед гіркий, навіть молодість сповнена самотності, марних пошуків себе, нескінченних запитань на які не існує відповідей… Але це ілюзорно. У цій гіркоті є солодощі буття. У цій самотності – пошуки істинного шляху. У цій невизначеності – дзеркало Всесвіту.

З точки зору авторки світ існує тому, що ми його відчуваємо. Саме наші почуття є єдиним критерієм оцінки буття світу. Світу в якому ми приречені бути. Страждати і гинути. І наші почуття і переживання є елементами єдиної Душі Всесвіту, цього Космічного Розуму. Все чим ми живемо настільки ж реально, наскільки воно відображає оцю Єдину Космічну душу – звідти ж приходить і краса і любов. У нашому феноменальному, людському світі ця Всесвітня душа розбивається на кавалки – душу неба, душі зірок, душі людей… І намарно намагаємось подолати цю ілюзорну роздробленість гублячись у світі самотности… Оце єднання з першоосновою світу сього авторка бачить у коханні – духовне платонічне кохання і тілесне кохання з точки зору аврки нероздільні і суть одне. При цьому авторка відкидає соліпсизм який багато кому в наш непевний час вже встиг набити оскомину.

Під час читання цієї книги не полишає відчуття, що етику тут відкривають і пишуть заново – Арістотеля, схоластів, патріархального світу нібито і не було. Етичний бік цих віршів підводить читача до домки, що зло (і самотність людини як варіант всесвітнього зла) дійсно реально існує, але воно існує не дарма. Зло світу сього потрібно для того, щоб долаючи його своїм терпінням і своєю стійкістю поет міг досягти добра і просвітлення, оселитися в цій обителі світла.

Наш читач не звик до філософствуючи жінок. Тим паче до поеток-філософів. Творів Сафо, насправді, ніхто з наших читачів в очі не бачив. Інакше б здивуванню середньо-статистичного читача не було б меж. Ця поетка була в першу чергу філософом. Тим паче не звик наш читач то філософствування на мові чуттєвості, навіть Еросу. Особливо якщо ця філософія альтернативна, нетипова, жіноча – наповнена інтуїцією, а не логікою. Тому беріть обережніше до рук цю книжечку – ця суміш може стати у вашій свідомості вибухонебезпечною.

Авторка пише: «Мені потрібен адресат... Хтось рідний, хтось з дірою в серці.» Справді, ми живемо в світі байдужих. У світі людей з кам’яними серцями. Але є недія достукатись у неіснуючі двері печер людських душ. Поруч з нами блукають лабіринтами свідомості читачі – наші читачі. У яких серце теж зранене цим черствим світом, які здатні відчувати і розуміти…

Про авторку

Авторка цієї книги – Інга Хухра народилась в далекому місті яке колись заснували вікінги на березі холодного моря, яке проте ніколи не замерзає, бо зігріте теплими течіями Океану. Саме від цього моря авторка успадкувала свій вітаїстичних і бурхливий темперамент і нездатність, несприйняття байдужості. Вона рано захопилась античною філософією, особливо творами Епікура, Хрісіппа, Епіктета та Клеанфа. На її світогляд суттєво вплинула поезія Оно-но Коматі та Германа Гессе. Освіту здобула в невелику чарівному місті, що загубилося в часі та просторі на березі кам’яного моря гір. За фахом Інга майстер слів. Логос для неї завжди був більше ніж просто символом – таким Логос міг сприймати хіба що Сенека. Зараз авторка живе в краю річок та зелених пагорбів і шукає Істину в візерунках звуків…

(Світлина автора есею)