"Сумний світ!
Навіть тоді, коли зацвітають вишні.
Навіть тоді..."

(Ісса)

(Передмова до збірника поезій Інги Хухри "Дикий мед")

Колись давно, коли світ був ще молодий, один мудрець якого сучасники називали Просвітлений, сказав, що життя це страждання. Цьому ніхто не хотів повірити. Або до кінця повірити. Справді, блукаючи хащами (навіть не хащами – дрімучим пралісом життя ми натрапляємо (інколи) на солодкий мед, що його принесли дикі бджоли. Для кожної людини цей мед різний. Для людей творчих це в першу чергу натхнення. І творчість як така. Для людей не творчих, що живуть у світі буденності, або для нас, творців, коли ми спочиваємо від трудів праведних, цей мед – маленькі радощі, що дарують їм предмети та живі істоти, сонце і хмари, вода і вітер, тіло і музика. Але часто цей мед з гірчинкою. Або взагалі наповнений гіркотою. Бо істини холодні мов крига, а радощі завершуються стражданням. Бо не було б страждань, то і радощів би не було…

Перед вами не просто книжка – це глечик меду якого наносили дикі бджоли. Це сповідь про одкровення які дарують нам почуття, тіло, пристрасть. Ми люди, а не безтілесні духи. Істина приходить до нас через покриви шкіри. Ми відчуваємо вібрації світу сього через цю тілесну оболонку, що зветься тілом людським. І нехай це тимчасовий одяг, який ми носимо, а потім скидаємо і надягаємо новий, але без цього одягу світ перетворюється на абстракцію (якою він зрештою, і є…)

Скуштуйте цей трунок одкровень, почуйте пісню про пристрасть, про почуття людей. Ми є частиною цього Всесвіту, який наповнений жаданням буття. Оце жадання і є сутністю світу – все в цьому світі і сам світ жадають бути. Бути. Відчувати.

Людина як феномен світу сього виникла і є як істота не самодостатня. Для буття суспільства ми потребуємо не просто спілкування, ми потребуємо кохання, що виливається в пристрасть. І ця пристрасть слугує часом тим ключем, що відкриває двері до вищих істин. Ця пристрасть нерозривна пов’язана з стражданням. Один класик колись сказав: «Чим більший поет, тим більше в ньому страждання.» Це не завжди так. Але своє щастя ми мусимо відстраждати – іншого шляху немає. В одному з фільмів Осіми звучить фраза: «Ми щасливі, бо ми пройшли через смерть.» Так і страждання у цьому світі нерозуміння, самотності, байдужості, егоїзму по різному діє на людей – одних пригнічує і робить жорстокими, інших окрилює, очищує, підносить.

Перед вами внутрішній світ створений непересічною сучасною поетесою. Це написано, коли постмодернізм став минулим. Коли стало зрозуміло, що одкровення можливо показати через абсолютну відвертість, коли приховування потаємного є недоречним. Наші душі летять крізь простір і час, вони прозорі. Істина приходить до нас коли ми чесні і відверті – принаймні перед нескінченністю буття.

Літературна героїня яка постає перед нами крапля за краплею випиває цей трунок життя, щоб повідати нам всім істину.