Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.23
15:16
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
2026.02.23
13:58
Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
2026.02.23
12:23
Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
2026.02.23
11:27
Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки і страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки і страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
2026.02.23
10:16
І
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.
Весна розпочинається з калюж,
а далі... все в руці ентузіаста –
і проліски, і витинанки рясту,
але насправді хочемо чимдуж
оновлення осиротілих душ
у дусі правоти Екклезіаста.
2026.02.23
10:04
Вже сумно вечір колір свій міняв
з багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився... Синій, оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
аж захлинався на сухім морозі:
то припадав зеленим до ялин,
що зверху червоніли при до
2026.02.23
07:30
Не знаю я шипи взялись відкіль.
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
І слово - чи зродилося у терні?
У закутках душі, де хмуро й темно,
Призначення і смак втрачає сіль.
То ж вибач. Не тримаючи образ
Зламати колючки і легко й просто.
І благодать Великоднього посту
2026.02.23
05:30
Це ж так треба любить Україну,
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
Щоб її лише слухати спів,
У якому то крик журавлиний,
То задумливий шерхіт лугів.
Це ж так треба любить Україну,
Що б вона лиш приходила в сни
На які я чекаю щоднини,
Як узимку на з'яву весни.
2026.02.22
21:14
Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
2026.02.22
21:00
Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
2026.02.22
18:58
З давніх-давен людина хотіла зрозуміти незбагненні речі, пояснити їх для себе і гарно упакувати в сховищах розуму. Так, давні люди боялися блискавки, не могли пояснити її природу — і таким чином з'явився бог грому. Те саме відбувалося з вітром, сонцем, в
2026.02.22
15:39
Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
2026.02.22
14:23
Леонід Радін (1860-1900)
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
2026.02.22
14:08
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
2026.02.22
12:08
У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
2026.02.22
11:57
Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Рецензії
Глечик трунку, який принесли бджоли
(Передмова до збірника поезій Інги Хухри "Дикий мед")
Колись давно, коли світ був ще молодий, один мудрець якого сучасники називали Просвітлений, сказав, що життя це страждання. Цьому ніхто не хотів повірити. Або до кінця повірити. Справді, блукаючи хащами (навіть не хащами – дрімучим пралісом життя ми натрапляємо (інколи) на солодкий мед, що його принесли дикі бджоли. Для кожної людини цей мед різний. Для людей творчих це в першу чергу натхнення. І творчість як така. Для людей не творчих, що живуть у світі буденності, або для нас, творців, коли ми спочиваємо від трудів праведних, цей мед – маленькі радощі, що дарують їм предмети та живі істоти, сонце і хмари, вода і вітер, тіло і музика. Але часто цей мед з гірчинкою. Або взагалі наповнений гіркотою. Бо істини холодні мов крига, а радощі завершуються стражданням. Бо не було б страждань, то і радощів би не було…
Перед вами не просто книжка – це глечик меду якого наносили дикі бджоли. Це сповідь про одкровення які дарують нам почуття, тіло, пристрасть. Ми люди, а не безтілесні духи. Істина приходить до нас через покриви шкіри. Ми відчуваємо вібрації світу сього через цю тілесну оболонку, що зветься тілом людським. І нехай це тимчасовий одяг, який ми носимо, а потім скидаємо і надягаємо новий, але без цього одягу світ перетворюється на абстракцію (якою він зрештою, і є…)
Скуштуйте цей трунок одкровень, почуйте пісню про пристрасть, про почуття людей. Ми є частиною цього Всесвіту, який наповнений жаданням буття. Оце жадання і є сутністю світу – все в цьому світі і сам світ жадають бути. Бути. Відчувати.
Людина як феномен світу сього виникла і є як істота не самодостатня. Для буття суспільства ми потребуємо не просто спілкування, ми потребуємо кохання, що виливається в пристрасть. І ця пристрасть слугує часом тим ключем, що відкриває двері до вищих істин. Ця пристрасть нерозривна пов’язана з стражданням. Один класик колись сказав: «Чим більший поет, тим більше в ньому страждання.» Це не завжди так. Але своє щастя ми мусимо відстраждати – іншого шляху немає. В одному з фільмів Осіми звучить фраза: «Ми щасливі, бо ми пройшли через смерть.» Так і страждання у цьому світі нерозуміння, самотності, байдужості, егоїзму по різному діє на людей – одних пригнічує і робить жорстокими, інших окрилює, очищує, підносить.
Перед вами внутрішній світ створений непересічною сучасною поетесою. Це написано, коли постмодернізм став минулим. Коли стало зрозуміло, що одкровення можливо показати через абсолютну відвертість, коли приховування потаємного є недоречним. Наші душі летять крізь простір і час, вони прозорі. Істина приходить до нас коли ми чесні і відверті – принаймні перед нескінченністю буття.
Літературна героїня яка постає перед нами крапля за краплею випиває цей трунок життя, щоб повідати нам всім істину.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Глечик трунку, який принесли бджоли
"Сумний світ!
Навіть тоді, коли зацвітають вишні.
Навіть тоді..."
(Ісса)
(Передмова до збірника поезій Інги Хухри "Дикий мед")Колись давно, коли світ був ще молодий, один мудрець якого сучасники називали Просвітлений, сказав, що життя це страждання. Цьому ніхто не хотів повірити. Або до кінця повірити. Справді, блукаючи хащами (навіть не хащами – дрімучим пралісом життя ми натрапляємо (інколи) на солодкий мед, що його принесли дикі бджоли. Для кожної людини цей мед різний. Для людей творчих це в першу чергу натхнення. І творчість як така. Для людей не творчих, що живуть у світі буденності, або для нас, творців, коли ми спочиваємо від трудів праведних, цей мед – маленькі радощі, що дарують їм предмети та живі істоти, сонце і хмари, вода і вітер, тіло і музика. Але часто цей мед з гірчинкою. Або взагалі наповнений гіркотою. Бо істини холодні мов крига, а радощі завершуються стражданням. Бо не було б страждань, то і радощів би не було…
Перед вами не просто книжка – це глечик меду якого наносили дикі бджоли. Це сповідь про одкровення які дарують нам почуття, тіло, пристрасть. Ми люди, а не безтілесні духи. Істина приходить до нас через покриви шкіри. Ми відчуваємо вібрації світу сього через цю тілесну оболонку, що зветься тілом людським. І нехай це тимчасовий одяг, який ми носимо, а потім скидаємо і надягаємо новий, але без цього одягу світ перетворюється на абстракцію (якою він зрештою, і є…)
Скуштуйте цей трунок одкровень, почуйте пісню про пристрасть, про почуття людей. Ми є частиною цього Всесвіту, який наповнений жаданням буття. Оце жадання і є сутністю світу – все в цьому світі і сам світ жадають бути. Бути. Відчувати.
Людина як феномен світу сього виникла і є як істота не самодостатня. Для буття суспільства ми потребуємо не просто спілкування, ми потребуємо кохання, що виливається в пристрасть. І ця пристрасть слугує часом тим ключем, що відкриває двері до вищих істин. Ця пристрасть нерозривна пов’язана з стражданням. Один класик колись сказав: «Чим більший поет, тим більше в ньому страждання.» Це не завжди так. Але своє щастя ми мусимо відстраждати – іншого шляху немає. В одному з фільмів Осіми звучить фраза: «Ми щасливі, бо ми пройшли через смерть.» Так і страждання у цьому світі нерозуміння, самотності, байдужості, егоїзму по різному діє на людей – одних пригнічує і робить жорстокими, інших окрилює, очищує, підносить.
Перед вами внутрішній світ створений непересічною сучасною поетесою. Це написано, коли постмодернізм став минулим. Коли стало зрозуміло, що одкровення можливо показати через абсолютну відвертість, коли приховування потаємного є недоречним. Наші душі летять крізь простір і час, вони прозорі. Істина приходить до нас коли ми чесні і відверті – принаймні перед нескінченністю буття.
Літературна героїня яка постає перед нами крапля за краплею випиває цей трунок життя, щоб повідати нам всім істину.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
