Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Рецензії
Глечик трунку, який принесли бджоли
(Передмова до збірника поезій Інги Хухри "Дикий мед")
Колись давно, коли світ був ще молодий, один мудрець якого сучасники називали Просвітлений, сказав, що життя це страждання. Цьому ніхто не хотів повірити. Або до кінця повірити. Справді, блукаючи хащами (навіть не хащами – дрімучим пралісом життя ми натрапляємо (інколи) на солодкий мед, що його принесли дикі бджоли. Для кожної людини цей мед різний. Для людей творчих це в першу чергу натхнення. І творчість як така. Для людей не творчих, що живуть у світі буденності, або для нас, творців, коли ми спочиваємо від трудів праведних, цей мед – маленькі радощі, що дарують їм предмети та живі істоти, сонце і хмари, вода і вітер, тіло і музика. Але часто цей мед з гірчинкою. Або взагалі наповнений гіркотою. Бо істини холодні мов крига, а радощі завершуються стражданням. Бо не було б страждань, то і радощів би не було…
Перед вами не просто книжка – це глечик меду якого наносили дикі бджоли. Це сповідь про одкровення які дарують нам почуття, тіло, пристрасть. Ми люди, а не безтілесні духи. Істина приходить до нас через покриви шкіри. Ми відчуваємо вібрації світу сього через цю тілесну оболонку, що зветься тілом людським. І нехай це тимчасовий одяг, який ми носимо, а потім скидаємо і надягаємо новий, але без цього одягу світ перетворюється на абстракцію (якою він зрештою, і є…)
Скуштуйте цей трунок одкровень, почуйте пісню про пристрасть, про почуття людей. Ми є частиною цього Всесвіту, який наповнений жаданням буття. Оце жадання і є сутністю світу – все в цьому світі і сам світ жадають бути. Бути. Відчувати.
Людина як феномен світу сього виникла і є як істота не самодостатня. Для буття суспільства ми потребуємо не просто спілкування, ми потребуємо кохання, що виливається в пристрасть. І ця пристрасть слугує часом тим ключем, що відкриває двері до вищих істин. Ця пристрасть нерозривна пов’язана з стражданням. Один класик колись сказав: «Чим більший поет, тим більше в ньому страждання.» Це не завжди так. Але своє щастя ми мусимо відстраждати – іншого шляху немає. В одному з фільмів Осіми звучить фраза: «Ми щасливі, бо ми пройшли через смерть.» Так і страждання у цьому світі нерозуміння, самотності, байдужості, егоїзму по різному діє на людей – одних пригнічує і робить жорстокими, інших окрилює, очищує, підносить.
Перед вами внутрішній світ створений непересічною сучасною поетесою. Це написано, коли постмодернізм став минулим. Коли стало зрозуміло, що одкровення можливо показати через абсолютну відвертість, коли приховування потаємного є недоречним. Наші душі летять крізь простір і час, вони прозорі. Істина приходить до нас коли ми чесні і відверті – принаймні перед нескінченністю буття.
Літературна героїня яка постає перед нами крапля за краплею випиває цей трунок життя, щоб повідати нам всім істину.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Глечик трунку, який принесли бджоли
"Сумний світ!
Навіть тоді, коли зацвітають вишні.
Навіть тоді..."
(Ісса)
(Передмова до збірника поезій Інги Хухри "Дикий мед")Колись давно, коли світ був ще молодий, один мудрець якого сучасники називали Просвітлений, сказав, що життя це страждання. Цьому ніхто не хотів повірити. Або до кінця повірити. Справді, блукаючи хащами (навіть не хащами – дрімучим пралісом життя ми натрапляємо (інколи) на солодкий мед, що його принесли дикі бджоли. Для кожної людини цей мед різний. Для людей творчих це в першу чергу натхнення. І творчість як така. Для людей не творчих, що живуть у світі буденності, або для нас, творців, коли ми спочиваємо від трудів праведних, цей мед – маленькі радощі, що дарують їм предмети та живі істоти, сонце і хмари, вода і вітер, тіло і музика. Але часто цей мед з гірчинкою. Або взагалі наповнений гіркотою. Бо істини холодні мов крига, а радощі завершуються стражданням. Бо не було б страждань, то і радощів би не було…
Перед вами не просто книжка – це глечик меду якого наносили дикі бджоли. Це сповідь про одкровення які дарують нам почуття, тіло, пристрасть. Ми люди, а не безтілесні духи. Істина приходить до нас через покриви шкіри. Ми відчуваємо вібрації світу сього через цю тілесну оболонку, що зветься тілом людським. І нехай це тимчасовий одяг, який ми носимо, а потім скидаємо і надягаємо новий, але без цього одягу світ перетворюється на абстракцію (якою він зрештою, і є…)
Скуштуйте цей трунок одкровень, почуйте пісню про пристрасть, про почуття людей. Ми є частиною цього Всесвіту, який наповнений жаданням буття. Оце жадання і є сутністю світу – все в цьому світі і сам світ жадають бути. Бути. Відчувати.
Людина як феномен світу сього виникла і є як істота не самодостатня. Для буття суспільства ми потребуємо не просто спілкування, ми потребуємо кохання, що виливається в пристрасть. І ця пристрасть слугує часом тим ключем, що відкриває двері до вищих істин. Ця пристрасть нерозривна пов’язана з стражданням. Один класик колись сказав: «Чим більший поет, тим більше в ньому страждання.» Це не завжди так. Але своє щастя ми мусимо відстраждати – іншого шляху немає. В одному з фільмів Осіми звучить фраза: «Ми щасливі, бо ми пройшли через смерть.» Так і страждання у цьому світі нерозуміння, самотності, байдужості, егоїзму по різному діє на людей – одних пригнічує і робить жорстокими, інших окрилює, очищує, підносить.
Перед вами внутрішній світ створений непересічною сучасною поетесою. Це написано, коли постмодернізм став минулим. Коли стало зрозуміло, що одкровення можливо показати через абсолютну відвертість, коли приховування потаємного є недоречним. Наші душі летять крізь простір і час, вони прозорі. Істина приходить до нас коли ми чесні і відверті – принаймні перед нескінченністю буття.
Літературна героїня яка постає перед нами крапля за краплею випиває цей трунок життя, щоб повідати нам всім істину.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
