Відгук на дебютний роман «Село не люди» відомої сучасної української письменниці Люко Дашвар

Непересічним явищем сучасного літературного процесу є твори відомої письменниці Люко Дашвар. Романи написані цією талановитою жінкою, яка так тонко відчуває найпотаємніші пориви дущі людини – завжди сплеск бурхливих справжніх та відчайдушних емоцій… Не є винятком і дебютна проба її, вже тепер, «Золотого» пера – роман «Село не люди», що вийшов у світ ще 2008 року у харківському видавництві «Книжковий клуб сімейного дозвілля», але ні на йоту не втратив своєї актуальності та новизни можливих інтерпретацій у серцях та свідомості численних читачів.
Навіть у назві своєї неперевершено захоплюючої книги авторка прагне передати глибокий драматизм, біль та проблеми з якими стикається щодня вразлива, чуйна 14-річна дівчинка Катя, яка довірливо і просто оповідає про своє не легке життя читачеві, певне, сподіваючись на його розуміння та підтримку у гнітючому вирі її життєвих колізій. Долаючи безпросвітні злидні, важку роботу та майже цілковиту відсутність освіти, у класі сільської школи лише 8 учнів, а одна вчителька читає літературу, математику і фізику!, люди намагаються протистояти тотальному занепадові та аморальності, що їх оточує.
Письменниця з притаманною для її творів реалістичною витонченістю художнього слова змальовує трагедію деградації особистості в селі. Вдумливого читача зачарує і вразить проста та легка для сприйняття мова написання цього цікавого роману, а правдивий сюжет спонукатиме співпереживати з героями до останньої сторінки.
Саме постійне пиятство, осуд, брутальний наклеп та пустощі двох юнаків – підлітків призвели до того, що в селі виник навмисний підпал і не залишилося жодної вцілілої хати, а молода головна героїня була змушена терпіти поневіряння та шукати кращої долі у місті. Ще однією важливою проблемою, яку так просто і не нав’язливо ставить Люко Дашвар перед свідомістю допитливого читача є наявність культурної та цивілізаційної «прірви» між мешканцями села та великого міста, яка виникає внаслідок не розуміння та втрати єдності. Сповнений болю меседж про зазначену проблему, авторка завбачливо вкладає в уста представника інтелігенції – кандидата історичних наук, який приїжджає до Шанівки, щоб вести археологічні розкопки давнього кургану: « – Ми їдемо з села перелякані, здивовані… Наче у джунглях Амазонки побували. Ні, якби там, то все було б зрозуміло. Але ми до свого коріння притулилися – і… біжимо. Біжимо геть, як від чуми! Ні – як від НЛО! Усе тут нам чуже й незрозуміле. Усе! Не тільки відсутність туалету в будинках, не тільки болото на дорогах, хати й ферми покинуті, паркани повалені… Роздуми і вчинки – чужі! Ми вже не розуміємо їх. Оце страшно!»
На моє переконання, письменниця силою свого таланту, письменниця прагне змінити в уяві багатьох людей стереотип про «непотрібність і відсталість села», який побутує в теперішньому інформаційному глобалізованому суспільстві, адже село це – невичерпне джерело самобутніх традицій, пісень, творчих та духовних надбань українського народу. І лише пам’ятаючи про коріння свого роду, цінуючи його неоціненну культурну спадщину, можна вберегти від занепаду міста, а в них – найцінніший витвір Всевишнього – високоморальну людину. То ж плекаймо занедбану зараз скарбницю нації, щоб зберегти її для прийдешніх поколінь!.

29.07.2012