"Прекрасне й красиве в людині немислиме без уявлення
про гармонійний розвиток організму й здоров’я людини».
М.Чернишевський

Б.СТУПКА,
Народний артист УРСР,
лауреат Державної премії СРСР

Широкої популярності й любові в численних глядачів зажив актор Київського академічного драматичного театру імені І.Я.Франка Богдан Ступка.
«Сюрпризом для нас,- писала в зв’язку з гастролями франківців у Ленінграді кандидат мистецтвознавства Т.Забозлаєва,- була робота Б.Ступки, якого давно люблять по його кіно- і телеролях, по «Білому птаху з чорною ознакою» насамперед. Багатьом запам’яталася його роль у фільмі М.Ульянова «Найостанніший день». Запам’яталися еспресія, нерв, фанатизм Ступки...А в спектаклях театру він розкрився інакше: митцем напрочуд ясним, світлим, осяйним. І головне – дуже різним, різнобічно обдарованим. Йому багато що доступне й підвладне – і побут, і психологізм, і лірика, і романтика, і трагедія. Загалом – усе».
Небагатьом шанувальникам таланту Богдана Ступки відомо, однак, що на формування цього універсалізму на сцені й екрані вплинула й фізична підготовка актора. Змалку й досьогодні він займається спортом, підтримує товариські й дружні стосунки з відомими спортсменами.
-Ви досить швидко здобули визнання. Чим це пояснити?
-Відколи себе пам’ятаю, був оточений атмосферою мистецтва. Батько, приміром, співав у хорі Львівського театру опери й балету. Дядька – Павла Крупника, соліста цього ж театру, називали «другим Норцовим». Тітка – Олександра Вишневич, була головним концертмейстером спочаткау львівської, a згодом і київської опери. І хоча батьки вважали, що вже досить акторів для однієї сім’ї, я все ж вступив до студії театру імені Заньковецької.
Уже з дитячих літ я знав, що краса здобувається великим потом. Тільки несамовита закоханість у свою професію змушує актора перебирати сотні варіантів жесту, міміки, інтонації, аби якомога повнокровніше відтворити образ.
І якщо мені вдається, то завдячую насамперед моїм учителям. З-поміж них – найбільше народному артисту СРСР Сергію Володимировичу Данченку.
Як у спорті від тренера багато що залежить у долі початківця, так і в театрі з режисером пов’язана доля актора. Ще в театрі імені Заньковецької Сергій Володимирович визначив і скерував у надійне русло мою акторську вдачу, навчив дошукуватися глибинної течії драматичного твору, добирати такі засоби, щоб глядач думав і переживав разом зі мною, сам доходив істини.
Чимало з тих засобів були б просто немислимі без спортивної підготовки, до якої так заохочував Сергій Володимирович. Він неодноразово підкреслював, що це розширює можливості актора в ритмоплаcтиці. А отже, й збагачує його репертуар. Знав про це мій наставник і з власного досвіду. Замолоду був досить вправним фехтувальником, а влучною стрільбою викликає подив і в досвідчених мисливців.
- В котрійсь із рецензій Вас назвали «актором фанатичної волі та експресивно рухливої виразності». Як цього досягаєте?
- Мені важко судити про свою гру. Одне можу сказати з певністю: ніколи не був байдужий на сцені. Адже наше акторське ремесло – переконувати людей, що вони створені для добра, для боротьби зі злом. Переконувати ж можна лише тоді, коли сам фанатично віриш у те, що зображаєш. Потрібні виразні рухи й жести. Ось чому з великою вдячністю згадую тих, хто подружив мене зі спортом ще в шкільні роки,- учителів фізкультури.
Коли мій перший наставник по студії Борис Хомич Тягно доручив мені роль Механтропа з п’єси Олександра Левади «Фауст і смерть», як же стали в пригоді заняття спортивною гімнастикою! Було це тоді, коли львівські підлітки вважали за щастя бодай віддалік побачити свого кумира, знаменитого Віктора Чукаріна – одного з перших радянських олімпійських чемпіонів. Мені ж пощастило навіть розмовляти з Віктором Івановичем , коли він завітав до нашої школи. Гадаю, що таку ж радість приносять сьогодні юним львів’янам зустрічі з Богданом Макуцом – одним з героїв Московської Олімпіади.
- Ще й досі, як згадаю зйомки фільму «Білий птах з чорною ознакою», не віриться.що це я перестрибую прірву, мчу на баскому коні, веду відчайдушну стрілянину, пливу на таких пам’ятних мені й товаришам плотах. Хоч позаду стояли досвідчені плотогони, а все ж і ми не були пасажирами. З довжелезними, по шістнадцять метрiв, веслами, проносились, аж подих пекрехоплювало, вузьким жолобом. Течія крутить колоди, що так і налізають одна на одну. Ми маємо не просто встояти, а й грати перед камерою. І не один, а багато разів повторювати одне й теж. Напруга – неймовірна...
І що тут більше допомогло мені, чи запальні баскетбольні баталії, коли виступав за юнацьку збірну «Спартака» на першості Львова,чи дуелі на тенісних кортах, чи моя постійна роль захисника на футбольнлому полі?..
- Роль, яка. Мабуть, відійшла вже в минуле?..
- Ні. Грав у театрі імені Заньковецької, продовжую грати й у складі команди франківців. Давня дружба єднає мене й моїх колишніх партнерів-львів’ян з футболістами київського «Динамо». Хтозна, як дізналися вони про нашу пристрасть до шкіряного мяча, але, приїжджаючи до Львова, динамівці неодмінно приходили в театр. Коли на спектаклі, а коли навіть і на репетиції. Гадаю, нічого дивного в цьому нема. У них, як і в нас, акторів, один і той же предмет постійної уваги й турботи – глядач. Мені особисто подобалися чудові віртуози-імпровізатори, якими були свого часу Мунтян, Бишовець. Трошкін, якими є Блохін і Дем’яненко. Бєланов і Заваров.
- Бачу, Ви не прихильник раціоналістичної гри...
-Розумію, що на футбольному полі, як і на сцені, потрібна режисура. Без неї нічого не вийде. Але мені, глядачеві, набагато цікавіше, коли відбувається майже невловимий перехід до імпровізації. Від награних комбінацій – до несподіваних і тому приголомшливих ходів. Коли ти не знаєш, а тільки здогадуєшся, що станеться наступної миті.
Сьогоднішнє покоління франківців не просто продовжує спортивну лінію своїх попередників, а й шукає в спорті засоби сценічної виразності. І щоб не бути голослівним, пошлюсь на спектакль «Сон літньої ночі».
- Читачам цікаво було б знати, як з’явилося таке оригінальне розв’язання шекспірівської п’єси?
-Молодий режисер Валентин Козьменко-Делінде довго шукав нестендартне розв’язання постановки ц ієї пєси. Незвичайність її полягає в тому, що в Шекспіра герої літають. Рішення прийшло, коли одного разу він спостерігав змагання батутистів.
Головний режисер С.В.Данченко підтримав цей сміливий задум. З батутом не було жодних клопотів. Спорткомітет України жваво відгукнувся на прохання театру. Порадив і кваліфікованого фахівця - Володимира Оцупка. Майстер спорту, він тривалий час виступав і в цирку.
Закипіла робота. Тренер і режисер (а він також пройшов добрячу школу спортивного вдосконалення, коли навчався в суворовському училищі) щоденні репетиції будували як ігри на координацію рухів, розвиток спритності, гнучкості тощо. Сумлінність кожного учасника майбутнього спектаклю навіть перевершила сподівання наставників. Через три місяці замість одного актора в повітрі літала вся група.
Цей досвід став у пригоді нам і під час підготовки «Конотопської відьми» та «Моя професія - синьйор з вищого світу».
- У спорті кожен з нас має не тільки вподобання, а й улюблених спортсменів. Чи є вони у Вас?
-Звичайно ж. Про Віктора Чукаріна і динамівських футболістів я вже говорив. Розкажу тепер ще про Павла Ледньова, з яким мене єднає давня й міцна дружба.
Ми стрілися якось в театрі опери й балету, де танцювали моя дружина та його родичка. Розговорилися. Я став навідуватись до Павла на тренування, брав уроки стрільби, фехтування, верхової їзди. Придивлявся, як цей великий спортсмен настроюється на подолання того, що не вдається, як домагається попри все задуманого. Чимало з того, звісно, опосердковано, відбилося й на моїй грі.
Так, я на власні очі бачив, якою ціною даються йому медалі найвищого гатунку, найвищі титули. Яких зусиль доводиться докладати, щоб упродовж стількох років бути лідером радянських п’ятиборців. Тим-то наче особисті сприймав успіхи Павла Ледньова на Московській Олімпіаді, як і те, що другові доручено бути наставником збірної Радянського Союзу з п’ятиборства.
Мені подобаються спортсмени, які відкривають нові шляхи, завойовують уболівальників не тільки секундами, метрами, балами, а насамперед серцем. Така була Ольга Корбут, наприклад. Її виступи на гімнастичному помості здавалися мені спектаклями. Тож і самому хотілося експериментувати в акторській творчості. Оці одвічні пошуки розкриття можливостей людини, прагнення красою скорювать серця й зближуть спорт і мистецтво.

Напередодні Сеульської Олімпіади видавництво "Молодь" запропонувало мені зібрати в одну книжку розмови з відомими людьми України, надруковані в часописі "Старт", де я вів тоді "Клуб здоров'я".
Подаю бесіди з Богданом Ступкою, які відбувалися найчастіше в скверику біля театру імені Івана Франка, в помешканні актора, без жодних змін. Себто такими, якими ввійшли вони в книжку "Формула здоров'я" (Київ, "Молодь", 1988).