«Графиня Козель» та її доба

Особливо привілейоване місце у творчості Крашевського займає вісімнадцяте століття. Автор присвятив йому значну частину свого романістичного доробку (два цикли – саксонський і станіславський, в сумі кілька десятків томів), більшість своїх джерелознавчих видань і навіть окрему історичну студію («Польща під час трьох поділів»). Юзеф Фельдман вважав, що вісімнадцяте століття захопило Крашевського сильно виокресленими контрастами (наприклад, між розкішшю придворного життя і бідністю та утиском широких суспільних верств, блискучими культурно-мистецькими ініціативами й моральним та звичаєвим розкладом), барвистістю побутового життя і знаменними політичними подіями. Таке спостереження, напевно, великою мірою слушне. Однак воно набуває правильного сенсу лише в контексті ідейно-політичних поглядів письменника. Адже зацікавлення Крашевського не мали характеру антикварно-колекційного. Автор саксонського циклу брав участь в усіх ідейних спорах свого часу; він занадто перебував у сучасності, щоб дозволити собі безкорисливий історизм. Вісімнадцяте століття, епоха звичаєвого і політичного занепаду аристократії та кризи абсолютної монархії, давало йому антифеодальні аргументи в актуальній боротьбі з консерваторами. Друг гноблених, а це видно в усьому, що вийшло з-під його пера, також шукав у тому столітті масових визвольних рухів родоводу новітньої демократії.
На заняття саксонською епохою вплинули й міркування іншого роду. За багаторічне життя у Дрездені (1863–1884) Крашевський докладно познайомився з саксонською історією періоду панування Августа ІІ й Августа ІІІ, вивчив майже всю доступну на той час літературу з цього предмету й рукописні матеріали. Знавці його творчості підкреслювали, що письменник був одним із найбільш компетентних дослідників історії Саксонії, котрий своєю ерудицією дорівнював найповажнішим історикам, як-то Ю. Бартошевич і К. Яроховський. Його історичні студії рясно вродили: у 1871–1882 рр. Крашевський написав тринадцять саксонських романів.
Вони зустрічали надзвичайно прихильне ставлення читачів і літературної критики. Очільник позитивістичної критики П. Хмельовський присвятив їм обширну розвідку, яка не застаріла донині й не має собі рівних. За ними (саксонськими романами) визнали окреме місце у тогочасному польському історичному романі. К. Яроховський писав про «Графиню Козель», «Брюля» та «Із Семилітньої війни»: «Ці три романи, перекладені німецькою мовою, могли б почесно фігурувати як справді прекрасні плоди німецького національного історичного роману, складаючи небезпечну конкуренцію Густавові Фрейтагу...» Тут ідеться про те, що польський історичний роман ХІХ ст. обертався в тісному колі тем, які лише у нечисленних випадках виходили за межі вітчизняної історії. Саксонський цикл переривав цю монотонність: Крашевський у великій мірі розширив горизонти польського історичного роману вийшов за національні задвірки. Таким чином, у минулому столітті він виконав роль, подібну до тієї, яку в наші часи взяли на себе Парницький, Парандовський і Малецька. Зрештою, якщо брати до уваги зацікавлення непольською історією, він не мав численних наступників: із молодших від нього письменників у минулому столітті взяли ці теми на опрацювання лише Єске-Хоїнський, Сенкевич і Прус.
Попри досить велике зацікавлення, тогочасна критика не віддала належного, в задовільній мірі, тематичному і художньому новаторству саксонського циклу романів. Ю. Фельдман і А. Бар розібрали історичні джерела «Брюля» і «Графині Козель». Сам Крашевський неодноразово – чи то у тексті, чи то у примітках – посилався на джерела. Під кінець «Графині Козель» він писав: «... уся ця історія графині Козель в усіх контурах, подіях, характерах є достеменно правдива. Такою нам подають її в багатьох щоденниках: Гакстгаузен, Пельніц, Лоен та ін.» Дослідження Бара, який продовжує роботу, започатковану Фельдманом, підтвердили наведену цитату. Виявляється, що дійсно образ любовних пригод Августа ІІ, характеристики тогочасних постатей, побутовий матеріал дрезденського двору письменник узяв із книжки Карла-Людвіга Пельніца “Das galante Sachsen” (1734). Крім того, Бар запримітив особливу деталь, важливу для характеристики творчого методу Крашевського: «... Ті уривки, в котрих була мова про пані Гойм [...], Крашевський розподілив на окремі розділи [...]. Пельніц [...] наводив навіть цілі розмови, які майже дослівно перекладав Крашевський... Ідея ввести у роман Заклику була почерпнута з “Gesammte kleine Schriften” Лоена, власне, з одного речення. Отже, Лоен згадує, що в Галле графиня Козель ні з ким не підтримувала знайомств: «...окрім людей, котрі їй приносили їжу з вулиці, не бачили нікого, лише добре вдягненого чоловіка, що входив і виходив од неї, якого ми вважали її коханцем». Наприкінці окремі подробиці могли бути взяті з твору Е. Везе „Geschichte der deutschen Höfe”. Як видно, всупереч романістичній практиці ХІХ ст, «Графиня Козель» була основана на автентичному матеріалі: кожна сцена, сливе кожний, навіть другорядний персонаж, сливе кожний діалог знаходить підтвердження у хронікальних записках. Бар відступив перед формулюванням історично-літературних висновків – вони приходять ніби самі собою. Адже представлений тут метод використання історичних джерел був рідкісний у ХІХ ст. «Графиня Козель», як інші саксонські романи, кардинально відрізнялася од загальноприйнятої на той час моделі історичного вальтер-скоттівського роману. Саксонський цикл становить особливо важливий момент розвитку жанру: Крашевський заклав у ньому підвалини сучасного історичного роману. Варто зазначити, що в парі з літературною практикою йшла теоретична рефлексія. Крашевський був свідомий того, що він творить новий історичний роман, залишаючи далеко позаду своїх сучасників.
Традиційні літературні уподобання закривали критикам суттєві цінності творів Крашевського. В. Ган високо цінував художню майстерність саксонської історичної трилогії («Графиня Козель» – 1873, «Брюль» – 1874, «Із Семилітньої війни» – 1875). Тим не менше він розминався з правдою, коли вважав, що «Крашевський визначив собі головним завданням змалювання побутових стосунків при саксонському дворі». Польський історичний роман ХІХ ст. – це помічено вже давно – відзначався особливою схильністю до змалювання дріб’язкових побутових сцен минулого, робив особливий наголос на житейських історіях, залишаючи мало місця для значно важливіших суспільних і політичних питань. Натомість Крашевський – що добре помітно у «Графині Козель» – не вважав опис придворного побуту кінцевою метою своєї праці й багато місця присвятив надзвичайно вдумливому зображенню морального і політичного розкладу абсолютизму. Це не єдина проблема, порушена у «Графині Козель», одначе вона виступає наперед і визначає ранг твору як соціального роману. Ми торкнулися чергового спірного питання в науковій літературі про саксонські романи. Багато клопотів спричиняло намагання поставити «Графиню Козель» у рамки котрогось із відомих жанрів роману. Пропонували зарахувати її то до категорії роману інтриги, то до побутового роману, то до психологічного. Як виявиться пізніше, «Графиня Козель» не входить у жодну шухляду. Крашевський збудував її з різнорідного матеріалу, постійно змінюючи перспективу і відкриваючи щораз інший сенс оповіді.
Названий роман Крашевський присвятив історії нещасної Анни Гойм. Проте в міру читання стає видно, що зацікавлення письменника постійно вагаються між опсиом діяльності індивідів, їх публічного та приватного життя, і не менш важливою панорамою суспільних масових рухів, грою станових суперечностей та функціонуванням феодальної держави. Письменник є новітнім і на багато рівнів переростає розумінням історії своїх сучасників. Просто майстерно він зобразив закулісне придворне життя, атмосферу інтриг, амбіцій та суперництва, описав побут, мораль і світське життя правлячих кіл. Вловив основні риси ancien régime’у. Двір тринькає державні доходи, несумлінна бюрократія руйнує країну. Сусіпільство, обмежене становими свободами, розтерзане податками, чинить опір. Август ІІ криваво придушує бунти: «Вели розігнати норовливих, вистеж тих, хто стоїть на чолі, й від мого імені зроби порядок. […] Немає нічого важливішого від зламання опору цих чваньків, яким здається, що я можу входити в переговори з ними... […] Якщо спробують збиратися – розігнати сеймики...» Тут була мова про активний опір шляхти. Люд, так званий «третій стан», явно в романі не фігурує. В дійсності він постійно присутній: мовчазний, але найгрізніший опонент монархії. Він здаля приглядається до придворних балів і каруселей: «З вікон кам’яниць виглядали […] якісь сірі й темні постаті сумних людей, вимушених з вершини бідності придивлятися і прислухатися до шаленства». Позбавлення народними масами кредиту довіри, відмова у подальшому фінансуванні династичних воєнних авантюр були – як можна зрозуміти з тексту твору – основною причиною кризи Августівської держави. «Насильно гнані до полків громади саксонців, щойно після бою розбігалися. […] Люди тікали у гори й не хотіли потрапити до війська...» Крашевський ставить знак питання над тривалістю існування абсолютистичної державної системи. Як відомо, наприкінці XVIII ст. цю систему змела Велика Французька революція. Адже один із персонажів «Графині Козель» говорить про життя двору: «...є те, що було вчора, і що, певне, буде завтра [тобто розваги, інтриги тощо], допоки якась б у р я н е з м е т е всього того вкупі». Очевидно, цю засторогу сучасники письменника прочитували як надалі актуальну.
Із затятістю памфлетиста Крашевський позбавив видимих чеснот монарший двір та аристократію. Він розкрив дух цинізму і брутальності, що там панували. В їх описі він робив особливий наголос на рисах, які свідчили про занепад: безоглядний утиск слабших, зневаження людської гідності, нехтування законом і справедливістю, розклад сімейного життя. Особливо важливе було акцентування на тому, що абсолютизм спотворює людські характери, сприяє виникненню атмосфери насилля, облуди і шпигунства. Крашевський пише: […] скінчилося на тому, що вже ніхто нікому не вірив, що брат боявся брата, муж ховався від жінки, батько побоювався сина...» Чудово окреслені постаті наближених до короля – Вацдорфа, Фюрстенберга, Віцтгума, Гойма та інших – слугують Крашевському доказовим матеріалом. Характерно, що єдиними позитивними персонажами у творі є, опріч бідняка Заклики та банкіра Леманна Берендта, прості лужичани, рибалки й селяни. Не можна звинуватити автора у нацоналістичній гарячкуватості: польській аристократії також дісталося, приклад чого становить уїдливий опис торгування панею Денгофф. За задумом Крашевського, «Графиня Козель» мала бути ще одним нищівним звинуваченням аристократії у суспільному паразитуванні та моральному банкрутстві.
У політичних категоріях Крашевський трактував і роман Анни Гойм з Августом ІІ. При дворі абсолютистичної держави, яку являла собою Саксонія у XVIII ст., було не байдуже питання, хто посідав місце офіційної коханки монарха. Королівські фаворитки відігравали видатну роль у тогочасному політичному і культурному житті. Крашевський здає собі справу з політичного підґрунтя любовних пригод короля. Він згадує, що попередниця Козель, княгиня Любомирська, була усунута, бо «теж надто вдавалася в політику». Письменник розпочинає свій роман у момент, коли антишведська російсько-саксонська коаліція зазнавала ряду воєнних і політичних невдач (1704). Саксонці розв’язали Північну війну, бажаючи повернути Інфляндію та перетворити її у спадкову маєтність династії Веттинів, що укріпило б їх позиції в Польщі. Натомість росіяни прагнули заволодіти Балтійським узбережжям і в такий спосіб відкрити шляхи своїй торгівлі. Розраховували на незадоволення серед інфляндської шляхти й на недосвідченість шведського володаря Карла ХІІ. Тимчасом шведи, здобувши перемогу в ряді битв, зайняли Польщу та призвели до детронізації Августа ІІ у 1704 р. й до обрання королем свого прихильника Станіслава Лещинського. Трактат, підписаний двома роками пізніше в Альтранштадті, єдино санкціонував уже наявний стан: Саксонія вийшла з війни, Август ІІ зрікся польського престолу, видавши у руки шведів російські допоміжні загони й Паткуля, очільника збунтованої інфляндської шляхти. У ХІХ ст. історики вважали, що Козель брала участь у названих подіях.
Крашевський ішов шляхом, який намітив Яроховський. Багато уваги письменник присвятив психологічному боку стосунків красуні Анни з Августом ІІ, але показав їх на тлі боротьби політичних угруповань саксонського двору. Згасання Анни він досить виразно пов’язав зі зміною політичної ситуації: від переможної для війська Петра Першого Полтавської битви (1709), яка дозволила Августові ІІ повернутися в Польщу і повторно зайняти трон, морганатична королівська дружина щораз більше втрачає ґрунт під ногами, врешті змушена до втечі (1713). Поєднання з королем унеможливлювало не тільки його охолодження, але передусім прихід до влади нової двірської камарильї, котру очолював упливовий прихильник Північної війни та повернення Августа до Польщі – Флемінг.
В істориків літератури «Графиня Козель» має добру оцінку як психологічний роман. На чесноти Крашевського-душознавця звертали увагу всі критики даного твору. Останнім часом їх відмінно підкреслив А. Бар. «”Графиня Козель”, – читаємо в його вступі до видання роману 1947 р. – не є романом інтриги, […] а психологічним і, завдяки цьому, глибшим твором, хоча, поза сумнівом, значно біднішим на сенсаційний зміст. Як психологічний роман її можна зарахувати […] до найліпших історичних романів Крашевського». Звичайно, у випадку «Графині Козель» Крашевський виявився міцним психологом. Анна Гойм належить до найкращих жіночих образів минулого століття. Її повнокровний силует виразно відрізняється од млосних, солоденьких героїнь тогочасного любовного роману. Характеризуючи її, Крашевський вжив нових літературних засобів: уникав вербалізму, віддав думки й дії своєї героїні на розсуд читача. Так він досягнув великого успіху в площині непрямої характеристики. Письменник супроводжував перипетії почутів Анни як прихильний, але й безсторонній спостерігач. Зондуючи психологію Козель, він дійшов до надр жіночої душі, нечасто показуваних у літературі. Більш ніж певно, що графиня Козель могла видаватися сучасникам Крашевського надто сміливою постаттю, яка провокувала хибну думку про себе активністю і безоглядністю в любові. Вона була таким скандальним персонажем у нашому романі, яким у російському – якщо можна порівнювати – була Анна Кареніна. Крашевський показав її не як жертву королівських забаганок. Молоденька Анна, перед тим як підкоритися Августу ІІ, вже була психологічно підготовлена до подружньої зради. Пробуджена гордість зробила решту. В ході читання видно, як Крашевський проводить «реабілітаційний процес» Козель. Він, звелівши їй переживати розпач, сумніви, врешті, зраду коханого чоловіка, певною мірою підносить її. Одначе автор не цілковито підкоряється характерологічним схемам.
Подібно проникливо письменник накреслив історію почуттів Августа ІІ. У цьому випадку він дав капітальний у подробицях образ втомленого легкими успіхами донжуана-помазаника. Холод Козель розпалював його притуплені чуття. Властивості характеру не схиляли Августа ІІ до ролі пристрасного обожнювача, закоханого до шаленства. Сурогати заступали в нього істинні почуття: заздрість була еквівалентом любові, звичка – прив’язаності, галантність – щирості й т.д. Ясна річ, що роман, котрий зав’язався між такими різними особистостями, як Козель і Августі ІІ, не мав шансів протривати довго. В цілому подібне зображення історії кохання Козель і Августа ІІ кардинально розбігається з популярними сентиментальними спрощеннями (спокусник – спокушена). Крашевський показує зіткнення сильних індивідуальностей, гру пристрастей. Його прохолодне, поблажливе тлумачення любовного зв’язку між парою героїв могло шокувати сучасників, яких другорядна література привчила до плаксивих романів.
Безсумнівно, «Графиня Козель» не є до кінця відшліфованим твором. Крашевський непотрібно повторює ту саму інформацію про героїв та їх середовище, без потреби розтягує дію твору, замість – для щільності композиції – закінчити його на половині другого тому (на ув’язненні Козель у Штольпен), зрештою, на шкоду роману, під кінець вводить сенсаційні мотиви (втечі Козель з ув’язнення), які виразно суперечать соціально-психологічному характерові твору. Попри це, у романі Крашевський максимально використав козирі своєї майстерності. До них належить передусім уміння компонувати групові сцени, динамічний і драматично насичений діалог, а також уже названа непряма характеристика персонажів. Деякими епізодами твору захоплювався П. Хмельовський, відмінний знавець польського роману. Він підносив художню цінність вищезгаданого об’єктивізму письменника, що проявлялося у зовні безсторонньому, предметному описі, у суворому дотриманні епічного принципу послуговуватися лише голими фактами. «Крашевський тут не є публіцистом чи моралістом, – стверджував критик, – а лише фокусником; він дає картину звичаїв і людей; їх оцінку залишає глядачеві». Звичайно, вислів про суворий об’єктивізм Крашевського – це перебільшення. Письменник зовсім не відмовився навіювати читачеві свої судження. Він лише відкинув примітивний дидактизм, узамін послуговуючись насмішкою та іронією.
Примітно, що саме у «Графині Козель» Крашевський виявився майстром памфлету. Це видно, приміром, у характеристиці Августа ІІ, яка вводить в атмосферу дрезденського двору. Тут письменник вдало змальовує стислий, позначений уїдливою іронією портрет. Напевно, у цьому відношенні він учився в законодавця жанру, французького письменника XVIII ст. Лабрюєра.
Означені переваги письма ставлять Крашевського на багато щаблів вище від польських романістів перших років після Січневого повстання. У тогочасній прозі неподільно панували моралізаторство, психологічні спрощення й авторська балаканина. У цій ситуації Крашвський, – про що надто мало говорять, – використовуючи художній досвід європейського роману, особливо французького, торував шлях позитивістичним романістам, які тоді ще були у пелюшках. Видається, що, поряд з іншими перевагами, саме це приготування ґрунту для великого польського соціально-психологічного роману кінця минулого століття (Прус, Сенкевич, Ожешко) становить головну заслугу Крашевського як автора саксонської трилогії, зокрема «Графині Козель».





Переклад Василя Білоцерківського.

Статтю написано у 60-х рр. ХХ ст.


Публікація присвячена ювілею видатного письменника.