Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

1


У багатій творчості Ю.-І.Крашевського віддавна прийнято вирізняти – поряд із звичаєвими (в яких змальовано тогочасне життя панівного поміщицького класу) та історичними (в яких представлено життя шляхетської Речі Посполитої) романами – групу народних романів як найціннішу художню позицію великого письменника. Їх високий літературний ранг визначає, загалом кажучи, суспільна проблематика, реалістичний образ кріпосницького села, а також простота і сила художнього вислову.
Докладніший аналіз окреслених творів не дозволяє ані надто вузько трактувати такий їх поділ, ані зупинитися на традиційних оцінках. Читаючи народні твори Крашевського, не слід забувати, що двір і село, пан і селянин – це діалектична пара. У народних романах автора «Уляни» завжди фігурує двір і дідич. І навпаки, у звичаєвих шляхетських романах є селяни та їх селянські справи. Подібне відбувається в історичних романах. Ця точка зору поглиблює проблематику, дозволяє охопити широкі кола творчості Крашевського та осягати окремі її періоди, відділи чи твори у перспективі певного цілого.
Та особливе значення цей метод може мати при художній оцінці творів. Адже ідеологічний смисл і художня цінність народних романів залежать від тісного пов’язання і взаємовідносин обох антагоністичних класів – у літературному відображенні дійсності, у формі й техніці роману. В цих простих оповідях досконало видно, як класове протистояння не раз слугує засобам художнього контрасту або як психологічний аналіз набуває ідеологічного значення, як соціально забарвлюються «стани душ» героїв.
Сто років тому польський роман була новим, ще не виробленим літературним жанром – ближчим до «життя», ніж до «літератури», тісно пов’язаним із «прикладними» формами письменництва. Ця риса дозволяє зробити багато цікавих спостережень. «Нелітературна» щоденна мова емоційного характеру, густо всіяна провінціоналізмами, становить осердя цієї романістичної прози. Вона також фігурує в об’єктивних, описових частинах. Багатство і різнорідність авторських відступів, співвідношення діалогів та оповіді в романі, перевага дискурсивного складника в одному, а етнографічного викладу в іншому романі, розмаїті типи побудови роману – всі ці елементи літературної техніки відіграють важливу роль в ідейно-художній конструкції твору.
На цього роду аспекти не звертали достатньо уваги в літературних студіях. Тому постраждала історична оцінка такого важливого явища, як початки вітчизняного реалістичного роману. І з цієї також причини творчість Крашевського нерідко ставала жертвою упереджень і непорозумінь. Оспорювали історично прогресивну роль народних романів Крашевського або пробували обмежити їх значення до «реалістичного письменницького методу». Останній приклад є типовим формалістичним непорозумінням. Вибір теми (доля кріпака) і творчого методу (реалістичне зображення панівних відносин) – це факти об’єктивно прогресивні, які певною мірою визначили не тільки художню форму твору, а і його суспільну роль.
Для сучасного читача історичні вже не лише «історичні» й «звичаєві» романи Крашевського, але й «народні». Без знання складного процесу дозрівання капіталістичної формації на Поділлі, Волині та Україні[1] у 1840–1861 рр. не можна належно оцінити пізнавальної цінності цих творів, їх правдивості й типовості. Також не слід відривати «народну творчість» Крашевського від історично-літературного тла тієї епохи.
Поява у вітчизняних умовах зародків сучасної романістичної прози – в головній течії романтичної літератури – це явище безмірно цікаве, яке вимагає багатьох детальних студій. Тут ми єдино зможемо вказати на певні характерні подробиці. Романтична теорія мистецтва і романтична концепція народності у різний – позитивний і негативний – спосіб відбилися на народних романах Крашевського. А письменницькі традиції та умовності, в яких жив і творив великий романіст, показали в його писаннях як свою силу, так і безплідність, вони були живою закваскою і висохлими дріжджами. Картина зафіксованих у художній формі суспільних відносин неодноразово дисгармоніює з ідеологією, котру сповідує автор. Представлена дійсність у процесі творчості гостро стикається зі свідомістю письменника, з його моральним, суспільним і політичним самоконтролем. Життя вбираєтсья у літературні образи в ході дуже складної творчої роботи, яка є своєрідною боротьбою новаторства з рутиною, правди життя з мертвотою схеми.
Ці кілька вступних зауваг спрямовані на зорієнтування читача у труднощах, із якими маємо справу при обговоренні творчості Крашевського. Він, як творець народних романів, – від часу перших, тогочасних рецензій до останніх передмов і післямов, які з’явилися в Народній Польщі, – був предметом затятих спорів і викликав суперечливі судження. Розбір найважливіших творів на селянську тематику має своїм завданням показати, в яких суперечностях розвивалася творчість автора «Уляни», та ввести читача в ідейну і художню проблематику його найбільш живих і найбільш цінних творів.

2

Прониклива, сувора у своїм літературнім слові повість про долю кріпака на Волині – «Історія Савки» (1842) – становить частину великого звичаєвого полотна, в якому головне місце посідає аристократія та поміщицтво («Ліхтар чорнокнижника»). Це досить характерний факт. Не є найважливішим (як гадали попередні дослідники) питання, що було спочатку задумано і написано: шляхетський звичаєвий цикл чи селянський образок? Раніший видрук фрагменту «Історії Савки» в часописі «Athenaeum» не змінює основного: повість стала частиною звичаєвої композиції. «Історію Савки» можна видавати й читати окремо, але тільки на тлі усього полотна вона набуває суспільної значущості й виявляє свій невгасимий художній блиск.
В «Історії Савки» безпосереднім винуватцем є хтива, жорстока двірська прислуга (Лях-економ). З цього приводу автору неодноразово закидали, що той не бачив справжнього джерела зла, тобто що він щадив панів. Але це не так. Хто читає цю повість у шляхетсько-звичаєвому контексті «Ліхтаря чорнокнижника», той не має сумнівів, де лежить приховане джерело кріпацької недолі. Зрештою, Савка, як усі люди його класу, ніколи не стикався з панством. Він завжди мав справу лише з управителями, а радше – з їх п’ястуком і батогом. І саме таке розуміння теми у сільському епізоді «Ліхтаря чорнокнижника» доводить знання письменником людських відносин і його реалістичне бачення життя. Трактуючи «Історію Савки» як окреме ціле, ми порушуємо ідейно-художні пропорції твору і зменшуємо, всупереч намірам автора, соціальну перспективу його роману.
Письменник помічає контраст між зростанням заможності поміщицтва, що капіталізується, і поглибленням злиднів кріпака:

«О, на Волині[2] то життя! Тут такий-сякий шляхетка їздить, їсть, п’є, вдягається, як литовський пан, а пшениці продає більше, ніж цілий ключ [3] деінде.
На Волині то життя, але не кріпакові! Бідний Савка народився на Волині, де женуть на панщину від неділі до неділі, наймають парубків на лісосплав, саджають дівчат у темні й сморідні сукновальні, видирають останнє за данини й оброки, а на додачу кажуть кріпакам, наче глузуючи, що ті добре живуть і повинні так жити» [4].

Історія родини Савки становить приклад такого контрасту. Наведені в ході роману економічні й соціальні факти ясно і пристрасно тлумачать зв’язок поміщицьких достатків і кріпацьких злиднів. Автор, за традицією, згадує про Божу кару, послану на сільце. А читач бачить, що цей Божий гнів набуває міцної форми економського канчука, і не дає спокусити себе оповідній метафорі, стилю, сформованому в епоху влади Провидіння над світом.
Письменник пов’язує погіршення долі кріпаків із урядуванням управителів. У повісті читаємо, що зло почалося від того часу, коли граф, власник маєтку, виїхав за кордон. Напевно, сваволя двірської прислуги зросла за відсутності пана. Однак можна посудити, що і видатки графа, який перебував за кордоном, також мусили непогано зрости. Звідси більші вимоги управителя і більші утиски кріпаків. Індустріалізація маєтності теж вимагала значніших витрат капіталу, а єдиним його примножувачем у феодальному рільництві був селянин. Не слід забувати і про непорушний закон економіки, який говорить, що характерною рисою кожної соціально-економічної формації, котра перебуває в занепаді, є самовбивча дезорганізація виробничих відносин, сліпе нищення власних знарядь і продуктивних сил.
Поміщицтво занепадало і прискорювало свою згубу, виснажуючи кріпака, чий кривавий піт був основою двірського багатства. У цьому процесі небагато значив факт, чи пан був добрий і чи мав людяного економа. Те, що дідич сидів у маєтку, а чи грав десь на водах у рулетку, не могло радикально змінити ситуацію. І знову бачимо тріумф письменницького реалізму над обмеженим розумінням історичних змін у наратора «Історії Савки». Доля рідного села Савки погіршилася, бо граф виїхав за кордон. Але сусід графа, дідич Сульміжицький, сидить на селі, а його кріпакам живеться зовсім не ліпше.
На закінчення повісті довідуємося, що тяжко досвідчений Савка врешті дочекався кращих часів. При цій нагоді Крашевський, за старопольським шанованим сільським звичаєм, згадає про Боже благословіння:

«Бог дав Савці двох синів, послав долю в господарстві; йому таланило на пасіці, на худобі, родило в полі й був мир у хаті – такий мир, який тільки може бути в ній, достаток, який зветься в них достатком, достаток, який щороку межує з голодом, але не доходить до нього» [5].

Важко уявити більш жорстоку, хоч мимовільну, пародію на владу Провидіння і більш іронічний, хоч, напевно, несвідомо іронічний гепі-енд!
У короткій безпретензійній повісті простою невигадливою фабулою Крашевський охопив найважливіші подробиці кріпацької долі та кріпацького способу життя – тяжку працю, безжальний визиск, жорстокість до люду, голод, злидні, хвороби, розбещення жінок, дурість панів, злодійство прислуги та продажність царських чиновників. Особову анкету Савки міг би сміливо підписати – звичайно, двома чи трьома хрестиками – кожен кріпак.
«Історія Савки» – це оповідь сумна, але не безнадійна. Тяжку атмосферу, що панує в цій повісті, очищає незламний опір села (судовий епізод), солідарність гноблених проти поневолювачів, шляхетний характер і красивий бунтівний дух заголовної постаті. Справді, Савка є лише індивідуальним бунтівником і месником особистої кривди. Це ніби селянський відповідник позитивного й осамітненого шляхетського героя, котрого створив прогресивний польський романтизм. Ще раз бачимо тісний зв’язок шляхетської та селянської проблематики в літературі середини ХІХ ст. Зв’язок цілком зрозумілий. Кордіан і Савка живуть на різних щаблях соціальної драбини, але в рамках того самого феодального устрою.
Крашевський відмінно знав життя селянина у східних провінціях давньої Речі Посполитої та відтворював його з суворим реалізмом, який викликає подив і визнання. Селянин Крашевського зворушливий і глибоко поетичний. У чому полягає його таємниця? В тому, що це справжній, живий селянин. Кріпак, нобілітований письменником-реалістом на людину. Яка прекрасна бабка-повитуха, стара Чижиха! Яким психологічним типом є ватажок громадського опору, старий селянин Юрко! А батьки Савки! На звістку про народження сина батько Савки поспішно вертається до хати з панщини й заливається сльозами радості, беручи дитя на руки, хоча знає, що воно прийшло у світ на злигодні й поневіряння. Кріпацька родина позичає і щось продає, аби тільки справити хрестини. Скупа материнська любов Горпини так само зворушує, як благання невірної Настьки про жалість не для себе, а для її двірського коханця.
В «Історії Савки» немає й тіні романтичної манери, і саме в цьому полягає почесна першість даної сільської оповіді перед так само знаменитою, хоча з інших причин, «Уляною», а не у хронологічному первородстві. Даремно шукати нам у польській літературі тої епохи таких деталей психологічного реалізму, як прихована радість селян з приводу закатування економом хлопця Дениса. Село вболіває над цим злочином і тішиться, що хлопець не витримав катувань, бо лише тепер зможе діяти судова влада. Психологічний реалізм Крашевського в наведеному випадку – це не тільки один із проявів його реалістичного бачення життя, але й художнє знаряддя його соціального сумління, суворої критики кріпосницьких відносин.
Якщо йдеться про техніку романістичного письма, то «Історія Савки» є літературно опрацьованою оповіддю заголовного персонажа. Автореляція добре прислужилася реалізмові повісті й підкреслила її суспільне значення. Кріпак розповідав про свої пригоди своїм стилем і в межах своїх уявлень про світ. Таким чином сільське середовище могло вийти на сцену цілком природно, без тіні літературного екзотизму. В світлі цього технічного підходу можна зрозуміти художню цілеспрямованість обмеженого погляду селянського героя на кріпосницькі відносини, що іноді вважали доказом «класової обмеженості» автора. Сюжетна фікція дозволяла вільну критику феодальної системи. Автор не зупинився на об’єктивній картині зловживань. У вуста своєму герою він вкладає антишляхетські відступи й антипанські випади, викликані безпосереднім, почуттєвим характером живої розповіді кріпака про власні тяжкі переживання. Вітчизняний роман явно перебирав на себе функції романтичної епічно-сатиричної поеми.
Описана літературна техніка була тоді цільовим художнім інструментом і водночас маскою, авторським страхуванням, добре зрозумілим за тогочасних соціальних і політичних умов. Інша річ, що ця маска могла ввести в оману не одного читача. Фігурування подвійного оповідача – Савки й автора – подеколи стирало кордони між об’єктивно представленим світом селянських почуттів, уявлень і суджень та ставленням автора до цього світу. В певних місцях можна засумніватися, чи, випадково, точка зору Савки не збігається з точкою зору автора. Це застереження можна віднести до тих уривків, де об’єктивний сенс фактів суперечить визнаваній героєм вірі в опіку Провидіння над світом.

3

Наступною народною «позицією» є роман «Уляна» (1843), опертий на справжній події, що про неї чув автор. Як випливає з досліджень Віктора Гана, антагоністом дідича у реальній життєвій драмі був лісник, чию дружину спокусив пан. Крашевський поглибив соціальний конфлікт, зробивши у своєму романі з двірського функціонера – кріпака.
Панське зловживання владою стосовно дружин і дочок кріпаків ніби стало одною з характерних рис феодальної системи. У ХІХ розділі «Володаря» Мак’явеллі писав, що ненависним робить князя передусім жадібність і посягання на майно та жінок підданих. Альф’єрі, у праці «Про тиранію», дав систематичний огляд злигоднів і пошестей, котрі спостигають громадянина в абсолютній державі; у цього автора не бракує також окремого розділу про сваволю, якої припускаються деспоти щодо сімейного життя підданих (Розділ І. 14. Про дружин і потомство в тиранічній державі). Дуже подібні відносини у поміщицькій Польщі змалював Ян-Людвік Жуковський у праці «Про панщину, з додатком зауваг щодо морального і фізичного стану нашого люду» (1830):

«Як я згадував, безпосередні відносини, що вони через панщину мають із селянами, полегшують їм усіляке зло, котре вони тільки хочуть вчинити; чого не можуть силою шахрайства, до того подужають допнутися силою своєю влади – карами й т.п. зловживаннями. Здирство і розпуста – це найпоширеніші злодіяння, котрих вони припускаються до бідних селян; перше є правилом старих, друге – виключним заняттям молодих; усілякі почуття сорому і скромності в їх серцях виморожені підлістю й розбещеністю».

У романтичній літературі часто порушували цю тему – від Северина Гощинського до Влодзімежа Вольського. Пригадаймо, що Небаба у ІІ частині «Канівського замку» починає свою закличну промову до козаків словами:

«У кого батька закатовано різками,
Чию дружину уподобав хтивий пан,
У кого любу доньку зґвалтував тиран,
У кого наречених забрано панами,
За болі батьківські, за смуток материнський,
За зганьблених дітей, дівчат, за плач сестринський,
Я заклинаю вас і кличу поіменно,
Хай кожен виступить і біля мене стане! [6]»

Приклади жорстокої помсти селян дідичам за насильства, скоєні над кріпачками, знаходимо у щоденниках тієї епохи, зокрема – Т. Бобровського.
Любов Тадеуша й Уляни у романі Крашевського має всілякі риси «романтичної» пристрасті. Тадеуш називає своє почуття «незбагненним шаленством». Від миті знайомства з Уляною герой почав жити «у постійному одурінні, ненастанному п’янстві без витверезіння». Повернення чоловіка коханої Тадеуш відчув як найбільше нещастя:

«У нього мінилося в очах, і вставав, і ходив, і думав... Його душило повітря в хаті, очі розбухали, дрож проходив по спині та вдряпувався на череп холодними пальцями» [7].

Як «ошалілий», говорячи з собою, він іде під корчму, де кріпаки розмовляли про покарання Уляни.

«Що пройшло через його голову, що в ній діялося під час тої розмови, яку підслухав – неможливо розповісти. В ній пролетіло тисячі задумів помсти, способів визволення від цих людей. І хоча досі Тадеуш міг назватися майже цнотливим і лише ошалілим, у цю мить безуму половина його думок налилася кров’ю й очорнилася жахливими злочинами» [8].

Як годиться романтичному коханцеві, Тадеуш є жертвою «розбійницьких книжок», що запалили уяву молодому хлопцю, і він визнає літературну основу свого драматичного життя:

«Хто зна, – замислюється він над своєю любов’ю, – чи не буде крові або вогню в п’ятій дії драми! Тим ліпше – чого варте життя без життя, без пригод, без хвилювань і почуттів!» [9]

Попри ці літературні «блиски», любов Тадеуша має реалістичне тло – автор міцно зафіксував її в рамках суспільних відносин кріпосницького села середини ХІХ ст. Виразно класовий характер мають зальоти панича. Тадеуш просто вірить у своє становще пана і використовує його, аби вигнати чоловіка Уляни з села. «Відчув себе паном, відчув Уляну кріпачкою, відчув свою силу, їх слабкість». «Класова» риса з’являється у любовних ревнощах Тадеуша:

«Цей мужик – мушу його позбутися. Вона варта. О, хай тільки посміє тепер торкнутись її після мене! Він її сьогодні обіймає, я – завтра? Я мушу з ним ділитися? Ніколи! Ніколи! Я його... я його позбудуся... не сьогодні завтра» [10].

Класового забарвлення також набуло пробудження Тадуеша з любовного шалу.

«Тадеуш і далі жив у любові незбагненній, шаленій, потворній для жінки, що не могла його збагнути. Його легко охопила й заразила пристрасть, забилося серце, запалала голова, луснули ті думки, котрими він, як останніми нитками, тримався за світ, за уявлення про чесність і пристойність...» [11]

Однак у хвилини заспокоєння пристрасті на панича справляють неприємне враження сині, виплакані повіки над чудесними очима Уляни, йому починає дошкуляти її спрацьована рука, смішать прості пристрасні слова.
Психологію «романтичної любові» також бачимо у почутті Уляни. В її голову зайшов «дур». Щойно закохалася, була «вже зовсім ошаліла». Поводження Уляни містить ознаки глибокої пристрасті, навіть певні патологічні риси:

«Коли вона говорила це, пожежа була на її вустах і в очах, груди підіймалися під грубою свитою і спадали, як хвилі озера, холодні руки то тремтіли, то – гарячі, безсилі – навперейми безвладно спадали – уся вона трусилася, наче од відчуття болю» [12].

Романіст уперто підкреслює таку рису: «Була майже шалена». Або: «Вона все ще перебувала у першому забутті всього, засліпленні, безумстві». Й далі: «Пристрасть перейшла в життя, стала нормальним безумством і шалом; для неї, дикої селянки, не було відчарування, поки тривала любов; не було переситу, поки горіла пристрасть, а в серці, що запалало нею пізно і так дивовижно, пристрасть могла вигаснути хіба що з життям».
Після цієї загальної сентиментально-романтичної характеристики пристрасті Крашевський виголошує похвалу кохання Уляни, витриману, ясну річ, у дусі народної первинності та свіжості. Одначе в цих романтичних каринках виразно проступає «класовий» зміст:

«На таку любов потрібна була проста селянка, інша жінка не змогла б її збагнути, а що вже відчути? Вони (пані), зіпсуті думками, знаючи теорію пристрасті, більше граючи в любов, ніж її переживаючи, могли б так закохатися? Ніколи! Вони змолоду горять в огні своїх лінькуватих і лінивих думок, кохають витвори своєї фантазії, тринькають на них усю сердечну силу – потім, коли прийдуть літа розквіту, зацвіте слабка, бліда квітка, що її ранок прихопить холодом, південь висушить спекою, а вечір струсить вітром зі стебла. Така-то любов наших пань. Селянки, прості жінки, кохають рідко, дуже рідко; їх любов – це феномен, це квітка алое раз на сто літ; але як вона зацвіте… О! Тоді це квітка над квітками, повна сили, краси, пахощів. Зів’яне вона, і з нею висохне кущ. У незіпсуте серце любов прищеплюється навіки» [13].

На відміну од образу Тадеуша, витриманого у схемі романтичного шалу і панської несталості, розвиток почуттів Уляни письменник представив детально, індивідуально, з витонченим психологічним аналізом і глибоко реалістичним душознавством, якої до тої пори – попри велику романтичну поезію – польська література не знала. Справжніми психологічними одкровеннями були такі сцени, як зображення розвитку почуттів Уляни – від захисту од залицянь Тадеуша до запаморочливого кохання, як її збайдужіння до власних дітей під впливом могутньої пристрасті, як поява в ній – через любов до Тадеуша – розпачливої відваги щодо чоловіка і зухвале ставлення до думки села, як усвідомлення свого проступку лише через докори сумління коханця, чи, врешті, як сцена її самогубчої смерті, котра своєю продуманістю і тверезим шаленством підтверджує припущення про патологічні риси емоційності Уляни.
Якщо до цього великого психологічного витвору, яким є заголовний персонаж, додамо певні тони сентиментально-народної стилізації, – туга Уляни за вищим світом, мрії про справжню панську любов, про яку так часто і сумно мовилося у знаних їй сільських піснях, – то ми зрозуміємо стурбованість чи навіть прямі сумніви деяких критиків, котрі мислять формально, щодо «народного» характеру цього роману. Але він, незважаючи на багато романтичних умовностей, є реалістичний і народний. В історичному плані надзвичайним літературним зухвальством і прогресивною дією було вже саме витворення з кріпачки великої героїні у романтичному стилі. «Така любов у такій жінці, така душа під свитою – такі очі у простої селянки». Гадаю, цей роздум Тадеуша спадає на думку кожному читачеві «Уляни». Це явище слід вважати визначним, хоч, може, наразі ще не свідомим епізодом тої «боротьби за існування найбіднішої частини нашого суспільства і боротьби за її права, за людські почуття», про яку писав Крашевський 1872 р. в передмові до нового видання «Єрмоли».
Поряд із романтичною стилізацією та модною психологією пристрасті, у романі Крашевського помітне таке яскраве порушення літературних умовностей епохи, як обрання героїнею любовної історії не сільської дівчини або нареченої, а заміжньої, обтяженої дітьми. Також свідомо антиромантичним жестом автора слід вважати мотив згубного впливу літератури на життя: Тадеуша на шлях пристрасті штовхули читані любовні романи, а Уляну – сільські пісні про кохання. Перший мотив, читання Тадеуша, є мотивом традиційним, який виступає у моралістичному романі XVIII ст., у сентиментальному романі, в романтичній поезії (IV ч. «Дзядів») та в романі позитивістичному («Лялька» Пруса). Другий мотив – народна пісня як будитель людської свідомості – це мотив оригінальний. Ми тут хочемо ствердити протиставний характер цих мотивів. Це важлива композиційна й ідеологічна вісь роману. Тадеуш «шалів» за романним зразком, складав криваву драму в розпаленій уяві та… поїхав до столиці шукати нових вражень. Уляна зрозуміла свою спокусницю-пісеньку дослівно: «Хай мене хочби вб’ють. Мені все одно. Бо ж панська любов завжди так кінчається: смертю, смутком. Є за що плакати, є за що вмирати». І Уляна платить за літературу життям. Це трагічне травестування «панської» літературної концепції життя-драми. Водночас, це надзвичайно сильна і художньо влучна критика салонної, панської, бездушної «романтичності».
Залишилася ще третя дійова особа драми – Оксень, чоловік Уляни. Ця постать не викликає сумнівів щодо свого народного характеру та ідейного смислу. Проте недостатньо підкреслюють ступінь суспільної свідомості, якою Крашевський обдарував антагоніста Тадеуша. Оксень – це норовливий, непоступливий мужик: «Ну що з того, що він пан; і я чоловік, і руки маю такі, як він – чи нема капусти на городі та вогню в печі?» Старий батько Оксеня, слухняно запряжений у ярмо панщини, злякався бунтівничого духу сина:
«– Чи ти вже хочеш, аби пан зачув?
– А хочу, – відповів роз’юшений Оксень, – і її вбити, і його». Оксень не спокушаєтья ласкою пана і підпалює його двір.
Напевно, Крашевський не мав наміру підштовхнути селян до нападів на шляхетські маєтки. Зрештою, царська цензура йому б цього не дозволила! Адже не дозволила друкувати «Оду до молодості», пронюхавши в ній – втім, цілком слушно – революційні акценти. Не жадаймо історично-літературних чудес. Радше подумаймо, що це була перша в літературі пожежа панського двору, підпаленого скривдженим селянином, і що заграва цього мстливого вогню страхала кресових і некресових поміщиків за кілька років перед гучними грабунками Шелі в Галичині.

4

Темою «Остапа Бондарчука» (1847) є оманливість випадкового покровительства селянської дитини з боку дідича. Це була характерна антифеодальна тема в перших десятиліттях ХІХ ст. Мабуть, уперше ми трапляємо на неї у «Віленському тижневику», органі т. зв. Шубравців, як називали себе ліберали й прогресивні шляхетські інтелігенти. У щорічнику «Віленського тижневика за 1818 р. з’явився віршований твір Влодзімежа Ґадона «Мужик, постарілий у кріпацтві, або Дідусь біля колиски внука». Дідусь розповідає внукові, як завдяки пробощу, котрому прислужував, він потрапив до шкіл, де, проявивши визначні здібності, вдосконалився у різних науках. Однак це йому нічим не допомогло, навпаки – стало причиною життєвої катастрофи. Адже на рекламацію дідича освічений мужик мусив повернутися до своїх панщизняних повинностей.

Вдавсь я у шкільні пригоди:
Всіх долаючи в науці,
Виграв різні нагороди.
Перемігши в кожній штуці [14],
Фізиком став, лікарем,
Музикантом й малярем.

Горе – швидко я дізнався –
Із талантом пара часта,
Пізно з долею спізнався,
Що несе в мій рід нещастя.
Пан, вчуваючи її,
В дальні ці прибув краї.

Він довів папером давнім,
Що кріпак я зроду тута,
А в такім проступку явнім
Скули враз мене у пута.
Ланцюги, ганьба й недоля,
Нам – довічная неволя.

Так вчинила мста запекла
У моїй смутній родині.
Ліпше б був я на дні пекла,
В тім страждаю, безневинний.
Рід, закон – я все обмовив.
Вибач, Боже! Лихословив.

Моя розпач нескінченна:
Панським слугам я нікчемний,
В кожнім виника щоденна
Думка: це втікач учений?
Маючи затруту душу,
Вдавсь до трунку – визнать мушу [15].

«Мужик, постарілий у кріпацтві» Ґадона – це літературний пращур «Остапа Бондарчука» і Захара з «Історії кілочка у тину». Доля Остапа трагічна. Освіта в закордонному університеті не змогли врятувати його від сумної долі кріпака. Граф глумливо визначив йому посаду цирульника з платнею в сто злотих і житло в селянській хаті. Остап не хоче зректися свого походження. Композиція долі героя песимістична. В ній чудово зображено оманливість соціального просування, основаного на капризі пана, випадковий характер і трагізм виняткового піднесення здібної людини в рамках старого устрою і панівних суспільно-звичаєвих норм. Стоїчно-християнському самозреченню Остапа у романі протиставляється класове бачення й оцінка дійсності, котрі визначають його брата Федьку.
«Остап Бондарчук» дає ширшу картину сільських відносин, ніж попередні романи, доповнює з кріпосницького боку образ економічних перетворень, які з боку фільварку відтворить Юзеф Коженьовський у «Спекулянті» (1846) та «Колокації» (1847). Капіталізація поміщицтва відбулася коштом посиленого утиску кріпосного селянства.

«Через керування маєтністю, через лад, запроваджений у господарстві та безжальну суворість до кріпаків, - читаємо в «Остапі Бондарчуку», – графу стало у справах ліпше, ніж він міг сподіватися. Позакладав фабрики, вчинені поліпшення за кільканадцять літ подвоїли вже й так значне багатство. При загальній руїні маєтностей це раптове зростання поставило графа на ступінь вищий, ніж віддавна займали його підупалі предки в аристократичній ієрархії».

Остап, повернувшись на батьківщину, не впізнав свого рідного села, яке було в жалюгідному стані воєнних розвалищ, коли він прощався з ним. Палац відновлений. Поле оброблене. «На греблі шумить препишний мурований млин і круподерня». Лише сільські халупи ще глибше позападали в землю. Дідич пильнував маєток. Оскільки відсутність пана зазвичай погіршувала долю кріпака, Остап гадав, що під оком заповзятого і хазяйновитого господаря, котрим виявився граф, тепер селянам живеться ліпше:

– Тепер вам ліпше – граф сам мешкає.
– Ліпше? – підхопив Федько. – О, добре вам, що ви цього добра не знаєте! Не будемо про це, ви, Остапе, вихованець, улюбленець.
– Я?! – і Остап гірко всміхнувся.
– А ми, – скінчив перший, – нічого доброго сказати про нього не можемо: кат на людей, не пан.
– Що правда, то правда, – жваво перервала Зоя, – ніколи в нас не бувало того, що тепер. Сам ні про що не знає, нічого не розуміє, економ мучить і знущається. Я на фабриці.
– На якій?
– А! Сукновальню заклали.
– Ще хотіли Янка на лісосплав відправити.
– Хто ж би на панщині робив? – спитав Остап.
– А хто ж? Я і жінка, – сказав Федько, знизуючи плечима.
– А коло дому?
– О! Про це не питаються.
– На щастя, – сміючись, докинув Янко, – я так важко закульгав на ногу, що не пішов на лісосплав. Лише коли сплавщики рушили, я одужав. А що ж було робити, коли не можна силою, то хитрістю [16].

Відображення у романі Крашевського характерних фактів процесу індустріалізації поміщицьких маєтків має важливе значення не лише для оцінки суспільно-пізнавальної ролі його твору, але й для розуміння антикапіталістичних упереджень письменника. Нехіть Крашевського, в певний період його творчості, до капіталізму і машинної цивілізації неодноразово, з переможною безтурботністю, пояснювали «апологетичним ставлення автора до феодальної економіки».
«Остап Бондарчук» – це, мабуть, єдиний роман, у якому панський двір і село виступають у більш-менш рівних пропорціях. Двір у Крашевського звичайно перебуває на узбіччі селянського життя. В «Остапі Бондарчуку» соціальний конфлікт і кривда героя виростають із самої суті феодального ладу, з визнаної законодавством нерівності людей. В інших народних творах кривда часто походить від зловживань системи або злоби прислуги. Тому «Остап Бондарчук» дає більш повну картину сільських стосунків, хоча не має ні тої безпосередньості й простоти, якою відзначається «Історія Савки», ні того жару почуттів і психологічної заглибленості, котрими захоплюємося в «Уляні». Натомість за своєю художньою композицією «Остап Бондарчук» стоїть над попередніми романами. Замість вільної ґавенди [17] чи нарації з біографічною віссю, в цьому творі маємо справжню, сучасну романну побудову, принципом якої є ситуаційна стислість і настроєво-середовищний контраст.
Говорячи про більш-менш рівні пропорції, в яких виступають панський двір і село в романі, мусимо застерегти, що ми мали на увазі художні пропорції. А їх визначає головний ідеологічний акцент роману, кажучи популярно – авторська симпатія. Погляньмо, як це виглядає на конкретному аналітичному матеріалі. Двом середовищам роману – двірському і сільському – відповідають два стилі. По бурхливім описі воєнних спустошень зовсім блідо виглядала картина відбудови маєтку. Досить шаблонно представлена вся «палацова» частина роману. Схематична картина достатків графа. Паперові шляхетні представники молодого покоління аристократії – Альфред, колега і приятель Остапа з університету, і Міся, дочка графа, фатального доброчинця Бондарчука. Паперові, бо історично неправдиві. Художньо живий тільки старий граф, закам*янілий у своїх родових гордощах і станових упередженнях. Художньо живий, бо історично і соціально правдивий.
Другий стиль фігурує у «сільській» частині. Це стиль реалістичного спостереження і диференційованого опису, повного характерних деталей. Після схематичних англійських вигóд і добробуту двору тим сильніше діють живі замальовки бідності, тяжкої праці, щоденних турбот, клопотів і страждань люду. Реалізм Крашевського досягає найбільшої соціальної та художньої красномовності в пронизливому описі пошесті, що косить село.
Важливим засобом романістичної техніки «Остапа Бондарчука» є діалог. Він одіграє різну роль в обидвох частинах твору. У «двірській» частині – це переважно дискусія чи ідеологічна полеміка. Вустами своїх героїв Крашевський дискутує з поміщицтвом про актуальні соціальні й політичні проблеми. Інша функція діалогу в «сільських» уривках. Він безпосередньо вводить читача у нове середовище, заступає сьогоднішнє кінематографічне «наближення», дає смак життя, характеризує суспільне і культурне становище, спосіб мислення і відчування героїв. Одним словом, на противагу переважно дискурсивному характеру розмов у шляхетській частині, діалог частини народної має більш широку шкалу і відіграє багатшу ідейно-художню роль.

5

«Будник» (1848) може зацікавити з багатьох поглядів. Це репрезентативний твір для місцевої літератури, яка, розвиваючись в умовах відмінних од еміграційної творчості, в оригінальний спосіб перетворювала певні, характерні для романтичної епохи ідеї та задуми.
Нам відома залюбленість романтиків у звичаєво-культурні релікти, у всілякого роду пережитки, збережені рештки давніх історичних формацій. Культ первісності в прогресивній течії романтизму мав народно-демократичний характер. Крашевський у «Буднику» показав дуже цікавий господарський та суспільно-звичаєвий «релікт» шляхетської Речі Посполитої: екзотичний різновид поселянілої дрібної шляхти, яка внаслідок економічних та політичних перетворень втратила сенс існування. Звернення уваги на процеси декласації, пов’язання їх із розвитком економічних та соціальних відносин свідчить про поглиблення у місцевій літературі суспільної проблематики порівняно з романтичним зацікавленням народністю.
Романтичній погоні за екзотикою відповідають місцеві відкриття екзотики лісів, пущ, степів і гір (перші експедиції поетів у Татри). Опис краси рідної землі стає літературною програмою і гаслом патріотизму. Ось початок «Черчої могили» Крашевського:

«Ми були б несправедливі до нашої країни, якби з чужоземцями закинули їй брак розмаїття й одноманітність краєвидів; мабуть, із цього погляду немає багатшої землі. Околиці Кракова, підніжжя Карпат, Сандомирська земля, Мазовше, Підляшшя, Галичина, Познанська земля, Жмудь, Волинь, Поділля – кожен терен має окремий і дуже своєрідний вигляд. Напевно, є щось, що єднає у велике ціле розрізнені риси і надає їм гармонійного колориту; але вгляньмося лишень – скільки ж тут деталей, скільки розмаїтих барв, і таких красивих у своїй простоті! Я б не проміняв цю землю, вкриту імлистим небом, шумливу одвічними борами, на найпрекрасніші, найславетніші землиці, красоти яких увійшли у прислів’я».

Любов до природи і життя, не спотвореного впливом цивілізації, вчила цінувати реальні принади людських занять і підносити традиційні сільські роботи й примітивні ремесла, що зникали, до почесної місії фігурування у літературі. Народність у конкретних економічних і суспільних відносинах ставала політичним завданням – справою розкріпачення селян. Романтичне почуття – через свою психологічну незвичайність – відігравало тут суспільну роль, допомагало таврувати народну кривду (безумство спокушеної Юлісі в «Буднику», Захара в «Історії кілочка у плоту» і багатьох покинутих сільських дівчат у літературі тої епохи).
Також інші виміри й форми тут мала боротьба за життя народу. Визвольні змагання для широких мас були у Польщі щоденною дійсністю, відбивалися у письменництві у скромних, але дуже конкретних, живих, насичених різними пристрастями конфліктах з адміністративним апаратом загарбників. Міцкевичівський Конрад бився з орлом, кидав виклик Богу. Кордіан декламував на альпійській вершині й змагався зі Страхом та Уявою. Іридіон укладав пакти з сатаною історії, розверзалося небо і йому на поміч поспішали Господні святі; полем останнього бою романтичний поет [18] обрав йому славетний стародавній амфітеатр. А старий бідний Будник Крашевського? Цей «незламний князь» у серм’язі має супроти себе пересічного царського чиновника, хтивого орендаря і розпусного пана. У житті країни політичні справи виразно пов’язуються зі справами економічними, визволення людини – з перебудовою устрою, свобода – з соціальною справедливістю. А єдиний оборонець поневолених – перо письменника!
«Ярина» (1850) містить суперечності, подібні до тих, які ми бачили в «Остапі Бондарчуку». Нічого дивного! Адже це продовження «Остапа Бондарчука». З одного боку, маємо в «Ярині» ідеалізацію страждання, найбільш кволий стоїцизм Остапа, думку про згоду панів із селянами та про поєднання руського люду з ляхами, а з другого – реалістичну картину розкладу фільваркової економіки й звиродніння поміщицтва. З одного боку – сентиментальна тема незгаслого кохання Михайлини до Бондарчука, з другого – красива, реалістична постать Ярини. Крашевський цілком довільно мотивує крах графа Альфреда «психологічними» причинами, але водночас помічає такі економічні факти, як поява поміщицького «спекулянтства». Розмірковує про фатальний поділ цивілізації та природи, але має на увазі – й посередньо показує це композицією сюжету – соціальну прірву між власником маєтку і кріпаком.
Екзотика «Хати за селом» (1854–1855) – дещо іншого виду, ніж рідна екзотика «Будника». Це екзотика циганського фольклору, який у романтичну добу мав велику популярність з огляду на його літературні принади й на ідейну цінність. Цигани були дітьми природи, вони давали приклад вільного життя на її лоні, яке від часу сентименталістів XVIII ст. вважалося джерелом чесноти, здоров’я і щастя. За феодальних умов дикий, не сплутаний законами номад легко став символом свободи, первинної свіжості почуттів і не зіпсованої цивілізаційними впливами шляхетності серця. Життя таємничої, замкнутої спільноти кочівників дало в ту епоху багатьом письменникам цікавих тем для пригодницьких романів.
Крашевський у «Хаті за селом» не встояв перед спокусою щойно згаданої циганської екзотики. Він створив живий, барвистий і цікавий роман, котрий, одначе, у «циганській» частині, порівняно з «Будником», віддає певною літературністю. Похвали кочівничої свободи, вільного, буйного життя під шатрами й могуті диких пристрастей сьогодні звучать досить штучно. Як завжди, неминущу цінність писання Крашевського визначає психологічна і суспільна проблематика. «Хата за селом» – цікава соціально-психологічна драма, трагічна повість про труднощі переходу від кочівництва до осілого життя. Автор відтворив конфлікт дикої природи й гуманіхму. Любов молодого цигана до сільської дівчини перемагає усі перешкоди й змінює кочівника на мешканця села. Проте між парою закоханих та селом виростає стіна упереджень і ворожнечі. Циган покинув свою стару спільноту. Втім не був прийнятий до нової. Психологічні, звичаєві й соціальні труднощі, котрі спіткали його на шляху до культури, стали посланцями катастрофи, що її Крашевський, згідно з романтичним культом первинності й стихійності, зображує як пробудження в кочівнику могутнього і невгамовного інстинкту.
Переможна і трагічна любов цигана й селянки – це мотив, який поєднує екзотичну частину роману з частиною народною. В останній – реалістична картина сільських стосунків і тяжкого життя бідного селянства. Тут ми зустрічаємо улюблену тему Крашевського, яку знаємо з історії «Бартека Руґпіутіса» з роману «Сфінкс», – мотив упертого, героїчного хазяйнування і будування майже з нічого, єдино за допомогою десяти пальців – мотив творчих сил народу, запалу і винахідливості (циган Тумри, дурень Янек, Мотрина, Марися). Цей мотив автор, як звичайно, контрастував мотивом нудьги, пустки, ледарства і звиродніння шляхетського двору. В «Хаті за селом» Крашевський ще раз повторив – після «Уляни» й романістичної фантазії «Під італійським небом» – похвалу щирості й сили почуттів народу:

«Наші прив’язаності – як оранжерейні квіти: не витримують ані різкого вітру, ані приморозків; селянська любов – рідкісна квітка, квітка, що цвіте раз на сто літ, але може витримати бурі, холод і біль та глумитися з судженої долі».

Сільські епізоди є, в основному, найцікавішими уривками ненародних творів Крашевського. Візьмімо для прикладу напівкунтушовий, напівромантично-фантастичний роман – «Черча могила» (1854). Шляхетський світ був представлений у ньому або традиційно (сутяги, пройди, ґвалтівники й добрі компаньйони до чарки), або в шаблонній романтично-демонічній гіперболізації злочинних характерів. Натомість скромне селянське узбіччя представлене в романі оригінально. У шляхетському процесі за межу єдино сільська громада, драматично поділена між поміщиками-суперниками, має на меті «справедливість» і «правду». Вона не зречеться їх у суді, попри те, що «правда» наразить завзятих свідків на дідича. Однак реалізм Крашевського не дозволяє ідеалізувати селян. Через старий забобон про помсту небіжчика за порушення місця його спочинку кріпаки не хочуть викопувати могилу, яку одна зі сторін вважає межовим пагорбом. Економ Жужель зваблює впертих до корчми і за пляшкою переконує, що гріх бере на своє сумління той, хто видає наказ, а не той, хто його виконує. «Не знаю, – коментує автор, – чи красномовство Жужеля, чи, може, горілка та її переконлива сила все-таки вплинули, і громада – по довгім ваганні та здриганні – дала намовити себе взяти заступи й рушити з економом до Черчої могили». Подібно правдива й інша деталь: кріпаки втягуються до спору своїх панів, провадять його затято, як свій власний, і таким чином змушують дідичів продовжувати взаємну ворожнечу.
У «Черчій могилі» є одна цікавинка у стилі романтичної народності, яку не можна оминути. Це археологічна-етнографічна паралель «між давніми й молодшими літами». Романіст шукає у тогочасному сільському житті, у деталях будівель, одягу, вірувань, звичаїв і забобонів – пам’яток старої праслов’янської епохи.
«Єрмола» (1857) приносить нові ідейні та художні цінності. Композиція, як звичайно в народних романах Крашевського, оперта на ідейному контрасті: моральна дискваліфікація двору і похвала сердечності люду. Цей роман відрізняється од інших і багатством подробиць щоденного сільського життя, і поглибленням психологічної тематики. Це історія духовного перетворення старого, нікому не потрібного чоловіка, що взяв на виховання покинуте дитя. Крашевський оригінально провів розвиток Єрмоли за принципами гуманістичної діалектики й показав, як вихователь, освічуючи вихованця, формував самого себе у корисну, цінну людину. Історія виховання Родіонка – це ніби реалістична, народна перемога над сентиментальною утопією Просвітництва про виховання людини на лоні природи.
В особі Єрмоли письменник втілив свій ідеал народного героя – творчого ентузіаста, будівничого життя, про якого ми говорили з приводу «Хати за селом». Треба византи рацію за Станіславом Кшемінським, котрий написав у «Нових літературних ескізах»:

«Найпрекраснішим, величним як народний характер є старий гончар Єрмола... цілий шляхетський світ Крашевського не має в собі хочби одного характеру, гідного наблизитися до цього мученика чесноти, жертви страждань, виражених із несамовитою силою і – що найважче – з простотою».

Додаймо ще те, чого не сказав Кшемінський: Єрмола – це не лише мученик і жертва, але й бунтівник. Пережиття бунту, до якого він дійшов, коли пан у нього забрав виховану дитину, доповнило його соціальну освіту. «Єрмола» – це, безсумнівно, одне з найвидатніших досягнень реалістичної романістики вітчизняної літератури.
Останньою народнім роман, що замикає цикл картин панщизняного села у переддень розкріпачення селян, є «Історія кілочка в плоту» (1860). Доля героя, сільського скрипаля-віртуоза Захара, нагадує двозначне соціальне становище Остапа Бондарчука і водночас віщує нещасну долю сенкевичівського Янка-музиканта. Однак «Історія кілочка в плоту радикально відрізняється од обох цих повістей тоном та ідейним характером. Звинувачення на адресу двору, сатира на егоїзм, неуцтво, пиху, ледарювання і паразитування містять чоловічий тон. Тут немає місця для сентиментальних акцентів «Уляни» чи для стоїцизму «Остапа Бондарчука» і «Ярини». Новий селянський роман дихає епічним спокоєм і гумором. Двір, економ, панщина, голод, злидні й сім інших селянських лих, навіть трагічний фінал Захара, не позбавляють читача віри в перемогу правого діла.
Епічний гумор цього твору має об’єктивне джерело в розвитку економічних і суспільних відносин, які Крашевський пильно спостерігав, а джерело суб’єктивне – у вірі автора в народ. Оповідь про історію Захара, одного з численних сільських «кілочків у плоту», Крашевський вбрав у форму ірої-комічної природничо-селянської паралелі. Аналогія приходила з огляду на тісну пов’язаність долі кріпосницького села, опертого на примітивний обробіток землі, з життям природи. Далекі відлуння рацоналістичного міфу матері-природи та її романтичної ідеалізації дозволили Крашевському витворити мирний, оптимістичний характер цієї аналогії. Невдовзі розвиток капіталістичних відносин позбавить природничу аналогію її оптимістичного сенсу. Природничий песимізм позитивістів і натуралістів слугуватиме демаскуванню розпачливого становища нового капіталістичного села.

6

У сільській проблематиці феодальної системи антагоністом кріпака був дідич. У народних повістях Крашевського панський двір не відіграє сливе жодної активної ролі. Галерея панів – це кабінет своєрідностей: диваки, маньяки, дегенерати, інфантилізовані самолюби, розпусники або знуджені ханжі, розтринькувачі або смердливі скряги, ненажери, ледарі та звичайні паразити. Під час читання двірських частин книжок Крашевського часто пригадується «Щоденник» Северина Лусаковського як барвисте історичне свідчення загнивання шляхетчини. Дідич Крашевського чи то сидить за кордоном, як в «Історії Савки» (у романі тої епохи перебування землевласника за кордоном має ледь не символічне значення «відсутності» у житті країни), чи є бездушною маріонеткою в руках прислуги й фаворитів. На думку деяких критиків, ця деталь мала бути доказом проти суспільної тенденції Крашевського. Тим часом саме це має глибоке соціальне значення. Крашевський не показав злих панів, але показав дещо важливіше: зло системи, яка не лише нищить кріпака, а й деморалізує феодальне панство, сприяючи його розкладу.
Розклад аристократії та поміщицтва також відображений у «сучасних» звичаєвих романах Крашевського, як-от «Ліхтар чорнокнижника» (1843–1844), «Останній із Секежинських» (1851), «Дивні істоти» (1853), «Два світи» (1856), «Метаморфози» (1859), а також в історичних романах, що виникли в описуваний період творчості, як-от «Малепарта» (1844), «Сфінкс» (1847), «Пан і швець» (1850) або «Белська старостина» (1858).
Тому неодмінно постає питання: в який спосіб Крашевський, показавши нелюдяність і несправедливість феодальної системи й оголовши моральну ницість та історичну безвідповідальність шляхти, уявляв собі утримання цієї системи, примирення двору з селом та ідейний провід поміщицтва у народі? Це велика суперечність, яку не можна привести до ладу за допомогою магічного постулатика про класову обмеженість письменника.
На початок зауважмо, що «солідаристична програма» Крашевського не забігає в майбутнє, а відходить у праслов’янське минуле, отже, це не п р о г р а м а, а м і ф – міф про патріархальні відносини, що панували у первісній слов’янській громаді. У романтизмі цей міф мав прогресивний характер під пером демократів (досить пригадати паризькі лекції Міцкевича про слов’янську літературу), а під пером консерваторів – реакційний суспільний і політичний характер. Як у Крашевського? В «Ладовій печері» (1852) праслов’янська ідилія виразно таврувала пропаганду демократів. У прачаси все було добре і по-божому:

«Тільки пізніше, коли шляхта зіпсувалася під впливом західної чужоземщини і втратила почуття християнських обов’язків, з утратою духу віри пан міг стати несправедливим щодо своєї громади. У давні часи, у ті, про які найліпше відають наші легенди, у перші віки ревного християнства не було прикладів зловживань владою і сваволі».

Ця позиція дає письменнику привід до виступу проти «нових магістрів суспільної науки» та до піднесення над «власною мудрістю» народу на противагу знанням, що здобуваються розумовим зусиллям. Однак уся ця слов’янська міфологічна та народна містика, підкріплена гаслом зі св. Бернарда, не могла заглушити сумного об’єктивного смислу поміщицького епізоду «Ладової печери», в якому фігурує один із численних ледарів і роззяв Крашевського, пан Йоахім Старенський, звироднілий нащадок «батьків» і «провідників» народу!
Сувору оцінку ранньокапіталістичного індустріалізму та ідеалізацію слов’янської первісності знаходимо як у художній творчості, так і в публіцистиці Крашевського. І тут маємо справу з характерною суперечністю. В соціальній публіцистиці був менший безпосередній «натиск дійсності», ніж у картинах сільського життя. Звідси разючий контраст письменника-реаліста й ідеолога-утопіста. Це спостереження підтверджується також у публіцистиці документального характеру, в «репортажах» з мандрівок по країні. Коли Крашевський «віч-на-віч» стикався з дійсністю, тоді гостро бачив безнадійне становище селянина і злидні відсталого, по вуха загрузлого у слов’янському примітиві кресового села («Спогади Волині, Полісся і Литви», 1840). Тоді він також помічав вигоди, які випливали з індустріалізації (села) та користі для торгівлі, як свідчить опис його подорожі по квітучих південних російських провінціях під назвою «Спогади Одеси, Єдисана і Буджака» (1845–1846).
Не важко встановити, що причиною втечі Крашевського-ідеолога в часи патріархальної слов’янської громади була негативна оцінка поміщицької сучасності. Слов’янський міф Крашевського відкидав прогресивні ідеї демократичного табору, неодноразово наближався до ретроградного слов’янофільства (публіцистика у «Петербурському тижневику» 1837–1841 рр.). Це свята правда. Однак тут важлвиою функцією була критика поміщицтва, його сліпоти й політичного егоїзму, позбування маєтків (що тоді мало антинародний характер), «спекулянтства» й «індустріалізму», основаному на посилених утисках люду.
Загляньмо до «Волинських вечорів» (1859). Спершу – моральна наука:

«Раніше мали зовсім інше поняття про землю, про володіння нею та про обов’язки, які вона накладала. Закон ніколи не записував того, що було у звичаї та у традиції, але, тим не менше, спадкування землі вважалося не просто джерелом доходу, а символом вітчизняного громадянства, дідівським переказом. Родини, віками в корінені на спадкових маєтностях, нерозривними зв’язками поєднувалися з місцевими мешканцями, з усією країною» [19].

Потім патріотична настанова:

«Навіть добре зрозумілий власний інтерес не повинен дозволити легко продавати землю, яка є найліпшою іпотекою та найліпшим процентним капіталом. Але для нас це лише другорядний мотив – далеко важливішим, святішим є обов’язок триматися на старих садибах, у властивому нам рільничому житті.
Його не заступить промисловість, торгівля, спекуляція, а якщо вони нас тілесно й вигодують, то неодмінно шкідливіше і сильніше вплинуть на денаціоналізацію, ніж чужоземні інституції сусідніх нам провінцій нашої мови.
Наше сільське життя дало нам характер, який маємо, і лише він може нас утримати в житті» [20].

Після атаки на вискочок і різних «підпанків», після осудження індустріалізації (яка, повторюємо, йшла у парі з посиленим визиском кріпаків на поміщицьких фабриках) країни та після сатиричних випадів проти двірських службовців (які традиційно були цапами-відбувайлами за вади системи й за гріхи дідичів) Крашевський змальовує картину ідеальних відносин між паном і селянином – знову в якомусь чітко не окресленому майбутньому:

«Пан був батьком, господарем, очільником громади. Селянин не мав прав, але й не потребував їх, де була братня любов; стан війни змушував його прив’язуватися до землі, триматися виключно при ній; але зате він не ставив свого життя щоденно, як шляхтич, не платив податку кров’ю, від нього не вимагали ненастанної самопосвяти; він був кілочком у тій великій майстерні – ще не всамостійненим, а тісно з нею пов’язаним. Християнська рівність перед лицем Бога єднала громаду села з його паном і очільником: вони зустрічалися у костьолі, на цвинтарі, біля колиски й могили, біля жнив і домашньої роботи – і воістину не ті були відносини, що сьогодні, коли порвалися священні зв’язки» [21].

А соціальна програма? А план на майбутнє? Його немає, бо його не мало поміщицтво. Замість програми Крашевський виголошує моральну проповідь:

«Тож треба не гроші збирати, не збагачуватися і врядувати, не шукати старих доктрин, а відродитися у старій вірі й житті. Хай кожен звернеться в глиб себе і послухає у тиші голосу Христа, і порівняє його діяння з власними – молімося і підіймаймося, не опускаймося у земному гендлюванні» [22].

Наведені погляди Крашевський опрацював у публіцистично-повістярській формі у книжці «Хвороби віку» (1856). Він наївно показав у ній крах безчесного вискочки і «спекулянта» Дембора як крах «розуму» – наслідок обкладення оброком селян, індустріалізації маєтку та гонитви за «достатком і багатством». Дембор

«забув і про те, – говорить від себе автор, – що всіляке відродження повинно починатися в дусі, не в кишені, що нам спершу потрібна сильна віра і християнське миропомазання, а не промисловість і гроші, що без перших двох всіляке діло мертве і що старання про добробут не відродять нас морально» [23].

Розрусі «іноватора» Дембора романіст протиставив ідилію в патріархально-кріпосницькому домі панства Сольських:

«Певно, господарство також ішло тут старим традиційним чином, фабрик і машин зовсім не було видно. Але обличчя перехожих людей свідчили про добробут, і з їх виразу ставало ясно, що живий зв’язок між людом і двором не був змінений на байдужі корисливі відносини капіталіста і виробника. Біля ґанку стояли баби, які приносили на продаж те, чого не поспішили завезти до містечка, матері з хворими дітьми приходили до панича по ліки, старі господарі – у якихсь потребах, близькі знайомі – з поклоном, довідатися про здоров’я та випити чарчину горілочки. Усі вони були тут, під панським дахом, такі вільні й веселі, як у власному домі, голосно розмовляли, сиділи, як утомлювалися, а в перехожої прислуги довідувалися про своїх сиріт із турботою та неспокоєм, що доводили справжню прив’язаність до них» [24].

Ми вже згадували, що у протесті Крашевського проти капіталізму наявна суперечність, яку пропустили у студіях про автора «Уляни». У цьому його спротиві є культ патріархального примітивізму, який у консервативній течії романтизму вважали джерелом морального здоров’я. Це правда. Однак у романіста є також моральне обурення нерівним розподілом вироблених благ, страхітливими диспропорціями багатства і злиднів та матеріалізованістю буржуазії:

«У країнах, де ця цивілізація досягла найвищого щабля розвитку, бачимо її плоди – серед залізниць, фабрик, серед накопичених багатств озвірілий, зубожілий і задурений люд, часто без шматка хліба, чи в достатку, але без чуття і думки, він показує найстрашніший контраст матеріального багатства і моральної бідності, жахливого оціпеніння і старіння. Ще ніде матеріальний прогрес не приводив за собою моральний розвиток і силу – хліб буде, а сердець не стане» [25].

Крашевський наводить приклади Сполучених Штатів і Англії, де гроші стали божеством, виробництво зумовлює свободу і рабство людини, а промисловість і торгівля є «найголовнішим мотором війни та миру». Послухаймо:

«Сьогодні в Америці всіх більше обходять бавовна і цукор, ніж поширення дурного мормонізму, а ті, хто добивається власних свобод, не допускають емансипації негрів тому, що плантації тих поборників постраждали б від неї. В Англії, під прикриттям найважливіших соціальних питань, доля фабрик і торгівлі є найголовнішим мотором війни та миру. Немає вищої, більш шляхетної, піднесеної ідеї, котра б могла вміститися у тих тісних мізках і ще тісніших серцях торговців і спекулянтів» [26].

Жахливі соціальні контрасти, які відкрив розвиток капіталізму в західних країнах, егоїзм, занепад суспільної моралі, забуття високих ідеалів, буржуазійний космополітизм – усе це сприяло ідеалізації старосвітських шанобливих відносин у феодальній вітчизні. У «Метаморфозах» читаємо:

«Смішно, коли хтось думає, що поза нашими кордонами ще є якісь національності, якісь індивідуальні характери людей – там епоха національностей вже минула, одні слов’яни вірять у неї та плекають цю священну стару ідею, котра там видається забобоном. Там Вавилонська вежа змішаних народів і мов, там немає прив’язаності до землі, яку заступила любов до грошей, немає пошанування традицій, а є віра в непомильінсть розуму. Француз, англієць, німець, італієць мають одну життєву мету... одну ідею, вітчизну, релігію, віру...
Гроші...
“Money is a good soldier” [27], – сказав Шекспір, а там у них і солдата, і закон, і чуття, і церкву, і чесноту заступають гроші» [28].

І далі в цьому стилі Крашевський розвиває свою паралель, здобуваючись на сміливе, живе і барвисте звинувачення:

«Христа розп’яли б удруге, якби це могло підняти курс акцій на біржі.
У нашій країні, при її численних вадах, ще є нерозтринькані запаси, які нагромадила минувщина, дбайлива прабабця... є з чого збудувати щось на завтра – там усе вбите і вичерпане. У нас «братерство» не пусте слово, хоч і миттєве, там уже про нього і не питай! Для вбогих є лікарні, рабство і тюрма, є визначений урядник, що про них дбає, решті немає часу займатися ними. Якщо натхненний пророк віщує не за гроші, не з дозволу управи, розбурхуючи пристрасті в найнятій залі, то його поліція виведе за потилицю з площі, хочби той проголошував хрестові походи; натхненний поет навіть не проб’ється до французької академії, а хто ж слухатиме його співу, коли так гарно свистить пароплав і грають машини?» [29]

Після публіцистики загляньмо тепер до художньої творчості. Тут знову помітимо роздвоєння Крашевського: авторські тези говорять одне, а реалістично зображена картина життя показує інше. У «сучасному» романі «Дивні істоти» (1853), на думку Крашевського-ідеолога, пан Ґраба живе з двірською прислугою (двірнею) та селом «у патріархальному зв’язку»; він працює та їсть разом із челяддю, вчить селян, що праця – річ, гідна поваги, поширює рільничу освіту. А Крашевський-письменник представляє індустріалізований маєток пана Ґраби та двірську монополію на скупку плодів у селянських господарств і забезпечення селян товарами! У цьому самому романі на прикладі громадянина Тибурція Калетинського (калита-мошна!) бачимо, чиїм коштом збагатилося «хазяйновите» поміщицтво:

«Правда, помилуй Боже бути його кріпаком, ліпше конем або псом, бо тих він годує і шанує, а людей не щадить; зате скільки готівки, скільки скирт, які запаси! Усі кажуть: немає кращого господаря за Калетинського, це взірець для всіх! Правда, сумління небагато, але грошей має досить» [30].

Проклинані в публіцистиці промисловість і торгівля у романі виявляються допустимим шляхом заробітку розорених поміщиків. Один із героїв «Дивних істот», молодий гуляка Єжи, закохавшись, вирішив постатечніти, арендував маєтність і почав працювати:

«Маю перед собою тисячі способів, – повідомляє він другові з Варшави, - які мені показують більш досвідчені від мене: в одному фільварку вівці, в другому гуральня і бровар, у третьому масштабне виробництво смоли і т.д., і т.д.» [31]

Після фантазій про ідилічне спільне життя двору і села у слов’янські прачаси нас, у романі «Два світи» (1856), вражає реалістична оцінка відносин, які панували між аристократією, поміщицтвом і селянином:

«Справді, між цим замком і селом, між людом і шляхтою не було жодного зв’язку, жодної симпатії, жодної зі старих ниток, які їх єднали; родина Карлінських стала перед його очима у правильному світлі, у відосібленні, на яке її прирікали звичаї, чужоземщина і та мертва хвороблива цивілізація, що засновує свою вищість на пориванні з навколишнім світом. Ці люди були в народі добровільно відосібленим народом, кастою, котра жила у власному колі, чужа всьому, що довкола неї діялося, котра мала окреме життя. Однак вони виникли і виросли з лона цього народу, з яким так далеко розійшлися на розпуттях життя; вони були провідниками, вождями, представниками потреб, думкою, мозком і правицею тих, яких поволі зреклися» [32].

У «Двох світах» видно і моральний, антипоміщицький сенс виступів Крашевського проти капіталізму. Шляхті письменник закидає: та забула, що «ім’я, маєтність, просвіченість – це дари, які до чогось зобов’язують...» Варто навести таку дуже характерну інвективу проти аристократії:

«Поглянь, який довгий і широкий край наш... руїни, самі лишень руїни, де-не-де на розвалищах замчиська димить комин цукроварні або гуральні... нащадки гетьманів варять сиропи й женуть отруту для своїх кріпаків, а копійку, вичавлену з буряка і збіжжя, на що витрачають? Запитай! Ні! Вже ліпше не питай... бо тоді роплачешся... Їхнє посланництво, місія – це кування грошей, аби їх бездумно витрачати, бавитися... сміятися і, не відаючи власного призначення, копати могилу собі й родині... Де сьогодні пани й чим вони відрізняються од багатих жидів і банкірів? Я не бачу: однаково палять сигару, одною копійкою торгують, про одне думають... не впізнáєш їх; і знати не варто!»

Подібний тон досади у передмові до «Старої історії». Старій шляхті, для котрої маєток є «спадковим обов’язком», автор протиставляє вискочок: «У нових панків земля вже стала капіталом, товаром, матеріалом для роблення грошей і нічим більше».
Дуже знаменним фактом для душевних сумнівів письменника, який, гублячись у суперечностях, не міг зважитися на вибір між старим і новим, є поява в означених сучасних романах «толстоєвців» [33] – людей, які рятують свою душу, втікаючи з життя і шукаючи відродження у простоті сільських звичаїв. Про зв’язок цього новітнього аскетства з праслов’янською утопією свідчить деталь, що «толстоєвець» із «Дивних істот», пан Пйотр є археологом, він збирає і ховає у гроті пам’ятки минулого, що походять із курганних розкопок. А «толстоєвець» із «Двох світів», граф Юноша, який вдягаєтсья по-селянському, в свиту і лапті, виказує зв’язки зі стоїцизмом, філософією самозречення у феодальному ладі. Граф Юноша визнає:

«...Але вір мені, стикнувшись із людом, як і наблизившись до природи, я багато здобув, це мене оновило... Люд не має освіти, але дивиться, відчуває, переживає і щиро виказує свою справжню людяність, коли ми в більшості є фальшиві паперові люди. Для нас, цивілізованих, часто суворі народні звичаї, наївна мова, проста думка здаються гідними погорди, але ж у цьому всьому більше життя і правди, ніж у нас...»

У вуста цього «толстоєвця» автор вкладає критику магнатства:

«...ми все працювали на уярмлення братів, як ті самі брати від ще давніших часів уярмлювали селянина... Але і шляхтич сьогодні, й селянин завтра мусять відчути у своїх грудях гідність людини, нам рівної» х34ї.

У віршованій «ідилії», названій «Село», звучить усвідомлення того, що патріархальні утопії та міфи належать до безповоротного минулого:

Селу тепер чужий двір, воно чуже дворóві,
Ніхто руки не дасть вже, не вимовить дві слові,
Немає і зв’язків тих сердечних та священних,
Віки тому в одній ще колисці нарожденних,
Тривалих, довголітніх, що їх рука недбала
Понищила – довіку ж їх пов’язати мала.

Де панство? Розважатись вони мали охоту –
Ні слуху, ані духу, надвечір тільки люди
Сумують, пригадавши їх давнюю турботу,
Садиба ж у серцях всіх і в зорі смуток будить.
Дарма! Панів і челядь поїсть їзда лихая,
Бо хто помандрував раз, в гніздечко не вертає!

Розкидані по цій «ідилії» реалістичні образки сільської бідності та тяжкої праці – красномовне свідчення феодальної «гармонії». Наприклад:

Старанний муж з волами, із сивими ступає
Селом, в руці погонич – та на вітцівську ниву
Зорати ще загін, хоч вже сонце допікає –
На панщину женуть бо і душу юродиву.

7

Крашевський пройшов велику еволюцію поглядів од патріархальних міфів, розвинених у народних і шляхетсько-звичаєвих романах, навіть від програми, сформульованої при обійманні ним редакторства «Щоденної газети» (часопису барона Леопольда Кроненберга, який опікувався економічним розвитком Польського королівства) – до політичної брошури «Програма Польщі 1872». Включення Крашевського в інтелектуальне і політичне життя Королівства, вже тоді серйозно просунутого на шляху капіталізму, закордонні подорожі письменника, банкрутство шляхетських програм у повстанні 1863 року і капіталістичний розвиток відносин на селі після розкріпачення селян надали новітнього напряму його соціально-політичній публіцистиці. «Програма Польщі 1872» на початку містить важливий політичний коментар до упереджень, котрі живив Крашевський до цивілізації ХІХ ст., що виглядало як периферійна обмеженість великого письменника: «XVIII століття захищало нас в ім’я принципів та ідей, ХІХ століття осуджує нас в ім’я потреб та інтересів». Програма на найближче майбутнє – це «освіта, поліпшення матеріального стану і повне урівноправлення всіх класів, найширша релігійна толерантність».
Ця нова програма означає остаточне подолання Крашевським феодально-романтичних обмежень: культу антикапіталістичного примітивізму і слов’янської утопії. Раніше Крашевський заявляв, що розвиток капіталізму загрожує польській нації. У «Рахунках» (1868–1870) ми вже бачимо зміну позиції. У «Програмі Польщі» індустріалізація країни стає гарантією збереження національної самобутності:

«Польська промисловість, рільництво, торгівля можуть поставити ці провінції на високий рівень матеріального добробуту. Наша сьогоднішня боротьба з Росією обмежується утриманням рівня освіти й цивілізації, котрі ми отримали у спадок, захистом національної ідентичності, працею на полі торгівлі, промисловості, ремесел, фабрик і т.п .

Нині, у добу історичного мислення, також надійшла пора розвіяти патріархальний міф слов’янщини:

«Слов’янщина існувала в доісторичні часи, а сьогодні не існує – тільки як якась абстракція; повертатися до неї – це наче знову закрити курча у скаралупі, з котрої воно вийшло. Заради цієї дивної слов’янської ідеї треба було би зректися набутків цивілізації та пережити повторний процес повернення в ембріональний стан» [35].

1. Під назвою «Україна» тут, за старою традицією, йдеться про землі Верхньої Наддніпрянщини.
2. Крашевський під назвою «Волинь» має на увазі велику територію (сучасні Волинська, Рівненська, західна частина Житомирської та північні частини Хмельницької й Тернопільської областей) в її історичному значенні.
3. Ключ – тут: кілька маєтностей одного власника, найчастіше розташованих близько між собою, організованих в один господарський організм, під орудою одного власника, управителя чи економа.
4. Kraszewski J.I. Latarnia czarnoksięska. – Kraków, 1964. – S. 160–161.
5. Ibid. – S. 207.
6. Переклад Володимира Гуцаленка.
7. Kraszewski J.I. Ulana. – Lwów, 1872. – S. 51.
8. Ibid. – S. 53.
9. Ibid. – S. 67.
10. Ibid. – S. 52.
11. Ibid. – S. 68.
12. Ibid. – S. 65.
13. Ibid. – S. 69.
14. Тут: мистецтво, майстерність.
15. Tygodnik Wileński. – 1818. – T. VI. – S. 214–218. (Переклад наш – В.Б.).
16. Kraszewski J.I. Ostap Bondarczuk. – Lwów, 1872. – S. 67.
17. Ґавенда – коротка оповідь, прозова чи віршована, написана розмовною мовою; характерна для польської літератури.
18. Зиґмунт Красінський (1812–1859) – видатний польський романтичний поет, прозаїк і драматург.
19. Kraszewski J.I. Wieczory wołyńskie. – Warszawa, 1879. – S. 26.
20. Ibid. – S. 32–33.
21. Ibid. – S. 160–161.
22. Ibid. – S. 187–188.
23. Kraszewski J.I. Choroby wieku. – Lwów, 1872. – T. I. – S. 19.
24. Ibid. – S. 52–53.
25. Ibid. – S. 11–12.
26. Ibid. – Т. ІІ. – S. 13.
27. Гроші – це хороший солдат (англ.).
28. Kraszewski J.I. Metamorfozy. – Lwów, 1872. – T.III.- S. 18.
29. Ibid. – S. 19.
30. Kraszewski J.I. Dziwadła. – Kraków, 1964. – S. 140.
31. Ibid. – S. 221.
32. Kraszewski J.I. Dwa światy. – Lwów, 1872. – T. I. – S. 88.
33. Поняття «толстоєвець» з’явилося лише у 80 рр. ХІХ ст. (тобто значно пізніше від означених творів Крашевського) у зв’язку з філософсько-релігійним ученням Л. Толстого, який виклав його в ряді своїх праць. Тут йдеться про «толстоєвця» в образному сенсі, про своєрідного «пратолстоєвця».
34. Kraszewski J.I. Ibid. – S. 128–129.
35. Kraszewski J.I. Program Polski 1872.- Poznań. – S. 17. - Ibid. – S. 20.


Примітка. Посилання на джерела (наявні не усі) - авторські. Інші пояснення - перекладача.

Перекладено за вид.: Kubacki W. Ludowe powieści Józefa Ignacego Kraszewskiego / Kubacki W. Poezja i proza. – Kraków, 1966. – S. 111–141.

Хоча ряд "народних" творів Крашевського за нашою класифікацією належать до повістей, ми усі ті писання визначаємо як романи (хай навіть маленькі романи), йдучи за логікою автора статті, котрий, споміж іншого, характеризує розвиток цього жанру в польській літературі. Останнє пов*язане з тим, що у польській мові жанри "роман" і "повість" мають єдине визначення - powieść. Тобто йдеться про сприйняття усіх народних творів Крашевського як таких, що розвивають один жанр - роман. Ми, зі свого боку, визнаємо, що до цього питання можуть бути й інші теоретико-методологічні підходи.

Статтю написано в певному соцреалістичному ключі, втім вона, на думку перекладача, заслуговує на увагу своєю місткою і конкретною аналітичністю.

Цю публікацію присвячено ювілеєві видатного письменника, життя і творчість якого були тісно пов*язані з Українською землею.