Двадцяте століття з його здобутками та лихами, за темпоральною близькістю до нашої сучасності, найбільш глибоко вкорінилося окремими архетипними рудиментами у нашу з вами підсвідомість. Саме воно, в перервах між Першою та Другою світовими війнами, створило літератора з активною громадською позицією та аскетичного філософа, невеликий за обсягом доробок якого і сьогодні перевидають українські видавництва. Акумулювавши в своєму письмі середземноморську естетику, діонісійську жагу Ніцше, реалізм трагічності Достоєвського та французьку культурну традицію з К'єркеґоровим екзистенціалістським вченням про «буття», він залишився в історії літератури не просто ще одним туберкульозним письменником, а лауреатом Нобелівської премії та творцем «відчуття абсурду» до розділення осмислення якого долучаються найбільш витончені інтелектуали з усього світу.
Вже перші публікації Альбера, зроблені під час навчання, які він вважав незрілими в філософському та літературному плані, містять провідні концепти його майбутньої творчості: анархічний бунт проти суспільних умовностей, втеча, кризовий стан духу, відстороненість, свобода рішень, абсурд навколишнього і радість в його усвідомленні. Наприклад в збірці есеїв «Виворіт і лице» («L'envers et l'endroit»), головною проблемою стало питання про здобуття особистістю гідності в абсурдному світі. Взагалі, хрестоматійно творчість Камю умовно розмежовують в три етапи, перший з яких, так званий «цикл абсурду», пронизаний темою абсурдності життя та людини в її існуванні. Абсурд постає феноменом мислення, породжений крайнощами мовчанням. Його результатом стає вихід у абстрактну предикативну область з іншими предметними змістами. У філософії Камю, життя людини – це беззмістовне перебування у ворожому світі, який на всі людські питання відповідає лише мовчанням, через що людина втрачає надію на допомогу та відчуває лише своє трагічне безсилля. Оскільки подолати свою відокремленість від світу і людей неможливо, то чи потрібно людині шукати способів, які не в змозі їй допомогти в цьому, як це ми прослідковуємо у повісті «Сторонній» («L'Étranger»). Чи повинна людина ще більше усамітнитись, замкнутися і замовкнути, відрізавши всі контакти з іншими? Наприклад Мерсо, герой повістті «Сторонній», намагається розірвати усі зв’язки зі світом в якому він живе, суспільством та його моральними нормами, оскільки усвідомлює гостре відчуття абсурдності буття. Однак розуміння я не приходить без взаємодії з іншим. Отже умовою пізнання є сократівський діалог, однак мовчанням говорять більше ніж словами, в цьому і полягає, безпосередньо, абсурд. В тиші починається щирий діалог душ, якщо в ній присутні два актанти, я – інший, «обмін мовчанням - це як би паралельний світ спілкування, яке, як воронка, затягує в себе звук, залишаючи чистий зміст».
Мовчання у героїв Камю розмикає історію, невимовлену, неописану в творі, навіть альтернативну їй, та пояснює асоціативне поле самотності, відторгненості, невключеності, відстороненості, просвітлюючи на плівці тексту емоції суму, страху, байдужості та готовності «дивитися своїй долі прямо в очі», знанню того, що все має свій кінець, який покладе край стражданням і абсурду людського існування.
Ключовим жестом апології мовчання у «Сторонньому» стає сцена вбивства араба: «…раптом пролунав сухий і оглушливий звук пострілу. Відразу зруйнувалася рівновага дня, надзвичайна тиша піщаного берега, де тільки що мені було так добре» – це фальстарт до точки екзистенційного прориву. Це тихий хриплий крик із самої моторошного закутка душі, це бунт проти світобудови, це вибір її деструкції. І цей вибір зроблений за все людство: «Але декретувати право на вбивство – значить оголошувати мобілізацію і війну всіх Єдиних. Вбивство, таким чином, збігається зі свого роду колективним самогубством». Це спосіб Мерсо боротися з абсурдом. Він стає самогубцем у метафізичному значенні (адже вбиваючи араба, отримує смертну кару), але робить це не прямо своїми руками, а за посередництвом суспільства, від приналежності до якого хоче втекти, тим самим поглиблюючи абсурд, який, як він знає, завершиться разом з його смертю: «Крім людського розуму немає абсурду. Отже, зі смертю зникає і абсурд, як і все інше».
Наступним етапним для Камю твором стала його публікація «Міфу про Сізіфа» («Le Mythe de Sisyphe»), яка завершує перший період у творчості письменника. «Міф про Сізіфа» має підзаголовок: «Есе про абсурд». Проблеми абсурду та «філосовського самогубства», як вираження людського бунту проти нього, стають центральними в цьому циклі. З поштовху даного есе, вибудовується новий вдосконалений вид екзистенціалістьського мовчання, що містить в собі відчай, страх відповідальності, як пише сам Камю: «Відчай, як і абсурд, судить і бажає всього взагалі і нічого зокрема. Його добре передає мовчання. Але як тільки пригноблений заговорить, нехай навіть він скаже "ні", це означає, що він бажає і судить». Людина, проголошується в екзистенціалізмі «мірою всіх речей», оскільки «Бог помер», наділивши її безмежною свободою, що не знає рамок моралі, не має орієнтирів і норм поведінки. Через це до неї приходить відчуженість – вона єдина вибирає межі правильного і недопустимого, і роблячи вибір в певну сторону, конструює тим самим модель поведінки всього людства. Абсурд вганяє людину у стан екзистенційної кризи, що ставить її в позицію одинокості: «Його принципи не можуть прийти у відповідність з реальністю; все йде не так, як має йти, тому принципи залишаються самотніми, німими і нерухомими» . Тому вона вибирає мовчання, як кращий ніж слова варіант підготовки до неминучого, до смерті. Це її мури, її захист від абсурду і його прийняття. Це мовчання, яке «буде кричати», більш промовисто за будь-які слова, воно стає знаменом, що перемагає абсурд: «Це довге мовчання більш значуще, ніж сама його смерть».
Інша мейнстримна тема для Камю – проблема метафізичного бунту, якій присвячена п'єса «Каліґула» («Caligula»). У процесі художнього опрацювання історичного матеріалу Камю відмовився від конкретно-історичного аналізу та розглядає головного героя як носія метафізичного бунту, а його трагедію — як трагедію «філософського самогубства», яку він більш детально розглядає в своєму «Міфі про Сізіфа». Другий період творчості Камю завершує його філософська праця «Бунтівна людина» («L'Homme révolté»), у якій письменник прослідковує історію ідеї бунту. Початковим пунктом його філософії залишаються абсурд і бунт як його наслідок, проте в «Бунтівній людині» подано дещо інше трактування бунту, ніж у «Міфі про Сізіфа». Бунт відтепер не просто «відмова від примирення» та певне абсолютне заперечення, здатне викликати вседозволеність, а вимога людської солідарності, визнання вартості іншого.
Найбільший серед прозових творів Камю роман-притча «Чума» («La peste»), в якому Камю розвиває екзистенціалістські мотиви своїх попередніх творів: абсурдність буття, свободу людини, її вибір перед лицем смерті, поєднує в собі одночасно і тему бунту і абсурду, та може похизуватися прихованим абстрактно-символічний пластом, адже ця розповідь про фашистське нашестя, подана в алегоричній формі, водночас виступає міфом про долю людини. Однак не тільки «Чума», а й загалом уся проза Альбера тяжіє до притчевості та міфологічності з характерною лаконічністю мовної форми, певним мінімалізмом у найкращих японських традиціях, що розмикає безмежність філософського наповнення тексту. Саме тому поетика мовчання так гармонійно проступає крізь сторінки його робіт. Адже слово здатне виразити лише мініскульнй квант значення, в той час, як мовчання розглядається невимірним спектром асоціацій, конотацій, імпліцитних значень та різноманітних семантичних ореолів, що розгортаються за його допомогою навколо слова. Пишномовність слів – всього лиш пафос складених звуків і букв, що логічно схоплюють каркас ідеї, тому першоіснує мовчання, як певна абстракція абсолюту. В його контексті розгортаються поняття, що виводить Камю у своїх художніх текстах та есеях, а саме самотність, відчуження, нерозуміння, та як наслідок цього тривога і абсурдність людського життя.

Хто вже знайомий з творами Камю, може погодитися з тезою про відсутність «екшену» та вітіюватих переломів оповіді чи різних фокусів зі зміною читацького горизонту очікування. Таке звуження дієвості персонажів, зосереджує увагу на їхньому внутрішньому мікрокосму. Статичність дозволяє їм зануритися у себе, для розкриття внутрішнього колообігу медитативних рефлексій. Мовчання необхідне їм, щоб внутрішньо упорядкувати та сконструювати думки, вслухатися у свою власну внутрішню оповідь, яка по відношенню до відлученого зовнішнього світу є трансцендентною та щирою. Розмови інших вони сприймають як «тихий сірий шум» на фоні їхнього існування, але й вони не становлять для інших нічого більшого ніж фантоми, що ковзають поверхнею життя у постійному левітативному русі. Навіть на рівні синтаксису прослідковується використання коротких речень, що нагадують пунктири – телеграфний стиль, котрий акумулює модус драматичності, ховаючи за словами цілу низку контекстуальних настроїв, відчуттів та асоціацій, розширюючи текст у вертикальну безмежність лакунарних інтерпретацій. Ці речення, як театральні паузи, вдало витримані, мають на меті акцентування, посилення драматичного ефекту, прискіпливе утримання та направлення читацької уваги на закодовану інформацію, їх можна характеризувати як жест мовчання, поза, форма, яку приймає текст під світлом падаючих на нього софітів (процесу читання).