Мені здається, що жоден у світі поет не спромігся написати своєї дуже правдивої, доконечно відвертої та щирої біографії. Легенда завжди поборювала реальність, вона більше відповідала образу ліричного героя, аніж сухі й часто нецікаві анкетні дані. Легенда влаштовує читача, і він охоче приймає її як життєву правду. Ніхто не хоче знати, що, приміром, Олександр Олесь служив ветлікарем у київській різниці, а Дмитро Фальківський був чекістом, і, не виключено, виконував смертні вироки...
Я особисто кілька разів брався за написання своєї художньої біографії. Виходило або ж геть нецікаво, дуже приземлено й буденно, або... казково-захоплююче, але не зовсім чесно. А де ж та «серединка», яка і має стати власне живою правдою життя?
Це правда, що я народився в темному й зимному льоху – хата наша згоріла ще восени сорок першого...
Правда, що народився я напівмертвим, з великою головою і крихітним тільцем. Материнське молоко перегоріло – бабуся нажувала хліба й запхала до мого ротика марлеву «цицьку». Я мав би загинути, але не загинув. Натомість загинули мій батько (точніше, пропав безвісти) і мати. Круглим сиротою я став, маючи всього лиш півтора року.
Усе моє дитинство було однією, без найменшого просвітку, суцільною голодівкою. Справжнього хліба я не бачив, може, до дванадцятирічного віку. Були маторженики, млинці з висівок, деревної кори, дубових жолудів, затрухлої картоплі... Про цукерки й різні марципани я навіть і не чув.
Пам’ятаю, щовесни, як зазеленіє лісочок, бабуся вела мене і мою старшу сестричку Люду в гості до мами. Ми перекочували через могилку крашанки, а перегодя з’їдали їх під почорнілим хрестом. Ні могили матері, ні цвинтаря в лісочку немає вже більш як півстоліття. І маминої фотографії нема.
А батькову я спалив ще одразу по війні, бо він був комуніст, мій тато Данило, люди в Комуні його недолюблювали і боялися, до того ж він кинув маму Настю на сьомому місяці вагітності й подався на війну, хоча його і не брали – був дуже короткозорий. Тепер жалію, що спалив.
Чотири класи я закінчив на відмінно у хутірській школі, дарма, що через постійні хвороби і пошесті пропускав половину занять. Багато читав, любив малювати. А вже до п’ятого класу довелося бігати за три кілометри, у Марківку. Вставав ще затемна й повертався додому в цілковитій темряві. Почастішали «трійки», з’явилися й «двійки». До того ж я зовсім розбестився, пропускав уроки, грубив учителям. Випускаючи шкільну стінгазету, присвячену смерті Сталіна, обвів портрет вождя веселою червоно-гарячою фарбою. Вірш Бажана про «батька всіх народів» на уроці української літератури дотепно перековеркав, перетворивши його (несвідомо) на пародію. Побився з лікаревим синком, задавакою. Розторохкав шибки в директора школи. І пішло-поїхало! Із шостого класу мене відрахували як невиправного хулігана і двієчника. Отож я пішов пасти худобу – колгоспну і людську. А вчителі мої, здибаючись зі мною в сільському клубі чи бібліотеці, охоче і всерйоз сперечалися зі мною про світову літературу, історію, географію. Я часто виходив переможцем, бо прочитав геть увесь бібліотечний фонд у селі, та ще й районну бібліотеку «проревізував». Це – правда, я присягнутися можу.
Правда, що я доточив собі цілих чотири роки, аби поїхати за комсомольскою путівкою на будівництво шахт у Донбасі. Будував «Сумську-комсомольську» поблизу станції Фащівка, нині Перевальського району Луганщини.
А далі – сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклїі. Звідти й на військову службу пішов. Пішов разом зі своїми ровесниками, оскільки на той час «відновив» свій справжній вік. Може, й даремно: відслужив би раніше на цілих чотири роки та й на пенсію пішов би раніше.
Правда, що в юності мені щастило. На хороших людей. На любов дівчат. На друк у газетах. На військову службу. Ще б пак: мав аж три відпустки за три роки, а перша тривала цілих сорок днів! Сам генерал оголосив – за написання тексту військового маршу. До речі, на музику його поклав сам маестро А. Кос-Анатольський. Щодо хороших – і цікавих – людей... В Ужгороді я зазнайомився і подружив з письменниками Петром Скунцем (мій ровесник), Феліксом Кривіним, Володимиром Ладижцем, Федором Жупаном, Василем Поліщуком. В Ужгороді вийшла у світ моя перша збірочка, відредагована П. Скунцем. Було мені тоді трохи за двадцять і був я гвардії рядовим, який почувався щонайменше старшиною.
У Львові, де я служив при штабі залізничної бригади, я зазнайомився з онукою Івана Франка Вірою Петрівною, із письменниками Ростиславом Братунем, Володимиром Лучуком, Андрієм Волощаком, Антоном Шмигельським; з молодими тоді Романом Кудликом, Анатолієм Тараном, Романом Качурівським, Антоном Михайлевським, Ігорем Калинцем, Сергієм Панізником заприязнився на сходинах різних літстудій і літвечорів.
У моїй молодості багато правди. Я відслужив і став працювати директором Буського будинку піонерів. Разом з дітьми об’їздив усі Карпати. Екстерном склав іспити за одинадцятий клас вечірньої школи. Успішно вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. У мене народився син Ігор. Я розлучився з першою дружиною, яку, служачи в Кам’янець-Подільському, здибав у парку.
Я перейшов на роботу до редакції Кам’янка-Бузької райгазети. Я міг би зробити неабияку кар’єру, але я... виїхав у Донбас. І досі шкодую, що вчинив так легковажно.
Правда, що я живу в Луганську ось уже тридцять п’ять років… Але мені досі сниться Львів, я сумую за Ужгородом, згадую Суми... Я мав у Луганську багато щирих друзів. Але майже всі вони або роз’їхалися по світах, або померли. Віднедавна мене з Луганськом ніщо не зв’язує. Але куди вже мені їхати – немолодий, хворий, нужденний. Куди б я не поїхав – скрізь пропаду. Пропаду і в Луганську, але тут – спогади, могили, зрештою, дім і сім’я.
Правда, що я вчився у Москві, на Вищих літературних курсах. Але не люблю про це згадувати: з усіх московських прикмет і видовищ пам’ятаю лише могилу Єсеніна, Столєшників провулок, видатного поета Юрія Кузнєцова і кастеляншу гуртожитську Еру Кузьмівну. Та ще поїздки в Суздаль, Владимир, Ростов-Великий. Та ще гамірні пиятики з поетами всіх мов і наріч.
Правда й те, що я не вмію жити. Умію писати вірші, варити борщ, приручати собак, заводити собі недругів під старість. А жити – не вмію. І вже не навчуся.
Все, що було, – правда: про що написав і про що змовчав.
А де ж легенда?
Легенда – поза уявою. І поза часом і простором.
Біографії своєї я ніколи не зумію написати. Та вона, гадаю, і не потрібна. Адже у віршах моїх досить гіркої життєвої правди.


2001