Шістдесятого року, ще проживаючи в рідній Марківці на Сумщині, я надіслав кілька віршів до редакції республіканського молодіжного журналу. Незабаром одержав листа за підписом Миколи Сома. Той писав, що схвалив до друку один мій вірш. Однак публікація так і не відбулася з невідомих мені причин. Познайомився ж я з Миколою Даниловичем через багато років у Луганську, на якомусь творчому вечорі. Заприятелювали. Микола, великий прихильник чарки, тоді не пив (пояснював це тим, що постраждав у автомобільній катастрофі, у тій, яка відібрала життя в актора й кінорежисера Леоніда Бикова і підірвала серце самого Миколи). Та вже через кілька літ, коли ми разом виступали перед жниварями Новоайдарського району на Луганщині, Микола заради вгамування пекучої спраги, випив у сільському магазині пару склянок міцного вина. Це було його фатальною помилкою. На другий чи третій день його відправили літаком до Києва – «забарахлило» серце.
Миколу Сома вважають своїм другом тисячі і тисячі людей в Україні. Вродливий, справді талановитий лірик, тонкий і дотепний гуморист, він легко сходився (і сходиться донині!) із шахтарями й сільськими механізаторами, з металургами і вчителями... Його любили, люблять і завжди любитимуть. Деякі його експромти, що народилися за чаркою, стали всенародним набутком. Приміром, ось оцей:


На столі самогону сулія.
Значить вдома, в селі я.


Чудову, справді народну, прозу Григора Тютюнника я знав іще в свої армійські роки – читав публікації в періодиці. А вперше зустрівся з улюбленим прозаїком восени 1977 року в кабінеті відповідального секретаря приймальної комісії СПУ Олекси Мусієнка. Григір Михайлович зайшов туди буквально на кілька хвилин, але, захопившись розповіддю про свою поїздку до Москви на похорон Василя Шукшина, застряв на півгодини. Його було слухати цікаво – образна мова, супроводжувана жестами, мімікою обличчя, неперевершений талант оповідача й імпровізатора. Та раптово зів’яв, перемінився і ніби аж розсердився чи то на всю компанію, чи то на когось одного з присутніх. Глянув на мене запитально і разом з тим прихильно, й запропонував несподіване: «Ходімо краще пити горілку!». Я згодився, бо як же я міг відмовити живому класикові, старшому за мене на цілих одинадцять років?!
Пішли не до «Енею» (ресторанчик у підвальному приміщенні Спілки), а... Одним словом, Григір, прихопивши з собою ще й мого земляка поета Володимира Морданя, вивів нас на вулицю, де стояло кілька письменницьких машин, підійшов до незнайомого мені чоловіка в окулярах, перемовився з ним і запросив нас до салону автомобіля. Доїхали до Бесарабки, зупинилися. Григір, подякувавши водієві, «видав» сакраментальну фразу: «Все дно, Бодю, ти великий мудак!». Пізніше я дізнався, що Боря-мудак – це парторг Спілки й особистий недруг Григора Михайловича, справді ганебний чоловік Богдан Чалий.
Ми перейшли на протилежний бік Хрещатика, трохи пройшли вгору по бульвару Т. Шевченка й уткнулись у двері кафе «Українські страви». Тютюнника тут, як я дещо пізніше відзначив, добре знали, то одразу ж і налили всім трьом по сто грамів, а на закуску дали оселедців і чорного хліба. Скільки ми випили – їй-богу, не пам’ятаю! Думаю, що не менше як по півлітра на брата. Я і Володя Мордань ще якось трималися «у формі», але Григору Михайловичу стало погано з серцем. Він попросив мене вивести його на свіже повітря, та легше йому не стало. «Іване, – сказав він, – злови мені таксі та заплати водієві троячку. Я поїду додому. Проводжати мене не треба...».



Наступна зустріч відбулася взимку сімдесят сьомого року в ресторанчику Спілки «Еней». Я з великою групою молодих луганських літераторів, яких привіз до Києва на творчий звіт, мав зустрітися в «Енеї» із керівником Луганської обласної організації СПУ Тарасом Михайловичем Рибасом. Отже, заходимо в ресторанчик, підсідаємо за стіл, де сидів Рибас, беремо по сто грамів і щось пообідати. Затим іще по сто грамів, після чого захотілося співати. І ми заспівали – Рибас, я, ще хтось. Приєднався, підійшовши, львів’янин Роман Іваничук. Співаючи, я озирався довкола, і зрештою, за сусіднім столом запримітив сумну й дещо навіть трагічну постать Григора Тютюнника – він сидів у цілковитій самотині перед порожньою чаркою й повною сільницею. Серце моє стиснулося. Я підійшов до буфета, замовив сто грамів горілки і якусь страву. Все це поставив на стіл перед Григором Михайловичем. Він вдячно кивнув, проказавши: «А можна, Йване, до вашої компанії? Я ж таки ваш земляк, у Донбасі пройшло моє дитинство, як не як, після університету довелось у ваших краях вчителювати...». «Аякже, Григоре Михайловичу, підсідайте!». Він хильнув горілки й перейшов до нашого тісного застілля. Пив потихесеньку оковиту, зовсім не п’яніючи, мав сумні-сумні очі, у яких щось оживало від нашого співу, замовляв нам ту чи іншу пісню, а коли ми завели його улюблену «Ой чий то кінь стоїть...», і сам підтягнув глухим голосом.
Це була наша друга й остання зустріч. Через два з половиною роки до Москви, де я навчався на Вищих літературних курсах, долинула страшна вість: Григір Тютюнник наклав на себе руки! Сказати, що я був приголомшений, значить нічого не сказати. Я був убитий наповал. Пізнього вечора, випивши дві пляшки коньяку, я сновидою блукав по гуртожитку, не контролюючи себе, не даючи собі звіту та якої-небудь ради. Уже через багато років, а точніше в дев’яносто сьомому році я дізнався про справжню причину Григорового самогубства, але писати про це не стану, аби не плямувати світле ім’я видатного українського письменника. Маю у своїй бібліотеці двотомник творів Тютюнника, книгу віршів, присвячених йому. І часто згадую оті дві зустрічі з ним – короткочасні, малослівні, але дорогі для мене навіки.



У різний час я спілкувався з багатьма київськими письменниками, і з часом, можливо, напишу про всіх коротенько. Зараз же, у першій частині своїх літературних споминів, я хочу розповісти про тих, кого я знав краще й любив найбільше.
У травні вісімдесят другого року в дорогому мені Львові помер від хвороби нирок тридцятитрьохрічний поет, мій давній друг Григорій Чубай. Ось про нього й хочу згадати все-все, у подробицях і якомога реальніше.
Познайомився я з Грицем ще восени шістдесят четвертого року на засіданні літоб’єднання при Дубнівській райгазеті «Червона зірка». Місцеві літератори Олександр Яцківський, Микола Денисюк, керівник літоб’єднання Григорій Лагодзінський ставились до мене з повагою, дослухаючись моєї думки, оскільки я вже мав свою видану збірочку й публікації в товстих журналах. Тож на черговому засіданні Лагодзінський попросив мене проаналізувати вірші наймолодшого літератора, школяра-семикласника із села Березини Гриця Чубая. Підліток, худенький і бідовенький, охоче прочитав присутнім кілька своїх проб, викликавши (кажу це без перебільшення) загальне захоплення й схвалення. Мені також сподобалися вірші Гриця, про що я тоді й сказав. Юний поет був задоволений, але носа не задирав, тримався скромно й невимушено.
Невдовзі закінчилась моя армійська каторга і я виїхав з Дубна до Львова, а точніше, до містечка Буська, де мешкали моя вже вагітна на той час дружина Люда зі своєю матір’ю – вчителькою. Відтоді й аж до сімдесят дев’ятого року ми з Грицем не здибалися, але про нього до мене зрідка доходили різні суперечливі чутки: то його посадили за антирадянщину, то він став стукачем КДБ, то ще якась маячня-чортівня.
Пізньої московської гнилої осені, повернувшись до гуртожитку з Літінституту раніше, ніж завжди, я звернув увагу на список студентів заочників, які мали сплатити певні кошти за користування спальними речами. Той список висів на стіні прохідної. Читаю, ще не вірячи: «Григорій Чубай, студент-заочник другого курсу...» Запитую в кастелянші Ери Кузьмівни, яка знала буквально всіх студентів стаціонару й усіх заочників: «А який він на вигляд – Григорій Чубай?». «Невисокий, кремезний, вусатий», – відповіла Ера Кузьмівна. Я і засумнівався – Гриць же був худорлявенький! Однак попросив кастеляншу направити «подвійного тезку» мого давнього дубнівського знайомця до моєї кімнати. Дуже мені хочеться зустрітися з ним...
Другого, може, третього дня, увечері, я повернувся до гуртожитку, ліфтом піднявся на сьомий поверх. Двері моєї сімсот дванадцятої виявились незамкненими – чи то я забув уранці замкнути (таке вже не раз траплялося), чи то хтось зламав замок? Заходжу й бачу: у моєму кріслі, вільно розвалившись, насунувши на обличчя мого знаменитого каракулевого картуза, сидить-напівлежить якийсь опецькуватий і товстий чолов’яга. Гублюся – хто такий і чого він тут? А чолов’яга, витримавши чималу паузу, нарешті зняв картуза й широко усміхнувся у свої розкішні козацькі вуса: «Невже не впізнаєш мене, Іване? Та я ж Гриць Чубай!».
Ми обнялися, схвильовані зустріччю через п’ятнадцять років розлуки. Проговорили тоді мало не до самого ранку. Згадували Дубно, спільних знайомих, розповідали один одному про своє життя-буття. Так я довідався, що Гриць, закінчивши в рідному селі середню школу, вступив до Львівського університету. Одружився на корінній львів’янці Галі, має сина Тарасика і донечку Соломійку. Живуть у власному будинку батьків Галі. Несолодко йому там живеться, не сприймають його, не люблять тесть і теща, та й швагро тероризує всіляко. Маючи величенький двоповерховий будинок, Галина рідня загнала Григорія до вогкого і темного напівпідвалу: отам місце тобі й твоїм книжкам, отам пиши свої нікчемні віршики! Швагро грозився часом і звідти вигнати Гриця, геть викинути з будинку на вулицю. Не викинув досі... А от з університету Гриця викинули за організацію якогось «націоналістичного» товариства. КДБ завів на нього справу, почав переслідувати й шантажувати. Арештував крамольну, антисовєтську поему Чубая «Вертеп». Влаштувався Гриць рядовим робітником на одному з львівських заводів – може, це й порятувало його від суду і таборів мордовсько-сибірських. Багатьох же моїх і Грицевих знайомих загнали в табори в середині шістдесятих та на початку сімдесятих.
Хотілося вчитися, але в Україні таким, як Гриць, місця у вузах не було. То й поїхав тоді Чубай до першопрестольної – вона, хоч і чужа, зате демократичніша, там «пересиджували» кадебівський шабаш українські десиденти Лесь Танюк, Ярослав Ступак, Володимир Голобородько...
Вступив на заочне відділення Літературного інституту імені Горького легко, бо таки ж був до біса талановитий і мав добрі знання. Недарма ж Анатолій Жигулін взяв його у свій поетичний семінар.
Хоча Гриця ніде не друкували вже протягом багатьох років, писав він багато, займався перекладами з іспаномовних поетів. Дещо він читав мені зі свого «кримінального» доробку вночі, коли ми лишалися удвох і ніхто не міг підслухувати крізь замковий отвір. Довіряв хіба що одному Василеві Ганущаку, своєму однокурсникові з Івано-Франківщини. Нерідко Гриць приводив його до моєї кімнати і ми втрьох до ранку спілкувалися за чаркою рому «Гавана-клуб». Чомусь Гриць полюбляв цей не вельми вишуканий напій.
Склавши сесію, Григорій повернувся до Львова. Без нього моє життя стало незатишним і одноманітним. Дещо зігрівали серце нечасті поштові листівки від Гриця.
На весняну сесію він приїхав хворий на нирки, весь час ковтав «но-шпу», по дві пігулки за один раз. Це йому нібито допомагало. А ще нібито допомагав «Гавана-клуб». Одним словом, ми з Грицем (іноді до нас приєднувались Василь Ганущак, Сашко Рихлюк чи Ярослав Довган) за дружньою бесідою чаркувалися пізніми вечорами. Читали один одному нові вірші, обговорювали творчість того чи іншого поета. Гриць зовсім не готувався до екзаменів і заліків, однак складав їх легко, ніби жартома. Викладачі за це його любили, прощали йому відверто незалежну поведінку. Найбільше ж любив Гриця Анатолій Жигулін.
Одного разу, під вечір, до моєї кімнати постукав хтось із українських студентів-стаціонарників і передав Грицеве запрошення в гості. Спускаюсь на третій поверх, знаходжу Грицеве помешкання, відчиняю двері. І що я бачу: Гриць у гордій самотності поважно возсідає в обшарпаному громіздкому кріслі, перед ним стоїть тридцятидвохлітровий бідон, у руках мідна кавова заварничка. І по всій кімнаті розливається рідний мені з раннього дитинства аромат самогону!
«Оце, Іване, – поважно говорить Григорій, – справжній самограй. На жаль, не наш, не український – із Прибалтики, з Риги. А привіз його до Москви мій однокурсник Н., який надумав одружитися на корінній московці, аби мати столичну прописку і якесь житло. Оскільки «жених» – людина препаскудна, куркуль і стукач, то я й вирішив експропріювати його весільний презент, але ж сам не здолаю випити тридцять два літри п’ятдесятиградусного. Уже кілька літрів роздав хлопцям – із чайниками та філіжанками приходили Довган, Рихлюк, навіть дехто з дівчат наших. Давай, друже, підсідай до бідона, поки не прийшов від своєї нареченої латвійський жених. Ні, він не латиш, латиші дуже добрі хлопці. Він, чесно кажучи, звироднілий гебрей... Наливай собі, і – будьмо!».
Гарно ж ми тоді посиділи! Може, уперше ось так напилися, наступного ранку й до Літінституту не поїхали. Гриць заснув, а я, повернувшись на сьомий поверх та перепочивши трохи, вирішив поїхати на Ваганьківське кладовище, на могилу Єсеніна, разом із Раїсою Котовською, поетесою з міста Лермонтова, що на Ставропіллі, студенткою-заочницею третього курсу. Чому з Раєю? А тому, що ми симпатизували одне одному. Отож поїхали удвох – я прихопив горілки, вина, закуски. Цілий день провели на цвинтарі, затим на Ваганьківському базарчику накупили всіляких ласощів – для Грицька Чубая. Увечері допивали залишки прибалтійського самограю. Присутній при цьому Н. плакав, скаржився, що «московська шлюшка» відмовила йому, говорив, що ми гади прокляті, експропріювали його кровний самогон, пустили по вітру його добро і таке інше. Плакав невдаха-жених, кляв нас і... пив самогон з великої емальорованої кружки. А ми реготали, безсовісні експропріатори!
Того вечора, коли ми лишились удвох, Гриць прочитав мені свою поему «Вертеп». Сьогодні вона вже опублікована в журналі «Україна» та в збірці Г. Чубая «Говорити, мовчати і говорити знову». А тоді, у далекому «афганському» вісімдесятому році, це була річ явно непублікабельна, за неї автору могли відміряти чималий табірний строк. І, можливо, ще б відміряли, якби невдовзі не назріли перебудова, виведення радянських військ з Афганістану, якби не... Та про останнє «якби» я напишу трохи пізніше. А зараз...
На осінню сесію Гриць не приїхав – лежав у лікарні. Я дуже сумував із цього приводу, бо таки скучив за Грицем. Невдовзі ж я був змушений покинути остогидлу білокам’яну й повернутися в менш осточортілий Ворошиловград (Луганськом він стане значно пізніше). Іноді одержував від Гриця поштівки, відповідав на них. Зумів якось опублікувати в журналі «Донбас» рецензію Гриця на збірочку поезій Олени Бондаренко та один дитячий віршик – із численного доробку Г. Чубая, присвяченого маленьким читачам. Гриця тішило це, він сподівався, що «крига скресне», і він знову стане «публікабельним».
Наприкінці літа вісімдесят першого року знайомі працівники туристичного бюро запропонували мені супроводжувати групу школярів маршрутом Івано-Франківськ – Яремча – Львів. Я охоче згодився, бо ця поїздка давала мені можливість ще раз побувати в нечужих для мене краях, зустрітися з давно не баченим сином Ігорем, знайти Григорія Чубая та погостювати в нього.
Нарешті я у Львові! Заледве примістив дітей в одному з готелів у центрі міста, з’їздив до сина на Городоцьку й домовився з ним, що увечері він під’їде до мене в готель «Народний», заночує в мене, а завтра замінить мене – доглядатиме дітей та водитиме їх до їдальні. І я поїду на Погулянку до Григорія Чубая.
На Погулянці, 35 я був десь одразу по обіді. Зустріла мене Галя, і коли я признався, хто я і що, вона зраділа, заметушилася. Завівши мене до вітальні, зі сльозами повідомила: «Гриць у лікарні, він приречений, у нього рак нирок, ніякі ліки вже не допоможуть, Гриць страждає від болю, але мовчить, він іще не знає, що хвороба невиліковна. Зараз я збігаю за ним, відпрошу до завтрашнього ранку. Поговоріть з ним, він згадує вас часто, бо любить вас...».
І Галя поспішила до лікарні. У цей час із Житомирщини нагодився батько Гриця. Був дуже сумний, на очах блищали сльози. Батьки Галі були стримані, і, як мені здалося, зовсім не пригнічені грядущою трагедією. Більше того (дай, Боже, мені помилятися!), вони ніби аж раділи, що невгодний їм зять помре і позбавить їх зайвих клопотів. До Грицевого батька вони ставились як до чужої, неприємної людини. А ми зі старим, почуваючись тут і справді чужими та зайвими, тихенько випили по склянці привезеного з Житомирщини самогону. За Грицеве здоров’я, хоч і не вірили в те, що він поправиться: від раку ж немає ліків, немає ніякого порятунку!
Десь через годину Галя повернулася з Грицем. Друг мій помітно схуднув, але зовсім був несхожий на приреченого. Значить, у нього ще є час... Значить, іще трохи поживе.
Ми гаряче обнялися. Гриць одразу ж повів мене до свого підвального кабінету. Дістав із «загашника» дві пляшки марочного п’ятизіркового коньяку. «Це я беріг для тебе, Іване, я знав, що ти приїдеш, ти ж обіцяв приїхати. Добре, що дотримав слова, друже! Ти вчасно приїхав – мені зараз полегшало, здається, поправляюся...».
Я пив чарку за чаркою – за себе і за Гриця, бо він уже не міг пити. Я пив – і не п’янів. Таке зі мною вже траплялося не раз: багато пити з горя і не п’яніти.
Про що ми тільки не говорили! Про Літінститут, де він не був уже кілька семестрів, про мої літературні справи, які нібито пішли на краще. Гриць скаржився мені на вороже ставлення до нього Галининих рідних, на львівських письменників, які геть забули про нього, а якщо й згадують, то не кращим чином. Мені було прикро слухати таке, адже я знав багатьох недоброзичливців Гриця й до сьогодні вважав їх порядними людьми та підтримував добрі стосунки з ними.
Коли вже звечоріло, я зазбирався до готелю: як там Ігор справляється з юними туристами? Гриць зголосився проводжати мене. Вирішили пройтися пішки. Не поспішали, йдучи старовинними вузькими вуличками, вели тиху розмову. Непомітно наблизились до готелю, Гриць піднявся зі мною на третій поверх, зайшов до мого номера. Син мій чекав мене й одразу ж звітував: діти повечеряли, старші гуляють поблизу готелю, найменші вже поклалися спати. Я з Ігорем почав пити сухе слабеньке вино, Гриць же сидів, зрідка вставляючи два-три слова у нашу розмову. Нарешті, уже по одинадцятій, зібрався йти додому, бо вже пізно й Галя та батько, певне, хвилюються. Я вийшов із Грицем на вулицю, попрощався з ним: «До нової зустрічі, навесні знову приїду». У те, що до Львова я ще приїду, і не один раз, я, звичайно, вірив, але на зустріч зі своїм помираючим другом навіть не сподівався, адже ж знав: він – приречений!
Другого дня я зайшов до Львівської спілчанської організації, прихопивши з собою велику самаркандську диню. Зустріли мене з ентузіазмом (мої ж бо ровесники і друзі студентських літ!); була чарка і було до чарки. Та коли я заїкнувся про те, що на Погулянці, у передчутті смерті поета Григорія Чубая, плаче його молода дружина Галя, мої друзі-письменники одразу позбулися ентузіазму. Хтось із них (пам’ятаю хто, але імені не назву, бо не хочу, бо й досі люблю цю людину, прихильну до мене понад три десятки років) застеріг: «Не водися з Чубаями, Калинцями та Горинями...». А я – водився! І водитимусь, аби лиш вони, пройшовши всі дев’ять пекельних кругів, не відштовхнули мене, порівняно благополучного, майже визнаного совєтською владою не дуже й то і встрійливого поета!
У травні наступного року від Галини Чубаїхи надійшла телеграма: «Іване, приїздіть на похорон Григорія». Я поїхати не зміг – лежав удома хворий, із дуже високим кров’яним тиском. У вісімдесят восьмому році, приїхавши до Львова на побачення із сином, я взяв таксі до Погулянки. У будинку номер тридцять п’ять був постарілий тесть покійного Григорія – колишній перукар і людиноненависник. Він коротко відрубав: «Галина на роботі, а де похований Григорій, я не можу сказати».
Квіти я викинув до урни, за рогом вулиці. Пізніше від когось, уже не пам’ятаю, дізнався: Гриць похований у Сихові. Надіюся колись потрапити туди, покласти квіти на могилу друга, і, може, поплакати насамоті.
Спогади про Григорія Чубая я відіслав дубнівському поетові Миколі Пшеничному – на його прохання. Маю декілька віршів, присвячених Грицеві, бережу три його посмертні книжечки. Я достеменно знаю: Григорій Чубай – видатний, оригінальний поет, він ще був у стадії формування, але й те, що він встиг зробити, має немале значення в українському літературному процесі. На жаль, досі не поціновано належним чином спадщину передчасно померлого поета.



Повернуся до спогадів про нечасті зустрічі з Петром Скунцем.
Отож, у січні шістдесят четвертого (мені лишалося служити ще цілий рік) я одержав верстку своєї збірочки «Народжуються квіти» із проханням Петра прочитати якомога швидше та повернути до видавництва. Книжка має вийти вже в лютому тиражем дві-дві з половиною тисячі примірників. Уже є чудове художнє оформлення, суперобкладинка. Видання, за підрахунками видавців, надійде в систему книготоргу навесні, вірогідніше у квітні. А за гонораром я можу приїздити десь через півтора-два місяці. Петро обіцяє організувати мені відрядження до Ужгорода днів на два-три.
Що значить для початківця його перша книжечка-ластівка – говорити не буду, бо ці почуття знайомі всім дебютантам. Це, приблизно, схоже на радість першого батьківства. Звісно ж, я почувався безмежно щасливий, але стримував себе – в атмосфері солдатської казарми, де всім заправляють тупі й самовдоволені сержанти, відверто тріумфувати не можна.
Минуло не так і багато часу, може, з місяць – я одержав проїзні документи до Ужгорода. Одна ніч у дорозі – і я у Петра вдома. Поїхали до видавництва. У бухгалтерії я отримав частину гонорару – залишки, мені повідомили, будуть перераховані на моє ім’я на Львівську головпошту.
Десь ми з Петром «обмивали» моє авторство. Ночував я знову ж таки у нього, а другого дня мене записували на обласному радіо, брали перше в моєму житті інтерв’ю. Ось і слава прийшла – так наївно вважав я подумки.
У день від’їзду до Львова я запросив до вокзального (до речі цілком пристойного) ресторану Петра, Василя Вовчка та Фелікса Кривіна з дружинами. Стіл був щедрий і справді розкішний. Пили ж стримано (при жінках бо!), багато говорили про мій перший літературний успіх, здається, щиро хвалили мене, бажали світлої творчої долі. Мені було і соромно, і приємно. Коли ж офіціант виписав рахунок на досить значну суму і я поліз до кишені за грошима, усі, у тому числі й жінки, запротестували: «Не трать ні копійки, Іване, гроші тобі згодяться вже через півроку – придбаєш собі цивільний одяг і таке інше». І самі, скинувшись, розрахувалися. Тоді я отримав перший у моєму сирітсько-бідацькому житті урок добра і милосердя. Воно ж і справді мені згодилися «зекономлені» гроші: незадовго до демобілізації я купив собі пальто, костюм, сорочку, черевики, шапку й усе, що потрібно цивільній людині.
...Напередодні нового 1965 року їду з містечка Буськ, що поблизу Львова, до Ужгорода, у пошуках роботи для себе і житла для сім’ї, яка мала збільшитись вже через чотири місяці, – Людмила чекала народження первістка. Знаючи вже про те, що Петра забрано до війська, я приходжу на квартиру до Василя Юрійовича Вовчка, і той разом зі своєю молодою вродливою дружиною приймають мене як рідного, розпитують про мої найближчі плани і наміри, частують домашніми стравами, запрошують ночувати у них. Василь Юрійович схвалює моє рішення влаштуватися в Ужгороді, підказує, що є можливість тимчасово, поки Скунць служить в армії, прописатися у його квартирі, а там спілчанське керівництво виклопоче мені квартиру.
Ідемо разом до Спілки, ведемо переговори з Володимиром Ладижцем, Феліксом Кривіним... Далі, уже сам, іду до обласної лікарні, до хворого Йосипа Жупана, тодішнього голови правління організації. Він схвально поставився до моїх намірів і пообіцяв посприяти у працевлаштуванні, запевнив, що з часом я матиму в Ужгороді свою квартиру. Мені лишається одне: повернутись до Буська, зібрати свій нехитрий сімейний скарб, і одразу ж після Нового року разом з дружиною їхати до Ужгорода. Питання з квартирою – Петровою трикімнатною – буде вирішено позитивно.
Та не судилося мені стати закарпатцем – дружина моя не захотіла їхати до Ужгорода: мовляв, там жити небезпечно, місцеві мадяри не люблять українців, ми там почуватимемося чужими і тому подібне.
Тож після Новоріччя їдемо на Сумщину, до моїх бабусі й сестри, гостюємо два дні, а далі я вже один прямую на Харківщину, у Балаклію, звідки призивався на військову службу.
Редактор місцевої районки Д. Клочан охоче погодився зарахувати мене до штату редакції, порадив стати на облік у райвійськкоматі, одержати паспорт та оформити прописку. Що я і зробив того ж дня. А потім редактор повів мене до секретаря райкому компартії з питань ідеології Щербини. Останній зустрів мене досить приязно, обіцяв протягом півроку вирішити квартирну проблему. Натомість поставив мені «невеличку» умову. Та я не міг її прийняти (чому, про це напишу дещо пізніше), а тому того ж таки дня знявся з обліку в паспортному столі і виїхав з Балаклії назавжди.
...За більш як тридцять п’ять років нашого знайомства я не так уже й часто зустрічався з Петром Скунцем. Але всі наші зустрічі були радісні й наповнені спогадами, віршами, дружнім чаркуванням. Особливо запали в пам’ять кілька.
Травень 1968 року. Миколаїв-обласний. Всесоюзний фестиваль молодих поетів.
Червень 1986 року. Черговий (післячорнобильський) з’їзд Спілки письменників України.
Травень 1997 року. Майже двотижнева подорож теплоходом «Маршал Кошовий» із Києва до Херсона – на Всеукраїнське Шевченківське свято.
Коротенько опишу ці важливі для мене (та, може, й для Петра) події.
...То був розкішний фестиваль! З Луганська до Одеси я летів літаком, а вже звідти, автобусом, уздовж чорноморського берега – до Миколаєва.
У найкращому готелі міста – повно вродливих юнаків та дівчат. Невже всі вони – поети? Почуваюся не дуже зручно, не знаю, до якого берега пристати.
Аж тут бачу Петра Скунця. Змужнілого, із пишними чорними вусами. (Сам я вусів тоді ще не заводив.) Обоє зраділи – і вже не розлучалися до кінця поетичного свята.
Звісно ж, пішли до ресторану, зайняли затишний столик біля відкритого високого й широкого вікна. Замовили пляшку шампанського, графин холодної горілки. А на закуску – щось морське, майже фантастичне: не то кальмара, не то восьминога.
Петро все ще був у фаворі: його час від часу друкували комсомольські видання (свого часу Петро був наймолодшим членом письменницької Спілки, й газети, одна поперед одної, змагалися за право першовідкривача юного таланту). Перший секретар ЦК ЛКСМ України Тамара Главак тримала своєрідне «шефство» над Петром, і це лестило їй – крупнотілій, негарній з виду молодиці, бо ж Петро, як писав колись Василь Большак, був не просто вродливий, а «безсоромно вродливий...».
Після двох-трьох чарок ми почали роззиратися, шукаючи знайомих облич. До ресторану якраз почали сходитись – була обідня пора – постояльці готелю. Ось у проході між столиками виросло трійко молодих, по-гірському незвичайних і пружнявих грузинів. «Поети, – здогадалися ми з Петром. – Запросимо до свого столу?».
Гірські орли охоче прийняли запрошення. Знайомимось: Бедзіна Міндадзе, Гіві Алхазішвілі, Вано Чхіквадзе. (Нині це широковідомі в Грузії поети, а Вано добре знаний і як прозаїк.) Швидко знаходимо спільну мову. Спілкуємося, звичайно, російською. Ми з Петром замовляємо «Перлину степу», грузини частують нас вишуканим п’ятизірковим коньяком. Почуваємось невимушено – подобаємося одне одному.
Пізніше – ми зіставили кілька столиків – до нас приєдналися молдовани Анатол Чокану і Микола Єсиненку, естонець Рудольф Ріммель, литовець Маріс Чаклайс, вірменин Арамаіс Саакян, найвродливіша у світі галичаночка Марійка Барандій, білоруси Алесь Рязанов і Микола Малявка, львів’янин Богдан Стельмах і ще зовсім юний вінничанин Михайло Каменюк. Компанія склалася не просто інтернаціональна, а воістину братсько-сестринська! Не вистачало лише «старшого» брата – росіянина. Як же обійтися без нього?! І він з’явився – в особі московського радіожурналіста (і, мабуть, поета також) Льоні Єршова. Знайшли для нього місце в тісному й добре підпилому застіллі, чарку піднесли. Тепер – повний ажур-інтернаціонал! Можна й гімн Радянського Союзу. Та заспівали, звісно ж, не гімн: грузини – «Суліко», молдовани – якусь народну дойну, прибалти – своїх пісень, а ми з Петром – «Верховино, світку ти наш» та «Реве та стогне...» Москвич-москаль відмовився співати – не вмів чи не хотів. Зате пив справно, жодної чарки не пропустив, дарма, що з виду був інтелігентний і по-столичному виклично-респектабельний. Між іншим, усе це пізніше опало з нього, мов луска, й ми побачили справжнє лице «старшого брата». Єршову (а він і справді виявився йоршистим!) чомусь не сподобалося, що ми з Петром і Марійкою, а Богдан із Михайлом час від часу перемовлялися українською. Прибалти й закавказці заохочували нас, бо хотіли вжитися в нашу мову, вона їм явно подобалась. Отже, Єршову це стало не до шмиги. Спираючись на милиці (нога була в гіпсі), він піднявся над столом із метою виголосити тост.
– Я їхав сюди, на Україну, – почав він (говорив по-московськи, безумовно) дещо застережений, хоча й не без деяких сумнівів. – А зараз оце наочно переконався: українці – затяті націоналісти (пом’янув при цьому й Петлюру та Бандеру). Ладно, співали свого Шевченка, а то, бач, зневаживши застілля, по-своєму заговорили. Мовляв, ми тут господарі. Мовляв, ми незалежні та самостійні. А зась! Не видать вам самостійності!
Не хочу описувати наслідки цього свинського (а як тут інакше скажеш!) демаршу. Крапку поставив інший москвич – журналіст, прозаїк і критик, нині вже покійний, на жаль, Валерій Гайдеко. Не знаю, хто він був за національністю, але гадаю, що обрусілий українець:
– Якби ти не був на милицях, я б тобі мордяку набив! – гнівно сказав він Єршову. – Геть звідси – ти образив усіх, не лише українців.
Застілля після цього неприємного інциденту не розпалося...
Фестиваль проходив цікаво: зустрічі на заводах, у школах і вузах. Концерт видатних артистів України на міському стадіоні. Тут я вперше побачив «живих» Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Андрія Сову... Наприкінці нас, розбивши на групи, повезли до районів Миколаївської області. Я потрапив у компанію із згаданою вище Тамарою Главак разом із Петром Скунцем та Миколою Сингаївським. А ще в нашій групі були обидва білоруси й відомий московський поет з молодесенькою дружиною (а може, коханкою) Володимир Соколов. Автобусом поїхали до неблизького Первомайська на Південному Бузі.
Наша програма була явно розрахована на нас, учасників поетичного фестивалю: ніяких зустрічей із читачами протягом дня, екскурсія у знамените партизанське село Кримку, обід-банкет у лісі, на пасіці, і лише ввечері – літературна зустріч з жителями Первомайська в міському Палаці культури.
День пройшов цікаво, обід в околицях Кримки був більше ніж розкішний. Щоправда, сталися й дві, не зовсім приємні, пригоди. Перша: відкорковуючи нагріте спекою шампанське, я необережно пофонтанував на молоденьку супутницю іменитого московського поета. Тож В. Соколов вельми неґречно вилаяв мене, принизивши мало не до сліз. Щоправда, молодичка щиро заступилася за мене, сказавши, що їй було навіть приємно: освіжилася, мовляв, до того ж у шампанському її викупали вперше, і це їй лестить, це – благородний вчинок, вартий істинного поета. Друга ж неприємність (а може, навпаки) – раптово полив «сліпий», але рясний дощ. Усі вимокли до нитки й геть забули про мій інцидент.
У Палаці культури вільних місць не було – зібралася виключно молодь. Ми зайняли місця на сцені за довгим столом президії. У центрі возсідала Тамара Главак, ми з Петром – праворуч від неї. Наші виступи записували працівники республіканського радіо. Кожен з учасників поетичного вечора намагався прочитати щось особливе, сокровенне. Петро викликав бурхливі оплески віршем «Є така країна – Франкіана», я ж з успіхом прочитав іще не друкований вірш «Окрадена віра». Багато оплесків припало й на долю Миколи Сингаївського, Алеся Рязанова, інших молодих поетів.
(Уже вдома, у Луганську, я слухав радіопередачу, записану в Первомайську, – моїх і Петрових віршів у ній не було. Сьогодні я розумію: вони були явно непрохідними на той час.)
Після довгого вечора – ресторан, окремий зал. Пили багато – темп задавала владноможна Тамара. Я швидко п’янів, мене долала втома, а ще й хотілося, вибачте, до вітру, по малій потребі. Якимось чином через кухонний лабіринт я вибрався на свіже повітря, у внутрішній двір ресторації. Прилаштувався до ящиків порожньої тари й аж заплющився від задоволення. І раптом, у кульмінаційну мить, мене хтось ухопив за ліву руку вище ліктя й так смиконув, що я від болю зойкнув і ледь не впав у власну калюжку. Оглядаюся: два міліціонери, червонопикі, молоді й рішуче налаштовані. Рішучим виявився і я – на превеликий подив собі. Не знаю, яким чином у моєї правиці з’явилося чималеньке, з розкішною кремовою короною, тістечко – так от саме ним я і затопив у пику одному з охоронців порядку. Ох і не сподобалося ж це червонопиким! Не пам’ятаю, чи били. Але обидві руки вище ліктів ще довго по тому боліли, немов перебиті. Я щось кричав (мабуть, «менти», «фараони», «мусора» і т.п.) і кричав зо всієї сили, аж охрипнув. Я хоч і був п’яний, але усвідомив: оце влипнув – заберуть, посадять, засудять! Порятував мене не хто інший, як Петро Скунць. Він, услід за мною, вийшов у двір освіжитися й потрапив на екзекуцію. Почав умовляти міліціонерів, вибачатися за мене, посилався на Тамару Главак і значення (політичне, мабуть) Всесоюзного поезофестивалю. І що б ви думали? Мене відпустили, нічого навіть не записавши. Очевидно, правоохоронці мали особливе розпорядження щодо гостей міста – поетів з усього неосяжного Союзу.
Було вже пізно й Петро повів мене до готельного номера, виділеного заздалегідь для нас із Петром та ще для Сингаївського. Роздяглися та й поклалися спати. Одначе заснути нам не вдавалося ще довго. По коридору готелю сюди-туди швендяв п’янесенький білоруський поет Микола Малявка, шукаючи своє улюблене «дерево-фікус», аби покропити його на подальший ріст. Хтось за стінкою несамовито реготав. З вулиці долинали міліцейські свистки. Аж ось і в наші двері щось (чи хтось) зашкрябало (зашкрябав), а затим і голосок притишений: «Людочко, дорогесенька, відчини – це я, твій Коля...» Петро розжалобився й відчинив двері, аби сказати незнайомцеві, що він помилився, що тут ніякої Людочки немає і таке інше. Та крізь відчинені двері ми побачили ніякого не незнайомця, а дуже знайомого нам Колю Сингаївського, який мешкав разом з нами. Виявляється, випите за весь день так вплинуло на відомого поета, що він, сердешний, уявив себе вдома, у Києві: повернувся з дружньої пиятики запізно й запобігливо просить кохану дружину впустити його до квартири...
Уранці ми з цього епізоду нареготалися донесхочу.
Ми з Петром не добули до кінця фестивалю: його літаком, не без допомоги Тамари Главак, відправили до Києва, мене ж Сингаївський комсомольско-обкомівською машиною відправив на залізничний вокзал...
...«Післячорнобильський» з’їзд Спілки письменників України проходив у перших числах червня. Опромінений Київ жахтів спекотою-задухою. Весь час хотілося пити. А путнього пійла не було – усе, що мало хоч якийсь градус, продавалося лише з чотирнадцятої години і лише в окремих магазинах, подалі від центру міста.
З’їзд проходив, як ніколи досі, бурхливо. Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Харчук, інші видатні письменники різко критикували союзну і республіканську владу за злочинне замовчування можливих наслідків чорнобильської катастрофи (так, саме на нашому з’їзді вперше прозвучало слово «катастрофа»); було говорено і про «духовний Чорнобиль»... А в президії з’їзду сиділи Щербицький і Валентина Шевченко – перший секретар ЦК КПУ і голова Верховної Ради. Вони не чекали такого збурення, а тому були вочевидь приголомшені. По перерві їх уже не було в президії – змилися.
Петро Скунць мав виступати на другий день. Тож весь вечір і наступного ранку сидів у готельному номері – готувався. Знаючи, що йому болить голова, я випросив у буфеті ресторану пару пляшок сухого червоного вина, вирішив провідати давнього свого товариша. Петро, хоч і дуже був заклопотаний – писав свій гнівний віршований виступ, зрадів моїй появі, з насолодою випив склянку вина й почав перевіряти на мені силу свого ранкового «шедевру»:
«І твій, і мій, і його біль...»
Я перебив: «Не матюкайся, Петре! Навіть заради доброї рими до слова «Чорнобиль»...
Петро довго не міг второпати, що я мав на увазі, оскільки він і не думав матюкатися:
«І твій, і мій, і його біль...»
Виходило (при злитті двох кінцевих слів у рядку) щось і справді неоковирне і ніби лайливе: «Йогобіль». Аж після третьої або й четвертої склянки Петро таки допетрав і... розсміявся: «А ну його до біса, той виступ! Та й на з’їзд сьогодні не варто іти... Давай купимо коньяку і добре посидимо, поговоримо...»
Нам добре сиділося-говорилося, аж ось прийшов Грицько Половинко (здогадався, де мене можна знайти). Я познайомив хлопців, за що випили по п’ятдесят крапель. Грицько, як і завжди, вівся не дуже делікатно, встрявав у розмову не там і не тоді, де треба було, тож Петро його прогнав, сказавши: «Не хочу й знати, що на світі є такий Грицько!»
Уже десь під вечір я сказав Петрові, що піду трохи посплю, оскільки о першій ночі маю сісти на сумський поїзд. Петро теж зібрався поспати, бо не доспав попередньої ночі й добряче втомився, до того ж ми з ним, а пізніше в компанії з Юрієм Керекешем, Степаном Жупанином і Василем Коханом добряче випили, аби не заразитися чорнобильскою радіацією.
Був би я проспав тоді на сумський поїзд, та Петро, молодець, розбудив стукотом у двері. На поїзд я встиг буквально за хвилину до відходу.
...Теплохід «Маршал Кошовий» – розкішне чотирипалубне судно – мав відчалити з Києва пізно ввечері. Я і народний артист України Михайло Голубович (із 2014 року до сьогодні служить ворогам України – Л. Н.) приїхали на пристань заздалегідь, зайняли вказані каюти і пішли роззиратися: де, що і як... Пливти нам до Херсона кілька діб, тож треба знати, що за компанія зібралася на теплоході, з ким так чи інакше доведеться спілкуватися, обідати за одним столом, брати участь у розважальних заходах. Серед знаменитостей – неперевершений Анатолій Солов’яненко, Анатолій Паламаренко, квартет «Гетьман». ...Пізніше познайомлюся з ними, а поки що обмінююся люб’язностями зі знайомими письменниками: Степаном Пушиком, Миколою Федунцем, Федором Зубаничем (з ним я вчився на одному курсі у Львівському університеті), Миколою Петренком зі Львова, Віктором Кордуном, Валентином Морозом (Одеса), Віктором Кочевським, Ярославом Павлюком (Львів), Етері Басарія та Ганною Костів-Гускою (Тернопіль), Ярославом Ярошем (Івано-Франківськ)...
Аж ось на третій палубі помічаю... кого б ви думали, панове! – Петра Миколайовича, дорогого мені Скунця. Такий заклопотаний – не знайде своєї каюти. «Який номер, Петре? Дай-но сюди ключ!». З’ясувалося, що живемо ми на одній палубі, лише в протилежних кінцях. Я відвів Петра й поклав спати, бо він таки добряче втомився, адже за день до цього їздив із дружиною Оленою до Канева, де Президент Кучма вручав йому відзнаки Шевченківського лауреата. До речі, – Петро є Петро, – на Чернечій Горі, як мені пізніше розповідали, Кучма, очевидно, розімлівши після путньої чарки, підійшов до Скунця й поблажливо запитав: «Чому такий невеселий, Петре Миколайовичу?» На що мій дорогий Петро відповів коротко-категорично: «Бо життя таке!» Цікаво, чи вловив наш «гарант» гірку, трагічну правду в словах видатного українського поета? Навряд чи...
Другого дня вранці я постукав до Петрової каюти. Було ще дуже рано – тільки розвиднялося. Наш сонний теплохід стояв на причалі біля Канева. Петро вже давно прокинувся, лежав собі, нудячись, у тісній одномісній каютці. Тож і зрадів моїй появі щиро, заходився шукати в холодильнику та в шафочці якоїсь випивки. Одначе натрапляв на порожні пляшки. Петрове обличчя темніло від розчарування. Співчуваючи йому, я сказав, що не п’ю, ось уже рівно п’ять років не вживаю навіть безвинного пива, на що Петро резонно відповів: «А я п’ю, я вчора дещо перепив, тож голова мені болить, і я мушу чимось похмелитися, аби життя стало цікавішим і змістовнішим». «Але ще ж дуже рано, Петре, усі буфети на пароплаві ще зачинені, і на пристані, бачу, порожньо, – кажу. – Ось через годину-другу проблеми ніякої не буде...»
Довгий-предовгий спекотний день наприкінці травня. Зійшли на Чернечу гору, вклонилися могилі великого Тараса, оглянули унікальний музей. Автобусом дісталися до Канева, подивилися диво-храм одинадцятого століття, познайомилися з містом, виступили в міському Палаці культури перед канівцями...
Обідали в ресторані на теплоході. За моїм столом, крім Голубовича, сиділи Ганна Костів-Гуска, Ярослав Ярош, якісь артисточки з Києва. Обідаючи, ділилися враженнями про побачене, почуте й пережите. Гадали, як зустріне нашу величезну делегацію Херсон. Щорічні Шевченківські свята з року в рік проводились усе краще, організованіше, й ми чекали особливих урочистостей від південного славного міста. А ми з Голубовичем (я – як голова ради обласної організації Спілки письменників України, він – як начальник Луганського обласного управління культури і мистецтв) мали перебрати від херсонців естафету Шевченківського свята. Аби у травні наступного року провести його у себе, на зросійщеній Луганщині.
Петро на обід не прийшов, тож я, узявши дещо в ресторанному буфеті, пішов до нього.
Мій товариш був пригнічений, але не тим, що в холодильнику не знайшлося нічого збуджуючого, а тим, що в нього десь пропали гроші, і то досить солідна сума, щось із тисячу гривень – десята частина від одержаної позавчора державної премії.
– А ніхто не міг вкрасти? – питаю.
– Звідки ж я можу знати, – печально відповідає Петро. – Крім тебе сюди ніби ніхто й не заглядав...
– Але ж я, Петрику, не міг украсти, бо я не знав, що в тебе є такі гроші. Ти ж учора обмовився, що премію віддав Олені, й вона поїхала до Ужгорода... Давай разом шукати: може, ти їх десь приткнув та й забув, де...
Гроші таки знайшлися – усі до копійки. І знайшов їх я, бо був цілковито (цілих п’ять років підряд!) тверезий і тому вельми уважний. Новісінькі сотенні куп’юри лежали під Петровим матрасом, навіть не загорнуті ні в що... Звісно ж, настрій мого товариша змінився на краще, до того ж я приніс йому дещо випити і поїсти. Петро смакував вино, але до їжі не доторкався. «Мало їси, Петре, через те й худющий такий», – кажу йому. «А ти, бачу, і не п’єш, і апетит який-неякий маєш, однак теж худий... Чого б то?» – відрізав Петро.
До Запоріжжя – розмови, спогади про нашу чудову юність над пінястим Ужем, про веселі зустрічі в Києві та Миколаєві, про друзів, яких уже немає на цьому світі... І – розваги на верхній палубі теплохода, під місяцем у повні, під плюскоти чергового штучного моря...
У Запоріжжі після офіційної частини та літературно-мистецького вечора нас повезли на Хортицю. Там ми оглянули козацький музей, мальовничі околиці, греблю Дніпрогесу, подивились козацькі кінні забави.
Після всього нас запросили на смачну козацьку кашу, де крім означеної страви було всього: горілки, пива, закусок-заїдачок. Усім було весело вже після другої чарки, а мені було спекотно і спрагло, тож я наважився пригубити пива, якого не пив рівно п’ять років. Коли це вгледів Голубович, то аж перелякався не на жарт: «Іване, що ти робиш, ти ж закодований!» На що я йому відповів: «Строк мого закодування якраз учора скінчився». «Ну то дивись, аби чого не трапилось,» – дещо заспокоївся мій товариш. Я ж сп’янів від першої склянки доброго запорізького пива, розімлів і ослаб. Дивна реакція організму, що вже відвикнув від спиртного...
По вечері, коли теплохід уже плив зацвілим Каховським морем, я зайшов до Петра Скунця з пляшкою горілки. До нашої тісної компанії долучився донецький художник Гриша Тишкевич, тож разом і провели чудовий вечір. Скільки випили – не пам’ятаю, але прокинувся я у своїй каюті з жахливим головним болем і відчуттям таким депресивним, ніби я пив щонайменше тиждень, змішуючи горілку з пивом, вином і коньяком. У вікні каюти ледь сіріло. Наш теплохід стояв біля якогось причалу, усі спали й навкруги панувала тягуча тиша.
Я сходив до ресторанного буфета, але він, звичайно, був закритий. Тоді я по трапу зійшов на невідомий і загадковий берег землі, за всіма видимими ознаками обітованної. Була четверта ранку. Ніде ні лялечки. Пройшов мимо пакгаузів, проминув квартал житлових коробок. Аж тут уздрів жінку-двірничку з мітлою. Привітався й запитав: «Що це за місто?» Жіночка здивовано глянула на мене, вчула, мабуть, специфічний похмільний запах, але ж просвітила мій морок єдиним словечком, та ще й яким: «Херсон» ...А тут і таксі мимо проїздило, то я зупинив і попросив водія підвезти до нічного магазину, де можна купити щось хмільне. За десять гривень той швиденько задовольнив моє бажання, а затим і на пристань доправив.
Стукаю до Петра. Заспаний і доволі пом’ятий, він знехотя відкрив двері каюти. Та коли побачив горілку, шампанське та пиво, що я приніс у прозорому целофановому пакеті, розцвів лицем, зробився таким же вродливим і гарним, яким був у ті далекі роки, коли я, рядовий солдат радянської армії, час від часу здибався з ним в Ужгороді...
Того дня, після сніданку, я з добру годину гуляв по місту, провідав свого давнього – ще по Луганську – доброго друга, журналіста Григорія Кривця, попив з ним пива. А весь залишок дня, вечір і майже півночі провів у цікавому для мене товаристві Петра Скунця. Він показав мені (ще не зовсім готову, але вже переплетену) свою підсумкову книгу – вибране. Я подарував йому кілька своїх останніх збірок, ковбойську кепочку, яку придбав у Києві, та свої досить путні окуляри (мінус вісім), за що Петро був мені щиро вдячний, оскільки в своїх стареньких окулярах недобачав. Я подарував би Петрові й свою душу, якби міг...
Наступного дня ми попрощалися – уже в Каховці, на острові Тягин, де відбувалася заключна містерія-феєрія Шевченківського свята. За Михайлом Голубовичем з Луганська прислали легковик, і ми, завантаживши в багажник пиво, горілку і все необхідне в довгій дорозі, вирушили в степову палючу спеку. Варто відзначити, що на кожному перехресті, біля кожного таврійського села нас зупиняли святково вбрані люди, щиро по-вкраїнськи вітали і пригощали. Таке не забувається!
По всьому, нудьгуючи в чужому для мене Луганську, я ще кілька разів дзвонив до Ужгорода, перемовлявся з любим моєму серцю Петром Скунцем, чудовою людиною і визначним українським поетом. Дай Бог нам іще зустрітися в цьому житті!



А ще любив я, люблю і буду любити неповторного Дмитра Шупту, поета і лікаря, дивака і характерника. Знаю, що нині він живе в Одесі, час від часу наїжджаючи у свою родову Куріньку над Удаєм у Чорнухинському районі Полтавщини. Ні в Одесі у нього, ні в Куріньці мені не довелося побувати, а от у Гребінці, Яготині, Ірпені, де в різний час він жив, я гостював. Про це трохи й напишу. Але почну з Одеси, де у травні шістдесят третього року ми вперше зустрілися.
...Отже, Одеса. Сонячно, святково. Дача Ковалевського, центральна алея. Іду в пошуках якихось розпорядників-керівників майбутнього (початок – завтра) республіканського семінару молодих поетів і прозаїків. У кінці алеї, біля одного з житлових корпусів, зустрічаю двох симпатичних юнаків, один із них, нижчий на зріст, у солдатському вбранні, як і я. Знайомимось:
– Дмитро Шупта...
– Данило Кононенко. Ми обидва з Криму.
– А я – Іван Низовий. Прибув зі Львова, але як посланець Закарпаття, бо там служив і там виходить незабаром моя перша збірочка.
– У нашій кімнаті, – каже Дмитро, – є вільне ліжко, тож давай до нас.
Я охоче погоджуюсь – хлопці мені подобаються. Поселяюсь біля вікна.
Незабаром усі троє хитливим і в’юнким трамвайчиком спускаємося вниз, до центру Одеси. Справа в тому, що нам з Данилом треба зареєструватися у військовій комендатурі, здати кудись свої продовольчі атестати (отакі «зручності» солдатського побуту!), до того ж Данило й Дмитро хочуть розшукати свого товариша, літератора Федора Степанова – він десь служить в Одесі.
Зізнаюся, що ми нічого й нікого тоді не розшукали, ніде не реєструвалися й нікуди атестатів не здавали. Я виніс на загальне обговорення дуже хитру й відповідно вигідну пропозицію:
– Оскільки нас харчуватимуть у Будинку творчості письменників за рахунок Укрлітфонду, то атестати можна й викинути. А для того, щоб нам із Даньком почуватися вільно (цілісінький місяць, та ще й який – травень! та ще й в Одесі-мамі), нам треба перевдягнутися в цивільне. Гроші в мене є – отримав у видавництві аванс.
Отож купуємо з Данилом цивільні штани, теніски, сандалії. Тут же, у магазині, і перевдягаємось. Оглядаємо один одного: красені! Красенями нас «охрестив» Дмитро, і ми, звісно ж, йому повірили.
Не буду розводитись про наш семінар – про нього є опубліковані спогади Василя Захарченка, Ігоря Нижника... Повторю лише, що той семінар і справді був щедрий на молоді таланти. На початку книги я вже називав імена найбільш яскравих особистостей (В. Стус, В. Яворівський, Б. Нечерда, О. Зайвий, А. Бортняк, В. Рутківський), щойно згадав ще В. Захарченка й І. Нижника, а тепер доповню цей список цілою низкою нині відомих в Україні письменників (наших семінаристів): Станіслав Реп’ях із Чернігова, Олександр Маландій із Сум, Володимир Мітенко (донеччанин, нині мешкає в околицях Києва), Валентин Грабовський із Житомира, Микола Турківський (нині живе в Прилуках), Михайло Ониськів із Тернополя та Михайло Пилатюк із Буковини, кияни Володимир Сорока (поет і скульптор), Людмила Коробова (прозаїк; подальша доля її мені невідома), Валерій Гревцев (у майбутньому талановитий тележурналіст)... Був один чоловік, пам’ятаю, і з Луганська, уже немолодий, сивий, нібито прозаїк, здається, на прізвище Михайлов. На жаль, він та ще якийсь поет Віктор Начиняний із Січеслава нічим себе не проявили... Де вони нині (як і Анатолій Сірий, прозаїк із Полтави), я не знаю; ким вони, зрештою, стали – не відаю. Усі ж інші, названі мною, стали членами Спілки й зажили собі слави – хто голосної, посмертної, як Василь Стус; хто прижиттєвої, солодкої, як Володя Яворівський; хто тихої, але чесної й цілком заслуженої, як Мишко Пилатюк і Дмитро Шупта. Усі ми стежимо за успіхами один одного, усі оплакуємо Васю Стуса, Борю Нечерду, Сашка Зайвого. Земля їм пухом! Добрим словом згадуємо ми й критика та літературознавця з енциклопедичними знаннями Віктора Іванисенка, поета-ветерана Григорія Донця, блискучого знавця літератури Бориса Буряка – вони керували нашим семінаром, були нам і батьками, й наставниками, і добрими приятелями одночасно.
У нашій кімнаті завжди було весело, гамірно. Звучали вірші, а то й пісні. До нас заглядали гості: Сашко Зайвий, Люда Коробова, Михайло Сич... Заходив і Микола Вінграновський (жив у кімнаті навпроти), читав нам вірші з «Атомних прелюдів». А якось і лезо попросив – поголитися. Я віддав йому своє, імпортне, про що сьогодні згадую з приємністю.
Із багатьма я зійшовся в ті прекрасні травневі дні, але найтісніша дружба зав’язалася в мене з Дімою Шуптою. Він був трохи старший за мене, досвідченіший, писав експериментальні вірші, дисиденствував потроху, що мені дуже імпонувало, бо в глибині душі я сам був дисидентом, спілкуючись із молодими львівськими вільнодумцями.
До кінця семінару я не добув – відпросився на десять днів раніше, аби з’їздити на Сумщину, провідати бабусю і сестру, яких не бачив уже півтора року. Мене, звісно ж, зрозуміли керівники семінару, охоче відпустили та ще й тридцять карбованців на дорогу виписали! Прощались, як давні друзі, а Дмитро, Данило, Сашко і московська вогнеголова хімічка Ріта провели до самого поїзда. Ріта поцілувала мене зі сльозами в очах і подарувала величезний букет огнистих троянд.
...Дмитро писав мені у Львів, а пізніше і в Дубно, де я дослужував останні місяці, зрідка писав і в Буськ, де я, демобілізувавшись, працював директором Будинку піонерів. Надходили листи й від Данила, Сашка, Михайла Ониськіва, Ігоря Нижника, Саші Маландія. До речі, Ониськів і Маландій опублікували в республіканській періодиці хвалебні рецензії на мою збірочку-первінку «Народжуються квіти». Вони якраз і відкрили солідний список схвальних відгуків: трохи пізніше з’явилися рецензії у «Правде Украины» (Василь Поліщук), «Другові читача» (Володимир Ладижець), у харківських, львівських, закарпатських, сумських газетах...
З Дмитром я зустрічався порівняно часто. Уперше провідав його у Гребінці, де він після закінчення Сімферопольського медичного інституту працював дитячим хірургом. Він був уже одружений, жив у тісному флігельку при лікарні. Я ж, перебуваючи з новою сім’єю в гостях у батьків дружини, у Лубнах, сів на попутній мотоцикл і менше ніж за годину вже був у Гребінці.
Сиділи ми з Дмитром у густій траві лікарняного саду, щось потроху пили, і розмовляли, і читали вірші, і було нам цікаво, і було нам святково!
Вдруге я приїхав до нього вже в Яготин, прямо в залізничну лікарню. Як зрадів Дмитро нашій зустрічі! Який прийом влаштував мені! Але спершу прооперував мою ліву руку, скалічену в результаті мотоциклетної аварії, яку я скоїв сам же, у своїй рідній Марківці. Після цього повіз мене додому (уже мав пристойну трикімнатну квартиру), покликав у гості й кума свого. Дружини й двох малих синочків вдома якраз не було, тож ми (зі мною ще, був, приїхав молодий гребінківський журналіст і початкуючий поет Микола Ткаченко (Чорноус), мій товариш по роботі в редакції луганської молодіжної газети) учотирьох по-справжньому розкошували. З’їздили на величезне Супійське водосховище, де рибалки наділили молодого і вже знаменитого лікаря Дмитра Романовича величезною кількістю судаків, амурів, коропів. Наварили ми тоді юшки, наробили смажені й під цю розкішну закуску випили за вечір бозна-скільки горілки!
А ранок був не просто похмільний – це був ранок розплати за всі існуючі й вигадані гріхи, ранок жорстокого розстрілу! Дмитрова дружина, повернувшись неждано-негадано від своїх батьків, вигнала нас усіх із хати. Надворі сіявся нудний дощ, небо було сіре, аж чорне; голови тріщали, совість плакала й ридала... Попрощавшись із печальним Дмитром, я і Микола Ткаченко почепилися на попутній товарняк, що прямував у бік Гребінки і Лубен, поїхали невеселі й непрохмелені. Отак я дізнався, що сімейне щастя у Дмитра не склалося... Невдовзі він розлучився.
А який же хороший поет – не тільки талановитий лікар! І людина добра, м’яка, інтелігентна від природи... Та бач, характерами не зійшлися.
Ранньої весни вісімдесят сьомого року, після перенесення-пережиття тяжкої операції на шлунку, я поїхав до Києва на якийсь республіканський семінар. Ночувати вирішив в Ірпінському Будинку творчості письменників, бо знав, що там постійно-тимчасово проживає бездомний Дмитро Шупта, обслуговуючи як лікар персонал і відпочиваючих. Знайшов його в сьомому корпусі, у крихітній кімнатці-келії. Що вже ми наговорилися за всі роки розлуки! Діма багато читав мені – вірші навіяні чорнобильською трагедією, але не локальні, не хвилеві, а якісь космічні, заглиблені, філософські. Це, здається, була наша остання зустріч. Після того я чув, що Дмитро живе в Куріньці, один, як палець... Чув, що знайшов собі дружину й прихисток в любій його серцю Одесі...



Хочу сказати, що доля щедро компенсувала мої дитячі втрати – сирітство у півторарічному віці, вигнання зі школи (буцімто за неуспішність та хуліганство), та інше – щирою і багаторічною дружбою в молоді роки з хорошими і різними поетами: Борисом Демковим (разом із ним я вчився заочно на факультеті журналістики Львівського університету), Романом Качурівським, Адольфом Романенком (мій перший літературний наставник і однодумець – царство йому небесне!), чудовою людиною і поетом Анатолієм Романенком із Кадіївки (Стаханов), Данилом Кононенком, покійними вже Грицем Чубаєм і Сашком Рихлюком, зі старшими за мене і вже, на жаль, померлими Микитою Чернявським, Степаном Бугорковим, Іваном Савичем, Йосипом Курлатом, Славою Титовим... Приязні стосунки впродовж багатьох років у мене склалися з Вадимом Бойком, Ярославом Стельмахом, Олегом Орачем, Петром Осадчуком, Петром Федотюком, Миколою Сомом, Дмитром Григоровичем Білоусом, Миколою Луговиком (усі – кияни), із сумським поетом-земляком Олександром Вертілем, із харків’янином Анатолієм Перервою, донеччанами Віктором Логачовим і Борисом Ластовенком, львів’янами Романом Кудликом і Любою Горбенко, запорожцем Анатолієм Рекубрацьким, черкащанином Григорієм Білоусом, січеславцем Віктором Савченком, одеситом Миколою Палієнком... А ще ж мої літературні друзі живуть в Ташкенті й Баку, у Мінську і Єревані, у Чебоксарах, Барнаулі, Омську, Магадані, на Сахаліні та Чукотці. Є і в далекім зарубіжжі: у Болгарії, Монголії, Латинській Америці, Канаді. Свого часу вони перекладали мої вірші своїми мовами, я їхні твори інтерпретував українською.
Не зайвим буде сказати, що я мав зустрічі й знайомства з видатними письменниками, з багатьма і по чарці пив. Це українці Олесь Гончар і Платон Воронько, Григорій Коваль і Юрій Збанацький, Дмитро Павличко і Ростислав Братунь, Володимир Лучук і Михайло Івасюк (із його славетним сином Володею я грав на більярді й пив добрий коньяк), Григорій Кривда і Євген Бандуренко, Іван Драч і Борис Олійник, Микола Вінграновський і Григір Тютюнник – та хіба всіх перелічиш?! Мав я пам’ятні зустрічі з білорусами Володимиром Караткевичем і Олексієм Писіним, вірменином Мкртичем Корюном, балкарцем Зубером Тхагазітовим, татарином (Казань) Ренатом Харісом, росіянами Олександром Межировим, Юрієм Кузнєцовим, Віктором Каратаєвим, В’ячеславом Кузнєцовим, з монголом Шаравином Суренжавом, болгарином Іваном Йордановим, литовцем Альбертасом Лаурінчукасом... Якби про кожного з них написати бодай одну сторіночку, то й тоді склалася б чимала книга. Однак написати цю книгу мені не випадає: і пізно вже, роки мої не ті, здоров’я погане, невідомо, скільки ще жити відпущено, та й видати все одно я б її не зміг – через брак коштів, через відсутність спонсорів.
Які тяжкі, які безнадійні часи!


1997 – 2001

Усі, кого І.Низовий згадує в цій книзі, відіграли значну роль у його житті. Він їх щиро любив. Це вони - так зване покоління шістдесятників: талановиті, щирі, наївні, справжні... і прості - з усіма властивими людині вадами й помилками... Пам"ятаймо тих, кого вже немає з нами! Але вони лишили нам свою спадщину...