Я давно вже впевнений – на світі, безсумнівно, є три абсолютні величини: то швидкість світла, нуль температури і переповнена 22-а маршрутка. Так, так, я не обмовився! Бо якщо ще перших дві з розвитком науки і технічного прогресу мають шанс стати відносними (ну там всілякі прориви в дослідженні часу, простору, елементарних частин – он один колайдер чого вартий!), то 22-а маршрутка – то щось вічне, непояснюване і непорушне, як Єгипетські піраміди чи Священні камені інків у перуанських Андах. Феномен її полягає в тому, що за будь якої погоди, температури повітря, пори року чи часу доби – маршрутка завжди переповнена і завжди відстає від графіку! Та що там переповнена – шпроти в консервній банці по рівню комфортності упакування, напевне, на цілий порядок перевищують аналогічний показник пасажирів 22-ї!
А ще вона, як назагал притаманно таємничим і невивченим об’єктам, підпорядковується законам Мерфі. А Мерфі, кажуть, був ще тим оптимістом! Але не таким, як пасажири 22-ї! Вони винайшли метод протидії – коли маршрутки нема ось уже півгодини, коли мимо зупинки проїхало вже п’ять чи шість автобусів 7-го маршруту, треба в умі сказати тричі: - Я чекаю не 22-у маршрутку! І вона з’являється – діє безвідмовно!
Але то півсправи. Ще впхатися в маршрутку треба – ото проблема!
… Ранок. Будній день. Люди на роботу поспішають. Народу на зупинці – як на електричку! Нема 22-ї, вже більш як 20 хвилин нема. В кого слабші нерви – той лається стиха, згадуючи недобрим словом водія і його родичів, хто повище бере – родичів директора автотранспортного підприємства, зовсім слабодухі – мера і його рідню.
Витривалі і загартовані, спокійно і відсторонено закотивши очі до неба, медитують, губами рухають: - Я чекаю не 22-у маршрутку… Я чекаю не 22-у маршрутку…
Найхитріші бігають вздовж тротуару в надії передбачити місце, де зупиниться маршрутка, вірніше, де відкриються її двері. О, тут потрібне неабияке чуття – метр вбік, і вважай в прольоті, без жодних шансів втиснутися всередину, в акурат ще 20 хвилин чекати. І багатьом уявляється радісне обличчя шефа: - Ну що сьогодні? Знову корок?
Зглянувся Мерфі – їде нарешті! Дружна команда потенційних пасажирів враз трансформується в затятих конкурентів – хто і як втиснеться, переможців не судять!
Стою спокійно, відчуваю сьомим чуттям - не треба бігати, двері відкриються навпроти мене! Так і є! Досвід і практика – велика сила. Я перший буду – то ж точно влізу! Ззаду напирають, але я позицію не програю, тримаюся якраз навпроти дверей. Накінець спрацювала пневматика, зашипіло щось у дверях, та не відкрилися вони – люди там прямо на дверях лежать, відкритися заважають! Я і ще двоє щасливчиків, що поблизу, натискуємо зовні, і спільними зусиллями таки відкриваємо двері! Але, лишенько, на нашій зупинці ніхто не виходить. Роблю відчайдушну спробу втиснутися. Та де там – місця поставити ногу навіть нема.
- Давай, давай, - напирають іззаду, не затримуй, - то до мене, - всім на роботу треба!
- Ага, треба, - напираю і я щосили, - ну невже на одну людину не потиснетеся, - то вже я безадресно в салон.
-Автобус не резиновий, - голосно кричить водій. Виходьте, двері поломите – взагалі не поїдемо!
- Виходь! – кричать мені пасажири з автобуса.
- Давай всередину! - кричать пасажири на вулиці.
А я, розхристаний, вишу на підніжці між двома світами, судомно штовхаючи в спину якогось здорованя, що взяв штурмом маршрутку на попередній зупинці. Він добрий, насолоджується своїм становищем, уваги на мої штурхани зовсім не звертає.
Зрештою, мої конкуренти, ті, що на вулиці, зрозуміли, що я можу бути тільки єдиним представником, кому пощастить сісти на нашій зупинці, і всі дружно починають мене заштовхувати в салон. Хто в плече підіпхне, хто в спину, хто понижче… А двоє по боках двері закривають – прямо злагоджена команда «Спейс –Шатлу», не інакше!
Закрили! Ура! Рушили.
- Гроші передавайте, - водій свого не упустить.
А як його передати – тут ні руки не витягнути, ні гаманця відкрити. Як в лещатах залізних – аж дух спирає.
- До кінцевої, - хриплю йому, - там розрахуюся!
- Багато вас таких, зайці нещасні. Он на минулій десять зайшло – тільки троє заплатило. Думаєте, я не бачу? – зовсім без злості вичитує водій. Аж здоровань переді мною щось почав в кишені шукати, певно совість прокинулася.
Ось за що люблю 22-у маршрутку! За колективну ауру, бравий заряд, так би мовити! Відомо ж – ніщо не зближує людей так, як громадський транспорт! Але тут – інакше, тут вже майже братство, як в десантників чи підводників. Братство тих, кому пощастило…
- На наступній виходять? – кричить у салон водій.
І після паузи:
- Питаю, на наступній виходять?
Знову тиша. І втретє, перекрикуючи шум двигуна, водій загорланив щосили:
-Виходять, питаю? Що, не розумієте?
Ну як йому можуть відповісти ті, що не виходять?
- Не чую, - репетує водій, не чую!
Якась бабуся не витримує:
- Прошу пана, мені не треба, але якщо хтось мусить, то я вийду.
Салон вибухнув реготом, аж сам водій засміявся:
-Їдьте, бабцю, далі – ви поки вийдете – півгодини пройде. А я і так від графіка відстаю!
Ов-ва, в нього, виявляється, навіть графік є!
Три зупинки пролітаємо, не зупиняючись, під заздрісними поглядами пасажирів, що ззовні:
- Щасливчики!
Аж ось щупленький мужчина інтелігентного виду, в окулярах (не інакше митець чи науковець якийсь) нервувати почав, і досить так культурно:
- Я би попросив пана водія, якщо вам не важко, бути таким ласкавим і зупинитися мені на початку Липинського.
Не чує водій – тисне на газ!
Очкарик знову:
- Я би попросив пана водія…
Куди там – безрезультатно! Вже й Липинського почалась.
- Я би попросив… - очкарик знову за своє, не вгамується ніяк.
А маршрутка мчить – вже пів Липинського проїхали.
- От інтелігенція, - зневажливо буркнув неголений тип похмільного виду, і як зареве на всю маршрутку:
- Задні!
То він двері мав на увазі. Точно з похмілля – таке амбре по салону. Але ефект вражаючий – водій відразу загальмував, та так, що народ в маршрутці аж на третину ущільнився, вкінці салону вільніше стало.
- Дякую щиро шановному… - почав було очкарик, та неголений враз обірвав його монолог: - Виходь швидко, не базікай. Недобре мені.
Народ із розумінням розступився, в момент прохід зробили – мало що може трапитись, понеділок таки…
Вийшли обоє без ексцесів. Водій на радощах про музику згадав, “Місячне колесо” Іво Бобула на всю потужність як врубав! Покотилися! Аж бабця стрепенулася, та, що коло водія, що вийти хотіла.
- А коли, - питає водія, - Сихів буде?
То мікрорайон такий, зовсім в протилежну сторону від нашого маршруту.
Тут вже водій ледь дар мови не втратив:
- І то ви мені в час пік не в ту маршрутку сіли? Чи то вам на роботу спішно треба було? Ще й по пенсійному!
- Нічого, нічого, - заспокоїла бабуся, не переживай, синочку. Я з тобою назад поїду, я не кваплюся, та й бувало вже таке.
Ще вона щось йому казала про "старість–не радість" толкувала, але водій замахав руками:
- Дайте мені спокій! Хоч цілий день катайтеся – тільки не нервуйте!
Аж тут і моя зупинка – насилу протискуюся до задніх дверей, так і є – кнопка сигналу не працює!
- Задні! – кричу не своїм голосом.
У водія вже рефлекс – відразу по гальмах! Протискуюся, на світ Божий ще не вийшов, а мені назустріч вже радісно нові пасажири пруться.
- Вийти дайте, - кричу, - автобус не резиновий!
- Всім на роботу треба! - то вони мені.
- Та знаю я, - випручався я накінець, повітря свіжого ковтнув. Глянь – двох ґудзиків на сорочці нема. Та то нічо, як казала бабця – бувало вже таке, пришиється. А от пасажира треба допомогти заштовхати – не вдається йому на останній сходинці закріпитися. Допомогли ще з одним добровольцем, і двері притиснули і закрили.
Ще почув із салону голос водія:
- Гроші за проїзд передавайте, зайці нещасні. Он на минулій зупинці десятеро зайшло і тільки троє заплатило…
І 22-а маршрутка покотила далі.
А я раптом зрозумів – ось воно, вічне, незмінне і абсолютне! Як швидкість світла чи абсолютний нуль. Ба, навіть ще більш абсолютніше! Бо ми так зможемо завжди, а світло і температура – ні!


12.01.2013