Перші гості поважно піднімалися на її згористе подвір’я. Помітивши їх, заметушилася весільна обслуга, взялися за інструменти музИки, щоб невдовзі гучно сколихнути село ритмами – до других чи третіх півнів.
    Стефа вдарила руками об поли, так самісінько, як тоді, коли почула від дочки, що вже завтра приїде свататися залицяльник. Згодом повторила цю нехитру дію, усвідомивши, скільки здоров’я і гривень вартуватиме весела забава з материнською тривогою…. Ніби й усе передбачила, до всього була готовою, якби не та непрохана гостя…
    Стефі, як господині дому (господар давно утік до іншої) і матері нареченої тицяли в руки конверти з грішми, бажали тещиного щастя і здорових онуків. Одні усміхнені обличчя змінювалися іншими, і раптом. напівпрозорий жіночий силует навпроти. Бачила щось подібне рік тому біля сусідської садиби: тоді пішов у засвіт сільський старожил дід Григір.
    - Так, я смерть, - випередила Стефину здогадку химера, - ти одна з мільйона жінок,хто може мене бачити…
    - Смерте, схаменися! – жахнулася Стефа, - тут весілля!
    Відповіді не було. Стефині ноги підкосилися, свідомість пронеслася коротким темним тунелем і знову сповнилася жахом: крізь непрохану проходили і дорослі, і діти, а вона диригувала музиками біля яких стояла, не звертаючи ні на кого уваги, а потім ходила поза спинами гостей, що всілися за столи, до когось дослухалася, над кимось жестикулювала, а комусь кивала головою.
    - Вони усі життєрадісні, - мовила, наблизившись до Стефи, - вони зовсім забули про короткочасність життя… Кожному чи кожній із них дано право на помилки, промахи і навіть облуди, але нікого не пошкодують на небесах, якщо не виконає призначеного…
    - Чого саме? – ледве видихнула Стефа.
    - Призначення різні, - рука смерті обійняла старосту, що проходив мимо, щоправда, відразу відпустила, - народити, виховати, збудувати дім, написати книги, зцілити душі, розпочати війну і ще сотні тисяч часто ворогуючих призначень.
    - Зрозуміло… - Стефу наразі мучила звичайна жіноча цікавість, - звиклося: у смерті коса, а ти…
    - Люблю фольклор, - співбесідниця обіперлася на стовп, - бо як дитя мале, - наївний і безневинний… Насправді ж не одна я… Нас сорок тисяч на сім мільярдів землян. Мало – доведено цейтнотами…
    - І всі… всі ви говіркі з такими, як я, - бадьорилася господиня дому, сподіваючись відвернути фатальне на весіллі.
    - О, ні! – непрохана гостя окреслила коло ногою, - перед тобою, пані, біла ворона, якій багнеться в цю мить політати над столами…
Забута непроханою, Стефа прошмигнула в літню кухню до матері.
    - Мамо, мамцю, там… Ой, не повірите… Замкніться і не виходьте до ранку.

    Опівночі взялися за весільні віжки музИки. Вальси, «польки з ґудзом», «каченята», знаменитий, ще прапрадівський «сім сОрок» заманили в екзотику рухів і непрохану. Стефі трохи відлягло від серця: лихо осторонь молодої пари, здебільшого напівпрозориться довкруг літніх… Спробувала знову домовитися.
    - Будь ласка, смерте, не забирай нікого!
    - Не можу, - відказала непрохана, - цього мені не простять… Ну, ліміт попереджень вичерпала, - і шубовснула у хвилі музичних ритмів, дивуючи акробатичним вихилясом.

    За облаштуванням нічного застілля Стефу на якийсь час покинули гіркі думки: мусила сприяти весільній обслузі, вислуховувати галас кухаря і догоджати підвесільним козакам… Врешті, пильним оком окинула всіх присутніх, запрошених музиками за столи, і… не знайшла непроханої. Серце закалатало, мов навіжене: невже взялася за чорну справу? Підсвідомо кинулася до дверей літньої кухні. Довго не могла їх відчинити, а відчинивши, опустилася навколішки перед бездиханним маминим тілом.
    - Йой, мамцю, не покидайте! Онука на посаг сідатиме, а Вас на катофельок… - і заридала, трусячи плечима і їхнім єдиним з матір’ю світом…
    - Не думай псувати весілля! - за спиною альт непроханої, - заховай небіжчицю в льосі.
    - Ах, ти, гидото! – зблиснула розпачем Стефа, - знала, що матір мою відбереш і морочила відвертістю. Навіщо, кривднице?
   Непрохана, відмахнувшись, нервово замаячила у вікні, захитала заперечливо головою, вдивляючись у просвіт на небі.

    Знадвору увірвалося в кімнату гучне «гірко!», і за мить – овації молодій парі.
    -Ой, гірко, людоньки! Ой, гірко! – шептали безкровні Стефині губи і надривний плач уподібнився виттю вовчиці.
    - Годі, Стефо! –напівпрозорість непроханої гойднулася над небіжкою і та відкрила очі, подарувавши дочці невимовну, напівбожевільну радість…
    Отямившись, ощасливлена жінка побігла услід за непроханою – до гостей. Обіймала і цілувала всіх, хто траплявся дорогою. Кимось підхоплена на руки, закружляла в танку з мітлою, а поряд дивувала вибриками напівпрозора істота з найменням смерть: проносилася вихором між танцівниками, зображувала чудернацькі фігури, відбирала в незграбних мітлу, надаючи їй незвичної траєкторії, плескала в долоні і… востаннє голосно зойкнула розтерзана десятком інших напівпрозорих істот, що бозна-звідки з’явившись, щезли з клаптями колишньої подруги в темені…
    У Стефи щокою покотилася велика сльоза…