Три ночі поспіль він снився мені живим. Перший сон виокремив його в стінах краєзнавчого музею: я, завідувач, розповідав групі школярів про мистецькі стилі місцевих художників, коли відчув на собі прискіпливий погляд, відомий мені ще з 2004 року… Тоді, оглянувши нову експозицію, гість моїх останніх снів, що був на той час вельми енергійним у свої сімдесят, озвучив добру сотню запитань і уважно вислухав усі мої відповіді. Дещо з почутого піддав сумніву і вимережив своє бачення мистецтва. Відтак ми емоційно дискутували в музеї щонеділі, скидаючись на два листочки одного дерева, що тріпотять на вітрі: різнило тільки те, що один із них ще міцно тримався за гілку, а іншому, на жаль, вже бачився політ через осінній смуток додолу…
    З часом мені відкривалися, відгранювали і навіть дошкуляли незмінні риси постійного відвідувача. Щонайперше – пунктуальність. Для нього не існувало причин, які могли б відтермінувати зустріч. Одного грудневого дня ми повинні були потиснути руки один одному в стінах музею о 12.00. За кілька хвилин до цієї приватної зустрічі мені зателефонувала вчителька, з якою працюємо разом у сільській школі. Надривний, ніби з потойбіччя голос: померла її мати… Просить допомогти завантажити на причіп легковика труну для покійної, придбану в магазині ритуальних послуг. Підхоплююся й біжу, у найближчому провулку наштовхуюся на свого знайомця, Богдана Романовича, а достеменніше на його вкрай здивований, передгрозовий погляд…
    - Повернуся за десять хвилин, - вигукую, не зупиняючись.
    Власник магазину довго метушиться, пропонуючи труни на вибір, згодом повільно виводить золотисті букви, що зблиснуть на вінках, мов душі згорьованої родини… Злодійкувато тікає година. Оглядаюся на оклик. Поблизу Богдан Романович.
    - Ви негідник, - кидає у вічі, - не дотримали слова!
    Скипаю.
    - Хіба не бачите? Не на посиденьках. Зайдете в музей після сонного часу.
    Зрозумівши мій натяк на його звичку спати вдень, добавляє.
    - І хам!
    - Який не хоче вас бачити! - ставлю крапку в нашій розмові.
    Після такої словесної перестрілки не бачимося тижнів два. Сльотавим ранком стукіт у двері музею.
    - Заходьте.
    Переступив поріг.
    - Доброго дня! Визнайте, що ви неправий.
    - Ну, Богдане Романовичу, - приховую посмішку, - формально – так, але є ще моральний аспект…
    Вдає, що задовільнився почутим і відразу про інше.
    - Чув про надходження книг із діаспори. Хотів би ознайомитися.
    Переглядає трепетно кожну книгу, щось виписує. Через п’ять годин подає мені кілька аркушів, на яких зазначені назви і сторінки найбільш цікавих творів.
    - Прошу пана завідувача, - віддає шану старій манері звертання, - се прочитати в першу чергу і не посилатися на зайнятість, і не натякати, що тепер в такому обсязі читають лишень пенсіонери, звісно, такі, як я.
    Пропозицію сприймаю серйозно, із вдячністю, бо маю справу з інтелектуалом, що володіє досконало італійською, французькою, англійською, німецькою, словацькою, чеською, російською, польською та румунською мовами. І, здається, цей перелік надто скромний, бо як тоді пояснити численні переклади мого співрозмовника з китайської, японської тай багатьох інших мов.
    Трохи поміркувавши, дістає з-за пазухи листа, написаного ним румунському президентові Траянові Басеску румунською. Слухаю уважно, затамувавши подих, але коли довідуюся з перекладу, що звичайний український пенсіонер наполягає на поверненні Україні Придністров’я, зауважую скептично.
    - Чи відгукнеться сановний румун? Якби якась політична сила намагалася…
    - Вважаєте мене Дон Кіхотом, - насуплюється.
    - Не ображайтеся, - знизую плечима, - але схоже на те.
    - Як знати… Як знати… - тисне мені на прощання руку і холодно, і приязно водночас.

    У першому з трьох моїх сновидінь Богдан Романович явився в старій військовій пілотці, яку носив за життя, наражаючись на кпини. Вказав на коло вогню – звідти викотилася вогненна куля, довкруг якої рушили великі й дрібні твердині, крилаті й безкрилі істоти, обабіч спалахували сонця, а над кулею – пустка: ні на міліметр нічого вищого від неї. Миттєво утворювалися ідеальні поверхні, стишувалися хвилі, що перед тим здіймалися надто високо. Складалося враження: куля пильнує, щоб у всьому, що рухається, дихає і змінюється, не псувалася філігранна точність. А потім куля знову стала часткою рідного кола… і згасила коло, з неймовірною точністю випередивши дзвін будильника на моєму столі…

    - Тут така справа, Богдане Івановичу, - наблизився до мого вуха начальник відділу культури після наради, - скаржиться на вас постійний відвідувач музею, той, ваш тезко. Три рази, каже, не застав на робочому місці. Показував блокнот, де занотовано: субота – чотири, неділя – шість, понеділок – п’ять хвилин очікування… Одне слово – дурня, бо в завідувача, як у тій приказці: одна татара в три шеренги шикуйсь! А все ж… якось владнайте справу.

    - Знову спізнюєтеся! – ловлю докір Богдана Романовича, повернувшись від начальника в музей. Заледве стримуюся від різкої відповіді і , опанувавши емоціями, запитую.
    - Чого вам?
Простягує журнал.
    - На сімнадцятій сторінці відгук про мою книгу, гарний, професійний. Взяв у розповсюджувача почитати і гадаю, чи не придбати – коштує дві гривні п’ятдесят копійок.
    Погортавши сторінки, усвідомлюю, що вартість цього об’ємного ілюстрованого журналу не менше двадцяти гривень, а для початку приваблюють покупців…
    - Не мучтеся, - видихую, - куплю журнал для музею: будете користуватися.
    - За свої? – округлює очі.
    - Так.
    - Марнотратство!

    В наступному сні Богдан Романович вийшов назустріч під громовиці. В руках – клапоть ширми, за спиною – темінь і вигуки натовпу: розіпни! Розіпни!
    - Йдемо в лоно темені, кличе, - усі мусять наосліп знайти свій хрест. Зряче дано єдиному – Месії… Дослухайтеся до Нього. Усім потрібно, образившись, полюбити ближнього, адже хтозна, чий тягар важчий…
    Прокидаюся і в пам’яті зринає наша остання зустріч. Тоді постійний відвідувач зайшов попрощатися.
    - Я невдовзі помру. Знаю це як лікар зі стажем. Якихось три дні, і в обідню пору – прощавай життя!
    - Отакої! – зводжуся на ноги, - хіба можна в деталях передбачити власну смерть?
    - Не боюся смерті, - продовжує монотонно, - вона – закономірність.
    Після тривалої паузи стишена фраза.
    - Син не запросив мене на своє весілля, там, бачте, зберуться гості елітного кола.
    Тихо зітхаю у відповідь. Думається: хтозна, чий тягар важчий…
    - Дайте слово, - просить, прямуючи до дверей, що навідаєтеся на мою могилу, хоча б для того, щоб помовчати, і обов’язково покладіть на могильну плиту тюльпан.
    Знічений до краю, зронюю.
    - Обіцяю.

    Богдана Романовича не стало через три дні. Впав біля рідного дому в обійми полудня та смерті, чий прихід вирахував з тією ж… філігранною точністю…

    Третього сну я добре не пам’ятав. Все в ньому миналося, наче в тумані. Сильний вітер, перехрестя доріг, високі дерева, знайома постать покійного, голуб у піднебессі… На відміну від попередніх снів ніякого смислового зв’язку. Завинив перед покійним, не дотримавши обіцянки, - міркувалося. Тому й навідується три ночі…
   Гожої днини поспішаю зі школи, щоб мати час помовчати, або ж все-таки сказати Богданові Романовичу щось вагоме серцем… відкинувши призму, через яку дивлюся на світ. Ой! – спохопився, - забув в учительській приготований тюльпан. Повертаюся. Втрачено десяток хвилин. Тепер уже два кілометри галопом. Як на зло, в обличчя сильний вітер, тополі ліворуч вигинаються, мов гімнастки, тюльпан за пазухою притиснувся до серця… Хутчіше б до перехрестя доріг, щоб не прошмигнув автобус. Ривок, ще ривок – ні, не наздогнати втраченого часу! А ось воно, перехрестя! Наступної миті завмираю: з перехрестя – страшний гуркіт! Наблизившись, бачу: з кузова лісовоза, що відкрився на ходу, ринули величезні колоди. Найбільше їх на тому місці, де завше очікую автобус. Вгамовую хвилювання, полегшено зітхаю. Перехрестившись, зводжу очі до неба – високо наді мною, окресливши круг, зливається з піднебессям голуб.

2012р.