Клим Загрудько прокинувся опівночі. Ніби сидів у чоловікові якийсь чортисько і, коли потрібно, проганяв сон. Зауважив, що спав одягненим, чого не траплялося з ним раніше. Кидав нервові погляди за вікно, куди линув метушливою уявою. Невідступна могутня зваба кроїла останні тижні його збаламученого життя: жадав іншої жінки, вдовиці із сусіднього селища, чиї погляди обпекли йому нещодавно доволі міцний стан. Їхня зустріч у лісі, де заготовляв дрова, була випадковою і короткочасною, проте прощання – хвилюючим. У статечні сорок вісім Клим переймався тією, котру вряди-годи бачив у товаристві покійного вже чоловіка. Тоді й на гадку не спадало залицятися, хоча, якщо без лукавства, завше був ласим до чужих жінок і при нагоді поспішав грішити. Тоді забував про все на світі, і шалений потяг до жіночих принад ледь не доводив його до божевілля. Ніколи не задумувався над наслідками любовних пригод, не переймався тим, що обіймало душу тієї чи іншої жінки. Полював на жіноцтво, як на дичину, – несамовито і водночас упевнено, продумуючи кожен наступний крок. Здебільшого, не цікавився жінками гордими і байдужими до нього, зате достатньо було котрій відповісти усміхом на залицяння, покартати свою самотність, енергія та завзяття Клима миттєво зростали. Вишукував тоді теми для розмов, скеровував ті розмови до інтимного, до взаємності…Згодом уподібнювався лежчому каменю, під який, як відомо, вода не тече, допоки знову не торкалися його промені жіночої привабливості.
    Та вдовиця, що нагодилася в лісі на бесіду, ніби й нічим не відрізнялася від інших. Скромно вдягнена, тендітна, з утомою на обличчі, вона зупинилася біля Клима, як здалося йому, задля ввічливості, поправила на голові хустку і заговорила… Її голос ─ м′який і приємний ─ зупинив монотонний дзвін Климової сокири. Клим дослухався до голосу вдовиці і вловлював у ньому щось небуденне і загадкове. Жінка не поспішала, її слова, наче паперові човники, допливали до Клима тихо і граційно, потім тонули десь у глибинах його свідомості, щоб бути піднятими звідти і розгаданими колись пізніше. А наразі домінувало перше враження про миле жіноче щебетання, дуже рухливі, але приємні вуста. Климові захотілося до цих вуст припасти, як до джерела у спеку. Йому й насправді стало жарко від почуттів, дарованих жіночою приязню. Шукав якогось пояснення цій приязні і до нічого певного не додумувався. Йому й не хотілося про щось думати, бо раптова симпатія до жінки подібно до морської хвилі накрила геть з головою. Він задихнувся у своїх задушливих емоціях, коли несподівано для себе самого рішуче торкнувся жіночих рук, пильно глянув у темно-сірі великі очі і прошептав:
    - Маю сподівання на щиру зустріч. І не одну…
    - Я також, - відповіла жінка, соромлячись миттєвого порозуміння з Климом, що засвідчили миловидні рум’янці на її щоках. З того часу Клим повернувся на круги свої. Звична для нього веремія розгульного життя полонила надовго і міцно, потягнувши на дно химерної долі, де так легко втратити відчуття реальності. З кожним днем Клима все менше цікавила дружина Валентина, згодом навіть перестав приховувати роздратованість, якою вибухав у відповідь на Валентинині, як вважав, завше недоречні запитання, на надто повільні або надто жваві рухи, коли поралася по господарству, а, врешті-решт, з тієї дивної причини, що Валентина взагалі існує в цьому тісному світі, де немає де розгулятися йому з останньою ― чи ненайкращою коханкою.
    Прокинувшись опівночі, Клим відразу підвівся, вмився холодною водою, завчасу принесеною до літньої кухні, де ночував: останнім часом не приваблювала затишна хата і м′яке ліжко, яке ділив з дружиною. Навпаки, намагався бути осторонь і від хати, і від дружини, що заважали віддаватися нічним пригодам... Він не сподівався такої сміливості сорокалітньої коханки, якій і темінь ― подруга і негода ― не ворог. Приходила на побачення на перший поклик; завше привітна і втаємничена, привчила Клима до не властивої йому дитячої слухняності.
    Ось і цієї циганської ночі, коли позаздриш совам за властивість бачити в темені, нащупував стежину до хати: перед тим, як податися на зустріч з коханкою, забаг переодягнутися. Обережно відчинив двері, прокрався до шафи. Коли вже новий одяг був під пахвою, кинув погляд на сплячу дружину.Чорна пляма, ― подумав, ― ніби й немає в нього дружини... Ай справді, несамовито захоплений іншою, бачить дружину чорною плямою свого сьогодення і, можливо, совісті. Але ні, про совість він ніколи не турбувався: так легше жити, якщо не таврувати себе за помилки і слабкості характеру.
    Переодягнувся в літній кухні, хвилину постояв, потім провів рукою по вибритому заздалегідь обличчі. Задоволений собою, поволі прочинив двері і зупинився: якісь невиразні звуки доносилися зі сторони льоху, окремої будівлі із склепінням. Чи не крадій? ― насторожився. Трохи почекавши, рушив в обхід хати, щоб опинитися за спиною того, хто, як стало зрозумілим, вовтузиться з підвісним замком. Скрадався, наче кіт, якому ось-ось доведеться плигнути на пацюка, що захопився шкідництвом. Ще крок, два, три ― і силует непроханого візитера захитався перед Климом. Несподівано і Клим, і крадій завмерли ― щось налякало обидвох. Дослухалися: нічого, крім шелестіння височезних кленів довкруг садиби. Десь заверещали коти і після короткої бійки стихли. Знову заскрипів замок, опираючись натиску залізного прута. Клим очікував проникнення крадія в льох, щоб там його зачинити. Вдаривши металом об метал гучніше, він мимоволі оглянувся. За мить дужі та цупкі чолов′яги знавісніло борсалися під стіною, скрипіли зубами і лихословили, не поступаючись один одному. Напевно, нічний поєдинок тривав би довго, якби Клим, ударившись головою об стінку, не відпустив горла супротивника. Скориставшись дарунком долі, той відкотився і звівся на ноги. Те саме вдалося і Климові, що, не гаючись, метнувся у наступ, але зупинений пострілом, схопився за вухо, з якого ринула кров. Благально опустився навколішки: розумів, що життя ― на волосині, що варто супротивникові ще раз натиснути на курок і ... Господи! ― благав подумки, ― невже я мушу вмерти, невже варто було жити на цьому світі, щоб дикий, надлюдський страх спотворив усе в останню хвилину? Клим заплакав, як дитина, від якої відбирають найціннішу іграшку, бо життя для нього й насправді було іграшкою, якою забавлявся, не звертаючи уваги на оточуючих. Жив для себе, для своїх забаганок і шалених гріхів ― без сумнівів і каяття, тільки так, як підказував упертий чоловічий егоїзм...Розчавлений, загублений у хащах егоїзму чоловік ридав, не помічаючи, що нічний крадій зник. Коли ж помітив, ніби з каменю, вичавив слова: попередження! Господь попередив, що покарає...
    ― Що скоїлося? ― скрикнула над Климом Валентина, яку розбудив постріл. З усіх хуторян, які теж прокинулися, вона єдина вибігла з хати і, вражена риданням Клима, слізно прохала пояснень.
    ― Відійди! ― Клим грубо відштовхнув дружину.
    ― Климе, у тебе кров!
    Торкнувшись чоловікового обличчя, Валентина ледь не втратила свідомості. Ні грубе слово, ні зневага, яку відчула у тоні чоловіка, не зупинили її пориву допомогти. Перев′язала рану, заспокоювала, втішала, так і не дочекавшись розповіді про нічну пригоду. Климе! Климе! ― бідкалася, ― таке лихо могло прибитися до нас. Чого ж тобі було під кулю ставати? Стільки радості маємо, що світ бачимо... Що ж діялося? ― допитувалася знову з такою лагідністю у голосі, що Клим, трохи зворушений, спромігся розповісти в кількох словах про крадія. Згодом замовк і навіть не думав озиватися. Попередження! Попередження! ― тільки це сверлило Климові мозок і начебто навертало на шлях безгрішний, коли загроза смерті майже перестала бентежити. А може, звичайний збіг обставин? ― останнє міркування витворило на обличчі Клима нахабну посмішку: він таки ще зустріне цієї ночі ту, що роздмухала його уяву сильніше, ніж будь-яка з попередніх коханок.

2012р.

Художник Ярослав Саландяк