ХI

Ранок тремтів рожевим сходом холодного сонця. Сірі тіні просякали рожевими і блакитними відтінками наступаючого дня. Хоча давно вже була весна, та повітря ще не прогрівалось сонячним теплом. Елізу злегка трусило – чи то від прохолоди, чи то від пережитого. Важкі думки стискали скроні гарячими лещатами.

В кареті панувала гнітюча тиша. Четверо пасажирів їхали мовчки, втупившись у вікно, поглинуті своїми роздумами. За ці останні дні Еліза почувала себе такою втомленою, такою апатичною, байдужою до всього, що відбувалось поза її маленького світу. Світу, де вона залишилась сама. Світу, де вже нема її батька, її підтримки, її опори.

Каретою добряче трясонуло, мабуть, колесо знайшло собі камінчика. По щоці Елізи скотилась сльоза.

Похорон був пишний. Стільки знаті, стільки співчуттів. Їй це все було байдуже. Зараз в думках Елізи зіяло полум’ям лише одне питання – як довести, що до смерті батька приклав руки герцог де Жюбері. На похороні він так майстерно вдавав печаль і скорботу, та Елізу цим не обманути. Вона давно начувана про методи досягнення цілей нечистого на руку герцога. Чому батько не хотів помічати всю його підступність, підлість і мерзенну суть. Він завжди був занадто добрий і поблажливим до людей, а Еліза не хотіла турбувати батька розмовами про нікчемного герцога. Вона і припустити тоді не могла, що де Жюбері наважиться на вбивство. Еліза картала себе і звинувачувала в безпечності та ігноруванні чорного єства герцога. Та король йому довіряє і апелювати до його праведного осуду буде ой як не легко.

Карета проїхала широкими кованими воротами. Мілкі камінчики світлого шутера монотонно шерхотіли під колесами, акомпануючи скрипу ресор. Знайомий пейзаж пропливав перед взором Елізи змінюючи одну картинку іншою. Та вона нічого не помічала.
Здавалось, що це якийсь злий сон і вона от-от прокинеться, як завше побачить батька за сніданком, він її поцілує в чоло і все буде добре як і завжди.

Думки різко обірвали лакеї, які відчинили дверцята карети біля входу в помістя. Зла реальність безжально вдарила в лице прохолодним вітром, розвіюючи примарні надії. Очі різонуло променями полудневого сонця. Еліза вийшла з екіпажу останньою. Лакей подав їй руку і притримуючи повів парадним входом.

В холі тяжіло німою тугою і співчуттям. Еліза пригорнулася до няні, що супроводжувала її на похороні, і та повела свою дівчинку в покої. По обидва боки живим коридором проводжали скорботними поглядами слуги, економка, яка також була на похороні, лакеї та інші служники.

В помісті стояла гнітюча тиша, яку лише тривожив цокіт підборів туфельок маркізи і шарудіння чорного, як перо ворона, оксамиту скорботної сукні. Нянечка залишила свою вихованку в покої, а сама поквапилась на кухню за заспокійливим трав’яним чаєм.

Еліза почувалась спустошеною. Вона обвела несвідомим поглядом свою кімнату, зупиняючи взір то на секретері, виконаному відомими майстрами того часу Ебеном і Різеном з екзотичних порід дерев, що був оздоблений узорами із срібла і золоченої бронзи; то на трюмо з чималим гнутим дзеркалом і туалетним столиком, де були розставлені різного розміру інкрустовані скриньки з коштовностями і прикрасами, та флакончиками з парфумами; то на громіздкому каміні з напівспаленими полінами, які ще не встигла розпалити служниця; то на масивному дубовому різьбленому ліжку над яким надвисали шовкові завіси із домаста, що хвилями спадали по обидва боки ліжка. Коли погляд маркізи зупинився на невеликому портреті на стіні, з якого на неї дивився батько, порожнеча стисла її серце. Вона машинально підійшла до вікна, відсунувши важкі оксамитові портьєри і принишкла чолом до холодного скла. Так її і застала нянечка, яка принесла велике горня гарячого трав’яного напою. Благодатним еліксиром розтікся чай горлом, обволочуючи тіло і свідомість напівдрімотою.

Елізі вже не сила було боротись з втомою і вона забулась міцним сном.

- Дівчинко моя, Елізо! Прокидайтесь. – Будила юну маркізу няня наступного ранку.
- Що сталось? – Оговтавшись від сну спитала Еліза.
- Треба поспішати. Вас чекає розпорядник майстер Анрі Кордюа, щоб оголосити останню волю Вашого батечка.

Стурбованість на її обличчі занепокоїла Елізу, а недобре передчуття охопило страждальне серце.

У просторій вітальні посередині стояв овальний стіл, застелений темно-бордовим обрусом оздобленим золотою вишивкою. Під стінами розставлені огрядні фотелі з різьбленими ніжками і обшиті оксамитом в тон обрусу. Гардинами з такого ж текстилю були убрані високі вікна вітальні.

День видався похмурим, тому єдиними яскравими плямами світла були грубі лоєві свічки в бронзових канделябрах, два з яких прикрашали карниз каміну, а третій поставили на столі.

Коли маркіза де Роз у супроводі няні зайшла у вітальню, там її вже чекали двоє візитерів. Лакеї, що стояли з обох боків дверей, і двоє чоловіків учтиво вклонились їй.

- Моя шана, Ваша світлосте маркіза де Роз! – З шанобливим поклоном мовив майстер Анрі Кордюа. – Прийміть мої найщиріші співчуття у зв’язку зі…

Та майстер Кордюа не встиг договорити, як його різко перебила Еліза:

- А він чому тут? – від несподіванки і обурення різко вигукнула маркіза, вп’явшись очима в герцога Ежена де Жюбері.
- Ваша світлосте, монсеньйор герцог прийшов на моє прохання. Це стосується останнього воле виявлення покійного маркіза – Вашого батька, мадемуазель Елізо, – поспішив пояснити розпорядник з розгубленим виразом обличчя, не очікуючи такої різкої реакції маркізи.
- Що? До чого герцог де Жюбері до заповіту мого батька? – не вгамовувалась маркіза, зло позиркуючи на герцога.
- Дозвольте зачитати? – розпорядник переводив погляд з Елізи на герцога, очікуючи ствердної відповіді.
- Прошу, мосьє Кордюа, не томіть нас очікуванням, – нетерплячим тоном сказав герцог, який весь цей час стояв мовчки з байдужим виразом, спостерігаючи за Елізою.

Еліза опанувала свої емоції і напружено очікувала проголошення волі батька.

Розпорядник почав:

«Я, Жубер де Роз, маркіз Бурбунне, граф де Ла Марш, перебуваючи в повному здравії, при ясному глузді та твердій пам’яті після моєї смерті заповідаю своїй єдиній доньці Елізі де Роз всі фамільні титули, а також землі і родинні маєтки зі всіма слугами і упорядниками у її повне володіння і підпорядкування, включаючи будинок у Парижі по вулиці Флерю.

Також у повну власність і підпорядкування Елізи де Роз переходять родинні суднобудівельні компанії і заводи у Франції та Англії, одноосібним власником яких я, Жубер де Роз, являюсь у повній мірі.

Розпоряджатись як рухомою і нерухомою власністю та майном, так і суднобудівельними компаніями Еліза де Роз зможе в повній мірі після досягнення нею 25-ти річного віку. До того часу опікуном для своєї доньки і розпорядником її спадком я призначаю Ежена – Бертрана де Жюбері, герцога Аквітанського, графа Дофіне та Ліоне, віконта Буржського – мого доброго друга, за його відома та цілковитою згодою.

Герцог де Жюбері зобов’язується докладати усіх зусиль для добробуту Елізи де Роз. Також має право дозволу та схвалення потенційного претендента на руку і серце Елізи де Роз для її блага, якщо такий буде мати місце до досягнення нею 25-х річного віку.

У строкове розпорядження герцога де Жюбері відходить також право підпису на ділових документах та зберігання великої фамільної печатки.

За досягненням Елізи де Роз 25-ти річного віку, всі права на спадок, суднобудівельні компанії, у фінансових та ділових секторах переходять у її повне, єдиновладне та незаперечне володіння та розпорядження.

Підписано:
Жубером де Роз, маркізом Бурбонне, графом де Ла Марш.

Підписано:
Еженом – Бертраном де Жюбері, герцогом Аквітанським, графом Дофіне та Ліоне, віконтом Буржським.

Засвідчено:
Нотаріусом майстром Анрі Кордюа

Засвідчено:
Духовним наставником, архідияконом святим отцем – настоятелем Густавом – Валері Тома.

20 жовтня 1748 року від Різдва Христового.»

Останні слова розпорядника поглинула луна вітальні. Еліза стояла бліда, в якомусь заціпенінні, притулившись скронею до холодної рами вікна. В ній відчувалась якась відчуженість від усього, байдужість, але поряд з цим жила і пильна увага до всього, що відбувалось.

- Ні! Це брехня! Неправда! – Отямившись кинула вона розпоряднику в лице.

«Це все неправда! Вони мене обманули! Батько не міг… тільки не Жюбері…» – думки шугали в її голові, а кров била у скроні.

Вона різко підбігла до розпорядника і рвонула заповіт з його рук. Гарячкувато пробігала рядки очима. Літери тремтіли в її очах, а з кожним словом відчай все сильніше стискав серце юної маркізи.

Пергамент випав з безвладних рук Елізи де Роз, цокнувши об підлогу великою сургучевою печаткою з фамільним гербом родини. Всі присутні не зводили пильних поглядів з молодої красуні. Вона гордовито стояла напружена як струна, відчужено і байдуже до всіх і всього. Здавалось, скажи їй зараз, що треба їхати на край світу, та й то не здивується.

Світло від полум’я свічок вигравало на її золотавому волоссі, відбиваючись від кришталиків сережок і розсипаючись безліччю іскорок. Жалобна сукня з чорного, наче беззоряна ніч, оксамиту ще сильніше підкреслювала стрункий стан маркізи де Роз. Тонкі руки,схрещені нижче талії, мирно покоїлись на фалдах сукні. На обличчі лежала печать безнадії і розпуки.