
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.03
06:52
Прискорилась бійня скажена
І хоче мете досягти,
Бо тишу гвалтують сирени,
А вибухи - множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
І хоче мете досягти,
Бо тишу гвалтують сирени,
А вибухи - множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
2025.10.02
22:32
Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
2025.10.02
20:26
Розчинились дерева й кущі
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
2025.10.02
19:43
Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.
Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.
Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
2025.10.02
17:28
Осіннє соте" - співана поезія. Запрошую слухати.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом а
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом а
2025.10.02
16:56
Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
П
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
П
2025.10.02
13:17
Судний день перетвориться на свято...
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього ж
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього ж
2025.10.02
12:06
День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.
І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.
І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
2025.10.02
11:47
Дощем навіяна печаль
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
2025.10.02
11:04
жовтня зустрічає свій день народження легендарний англійський рок-музикант. Мало хто знає його справжнє ім‘я Гордон Самнер, але сценічне - Стінг, що у перекладі означає «жалити», відомо кожному, хто цікавиться сучасною музикою.
Він від першого дня повном
Він від першого дня повном
2025.10.02
09:27
Сутеніло рано, як завжди наприкінці листопада.
Поет Н. зробив ковток майже зовсім холодної кави і перечитав щойно написаний вірш. Його увагу зупинив один рядок:
«І серце б‘ється, ніби птах…»
Скільки вже цих птахів билося біля серця?!
Н. закреслив «ніб
2025.10.01
22:21
Ящірка - це сенс,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
який вислизає з рук.
Чи не є Всесвіт
такою самою ящіркою?
Ми шукаємо необхідних слів,
які падають у траву
і губляться там.
Ящірка є необхідним словом,
2025.10.01
10:09
Російські окупанти офіційно стверджують, що б‘ють лише по військових об‘єктах…
28 вересня 2025 року внаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула
12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.
Знов військові об‘єкти - діти!
Витягують
28 вересня 2025 року внаслідок чергової нічної масованої атаки на Київ загинула
12-річна Олександра Поліщук, учениця 7-Б класу.
Знов військові об‘єкти - діти!
Витягують
2025.10.01
08:46
Знову листя опале
І пожовкла трава, -
І захмарена далеч,
І ріка нежива.
Німота безутішно
І самотність така,
Що незатишно віршам
У тужливих рядках.
І пожовкла трава, -
І захмарена далеч,
І ріка нежива.
Німота безутішно
І самотність така,
Що незатишно віршам
У тужливих рядках.
2025.09.30
22:19
Чоловік повернувся додому
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.
Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені
На батьківський тривожний поріг,
Розчинивши столітню утому,
Накопичену в сотні доріг.
Та удома його не чекали,
І батьки вже померли давно.
Поросли бур'яном рідні камені
2025.09.30
21:29
я стрів її на реєстрації
фужер вина – у руці
чекала напевно по справах
при ній – безногий чоловік
о не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...фужер вина – у руці
чекала напевно по справах
при ній – безногий чоловік
о не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Нінель Новікова (1949) /
Проза
Вулиця дитинства
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вулиця дитинства
Неширока мальовнича річка робила в цьому місці крутий поворот, в якому затишно розташувались три маленькі вулички під влучною загальною назвою «Зелений Кут». Відділені від промислового району селища річкою, вони буквально утопали в зелені. В нашому степовому краї люди шанували дерева і всіляку рослинність.
Біля хат, в садочках пишались темнолисті вишні та кучеряві абрикоси, що весною милували зір пишним буянням білопінних крон, а восени горіли різнобарв’ям листя (від лимонного – до темно-червоного).
Замість парканів двори були обсаджені розкішними кущами бузку, калини, шипшини, бузини. Вздовж шляхів велично здіймались в небо осокори, тополі, клени та акації.
А вже квітів-квітів: яскраві мальви, вишукані троянди, гордовиті жоржини, чорнобривці, айстри – всього не перерахувати.
Я вдячна своїй нелегкій долі, що мені випало щастя зростати в тому зеленому райському куточку.
Нам, післявоєнній хворобливій напівголодній дітворі завжди було там чим поживитись.
З ранньої весни на вишнях ми знаходили смачні нарости глею, серед трав – їстівні «калачики», біля берегів витягали з води солодке коріння молодого рогозу, а коли починали плодоносити дерева, проблем з їжею для нас вже не існувало: там жменька ягід, там декілька цукристих духмяних абрикос, десь ще недозріле, та вже смачне яблучко, шовковиця, пасльон. Та й дома завжди були смажені карасі, на яких мама навчилась ставити ятір, та склянка молока від нашої кізоньки Берізки. А найсмачнішим видавався «гостинець від зайчика» - окраєць м’якого запашного пшеничного хліба. Це був довісок до щоденної хлібної норми, яку мама, відстоявши з ночі довжелезну чергу, приносила з центру і завжди говорила, що це зайчик передав для мене.
Та були й неприємні моменти, коли вранці й увечері мама, затиснувши мене між коліньми (щоб не втекла), наливала з великої темної пляшки цілу столову ложку густого смердючого риб’ячого жиру, який я з відразою ніяк не вміла проковтнути, він так і просився назад! Але це були єдині ліки, які безкоштовно видавались всім дітям, рятуючи нас від рахіту і ще інших недугів.
А ще гартувала нас річка, в якій ми, мов каченята, хлюпались з травня і майже по жовтень місяць.
Росли ми з братом без батька, що не було тоді рідкістю, адже в багатьох родинах батьки не повернулись з війни, але ж наш – був живий і, пройшовши всю війну аж до Берліну, не мав жодного поранення! Його, високого, гарного, наче оберігала якась сила, як генофонд, щоб було кому збільшувати населення, знищене війною, голодомором.
І мій батечко таки сумлінно виконував ту «високу» місію, переходячи від одної жінки до іншої, залишав чисельне, хоч і незаконнонароджене, проте симпатичне потомство, аж доки нарешті втомившись. не зупинився, десь у сьомої жінки, з якою розписався і нажив ще двох законних дітей.
Мій старший брат сумував за батьком і крадькома бігав до нього в гості, я ж народилася без нього, не знала і панічно боялась, коли він іноді заходив до нас напідпитку і ганявся за мною, щоб взяти на руки.
Мама сама будувала хатину, бо в бабусиній вже не було нам місця: повернувся після служби в морфлоті мій дядечко. Ми жили в ще недобудованій хаті, і мама не хотіла більше приймати батька.
Одного разу, коли мами не було вдома, брат, якому ледь виповнилось шістнадцять років, швидко зібрав свої речі і, знайшовши мене серед дітвори, сказав:
– Передай мамі, що я поїхав на Донбас.
Хоч і було мені всього шість років, я відчула, що це щось надзвичайне, вчепилась за нього і плачучи просила, щоб діждався матері. Але він сказав, що скоро відходить поїзд і пішов на станцію.
Ми з мамою, задихаючись, пробігли майже три кілометри, вскочили до вагона, з якого виглядав наш Анатолій, встигли тільки попрощатись.
Пам’ятаю, як зблідла і відразу постаріла моя гарна мама. Два дні пролежала вона повернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. І тільки на третій день, коли вночі весь біль вилився потоком сліз, вона підвелась наче після тяжкої хвороби, і була в такому стані, аж доки прийшов лист з Донбасу, що все гаразд. Брат вступив там до ремісничого училища, потім працював, звідти ж його призвали до Армії.
Таким відчайдухом він залишився на все життя. Не вагаючись, переїхав з сім’єю до Кременчука, не прижившись, подався до Ленінграду, маючи будівельну професію, одержав там квартиру, яку потім, коли клімат не підійшов дітям, так же легко покинув і подався до Криму, де осів у радгоспі-мільонері, що спеціалізувався на вирощуванні рису. Там відразу ж одержав гарний котедж і через два роки вже мав новеньку вишневу «Ладу».
Брат завжди шукав і знаходив, де можна добре заробити.
Я ж була зовсім іншої породи: матеріальні блага ніколи для мене багато не значили, було б найнеобхідніше – і з мене вистачало.
Я була мрійницею і фантазеркою. Рано відкривши для себе захоплюючий світ книг, поринула в нього назавжди. Це була моя розрада, мої університети.
В школі була відмінницею і захоплювалась майже всим: літературою, математикою, спортом, малюванням – і не могла віддати перевагу чомусь одному, бо кожен з учителів, що вели позакласні заняття в гуртках, доказував мені, що саме його предмет в мене виходить найкраще і треба йому приділити найбільшу увагу.
Не знаю, чи всі вчителі в ті часи були такими самовідданими, чи тільки нам так пощастило, бо наші – були фанатично захоплені кожен своїм предметом і віддавали цьому весь свій час, в тому числі і вільний. Для нас залишалось загадкою: як вони встигали виховувати власних дітей та займатись домашніми справами?
Коли моя матуся, підірвавши здоров’я на будівництві своєї хатини померла, і я в п'ятнадцять років залишилась практично одна, школа підтримала мене і морально, і матеріально. Та, на жаль, на вдалось мені закінчити школу з моїми улюбленими вчителями. Разом з сім’єю брата, де я тоді жила, довелося переїхати до Кременчука.
Але це вже зовсім інша історія.
Біля хат, в садочках пишались темнолисті вишні та кучеряві абрикоси, що весною милували зір пишним буянням білопінних крон, а восени горіли різнобарв’ям листя (від лимонного – до темно-червоного).
Замість парканів двори були обсаджені розкішними кущами бузку, калини, шипшини, бузини. Вздовж шляхів велично здіймались в небо осокори, тополі, клени та акації.
А вже квітів-квітів: яскраві мальви, вишукані троянди, гордовиті жоржини, чорнобривці, айстри – всього не перерахувати.
Я вдячна своїй нелегкій долі, що мені випало щастя зростати в тому зеленому райському куточку.
Нам, післявоєнній хворобливій напівголодній дітворі завжди було там чим поживитись.
З ранньої весни на вишнях ми знаходили смачні нарости глею, серед трав – їстівні «калачики», біля берегів витягали з води солодке коріння молодого рогозу, а коли починали плодоносити дерева, проблем з їжею для нас вже не існувало: там жменька ягід, там декілька цукристих духмяних абрикос, десь ще недозріле, та вже смачне яблучко, шовковиця, пасльон. Та й дома завжди були смажені карасі, на яких мама навчилась ставити ятір, та склянка молока від нашої кізоньки Берізки. А найсмачнішим видавався «гостинець від зайчика» - окраєць м’якого запашного пшеничного хліба. Це був довісок до щоденної хлібної норми, яку мама, відстоявши з ночі довжелезну чергу, приносила з центру і завжди говорила, що це зайчик передав для мене.
Та були й неприємні моменти, коли вранці й увечері мама, затиснувши мене між коліньми (щоб не втекла), наливала з великої темної пляшки цілу столову ложку густого смердючого риб’ячого жиру, який я з відразою ніяк не вміла проковтнути, він так і просився назад! Але це були єдині ліки, які безкоштовно видавались всім дітям, рятуючи нас від рахіту і ще інших недугів.
А ще гартувала нас річка, в якій ми, мов каченята, хлюпались з травня і майже по жовтень місяць.
Росли ми з братом без батька, що не було тоді рідкістю, адже в багатьох родинах батьки не повернулись з війни, але ж наш – був живий і, пройшовши всю війну аж до Берліну, не мав жодного поранення! Його, високого, гарного, наче оберігала якась сила, як генофонд, щоб було кому збільшувати населення, знищене війною, голодомором.
І мій батечко таки сумлінно виконував ту «високу» місію, переходячи від одної жінки до іншої, залишав чисельне, хоч і незаконнонароджене, проте симпатичне потомство, аж доки нарешті втомившись. не зупинився, десь у сьомої жінки, з якою розписався і нажив ще двох законних дітей.
Мій старший брат сумував за батьком і крадькома бігав до нього в гості, я ж народилася без нього, не знала і панічно боялась, коли він іноді заходив до нас напідпитку і ганявся за мною, щоб взяти на руки.
Мама сама будувала хатину, бо в бабусиній вже не було нам місця: повернувся після служби в морфлоті мій дядечко. Ми жили в ще недобудованій хаті, і мама не хотіла більше приймати батька.
Одного разу, коли мами не було вдома, брат, якому ледь виповнилось шістнадцять років, швидко зібрав свої речі і, знайшовши мене серед дітвори, сказав:
– Передай мамі, що я поїхав на Донбас.
Хоч і було мені всього шість років, я відчула, що це щось надзвичайне, вчепилась за нього і плачучи просила, щоб діждався матері. Але він сказав, що скоро відходить поїзд і пішов на станцію.
Ми з мамою, задихаючись, пробігли майже три кілометри, вскочили до вагона, з якого виглядав наш Анатолій, встигли тільки попрощатись.
Пам’ятаю, як зблідла і відразу постаріла моя гарна мама. Два дні пролежала вона повернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. І тільки на третій день, коли вночі весь біль вилився потоком сліз, вона підвелась наче після тяжкої хвороби, і була в такому стані, аж доки прийшов лист з Донбасу, що все гаразд. Брат вступив там до ремісничого училища, потім працював, звідти ж його призвали до Армії.
Таким відчайдухом він залишився на все життя. Не вагаючись, переїхав з сім’єю до Кременчука, не прижившись, подався до Ленінграду, маючи будівельну професію, одержав там квартиру, яку потім, коли клімат не підійшов дітям, так же легко покинув і подався до Криму, де осів у радгоспі-мільонері, що спеціалізувався на вирощуванні рису. Там відразу ж одержав гарний котедж і через два роки вже мав новеньку вишневу «Ладу».
Брат завжди шукав і знаходив, де можна добре заробити.
Я ж була зовсім іншої породи: матеріальні блага ніколи для мене багато не значили, було б найнеобхідніше – і з мене вистачало.
Я була мрійницею і фантазеркою. Рано відкривши для себе захоплюючий світ книг, поринула в нього назавжди. Це була моя розрада, мої університети.
В школі була відмінницею і захоплювалась майже всим: літературою, математикою, спортом, малюванням – і не могла віддати перевагу чомусь одному, бо кожен з учителів, що вели позакласні заняття в гуртках, доказував мені, що саме його предмет в мене виходить найкраще і треба йому приділити найбільшу увагу.
Не знаю, чи всі вчителі в ті часи були такими самовідданими, чи тільки нам так пощастило, бо наші – були фанатично захоплені кожен своїм предметом і віддавали цьому весь свій час, в тому числі і вільний. Для нас залишалось загадкою: як вони встигали виховувати власних дітей та займатись домашніми справами?
Коли моя матуся, підірвавши здоров’я на будівництві своєї хатини померла, і я в п'ятнадцять років залишилась практично одна, школа підтримала мене і морально, і матеріально. Та, на жаль, на вдалось мені закінчити школу з моїми улюбленими вчителями. Разом з сім’єю брата, де я тоді жила, довелося переїхати до Кременчука.
Але це вже зовсім інша історія.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію