На нашій вулиці більше року пусткою стояла хата покійної бабусі Оришки, у якої не виявилось ніяких спадкоємців.
Одного ранку, йдучи з друзями купатись на річку, ми помітили, що з димаря тієї хатини в’ється легкий прозорий димок.
Стало якось моторошно, чи то бабусина душа навідалась до свого земного обійстя? Ми зупинились трохи поодаль і продовжували крадькома спостерігати за подвір’ям.
Раптом старі двері зі скрипом розчинились і на порозі виникло дивне видіння в вигляді молодої дівчини, може років на три старшої від нас. Її шкіра була такою білою, аж ніби світилась зсередини, а розпущене хвилясте волосся сяяло на сонці, мов вогнистий водопад, бо було воно рідкісногокольору, з якимось медовим відтінком. Їй напрочуд пасувала легка світло-зелена сукня.
Я, недавно прочитавши «Лісову пісню» Лесі Українки, аж завмерла:
– Та це ж Мавка лісова! Саме такою я її уявляла, тільки що волосся було не зелене… Але ж воно таке гарне!
Дівчина розчісувала довге волосся якоюсь небаченою тоді щіткою з ручкою та люстерком ззовні. Потім вправно заплела товсту косу, яку майже двічі закрутила віночком навколо голівки, закріпивши шпильками, і враз подорослішавши, перетворилась на чарівну молодичку.
Диво продовжувалось. Розправивши руки, наче крила, раптом легко зіскочила з ганку і закружляла по споришевому килиму двору в чудернацькому танці. Здавалось, що маленькі босі ніжки не торкаються землі, вона немов літала по зеленому подвір’ю.
– Женю! Де ти там? – почувся молодий чоловічий голос, і на ганок вийшов юнак теж рудий, але вже з темнішим відтінком, з правильними рисами обличчя та симпатичним ластовинням на носі.
Побачивши той танок на спориші, радісно засміявся, підбіг до рудої чарівниці, підхопив на руки і поніс до хатини, цілуючи її розчервоніле личко.
Ми, ледве отямившись від здивування, побігли по домівках, аби хоч щось про них довідатись.
Мама не захотіла нічого розповідати і суворо заборонила мені підходити до того двору. Та, звичайно, скоро ми про все дізнались.
Дивно, але хлопця також звали Женею. Ця юна руда пара не могла не привернути до себе загальної уваги. А їхнє палке кохання зворушило навіть найсуворіших наших жіночок, котрі намагались їм хоч чимось допомогти: хто принесе глечик молока, хто трохи яєць, картопельки, а то і декілька вареників в горнятку, чи теплих пиріжечків з вишнями.
Молода Женя дуже ніяковіла, відмовляючись від тих гостинців, бо їм нічим було віддячити людям. Женя тільки-но влаштувався десь на роботу. Та сусідки залишали харчі на ганку, бідкаючись:
– Вони ж зовсім ще діти! І господарства ніякого немає, як же вони проживуть?
Як раз на ту пору почали дозрівати перші плоди на величезній старій абрикосі, що росла на подвір’ї баби Оришки. Вночі здійнявся вітер, і вони градом посипались на дах та подвір’я. Вранці, вийшовши з хати, Женя не впізнала свого двору: зелений килим був рясно розцвічений жовтогарячими духмяними абрикосами. Дитячій радості Жені не було меж. Вона їла їх і не могла наїстись. Мабуть, на її батьківщині не росли ці звичні для нас фрукти. Здається, тоді вони харчувались виключно абрикосами. Женя пригощала ними всіх сусідів та дітлахів, і дуже сердилась, коли хтось наступав на них ногами.
Потроху освоївшись, вона розповіла сусідам таку історію: Євген виріс в дитячому будинку, а сама вона була з родини кадрового військового, і було їй всього шістнадцять років.
Покохавши один одного до нестями, вони не знайшли розуміння у батьків дівчини, які категорично заборонили їй зустрічатись з «дитдомівцем».
В розпачі молоді закохані вирішили втекти якомога далі від дому. Женя продала свої прикраси, подаровані батьками та родичами, а хлопець вже працював і мав деякі
заощадження.
Прихопивши найнеобхідніше, придбали квитки на потяг, який відправлявся першим з ранку.
Сталося так, що їх супутником був наш сусід дядько Микола. Розговорившись з симпатичними молодятами, запропонував їм зупинитись в нашому красивому робітничому селищі, де можна було знайти роботу, а головне, стояла пусткою нікому не потрібна, ще зовсім міцна хата покійної Оришки.
Закоханим сподобалась ця пропозиція. Так вони потрапили на нашу вулицю.
Дядько Микола допоміг полагодити стару покрівлю, навчив їх розпалювати пічку, бо вони, міські жителі, нічого не тямили в сільському побуті.
Жені виявились дуже веселими та компанійськими. Дуже скоро їхнє подвір’я стало ніби центром відпочинку для нашої молоді, що під вечір сходились і сідали на стовбур величезного старого дерева, поваленого бурею, сухим гіллям якого, молодята топили пічку. Юнак виносив на ганок патефон та декілька платівок, і починались танці. Женя напрочуд гарно танцювала і охоче вчила всіх бажаючих, навіть нас, ще недорослих дівчаток.
Сама ж вона тими вечорами була, наче казкова русалка. Струнка та тендітна, одягнувши незвичайне, створене власними руками вбрання з простої світлої матерії, заколовши на плечі живою жовтою трояндою великий газовий шарф, розпускала своє чудове волосся, яке сягало їй майже до колін, переливаючись у світлі місяця, наче королівська мантія. А коли вони вдвох з Євгеном танцювали танго чи вальс, то було захоплююче видовище!
Та все хороше, на жаль колись закінчується.
Одного недільного ранку патріархальну тишу нашої вулиці порушив шум мотору. Здіймаючи хмари пилу, повз здивованих людей проїхав сірий легковий автомобіль і спинився біля двору, де жили наші Жені.
З автомобіля вискочив високий худорлявий військовий з якимось неприродно червоним злим обличчям. Потім незграбно вибралась маленька товстенька жіночка в чудернацькому капелюшку, в дорогому, небаченому в наших краях, вбранні, і вся обвішана коштовними прикрасами, мов новорічна ялинка. Вона була бліда з заплаканими, переляканими очима.
Жені, взявшись за руки, вийшли назустріч, з білими, мов стіни хатини, обличчями.
Чоловік, підскочивши до них, рвучко схопив дівчину за руку, штовхнувши юнака в груди так, що той від не сподіванки мало не впав. Витягнувши дівчину за ворота, майже бігцем повернувся назад і заволав щосили:
– Я тебе попереджав, негіднику, голодранцю, щоб ти близько не підходив до нашої дитини, а ти що накоїв? Тепер тобі кінець, зараз я тебе вб’ю!
Нервовим рухом вихопив з кобури пістолет та почав наводити на хлопця.
Той не зрушив з місця, тільки обличчя його якось потемнішало, і тихо промовив:
– Вбивайте! Все одно без неї не зможу жити.
Чоловік зводив курок. І раптом, наче руда блискавка, промайнула перед нашими очима. Високий, дзвінкий голос розірвав мертву тишу:
– Таточку, не треба! Зупинись, благаю! – то Женя зі своїм розпущеним волоссям кинулась на груди, закривши коханого, і саме в ту мить пролунав постріл.
Звідусіль до двору збігались на допомогу люди, та було вже пізно. Поволі розмикаючи останні обійми, дівчина сповзала на землю.
Євген ще не зрозумів, що сталось, кликав її, цілував, намагався підвести, зрештою, впав на її тіло, здригаючись від німого ридання.
З якимось нелюдським, жалібним криком, ніби поранена чайка, впала на землю мати.
Озвірілий військовий, здається нічого не розумів і не бачив, крім свого ворога. Пелена червоного туману застилала йому розум і зір. Він знову намагався поцілити в похилену руду голову вбитого горем юнака, та два дужих парубки, підібравшись ззаду вибили пістолет та міцно скрутили паском руки військового за спиною.
– Лікаря! Лікаря! – кричала мати. Та де було взяти у нас того лікаря? Телефону ні в кого не було, швидкої допомоги також не було тоді в нашій лікарні. Побігли до єдиного медика, що жив неподалік, ветеринара. Послухавши пульс, заглянувши в вічі дівчині, він сумно схилив голову, знявши капелюха.
Всі навколо тихо плакали. Голосила тільки мати, сидячи на траві, рвучи на голові волосся, таке ж руде, як у дочки. На зеленій траві розметавши яскраві коси, лежала, немов жива, наша сонячна Женя. Тільки уста її вперше нам не посміхались.
Хтось велосипедом поїхав до центру, і скоро з’явилась міліція та лікарі. Всю сім’ю забрали і більше ми їх не бачили.
Бабина хата, з часом почала розвалюватись. Хтось повитягував вікна, двері, розібрали стару покрівлю, і хата ніби світила ребрами стропил. Тільки цвіли біля дороги в високій траві руді тигрові лілеї, яскраві та ніжні, мов та сонячна дівчина. Вони нагадували людям про давню жахливу подію, і проходячи повз здичавілий двір, кожен швиденько хрестився.
Нас розкидала доля по світах. Та якось, навідавшись до своєї малої батьківщини, я почула від людей, що колись з’явився на тому подвір’ї ще не старий, але вже зовсім сивий чоловік. Поклав біля ганку букет жовтих троянд, потім довго сидів похиливши голову. Нарешті хтось впізнав в ньому Євгена. Здавалось, за якісь десять років він постарішав на ціле життя.
Дядько Микола запросив його до себе, хотів нагодувати, та Євген нічого не захотів їсти, тільки попросив кухоль води. Напившись, розповів, втираючи скупу чоловічу сльозу, що батько Жені, отямившись та зрозумівши, що накоїв, збожеволів, а мати померла від серцевого нападу. Сам Євген завербувався на Крайню Північ. Там він працював і жив самотньо, бо ніколи не міг забути свою кохану Женю. Мабуть, від постійної туги тяжко захворів, і ось тепер приїхав, щоб попрощатись з цим місцем, де був колись щасливим єдиний раз в своєму невдалому житті.
На прощання сказав, що не довго йому залишилось жити і, подарувавши дядькові Миколі свого годинника, попросив, щоб поливали іноді ті тигрові лілеї, бо то, виявляється, Женя посадила їх біля подвір’я в те незабутнє літо.