Осінь на той час уже втратила геть усі риси осені, але ще не набула рис зими. Вона була ні на що не схожою, страшною, як п’яна жінка, що побивається в калюжі. Я дивився на її корчі з лікарняного вікна і думав про неї. Думав, що вона ніколи не закінчиться, що вона отак скапуватиме і скапуватиме, як чорна венозна кров по стінці крапельниці, а я дивитимусь і дивитимусь, аж поки в мене самого не піде горлом кров. Унизу дві санітарки несли відро з написом „Первое” у сусідній корпус. Унизу сухотний чоловік у запраному бушлаті надсадно кашляв, однією рукою зминаючи червону пачку цигарок, а другою тримаючись за груди. Позаду в лункому коридорі бігали діти і ходили суворі й вимучені медсестри, никала з кутка в куток мати немовляти, яке півгодини тому на каталці з підстрибом потягли на п’ятий поверх в операційну, а вона все никала, тинялася, з липким волоссям на щоках і халатом, ледь прихопленим на грудях. У буфет тим часом привезли зеленкуваті зморщені мандарини, і вусатий грузин на вантажівці лаявся на гнилі ящики, підморгував продавщиці, яка шарілася на ті підморгування, механічно затуляла собою двері, коло яких уже назбиралося чималенько жінок. Мені не хотілося читати книжку про комсомолку Зою Космодем’янську, а натомість хотілося їсти, хотілося до школи і чомусь дуже хотілося стрибнути з вікна.

Мені таки дужче всього хотілося їсти, бо їхня пшоняна каша мені вже набридла. Вдома їжа була не набагато краща, але то ж удома. Там і вода з крана капає лагідно, і білизна на батареях сушиться якось затишно, не те що тут. Мати у відрядженні, буде там і завтра, коли мене випишуть. Але вона приходила вчора, принесла рисового супу, печива в кульочку і точно пообіцяла, що тьотя Наташа зварить спеціально для мене курячий бульйон. І щоб я, щойно випишусь, і додому не заходив, а зразу йшов до тьоті Наташі. Я вже не пам’ятав, коли їв востаннє курячий бульйон, я вже другий день уявляв як він гріє мені в роті і як запаморочливо пахне, як я доїдаю повну миску і знаю, що в каструлі його ще дуже багато. Я думав про бульйон і більше не хотів їхньої юшки, яку вже пронесли мимо мене у відрі, їхнього хліба з величезної алюмінієвої миски. А в селі дід може ще й кроля заб’є. Це ж для мене. Я ж хворий.

Позаду на лавочці для відвідин жіночка з хитрими очима сиділа з дівчинкою на руках і поправляла на ній то заколку, то піжаму, то стрімляла їй до рота шоколадні цукерки, одразу ховаючи папірці в кишеню свого пальта.

- Їж, їж, доця…

Вона поглядала то на мене, то на п’ятирічного хлопчика, який снував коридором не в домашній, як на мені, піжамці, а в лікарняній – великій і брудно-синій. Він трохи шкутильгав і тримався рукою за животик. Медсестри й санітарки ставилися до нього трохи гидливо, бо в приймальному відділенні у нього виявили вошей і постригли налисо. І налисо, і вошей уже ніяких не могло в нього бути, але персонал все одно міцно стуляв губи і поважно відводив голову в інший бік. Бо й воші, і піжама, і сам він був схожий чи то на вірмена, чи то на узбека. Був схожий на біженця. А біженцям медперсонал уже відправляв поштою теплі ковдри і дитячі іграшки, якими вже ніхто не грався. Хіба цього мало?

- Ви дивіться, жіночко, щоб цей маджахед у вас із сумки чогось не потяг…

Велика, як молочна цистерна, медсестра, пропливла мимо, війнувши чи то спиртом, чи то йодом, чи то злістю, хіба розбереш. Маджахед. Мені не подобалось це слово. Мені подобалось слово Жучок. Так його називали в палаті. „Ади, який! Як жучок чорненький!” Як собачка. Жучок майже не вмів говорити і на нечасті запитання лікарки „Отут болить? А отут?” відповідав мовчанням і понурим поглядом з-під брів. Жучок не говорив і не грався. Тільки весь час снував коридором туди-сюди, тримаючись за животик. Вочевидь, саме там йому боліло. Лікарка, слухаючи його, щоразу хитала головою і зітхала. А він мовчав. Оживав лише під час сніданку, обіду та вечері. Рвучко хапав у їдальні свою тарілку і допадався до неї, мов зроду не їв. Ми часто віддавали йому свої миски з тією пустою кашею, бо на нас у палатах чекали ще теплі півлітрові баночки, дбайливо загорнуті районкою. Він брав і ніколи не дякував, а просто їв. Ми й не чекали подяки, ми були діти, ми, похитуючи своїми чубчиками і бантиками вставали з-за столів і стуляли губи, як дорослі, і відводили голову вбік. Ми виходили з їдальні, а коли озиралися, бачили як Жучок змітає зі столу крихти. Посмітюшка. Собачка. Фе.

Ми не думали про нього, бо думали кожен про своє. Хтось про курячий бульйон з пахучим лавровим листком, хтось про польські кольорові жувачки і ляльок Барбі, і про роботів. Ото тільки Валька з якогось там села водила його часом за руку коридором і він її не боявся. Тій Вальці нічого більше не залишалося, бо в неї одна нога коротша за другу, а очі косили так, що ми всі весело жартували, буцім Валька з палати може спостерігати що відбувається в маніпуляційній на протилежному боці коридору.

Ніхто ніколи не бачив його матері, тільки я, один раз, майже вночі. Я вийшов з палати, бо мені захотілося пити, і йшов півтемним коридором до умивальника. Десь біля лавочки для відвідин чувся якийсь приглушений гомін. Вдень я б не зважив, але вночі мені стало цікаво. Я роззувся і прокрався туди, як нишпорка. Лікарка, яку я пізнав лише за голосом, бо вона була в пальті і в’язаній шапці, дві медсестри, і якийсь чоловік, перебиваючи одне одного, говорили до когось:

- Наплодять дітей!
- Про шо ти думала, коли везла його сюди?!
- Чого ти мовчиш? Ти мати, чи хто ти така?!
- Та хіба тобі не видно, яка вона мати…

Мені стало теж цікаво, яка ж вона мати, і я підійшов ще ближче. Жінка з високими бровами, і з рисами обличчя, твердими, як у сивого кочового ідола, сиділа на лавці у збитій набік хустці. На її колінах, закинувши голову назад, мирно спав Жучок. А вона, нахилившися вухом до його відкритого рота, слухала, як він дихає. Ані сльозинки не було на її темному обличчі, ані якогось жалісливого принизливого виразу в її древніх очах. Але й медсестер навколо не було. І лікарки в пальті. І чоловіка в окулярах, який цідив крізь зуби „Циганва…”. Була вона – наодинці з диханням сина. І навіть мене не було там. І, Господи, як би я хотів, щоб мене там справді ніколи не було…

Наступного ранку я прокинувся від лементу. Вискочив у коридор і побачив, як опасиста санітарка тягла кудись Жучка, ляскаючи рукою йому по штанцях.

- У мене одна зарплата! Одна зарплата! Як украдеш, то я ніде не возьму! Ніде не возьму!

На кожний повтор припадав дзвінкий ляск. Жучок вивертався, звивався і стогнав, намагаючись ухопитись за живіт, але санітарка не давала, а продовжувала його тягти. І тягла, безконечно тягла коридором перед моїми зомлілими очима, аж поки він не ослаб у її руках, аж поки вона не завважила, що Жучок уже не йде ногами, а справді тягнеться за нею.

Поряд зі мною раптом не своїм голосом закричала Валька. Вона не бігла боронити Жучка, не гукала на поміч, вона просто стояла і кричала в стелю, міцно заплющивши очі. Збіглися лікарі і медсестри. Санітарку прогнали, Жучка понесли на руках кудись в ординаторську.

Був день моєї виписки. Було ще сіро за вікном. Моя мати, певно, тільки виходила з готелю, несучи в руках папку і сумку. Тьотя Наташа зовсім недалеко, за два будинки, певно клала в каструлю велику жовту курку, призначену на мій особистий бульйон. Але мені було для того бульйону занадто рано, і занадто пізно. Позаду молода мати з ледве зібраним на грудях халатом чучикала немовля, метляючи хвостом веселого волосся. А позаду шелестіли голоси. „Ееее, Жучка вже під простинку”. Я не розумів, що означає під простинку, але здогадувався.

Мені чомусь до болю, до якогось панічного нелюдського жаху захотілося підбігти до косоокої Вальки, упасти їй в ноги і ридати, і просити пробачення, і битись головою об кахляну підлогу.

Медсестра вже подала мені виписку з печаткою і пакет з моїми речами. Я поставив пакет під стіну і пішов у палату до Вальки. Вона стояла біля вікна. Я обійняв її ззаду. Вона повернула до мене голову і глянула крізь сльози косими очима. Більше всього на світі я боявся тоді, що вона зараз відкине мою руку і кинеться тікати від мене. Але вона не відкинула. І я досі вдячний їй за це. Вдячний так, як мало кому і мало за що був колись вдячний.

Я вдягнувся й пішов додому. Біля порога відділення, на землі, в калюжі, корчилася, звивалася й нудила світом безутішна санітарка осінь. Сухотний чоловік у бушлаті жалів її, але одвертався од неї курити й кашляти. У вікнах біліли голови в ковпаках. Було пізно і рано. Починалася мжичка, а може перший сніг. Ніхто цього не знав.