Зими і смутку змовкнув механізм:
Не буде бити болями нас білими.
Синички співом користь заподіяли.
З туманом срібним ангел нахиливсь –
Не скотиться ні зараз, ні колись
Страждання віз тяжкими заметілями.

І дощ не мрячив. Хоч не без причин
В думках зима і смуток шаленіли,
Та грудень від тепла-добра сп’янілим
Цей вечір, це побачення вручив
Нам від Весни й Веселки сувеніром.

Прообразом того, що буде з нами,
Того, що тільки в серці, голові.
Не зразу ж ти в мені, а я в тобі
Пропалі половинки розпізнали.

Там тішить сонце увесь рік весняне
І солов’ї – кохання вартові
І спокою. Розквітнемо тоді,
Та не лише пташиними піснями.

Там трави ще танцюють і сади,
Стриба Весна з веселкою-скакалкою
Від радості. Потрапимо туди,
Нехай круки і недруги тут каркають.

Та як би не було чудесно там,
Ми як фундамент щастя – п’єдестал,
Наш перший вечір будем пам’ятати…
Тривожити вже холод перестав
Виходимо зігріті з «Кави- хати»

Ти серцю так розмовами близька,
Що близькості тілесної не просить.
Проте із кленом тягнеться рука,
Якому в чорні пальці розпуска
Красуня ніч свої сріблясті коси.

Ми,наче подолали вже імлу,
від наших слів заслабло-захмелілу.
і я промовив:" Я тебе люблю!
Тебе люблю», і саме в ту хвилину,

В ту мить, щоб рештки сумнівів втопить,
На небі місяць обійнявсь з хмариною.
І ми в обіймів океан поринули,
Й асфальт з калюжею з’єдналися в ту мить.

З туманом срібним вулиця Ватутіна
Злились в єдине ціле, щоб відчУти нам
Себе фрагментом цього дійства, чи деталлю
( в якому чи тону я, чи злітаю)
Центральною. Ми з усіма пов’язані,
Тримаєм все допоки будем рАзом ми:
Дерева кронами, чи крилами птахи.
Та не відчув себе у клітку пійманим
Й закритим в ній навіки – навпаки
Крилатим, вільним із твоїми став обіймами.

На жаль, недовго наш тривав політ.
Посадки-дотики, признай, були не зайві,
Бо віє від усіх частин твоїх,
Як від – душі, таким ласкавим сяйвом.

Так від усіх без винятку. Словам,
Щоб не долати небезпечні відстані,
Я цілував тебе і цілував.
Уста були смачні, міцні та істинні.

То ж руки до обличчя не здіймай,
Щоб крила не повиснули печально.
Спорідненість не знищуй сподівань,
Не розбивай сердець і тіл єднання.

Бо місяць ще хмеліє від хмарин,
І тулиться ще до туману вулиця.
Хіба чоло веселки не нахмуриться
Твоїм окремо мріям і моїм,

Як назавжди розірветься зв'язок
Глибин душі і зоряних висот,
І всепрощення із гіркою помстою,
А ночі найстрашнішої, найдовшої
Із найкоротшим, найсолодшим днем,

З туманом срібним вулиці Ватутіна.
То ж ми обійми мрій не розімкнем.
То ж ми Весну й Веселку не засмутимо!

22.12.2010