(так сталось,що на зміну ночі - нас привели дороги знову в ніч)

Ми йшли в пітьмах обкрадені і босі
Нас пригощав і дощ і ворог бив
За наше ж жито. Стовбури „дубів”
Скрипіли і глушили наше плем’я-
Ремісників,торговців,бідних вдів,
Жонатих,дітлахів,старих дідів,
Повій,п’яниць,злодіїв,шахраїв,-
Злих,добрих й всяке там нікчем’я.
Ми йшли п’ятнадцять літ,наш караван
Стомився далі йти й від темноти
Боліли очі і п’янів наш стан
Не так від болю,як тому ,що долі,
Надії,промінь волі не з’являвсь.
Нам гідного (хоча б частинно)
Поводиря –для племені старшину,
Який не дав би нам бродячим згинуть.
Мали лиш тих,що варті гільйотини,
Що вкрали гріш вдови на чорний день,
Що музикантів нищили й поетів,
Дурили на Майданах нас в наметах
В собачий холод,обіцявши правди рай,
І зрадили всю віру,розчарувавши вкрай.
Ми там збагнули,правди сила де –
Благословенний муж, той що не йде
На раду нечестивих, Злочинців судить без пощади
Й не віддає їм влади. Та де ж той муж?
Твій голос, танець твій - нестримний, дикий –
То зміни був сигнал і Неба знак великий,
Був Божий знак затоптаній країні –
Святій і грішній Україні,
Що нас нарешті упізнає світ,
І світ побачив нас, фортуни кинутих сиріт
І простягнув нам руку. Але ми
Своїх помилок в’язні і пітьми,
Лиш нами створеної. Чи слізьми
Можем лиш жить? Чи може вже крильми
Пора зарухать і піти у дикі танці,
Народе мій, на герць із злом,
І на руках порвавши духу ланці,
Підняти шаблі наголо,
І розтопить на ворога свинець,
І стати вільним накінець.
2007