* * *
Як хороше, що ваш кумир - не я,
Як хороше, що хвора я не вами,
І що ніколи збуджена земля
Не попливе під нашими ногами.
Як хороше, що я - смішна й проста,
Розкута - і не граюся словами,
Не червонію, стиснувши вуста,
Зіткнувшися зненацька рукавами.

Як хороше, що вільно при мені
Мій ніжний, ви голубите другую,
Не даєте в пекельному вогні
Мені згоріти - бо не вас цілую.
Як хороше, що ви моє ім'я
Вночі і вдень не згадуєте всує,
Що у церковній тиші - ви і я -
Ніколи не почуєм: алілуя!

Від серця вдячного - уклін низький
За те, що з ним ви - у таємній змові! -
Мій спокій зберігаєте нічний,
За зустрічі вечірні - випадкові,
За наші не-гуляння в сяйві дня,
За зорі не над нашими серцями,
За те, що біль ваш - як не жаль! - не я,
За те, що хвора я - на жаль! - не вами!
7.12.2006

Поема Кінця (з М.Цветаєвої)
…………………
– Тоді простимося...

– Я зовсім так не хотів.
Не так. (Але потяг рушив!
Хотіння – це справа тіл,
Ми ж одне одному – душі

Віднині...) І не сказав.
(Так, в мить гірку розставання
Жінкам ви, немов бокал, –
Печальне право прощання...)

Це марення? Щось не те?
Я недочув, можливо?
(Коханці, немов букет,
Кривавую честь розриву

Вручаєте...) По складах,
Розбірливо: ви сказали –
Проститися? (Так спада
В хвилину жаги і шалу

Хустина...) У цім бою
Ви – Цезар. (О, випад наглий!
Трофеєм – мені ж мою
Назад повернути шпагу!)

І далі: – Двічі вклонюсь,
Бо вперше не перший, схоже,
Іду на розрив. (Сміюсь.)
– Ви це говорите кожній?

(А світ захитався весь...)
Помста і жест Ловеласа
Гідні і роблять вам честь.
Мені ж – відділяють м'ясо

Від кістки. – Усміх. (Крізь сміх –
Смерть. Бо померли хотіння.
Хотіти – це справа тих,
Ми ж одне одному – тіні...)

Останній гвіздок – ні, гвинт –
В труну свинцево-дубову.
– Останнє прохання: ви...
Ніколи, прошу, ні слова

Про нас... нікому із… ну...
Наступних. (Так стогнуть ноші
Поранених – у весну!)
– Так само і я вас прошу.

А перстень на згадку? – Ні.
(І погляд – бездонні версти
В далі, відсутньо-сумні.
Печать на серце – мій перстень,

На руку твою... Із'їм!
Без сцен!) – Чи варто спитати:
А книгу тобі? – Як всім?
Не треба зовсім писати.

Книжок...


.............
Перша, як в шахи? Ну от,
Мій хід – не буду втрачати.
Нас навіть на ешафот
Першими просять – до страти.

(Сльози, зрадливі такі, -
Як їх загнати у очі?!
Ось-ось потечуть річки.)
Побачите ви – не хочу!

–Прошу, не треба дивитись!!!

Гордо – очима
Лечу в вишину.
– Милий, ходімо,
Ридати почну!
5 -7.12.2006

Емігрантка
(з Марини Цветаєвої)

О ностальгіє! Вже давно
Ти мною викрита, мороко!
Мені байдуже, все одно –
Де абсолютно одиноко,

Якими бруками брести
Додому з кошиком базарним.
Мій дім… Чужий для мене ти,
Немов шпиталь або казарма.

Мені однаково – серéд
Якого натовпу пропавши,
Як звіру, їжити хребет
І витісненим бути завше

У себе, в почуття, на дно.
Ведмедем білим без крижини
Де не прижитись – все одно,
І де принижуватись нині.

Не втішить мови рідна суть
Молочним покликом одвічним.
Однаково мене не чуть,
Мене не зрозуміти стрічним.

Читач мій - поглинач новин,
Газетних тон пліток і бруду,
Двадцятого століття – він.
А я – до всіх століть вам буду!

Колода мертва – от і все,
Що залишилось від алеї.
Все рівно все втрачає сенс,
І, може, найрівніше – теє,

Далеке, як душа моя,
Що народилася колись-то:
Гублю ознаки й мітки я,
І дати зірвані, як листя.

Так не зберіг мене мій край!
В лиху годину навіть кату –
Як мою душу не розкрай –
Ні родимки не відшукати!

Всяк дім і храм мені пусті,
Усе одно, і все єдино.
Але як встане на путі
Мій кущ, і кущ отой – калина…
20.11.2006

Про "Поему Кінця" вражений Б.Пастернак писав Цветаєвій: " Який ти великий, диявольськи великий артист, Марино!" (1926 р.)
P.P.S. "У Празі відбулася моя зустріч з Мариною Цветаєвою, пам'ять про яку я бережу і несу крізь все більше наростаючу гущавину часу..." – Костянтин Родзевич пережив М.Ц. на 47 років.


М. Цветаева
Поэма Конца
(Раздел 6, отрывок)

–Тогда простимся.

– Я этого не хотел.
Не этого. (Молча: слушай!
Хотеть – это дело тел,
А мы друг для друга – души

Отныне…) – И не сказал.
(Да, в час, когда поезд подан,
Вы женщинам, как бокал,
Печальную честь ухода

Вручаете…) – Может, бред?
Ослышался? (Лжец учтивый,
Любовнице, как букет,
Кровавую честь разрыва

Вручающий…) – Внятно: слог
За слогом, итак – простимся,
Сказали вы? (Как платок
В час сладостного бесчинства

Уроненный…) – Битвы сей
Вы – Цезарь. (О, выпад наглый!
Противнику – как трофей,
Им отданную же шпагу

Вручать!) – Продолжает. (Звон
В ушах…) – Преклоняюсь дважды:
Впервые опережён
В разрыве. – Вы это каждой?

Не опровергайте! Месть,
Достойная Ловеласа.
Жест, делающий вам честь,
А мне разводящий мясо

От кости. – Смешок. Сквозь смех –
Смерть. Жест. (Никаких хотений.
Хотеть – это дело тех,
А мы друг для друга – тени

Отныне…) Последний гвоздь
Вбит. Винт, ибо гроб свинцовый.
– Последнейшая из просьб.
– Прошу. – Ни когда, ни слова

О нас…никому из…ну…
Последующих. ( С носилок
Так раненые – в весну!)
– О том же и вас просила б.

Колечко на память дать?
– Нет. – Взгляд, широко-разверстый,
Отсутствует. (Как печать
На сердце твоё, как перстень

На руку твою… Без сцен!
Съем.) Вкрадчивее и тише:
– Но книгу тебе? – Как всем?
Нет, вовсе их не пишите.
Книг…

……………….
–Так первая? Первый ход?
Как в шахматы, значит? Впрочем,
Ведь даже на эшафот
Нас первыми просят… – Срочно

Прошу, не глядите! – Взгляд. –
(Вот-вот уже хлынут градом!
Ну как их загнать назад
В глаза?!) – Говорю, не надо

Глядеть!!!

Внятно и громко,
Взгляд в вышину:
– Милый, уйдёмте,
Плакать начну!
1924

Геніальна річ, той найвищий рівень, від якого сучасна російська поезія, на жаль, стрімко котиться в інший бік.
Зате залишається українська поезія, з її боготворінням жінки, Вітчизни, гарної мови.

МАРИНЕ ЦВЕТАЕВОЙ

Встречной рябины вдруг красная кисть
К сердцу приникнет и хочет ожить
В чувствах дерзаньем, а в мыслях строкой -
Так мы и ходим, Марина, с тобой.

Ноябрь 1984

ЦВЕТАЕВОЙ

Долго рабыней твоих смелых уст
Буду, Марина. Обет мой не пуст.
Жаль, что при жизни отдать не могла
Море тебе твоего же тепла.
Боль, что в беде для натруженных рук
Мало нашлось настоящих подруг.
Стон, что от мира коварства и зла
Хлеба на день получить не могла.
Ах, как жестока с тобою судьба:
Дочек и сына спасти не смогла,
Нет на земле ни следа, ни креста,
Только сестра, дотянувши до ста,
Бродит среди безымянных могил...

Но поднебесье - твое навсегда...
Может быть, легче тебе, чем тогда?
Может, познала гармонию сфер
"С этой безмерностью в мире" без "мер"?
Слышишь, как в каждом российском краю
Шепчут стихи, как молитву твою?
Видишь, не спят по ночам ведь в домах,
Верность тебе обретая в томах?
Знаешь ли сколько достойных детей
Любят тебя все сильней и сильней?
Хочешь ответить словами? Прошу:
Ты продиктуешь, а я запишу.

1976 - 1994 г.