Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.12.07
2023.02.18
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Людмила Калиновська (1968) /
Критика | Аналітика
Пам’яті поета Івана Низового
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пам’яті поета Івана Низового
Прощаючись з Батьківщиною, з рідною домівкою, з тихим осіннім обрієм, відлітають у вирій лелеки… Відлітають із сумною, щемливою піснею, яка бере своєю тугою за серце так, що… болить воно і втішається спогадами.
Разом із багряним листям лелеча пісня смутком і тугою кружляє над землею і поєднується з думками про те, що вже осінь, що минає ще один рік життя, і його вже не можна прожити якось по-іншому. Не повернути, не відмолити, не вимолити – ні людей, які відбули у вічність, ні гріхів та огріхів, які так чи інакше чиниш і переживаєш, ні прощення за провини і свою слабкість. Так, як не вимолити у осені сонця і теплоквіту, а у смерті – життя…
Цьогоріч минає два роки, як за обрієм земляк, добрий, щирий друг, старший товариш, світла людина, поет Божою ласкою Іван Данилович Низовий.
Наші миттєві зустрічі в Харкові, Білопіллі, Марківці у спогадах й досі такі ж яскраві та теплі. Від них стає світліше в осінній похмурий день, і я радію з того, що доля подарувала мені можливість говорити, тиснути руку й обіймати Івана Даниловича при зустрічах на білопільській землі.
З творчістю Івана Низового мені довелося познайомитися дуже давно, тоді, коли я починала свою трудову кар’єру як бібліотекар центральної районної бібліотеки: кілька книг його поезій стояли на полицях місцевої бібліотеки. Про його життя знала зі скупих розповідей місцевих журналістів, колег. Так, дійсно, поет Іван Низовий народився в Марківці, друкувався в газеті, на той час, «Радянська правда», був членом тогочасного літературного об’єднання «Вир», яке згуртував навколо себе талановитий журналіст Микола Іванович Теницький, головний редактор газети, але… Низовий давно виїхав на Луганщину і зв’язки підтримував тільки і своїми односельчанами-марківцями…
Випало мені якось по роботі побувати в Марківці. Звичайно ж, я позна-йомилася з бібліотекарем Марківської бібліотеки Любов’ю Василівною Деркач. Тоді й зав’язалася наша із нею розмова про Івана Даниловича. Я пам’ятаю очі цієї жінки і те, із якою пошаною і теплом вона розповідала про свого односельця-земляка поета Івана Низового.
– А який він у спілкуванні..? – Запитала я тоді у Любові Василівни. –
Такий же пихатий і зарозумілий, як і інші «члєни» Спілки письменників..? – І одразу ж пошкодувала за свої слова, бо у Любові Василівни округлилися очі.
– Хто..? Іван Данилович..? Та Ви що?! Звичайно, ні. Він зовсім проста земна людина. – Уже теплий вираз очей. – Коли приїздить Низовий – у Марківці свято. Збираємося у клубі, він читає вірші, розпитує про все, жартує, сидимо аж до ранку за столом, згадуємо, пісень співаємо!
– А… А книги поезій Івана Даниловича у Вас є в бібліотеці..? Чи не могли б Ви дати мені щось почитати... Бо в нас у Білопіллі їх кілька… Може, є щось новеньке..? Я обов’язково Вам поверну з якоюсь оказією…
– Звичайно є! І не одна збірка! Я Вам навіть подарую кілька подвійних екземплярів! – усміхалася Любов Василівна, чи дивуючись моїй ніяковості, чи радіючи з того, що має чергову чудову нагоду подарувати книги поезій Івана Низового його землякам. – Та Іван Данилович сам говорив, даруйте книги всім, хто буде цікавитися моїми поезіями.
На той час я навіть і мріяти не мріяла про те, що через кілька років познайомлюся з Іваном Даниловичем особисто…
Харків. 1995 рік. Харківська Спілка письменників. Семінар молодих літераторів. Ми ходили на заняття, знайомилися з харківськими та київськими письменниками, спілкувалися на семінарі з молодими початківцями з усіх областей України. Три дні семінару в Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку в готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися й слухали тільки його, знаного на Луганщині та в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього патріота України…
Групками стояли безвусі й вусаті, молоді й зовсім юні, спілкувалися між собою, але всі слухали, прислухалися, і підходили ближче до основної групи поетів, яка стояла довкруж Низового. А він читав вірші, жартував, когось у чомусь переконував, погоджувався чи ні, але був усміхненим і щасливим, бо зустрів земляків-сумчан і... Людмилу Калиновську з Білопілля!
…Відтоді пройшло довгих вісім років, аж поки до мене дійшла звістка – у Білопілля їде Низовий! Низовий?! Іван Данилович?!
Майже експромтом народжується вірш-присвята:
17 ЖОВТНЯ 2003 РОКУ
„Сиджу в глибокому запіллі...”.
І. Низовий ( Луганськ, 2000 рік)
Чудовий день,
а радість – ще з порогу:
вітаю – і не вірю! –
Низового!
Він, врешті-решт,
знайшов-таки нагоду –
з луганського запілля,
з глухого схрону, чи підпілля
таки відвідав
Білопілля –
Великород свого народу.
Біжу до бібліотеки, відкриваю важкі двері й бачу: Низовий! Обіймаю, цілую в жорстку щетинисту щоку, питаюся:
– Пам’ятаєте, Харків, семінар.., сумська делегація..?!
– Пам’ятаю… Але ти зовсім інша! …розквітла Калина..! – Сказав... Але бачу: напружує пам’ять, примружує очі, згадує…
А мені було байдуже. Головне: приїхав, приїхав, приїхав нарешті!!
…Не довелося тоді поговорити… були якісь урочистості, заходи… щось не так відпрацювали… Пішла геть, бо мала собі головний біль і догану… плакала вже вдома…
Рік 2007. Село Марківка. Місцевий будинок культури, літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Після урочистостей говорили як близькі люди. Так, наче знали одне одного тисячу і один рік.
…Останньою зустріч з Іваном Даниловичем та його донькою Лесею, відтепер моєю посестрою, відбулася в серпні 2011 року на святі села Марківки…
…А ще через рік Білопільське районне літературне об’єднання «Вир» ініціювало акцію зі збору коштів на пам’ятник Івану Низовому. У серпні 2012 року на центральній площі міста відбулися голосні читання поезій Івана Даниловича. Члени літературного об’єднання «Вир» читали просто неба і свої вірші. Близько двох годин відбувалося читання. Зібрану суму, близько 460 гривень, було перераховано на банківську картку вдови поета Ліни Петрівни Низової…
Сьогодні, згадуючи всі ці миті, подумала про те, яке швидкоплинне життя… І як важливо не втратити саме ці спогади. Вони підтримують у найважчі хвилини. Вони примножують віру в людей, адже акцію підтримано в Україні через інтернет-мережу – зібрано необхідні кошти на пам’ятник Івану Низовому в Луганську. Вірю, що видання 5-томного зібрання творів Івана Низового теж стане реальністю… Відтепер вірші Івана Низового можна почитати в інтернет-мережі на кількох сайтах: «Поетичні Майстерні», «Натхнення», «Севама». Упевнена в тому, що пам’ять про поета-громадянина Івана Низового буде гідно увічнено не одним поколінням!
30.09.2013
Разом із багряним листям лелеча пісня смутком і тугою кружляє над землею і поєднується з думками про те, що вже осінь, що минає ще один рік життя, і його вже не можна прожити якось по-іншому. Не повернути, не відмолити, не вимолити – ні людей, які відбули у вічність, ні гріхів та огріхів, які так чи інакше чиниш і переживаєш, ні прощення за провини і свою слабкість. Так, як не вимолити у осені сонця і теплоквіту, а у смерті – життя…
Цьогоріч минає два роки, як за обрієм земляк, добрий, щирий друг, старший товариш, світла людина, поет Божою ласкою Іван Данилович Низовий.
Наші миттєві зустрічі в Харкові, Білопіллі, Марківці у спогадах й досі такі ж яскраві та теплі. Від них стає світліше в осінній похмурий день, і я радію з того, що доля подарувала мені можливість говорити, тиснути руку й обіймати Івана Даниловича при зустрічах на білопільській землі.
З творчістю Івана Низового мені довелося познайомитися дуже давно, тоді, коли я починала свою трудову кар’єру як бібліотекар центральної районної бібліотеки: кілька книг його поезій стояли на полицях місцевої бібліотеки. Про його життя знала зі скупих розповідей місцевих журналістів, колег. Так, дійсно, поет Іван Низовий народився в Марківці, друкувався в газеті, на той час, «Радянська правда», був членом тогочасного літературного об’єднання «Вир», яке згуртував навколо себе талановитий журналіст Микола Іванович Теницький, головний редактор газети, але… Низовий давно виїхав на Луганщину і зв’язки підтримував тільки і своїми односельчанами-марківцями…
Випало мені якось по роботі побувати в Марківці. Звичайно ж, я позна-йомилася з бібліотекарем Марківської бібліотеки Любов’ю Василівною Деркач. Тоді й зав’язалася наша із нею розмова про Івана Даниловича. Я пам’ятаю очі цієї жінки і те, із якою пошаною і теплом вона розповідала про свого односельця-земляка поета Івана Низового.
– А який він у спілкуванні..? – Запитала я тоді у Любові Василівни. –
Такий же пихатий і зарозумілий, як і інші «члєни» Спілки письменників..? – І одразу ж пошкодувала за свої слова, бо у Любові Василівни округлилися очі.
– Хто..? Іван Данилович..? Та Ви що?! Звичайно, ні. Він зовсім проста земна людина. – Уже теплий вираз очей. – Коли приїздить Низовий – у Марківці свято. Збираємося у клубі, він читає вірші, розпитує про все, жартує, сидимо аж до ранку за столом, згадуємо, пісень співаємо!
– А… А книги поезій Івана Даниловича у Вас є в бібліотеці..? Чи не могли б Ви дати мені щось почитати... Бо в нас у Білопіллі їх кілька… Може, є щось новеньке..? Я обов’язково Вам поверну з якоюсь оказією…
– Звичайно є! І не одна збірка! Я Вам навіть подарую кілька подвійних екземплярів! – усміхалася Любов Василівна, чи дивуючись моїй ніяковості, чи радіючи з того, що має чергову чудову нагоду подарувати книги поезій Івана Низового його землякам. – Та Іван Данилович сам говорив, даруйте книги всім, хто буде цікавитися моїми поезіями.
На той час я навіть і мріяти не мріяла про те, що через кілька років познайомлюся з Іваном Даниловичем особисто…
Харків. 1995 рік. Харківська Спілка письменників. Семінар молодих літераторів. Ми ходили на заняття, знайомилися з харківськими та київськими письменниками, спілкувалися на семінарі з молодими початківцями з усіх областей України. Три дні семінару в Харкові пролетіли, як три хвилини. А останній день затягнувся до наступного ранку в готельному номері Івана Даниловича, де ми, молоді, спілкувалися й слухали тільки його, знаного на Луганщині та в Україні Івана Низового – поета, громадянина, справжнього патріота України…
Групками стояли безвусі й вусаті, молоді й зовсім юні, спілкувалися між собою, але всі слухали, прислухалися, і підходили ближче до основної групи поетів, яка стояла довкруж Низового. А він читав вірші, жартував, когось у чомусь переконував, погоджувався чи ні, але був усміхненим і щасливим, бо зустрів земляків-сумчан і... Людмилу Калиновську з Білопілля!
…Відтоді пройшло довгих вісім років, аж поки до мене дійшла звістка – у Білопілля їде Низовий! Низовий?! Іван Данилович?!
Майже експромтом народжується вірш-присвята:
17 ЖОВТНЯ 2003 РОКУ
„Сиджу в глибокому запіллі...”.
І. Низовий ( Луганськ, 2000 рік)
Чудовий день,
а радість – ще з порогу:
вітаю – і не вірю! –
Низового!
Він, врешті-решт,
знайшов-таки нагоду –
з луганського запілля,
з глухого схрону, чи підпілля
таки відвідав
Білопілля –
Великород свого народу.
Біжу до бібліотеки, відкриваю важкі двері й бачу: Низовий! Обіймаю, цілую в жорстку щетинисту щоку, питаюся:
– Пам’ятаєте, Харків, семінар.., сумська делегація..?!
– Пам’ятаю… Але ти зовсім інша! …розквітла Калина..! – Сказав... Але бачу: напружує пам’ять, примружує очі, згадує…
А мені було байдуже. Головне: приїхав, приїхав, приїхав нарешті!!
…Не довелося тоді поговорити… були якісь урочистості, заходи… щось не так відпрацювали… Пішла геть, бо мала собі головний біль і догану… плакала вже вдома…
Рік 2007. Село Марківка. Місцевий будинок культури, літературно-мистецьке свято «В думках повертаюсь до рідного дому» з нагоди 65-річчя поета-земляка Івана Низового. Після урочистостей говорили як близькі люди. Так, наче знали одне одного тисячу і один рік.
…Останньою зустріч з Іваном Даниловичем та його донькою Лесею, відтепер моєю посестрою, відбулася в серпні 2011 року на святі села Марківки…
…А ще через рік Білопільське районне літературне об’єднання «Вир» ініціювало акцію зі збору коштів на пам’ятник Івану Низовому. У серпні 2012 року на центральній площі міста відбулися голосні читання поезій Івана Даниловича. Члени літературного об’єднання «Вир» читали просто неба і свої вірші. Близько двох годин відбувалося читання. Зібрану суму, близько 460 гривень, було перераховано на банківську картку вдови поета Ліни Петрівни Низової…
Сьогодні, згадуючи всі ці миті, подумала про те, яке швидкоплинне життя… І як важливо не втратити саме ці спогади. Вони підтримують у найважчі хвилини. Вони примножують віру в людей, адже акцію підтримано в Україні через інтернет-мережу – зібрано необхідні кошти на пам’ятник Івану Низовому в Луганську. Вірю, що видання 5-томного зібрання творів Івана Низового теж стане реальністю… Відтепер вірші Івана Низового можна почитати в інтернет-мережі на кількох сайтах: «Поетичні Майстерні», «Натхнення», «Севама». Упевнена в тому, що пам’ять про поета-громадянина Івана Низового буде гідно увічнено не одним поколінням!
30.09.2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
