Напівпритомна. Щоночі слухаю, як підступні щурі болю трублять мій мозок. Хрусь-хрусь... Тріщать тендітні хребти несформованих думок. Хрусь-хрусь... Ніч викочує свіжоспечений калач місяця і розкришує по небу зорями. Тенькання старого годинника зливається із пульсом. Тинь-тинь-тинь... В унісон. Тятива болю натягується. Кривоногі балерини задріботіли по дрижачій ниточці. Я відчуваю, як дрібнотілі нейрони в останній надії хапаються один за одного скоцюрбленими ручками, сплітаються хвостами. Балерини безжалісно скачуть по схарапуджених нервах, аж розвіваються сукні. Човгає втомлений годинник обважнілими підошвами. Пирскає ідіотським сміхом пульс. Раз-два-три... Резонанс. Посипались перелякані балерини, недотанцювавши. Голова набрякає, стає важкою, як мокре рядно. Понадкушувані думки сповзаються вкупу. Тільки не зараз... Не витримаю... Свідомість розпалює піч. Вогонь шорстким язиком обпалює зів’ялі півкулі. Химерні слова в свавільному екстазі злягаються на розігрітомі припічку, думки латають потріпані боки, щурі грузнуть рожевими лапками в гарячому місиві. Ніч підсмажує темряву на палаючому чолі. Тільки б до ранку... Я відчуваю твою прохолодну руку на своїй розпухшій голові, я чую твій подих на розпашілих щоках, такий до болю знайомий, такий до крику близький. Боюсь відкрити очі... Ти завжди тікаєш від мого погляду. Цього разу я не буду лякати тебе цими безнадійно-викривленими проваллями. Ти гасиш потріскану піч, бинтуєш думки і складаєш по облуплених горщиках. Затуляєш рота годиннику, поправляєш зачіски балеринам, розганяєш по норах довгохвостих щурів. Твої довготелесі пальці шукають один одного у збитому клубку мого волосся. Я боюся відкрити очі. Боюся заснути. Боюся, що це одна із моїх чергових ілюзій. Раз-два-три... Ти не зникаєш. Чотири-п’ять-шість... Я відчуваю, як ти посміхаєшстя своїми нестерпно-терпкими вустами. Ти знаєш, що я не вірю в твою присутність. Ти знаєш, що я розучилася вірити. Ти знаєш, що в моєму випадку безглуздо вірити. Ти, як завжди, все знаєш. В голові стає холодно і просторо, як у пустому концертному залі. Ти щось тримаєш у стуленому кулаці. Фокус-покус! З долонь вилітає пташка. ...Твій вірш. ...Але я давно не писала віршів. ...Ти ніколи їх не писала, це вони завжди списували тебе. Ти починаєш трусити хиткі стіни, і кімната умить наповнюється списаними аркушами паперу. Дивно, я вже декілька вічностей не брала до рук олівця. Я знаю, що ти зараз посміхаєшся. Мені кортить розплющити стомлені повіки, але я знаю, що цього робити не можна. Ти лагідно цілуєш очі. Ти знаєш, що тепер я втримаюсь від спокуси. ...Не відкривай. ...Ніколи, тільки б ти. ...Я ж тут. ...Чи надовго? ...Не витрачай час на питання. Ми давно навчилися говорити подумки. Ми знаємо, що нам завжди забракне слів. Темрява прохолодним глеєм вливається у вуха. Десять-дев’ять-вісім... ...Чому ти рахуєш у зворотньому напрямку? ...Ми все своє життя рахуємо у зворотньому напрямку. ...Мені знову стає гаряче. ...Шість-п’ять-чотири. ...Припини, мені знову пече. ...Три-два... Я чую, як скрегоче зубами розбите скло, як б’ються об стелю списаним аркуші. Ти підхоплюєш мене на руки, і я малію до розмірів макового зерня. Я з силою тримаю посинілі повіки заплющеними. Я знаю, що ти маєш зробити. Обплітаю своїм тілом твої скорботно-усміхнені груди. ...Політаємо. ...Ти ж знаєш, що я боюсь літати. ...Ти боїшся падати. ...Ми впадемо? ...Ми занадто низько, щоб падати. ...Можна мені відкрити очі? ...Навіщо? Ти ж і так все бачиш... Зима трусила пухові ковдри на обличчя похмурих міст. Вона робила цей світ ідеальним, незайманно-білим. Я нарешті наважуюся відкрити повіки. Кучерявий сніг заліплює очі. Ніч вибиває сяючі вікна зсутулених будинків. Щурі, піджавши хвости, тікають із холодної комори. Гострими ніжками дріботять розпатлані балерини. Два-вісім-десять... Рахує прим’ятий мозок. Такий незмінно-далекий, такий нестерпно-чужий... Зима ліпить на споважнілому обличчі снігову бабу. Ніч розсипається кольоровими блискітками, і гризе зачерствілий калач місяця. Підказую напівпритомному мозку. Шість-п’ять-чот...