Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.03
23:42
ясно і зрозуміло що не спасуться всі-всі
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
і сам я не претендую повірте
бо кінець і наступний початок
чогось-там типу-якщо-б
є незмінним а саме
із небес щось потужно шарахне
а тому вочевидь
люблю обіймаю хочу вірити кожен
2026.11.03
14:53
Нам обіцяли дати світло у четвер,
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
Та знов щось трапилось, і темно дотепер.
Не можу навіть подивитись марахвон,
Ну а без нього в мене дуже кепський сон!
По марахвону нам говорять все, як є:
Ось-ось Москва вже ка-пі-ту-лює!
Лиш треба два-три тижні
2026.11.03
13:42
Я іду і падаю у бруді,
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
Вирвавшися із пасток цупких,
Потонувши у далекім блуді
І промовах скорих, копітких.
Упаду в траву, як у основу,
У буття, початок і кінець,
У самої вічності промову,
Подолавши бісівський вінець.
2026.11.03
10:48
В пітьмі по припічку гасали
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
Чотири чорні павуки,
Було їм припічку замало
І закороткі держаки.
Шляхи до печі, як дороги,
У невідоме знову звуть.
Вони гасали до знемоги,
В печі гула груднева лють.
2026.11.03
10:35
Багряний жар листків опалих
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
Підхопить вітер мимохідь
І, капризуючи помалу,
Вони дзвенітимуть, як мідь.
В танку кружлятимуть допоки
Вітрисько має сили й хист
Робити наскоки і скоки,
Іграти, ніби гармоніст.
2026.11.03
08:44
«ДАНТЕ: ОСТАННІЙ ПОГЛЯД РАВЕННИ»
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
(драматична містерія в голосах на дві дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Данте Аліг'єрі (Майстер) – 56-річний поет-вигнанець, що помирає від малярії.
Голос Флоренції – темна, потворна постать у золотій короні, алегоричний обра
2026.11.02
23:38
щодо творів отих неумисних
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
несумісних із логікою
непричетних до пошуків істин
чи здаються підробкою
бездоганність між іншим у світі
конкурентний протекціонізм
інсталяцій 3-d графіті
кю-ар-коди повсюди скрізь
2026.11.02
22:38
У москалеві присутній синдром вищості, але відсутній синдром вартості.
Найбільша небезпека для цивілізації – дикуни, які вважають себе цивілізованими.
Дідька чортом не настрашиш, а путіна Трампом.
Основні функції диявола нині виконує путін.
Об
2026.11.02
20:59
Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
2026.11.02
20:38
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.
ІІ
Одні й останні воїни у полі
2026.11.02
16:24
Поплач дощем, журливий листопаде!
За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!
За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!
2026.11.02
14:31
Тепер він частий гість у цьому місці,
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.
Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.
Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
2026.11.02
12:44
Виглядала обрій матіола,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»
Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»
Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
2026.11.02
12:18
Пальцями тонкими стукав дощ у шибу.
Набридав настирно: може, я зайду?
Рама відчинялась, озивалась рипом,
У нутро впускала віхолу руду.
Засипало мокре листя підвіконня:
Цю ніч роздягалось гілля догола.
Дощ зайшов до хати й оголилась повня —
Лиш тума
Набридав настирно: може, я зайду?
Рама відчинялась, озивалась рипом,
У нутро впускала віхолу руду.
Засипало мокре листя підвіконня:
Цю ніч роздягалось гілля догола.
Дощ зайшов до хати й оголилась повня —
Лиш тума
2026.11.02
09:59
Війна привнесла в наше життя нові реалії. Майже щодня відчуваєш подих смерті, адже у будь-яку мить шалений дрон чи ракета можуть зупинити твоє земне буття.
Сьогодні життя і смерть, як ніколи, - поруч. Життєсмерть, як сказав поет…
У День пам'яті помер
Сьогодні життя і смерть, як ніколи, - поруч. Життєсмерть, як сказав поет…
У День пам'яті помер
2026.11.02
05:58
З гарячою чашкою кави
В руці я, звільнившись від сну,
Пригадую очі ласкаві
І повну цвітіння весну.
Пригадую співи пташині
І губи солодкі, як мед, -
І ночі небачено сині
Від зблисків хвостатих комет.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...В руці я, звільнившись від сну,
Пригадую очі ласкаві
І повну цвітіння весну.
Пригадую співи пташині
І губи солодкі, як мед, -
І ночі небачено сині
Від зблисків хвостатих комет.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Костюк (2013) /
Рецензії
Виклик людській байдужості або несирітська сповідь сироти
У житті кожної людини інколи трапляються події, значимість яких відчуваєш, але пояснити не можеш. Навіть собі…І я безмежно рада, що цей дещо незвичний лист із файлом напередодні новорічних свят потрапив саме до моєї електронної скриньки. Несподівано. Крізь могутню павутину соцмереж. Живий, схвильований, справжній голос. Голос небайдужості у царстві спокою.
«Стовідсотково автобіографічна» повість про життя протягом дев`яти років у школі – інтернаті для сиріт. Але не тільки про своє життя. І не для того, аби викликати жалість. Навпаки. Двадцятиоднорічний автор , якому вдалося завдяки винятковим здібностям, наполегливості, допомозі добрих людей ( а такі нерідко зустрічаються навіть у сиротинцях) вирватися із замкнутого кола, де «дивний запах капусти і сирітства», де «у десятирічних дітей сивіли думки, хоч ще не росла борода», бо окрім «талантів, жалів, віри і мрій» у них не було нічого…
Відчуваю і розумію, як нелегко було Ростиславові оголювати свою душу, свою історію, своє нелегке минуле…Але, як він сам зізнається, лише тоді, «коли визнаєш своє минуле – то змінюєш його»…І цей сильний духом юнак відверто описує, що називали його у школі «байстрюком», що мало не довела до голодної смерті колись добра і лагідна мама, яка захворіла шизофренією, тижнями нічого не їла і не дозволяла їсти хлопчикові…Як віддали його зі школи в інтернат, виписавши путівку № 3507…Як розчарувала перша і остання зустріч з батьком у п`ятнадцятирічному віці…
Життя дитячого будинку зсередини…Без фальші і прикрас. Факти, які вражають. Роздуми, які перевертають усталені погляди на багато речей. Слова вдячності тим, хто зумів стати знедоленим дітям Вчителями і Друзями. Промовисті приклади жорстокості, цинізму, лицемірства від тих, хто просто «відбував» робочий час, справно отримуючи від держави немалі кошти. І все це у переплетенні із власним баченням ситуації, розумінням, серйозними висновками і побажаннями…Навіть критичними зауваженнями на адресу державних чиновників, спонсорів, відповідних Міністерств і відомств, які напередодні різноманітних свят (особливо новорічних та різдвяних) закидають інтернати солодкими подарунками, забуваючи, що цим дітям не потрібні подачки, а потрібне тепло і затишок, справжня підтримка і практичні навички для подальшого існування у соціумі…
Сторінки повісті доповнені чорно – білими фотографіями із життя дітей одного окремо взятого інтернату для сиріт на Закарпатті. А ще – віршами Ростислава, у яких прискіпливий літературний критик може знайти збій ритму, неточні чи дієслівні рими, але не може не відзначити глибини та емоційності викладених думок, почуттів, які вириваються із найпотаємніших куточків зраненої, рано «посивілої» душі…Ось наприклад:
…Вперте зерно і в піску проростає...
Першим був плач дитини.
Вирок був словом.
Але останнім…
Або
…У далеких морях-океанах горять міражі-маяки
(одне із облич темряви- світло)
На відстані ампутованої живої руки
Безлюдна дорога розгойдує квітку…
Чи
…В очах уже не будуть сумувати
Дитячий спомин, мрії посивілі.
Заповідаю: душу кремувати,
А прах розвіять у живому тілі…
…Юридично оформили все: кохання і зраду…
Не реагуємо на відвертість, не хочемо чути правду.
Всі довкола – актори, вертеп, скоморохи.
Сьогодення? Майбутнє? Криза епохи…
…Самотність виписує па серед поля…
Тріщать термометри – на душах у когось тепло.
У всякого – своя доля.
У кожного – своє пекло…
Не буду жодним чином коментувати написаного, вбираючи спочатку серцем, а потім – розумом…
З-поміж усіх талантів Ростислава хочу особливо відзначити талант журналіста, неабиякі здібності психолога і художника. Своїми полум`яними статтями на ФБ він прагне достукатися до сердець кожного з нас. Впевнений у своєму призначенні творити добро і допомагати сиротам по-справжньому, юнак здобуває дві вищих освіти, має роботу у Києві, очолює новостворений Міжнародний благодійний фонд «Центр філантропії і фандрайзингу». Трохи уже поїздив, побачив світу. Але пише, що «усі враження, все проміняв би на повноцінну сім`ю. На любов здорової матері. На щасливих рідних, затишок і дитинство»…
Ростислав Гвлелюк у свій 21 рік чітко знає, чого хоче. Окреслює в книзі і формулу успіху, і формулу «плани-мрії», і «Деналог мецената і волонтера, який працює з дітьми». Ростислав Галелюк категорично виступає проти того, що держава «відкупляється» від сиріт до 23 років високими грошовими виплатами, але не створює умов для підготовки їх до самостійного життя, не вчить бути корисними цьому суспільству, не паразитувати своїм статусом. Він розуміє, що змінити систему не можна, але хоче «завербувати» усіх небайдужих людей до співпраці… аби змінити те, що в наших силах… «Самогубцям можна або дати шнурок, або переконати, що життя має сенс» - роздумує він над долями тих, хто потрапив у жахливий конвейєр сирітства, підтримуваний державою…Розуміючи, що боротися з вітряками – марна справа, він мріє сколихнути людську байдужість у всіх її проявах…І робить висновок, що «спілкування – оце є вартісне»…А ще вірить, що «бідність і нещастя – непоганий грунт, аби зростити успіх»…
Я можу ще довго ділитися враженнями про цю щиру сповідь палкого юначого серця. Правильним буде також висновок про те, що її варто рекомендувати школярам, особливо так званим «важким підліткам», сиротам, педагогам, чиновникам від освіти.
А от розпочинати треба завжди із себе…І я дуже хвилююся, бо хочу, аби Ростислав ніколи не пошкодував про те, що довірив мені свою історію, свою щиру, правдиву сповідь. Але я не буду говорити йому про це. І обіцяти нічого не буду. Хіба що до Ваших сердець, шановні читачі, постукаю дещо експресивними рядками цього короткого відгуку. Відгуку про книгу-сповідь сильного чоловіка.
…І дай Боже, аби у відповідь просто сколихнулася тиша…під мерехтінням тоненьких різдвяних свічечок…під променями дитячих очей, які «шукають адресата» серед людей...
07.01 2014.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Виклик людській байдужості або несирітська сповідь сироти
… Життя –це можливість робити добро...
…Безпомічність – от найгірше почуття. Навіть
гірше за жалість…
…Хто цінує – цінує завжди…
Р. Галелюк
(Дещо незвична рецензія на ще неопубліковану досі художньо-документальну повість Ростислава Галелюка « Путівка № 3507. Мозаїка пам`яті» )У житті кожної людини інколи трапляються події, значимість яких відчуваєш, але пояснити не можеш. Навіть собі…І я безмежно рада, що цей дещо незвичний лист із файлом напередодні новорічних свят потрапив саме до моєї електронної скриньки. Несподівано. Крізь могутню павутину соцмереж. Живий, схвильований, справжній голос. Голос небайдужості у царстві спокою.
«Стовідсотково автобіографічна» повість про життя протягом дев`яти років у школі – інтернаті для сиріт. Але не тільки про своє життя. І не для того, аби викликати жалість. Навпаки. Двадцятиоднорічний автор , якому вдалося завдяки винятковим здібностям, наполегливості, допомозі добрих людей ( а такі нерідко зустрічаються навіть у сиротинцях) вирватися із замкнутого кола, де «дивний запах капусти і сирітства», де «у десятирічних дітей сивіли думки, хоч ще не росла борода», бо окрім «талантів, жалів, віри і мрій» у них не було нічого…
Відчуваю і розумію, як нелегко було Ростиславові оголювати свою душу, свою історію, своє нелегке минуле…Але, як він сам зізнається, лише тоді, «коли визнаєш своє минуле – то змінюєш його»…І цей сильний духом юнак відверто описує, що називали його у школі «байстрюком», що мало не довела до голодної смерті колись добра і лагідна мама, яка захворіла шизофренією, тижнями нічого не їла і не дозволяла їсти хлопчикові…Як віддали його зі школи в інтернат, виписавши путівку № 3507…Як розчарувала перша і остання зустріч з батьком у п`ятнадцятирічному віці…
Життя дитячого будинку зсередини…Без фальші і прикрас. Факти, які вражають. Роздуми, які перевертають усталені погляди на багато речей. Слова вдячності тим, хто зумів стати знедоленим дітям Вчителями і Друзями. Промовисті приклади жорстокості, цинізму, лицемірства від тих, хто просто «відбував» робочий час, справно отримуючи від держави немалі кошти. І все це у переплетенні із власним баченням ситуації, розумінням, серйозними висновками і побажаннями…Навіть критичними зауваженнями на адресу державних чиновників, спонсорів, відповідних Міністерств і відомств, які напередодні різноманітних свят (особливо новорічних та різдвяних) закидають інтернати солодкими подарунками, забуваючи, що цим дітям не потрібні подачки, а потрібне тепло і затишок, справжня підтримка і практичні навички для подальшого існування у соціумі…
Сторінки повісті доповнені чорно – білими фотографіями із життя дітей одного окремо взятого інтернату для сиріт на Закарпатті. А ще – віршами Ростислава, у яких прискіпливий літературний критик може знайти збій ритму, неточні чи дієслівні рими, але не може не відзначити глибини та емоційності викладених думок, почуттів, які вириваються із найпотаємніших куточків зраненої, рано «посивілої» душі…Ось наприклад:
…Вперте зерно і в піску проростає...
Першим був плач дитини.
Вирок був словом.
Але останнім…
Або
…У далеких морях-океанах горять міражі-маяки
(одне із облич темряви- світло)
На відстані ампутованої живої руки
Безлюдна дорога розгойдує квітку…
Чи
…В очах уже не будуть сумувати
Дитячий спомин, мрії посивілі.
Заповідаю: душу кремувати,
А прах розвіять у живому тілі…
…Юридично оформили все: кохання і зраду…
Не реагуємо на відвертість, не хочемо чути правду.
Всі довкола – актори, вертеп, скоморохи.
Сьогодення? Майбутнє? Криза епохи…
…Самотність виписує па серед поля…
Тріщать термометри – на душах у когось тепло.
У всякого – своя доля.
У кожного – своє пекло…
Не буду жодним чином коментувати написаного, вбираючи спочатку серцем, а потім – розумом…
З-поміж усіх талантів Ростислава хочу особливо відзначити талант журналіста, неабиякі здібності психолога і художника. Своїми полум`яними статтями на ФБ він прагне достукатися до сердець кожного з нас. Впевнений у своєму призначенні творити добро і допомагати сиротам по-справжньому, юнак здобуває дві вищих освіти, має роботу у Києві, очолює новостворений Міжнародний благодійний фонд «Центр філантропії і фандрайзингу». Трохи уже поїздив, побачив світу. Але пише, що «усі враження, все проміняв би на повноцінну сім`ю. На любов здорової матері. На щасливих рідних, затишок і дитинство»…
Ростислав Гвлелюк у свій 21 рік чітко знає, чого хоче. Окреслює в книзі і формулу успіху, і формулу «плани-мрії», і «Деналог мецената і волонтера, який працює з дітьми». Ростислав Галелюк категорично виступає проти того, що держава «відкупляється» від сиріт до 23 років високими грошовими виплатами, але не створює умов для підготовки їх до самостійного життя, не вчить бути корисними цьому суспільству, не паразитувати своїм статусом. Він розуміє, що змінити систему не можна, але хоче «завербувати» усіх небайдужих людей до співпраці… аби змінити те, що в наших силах… «Самогубцям можна або дати шнурок, або переконати, що життя має сенс» - роздумує він над долями тих, хто потрапив у жахливий конвейєр сирітства, підтримуваний державою…Розуміючи, що боротися з вітряками – марна справа, він мріє сколихнути людську байдужість у всіх її проявах…І робить висновок, що «спілкування – оце є вартісне»…А ще вірить, що «бідність і нещастя – непоганий грунт, аби зростити успіх»…
Я можу ще довго ділитися враженнями про цю щиру сповідь палкого юначого серця. Правильним буде також висновок про те, що її варто рекомендувати школярам, особливо так званим «важким підліткам», сиротам, педагогам, чиновникам від освіти.
А от розпочинати треба завжди із себе…І я дуже хвилююся, бо хочу, аби Ростислав ніколи не пошкодував про те, що довірив мені свою історію, свою щиру, правдиву сповідь. Але я не буду говорити йому про це. І обіцяти нічого не буду. Хіба що до Ваших сердець, шановні читачі, постукаю дещо експресивними рядками цього короткого відгуку. Відгуку про книгу-сповідь сильного чоловіка.
…І дай Боже, аби у відповідь просто сколихнулася тиша…під мерехтінням тоненьких різдвяних свічечок…під променями дитячих очей, які «шукають адресата» серед людей...
07.01 2014.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
