Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.17
22:04
Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
Згубились у ній дорогі імена.
Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.
Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.
2025.11.17
20:06
Розірвала договір із сатаною —
душу продала за краплю насолоди.
Бо збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескит чорторию,
душу продала за краплю насолоди.
Бо збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?
У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескит чорторию,
2025.11.17
18:09
Нарешті, чиста прозоріє яв,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.
Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
2025.11.17
13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.
Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
2025.11.17
11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?
2025.11.17
09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
2025.11.17
08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
2025.11.17
07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.
Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк
2025.11.17
05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
2025.11.16
21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
І посмішка тане з лиця.
Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.
Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.
2025.11.16
20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
2025.11.16
15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один
Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
2025.11.16
15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
2025.11.16
14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.
Стіни, стіни зпадають, я
2025.11.16
14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з
2025.11.16
13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...
(Серпень 2025)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Костюк (2013) /
Рецензії
Виклик людській байдужості або несирітська сповідь сироти
У житті кожної людини інколи трапляються події, значимість яких відчуваєш, але пояснити не можеш. Навіть собі…І я безмежно рада, що цей дещо незвичний лист із файлом напередодні новорічних свят потрапив саме до моєї електронної скриньки. Несподівано. Крізь могутню павутину соцмереж. Живий, схвильований, справжній голос. Голос небайдужості у царстві спокою.
«Стовідсотково автобіографічна» повість про життя протягом дев`яти років у школі – інтернаті для сиріт. Але не тільки про своє життя. І не для того, аби викликати жалість. Навпаки. Двадцятиоднорічний автор , якому вдалося завдяки винятковим здібностям, наполегливості, допомозі добрих людей ( а такі нерідко зустрічаються навіть у сиротинцях) вирватися із замкнутого кола, де «дивний запах капусти і сирітства», де «у десятирічних дітей сивіли думки, хоч ще не росла борода», бо окрім «талантів, жалів, віри і мрій» у них не було нічого…
Відчуваю і розумію, як нелегко було Ростиславові оголювати свою душу, свою історію, своє нелегке минуле…Але, як він сам зізнається, лише тоді, «коли визнаєш своє минуле – то змінюєш його»…І цей сильний духом юнак відверто описує, що називали його у школі «байстрюком», що мало не довела до голодної смерті колись добра і лагідна мама, яка захворіла шизофренією, тижнями нічого не їла і не дозволяла їсти хлопчикові…Як віддали його зі школи в інтернат, виписавши путівку № 3507…Як розчарувала перша і остання зустріч з батьком у п`ятнадцятирічному віці…
Життя дитячого будинку зсередини…Без фальші і прикрас. Факти, які вражають. Роздуми, які перевертають усталені погляди на багато речей. Слова вдячності тим, хто зумів стати знедоленим дітям Вчителями і Друзями. Промовисті приклади жорстокості, цинізму, лицемірства від тих, хто просто «відбував» робочий час, справно отримуючи від держави немалі кошти. І все це у переплетенні із власним баченням ситуації, розумінням, серйозними висновками і побажаннями…Навіть критичними зауваженнями на адресу державних чиновників, спонсорів, відповідних Міністерств і відомств, які напередодні різноманітних свят (особливо новорічних та різдвяних) закидають інтернати солодкими подарунками, забуваючи, що цим дітям не потрібні подачки, а потрібне тепло і затишок, справжня підтримка і практичні навички для подальшого існування у соціумі…
Сторінки повісті доповнені чорно – білими фотографіями із життя дітей одного окремо взятого інтернату для сиріт на Закарпатті. А ще – віршами Ростислава, у яких прискіпливий літературний критик може знайти збій ритму, неточні чи дієслівні рими, але не може не відзначити глибини та емоційності викладених думок, почуттів, які вириваються із найпотаємніших куточків зраненої, рано «посивілої» душі…Ось наприклад:
…Вперте зерно і в піску проростає...
Першим був плач дитини.
Вирок був словом.
Але останнім…
Або
…У далеких морях-океанах горять міражі-маяки
(одне із облич темряви- світло)
На відстані ампутованої живої руки
Безлюдна дорога розгойдує квітку…
Чи
…В очах уже не будуть сумувати
Дитячий спомин, мрії посивілі.
Заповідаю: душу кремувати,
А прах розвіять у живому тілі…
…Юридично оформили все: кохання і зраду…
Не реагуємо на відвертість, не хочемо чути правду.
Всі довкола – актори, вертеп, скоморохи.
Сьогодення? Майбутнє? Криза епохи…
…Самотність виписує па серед поля…
Тріщать термометри – на душах у когось тепло.
У всякого – своя доля.
У кожного – своє пекло…
Не буду жодним чином коментувати написаного, вбираючи спочатку серцем, а потім – розумом…
З-поміж усіх талантів Ростислава хочу особливо відзначити талант журналіста, неабиякі здібності психолога і художника. Своїми полум`яними статтями на ФБ він прагне достукатися до сердець кожного з нас. Впевнений у своєму призначенні творити добро і допомагати сиротам по-справжньому, юнак здобуває дві вищих освіти, має роботу у Києві, очолює новостворений Міжнародний благодійний фонд «Центр філантропії і фандрайзингу». Трохи уже поїздив, побачив світу. Але пише, що «усі враження, все проміняв би на повноцінну сім`ю. На любов здорової матері. На щасливих рідних, затишок і дитинство»…
Ростислав Гвлелюк у свій 21 рік чітко знає, чого хоче. Окреслює в книзі і формулу успіху, і формулу «плани-мрії», і «Деналог мецената і волонтера, який працює з дітьми». Ростислав Галелюк категорично виступає проти того, що держава «відкупляється» від сиріт до 23 років високими грошовими виплатами, але не створює умов для підготовки їх до самостійного життя, не вчить бути корисними цьому суспільству, не паразитувати своїм статусом. Він розуміє, що змінити систему не можна, але хоче «завербувати» усіх небайдужих людей до співпраці… аби змінити те, що в наших силах… «Самогубцям можна або дати шнурок, або переконати, що життя має сенс» - роздумує він над долями тих, хто потрапив у жахливий конвейєр сирітства, підтримуваний державою…Розуміючи, що боротися з вітряками – марна справа, він мріє сколихнути людську байдужість у всіх її проявах…І робить висновок, що «спілкування – оце є вартісне»…А ще вірить, що «бідність і нещастя – непоганий грунт, аби зростити успіх»…
Я можу ще довго ділитися враженнями про цю щиру сповідь палкого юначого серця. Правильним буде також висновок про те, що її варто рекомендувати школярам, особливо так званим «важким підліткам», сиротам, педагогам, чиновникам від освіти.
А от розпочинати треба завжди із себе…І я дуже хвилююся, бо хочу, аби Ростислав ніколи не пошкодував про те, що довірив мені свою історію, свою щиру, правдиву сповідь. Але я не буду говорити йому про це. І обіцяти нічого не буду. Хіба що до Ваших сердець, шановні читачі, постукаю дещо експресивними рядками цього короткого відгуку. Відгуку про книгу-сповідь сильного чоловіка.
…І дай Боже, аби у відповідь просто сколихнулася тиша…під мерехтінням тоненьких різдвяних свічечок…під променями дитячих очей, які «шукають адресата» серед людей...
07.01 2014.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Виклик людській байдужості або несирітська сповідь сироти
… Життя –це можливість робити добро...
…Безпомічність – от найгірше почуття. Навіть
гірше за жалість…
…Хто цінує – цінує завжди…
Р. Галелюк
(Дещо незвична рецензія на ще неопубліковану досі художньо-документальну повість Ростислава Галелюка « Путівка № 3507. Мозаїка пам`яті» )У житті кожної людини інколи трапляються події, значимість яких відчуваєш, але пояснити не можеш. Навіть собі…І я безмежно рада, що цей дещо незвичний лист із файлом напередодні новорічних свят потрапив саме до моєї електронної скриньки. Несподівано. Крізь могутню павутину соцмереж. Живий, схвильований, справжній голос. Голос небайдужості у царстві спокою.
«Стовідсотково автобіографічна» повість про життя протягом дев`яти років у школі – інтернаті для сиріт. Але не тільки про своє життя. І не для того, аби викликати жалість. Навпаки. Двадцятиоднорічний автор , якому вдалося завдяки винятковим здібностям, наполегливості, допомозі добрих людей ( а такі нерідко зустрічаються навіть у сиротинцях) вирватися із замкнутого кола, де «дивний запах капусти і сирітства», де «у десятирічних дітей сивіли думки, хоч ще не росла борода», бо окрім «талантів, жалів, віри і мрій» у них не було нічого…
Відчуваю і розумію, як нелегко було Ростиславові оголювати свою душу, свою історію, своє нелегке минуле…Але, як він сам зізнається, лише тоді, «коли визнаєш своє минуле – то змінюєш його»…І цей сильний духом юнак відверто описує, що називали його у школі «байстрюком», що мало не довела до голодної смерті колись добра і лагідна мама, яка захворіла шизофренією, тижнями нічого не їла і не дозволяла їсти хлопчикові…Як віддали його зі школи в інтернат, виписавши путівку № 3507…Як розчарувала перша і остання зустріч з батьком у п`ятнадцятирічному віці…
Життя дитячого будинку зсередини…Без фальші і прикрас. Факти, які вражають. Роздуми, які перевертають усталені погляди на багато речей. Слова вдячності тим, хто зумів стати знедоленим дітям Вчителями і Друзями. Промовисті приклади жорстокості, цинізму, лицемірства від тих, хто просто «відбував» робочий час, справно отримуючи від держави немалі кошти. І все це у переплетенні із власним баченням ситуації, розумінням, серйозними висновками і побажаннями…Навіть критичними зауваженнями на адресу державних чиновників, спонсорів, відповідних Міністерств і відомств, які напередодні різноманітних свят (особливо новорічних та різдвяних) закидають інтернати солодкими подарунками, забуваючи, що цим дітям не потрібні подачки, а потрібне тепло і затишок, справжня підтримка і практичні навички для подальшого існування у соціумі…
Сторінки повісті доповнені чорно – білими фотографіями із життя дітей одного окремо взятого інтернату для сиріт на Закарпатті. А ще – віршами Ростислава, у яких прискіпливий літературний критик може знайти збій ритму, неточні чи дієслівні рими, але не може не відзначити глибини та емоційності викладених думок, почуттів, які вириваються із найпотаємніших куточків зраненої, рано «посивілої» душі…Ось наприклад:
…Вперте зерно і в піску проростає...
Першим був плач дитини.
Вирок був словом.
Але останнім…
Або
…У далеких морях-океанах горять міражі-маяки
(одне із облич темряви- світло)
На відстані ампутованої живої руки
Безлюдна дорога розгойдує квітку…
Чи
…В очах уже не будуть сумувати
Дитячий спомин, мрії посивілі.
Заповідаю: душу кремувати,
А прах розвіять у живому тілі…
…Юридично оформили все: кохання і зраду…
Не реагуємо на відвертість, не хочемо чути правду.
Всі довкола – актори, вертеп, скоморохи.
Сьогодення? Майбутнє? Криза епохи…
…Самотність виписує па серед поля…
Тріщать термометри – на душах у когось тепло.
У всякого – своя доля.
У кожного – своє пекло…
Не буду жодним чином коментувати написаного, вбираючи спочатку серцем, а потім – розумом…
З-поміж усіх талантів Ростислава хочу особливо відзначити талант журналіста, неабиякі здібності психолога і художника. Своїми полум`яними статтями на ФБ він прагне достукатися до сердець кожного з нас. Впевнений у своєму призначенні творити добро і допомагати сиротам по-справжньому, юнак здобуває дві вищих освіти, має роботу у Києві, очолює новостворений Міжнародний благодійний фонд «Центр філантропії і фандрайзингу». Трохи уже поїздив, побачив світу. Але пише, що «усі враження, все проміняв би на повноцінну сім`ю. На любов здорової матері. На щасливих рідних, затишок і дитинство»…
Ростислав Гвлелюк у свій 21 рік чітко знає, чого хоче. Окреслює в книзі і формулу успіху, і формулу «плани-мрії», і «Деналог мецената і волонтера, який працює з дітьми». Ростислав Галелюк категорично виступає проти того, що держава «відкупляється» від сиріт до 23 років високими грошовими виплатами, але не створює умов для підготовки їх до самостійного життя, не вчить бути корисними цьому суспільству, не паразитувати своїм статусом. Він розуміє, що змінити систему не можна, але хоче «завербувати» усіх небайдужих людей до співпраці… аби змінити те, що в наших силах… «Самогубцям можна або дати шнурок, або переконати, що життя має сенс» - роздумує він над долями тих, хто потрапив у жахливий конвейєр сирітства, підтримуваний державою…Розуміючи, що боротися з вітряками – марна справа, він мріє сколихнути людську байдужість у всіх її проявах…І робить висновок, що «спілкування – оце є вартісне»…А ще вірить, що «бідність і нещастя – непоганий грунт, аби зростити успіх»…
Я можу ще довго ділитися враженнями про цю щиру сповідь палкого юначого серця. Правильним буде також висновок про те, що її варто рекомендувати школярам, особливо так званим «важким підліткам», сиротам, педагогам, чиновникам від освіти.
А от розпочинати треба завжди із себе…І я дуже хвилююся, бо хочу, аби Ростислав ніколи не пошкодував про те, що довірив мені свою історію, свою щиру, правдиву сповідь. Але я не буду говорити йому про це. І обіцяти нічого не буду. Хіба що до Ваших сердець, шановні читачі, постукаю дещо експресивними рядками цього короткого відгуку. Відгуку про книгу-сповідь сильного чоловіка.
…І дай Боже, аби у відповідь просто сколихнулася тиша…під мерехтінням тоненьких різдвяних свічечок…під променями дитячих очей, які «шукають адресата» серед людей...
07.01 2014.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
