- Хлопці, ближче до вогню. Нехай пропахнете димом – не біда, - припрошував жвавий дідок туристів, що, заблукавши, зупинилися біля його поля, - сьогодні він для вас прометеївський, тобто подарований, з казанком на розчохах, в якому ось-ось забулькає каша – вчасно нагодилися.
    - Філософствуєте, дідусю, - долинуло з гурту, - тож підбадьорте нашу туристську групу.
    - Філософія, друзі, започаткована теплом, - дідові ноги почергово відірвалися від чорнозему, - погляньте: чиїм ногам тепліше? Звичайно, моїм у валянках. А ви гадали, що бути філософом – витати в небесах? Не згоден! Справжня філософія приземлена, практична.
    - Так і в багно потрапиш! – відмахнувся чорнявий турист.
    - Е, ні! – виструнчилася дідова постать, - мірилом усіх мірил – совість!
    - Здається, я знаю… - в розмову втрутився чоловік екваторних літ, - тільки тепер впізнаю в дідусеві давнього знайомця.
Усі з цікавістю повернули голови.
    - Ну-ну, як там із совістю нашого філософа в минулому?
Дідусь і той, хто впізнав його, зустрілися поглядами.
    - Іване! – старенький склав руки на грудях, - дав нам Бог побачитися ще раз!
    Після обіймів з дідусем Іван не забарився з розповіддю.
    В жовтні 1983-го, йому, Іванові, за місяць до демобілізації поталанило опинитися на віддаленому об’єкті військової частини на Тернопільщині.
    - Прощавай, муштро! – вигукнув в унісон ще з кількома солдатами, - здрастуй, життя вільготне!
    Прокидалися без наказу чергового, добре виспавшись, без поспіху снідали, справляли теревені й тільки згодом бралися зводити оборонну споруду. Тішилися, коли погодні умови чи затримка з будматеріалами сприяли справам душевним… За таких обставин, опівлітривши прапорщика Бутка, командира, - хутко в селище за горою. Одне слово – солдати.
    В селищі, зазвичай, і жарти, і сміх, і залицяння до дівчат. Іван залицянь уникав, навіть гадки не мав, що місцева здатна витіснити з серця однокласницю Інну, красуню й розумницю, з якою повінчалися напередодні приїзду армійських «купців» у військкомат… З перших хвилин розлуки мислив лишень про неї, вчитувався в листи Інни, як у священну книгу, започатковану божеством, сповнювався вірою в гармонію стосунків з єдиною близькою жінкою в його житті.
    - Ей, одружений, - скрикнула за спиною білява Катя, коли, залишивши своїх, військових, повертався на об’єкт , - ми попутники до окраїни села.
    - І що з того?
    - Будеш охороняти! – підморгнула.
    Йшли поруч, розгойдували фразами полудень, а він, у свою чергу, мов гойдалка, то наближав, то віддаляв їх від властивої їхньому віку романтики. Іванова свідомість протестувала проти Катиної грайливості, схвильованого дихання, доки не прозвучало раптове, схоже на блискавку признання.
    - Ти мені подобаєшся!
    Не стямився, де поділася впевненість у собі, уважно дослухався дівочого щебетання й вихоплював боковим зором… коротку спідничку і стрункі, вельми красиві ноги попутниці.
    - Ні – умовляв себе подумки, - не піддатися спокусі! Ще місяць - і солдатський піст для нього закінчиться…
    Нараз від поштовху впав під копичку сіна, яку минали, відчув грудьми Катині гарячі перса й ніби на хвильку знепритомнів, а оговтавшись, не поспішав звільнитися від блаженства відчуттів, поки не зринула в пам’яті та, чари якої були міцнішими, навіть у цей момент після стількох місяців розлуки…
    - Відстань! – зупинив нові пориви Каті.
    Дурень! – дівчина образилася до сліз, - інший не відмовився б. Он-де дядько мій косить за селом, - повела рукою, - може там з косою в руках заспокоїш гормони…
    Розлучилися, не попрощавшись. Здіймав куряву на польовій дорозі, а думки, ніби хмарки, затінювали його післяобідню пору, надвечір’я й, напевно, вечір і нічку, бо знав, що неспокій, пов'язаний із пригодою, хутко не минеться. Порівнявся з косарем, саме з тим, до якого спроваджувала Катя…
    - Дай, Боже, щастя вам, дядьку!
    - Дякую! Дай, Боже, й тобі! – оглянувся косар.
    Стояв. Любувався дядьковими вправними рухами, пригадував і свою косарську юність, адже виріс у селі, де також оволодів нехитрим, а все ж мистецтвом рівного покосу.
    - Дозвольте підсобити, - попрохав стиха.
    Стиснувши кісся коси, посміхнувся лагідній природі.
    - Трішки б роси не завадило.
    Тепер уже дядькові очі бігали за ним. Тому старався не аби-як. Виходило краще, ніж у господаря лану. Коса не шипіла, вона, власне, озивалася співом, якому сприяли тонкі стебла третьої люцерні, молоді руки й натхнення умільця.
    - Як звати, солдате? – допитувався господар.
    - Іваном Гончарем.
    - Звідки родом?
    - З Харківщини.
    - Мати, батько живі?
    - Померли. Давно. Живу з дружиною, теж сиротою. Їй, щоправда, не поталанило знати кровних батьків: відмовившись, віддали в сиротинець.
    - Хто ж тоді звів на ноги?
-     - Зовсім чужі люди.
    - Не шикуєте сім’єю, виходить.
    - Так, але нам добре, в нас взаємопорозуміння, не вимагаємо одне від одного захмарного…
    - Розумію…
    На обличчі господаря відображення світлої загадковості, зазвичай така передує якійсь добрій справі.

    Прапорщик Бутко, почувши стукіт у двері, виокремив запитання з харчання радіо і жужання мухи.
    - Кого принесло?
    - Відчиніть, будь ласка. Маю справу до солдата Івана Гончара.
    - Хто такий?
    - Місцевий, Северин Маходько.
    - Ну, заходь, - прапорщика зацікавив неочікуваний візит штатського на військовий об’єкт.
    Потисли руки.
    - Немає солдатів, - прапорщикова рука злетіла вгору, - тю-тю в Тернопіль на основне місце служби. І я завтра услід за ними.
    - Тоді передайте солдату Івану двісті рублів, - Северина втішила нагода здійснити задумане, - вартий солдатик пошанування – і добрий, і праведний!
    - Ого! – від здивування служака заледве не присів, - передам, трясця його матері. Таланить же декому…
    Декілька днів махнули на прощання хусткою з туманів, помережаних візерунками дощів і бахромою з листви, що почала облітати. Ранкова прохолода тепер скидалася на непрохану гостю, яка заглядає у кожен куточок, докучаючи настирливістю та різкістю, переінакшуючи плани того, хто її не очікував. Северинові не заладилося з лівою ногою: ще так-сяк човгала в теплу пору, а змерзнувши, допекла нестерпними болями. Вирушив автобусом до тернопільських лікарів, з автовокзалу шкутильгав до зупинки таксі - довезе на обстеження в поліклініку. Втомився. Сів перепочити в придорожньому кафе. Неподалік у гущі відвідувачів знайомий голос.
    - На лохові гроші гуляємо, браття-алкоголіки. Бач, солдатові хотів втюкати – за роботу якусь чи так, з благородства.
    - Прапорщик, – підвівся Северин, - обманув мерзотник!
    Вхопив прапорщика за груди.
    - Як міг не передати грошей?
    - Чим доведеш? - відмахнувся обманщик, - ні свідків, ні розписки. А мої базікання… п’яна маячня для компанії.
    Северина діймав відчай.
    - Ні бійка, ні прохання – ніщо не допоможе! І хіба це важливо? Солдат, допомігши йому, повернеться додому без копійки! Такий солдат! Не мав твердої суми, щоб одразу віддячитись, а так хотілося зробити приємне сім’ї на скрижалях сирітства…
    Поспішно на таксі в ощадбанк: благо – ощадкнижка в кишені, звідти – у військову частину. Нетерпеливився біля воріт. За півгодини повідомили.
    - Рядового Івана Гончара демобілізовано в десятій ранку. Поїде потягом «Харків-Тернопіль» о дванадцятій.
    - Господи, - спохопився, - вісім хвилин до відправки потягу!
    На залізничному вчитувався у вагони-строфи: попливли, розповідаючи, вкрай засмученому, що вибрик лиходійства здатен звести нанівець добрий намір, що життя – нестримне миготіння подій, вражень і облич: якщо спізниться серце чи невпевнений крок – потьмянієш душею. Й молися, щоб не назавше. Северину вже бачилося те потьмяніння: відгуркотить остання вагонострофа і солдат, прописаний у ній, зникне за обрієм з образою. Все можна виправити згодом, але час домінування образи заспіває гучне соло…
    - Прощавайте! – вигук солдата миттєво здмухнув смуток Северина. Жбурнув у відповідь пакет із карбованцями – вдало: зумів у худкоплинному дописати своє заперечення лиходійству…
    Вони три роки листувалися, поки не загубилися кожен у своїй буденщині. З листів Іванові стали відомими перипетії цієї історії. Озвучивши її при вогні в полі, не здивувався оплескам друзів, доєднався до оплесків добродію й сам.
    - А як живеться Каті? – запитав несподівано для себе самого.
    - Самітня, - Северин таємничо посміхнувся, - племінниця моя кохала солдата – на жаль, одруженого…
    - Тепер вдівця, - Іванові вуста здригнулися, - що ж, повертайся, минуле…
2014р.