Жовтне́вий дощ шепоче нам про втому,
І листя сипле міддю у журбі,
А я шука знайому вже дорогу –
Де вперше ти вплелáся у мені.

В багря́нці, що змальовує епічне,
І теплім світлі мрії-маяка
Я відчуваю – це кохання вічне,
Хоч осінь листям* шлях наш проклада

І хай туман встеляє дні розпуки,
А небо плаче в сивому жалю́, –
Я все одно, крізь холод і розлуки,
В цій осені тебе одну люблю́..

*смутком

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Як ушкварю танго з дамою у каптурі,
Що має десять десь тенет у рукаві.
Буду її крутити, наче матрос швабру,
Щоб навіть її до білого бліде лице загналося у Барву.

В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.
З твого колись красивого життя
вона — усе, що зараз залишилось.

За нею вслід шалено і невпинно
готовий бігти хоч би й до кінця.
В її очах палає дика пристрасть,
а погляд душу спалює дотла.

В її обіймах ладен розчинитись,
забути все і те, чого не знав,
всього себе віддати без вагань,
без страху впасти в осуд та немилість.
В її очах палає дика пристрасть...


28.10.2023

Карти всі скинуті давно
Гра не належить вже тобі.
В голову б’є червоне вино...
І ти залишаєш двері відкритими.
З ночі до ранку чорними,
Лякливими фарбами втілені -
Ми були такими різними.
А залишились… двері відкритими.
Кроки в північ чути твої -
Це не наші слова, не наші думки -
Ми просто маскуємось.
Але вони все одно – вперед чи назад.


До неба і вниз – в нічній темноті:
Орлиний політ, мов дикий ведмідь
Ти загнаний тут – малюєш свій світ.
У безліч зірок – до неба і в низ.
До неба і в низ – без часу ця мить,
Ти йдеш на пролом та сили не ті.
Мов осінній листок у шаленій грі
Летиш до небес і падаєш в низ.


Відкинено в пам’яті історії
І тобі уже сказати нічого.
Змінено усі в світі теорії
І з богами всіма покінчено.
В наших серцях вогонь -
Відчуй самоту серед людей.
Почуття що зійшли на нуль,
В мозку нема нових ідей.
Кроки в північ чути твої -
Це не твої слова, не твої думки
Ти просто лише існуєш.
Але сенсу нема – вперед чи назад.


Опір по крихті зломлено - ти один
Жах огортає душу – це час навпаки.
Чекаєш коли прийде новий день -
Він розірве коло це на шматки.
2014

Гарячий берег ніжно гладять хвилі-
Тече в обіймах річка синьоока,
Здіймає літо зелень на вітрилі
Несе спекотне сонце на флагштоку.

Для того спеки і чекало тіло -
Гарячий подих, губи і долоні ,
За присмаком п'янким плодів дозрілих
Пірнути можна в почуття бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо .
Для них ще не написано сюїту.
..
А я свою прослухала натхненно,
Бо ти її зіграв лише для мене.

2022.07.

Ти п’янка, мов ковток вина
І палка до нестями, ревнісна,
А очей вогняна краса –
Віддзеркалення безкінечності.
Пробудила мене від сну
І тепер повний сил, бадьорості.
Відчуваю, що я живу,
Розцвіла призабута молодість.
Пам'ятай: я навіки твій —
Не святий, та давно розкаяний.
Найприємніша із утіх —
Називати тебе коханою.

Жар без тебе згасає холодом
І нікчемні найбільші звершення.
Від любові втрачаю голову…
Я кохати тебе приречений.


15.03.2023

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

В тобі живе душа моя,
В твоєму погляді, у диханні щомить.
Я завжди буду лиш твоя,
Любов вогнем палким горить.
У рідні очі я дивлюсь -
Мене любов'ю й щастям заповняє,
І завжди чи радію я чи злюсь,
Твій ніжний погляд надихає.
Коли тебе нема зі мною,
Тепла і ніжності не вистачає.
І - голосу, обіймів, сміху,
І жартів, лиш твоїх,
Над вухом тихих видиху і вдиху,
Коли ти безтурботно спиш.
Твої слова - жива вода,
Для мого зраненого серця.
Не страшна ні одна біда,
Коли ти поруч біля мене.
Даруєш віру у бажання,
Ти - рідний і коханий мій!
Любов твоя як сонце гріє,
І наший світ окремий, свій!
Тебе я серцем відчуваю,
Не треба нам цих зайвих слів.
Для тебе я єдина - знаю,
Ми поза межами світів!

2019

Я – фонтан! Феєрверк! Вибухаюча магма!
Наднового чуття галактичний вулкан!
Я – криниця (зі мною не знатимеш спраги)
і простий подорожник, цілющий бальзам,

пломінке па-де-де у стрімкім падолисті,
легендарно-манливе злотаве руно…
Я – найкращий сценарій над всіх сценаристів
і заслужений Оскар в життєвім кіно!

2018

Пливе в карміні сонячних сходин
по бруку Львова аргентинський вечір -
над суєтою, втомою судин
тремка надаритмія кровотечі,
мелодія пробуджених клітин,
смаки мигдалю, кольори вина,
зустрічні зори, півтони любові:
я не один, і ти вже не одна -
дві лінії в одній танцебудові, ((
в якій щемить на двох вся мить земна.

О зупинися час!
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn бентежний,
світла цинамон.

Ти - скрипка, рухи, подихи смичка,
а я - мотиви, простір, і звертання,
уваги врівноваженість рвучка
до злету від земного обертання
твоїх чуттів тонкого каблучка.
І пауза. Затакт. Акорду крок,
немов красі лише ми у покорі,
немов завжди триватиме танок,
і сяятимуть вічно танго зорі, -
лиш музика, ні згадок, ні думок!

Не зупиняйся час.
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn духмяний,
ночі цинамон!

Бо їй ні з ки́м так, як зі мною не болить!
І не важливо де і як ми з нею стрілись.
Одне турбує, що настане мить.
Коли і в мене вцілять схожі стріли.
І їй ні з ки́м так як зі мною не до слів,
З яких складаються осмислені розмови.
В яких буває радість, розпач, гнів…
Бо їй ні з ки́м так, як зі мною

знову.

Уважний погляд, внутрішня напруга
і рухи точні, і нечутний крок,
замовклий подих, катування слуху…

…Округи зміна. Мінне жлобство вщухло.
Та дух невпинно кидає в урок:
цупким умінням в круг вганяє вдруге.

Танок несхибний із єдиним другом.

12.10.2017

Не пiддаюсь, пручаюся, спиняю
сама себе.
Сама в собi придушую живе.
Воно ж — живе
усупереч усьому,
не йде у спомин,
рветься в майбуття,
життям у тiло б’ється,
б’є у сполох,
вдаряє й одаровує чуттям,
i проситься на волю,
просить волю
зламати.

… обняти... обiймати... цiлувати...
зацiлувати... закохатися!..

Коханню
не пiддаюсь, пручаюся.
Спиняю сама себе.
Сама в собi придушую живе.
Воно ж — живе!

23.05.2017

У віхолі вишневих пелюсток згубився час,
і я себе згубила,
тебе знайшовши там.

Захоплене чуттєвістю єство впадало в транс.
А вишня усміхалася.
А цвіт –
злітав
на нас…

Впокорене життя –
це ложе терпко-біле.

19.05.2017

Ти до мене лиш крок —
й в менi.
Я ж до тебе все йду
i йду.
Ти вiд мене
п’янiй —
сп’янiй,
не притишуючи
ходу.
Ти вiд мене не вiдступай,
ти вiд мене не вiдмовляйсь.
Ти неспійманий птах,
мiй птах,
я нескорене янголя.

Йду, сповiльнюючи ходу,
я до тебе — у ритмi "blues".
Та нiяк не дiйду...
Йду... Йду!!!
А давно ж як люблю,
люблю...

03.05.2017

Сукенка біла апетит псує.
Ти кажеш, направляючи мінет:
– Свій голод акуратніше тамуй –
Найбільше видно бруд на чистому.

25.03.2017

Шукати істину в прямому світлі,
чи у відтінках,
у відлуннях тіней?
Знаходити у скошених руїнах,
вихоплювати іскрами із тління
та струшувати з віття, наче іній –
на все терпіння, понад все терпіння.

Шукати істину в прямому світлі,
її вогонь прийняти і вціліти.
Осліпнути і очі відновити –
і далі жити.

А шлях розмитий…


12.12.2016 – 25.03.2017

крізь пустелю я перейду
не вросту
в ній
колючкою стану для
захисту
і мовчанням своїм нап’юсь
спрагла ж бо

і розкрилюсь і збережу
цю любов…


18.11.2016

З якогось дива подивилась диво –
«Життя, як диво», та не в фільмі справа.
Там посередині стара хатина,
А попід стелею такі бантини...
Чи балки – от не можу пригадати.
Та і не в балках справа і не в бантах,
А в тих руках, що поза них чіплялись
В той час, як другі руки, губи спраглі
По тілу голому збирали краплі,
Чи сік бажання чи гормонів зливу.
А потім - вниз зірвалися обоє
І покотились під копицю сіна.

Тепер про банти думати не можу –
Відразу відключається свідомість,
А замість неї моститься уява
На весь малесенький жіночий розум,
Заводить у такі місця цікаві -
Реальності не снилося і близько.
Таке показує, що червонію,
І тіло вигинається зрадливо...
А щоб тим бантам і щоб тому диву
Було так добре, як мені буває,
Коли пригадую або проходжу
Повз сіно, балки, банти і всю решту!

Ой, пригадала… Йой, рятуйте, люди!!!

16.02.2016

та що приходить до віри
в душу твою проникає
тихо і непомітно
настіж її відчиняє
і не боїться нічого
захистом кращим буде
крепшим броні міцної
бо обеззброює того
серце кому відкриває
тільки боїться вітру
подиху льодяного
необережних рухів
звуків різких і крику
вмить заполоханим звірем
через вікно тікає
не оглядаючись навіть
і за собою рушить
виходи всі і входи
пастка тоді двосічна
перерізає навпіл
все що зайшло у душу


та що прийшла до віри
тиха і непомітна
та що відкрила серце
як я тобі радію
рухаюсь обережно
дихаю легко-легко
двері не зачиняю
хочу з тобою жити

Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лише збулося.
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
А приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
А ти від них відрізняєшся з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.

Вони нанизуються колом на хід невидимої нитки
і спільним рухом поступають-- вперед, назад, на крок убік.
Вони хрипким співають горлом— вогнем вихоплюються злитки
їх лиць, коралів, що стрибають, мов зерня, вибите на тік.


Ріка стрімкішає у русі,пташина вищає в польоті,
від лева швидша антилопа,прудкіша риба у воді,
в ритмічнім танці-землетрусі— бажання звихреної плоті,
що заземляється крізь стопи у глини чорні і руді.


Це поколінь священний танець, вогонь, що плавить без поразки,
це діалог із духом предків, місток над прірвою життя.
На всіх танцюючих-- рум’янець, довкіл пливуть з туману маски,
що у рухливі життєпреси на зов приходять з небуття.


Розм’якли постраху границі, припливом піднята свідомість
переливається крізь межі ревниво-сталих берегів.
Первинний гурт зліта, як птиця, в стрімку оголену раптовість,
до сонму темних спостережень від сну розбуджених богів.


О, тільки б він знайшов дорогу— жар колективного екстазу,
Не відхиляючись за вітром бігучих пристрастей земних!
Він переплавлює жалобу, він переплавлює образу,
Й таємні жмені самоцвітів в серцях лишає вогняних.

2015

Все, що зав'язане на небі,
не реєструє наших доль.
І інколи юрба на себе
бере цю делікатну роль.

Буває, двоє, і не п'яні,
і не пов'язані ніяк,
а доля у жеребкуванні
таке утне, що без вагання
ушпарять зопалу гопак.

Ідуть по колу, раді муці
тримати руку у руці.
Вона – у вивернутій бурці,
а він – у вовняній ярмулці,
як вимагає рік вівці.

Вона і музики не чує,
у нього ноги, як чужі,
але юрма їм аплодує
і ...насміхається в душі.

А їй уже усе байдуже,
чого радіє і кому,
аби на хвильку мати мужа
і усміхатися йому.

І що йому оця лукавість,
коли немає серцю зась.
І він свою відповідальність
уже нікому не віддасть.

Казала доля, – бережися
не спокушайся на чуже.
І як же їм не опектися,
коли спокушені уже?

Вона і думати не сміє,
що це її жіноча мрія
обрала цього козака.

І зосереджені на тому,
аби впектись одне одному,
танцюють двоє гопака.

2015

Я зовсім не відчую болю,
Мені усе те - до біди.
Візьми мене за бараболю
І в темну хащу поведи.

Я там собі усе дозволю -
І на мурашник сяду я -
Голісінький - рішай же долю,
Скажи, нарешті, я - твоя.

А хоч на гілку зацибну я,
Куди, скажи іти, куди?
Усю тебе я обцілую -
Ходім, ти скажеш, за сади.

Ми там були, як ті пропащі,
Як Вій із відьмою жили.
Аж вила і стогнала хаща
Від кохуяння кабали.

Я зовсім не відчую болю,
Ти ніжні прошепчи слова,
Візьми мене за бараболю -
Поголена то голова.

Овва-а-а-а-а!

Для розмаїття довгих статтей,
Куцих ночей і днів
Я продукую безліч ідей,
Знаю чимало слів.
Часто сиджу, наслідую вас,
Оком сканую вміст.
Їм ваш папір, емоції, час,
Вулиці ваших міст.
Ось прямо зараз вам у цей текст
Квіти із вази украв.
Хочете – можу поцупити кекс,
Декілька інших страв?
Чи описати природу, людей,
Волю, природу, човни?
Я продукую безліч ідей,
І повен ідеями!

Поставьте тут дверь
А за ней нарисуйте черту
Ей Богу, я больше чем раз
Туда никогда не войду

Я больше чем мир нарисую замок,
И никто не перешагнет за порог.

Ты хочешь быть вечным странником? – Будь
Отправляясь в путь, не смей обернуться назад
Все забудь и не обессудь

Фламенко чорної вдови
Червоних маків крик у русі
На чорно білім полотні
Життєва драма , тіла муки

Струнка фігура , сплеску гра
У русі з струнами гитари
В падінні зранена душа
Рве із під ніг мольбу подяки

В сльозі її любові сум
Кохання мальовничі ниви
Як повернути потяг сил..,
Як з жертвами їх розділити ?..

Спротив до смерті , монолог
Розмова погляду , і жесту
Сутана вірних перемог
Це виклик боротьби протесту

Фламенко чорної вдови
Інстинкт приречений сплатити
Щоб пам'ятали біль війни
Всю гіркоту - людської втрати.
2008р.

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

Коли осінь між пальців сиплеться листям,
Ноги в теплих шкарпетках гріються пледом,
Набувають слова відповідного змісту,
Зігріваючи душу чаєм із медом.
І тоді між містами тонкою струною
Павутинка осіння нанизує рими.
Я цю осінь за листя погладжу рукою –
Ми не вміли й не вміємо бути простими.
Кожен в світі своєму межований чаєм
Та словами до віршів… А також – безсонням.
Де ми є поміж осені – точно не знаємо.
Поміж осені двоє, взаємно сторонні.
І коли хриплий голос перших морозів
Візерунки на вікнах залишить помітні,
Ми допишемо вірш. Та перейдемо в прозу,
Яка визріє може у травні чи в квітні.

Дим вітчизни

Край задумливий серця мого...
Над полями холодними мла...
Я повік не полишу його,
Землю цю, що життя надала.

Я не можу залишити світ
Мрій дитячих, юнацьких забав,
Днів суворих, закутих у лід,
Щастя час, де кохання пізнав...

Світ великий- є час вирушать
Пізнавати краї чарівні..
Я піду... та повернусь назад.
Це- коріння... Без нього мені

Не живеться... Душа України...
Дим Вітчизни... Малиновий дзвін
Над землею вечїрньою лине...
Просто в серце вливається він.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475236
рубрика: Лірика
дата поступления 27.01.2014
автор: Сокольник

2013р
Момент коли моїй тіні дозволено предстати рівно перед Вами і дивитись замість мене у очі тим хто сидить навпроти і дивиться нашу Виставу, де тінь та людина, немов музика та дзеркала, освітлюють спалахами сцену і квітнуть рухами в душах глядачів вогнем тиші і спокою по колу, мов Вальс, і всі вони разом величні. Лише вони сміють бути собою на Виставі, де тінь дзеркала та музика закутана димом Вальсу, лише одним подихом тихо… тихо.

А потім.

Пішов увесь Всесвіт геть і сказав – «Я, один, той що залізе і поміститься в думках та розумі однієї людини, тої що так велична, що мені там буде простору і простору, де мій спів прекрасний луною лунатиме і лунатиме. А я, той що променем сонця Всесвіт заплутаний і сяє… світить, теплом віє і танцює і танцює, затанцьовує».

Такий він, чи то потім.

З земних.

З недр потоками зтікає
з тіла лава, пекуча і палюча.
Розпечена до болю і розрухи,
від пекла з недр тікають тіні.
І Вальс,
співає Всесвіт їм до танцю.
І раз і два і такт за тактом
у ритмі раз і далі й далі, й далі
луною спів розноситься,
лунає.
Ось такий він момент, коли моїй тіні все дозволено.

Дві доби гойдання в автобусі
Розфокусують чиє завгодно «тут і зараз»
Аж надто з «напівпрозорими» кордонами ЄС,
Зі спагетті у базиліковому соусі,
В аритмії перегонів і нескінченних мхатівських пауз.
З тобою складно, та ще складніше мені, коли без.

Уявіть, дві галактики танцюють вальс,
Дві наповнені газом і невидимою матерією дзиги,
Вони чують музику сфер у глибинах себе самих.
Хто ладен дати їм простір і час,
Зламати марнот і рутини сатанинські інтриги
І дати ролі людей, простих, але неодмінно живих?

Неможливо для нас, щоб просто так.
Треба за тисячі кілометрів і дуже бажано,
Щоб на другій космічній швидкості, у відриві.
На Сан Марко небо дало нам знак.
Три музики на площі і ми, більш нічого не важило.
Кілька па й виднокрай розчинивсь у чуттєвім припливі.

Рiano¹
Милують руки стан віолончелі
м’які, управні, вмілі, дужі, ніжні…
Я "п'яно" тану в сутінках очей… І
неначе дощ каштановий на ліжник…

Forte²
…Спіймай мене, мов пташку, у долоні
чиє серденько б’ється дрібно-дрібно.
Тримай її/мене так міцно й ніжно,
щоби… співала у твоїм полоні…

Fortіssimo!²
… Смакуй уста і випий поцілунком
усю до дна. І дай мені напитись.
Мій подих забери весь до останку
і свій віддай. І не дозволь спинитись…
Глибокий оксамит віолончелі,
і струни забриніли аж у лоні…
Фортісімо! Глісандо³!... Луни-трелі
в позачасовості… в позаполонні…


Рianіssimo¹
… правічний порух - до плеча... твоя рука,
м’яка, управна, вміла, дужа, ніжна…
І я - "п'янісімо-п'янісімо" в думках…
нарешті… щебети весни… неспішно …

…(2013)

Це тільки вальс,
Лиш звуків ніжні хвилі
Єднають нас
На глибині чуттів…
Це тільки вальс,
Чому ж я Вам так вірю,
Чому ж здається,
Що кохаю Вас?!

У світі істин
Правильних і чесних,
Там, де є я,
Чомусь немає Вас…
А вальс вічний
Військового оркестру –
Це крок за кроком
Виміряний час.

Кружляють пари,
Ллються срібні звуки…
Це тільки вальс,
Красивий, ніжний вальс.
І на погон
Поклавши свою руку:
– Це тільки вальс, –
Я запевняю Вас!

2011

Повільний танець… Дійсно –
Навіщо зайвий поспіх?
Ламбаді, самбі, свінгу
Ще посміхнеться успіх…

Неначе у дарунок –
Її рука тремтлива…
Мов ружа, поцілунок
на щічці, несміливий…

Маестро так по-віль-но
Пе-ре-гор-не сторінку…
Не випускай з обіймів
Свою кохану жінку!…

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

Танцює фламенко іспанська циганка,
В'юниться змією привабливий стан.
Циганко-чаклунко,- ти пристрастей бранка.
В очах твоїх чорних бушує вулкан.

Дочка Пірінеїв, гарячого сонця.
Під звуки гітари, під стук кастаньєт,
Кому віддаєш ти палке своє серце?
Признайся, красуне, розкрий свій секрет.

Розметані хвилями кучері чорні,
Троянда червона, намисто з монет
І дим сигарет у старенькій таверні, -
Де хмелем п'янить твій гнучкий силует.

Скажи-но, циганко,красуне іспанко,
Нащо так безжально серця ти крадеш?
Напевно цілуєш і любиш так палко,
А може і досі кохання ще ждеш?

Запально танцює циганка фламенко,
Струмиться шовкова спідниця до ніг,
А руки злітають, як голуби, стрімко
І золотом сяє браслет-оберіг.

У запалі плескають п'яні матроси.
Розкидала ніч вже вогнів аметист.
Як блискавки, погляди кидає скоса,
Закоханий в неї на смерть гітарист.

Вірші оплакував – пашів,
платив за кисень їхнім прахом.
У комин глянув – ні душі,
криниця зір суха й безптаха.

Зола, як згадка про земне –
легка і сіра, та питома.
Заглада приску – вірш завмер,
його натхнення – майже вдома.

Його живого ще – на звук,
мов при стовпі звели на стосі.
Легень оговтаних павук
окутував той звук у босість.

Гримучу суміш почуттів
світопусканням не спинити.
Вони нетлінні, бо святі
проталини на німбі миті.

Слова відхрещувались рим.
Відчуження міцніло зримо
по диму пхалось догори,
до вічного не_за_дверима…

...до ніжного складання трем
і до повернення суди_ти...
Зола, як згадка про старе,
яке нема в чім пережити.

Від знепаперення вогнем
тих образів, що серцем снили,
тепер ніхто вже не збагне –
де Істина проговорилась.

Танок іскрин зійшов на ні –
зворушене багаття всілось.
Вірші оплакував – німів,
платив за кисень неба тілом.

26 Січня 2012

Хотів...
Хотів її, як персик з’їсти,
У танці виминав на тісто,
І помстою надмірно різко
Чомусь на «ви».

Зірви!
Зірви умовностей одежі:
Бо танець нівелює межі,
Сьогодні лиш тобі належить
Раба юрби.

Люби!
Люби її стрімку шалено:
Коханку, відьму, наречену,
Зрадливу, вірну, оглашЕнну
Спивай до дна!

Одна,
Одна така в цілому світі –
У шоколадній ненаситі
Танцює палко серед квітів
У стилі ню.

Вогню!
Вогню її стрункого тіла
Торкавсь повільно і уміло.
Ніч-тропіканка погасила
Зорі свічу.

Не чув…
Відчув
У барвах Лю.

15.09.2010

Моя жагуча Сеньйоріто,
тобою пломеніє літо,
до тебе прилипає світ,
очей моїх пруткий політ.

Кради мене, цим ритмом, танцем –
охоплюй стегнами у трансі,
чаруй у рухах запальних.
Тебе я відчуваю в них.

Яка гаряча серця битва
оголює слова, о бритво.
Пелюстя одягу тонке
уяву гріє, мов саке.

Воно стікає і хвилює,
скрипково, пристрасно малює
переплітання хтиве тіл.
Зникає дах і небо – діл.

Тобою в танці я нап`юся
по вінця. В коливному русі,
тебе від ґудзиків звільню
на ноті лю`. У фарбах ню

переливатиметься ласка,
метеликом назвемо казку,
а поцілунком – дивну мить,
де тільки млість живе і ми...

Де нас нема – там тиша гасне
у неповторних нотах-пасмах,
виношує екстазне 'так'
і серце губить в танці такт.

(Caramba...
F..k)
14 Вересня 2010

Карамба! Самба! Сеньйорита
Текілою в тобі розлита,
Їй сплачуєш гріховне мито…
Це ж так підступно оголити
Лате стегна!

Уже давно ти нею мариш,
В уяві злій палких погариськ
Себе у ній кавОво вариш,
Без цукру кров’ю розчиняєш –
Паруєш сам.

Карамба! Хижа сеньйорито,
За тебе, певно, варто вбити
Чи хоч раптово полюбити,
У тропіках твоїх згоріти –
Єдина суть!

Та самба іскри висікала,
І рухів стегон мало, мало,
Начорно коси розметались,
Вона тобою вправно гралась –
Облуда снів!

Карамба! Самба! Лиш браслети
І рук зміїні силуети,
Розвінчана ущент портретом,
У сукні, пасмами роздертій, –
То – скорпіон!

Ліліт вогню, спокуса вічна,
Так шоколадно-еротична,
Не проникаюча – дотична,
Так хижо-стрімко-блискавично
Заводить! Ах…

Карамба!!!

F..k!


04.09.2010

Ця смаглявка , в якої три ноти смугасті «до»
Танцювала на вулиці тепле лате латини,
І здіймалися руки угору: ходи, лише, в мій полон!
Бачиш, я яка мрійна, половина всього, половинна!
А пір’їнка надії легенько лягала на кучері пінні,
І весніла бажанням блаженним край моря: дін-дон…

Хвилі мили тривоги блондики в зеленій сукні.
В голові – недоучені ігреки, діти, милий розкручений,
Попід серцем –розхожені муками кицині кручі.
Поміж ребрами – квіти горіли пахкими звуками,
Розкладала себе на слова, на рими й доручення,
А латина бриніла і плідно у витоки стукала...

А руда викладачка, у сіточці в стилі «ню»,
Що цілком, врешті, в тему, де море боронить літо,
Діставала із пазухи - будду, бруньки і приватні мітли,
Й шепотіла співуче: стихії землі, і води, і вогню,
Розіпніться в повітрі, щоб карта упала на квити!
Щоб тату на тілах віддзеркалила магія лун.

І зійшлися всі три. Невагомі, п’янкі і блискучо-плинні.
Море, може, й Карибське послало до них піратів.
Як змішалися в ньому біляві, руді і чорняві патли,
З якорів познімались брунатних перлини фрегати,
Бо лате і латина , а зверху – хай кавова піна!
Бо гарячих богинь не зачиниш аббатом за грати.

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

Тіло болить, ніби мальва, натягнені руки.
Танець нагадує вени Христа на Голготі.
Він оддає себе вічному дотику пальців,
слово стискає і боляче стримує в роті.
Танець нагадує хрест, що існує, як тіло.
Гострі рулади відмучаться в шиї до рання.
Вимоли плечі, віддай мені серце в повітрі!
Впала б і чула б, як плаче то сойка, то каня.
Хто дав цей танець, в якому жаска і розтята?
Вірю, що падаю в небо. Вагітна. У платті.
Кроки з межі по синкопі, у ребра й навіки…
Білий вогонь випікає мовчання в багатті.
Тіло болить – хрест і рана – а ноги зникають…
Гасне повітря, стрибає доверху, до краю.
Тиша – ознака найвищої ноти на світі.
Танець триває – і я твою руку тримаю.

2010

Бій кастаньєт і подихи гітар,
і та, чий осуд кидає у жар,
іде на мене у вертепі димнім,
і віяло рве погляд повен чар!

[О бийся тихше серце матадора,
розправа не повинна бути скора!]


Високі груди більше не в полоні -
а я ж учора прикладав долоні! -
всміхаються у тисненні тканиннім.
Тріпоче жилка серцю в такт на скроні.

[О матадоре, ціль твоя зухвала,
чого б це перемоги так жадала?!]


Яріше бій і спалахи гітар!
Підносять руки пристрасті тягар
і б’ють об кам’яну підлогу – винні!
- "Це ж ви несли йому кохання дар!.."

[Здіймайтесь вище руки-бандерильї,
усе підвладне чоловічій силі!]


О пальці-змії, рухи непокірні,
примхливі стегна іншому вже вірні?!
І губи зверхньо_усмішкою_плинні -
чи на однім я вистою коліні?!

[О як спекотно нині! Сонце люте,
противнику мій – ні-чи-ї не буде!]


Недоторканна?! Полум’я гітар!
І брижів світла плавлений янтар
довкола шалі кинутої вгору.
І каблуків за розсипом удар!

[Лише на мить спізнилась моя шпага,
коліна підігнулись. От і плаха...]


Вщухає з криками гітар заграва.
О як заводить ця, твоя, постава!
Не обернешся навіть для докору?
Та краще ніж у груди, чуєш?.. Браво.

[Твоя арена повна, матадоре,
противнику твоєму нині горе!..]


2010

Планета палаючих скал:
Розпечені плити базальту
І вітру скаженого шал,
І сполохи з-за горизонту.

Розлючені надра ревуть,
Уверх вивергають каміння,
І лава кипляча, як ртуть,
Пливе із жахливим шипінням.

День білий змінився на ніч:
Ні сонця, ні неба, ні барви…
І попіл летить зусібіч -
У сутінках все і у хмарах.

Оце так зустріла весна:
Вогонь - замість маю-розмаю...
Картина прекрасна й жахна -
Мо', й пекло отак виглядає?

Вулкану пекельного піч -
Як грішникам засторога:
Дивіться - і вже не грішіть!..
Ідіть - й пам'ятайте про Бога...


16.05.2010

Мистецво тіла, витончене світлом –
в устах приховую лише спокусу,
призупиняю дихання завіти.
Сю одержимість жилами чавити б,
сей часу клин і самогубця мусить –
і вижити себе, і скам`яніти.

Жагучий присмак танго – очі з блиску,
змайструє дві стріли, наносить меду
уста де... Серце переб`ється часто
і до упаду – рухи танцю красти б,
пірнати в забуття – у ласки Лету.
Язик не жалиться змією, слизько.

Адреналіну бандерильї – "хочу" –
строкато-веселкове в слові.
Його ранимість, ніби вітру подих
на крила. Танцю віроломна кода.
Сі рухи перекладені на сповідь,
вимова мови тіла ероточить.

23 Лютого 2010

Дві щасливі закохані тіні
навколо вогню жертовного
танцювали танець кохання.

Ці тіні – це наші тіні.
Це ми, наче Сонця діти,
мали танець цей танцювати,
і, вогнем священним зігріті,
тандем непорушний складати.
Та цей танець ми пропустили.
Я чекала, що ти підійдеш і запросиш.
Ти вважав, що цей танець – білий.
Стоїмо осторонь, розчаровані й тихі, мов миші.
Наші тіні від нас мудріші.
Вони швидко від нас відділились,
і у танок жагучий пустились,
показавши нам, як треба жити,
миттю кожною дорожити
на конечному балу життя.
Під чаруючі звуки гітари
танцювали тіні, сміялись,
і у щасті п’янкому купались,
кожну мить беручи в майбуття
на чудовому святі життя.

Бал скінчився. А ми й не почали.
Танець свій в душних хатах проспали.
Ми ж розумні, не тіні прості.
Мудру заповідь зігнорували:
Хто байдуже сидить в самоті,
щастя тих обійде у житті.

В ніч містичну Івана Купала
одиноко вогонь догоряв.
Тіні тихо на землю упали.
Їх ніхто із собою не брав.
Жоден з нас їх, на жаль, не чекав.
Другий раз нас уже не запросять
на долину, де зоряні роси
і де тіні кохання танцюють.
Шанс лиш тим, хто чекає, дарують.

07.07.2007 00:07

Де біла ніч.
Де плавиться залізо.
Де у розпечених пісках самум.
Де громовиці тишу ріжуть грізно.
Де навпіл небо, і по венах струм.

Де стогне лід.
Де сніг на квіт у травні.
Де на кориді плащ і кров – одне.
Де скелі й море у протистоянні.
Де миттю крок над прірвою майне.

Де перший раз,
Достоту, як останній.
Де мій надрив, і де політ його! –

Я вірила мелодії кохання,
Та це було лише п’янке тангó.