Вітер по-зимовому війнув,
Одшуміла золотава злива.
В проблисках останніх бурштину
Догоряє жовтень чарівливий.

Наче наяву я бачив сни -
Він крутив з паняночкою танець --
Красень місяць, легінь осяйний --
Осені розвихрений коханець.

І багряною вже кров’ю стік,
Від руки ревнивця ж бо загинув.
Голий, сірий вбивця-чоловік --
Прийде листопад йому на зміну.

30 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Відсвіт сонця на деревах тане,
Мов світила денного маяк.
На повітря ніжне і духмяне
Навалився вітер-холодняк.

Щупальця свої простяг морозні,
І на руки бореться з теплом.
Скрипалеві рухи віртуозні
Враз немов судомами звело.

Не лунають нарікання жодні,
Не здається ворогу ніяк.
У небесній розчинивсь безодні
Знавіснілий вітер-холодняк.

4 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Погожий день за обрій закотивсь,
І нетривке тепло забрав з собою.
А сіро-біла сталевидна вись
Війнула ледь помітною журбою.

І владно вечір простір оповив,
І сіть свою від сутінок накинув.
І угорі листочки — ледь живі --
Тремтіння пробирає безупинно.

А ще недавно літечко було,
І відсвітом смарагдовим сміялось...
Розвіялися спека і тепло
Від холоду брутальної навали.

2 жовтня 7529 р. (Віж Трипілля) (2021)

Як хороше в саду передосіннім,
Мов ночі мерехтіння — спів цикад.
На вітах — злагідніле шурхотіння --
Їх вітру заколисує рука.

Все затихає. Лиш химерні тіні
Хитаються нечутно уві сні.
Далекі зорі у блідім цвітінні --
Являють личка в променях сумні.

В повітрі щем витає безголосий,
У серце закрадається жура.
Мов руки здійняла вітально осінь,
Тепло й смарагди в літа відбира!

25 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Як хороше до Криму* утекти,
Цикад наслухатись до оніміння...
Вкраїнець ти, господар в ньому — ти -
Останнє ловиш сонячне проміння.

Між ворухких, густих смарагдовіт
Висвічує руденькою косою
Сосна усохла — в цей мінливий світ,
Іржавою пишається красою.

В гіллі густому птаство жебонить,
Високі трави легітець колише.
І темрява свою спускає сіть
На сад, що весь тремтить в обіймах тиші.

Ще місяць не засвічує ліхтар,
Та виникає враз небесна нірка
Між нерозчесаної вовни хмар,
І випірнає блиском перша зірка...

5 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Жовті нарциси –
Сонця ковток,
Прагнення висі,
Світлих думок.

Іскри емоцій –
Бризками з вуст.
Літо невдовзі.
Зимно чомусь.

Ото ідеш, а навкруги – весна,
нова, пахуча і різнокольорова…
Я сам себе сьогодні не впізнав –
по жилах кров вирує оркестрово!

І я носій – її бокал.
І сонце не помре від жовтої гарячки,
воно тривожить світ на одчайний вокал –
на все живе напала нетерплячка.

Розбігались коти на лоскіт хромосом,
надулись голуби, медують абрикоси,
товстішають томи зелених аксіом,
а в лимонаді тонуть перші оси…

І хочеш втнути щось в кінці кінців,
щоб з ніг на голову комусь крутнулось,
щоб Фіґаро у чорта в кулаці
на тому світі легенько гикнулось.

Та й втнеш, і утечеш, і пропадеш
серед людей, трамваїв і мелодій,
в портретах перехожих оживеш
чи як дивак, чи як пустун, як злодій…

Розмокніть, сухарі! Уже давно весна.
Уже позаду зимні інциденти.
Я не боюся випити до дна.
Моїй весні – мої аплодисменти!

13 квітня 1989 р., Київ

На горі далекій і високій,
де ще є герої із казок,
рискає по лісу одинокий
і забутий сіромаха вовк.

Ау! ау! – лунає вечорами.
Ау! ау! – відлунює луна.
У лісі одинокими вовками –
блукає він, а може, і вона.

Вечорами, поки сяє небо
і немає іншої краси,
кличуть одне одного до себе
виючі у небо голоси.

До зорі, коли линяють зорі
і заходить місяць молодий,
мало що міняється у хорі–
хочеш вий, а можеш, то не вий.

Ау! ау! – із вечора до ранку.
Ау! ау! – і душу – на замок.
І лапою махне на сіроманку
колоратурний одинокий вовк.

04.2021

Закортіло літепла кульбабі...
і нема метелика... йому
цього року вистачає зваби
зимової снігової баби,
а вона не відає, – чому?

Вкрилось небо сизою імлою,
Сяє вечір тихо вдалині.
За Дніпром - неонові вогні...
Як, мій саде, скучив за тобою!

Перейду кущі і переліски,
І немов спалахують в гаю,
Душу розтривожують мою -
Як дівчата, молоді берізки.

Далі в зелень чарівну порину,
І піду крізь неї навпростець.
Мружить очі сизий ялівець,
Розкошують голубі ялини.

Пробиває млу Кассіопея,
Ми отам замріяні ішли,
Тут стояли, як у сні, коли
Цілував так солодко тебе я...

13 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021) НБС, оглядовий майданчик неонова ріка. 22 г. 01 хв.

Кружляє листя у швидкому вальсі,
І осінь вже відходить в небуття...
Але я до сонця простягаю пальці
Й прошу у нього вороття.
Воно ж з мене сміється гірко,
Своїм промінчиком цілуючи чоло,
А потім утікає швидко,
Вставляючи в душі п'янке жало...
Небесне тіло так безжально
Забрало теплі спомини собі,
Щоб потім, зовсім безпохвально,
Віддати їх усі воді...


2017р.

Зимовий день. І вітряно у парку.
Повітря аж пронизує тебе.
І зазирає вітер в кожну шпарку,
Неначе нишпорка із КаДеБе.

Навіяв снігу. І прасує свистом.
І сад у білім смокінгу. Дива.
З трави зелених гудзиків намисто
Півколом на піджак понашивав.

Зима вернулася і порядкує -
Січе, завією все холодить.
І щуляться берези, сосни, туї
Від коренів самих до верховіть.

І затремтів ясний і збліднув обрій.
За хмару ухопив мороз його.
Розтікся Велес ув усмішці добрій,
І сивиною огорнув обох...

28 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Поволі днина догоряє,
Парує тихо так земля.
Лишає сонце в тихім гаю
Рожевий відсвіт між гілля.

Усе тьмяніє напочатку -
Кущі, дерева — як стіна!
Імлу враз прорізають цятки -
Вогні із кожного вікна.

І темрява святково дише,
Мов усміхається де-де.
І вогневіше, веселіше
Вервечка світлячків гряде.

Імла розсипалась на шмаття.
Усюди — сяєво ясне.
Мов хтось розпалює багаття,
І сад от-от ним спалахне!

2 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Перекипів зелений шум
у золоті розмаю
і огортає душу сум
оголеного гаю.

Летять до ирію птахи
за обрії далекі
лишають гнізда і дахи
оперені лелеки.

Несуть на кожному крилі
мої дитячі мрії,
що на подвір’ї і землі
розвіяні як пір’я.

І залишаються мені
за перелазом тину
одні пейзажі та сумні
картини карантину.

Заманює у хащі ліс
дарами урожаю,
де у корінні між беріз
опеньки визирають.

Іще жаліє листопад
горобину й калину,
а те, що затіняє сад,
чекає гільйотину.

Ясою віють небеса...
сльозою капає роса...

у сивині туману
палають де-не-де кущі...

переполіскують дощі
осінню ікебану.

11.2020

Музика осіннього дощу
Чується надворі крізь фіранку.
Водяну завісу опущу
На печаль замисленого ранку.

Щось вона шепоче, шелестить,
Сріблом посипає тротуари.
І вив’язує за ниттю — нить,
Філософські пише мемуари.

І “легато”* тягнуть скрипалі
На химерно-хмарних диво-струнах.
Флажолети, паузи малі -
Мов різкі і пристрасні цілунки.

Як ударні, барабанить дах,
Ніби черги строчить з кулемета.
Дощ гойдається на всіх вітрах,
Мов чергуючи падіння й злети.

На “димінуендо”** тихий стук -
Поять краплі темінь асфальтову.
Шумовиння чарівливий звук
Навіває пісню колискову.

*Легато (зв’язний звук) — італ. муз. термін.
**Димінуендо (затихаючи) — італ. муз. термін.

14 вересня 7528 р. (2020)

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.

Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й обчислено,
як його зубами дно все ввіслано.

Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…

Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…

У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!

Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робіками Крузами!
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…

7 липня 2007 р., Богдани́

О, бджілко золотава, маленька трудівнице!
Не відаючи втоми, летиш в полон левад!
Де липа медоносна й червона медуниця
Довкола розсівають медовий аромат.

Нап'єшся знов нектару, чарі́вна мандрівнице!
Скупаєшся в акордах пташиних серенад.
Поніжишся в блискучій, смарагдовій травиці,
Занурившись у співи розчулених цикад.

Та раптом хмари в небі розірве громовиця!
І ти втечеш, забравши, медовий свій цукат.
Ховаючись від зливи, спочинеш у домівці,
Щоб потім знов вернутись в розкішний диво-сад.

О, бджілко золотава, малесенька служнице!
Виблискує в загравах твій сонячний наряд!
Життя твоє коротке, мов рання зоряниця,
Яке краде безжально невтомний часопад.

Полинеш в потойбіччя, забравши таємницю!
Загубишся в безмежжі під срібний зорепад.
Наступного вже літа нова твоя сестриця
Збиратиме нектари на просторах левад.

22. 07. 2020

У леті літа виринає пам'ять,
в якій живе навіяне у сни,
і міражі забутої весни
на мить одну являються і тануть.

Заполовіли вруна ярини,
уже й озимі колос викидають
і я́сені, дитячі ясени́
із далини мої літа вітають.

І ясно, що до осені іде...
Рудіє осока і де-не-де
калина опадає на отаву.

І, як учора, майже наяву,
іду косити в'ялу мураву,
але не нарікаю на уяву.

07.2020

(англійська легенда)

Зібрались якось різні птахи світу
Й сороку стали всі гуртом прохать
Аби вона взялася їх навчити,
Як саме треба гнізда будувать.
Бо ж славилась сорока поміж ними
Своїм уміння гарно гнізда вить.
- Ти поділись уміннями своїми!-
Взялися усі дружно говорить.
Сорока ж дуже любить всіх повчати,
Пом’ялася для виду, а тоді
Сказала: - Добре, згодна показати.
Та тільки раз, отож, як слід глядіть.
Взяла спочатку і з багна зліпила
Щось схоже до кругленького коржа.
- Мені уже все добре зрозуміло!-
Озвався сірий дрізд, не побажав
Дивитись далі,сам подавсь ладнати.
З тих пір в них гнізда саме отакі.
Взялась сорока гілочки вкладати
На отой коржик із усіх боків.
-Ах, ось як треба!- голосно гукає
Тут чорний дрізд.- Тоді я полетів!
Отож гніздо їх так і виглядає,
Бо ж він дивитись далі не схотів.
Сорока ж знов багна понабирала
Й обклала шаром гілочки оті.
- Все далі ясно! – тут сова сказала-
Та й час уже прийшов мені летіть.
Тож так, як слід собі гнізда й не вила…
Сорока ж гілочок іще взяла
Й гніздо іззовні ними знов обвила,
Зв’язала їх гарненько, як змогла.
-Це саме те, що треба! – процвірінькав
Тут горобець і теж подався десь.
Йому гніздо, як слід зробити ліньки,
І ліплять, що, мовляв, і так зійде.
Ну, а сорока далі майструвала.
Ганчір’я, пір’я відшукала та
Гарненько ними все гніздечко вслала.
Що, навіть, шпак промовив: - Красота!
В шпака, і справді, затишне гніздечко,
Бо ж він сороку слухав довше всіх.
У пух м’якенький відклада яєчка,
Висиджує там пташенят своїх.
Сказав то шпак та й полетів робити.
Всі розлетілись по одній одна -
Хто політати, хто гніздечко вити
Зосталась лише горлиця дурна.
Сорока ж все працює, все ладнає,
Показує, як класти пух та мох.
Аж гілочку упоперек вкладає
І чує: - Мало двох! – та, - Мало двох!
Але сорока: - Досить і одної!
А та їй: - Мало двох!- знов завела.
Сорока глядь, а крім її самої,
Поблизу лише горлиця й була.
Розсердилась вона та й полетіла
І зареклася вчити гнізда вить.
Тож кожен ліпить, як кому схотілось,
Бо не бажав тоді, як треба вчить.

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішнику ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни
і берег тримає й майбутні човни.

Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

Тепер заповідником зветься земля,
де все доведеться почати з нуля,
де в штучних лісах можновладці такі ж
стріляють усе, що тікає скоріш.

Ламають ліщину вже вкотре підряд,
укотре підряд прокладають асфальт,
а небо гойдається, і де-не-де
підніметься птах та й пробитий впаде.

29 липня 2002 р., Богдани́

Гуляє літо за лісами,
усе очікує весну,
аби явити вечорами
погоду теплу і ясну.

Але і дні такі негожі,
і ночі іноді такі,
що й соловей іще не може
співати арії п'янкі.

Калина зацвіла у лузі,
сумують одуди нічні,
заполовіла на окрузі
озимина по ярині.

Очиці котики протерли,
фіалки сяють лугові
а буйні роси, наче перли,
порозсипались у траві.

Ось-ось приїде літо п’яне,
аби цей сірий ранок щез
і поки вечір не настане,
засяє ладо із небес.

І знов уява оживає –
синиця солов’я вітає,
зозуля – сойку, а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
у небі синьому лунає
сумне лелечине, – курли.

01.06.20

Так липне ґрунт до підошов,
Волого в`язнучи зісподу…
Бо цілу нічку дощ ішов,
Лишив по собі прохолоду.

Лишив човнища темні він –
Набряклі, довжелезні, сині.
Пливуть по небу, як живі –
То вітер суне хмаровиння.

І подивовані ліси
Розкрили широко так очі…
Узяв хтось баржі на буксир,
Волочить виссю неохоче.

Схопивши враження нові,
Заусміхався сад рожево,
Магнолією він зацвів,
Вінцем засяяв королеви!

26 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я чую: йде весна,
нехай розтане сніг –
покотиться вода,
умиє тротуари.
І цей такий скупий
на легковажність світ
після зими
«лицем в грязюку вдарить».
Та й оживе собі,
адже відчує біль
у згорблених кістках –
і перше слово скаже!
А там вже й не спинить…
Штурмуй безмовний штиль
відродженою мовою пейзажів!

1 березня 1989 р., Київ

Знову віє, нібито, весною,
а вертає, наче, до зими
і усюди білою габою
заслані зелені килими.

Де-не-де синіють первоцвіти
у моєму сивому саду...
Завірюха замітає літо,
поки я до осені іду.

Домінує сіре і дволике,
поки ізольований стою...
Діє приморожений владика,
буря назріває у краю.

Тліє коронована зараза...
Не було такого ще ні разу,
як у високосний рік оцей.

На минуще не минає мода.
Зелень імпонує ще народу,
та зима виховує людей.

03/20

На тлі твоєї сонної печалі
сповільнюється час, зникає рух,
а соло тиші шириться в звучанні,
яке біда опісля всіх наруг…

Мій проліску над сірими снігами,
голівку підійми та й усміхнись.
Ти ледь живе, сліпе і моногамне,
не знаєш, чи оклигаєш колись.

Одужаєш! Залиш зимі хвороби.
Тобі нектарів квітень наточив,
щоб ти росло з нещасного нероби
у перший ряд найліпших молодчин!

6 жовтня 2007 р., Київ (у лікарні)

У садочку стояв абрикос молодий
У простенькій своїй одежині зеленій.
Із весною-красною зустрічався у ній
Десь пішла, лиш сказала:
«Почекай тут на мене.»
Він стояв, видивлявся –
де ж поділась вона
Так хотілось плодами її одарувати.
Але не поспішала його люба весна.
Чи забула, лишила одного тут чекати.
Вже і літо минуло, промайнуло за мить,
Навіть не зупинилось, не спитало нічого,
Чому він одиноко у садочку стоїть,
Чом такий невеселий нині вигляд у нього.
Аж вітри протрубили,
що вже й літо пройшло,
Пані осінь-багачка колісницею їде.
Перед нею на південь утікає тепло,
Розкида павутиння по сво́єму по сліду.
І побачила осінь абрикос молодий,
Загорілася зразу незборимим бажанням,
Зупинилась, шепоче: «Буде він лише мій,
Лиш мені подарує своє юне кохання».
Вже ж вона шепотіла йому ніжні слова,
І куйовдила чуба, заглядала у очі.
Вітер їм про кохання вічну пісню співав
І густії тумани закривали їх з ночі.
Він забув свою милу, він кохання забув,
Його очі засліпли від дурману отого.
Голос розуму свого
він, здавалось, не чув.
Щось чуже поселилось
в серці юному в нього.
Осінь щедрою бу́ла за кохання із ним,
Одягла його в шати дорогі золотії.
Мабуть, добре їй бу́ло із таким молодим,
Але вітер холодний скоро й зиму навіяв.
Осінь враз спохватилась
та і геть подалась,
Доганяти, напевно, бо і так забарилась.
І обсипались шати з абрикоса ураз,
Від багатства чужого
й сліду не залишилось.
Зовсім голим нещасним
зиму він зустрічав.
У житті у людському теж буває так часто:
Хто кохання єдине на багатство зміняв,
Той ніколи не знайде свого
справжнього щастя.

Я вдихаю свіжий аромат

Надзвичайно терпкий, дитячо-ігровий

Переливається нотами смаку



Ти плюєш у мою кружку

Більше не усміхаєшся напружено

Постукуєш ніжкою об асфальт



Форма речі розпливається

Голос лунає повсюдно

Найперші заголовки шпальт



Я виходжу в найближчий ліс

У світ природи тіло переніс

Лягаю на порослий мохом камінь



Ти дивишся з-під дерева, мов лисиця

Ти одночасно прикрилася хащами, і нам дійство сниться

Зиркаєш тихо і хитро



Віє вітер, котяться пустинні гілочки

Бринить надія, гукають інакші, що основу знайшли

Тим часом засвітилася зірка



Я починаю спершу кричати, бити міцну твердину молотом

Тоді відходжу в тінь, вдихаю віяння темряви й порухів

Закриваю очі, усміхаюся, відчуття повільно підкочується



Ти лазиш по гілках, темно-сіра пантера

Очі королеви, гнучкість лева

Готуєшся стрибнути і пристрастю з'їсти



Ми врешті сходимося, танцюємо, по-бісівськи й божественно викрикаємо

Змішується вогонь пекла і блаженство раю

Тоді ми поруч один одного, мовчки питаємо



Дивимося в очі самі собі:

"Свободу ми маємо?"

- "Так!", паралельно гукаємо й обнімаємося.

2020

Ангели сіють зело,
мають поети таланти
чути у вірші тепло
і запашні аромати.
Запахи мають слова:
авгури, ирій, суниці,
ладан, рої, кропива
і куртизанки черниці.
Пахне мені осока,
чується сіна копиця,
сума, зеро, одиниця...
бачу омана яка –
тиха жура юнака,
а на душі – таємниця.

29.12.19

Червоний буйвіл п’є.
Вже в озері нема.
Повітря сохлим тхне.
По Африці – зима.

Червоний буйвіл п’є.
Є ніздрі повні мух.
На спині ґави є.
Води нема, є дух.

Він сильний, він ще п’є
уявну рідину,
де бегемот встає
і тупає по дну,

де тростина вмира,
і смерть – чеканий гість.
Це африканська гра,
де хто кого поїсть.

Чи тигр-тореодор
його сьогодні вб’є,
коли, мов кров з-під шпор,
червоний буйвіл п’є?

Чи пума не дарма́
в савані дожида,
коли для всіх зима –
однакова біда?

Гіпопотам упав
і покидає нас.
Мільйони чорних ґав –
в його останній час.

Немов один Адам
в мільйонах чорних єв,
зимує буйвіл там.
Він – сонце, воду п’є.

20 вересня 1994 р., Богдани́

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла розвітрюючи п’янкий букет флюїдів.
Дні впали в затяжний зимовий дрейф,
а сни дерев – у спогади друїдів.

У квітці з ельфом веснянка спить.
То першопро́лісок чи остання хризантема?
Йдемо́ крізь них – а сніг з-під ніг рипить…
Така проста земна музична тема…

11 травня 2003 р., Богдани

Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
просто він хотів прошмигнути непомітно.
Уночі, згортаючи традиційного килима,
він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

Було чутно, як він приголомшено охкає,
крекче, спираючись на горіховий костур,
б’є у шибку навпомацки лапами вогкими
і, спіткнувшись об щось, лід кописткою гострить…

Ранок видався дивним гідропарком інею
зі старим покаліченим горіхом в епіцентрі.
На херсонський квиток листопад виміняв
хризантемок дрібних білосніжні концерти.

6 листопада 1993 р., Київ

У тумані сіріють алеї,
серед осені кряче печаль.
І ворона сумує за нею,
і мені її мало, на жаль.

То завіється з гаю у поле,
то фарбує сурмою ліси
і у лузі неначе ніколи
не було ще такої краси.

То пишається горобиною,
то калиною біля ріки,
по габі за цією рікою
вишиває собі полики.

Завітає ця фея й до мене,
і кота подарує мені,
що примружує очі зелені,
і мурликає щось уві сні.

А сама помандрує у гості
у хороми хуги і зими.
Поки з нею прощаємось ми,
сіє росами із високості
подорожню імлу на погості
за журбою, що їде саньми.

10/19

Запасають жолуді дуби,
червоніють падуби і вишні.
Не ніяковіли би, якби
не були такі нагі і пишні.

Узялись у боки ясени.
Явір усміхається ялині.
І кольє опалу до весни
буде ще сіяти на калині.

У природи виїзне кіно.
Їй у ролі осені – морока.
Чагарі із нею заодно,
а в гаю осика – одинока.

Чуйну душу не лікує час.
І дерева ще ідуть у люди.
Он березу обіймає в’яз,
а береза обирає дуба.

Місію очікує зима,
та у неї інші ідіоми.
Осінь – незалежна. І сама
завітає у свої хороми.

Опадає золото руде
і руно на ризи падолисту
і на естафету урочисту.

А ота, яка за нею йде,
купідону кучері пряде,
а наяді – інію намисто.

10/19

Добирає урожайне літо
качани і колос до куля
і Ярило у піке зеніту
сіє павутини на поля.

І Покрова устеляє сіно
пеленою на нове зело.
По озимині її насіння
яриною ниви ожило.

А уже за нею фінішує
у високі сині небеса
кароокий жовтень, що існує
поки є ще в’януча краса.

Уночі замішує пастелі,
а удень малює міражі,
як Марія укриває землю
на краю небесної межі.

У свої сіяючі чертоги
одягає омофори тоги
і міняє опції меню,
та наймає сивого Борея
вимести усі її алеї
і неони магії вогню.

10/19

Нечутно, налякано, по-балетному,
тікає кіт од гріха подалі.
Його знайшли по нявканню фальцетному,
коли він кидавсь на велосипедні педалі.

А тут не миша, не пес, не опудало,
ні землетрусу найменші прояви,
а він навшпиньках, легенько, поплутано
тікає в ліс і спить під сухостоями.

Його робінзоном прозвали диким,
котом-бойкотом і сільською раною.
Як ніч, так зразу – тріщання й крики:
о! знов третирує всю флору з фауною.

20 серпня 1994 р., Богдани́

Знов печаль, але така пресвітла
До душі моєї припливла.
Наче сиво-білі хмарні мітли
Вичистили небо для тепла,

Що на землю сходило і мліти
В ньому починало все живе –
Зорі й трави пестощами літа
Тішилися й з ними – світ увесь!

Ніби з охололої плавильні
Подих увостаннє обігрів.
Ласки ті – прощальні, ностальгійні…
Скоро осінь стане на порі.

25 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе в серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не́ продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

22–23 серпня 1994 р., Богдани́

Нашіптує, нацьковує кругом,
Гуртом слона вкусити хоче гном.
Не вгомониться все вона ніяк –
Огидна інтриганка Шапокляк.

Орлиці хтіла вправити хребта,
А та наскубла добре їй хвоста!
І тут узяв звірюку переляк –
Гієну, не левицю, Шапокляк.

І тільки де не з`явиться на мить,
Од неї падла запахом смердить.
Дожовує все залишки здохляк
Спесива провокуйка Шапокляк.

Хвоста свого розпустить, як павич,
Аж уночі регоче з неї сич.
Ну як, скажіте, вилікувать, як?
Цю манечку величчя в Шапокляк?

Заготовляти сушкуватий хмиз,
Уже пора провітрювати ліс.
Бо хазяйнує в ньому абияк
Гієниста габздиня Шапокляк!

26 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У березі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

11 серпня 1994 р., Богдани́

Перетікає вже весна у літо,
Кульбаби сиві – в тополиний пух.
І смутком чарівливим оповито
І ліс, і гай, і поле – все навкруг.

Стоїть дозріла зелень ув обнові,
І марево пресвітле у очах.
Немовби жінка в сукні смарагдовій –
З туманом білосніжним – на плечах!

Немов би розквіт і немовби старість
Змішалися, з`єдналися в одне.
І по життю ідуть собі у парі,
Як ніч і день, веселе і сумне!

2 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Як хороше в саду. Весни останні миті.
Поволі гасне день поміж ясних беріз,
Що ледь помітним смутком сизим оповиті…
Ласкавий вітерець, немов на морі бриз -

Вигойдує собі травинки напівсонні,
І тьмяну хмар пастель штовхає в далечінь.
Дівочий сміх легкий зненацька сріблом дзвонить –
Змагає дрімоту, що тисне, як вночі.

Крадеться холодок поміж трави надвечір,
І сутінками хмара темна укрива.
Сідають соловейки на гіллясті плечі,
І щастя ллють навкруг закохані слова!

29 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Весною сповнена Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Родить задумавши каштанчики,
каштан біліє і соромиться.

Словами лікаря сполоханий,
щоб стати позитивно мислячим,
на зберігання у пологовий
направився у травні місяці.

У віці більше ніж поважному -
ймовірно передчасні стануться...
А ще лежить він, зауважимо,
в палаті, де палають панночки.

Медсестри, що їх обслуговують,
бувають часто нетверезими,
дратують гонором і мовою,
та допікають у мережаній

білизні вишні та шовковиця,
в рожевих пенюарах яблуні.
Каштан біліє і соромиться,
що непристойно він одягнений.

Хоч неважнецький стан теперішній -
від щастя свічечкою світиться,
чекає на веселий вересень.
Іще три місяці... А літечко

тендітним - смілці і шоломниці
привіти шле - зблизька ж, не здалеку.
Каштан біліє і соромиться,
мов не в спортивних, а в підштнаниках.

Весною сповнилась Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Створить замисливши каштанчики,
каштан хмеліє і ... соромиться.

05.2019

Весна звелить - і вмить бажання змеле,
але кохання зразу не спече.
Весна дзвенить, в траві князює джмелик,
але його правління не з мечем.

Позабував, чим володіє змалку.
Сів на недопалок старий, без тютюну,
на фантик висохлий, нарешті на фіалку
джміль опустився юну і хмільну.

04.2016

З музою розлучений, у відчаї
до натхнення я б не докульгав,
та побачив грициків уквітчаність
і готовність розцвісти кульбаб.

День давив сумними перехожими,
оточивши звідусіль дощем...
Я завмер, журбою переможений.
Врятувало диво це, бо ще

мить одна, і ладен був зарюмсати:
рими і метафори, ви де?
А тепер я вірю: на заручини
ви кульбаб цвітінням позвете.

Ви сріблястим блискотінням грициків
і рожевим сяйвом споришу
на весілля з Музою покличете -
на високих крилах полечу!

04.2016

Лагідний вечір квітневий,
Птаства легкий пересвист,
Ніби закохані леви,
Хмари вигойдують вись.

Небо блаватне втомилось,
І похилилось до віт.
Лащиться легіт об тіло,
Наче зманіжений кіт.

Мов з фіолету повидло –
Барв розтеклася пастель.
Вечір. Спалахує світло
В сірих очицях осель.

Тихо вібрує-тріпоче,
І релаксує в імлі
Ніжністю музика ночі,
Пестячи звуками слів.

7 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вітер, вітер, туман – тимчасова відлига у гаю,
Підіймаються вгору розхристані поли дерев.
Мов циганки у танці, що сукнями швидко метляють,
І змагаються, котра з них вище поділ задере.

Потім вітер ущухне. Дивись, і обвисли вітрила,
Що на щоглах нап`яті були ще, здалося, за мить.
За велінням Стрибога враз віжки небес попустило,
Що Пегаса уяви примусило в небо летіть.

Та не вірю чомусь, що у вітра стомилися длані…
У чеканні завмерла діброва тремка, говірка.
Навіжений, охоплений люто жагою кохання,
В тиші сили збира для нестримного свого ривка.

2.12.7526 р. (Від Трипілля) (2.02.2019)

Печаль там, де її не чекають,
Де вночі забувають про сон.
А вона пустоту відчуває,
І з серцем стучить в унісон.

Вона тиха і скромна жінка,
Що шукає місце в житті,
Де б знайшлася її зупинка,
Де б зустріли її в доброті.

Вона легка і дуже тендітна,
Тільки її не чекають ніде.
І до кожного так непомітно
Навшпиньках печаль іде.

А вона ж хоче теж опіки,
І як жінка, щастя й вогню,
Щоб хтось цілував їй повіки
І був за міцну їй броню.

Тож якщо завітає печаль,
Не цурайтесь її ніколи,
Бо і в неї є той ґрааль,
Що засліпить весь світ довкола.,
2018

А знаєш, Осінь теж колись кохала,
І пристрастно танцювала з Ним танго.
Секрети свої йому розкривала,
Цілувавши з жагою до ранку.

Його кружила в багряному листі,
Сонячним світлом вдень підіймала.
Сплітавши їх долі в червоне намисто,
Його до серця в журбі пригортала.

І Осінь безмежно була щаслива,
Їй так подобалось Його надихати!
До інших пір року не була ревнива
Чи тільки хотілось їй так вважати.

Та з часом на небі заходили хмари,
Все місто витрачало свої відтінки.
Губилась осіння краса й терпкі чари,
Все швидше горталися Їхні сторінки.

В Її звабливості дні останні,
Коли став тепліше Він одягатись ,
Зникала любов у Його торканні,
Додому став пізно він повертатись.

І знаєш, Осінь все ж його відпустила.
Розуміла: на нього чекає Зима.
Вона міцніше за все Його любила
Й втекла у вирій свій крадькома.

Але Вона обіцяла з'явитися знову,
Повернутись, та тільки пізніше.
І через три пори почнуть вони нову розмову,
Про те, що для них найрідніше...

2018