Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.

Немає слів. Буває - бракне їх.
Що я скажу тобі, смішна і тиха,
Як стомлена щаслива солов'їха,
По вильоті з гнізда пташат дзвінких?

У тишу цю вростає мото-рик,
І їй не шкодить. Змовкну на півслові.
Я просто той далекий материк,
Де, певно, і погости веселкові.

Залізний кінь гарячий і чудний.
Він довго мчав тебе заради миті
Цієї тиші. Білий Посильний
На двох одну світлину нам залишить.


Умань 2011

до дому пливу до рідноґо джерела
перлинка - лебідка там і росинка донька
Едина сім'я - кирниця любові
втамує спрагу дивоясного легінь-Місяця

завібрують гори Карпат від щастя
сонечко посміхнеться в рясному дощі
меду цілющого з пелюсток нап'юся
Любов - святе джерело бальзаму вічності

Я плюс Ти - це МИ назавжди
донька ти і я - щаслива сім'я
в горах небес ця пісня луна
вам любі родзинки мої
2011р.

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Не можу, брате, вибрати слова,
Тому доречно гірко промовчати.
Тобі до скронь хилилася трава
Й передзвін куль божився гартувати.

Ти не просив для себе світлих днів,
Хоча весна розквітла у рамена.
І пригорщ сліз сховають матері,
Й солодких фраз не скаже наречена.

Лише пройде відгомін сих тополь,
І в тихім сні свою побачеш хату.
І скільки вас, війною вбитих доль,
Чи хтось колись насмілиться сказати?..

Благословен ветерок поэзии - любви благодать.
Он донес до меня любимой аромат.
Тку тебе нитями небес узоры Радости,
Соединяя скрыжали души вечной юности.

Звезд жемчужина - Ты у меня одна,
Души твоей глубина достойна почитания.
Растворяйся в любви, ею щедро делись,
Чтобы у Тебя надежды все сбылись.

Наше будущее сегодня, оно так хорошо,
Прекрасными сотворим узоры полотна мы его.
Мы, как Восток и Запад - равны,
Так Солнце и Луна - Едины.

2011г.

А ви гадаєте, я - жертва?
І намір маєте - зажерти?

І через марні сподівання
Не засинаєте до рання?

Та киньте - вам же гірше буде! -
Даремні марення Іуди...

Бо засмієтеся на кутні,
Зіграють вам на вашій лютні...

А врешті - Бог усіх розсудить!
Бо є - Ісус, і був - Іуда.


14.06.2011

Я утікав, не знаю і чому.
Щоб болі знов не стали до молитви.
Лиш сива лампа, мій замінник дню, -
Як серце, що не може не любити.

Я утікав на полюси зими,
Ховався за стеблинами розлуки.
Які світи, які нудні світи
Із того схову вдалось роздобути.

І без зорі вода, неначе цвіль
Хоч гріє кров та не дає спокою,
До чаю вкинув замість цукру сіль
І випив не помітивши розбою.

Чи то світає, чи то вітер стих,
Просіявши одвічне неба жито?
О, як я звик! О, як давно я звик
До серця, що не може не любити!

У світі торнадо, де стих жалю блюз,
У світі, де радість наводить конфуз,
У світі, де зіверти замість троянд,
Стихає романтики стомлений ямб.

Фіксую лиш кроки Твої на віки,
Сліди на піску, на Голгофі душі...
Розтрощило серце торнадо зі зла,
Торкається ніжно квіт яблунь чола.

Фіксую зарубки на ранах смерек,
Пеньки замість лісу без гнізд і лелек.
Розкроєно розум на друзки із мрій,
На рій фарисейок і чесних повій.

Фіксую розморене сонцем дитя,
Що просить копійку на хліб, на життя.
Розірвано душу на клапті добра,
Шматини спокус, потайного гріха,

Опущені руки у вчителя муз
У світі, де бідність наводить конфуз,
У світі, де гроші замісто сердець,
Де тихо вмирають нездара й митець.

Фіксую словами мовчанку ягнят
У світі, де плаче книжок старих ряд,
Ноутбуки і файли — в канаві думок...
Запхати би духа в наступний рядок...

Та, Господи, чом та фіксація зла
Зорала несіяне поле чола
І дім на піску, де народ – за бортом...
Вуста лиш наповнені ситим добром.

У світі торнадо любов - як конфуз,
Фіксує душа тихий радості блюз.
Де Голгофа Твоя, мій Ісусе, була,
Там урвалась фіксацій струна...

Пyстинь
Валерий Гребенюк
.
Фiлiжанка залишилась волi
Iз фьолдалy забутих столiтть...
Серед барлiю в дикому полi
Старий Пустинь в зажурi стоїть.
.
Дерев'яний з розбитим вiконцем
I Кpиласом нездалим своїм--
Вiн покинутий долею зовсiм--
Пiдневiльник пpaльських руїн.
.
У самотностi тiльки надiя,
Ще чекає мирян iз села...
Та забутi прадавнi повip'я
I стезя бодлаком заросла...
.
-- Чи розкриєш свої таємницi,
Де iгумен, твiй бог та суддя?
Та залишенi давнi Каплицi:
У безбожностi шанец буття.
.
Ще всеношна у мрiї лунає...
Загубився у нетрях стихар...
Про єктенiю щиро благає
Преокрутний у душах тягар!
.
Сподiвання годити на прощi...
Та залишений рейвахом тут!
Найсвятiшi зпатлюженi мощi...
Не розiрвеш самотностi пут!
.
Святий Пустинь чекає весiлля--
Вельми вipить в казковi дива!
Духоборiв навколо свавiлля
IЧервона у душах ґаба!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105280834

Кудою , Господи, ітиму
До вічних брам Єрусалиму,
Коли усі дороги світу
Ведуть до Риму?

І як до Тебе перелину
На серця радісну гостину,
Коли зла темінь огорнула
Земну долину?

Шляхи нерідко прокладають
Отці до пекла замість раю,
А я до Тебе , милий Боже,
Прийти бажаю…

06.06.11.

Коли почуття переповнюють душу,
Коли літає над хмарами тіло,
Я зовсім не хочу, та мушу
Знову стрибати у прірву,
Тікаючи від усього чи від самого себе.
Бо ж це все даремно,
Немає мене для тебе.
То ж хай буде в моїй душі темно.
Темно, як у тому лісі,
В якому блукатиму після життя завіси...

2o11

За кордоном життя – трансформація .
А дорога туди , то – перкусія .
Хто поїде із нас – аберація .
Не чіпайте мене , бо не в дусі я .

Бо знесилена я , і знедолена ,
І заболена , і відчужена .
Непосильною працею зморена,
Між своїми віддавна загублена .

Як злочинець , додому вертаюся .
В голові нищівна аб`югація .
Я загублена і ніколи не знайдуся .
Не зворотня моя трансформація .
Травень 2011 р .

Цей час тривожить лиш відплатами
І скиглить за скляними стінами –
Поминки наші не відплакані,
Могили наші не відспівані.
Процесії: відправа за відправою
Проходять у замислене відчуження –
Присяга Богу чи дияволу:
Потьмарення в очах твоїх розвужене.
Бо сенс не в тому з ким ти зараз й чим.
Із рук розірване спадає сухожилля –
Мовчить содомно наш Єрусалим,
Ми без поняття: жили чи не жили.
На грані снів, межі добра і зла
Ця стежка стоптана байдужими роками.
В стражданнях ріс. У муках ти росла,
Згрібала жар худющими руками
Моя свідомість – християнство – не іслам;
Зернини щастя порозкидані на каменях.
Я в потойбіччя все тобі віддам –
Ти ж, душу відлікуй розхристану, поранену.

06.05.11

Затьмарення у хворої пройшло,
вона всміхнулась, потихеньку встала,
відчула знову сонячне тепло,
яке віками хмара закривала.
Співають: "Ще не вмерла...", - її діти,
І смерть сказати "Вже!", - не раз хотіла,
Та хто від Сонця в світ приходить жити,
Той не вмирає ні душею, ані тілом.
Бог Сонця так сказав доньці своїй:
"Прокинься!
І знай, Ти не раба, моя дитино,
Не дарма імена Тобі давали -
Аратта, Русь, а нині - Україна.
Твоїх дітей забрали в рабство Боже,
Поставили молитись на коліна.
Хіба Любов таке вчинити може?
Прокинься, схаменися, Україно!
Тебе рабинею Твій Бог не назове,
Дітей не буде він єлеєм присипати,
Пора відкрити дихання нове,
Дітей з колін давно пора підняти!"
І Сонячна Донька відкрила очі,
і підняла дітей на повний зріст,
Сини могутні і прекрасні доньки
Згадали свій талант й до щастя хист.
Згадали, що Земля для них - це мати,
А не брудний могильник-полігон,
Згадали, що пора собі сказати,
Що цар земний для всіх один - Закон.
Наука і Культура - дві цариці,
А Бізнес - наймоторніший козак,
І що в омані жити не годиться,
І правда - це найліпший добрий знак...
... Та й повернулись діти з-за кордонів -
Доволі бути наймитами в світі,
І зацвіли в давно забутих селах
Казковим розмаїттям диво-квіти.
Дух аріїв прокинувся могутній,
І страх розвіявся, як вранішній туман.
Доволі вже стояти на розпутті,
Не знаючи, де правда, де обман.
І відродилась, як не раз було,
Країна-мрія, казка калинова.
... Затьмарення у хворої пройшло -
Своїх Богів Вона згадала Слово.

Рань...
на душі христово.
Стрінув у серці Бога
щирого і сумного,
з перших, розп’ятих словом.

– Тесле колиски тиші,
гостра твоя теслиця.
Він промовчав і вийшов,
ніби з вогню церквиця.

Гримнули двері висі,
вікна замеркотіли.
Янгол в мене дивився,
мов крізь кольчугу – стріли.

– Хочеш,– питав,– до Нього?
– Вийди зі себе в спокій
світлим, на зло убогим,
стань животворчим соком.

Синь...
підбирав на кому –
пнувся строфою далі.
Ніжному й нечужому...
море лишив печалі.

З інших, речей забутих
й рідних до посивіння,
вирвав собі нечуте,
здатне на омертвіння.

І на краю долоні
лодь загойдало світу.
Довге моє безсоння,
довше за видих світла.

9 Травня 2011

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Ти бачила?
Чорнобиль почуттів
прошепотів своє холодне слово.
А я?
А я ще не доріс
до смерти.
Ти - померти вже готова.

Ти чула?
Променевий смерч
затанцював на втрачених надіях.
Я цього заслужив,
мабуть.
А ти?
А ти не заслужила?

Ти знаєш?
Там де виріс хрест,
здається, все торкнулось зони страху.
А я живу.
І ти таки живеш.
Чекаючи
незвіданого часу.

Ти бачиш?
Великодній дзвін
задумався над віщим своїм словом.
І я повірив.
Чи повіриш ти?
У третій день
з уже порожнім гробом.

Нехай звучить Всевишньому хвала !
Душа сьогодні співом ожила,
Врочистим співом…
І ліси, і гори,
Усі Його величні дивотвори
В мелодії священній зацвіли,
Переплелись у сонячні узори…

Щебечуть ранки, росами дзвенять,
На зустріч Дню букетами летять
Оркестри цвіту…
Зеленаві віти
Горять, іскряться – справді самоцвіти
В листочку кожному свій притаїли блиск…
О вічна Провесінь, твої не в’януть квіти !

Куди не глянеш – звучно полились
Псалми життя, сяйну пройнявши вись
Одвічним смислом…
В білому хітоні
Буйніє вишня… В ніжному полоні
Щезає безшелесно цілий світ…
О Вічна Юнь, моря твої бездонні.

Священні плеса Духа… Преясні,
Пречисті Мислі, ви земній весні
Даруєте снагу…
Без вас не виростає
Травинка жодна… Серце не співає
Пісень веселих… Благодать Свята
Усю Вселенну Духом напуває.

Ведуть на страту, а Він йде, немов Дитина .
Ось вже Голгофа, де Твій край, Твоя вершина.
Ніхто не знає, у чім є Його провина,
Ведуть розп’ясти на хресті Людського Сина .

Довкола люд, холодний піт, байдужі спини .
Ну не мовчи , скажи Ти їм , що Я - не винен.
А поруч учні, і брати, і рідна Мати,
Їм не дозволять, щоб Тебе навіть обняти .

Ти сам один, Ти сирота, і в цю годину
О, навіть батько із небес не скаже: „ Сину... „ .
Сміються з Тебе і глузують темні люди:
Видовищ хочуть, хочуть бачить ці наруги .

Ось кинуть хрест, приб'ють до нього Твої руки,
І піднімуть Тебе уверх терпіти муки.
Вінок терновий - голові Твоїй прикраса,
Таблиця зверху „Цар Юдейський" - як гримаса.

Хто цей народ, ці люди є - вони ж потвори .
Невже на це Ти їх обрав, о горе , горе!
Ніхто не кинувся Тебе з них рятувати.
Для них прийшов Ти, щоб Тебе отак прийняти.

Йому так важко цих людей порозуміти ,
Та Він - Син Божий, і повинен все стерпіти .
Тече із рук Твоїх на хрест благословення,
І кров оця для грішних них стає спасінням.

Закрилось небо, Бог в тривозі, а чи в смутку?
Злякались люди, повернувшись до розсудку.
Благально очі Син до неба підіймає :
„ Прости їм, Отче , що творять вони - не знають!

Я все вчинив, як Ти хотів, сльоза остання -,
Спаси Ти їх , що дав Мені, Моє прохання „.
Чи зможе хто любов оцю Твою збагнути,
Чи здатен світ Твою цю жертву осягнути?

Лягає паморозь на пересохлі трави,
Промінням сонце місто обiйма,
I чує вже знеможена зима
Квітневих радощів нечувані октави.

Лишилося сім днів до часу слави
Господньої. Здригається пітьма,
Бо гілочку верби малюк трима,
Мов перший спалах грізної заграви,

Що провістить завершення вiкiв.
Єрусалим не істини хотів,
Не відпочинку від будення злого,
За князя він сприймав Живого Бога,
Чекав меча. А Iiсус любовi
Принiс дарунки нiжно-волошковi.

Между поэтом и плотником
Всегда большой винигрет.
Плотнику не понять:
Зачем вообще нужен поэт?
Нет, в самом деле,
Если есть плотник
И есть потребность в деревянных дверях,
Зачем еще нужен поэт?

Поэту тоже решительно не понять,
Кому это вообще плотник
Молится "вашу мать".
Видно, Богородицу поминает...
Вот, поэт изнемог
В надежде постичь:
Зачем вообще нужен плотник,
Если есть Бог?!

И вот, в конце
Истории этой всей
Они заядло торгуются
Возле входных дверей.
А Бог на них
В нелегкой досаде по дням живет:
И вектор не тот,
И сырой материал не тот!

2009

Небо, забарвлене у голубінь,
Милості Божі так щедро нам сипле,
Нас омиває у сонячнім світлі,
Душі зціляючи від потрясінь.

Небо, дароване з волі Його,
Вкрите палітрою Ним веселковою,
Наче дітей, нас усіх заціловує,
Дотиком ніжним торкаючись скронь.

Небо, по вінця усяких щедрот,
Кожному з нас відміря по заслузі -
Лиш би душа у гріхах не загрузла
І не зреклася одвічних чеснот...
8.04.2011р.

Молилась я. Була відверта й щира.
І в серденьку своєму в молитву мала віру.
Молилась я. В цьому була потреба.
Прислухалась, і вмить почула вістку з неба.

Почула я: «Як смієш ти прохати?
Занапастиш лише, не вмієш бо кохати.»
Почула я: «Як смієш ти творити?
Ти вся в гріху, зовсім не вмієш жити.»

Спитала я: «А звідки мені знати,
Кого і як кохати?
Кого і як любити?
І нащо мені жити?»

У відповідь: «Молись, забудь свої бажання.
Ще більш молись. Й відчуєш ти кохання.
Молися знов, як є в тому потреба.
Молись, дитя, та тільки не за себе.»

2011

Я на розпутті двох шляхів:
Один з них – в рай, а інший – в пекло.
Від холоду здригаюсь, біль…
Ось-ось, вже скоро стане тепло.
Лиш тільки вирушу в дорогу,
Лиш тільки оберу свій шлях.
Куди я йду? Не зна. До кого?
У світ! На волю! Мов той птах,
Що все летить, аби літати
І що живе, аби прожить
Що все співає, щоб співати
Кохає палко, щоб любить.

Спостерігає птах той пильно
За мною, Вами, кожним з нас.
Йому відомо все. Так дивно:
Він завжди поруч і в той час
Він так далеко, недосяжний,
Ніби й не чує тих пісень,
Що ми співаєм легковажно
Із дня у день, із дня у день…

Про що ж пісні оті всі наші?
Про те, що тяжко на землі?
Що жити з кожним днем все важче?
А ми не брешем? Точно? Ні?
Я заперечувать не буду,
Не маю ж права бо судить.
Та Ви задумайтесь, благаю,
Пориньте вглиб себе на мить…

Ніхто там черні не побачив?
Ніхто від страху не зомлів?
А, може, хтось із нас вже плаче…
А хтось, можливо, і зрадів…
Та годі нам усе бажати
Багатства, юності, краси…
Достатньо щиро всіх любити,
Щоб буть щасливим на землі.

Доля у кожного своя,
І кожен обирає сам
Обрала врешті решт і я
Шлях не у пекло – в небеса!

2007

Як воно, коли воно трапляється?
Вже дивлюсь на сина знизу вверх.
Він ще так незграбно нахиляється,
В лоб мене цілує. Дядьку-Стерх,
Ви ж мені маля таке приносили -
Гусінь в капустяному листку!
Хто ж той час крутнув, що вже дорослий він?
Вже й щетина - заздрість їжаку.
Я під його поглядом сильнішаю,
Постать пригортаючи струнку.
І вкриваю на ніч мамовіршами,
І молюсь за нього, й за дочку.
Господи! Вони вже снять польотами!
Збережи у штрихпунктирі спроб.
Там, де чорне з білим пересотане,
Не звернули й не розбились щоб.
Зась і волосині впасти, Господи,
Без Твоєї волі з голови.
Я прошу, по материнськи просто так,
На усіх шляхах благослови!
Скільки того часу там нарізано
Нашим долям - знаєш тільки Ти.
Обдаруй, прошу, нас в небо візами.
І, як прийде час, перемісти.

Умань 30.03.2011

Лукавила в житті чимало,
Пішла важка на сповідь.
Марію в очі цілувала,
Бо Божа кара – совість.

Посипались гріхи крамольні
Сльозами на підлогу,
Нема де дітись… Повно… Повінь…
Увесь непотріб – Богу.

Покаялась і відмолили.
Пречиста у неділю.
Та грішну душу не намилиш,
Лише притрусиш сіллю.

2011 р.

спраглий, але воду не шукає
терплячий- хоч би й вiчно шкандибать
тягти останнi ноти- лише б пiсня не минала,
укорiнившись в свiт душа iще до раю зацвiте
й цвiстиме як вiд плiсняви хлiбина

за що чiплятись в свiтi вiдображень неба
хто прагнув влади, знову став її рабом
ше й замахнувсь на Бога булaвой, дурило.
а меньший з заздрiстю iзкоса погляда
ослiпне й геть загубиться дитина

28 березня 2011

Знову дихаєш сповідями,
плачами, проханнями
з підлоги, з-під лавок,
з колін юродивих
заблуклих дітей,
ковтаєш піґулки,
зализуєш рани
церковними співами,
воском мальованим
духом просвітлих тіней...
і займаються зайчики,
тікають з підрамників,
в посохлих садах
проростають квітки,
сподіваєшся,
так, сподіваєшся,
він, як сон, недосяжний,
та одмінно колись
він все ж має прийти.

Поцілована,
так, поцілована,
необділена Божим велінням,
заладована,
душа неодспівана
все шмигає вночі,
неспокоєнна,
знову дихає,
благає -
візьми!
а ікони довкола лукавляться,
їхні зайчики - чорні коти,
усміхається вищість,
вона усміхається-
дочекайся,
чекай,
він колись неодмінно,
він має прийти.

І не думала я,
якби думала - так і зізналася б,
не дійшла,
не сягнула Твоєї мети,
лише руки з тремтячими
синіми пальцями
і для чого тепер молитви?!
закохалась,
ха-ха, закохалася,
зблиски лез,
кровотеч,
онiмілі думки...

самогубце!-
усміхайся в приховану камеру -
неодмінно
колись
спокій має прийти.

2011р.

Как приятно осознать что рядом-Друг!
Друг, который все тебе отдаст;
Друг, который не исчезнет вдруг
И в момент тяжелый не предаст.
Это Счастье: отыскать такого Друга!
Этим Счастьем надо дорожить,
А иначе и не может быть!..

...-2011г.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

Душа згоріла. Пил лишися
А розум став шукати богів
І серця крик десь загубився
І світі смерті і гріхів
Душа порожня . Дух безмовний.
І все байдуже вже мені,
І совість впала в відчай повний
Й минають нудні мертві дні.
Душа холодна вбита юність
Убите все моє життя
Й все , що мене тримає в світі
Це лише дурна серцебиття
Душа забута. Власна гордість
Так підло зрадила мене
Одна лишилась в тілі радість,
Що у могилі зогниє
Душа безсмертна , біль нестерпний
ЇЇ чекає: й муку, й страх
Вона проклята долі жертва
Що ще не знала долі смак.

Мама – це слово чарівне.
Мама – життя джерело.
Мама й дитятко наївне...
Недавно й давно це було
Ніжно з турботою співала
Мама кохані пісні.
Любов до життя прививала,
І снилось майбутнє у сні.
Було неймовірно казковим
Майбутнє в уяві моїй.
Незвичним таким, загадковим...
Я вірила мамі своїй!
Я вірю і зараз, хоч знаю –
Життя вже не зовсім таке.
І правду вже бачу. І уявляю.
Насправді життя не легке.
Та права не маю жалітись,
Бо в мене є головне.
Я мамі можу відкритись,
В наш час це є основне.
Якщо ти маєш людину,
Яка для тебе живе,
Яка у найгіршу хвилину
Захистить любов’ю тебе,
Тоді не дарма ти на світі!
Є в тебе надійне крило.
І це найпрекрасніші миті.
Найліпше що бути могло.
Та тяжко тому, хто не має
Матусі поруч з собою.
Він в спогадах просто згадає,
Як добре, що мама з тобою!
Ще тяжче тому, хто ніколи
Маму не знав і не чув.
Життя їх штрикає, як уколи.
Ніхто з них щасливим не був.
Не знали ви ласки, любові,
Матусі не знали тепла.
Та сильні ви дуже. Ви жити готові
А я певно так не змогла б.
Тому, дуже вдячна я мамі.
За те, що зі мною завжди.
За очі, найкращі, ласкаві.
Без мами мені нікуди...

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

Коли побачила в дорозі:
"Та це ж мій син несе хреста".
Забилось серце у тривозі:
"Моя дитино, ось тут я".

І кинулась, щоб рятувати
Під стріли осудів людських.
О, ти Маріє, вічна Мати!
Твій цю дорогу вибрав син.

"Куди ведуть тебе, синочку?
Ти ж не чинив нікому зла.
Хто так порвав тобі сорочку?
Чому в тернині голова?"

"Та ж дайте ви його обняти!
Та пропустіть до нього ви!"
А кругом неї йдуть солдати,
Кричать: " А ну, геть, жінко, йди!"

До неба руки і ридає,
Ковтає сльози мов полин.
"Верни мені його "- благає,
Забувши, що Він - Божий Син.

Кільце вдається їй прорвати,
Її дитина ледь жива.
Лице скривавлене підняти,
Старається Він, сирота.

І ось їх погляди зустрілись,
І це тривало тільки мить.
Багато так сказать хотілось,
Та зрозуміла все без слів.

І ось тепер Він є розп’ятим,
А ти - схилилась у журбі.
Так, ти приречена мовчати,
Біль тамувати цей в собі.

І ти дивилась, мов завмерла
На дерев’яний гіркий хрест.
Так, то була й твоя Говерла,
І на покірність був твій тест.

О, жінко дивная, Маріє!
О, мати Божая моя!
Ніхто тебе не зрозуміє,
Як ти страждала за Христа.

2001

Дивлюсь у небо, в рай, в безмежжя,
В сліпу обитель душ людських.
Вперед ступаю обережно,
Роблю останній, мабуть, вдих.

Кидаю погляд у безодню,
Що піді мною простяглась.
Душа вже мертва, кров холодна,
І бачу Бога іпостась.

Стаю назад, вагаюсь ніби.
Який там Бог? Я Чорта син!
І власне "я" стає на диби,
А розум думає: "Кретин!"

На ранок тіло вщент розбите
Птахи клювали, дощ обмив.
Душа скалічена, убита,
Все проклинала той обрив.

Я так хочу, щоб були почуті
З глибини всі мої молитВИ́
Щоб провини, без суду забуті
Не жадали у серці війни.

Я так хочу туди загляНУти
У те місце, де квітнуть сади
Щоби душу думками не псути
І не пити брудної води.

Хочу знати, хто править тим царством
Хто дав душу мені, дав ім"я.
Хто отрутою був, хто лікарством
Хто дозволив писати життя.

Я б стала перед ним на коліна,
Я заплакала б наче дитя
І сказала "Прости мене грішну ,
Тобі вічність, мені забуття!"

Перо величавого болю,
Моє златоглаве перо.
Тобою я ниву проорю
І висію своє єство.
Перо мого синього смутку,
З найдальшого краю вино,
Шляхетна скарбнице здобутку,
Моє найдзвінкіше майно.
Перо найціннішого статку,
Ґатунку - самотнього дня.
Стежину ним стелю достатку
У вічну світлицю Творця.

ЛЮДИНА частина ПРИРОДИ.
ПРИРОДА частина ЗЕМЛІ.
ЗЕМЛЯ - це частина СВОБОДИ.
СВОБОДА НАЛЕЖИТЬ МЕНІ!
2010 р.

Вже сонний дрімав Вифлиєм понад вечір,
Зорі йому опустились на плечі,
Шукали ночівлю потомлені люди
На перепис в місто прибувши з усюди.

І Йосип шукав для Марії притулку
Хоч поки зоря не збагне нову думку,
Допоки світанок промінчики зронить
Аби перебула в теплі й охороні.

Та прихистку їм не було проти ночі,
Тим двом, що до неба підводили очі.
Жінці у лоні якої дитятко
Обіцяне Богом спасіння нащадкам,

Як дар і як вияв Своєї любові
Через пожертву невинної крові,
Бог мав на меті врятувати творіння,
Бо глибоко в гріх проростало коріння.

Наблизився час і слова Заповіту
Відкрито було Ізраіля дітям.
Вони, як хранителі слова святого
Мали побачити Бога живого.

Не фарисеї на свому затяті
З наміром ніби закон захищати,
І не правителі, а ні багаті
Просто народ мав царя зустрічати.

А, що ж ті обрані, а, що той народ?
Забув головне серед марних турбот.
Його захопила пуста дріб’язковість
В людях вмирала духовна свідомість.

Вірі не стало де жити і в кому,
Їй місце в душі, а не в чані пустому.
Нікому було зустріти дитину,
Повірити – Бог воплотився в людину.

Та на землі боже діло вершилось
Слово у плоті людській воплотилось.
Сурми сурмлять і здригається небо,
Все як задумано, все як і треба.

Серед пустелі в самотній печері
Двом подорожнім відкрилися двері,
Тут тихо стояли віл і ягнятко,
Тут і явилось на світ немовлятко.

Звершилось! Звістка зорею у небі світилась.
Звершилось! На мить навіть небо відкрилось,
А з нього лилася хвала, алілуя
Хто з Богом у серці побачить, почує.

Та ніч не лише на дворі вартувала,
Вона і у душі народу запала:
Проспали, не чули, не бачили – ніч
Не дала відкрити заплющених віч.

Лише пастухи, що їм Ангел явився
Прийшли поклонитись, бо Бог народився
І троє царів, які звістку узріли –
Чужинці, з дарами й поклоном спішили.

А, що ж та Марія, дитя народила,
До серденька свого тулила й тулила,
Їй ніби тоді ще розлука вбачалась,
Одне й рятувало, на Бога здавалась.

Схилилась над сином, колиска, то ясла,
З сіна перинка, Діва прекрасна.
І ніби співала, і ніби молилась
Пісня із уст її світлом пролилась.

Спи, засинай моє любе дитятко,
Ти ще не Бог, а лише немовлятко
Поки є час маєш зростати,
Я ж буду, сину, Тебе опікати.

Буду щаслива і любляча мати,
Як я не хочу Тебе відпускати,
Та знаю, що прийде хвилина розлуки
І розіпнуть на хресті твої руки.

Спи ж мій синочку, ще час не настав,
Коли Ти так страшно весь світ врятував,
Як одягли не поправу вінок,
Що зранив чоло, із тернових голок.

Ще кров пресвята не була як заплата,
Ще гріх не подолано, ще не розп’ято!
Спи ж мій синочку, а руки тримають
І ні на мить Те дитя не пускають.

Матінко Божа, прости нас за сина!
Прости за тяжкі і нестерпні хвилини.
Серденько біль вогняна охопила,
Кров неповинна за гріх заплатила.

Так на землі боже діло вершилось
Слово у плоті людській воплотилось.
Сурми сурмлять і здригається небо,
Все як задумано, все як і треба!

23.02.2011р.

Однажды в ванной, покоясь под нежным покровом воды,
я увидел небо. Небо в своем потолке
На этом небе было всего две звезды,
и звезда сияла звезде.

Едва ли я был жив тогода. Едва ли мертв.
Я мог закрыть глаза и видеть то же небо
И погружаясь глубже в уютный покров
Сияние звезд становилось сильнее

Кто ты? Прозвучало беспечно в моей голове.
Кто я? Отразилось эхом от зеркала мысли.
Здесь нет никого, кто знал бы ответ
Лишь звезды что в небе повисли

Повисли как мы в своих бетонных квартирах
С невидящим взором в открытую дверь
И пределом пустот в остывающих душах
Как будто людей

Но в дверь постучали и звезды взорвались
Оставив на расколотом небе лишь пыль
Я не взял у первой звезды ее знаний
Как не отдал второй свою жизнь.

2011

Я сумую за тобою...
Знаю я-тебе нема...
Я знущаюсь над собою...
А довкола тільки тьма...
Біль з’їдає мої сльози
І пусті уже слова...
А у серці тільки грози
Знов кричать, що я сама...
Я сумую за тобою...
Кожним подихом життя...
А душа стає німою
Й губить кожне почуття...
Я кричу-ніхто не чує
Ріжу руки-не болить...
Може хтось цей біль відчує
А моя ж душа мовчить...
Я сумую за тобою...
Ти був більше за життя...
Я тікала за тобою
Геть тікала, в забуття...
Так жила і так сміялась
Зацвіла в мені весна...
Я у тебе закохалась...
Ти ж помер-тебе нема...
Я тепер вже не тікаю...
Не люблю...і не живу...
Просто добре я вже знаю
Що тебе не поверну...
Я сумую за тобою...

Я дивитимусь пильно у небо
І вивчатиму зорі на ньому
Я сказати сьогодні прямо
Не зумію тобі і нікому.
.
Від сьогодні я вірна і вільна
Розірву всі бажання і мрії
Ніч сьогодні на диво спокійна
Тільки вітер підхоплює вії.
.
Це невміння людей промовчати
Перетворює душу на камінь
Й ще сильніше бажання кричати
Перетворює тишу на гамір.
.
Штучне світло занадто яскраве
Воно гріє не душу, а руки
Від сьогодні воно перестане
До красивого людство тягнути.
.
І сьогодні бажання жити
Я сховаю далеко в кишеню
Так виснажливо хочеться пити
Замість хлібу жувати землю.
.
Вже не стримано льються сльози
Я не бачу за ними паперу
Це чорнило з моєї крові
Воно любить цю волю шалену
.
Ці слова із мойого серця
Вони вирвані звідти із м"ясом
Від сьогодні це просто скельця
Що розіб"ються стрілочним часом.

Дусь розлучались двоє - пара
Такі подібні і такі чужі.
Їх листям золотим лиш осінь посипала
І сонце вже не гріло як тоді..

Десь падав дощ, забутий ними вчора
десь спала тиша, лишена тоді,
Вона була така, немов прозора.
А він - неначе попіл міражів..

Душа боліла, серце завмирало
Вуста тремтіли від ридання й сліз..
Мовчала осінь. і вона мовчала,
Коли він йшов, любові не зберіг..

Був падолист самотнього прощання,
в"яли квіти в сонячному тлі..
Ролучались двоє - пара
такі подібні..і вже чужі........

Коли зустрінемось з тобою-
Цього не знаю взагалі!
І що з моєю головою?!
Мабуть я втратив вже її!

Я просто хочу спілкування!
З тобою, дівчино моя,
Хоч дві секунди не до рання!
Мабуть вже став поетом я.

Ця клята відстань, що між нами
Велика дуже i така,
Що треба їхать поїздами,
Щоб бачити тебе!

Пощо ж ти, Господи, створив
Цей світ такий двобічний?
Чому не знищив сатану
Коли задумав вічність?

Якби не було в світі зла,
Земля б пишалась раєм
І була б вічність на землі,
А так живем, вмираєм.

А землю ту, що сотворив
Злий дух собі присвоїв
І подивися , Боже мій,
Що з неї він накоїв.

Кругом панує розрух, біль
Вбиває Каїн брата,
І по землі шугає гріх,
Горить земля , проклята!

І чую голос із небес,
Мов батька до дитини,
-Відкрий зіниці, подивись,
Тут є перед і спини.

Якби усе було «перед»
То це була б картина.
Застиглий образ із життя,
Що блякне згодом й гине.

Ніщо на місці не стоїть,
Усе йде оборотом,
То ж відсівай добро від зла,
Не піддавайсь турботам.

Я дав життя тобі одне
І розум для творіння,
Злий дух не всилі побороть,
Мого в тобі прозріння.-

Реве, свистить, бушує хуртовина
Летить стіною тяжкий морозний сніг,
Спинився рух, спинилася година,
Природа в гніві, карає люд за гріх.

За те що Бога замінили Дід Морозом,
За те що душу мамоні продали,
За те що в хату подарунки везуть возом,
А бідного минають у біді.

Верніться в лоно Господа святого,
В Його обіймах щастя на віки,
Він всім зіслав блаженство- Сина свОго,
Щоб пеленою правди, змити всі гріхи.

Дай Боже нам у єдності прожити,
Щоб нарід наш відчув любов Христа,
Щоб Україна в добробуті могла цвісти й радіти
Щоб врешті сповнилась наша свята мета.

Вщухала у молитві хуртовина,
На небі блискали оновлені зірки,
Природа нині привітала Сина,
Різдвом Христа очистила думки.

То ж радість хай пливе з джерел ріками,
Хай зло й ненависть згине назавжди?
Христос родився! Він тут! Він є між нами!
Славіть Його! Співаймо коляди.

Не спи моя думо,
Ще спати завчасно,
Ще дзвони не б’ють «упокій»,
Ще сонце сміється
І серце ще б’ється,
Пташки ще летять у вирій.

У творчому слові
Джерельна криниця,
Відкриті простори небес.
Де слово витає,
Там юність літає
У світі краси і чудес.

Стискаю в долоні
Прожиті хвилини,
Ці вічні перлини душі,
Вони не зникають,
Лиш спомин лишають
Навіки в вечірній тиші.

У темряві нічній мої надії
Притаїлись. Далеко до мети.
Плету вінок, мережу свої мрії,
Будуються у космосі мости.

І вірю я, що силою бажання,
У синій простір пташкою злечу
І з висоти, оправдаю чекання,
Бо там я небо й землю получу.

А коли рядом сонце й місяць стануть
І поєднають часточки душі,
Впаде заслона і роки зів’януть,
Знайду себе у приспаній тишІ.

На дворі біло, сліпнуть очі.
Закрити б їх, хай краще ночі.
Тут спокій на душі пригрівсь,
Не б'ється серце, світ спинивсь.

Сумних думок в ночі не видно,
Вони у темряві й безплідно
Шукати в ребусі проблем.
Сховались, скуті ясним днем.

Коли на дворі сонце сяє,
А смуток ясність закриває,
Я кличу Бога -поможи,
Мої тривоги розв’яжи...

Я щиро вірю ,все минеться
І серце дзвоном озоветься
Почую «слово» із небес-
Я тут ! Для тебе я воскрес!