Наяву, а чи ні,
Хтось постукав вночі.
Заявившись у гості невчасно.

Я спитав: хто ти є ?
Може, сонце моє ?
Чи остання зоря непогасна ?

Може, промінь весни ?
Чи осіннє - «прости»,
Перед заходом мого чекання ?

Чи це порух душі ,
Чи спізнілі дощі –
Білим цвітом осипались зрання ?

Може, гість це з небес
В білих шатах увесь ?
Чи чужинка з далекого краю?

Лебедине крило,
Що торкнуло вікно ?
Чи мій ангел... Я й досі не знаю.

Був то сон, а чи птах ?
Чи мій зболений шлях ?
Чи незнайдене пізнє кохання ?

Наяву, а чи ні,
Хтось постукав вночі...
Дві сльози залишивши прощання.

24.09.11

УРОКИ СОЛОМОНА

12

“Вино – це насмішник, напій п’янкий –
галасун,
і кожен, хто блудить у ньому, немудрий.”

А слово недобре із уст, як гарпун,
у душу невинну летить привселюдно.

УРОКИ СОЛОМОНА

28

“Стежку ніг своїх вирівняй,
і стануть міцні всі дороги твої.”

І назавжди повернуться з вирію
невгамовні в твій сад солов’ї.

***
Слово, що Божим ставало тілом
на перехресті гріховних веж,
і поночіло, і полотніло,
і одягалося в тайни одеж,
бо за очима, геть за очима
в полум'ї крові, кровних образ
Божа стежа, мов печаль невтолима
в оці свічада, що зрадило нас
пізнім прозрінням, раннім блуканням,
де між Різдвом і дзвоном обнови
не звеселилась любов остання
в Божому тілі - поступі слова.
2007р.

УРОКИ СОЛОМОНА

25

“Не сварися з людиною дармо,
якщо злого вона не вчинила тобі.”

Відпусти почуттів своїх армію,
Бо потоне у річці злоби.

УРОКИ СОЛОМОНА

43

“Прокляття Господнє на домі
безбожного,
а мешкання праведних Він
благословить."

Хто в Господа вірує – непереможний, –
блаженний і праведний той,
хто Христовий.

УРОКИ СОЛОМОНА

47

“Чи буде людина ходити по вугіллю
розпаленому,
і не попаляться ноги її?”

А коли почуття твої геть усі
перепалено,
висихають – і їх ручаї.

УРОКИ СОЛОМОНА

49

“Вода крадена – солодка,
і приємний прихований хліб.”

А душа, ця духовна банкротка, –
полетить не вгору, а вглиб.

***
Де предвічний базар не стиха,
де лукавство облич і століть,
киньте каменем, хто без гріха,
в ту, що мовби у золоті мідь.
Киньте каменем, словом немов.
і, насупившись, геть відійдіть.
Що повії безвольної кров?
У божественнім золоті мідь.
Каменуйте її, як Мойсей,
або думку, як церкву, зведіть:
хто у золоті цноти з людей?
Тільки мідь...
2007р.

УРОКИ СОЛОМОНА

31

“Без п р о р о ч и х видінь люд розбещений,
коли ж стереже він Закона – блаженний.”
Якщо Духом Святим ти охрещений,
повік-віку будеш Його сувереном.
2011

Ще не прозріння - сивоплин Йордану,
але й не сумнів - усміхнувсь Йоан,
і кожен душу грів, як гріють рану
в заграві ран.
І кожен бачив хрещення зіниці
і той Ісусів поступ од зими,
де крок за кроком вічністю святився
ген під крильми
Святого Духа в голубинім леті
лиш до одвічно дужого плеча...
І кожен відрізнив життя од смерті,
і замовчав.

УРОКИ СОЛОМОНА

7

“Страх Господній – початок премудрости,
а перед славою – скромність іде.”
Як не хочеш ти обезлюдніти,
не спокушуй, світе, людей.

УРОКИ СОЛОМОНА

11

“Заплата покори і страху Господнього, –
це багатство, і слава, й життя.”
Не віриш? Ну що ж, балансуй над безоднею,
з якої, ти знаєш, нема вороття.

Якщо ще маєш апетит
і трошки грошей,
і зубів,
а ще й
маленьку радість захотів...
тепер, який завгодно « дефіцит»
тобі життя запропонує.
О! Щасливий одинокий,
аж поки
ще існує,
хоч і однобокий,
той вічний інтерес –
напасти живота...
Але вже скис
й сумуєш...
Гіркота! –
їда лише голодному смакує,
а ти сумуєш,
рідненької душі голодний...

І горілиць лягаєш
над безодню
на долівці
і чекаєш,
що прийде Бог
й погладить по голівці.

до 2006

УРОКИ СОЛОМОНА

1

“Своє серце зверни до навчання,
а вуха свої – до розумних речей.”
Щоб у небі чужому літа не ячали,
не летіли у безвість осінніх ночей.

Пізнав я зраду і кохання,
Удари долі й благодать,
І смерті був я майже зять,
І ще не збувся існування.

Спішать роки, немов летять
Ланами трепетною ланню,
А я, віддавшись віршуванню,
Закрив минуле під печать.

Добро і зло мене навчили
Вже не боятися могили, -
Свобода це з печальних уз.

Морями сонячного світла
Пливе душа моя розквітла
У дивний з Господом союз.

27.09.11.

А ви стрічались з Сатаною?..
Не зустрічалися? Та ну!
Тоді вважайте новиною –
Ви ж не впізнали Сатану!

А він є всюди, де про Бога
Не пам’ятають кожну мить,
Де не шкодують слова злого,
Де неба чистого блакить

Не помічають… Де ув о́чах
Не сяють зорі й сонця диск,
Там, де добра і запах вичах,
А є лиш зла колючий спис…

Там, де коньяк, текілу, віскі
Без міри й понад міру п’ють,
Де не шанують рідних й бли́зьких,
Де не любов панує – лють…

А ви – не там?.. Тоді – вітаю!
Ви – досконалі в чистоті!
Лиш зазирніть углиб, до краю
Собі у душу… Як, святі?..


26.09.2011

талими водами принесений я
заходжу тут хворі серця
я не знаю що ти зробила зі мною
але це більше ніж правда
це більше ніж горе…
старий завод не лікує рани
завтра – неясне жить нецікаво
і в тінь тікаємо радо…

я - невичерпний
лиш ти дай мені стимул
я кожен
і в кожному свій
дай лише біль чи простягнется в силу
бажання і відблиску мрій?
1911

І
дощ із мільйону холодних снів,
жар рветься сюди в темноту
бо уста твої кажуть тиху молитву
словами що гострі як бритва
ІІ
на твоєму обличчі
я вирізблив гнів
…як не ти то хтось зроду знайомий
залиши за бортом пустотливих туманів сміх
і вскрий своє тіло для болю…
1911

тихо торкнутись посмію
шорохом дерева блідне волосся
бідному - просто...
розрізати хвилькою від руки у тумані
ось меред мною
вже гляну - немає
обриси тіла у тіні грайливо
хитаєшся вільно.....
1910

девять днів восьму ніч восьмий вірш
я присвячую тій що не знаю...
в році четвертім знайду у човні
в тихому в тому тумані
човен човном її чорне волосся
сумне і заплакане тишу закриє
настільки бліда - я посивів до дна
в місяці ночі й морозу
губ доторкнутись - тріснуте молоко
а коли вона гляне...
зараз із нею в очах запах меду
змогла…
1911

Якщо ти від Бога, якщо ти для Бога,
якщо тобі бути таким дано,
сховай свою душу від кодла лихого,
бо знає про неї диявол давно,
що квіткою мовби, махне п’ятірнею,
й обличчя людські облетять, наче цвіт,
а замість – хто вовком, хто псом, хто змією
у твій увірвуться стривожений світ.
І будуть мінятись одежами згуби,
і мук твоїх сяйво вкривати рядном.
Хтось в серце ужалить, хтось вискалить зуби,
а ти їм простиш усе знову і знов.
Хтось стане брехнею, хтось підлістю стане.
Поглянеш - без просвіту долі покров.
Лиш звірі від крові твоєї багряні,
а ти їм простиш усе знову і знов.
Хтось вийде судити тебе знавісніло
на зборищі вічнім кликів і підків
і хтось розіпне твоє зболене тіло,
а ти їм простиш усе знову й без слів.
А згодом - тоді, коли будеш вмирати
на пограниччі любові й пітьми,
зуміє душа твоя тих розпізнати,
що стали від мук твоїх знову людьми.
2007р.

Ходить Ісусик ― босі ноженята.
Тай мені по спині,
тай по між лопаток,
а Мати Божа за ручку тримає,
і біль вщухає, зникає... зникає...
куди й не знати.
Господи-Ісусе,
жива твоя справа!
Господи-Ісусе,
завжди буде так!
Господи-Ісусе,
про це знає всяк:
Твоя сила, слава!
2010
художнє оформлення Ольга Кара - сторінки кн.Кольорами серця

Будинок будую і камінь ламаю,
а метал,
мов пластилін я, вигинаю.
І все мені мало...
І все мені мало...
Задумливо стану ―
далечінь, куди не гляну,
і краю немає.
А однак
морського дна руками не дістану,
і не спиню дощу...
І сумнів роздирає.
Перед високим небом трепещу
і бачу знак:
Хай буде так!
Як Господь знає!

І сплю-люблю,
і прокидаюся-люблю,
й щасливий я на землю стати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
Твоїх джерел устами досягаю,
хоч добре знаю,
що спраги не здолати,
й до дна не випити води святої,
і не наїстись ягід твоїх,
і босими ногами
по святих росах не на крокуватись…
Тулюсь до тебе, мов до мами,
й сліз радості не буду я ховати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
2010

ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

Прийдіть до мене , всі дороги,
Що у житті я перейшов,
Іще ведіть мене в любов,
Іще мої цілуйте ноги.

Ви доторкались підошов
Моїх то лагідні, то строгі,
І наші з вами діалоги
Я оновити хочу знов.

За горизонтом зріє путь,
Якою люди всі ідуть
На іспит совісті своєї.

Дороги, ви - мої трофеї,
І мій до вічної дебют
У щирім золоті алеї.

11.09.11.

Погожої днини тобі, Україно,
і мудрості сивих віків.
Воістину радий, по-правді щасливий,
що тут тебе, нене, зустрів.
Блакитної долі і сонця любові,
і праведних дум та чинів.
Хай день цей прийдешній засяє у тобі
й усіх спопелить ворогів.

Зустрінемось, рідна, колись ще, удруге,
повір, я б так цього хотів,
Як в день особливий під дзвін перемоги
своїх позбираєш синів.
Погожої днини тобі, Україно,
терпимості в розмаху крил,
Бо світ цей лукавий, а час полохливий,
Господь хай додасть тобі сил.


11. 09. 11

Ну що тут сказати, йдемо до кінця –
Твій Каїн розмножив усіх нас доволі,
І скніє душа на тілесних рубцях
Не в змозі вернути на праведну сповідь.
Кому ж тут потрібні книжок повні стоси,
Збагачені мудрістю тих, що нема?
На кожне твоє анімоване «досить»
Цей світ накриває гріховна пітьма.
Де повісті відчай німої не згас,
Ми всі зрозумілі – нічого святого,
І шепіт повторень «Христос серед нас»
У наших молитвах пусті монологи.
А що ж Ти хотів – залишаємось ми.
Посеред дороги розтоптана віра.
Сурми, мій блаженний, до людства сурми,
Буди стародавні у серці наспіви.

08.09.11

Торкнувся до скелі черствості,
байдужості стелітової.
Завмер – від зневаги погляду,
застиг від озлоби лютої.
І лезом стальної гордості
на дріб’язки був посічений,
Розпеченим рогом заздрості
останки були скалічені.
Подрібнений , понівечений,
на тисячі розшматований.
Утиснутий в рів безвиході,
усмоктаний в став безбожності.
Ні ясності не торкнутися,
ні світлом не похвалитися.
І більше щоб не воскреснути,
навіки в пітьми лишитися.
Де Твої, о Боже, ангели?
Де сурмів акорди сяючі?
Рятунок де Твій, о Господи?
Де подих Твоєї радості?
Чом помста Твоя затрималась,
для ворога найлютішого?
Прийди, не барись, мій Господи!
Дозволь ще хоч раз зустрітися.

голосієво… голоси
нерозбірливо – між дерев
а ми віримо в землю – сіль…
із яких напувать джерел
твоє сонечко спокій твій
з райдуг райдугу зі словес
Слово виснажене до мрій
зійшле спогадами з небес
в голосієвому – свята
не музейні – живі й… живи!
душ омілія і свята
жде Аліпія – покровú

- Мамо, почитай мені, будь ласка, казочку із цієї книжечки, - попросила маленька дівчинка у своєї матусі діставши із полиці «Історю України».
Жінка взяла книгу до рук, полистала декілька сторінок і сказала:
- Усе читати, донечко, я тобі не буду. Але розкажу коротенького віршика про те, що в цій книзі розповідається:

Біля гір високих і моря блакиті,
Біля верб плакучих під цвітом калини
Народилася прекрасна маленька дитина

І зростала між полями й густими лісами
І зростала краса її днями і ночами

Стала дівкою чудною ця мала дитина,
І про неї слава йшла по інших країнах.

Й не боялася дівчина жодної роботи
Працею вона долала життєві турботи

Та й сусіди всі давно були вже не діти
От і кожен став бажати нею володіти

З всіх сторін її гнобили забирали волю,
Шарпали і руйнували щасливу долю

Скільки болю і принижень прийшлося стерпіти
Хоч і в бруд її кидали, в душі цвіли квіти

І нікому не вдалося зламати дівчину
Бо носила вона горде ім’я Україна

Хоча волю свою довго вона здобувала
Незалежною таки Україна стала

І лишається одне лиш у Бога молити
Щоб на ноги встати їй помогли Ви - діти

Бо за довгий час неволі, болю і страждання
Важко будувати добробут, щастя і кохання…


- Мамо, мамо. А я зможу допомогти Україні встати на ноги? – милі і щирі оченята із надією на позитивну відповідь поглянули на усміхнену жінку.
- Так, донечко, адже ти родилася у вільній державі і саме твоє покоління навчить жити Україну по справжньому незалежно.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато.
Проведемо у злуці,
в родинному колі пісень.
Бо сьогодні те рідке,
згори подароване свято
І такий особливий,
осяяний радістю день.

Поворкуємо, друже,
бо спільних у нас тем багато.
Пронесемося з вітром
на сонячних крилах думок.
Протаранимо злісне,
нависле над нами закляття.
І зустрінемо небо,
в мрійливому гурті зірок.

Попрощаємось, рідний,
зворушимо чашу мовчання.
Бо минувшість в майбутність
розлукою знову гряде.
Закарбуємо в серці
на згадку це пізнє зітхання,
І тоді та блакить вже
надовго поглине тебе.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато...

Ми б душі вилили дощами
У сиву млу земних тривог,
Якби забули, що над нами
Є милосердя повен Бог.

Ми б розум кинули в безодню
Нечистих помислів ураз,
Якби святу любов Господню
Лукавий взяти міг від нас.

Ми б серце витовкли об тління
Безщастя гордої скали,
Якби не сила воскресіння,
Що ми в Ісусі осягли.

Не проминає віри діло -
В порядку дух, душа і тіло.


19.08.11.

І вийшов день,
вклонився Богові,
тоді
злічив гріхи, роздавши на горіхи:
зчорніли небеса - палали стріхи.
А Бог мовчав,
писав,
нікого не судив,
та думав про нових,
коли в зіницях
зірниці гасли
і поволі гасло все…
А Він мовчав.
Ні… не судив…
Писав есей –
короткий звіт про вкотре ницих
дітей…

2011

Напевно, світ вже зовсім знавіснів
В шаленості свого круговороту.
І кожен день, то день, як на війні,
Де світле «за» вбиває чорне «проти».

І мрії мруть, як скошена трава,
Слізьми зайшовся шурхіт падолисту.
Усе життя ми ділимо на два:
Що було «до», і що буд́е «опісля».

А там, диви, і виходу нема,
І знов крутись у плесі швидкоплиннім,
Всміхаючись крізь сльози, й надарма
Плазуючи на стовчених колінах.

Чи то й усе, що маємо – плисти
Без спину за німою течією,
І ставити промовисті хрести
На інших по дорозі за трофеєм?..

* * *

Чи вийдуть Люди з нас, чи ні?
Чи будуть душі наші чисті?
Чи стануть за дідів сини,
Щоб згинуть разом за Вітчизну?

Чи ще достане на мій вік
Узріти диво-пожари́ще,
Як кров вирує та бурлить,
Зусюди люди трутнів тиснуть.

Чи буде прагнення в народі
Утратити в скупім житті
Усе, що є, за подих волі,
Крім української землі.

Чи на очах моїх постане:
Коли розкормлена “свиня”
У юшці врешті забагряне,
Злeтить із неї голова.

Скажи, Провидець, чи настане,
Прийдe коли нова доба,
Й жебрацький дух наш Край зміняє
На Дух незламця-бунтаря?

Павло Гай-Нижник
20 травня 1990 р.

На Цейлоні святому
Є кипарис високий,
Розкішний, тисячлітній,
У світі одинокий.
Журчить з його коріння
Малесенький поточок,
Ніхто не тямить, щоб він
Зронив один листочок.
Як перший лист ізронить,
То твердо вірять люде,
Хто з'їсть отой листочок,
Той вічно жити буде.
І довгі вже століття
Побожнії буддисти
Стоять під кипарисом,
Читають акафісти.
Звернувши очі вгору,
Перебирають чотки
І ждуть, аж з кипариса
Впаде той лист солодкий.
І ждуть собі безсмертя,
І мруть один за одним, -
Нові приходять з серцем,
Прагнущим і голодним.
І ждуть того листочка -
Ніяк не відірветься!
І ждуть, і мруть в тій вірі,
Що хтось його діждеться.

Недобрий, брате, вибрав час.
З’явився у негожу днину.
Дармо лупаєш цю рутину.
Господь бо помочі не дасть.
На марноту завзяття це,
Бо ж на чужій працюєш ниві.
Тут колоски лякливі, хтиві.
Між бур'янами де-онде.
На вітер висієш свій труд...
Ти би приліг хоч на хвилину,
Чи працював наполовину.
Не викладався так отут.
Та з рук не випустиш серпа.
З цим не погодишся ти, брате.
І будеш клято працювати.
Мені тебе проте шкода.

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

Споконвіків велося в світі:
Птахи вклонялись небу, кріт – землі,
Могутніх крил боялись сіті,
Підземні рили нори – у душі сліпі.

Змістилась вісь земної кулі,
Болото небу мстить тепер затято,
Багаті та високі душі
Збагнули – відлік честі вже відтято.

Маркетинг всюди в нас помітний,
Рекламний щит ціну душі диктує,
Талант, любов – кому потрібні?
Купцеві ринок всі скарби дарує.

Яка ж брутальна діє сила,
Закон буття такий гряде сьогодні:
Коли безкрилі носять крила,
Птахи рятують гідність у безодні.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.
2011р.

Зніму житло на сім десятиліть.
Здають на менше? І на менше згода.
Ви вже завдатку в інших не беріть,
Я це візьму - на нього саме мода.

Євроремонт? То копійчаний зиск -
Своє в чужі стандарти заганяти!
Комусь пасує звабний штучний блиск.
Мені простіше - лиш вікно кімнати

У небо прямо, без віконних штаб.
Ні, договір оренди не порушу!
... я тлінну ту будівлю берегла б
До часу, поки Бог окрилить душу...


Умань 05.07.11

Дорога стелиться безкрая,
Згубився десь дороговказ...
За мить до прірви - мов торкає
Крилом незримим янгол нас.

У прірву рано ще зриватись,
Допоки в серці є вогонь,
Зринають рими в нім крилаті
І дух не знає перепон.

Хоч від біди ідеш до скрути,
Гірчить реальність, як і сни,
Твої слова ми хочем чути,
Як звуки лагідні весни!

Душа, що поруч, озоветься,
Своїм поділиться теплом,
Аби ще довго твоє серце
Тебе по світу цім вело!

Нерозумінням світ карає,
Лишає в серці біль образ...
Та в вічнім прагненні до раю
Душа знайде дороговказ!

***
ми всі – безкінечне тіло Христа
розіп’яте на дорогах революцій
звиклі до смирення і каяття
спокутуємо зваб власних ілюзій
о гіркота цього почуття

ми всі – безкінечне тіло Христа

Ура! Повернуло на осень.
Преодолевать не спеши
Веселое многоголосье,
Точеную точность души.

Прохладой дрожат занавески,
Забавный колышется свет,
Как будто на этом отрезке
Ты вынул счастливый билет.

И, вхожие в оное царство,
О чем-то простом, как в дыму,
Сказать собираются астры.
А что? - Я и впрямь не пойму.

И разве найдешь расчудесней
Свечение, складывать чтоб
И руки крест-накрест, и песни,
И веры соломенный сноп.

2010

СТЕЖКА ДО БОГА
Йшов широким шляхом подорожній,
Йшов давно, не знаючи мети.
І невтомно при зупинці кожній,
Всіх питав, де щастя віднайти.

Часто він в дорозі спотикався
І збивав кістляві ноги в кров.
Та зусиллям волі підіймався
І долав свій шлях крізь сльози знов.

Він блукав не день і не годину,
Йшов цим шляхом все своє життя.
Іноді не схожий на людину
Поринав у п’янства забуття.

Потім знов з багнюки вибирався,
Гордовито плечі розправляв.
На шляху широкім він зостався,
Ним повільно далі ковиляв.

Та бували і щасливі миті,
Коли в серці ожива любов.
Згадував тоді він дні прожиті,
Зазирав в минуле знов і знов.

Тішився, що підростають діти.
Рідні поруч, вже й онуки є.
Тільки б жити і життю радіти…
Щось душі спокою не дає.

Вже й сивина закралась у волосся
І непомітно старість підійшла.
Йому ж ніяк і досі не вдалося
Знайти дорогу, що у рай вела.

Широким шляхом йшов усе життя,
Лиш на обриві довгої дороги
Збагнув незмінну істину буття:
Вузенька стежка – справжній шлях до БОГА!

2011р.

***
Уже час розчарувань
дивлюся на тебе
дивлюся тихо
на нещадного
дивлюся віддано
на зрадливого
збираю каміння
може не мною кинуте
каміння
охололого тепла
забутих прихильностей
посмутнілих надій

Уже час розчарувань
*

Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.