Я думала накидка з шовку...Ні, то крила.
Вони росли як Матінка молила
За кожного із нас - вже обійняли Землю...
І чую шепіт : Я прошу...Не дремлю...
І крила сяють: Всесвітом зорюють,
А кожен вогник Ангели цілують...

***
Релігія – це опіум совка.
Якби не це, не мали би халепи.
Немає на Московію Сірка.
Та може бути, що його рука
рубає ще залиті кров’ю «скрєпи».

***
Коли ніякого немає,
то і чуже стає своє.
Перун усе не видибає,
а віра в чудо все ще є.

***
Питання віри – це не, прошу пана,
таке собі жахаюче, - ой, Бо!
Кого лиш не обожнюють погани –
явилися чужі пани і хани
тай замінили Ладо і Дажбо.

***
Язичники усе іще ведуть
до комунізму, у його тенета.
На капища поділена планета,
а кривослав’є обирає путь
Московії у віру Магомета.

***
У небі зорі – тисячі думок,
дволикий Янус – місяця проява,
а сонце – всюдисущий колобок,
у яві вимальовується нава,
але яріє у зеніті Бог.

***
Це може зайві видумки поета,
що на олімпі лиш одні цабе
і Томосу не помічає секта,
і думи патріарха Філарета
заполонили біси кагебе.

06/19

В день рівнодення — Івана Купала,
Це молоді свято — молодь співала.
Вели хороводи навколо вогнища,
Це символ здоров'я і зло все очище.

Квіти збирали, віночки сплітали
І за течією річки віночки пускали.
І чарували, щоб бути вродлива,
Милого обрати - бути щаслива.

Чомусь моє серце кохати хоче?
Бо мила пісня за душу лоскоче.
Мені сподобалась тая дівчина,
Вона стояла з сумними очима.

Чому її серце вразила смута,
Дівчина стояла ніби прикута.
В руках віночок вона тримала,
Можливо, милого ще не обрала.

Моє кохання солодше від перцю,
В душу запало - припало до серця.
Вперше влюбитися, вперше кохати,
Щастя такого я міг ще не знати.

Я не вагавсь, чи дівчина полюбить,
Чи захоче дружить, чи приголубить.
Я підійшов до дівчини ближче,
Усміхнулась вона, в очах іскри вогнища.

Взялися за руки, очі сміялись,
Ми ніби одні, на святі зостались.
Через вогнище з розгону стрибали,
Наші бажання серця поєднали.

Плакав Бог - дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила
Щоби усміхнувся,
Сонячним Світилом,
Полум'ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць,
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог - дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

Що ж ви братці, Українці, що ви наробили?
Волю й Славу предків по світу пустили.
Ворогам Вкраїни ви шляхи мостили,
На шляху своїх діток терни зростили.

Може в цім столітті ви конче обрусіли,
Може ви стали - сини Ізраїлю.
Україна, ваша Мати, ненька — сиротина.
Де ж ви поділи Батька й Сина?

Чи читали, ви, Шевченка “Розрита могила”?
Не читали! Хіба буде серцю мило.
Чому ж допустили мене плюндрувати,
Довірили чужинцям мною керувати.

Схаменися, люде добрий, поки ще не пізно,
Розбудіть холодне Серце, воно не залізне.
Збережіть Вкраїні Волю та всіх шануйте,
А народи других держав у себе й пануйте.
Травень 2019.

Почекаю,
Хай дощик весняний пройде,
Поки райдуга в небі зійде.
Громовиці по небу пройдуть,
Літа за літами минуть.

Квітне омита земля,
Зеленіють луги й поля.
Вітер ласкавий шумить,
Ніби шепоче: - Любіть та любіть.

Почекаю,
В місячнім сяйві купаєшся ти.
Очі вбирають небесні світи.
Сонце зігріє ніжні вуста.
Хай довга коса ще довша зроста.

Хай стан твій дівочий в душу впаде,
Буду я бачити тільки тебе.
Руки твої прикладу до грудей,
І не відведу від тебе очей.

Тебе я чекав шістнадцять літ,
Також мужнів, став чоловік.
Весь час за тобою йшов залюбки,
Щоб наші життєві зійшлися стежки.

Ніби у світі лишились одні,
Що зветься коханням у нас на землі.
У щасті земному поєднались серця
І нашій любові не буде кінця.

Всміхайся та не влещуйся нічим.
Бо друга можна зрадити й цілунком,
А оди, що звучать занадто лунко,
Двосічними бувають, як мечі.

Нехай твій шлях, невстелений ніким,
Не те, щоб не затоплювала повінь,
Не те, щоб не вертав тебе на сповідь,
Не те, щоб ліг широким і легким.

Хай буде він вузький, але прямий.
І друзі не лукаві, а відверті,
Такі, щоб із тобою йшли до смерті,
Бо сила – Я звершається у Ми.

І ще, нехай з тобою буде та,
Хто ладан підкидатиме в кадило,
Не фоном слугуватиме, а тилом.
Оце і все. А решта – суєта!

Вперше зустрілись, в садах все цвіло,
Ти в серце ввійшла й неспокійно воно.
Стан твій дівочий й довга коса,
Принадна усмішка й дівоча краса.

Тебе зустріти я мріяв давно,
Моє ти кохання, що серцю дано.
Пара моя ти, моя ти зоря,
Хлопчача надія у серці була.

Довго вагався я мріяв, гадав,
Що б при знайомстві, щоб я сказав.
Кроком ступив, та й рішив підійти,
В моєму серці горіли, її очі — зірки.

Я хлопець - як вільний орел,
Та зашарівся казалось завмер.
Ти лебідка, така ніжна була.
Ласково всміхнулась й ніби пливла.

Давай ми обоє ввись злетимо,
І вільному вітру підставимо крило.
Хай доленька нас не минає
Серця обоюдно кохання єднає.

Кохання жіноче - міць Неба й Землі,
Кохання мужчин - це добробут сім’ї.
І кохання людське у віках не згаса,
Де сплелися кохання й природна краса.

Неначе пава, осяйна і пишна,
пливеш легкою павіддю небес.
Сьогодні день який, розквітла вишне!
Христос воскрес!

Метелик заповзявся розгойдати
твої планети у відлунні мес.
А сонячно, а небо - у блаватах.
Христос воскрес!

Душа сьогодні - то розквітла вишня,
легкий метелик над пастеллю плес.
Душа подячні оди Богу пише.
Христос воскрес!

2017

Вирвався Він із обіймів пітьми.
Болю зазнав та страждання:
Поневірянь не зазнали щоб ми.
Справдились кращі бажання.

Покликом теплим покличе нас Хрест!
Вклонимось низько та щиро.
Зійде Христос Благодаттю з Небес!
Віру пробудить до миру!

Світлом осяє для кожного шлях.
Справдяться бажані мрії.
Наче окрилений Всесвітом птах,
Що Воскресінню радіє.
В серці ж плекає надію:

Щоби завжди досягати мети,
Треба сміливо та впевненно йти,
Гідність, порядність в душі берегти.


28.04.2019
© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119042804595

Який же гріх люд зміг вчинити?
Отець віддавши Сина
За гріхи людські, Його кров пролити,
Щоб від гріха очистилась людина.

Ти знаєш про свій гріх,
Чи молися у покутті?
Чому ж в молитвах ти притих,
Чи зупинився на розпутті?

Сліпий народе, пробудись!
Чи сенс життя - твоя спокута?
Тепер ти плачеш як колись.
Хіба душа кайданами покута?

Хіба дбали про свій Рід?
Не одні в Роду живете.
Перед вами Божий світ.
Чи шляхом Істини ви йдете?

Вас згубить ваша ж тьма,
Вона поглине безсердечно.
Бог надав вам світло задарма.
Беріть. І жити будете ви вічно.

Ну чому піддався безголов`ю? –
Я і досі слів не доберу.
Полюбив гріховною любов`ю
Я свою духовную сестру!

Я помру від горя і воскресну,
Чорт із печі попіл вигорта.
Бо вона – лебідонька чудесна,
Бо душа у неї золота.

Як тепер оцю безодню горя
Перестрибну чи перепливу?
Не дає Бог насолоди море…
Тільки спілкування наяву.

Тільки ніжні, любії розмови,
Та як переступиш в них межу,
Посилає Бог напасті знову,
Мов попереджає: «Накажу!»

Я до любки вік не охолону.
Все кохав би ще її і ще…
У її солодке ніжне лоно
Золотим би лився я дощем!

Чом не заслужив хоч дрібку щастя,
Чом же скніти маю у журбі?
О Боги, Боги мої прекрасні,
Виняток із правила зробіть!

Адже я лише її кохаю,
Чим же заслужив недолю злу?
Дайте нам обом весни розмаю
Й у смертельну заберіть імлу!

І весна вже промайнула рання
І печаль тікає із зіниць.
Певно, шлете нам випробування –
Перевірити любов на міць?!

16 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Білі сльози -
наповнення, Боже,
тонкострунних вишневих дерев
вже опісля зимової прози.
Вже опісля...
(Сніги ж і морози!)
Вже опісля всіх мрев.

Так душа затужавіла плаче,
як минається їй страдна путь.
Люди йдуть, розглядаються, бачать...
Що їм, людям?
Цвітіння неначе.
А душі?
То навернення в суть.

Люблю отут, на роздоріжжі,
На милій лавочці сидіть.
Мене квітневий легіт ніжить
І сон колише верховіть.

І розчиняє шум далекий,
І лагідніють небеса.
З найменших атомів, молекул
Зринає відчуттів краса.

О ця добра висока ніша,
Духовності резервуар!
Усе, в житті що наймиліше –
Гармонія природних чар.

Без неї світ краси загине,
Зла магма сточить береги.
Природо, мамо, Берегине,
Розлий ці чари навкруги!

12 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вот и срок царя менять,
Из страны хотят прогнать.
И завязался грозный спор,
Кому достанется престол.
За царский трон мужи дерутся,
Друг на друга смолы лются,
Те, кто знает в стране толк,
Ротик держат на замок.

Но нашлись дельцы-умельцы.
Подтасовав не хитро дельце.
Уловив шумок и вздоры,
И незабыли про афшоры.
И вместо сущего царя-орешка,
Хотят подставить свою пешку.
Решить не сложно нам задачу,
Народ мы чётко околпачим.


На место прежнего царя,
Шута поставим. И не зря.
Он не знает суть державы,
Кроме театральной славы.
Это будет наша пешка,
Он сменит крепкого орешка.
Народ славянский, он доверчив,
К царю сущему он придирчив.

Совпадают наши цели,
Народ откроет наши двери.
Все, кто хочет быть царем,
Мы не вспомнили о нем.
Пешка-шут - то свет СМИ,
На всех экранах он в ТВ.
Мы подстроили финал,
И народ в петлю попал.

Он сейчас на распусти:
За царя-политика - по сути,
Иль за комика-артиста,
Его лишают в театре места.
А как представим их в мире,
Царь державы иль цар сатиры.
Иль то й другое приживётся,
А что народик? Он прогнётся.
Март-Апрель 2019.

Так давно не гуляла я небом...
Так давно не трималась за хмари...
Так давно не лилися в долоньку
Золоті сонцемісячні чари.

Коли небо сміється в росині,
Коли сонце кульбабу вітає -
Смуток тане у чистій сльозині,
Ранок світлом усе напуває.

Як зоря усміхається красно,
Небо місячно казку шепоче,
І спалахують вогники ясно -
Всесвіт щирих обіймів хоче.

По сльозині чи то по зорині
Вічність ніжно потрапить у душу,
Я тихенько дивитимусь в небо,
Я Причастя Землі не порушу...

Щастя дивовижні віражі…
Так, немов для нас одкрилось небо!
Ти скажи, о люба, ти скажи,
Як я досі жити міг без тебе?!

Десь у темряви світах летів.
І не знав, живу чому й для чого.
Що усі миттєвості оті –
Це - прелюдія життя мойого.

Так немов під товщею снігів
Пробивався вгору непомітно
Сили набирався, тихо зрів
І яскраво, дужо так розквітнув

Спершу ще малесенький такий,
Він ішов угору без вагання
Крізь десятиліття і роки
Світ побачив пролісок кохання.

Ніби-то тендітний і слабкий,
Подолав страшенні перепони –
Пробивав, як той потужний кий.
Суму гори, болю терикони.

І явився світові в очах
Променем підземним, чарівливим.
Це нова планета всім на диво
Зринула в галактику, мов птах

Сяєвом окриленим небес
Весь безкрайній морок охопила.
Я у тому сяєві воскрес
І до тебе потягнувся, мила.

Ти цвіла, як Всесвіту Зоря.
Вабила смарагдовим світінням.
Я народжувався в нім, згоряв,
Наче промінь у небесній сині.

Між затемнень, пилу й чорних дір
Враз добра й любові світло стало.
Ніби заіскрився серед гір
Водоспад величним білим валом.

Це злиття проміння і Зорі -
Для усього людства пломеніє
У кохання фантастичній грі,
Мов краси життя – найвищий вияв!

4 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Поета слово зрозумій:
Радості, турботи та надії,
Глибину його духовних мрій,
В них родились образи й події.

Поета слово клич:
Людей єднає у дружбі та коханні.
Слово як бритва, як гострий меч
Хватане без промаху й ваганні.

Слово прочитавши зупинись,
Що оспіване поетом.
В слові почуття його збулись,
Це життя освічене моментом.

Коли читаєш слово, оживає
Поета світ у його творінні.
І суть життя людині розкриває,
І сіє зерна у майбутнє покоління.

Вітражний сум готичного вікна.
Хоч сонце в нього променями б'ється –
Та намертво свинцем спаялись скельця.
В будинку Майстер, з ним навік – вона.

Вона – йому обіцяна весна.
Весна, що не розбруниться у літо,
Квітуча назавжди але безплідна,
Не муза, не дружина. А чи гідна?!
Весна страсна, відьомська, навісна.

Там вічний дім. І спокій-некромант
У саван сну підзахисних закутав.
Любов – вино, її ж любов – цикута,
А це буття – омана із оман.

Чи бути, чи писати той роман?
Чи безіменний мучився як Гамлет?!
Із рани, беручи собі атрамент,
Майстри кропили гемонський пергамент.
Що їм дали Булгаков, Гете, Манн…

Готичний сум вітражного вікна.
І спокій, що лиш спокоєм здається
Зате вона із ним, у нього в серці,
Стирчить пером, що Wоланд увігнав.

Що це в лісі тук та тук?
Це хто дзьобом довбе сук?
Що шукає під корою?
Черв'ячка, що є їдою.
Так дерева він лікує,
Стуку раді всі, хто чує.
Знаю, дітки птаха взнають,
Л-е-т-я-д птаха називають.
Підказку дам без турбот,
Л-е-т-я-д читайте на оборот.

Чутко сплю, бо чують вуха.
За вікном у темноті:
Реве, стогне завірюха,
Виє вітер у самоті.

Він зі снігом у вікно рветься,
В димоході гуркотить.
І вздовж стріхи пронесеться,
Ніби табун конів тупотить.

А у хаті так затишно,
Під вкривалом теплота.
Чутно, десь шкребеться мишка.
Та на сон зморила дрімота.

А на ранок сонце світить,
Вітру більше не було.
Сніг від сонця очі сліпить,
Скрізь кругом - білим-біло.

Ні доріжки, ні стежинки,
Слідів на снігу ще нема.
Діти бавляться в сніжинки,
На порозі вже весна.

Не кидай каміння помноживши осуд,
Не вір у ворожий брудний поговір,
А може ця жінка обпалений острів,
А може у прозу розпатланий вірш…

А може вона натерпілася вдосталь,
Бо ближні на плечі скидали хрести.
В той час як метал роз’їдає короста,
Деревам вдається з бетону рости.

Згадай, (у людині шукаючи шельми),
Як кроплені карти тримав в рукаві,
Як вірний – ще вчора ходив оглашенним,
Зневірений вщент – неофітом говів.

Просте – досить складно, складне – часто просто,
Прийми без засуджень, засудиш – прости!
Прости їй відвертість і право на простір,
Порочність повії, прогірклі пости́,

Дитину, що вільна, тому й навіжена,
Вагітність, безплідність, перерваний рід,
Що жінка – розніжена тутова грена,
Що мати – шовковий покручений дріт…

Що цей самородок незграбний і гострий,
Огранений роком до болю німим,
Сама собі роблячи кесарів розтин,
Готова померти – рятується ним.

Я розверну весняні крила,
Щоб війна над нами не висіла,
Ворожі Гради не ревіли,
В сім’ї лунали співи.
Луга й сади вкривали квіти,
Весні і сонечку раділи діти.

Щоб озимі руна зеленіли,
На ланах не рвались міни.
А під жайворонкові співи,
Орач орав весняні ниви.
Зволочивши бороною,
Поле сіяв яриною.

Хай скоріш війна скінчиться,
Люди в дім свій повернуться.
І відклавши воїн зброю,
Зустрівся зі своєю сім’єю.
Обнявши дружину, дочку й сина -
Наша єдність, ми - Україна.

З нами Ненька розквітає,
А у чужих руках - у вогні палає.
Дбайте, люди, про своє коріння,
Воля й Слава - це Боже веління.
Бережіть Україну, як предки веліли,
Будуйте життя, щоб діти раділи.
Березень 2019.

Віддай мені свій біль увесь,
Віддай мені усі страждання.
Хай сивина укриє рання –
Прийде здоров`я - днем чудес.
Віддай мені свій біль увесь.

Віддай мені усю скорботу,
Недуги тіла й серця – всі!
Ми зможем їх перебороти
І уклонятися красі –
Віддай мені усю скорботу.

Віддай мені свій страх, о мила,
Всі комплекси переживань.
І розгорни любові крила,
Злети у щастя світлу рань…
Віддай мені свій страх, о мила!

Віддай мені кабальні пута,
Їх розіб`ю і розірву.
Віддай мені брехні отруту,
Живи коханням наяву,
Віддай мені кабальні пута.

Я – не Тарас, лиш мов Ронсар той,
Живу в закоханій журбі.
Та біль народу взяти варто,
Беру увесь його собі –
Я не Тарас, лиш мов Ронсар той…

Неси мені свої всі болі,
Народе мій, прекрасний мій.
Хай чад падлюцтва і сваволі
Розвіється у тьмі німій.
Неси мені свої всі болі!

Візьми од мене дух цей дужий,
Орлині крила, силу й міць.
І взявшись обома за гужа –
Ні перед ким не падай ниць!
Візьми од мене дух цей дужий!

17-18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

А нас південний вітер побратав.
Цей павітер із присмаком лаванди,
Що грав колись канатами, і ванти
Немов ченці – насмішливі ваганти
Гули всіма відтінками октав.

Та це колись, фрегатів тих нема –
Там інші звуки, присмаки і лови,
А вітер знав старі класичні мови,
А вітер чув як молиться імам.

Він сосни у Форосі розхитав,
І ті схилились вітами на пристань,
Де море як вино таке ігристе,
Зіграй мені про павітер, Арфісте,
Співай мені про черево кита,

Як день кадилом сонця догорав,
Вустами бухт нашіптуючи мантри.
Поклич мене в давно забуті мандри,
Туди, де тугу п’є Ведмідь гора...

Тепер в краях мистецтва і вина
Не лущать зе́рна правди од полови,
Літа орел… імперський, двоголовий,
А скелі – сивочолі богослови
Не вірять ні орлятам, ні синам.

Під небо гріхи піднімаються темними хмарами
і світло від нас відмежовують.
Та дивне проміння проникне між злісними чарами -
ці сяючі промені радо чоло обціловують.
У світлих долоньках тримаю оте Ясносонечко,
Господь усміхається, ніжно шепоче: "Донечка"...

Я не встигла сказати банальне "Привіт"
І не встигну сказати жахливе "Прощай".
Я стою...і стоїть біля мене весь світ!
А на серці осіла болюча печаль...


Не обійму тебе,не заварю нам чай,
Не побачу уже очі ясні й сумні.
І десятки років вкрила чорна вуаль,
Залишивши лиш фото старі на стіні.


Свічка тихо горить,я стою і мовчу.
Завтра знов новий день,робота,сім`я,
А в душі я ридаю й безтямно кричу!
Як за тебе хтось молиться,знай,що це я.


2019

День за днем летить навперегін...
Квапляться хвилини і секунди!
Комусь в житті трапляється свій дзвін,
А хтось у нім лишається попутним...


І так той час іде невпинно,невблаганно!
Веде нас доля різними шляхами...
Новорожденному ще жити притаманно,
а хтось іде у вічність зі своїми орденами.


Чи встиг ти все сказати,все зробити?
Насіяти добра по всьому світу?
Усіх пустити в серце й полюбити?
Спіши...бо раптом можеш не успіти.

В шторм, кипящих бурунов,
Корабль мчит сильней ветров.
На сине-желтых парусах,
Вздымаясь в пенистых волнах.

Сменяясь бури в грозный вал,
Ночи и дни корабль мчал.
Тридцать лет на Ост ведёт,
Верный компас и эхолот.

Лоцман, шкипер, капитаны
Команду вводили в обманы.
Пытались курс изменить,
Иль на мель корабль садить.

Команда верна кораблю,
Курс держали по рулю.
Облачивши суть обмана,
Лишали звания капитанов.

И сейчас под звон хлопот,
Когда война вовсю идёт,
Под шумок на капитана,
Рвутся - дельцы, шуты и профаны.

Не зная сути корабля,
Дотянуться б до руля.
А там, Бог пошлет удачу,
Кому нужно отдам здачу.

А что народец корабля?
Будет продана земля.
Где же им припарковаться?
На волне будут болтаться.

Разве нам в первый раз,
Пыль пускать прямо в глаз.
Пока найдут глазные капли,
Наступят вновь на теже грабли.
2019, февраль.

По жизни шла не замечая,
Друзей и пенья птиц.
И всегда считая,
Что на свете нет девиц,
Тебя достойней и важнее.
Ты гордо шла стремглав вперед,
Свою мечту найти скорее.
Спешащий, он глупее,
Кто уверен - мечту свою найдет.

Время шло ты всё ж такая,
Гордыня властвует тобой.
А жизнь цветёт, ты увядая -
Посмотри на лик ты свой.
Тогда откроет истину глаза,
Что ты в мечтах своих тонула.
Блеснёт в глазу слеза,
И седина в косе мелькнула.
А стезю мечты твоей, жизнь не воскресила.

Как предвидеть путь земной?
Не в судьбе ли есть причина?
Кто ж по жизни идет с тобой?
Над тобой висит лавина:
Добра и зла, соблазн друзей.
Не в этом ли первопричина,
Что была ты их сильней?
А ты себя сама любила,
И суть истины земной, тебя не осенила.

У будь-якому явищі – у спорті,
поезії, релігії, таки,
не можна виключати ані чорта,
ані благої Божої руки.

Але диявол поламає роги,
а нація вертає до основ.
Надійні віхи нашої дороги
єднає правда, віра і любов.

Немає сенсу надувати щоки
у промислі освячення путі.
І прісно, і донині Боже око
пильнує наші гори золоті.

І це Його, – Амінь! І вища воля,
і наш на перепутті оберіг.
Йдемо у люди, де гартує доля,
якої ще ніхто не переміг.

А ми зуміли! Обійшли пороги
до Риму, Візантії та у Бога
перехрестили Україну-Русь!

І нині, як раніше, первозвані
без єресі, облуди та омани
мотаємо історію на вус.

01/19

На вулиці тихо, сиро й самотньо,
Святкових немає убрань, прапорів.
А люди ще сплять безтурботно,
У вікнах не видно вогнів.

Київ спить, ще темінь довкола долає,
Та зірка Аврори сон з кліпів зніма.
Прокиньтеся - свято вітає.
Єднайте рука до руки ланцюга!

Вставайте — недобра година,
Сліпила вам очі багато віків.
І вірте людині людина -
Це єднає моєї Вкраїни синів.

Ненька-Україна, як рідна мати,
Свято Єднання проспать не могла.
Людям тепло змогла передати,
Крига з душі відлягла.

Правда в Україні вставала
І люди вставали, й рука до руки
Тепло, єдність силу давали,
Живим ланцюгом єднати віки.

Їм в очі кидали незгод перепуття,
Під прапором ідола з кашкетом в руці.
Ніщо не може здолати майбутнє,
Де руки єдналися, як кільце в кільці.

Море людей зійшлось на річницю,
На вітру майорять Синьо-Жовті Прапори.
Це символ життя, ніби небо й пшениця,
Що предки нам в руки із рук віддали.

На віче зійшлись на майдані Софії,
Співаючи гімн, сотні тисяч людей.
І клятву дали Україні
На єдність, на вірність, за волю дітей.

І клятва згукнулась по світу.
Відбилась в серцях українських родин.
Вітали Україну із святом віку,
На єдність, на вірність і клялись, як один.
21 січня 1990 р.

Стихи читаешь про любовь,
Видишь, как поэт тоскует.
Он не находит ярких слов,
Порой, сердце не волнует.

Для объяснения любви,
Он прибегает часто к птицам.
То скажет: - Зорькою гори.
Иль просто: - Я хочу женится.

Поэт в стихах — похож с Луной,
Иль с нежной алой розой.
То горит-горит звездой,
Иль жилы леденит морозом.

Любовь поэта — лишь мечты,
Порой — Орфей с лирою.
Иль соединит уста в усты,
Иль клятву даст любви любовью.

Проходят тысячи веков.
От слов, любовь не стала лучше.
Любовь — это песня без слов,
Образ твой, в моей душе певучей.

А знаєш, Осінь теж колись кохала,
І пристрастно танцювала з Ним танго.
Секрети свої йому розкривала,
Цілувавши з жагою до ранку.

Його кружила в багряному листі,
Сонячним світлом вдень підіймала.
Сплітавши їх долі в червоне намисто,
Його до серця в журбі пригортала.

І Осінь безмежно була щаслива,
Їй так подобалось Його надихати!
До інших пір року не була ревнива
Чи тільки хотілось їй так вважати.

Та з часом на небі заходили хмари,
Все місто витрачало свої відтінки.
Губилась осіння краса й терпкі чари,
Все швидше горталися Їхні сторінки.

В Її звабливості дні останні,
Коли став тепліше Він одягатись ,
Зникала любов у Його торканні,
Додому став пізно він повертатись.

І знаєш, Осінь все ж його відпустила.
Розуміла: на нього чекає Зима.
Вона міцніше за все Його любила
Й втекла у вирій свій крадькома.

Але Вона обіцяла з'явитися знову,
Повернутись, та тільки пізніше.
І через три пори почнуть вони нову розмову,
Про те, що для них найрідніше...

2018

А Він переступив спокуси земних втіх,
І Боже Слово ніс безмірності доріг.

А Він ступав тихенько на поріг
І стукав кожному: у ношу збирав гріх.

Не всі оселі двері відчиняли,
Не всі миряни радо зустрічали...

Ба!- дивувались, Ти прости їм, Боже,
- Чи Він спокутувати всю гріховність світу може?

Гріх за гріхом - тяженний Його Хрест...
Останній шлях...і цвях...Пресяюче: Воскрес!

Воскрес! І знову стукає до нас в хатини...
Давайте менш грішити, хоч наполовину...

Скорботні слова душу крають.
Шостий рік триває війна,
За Неньку воїни вмирають,
Україна-Ненька в нас одна.

Ми є твердіше криці,
Нащадки славних Родів.
Ми є мирні Українці,
Та долали ворогів.

Ми єдині рід із родом,
Слава нас життям веде!
Праця вільна всім народом,
Україна в Славі розквіте.

Нам засяє зірка Слави,
Чутно в серці Божий глас:
Пильний будь, народе України,
Шлях Святий лежить для Вас!
Січень 2019 р.

               І
Спускається на землю благодать
і ангели беруть найвищі ноти...
Над головою липи шелестять,
а пращури діждалися суботи.

Не заважає м’ята і трава,
гіркий полин оповиває душі.
Звикає до земного голова,
не помічає ні жари, ні стужі.

                ІІ
Людей перемагає довгий сон –
гартує, підбадьорює, лікує
усіх, кому із небом в унісон
сьогодні чути Боже алілуя.

У небі обнімаються крильми
давно почилі душі найрідніші.
Духовний світ радіє, що і ми
його переливаємо у вірші.

Діждалися і мертві, і живі
цієї миті, що жила віками.
Плекаємо традиції нові,
освячені самими небесами.

               ІІІ
Виходимо у світ із кабали.
Чого боятись вічної імли?
Ми завжди є і живемо усюди.

Лікуймо наші душі від застуди.
На цьому світі все пережили,
на тому світі гіршого не буде.

01/19

І ПАСТУХ: Слава Богу, добрі люди,
І мир цьому дому,
Щоб вас щастя не минало
У році Новому.

ІІ ПАСТУХ: Дякуєм Вам, Господарі,
Що в хату пустили –
Бідних людей, як то кажуть,
До себе приймили.

АНГЕЛ: Приношу Вам, люди божі, веселу новину –
Породила в Вифлеємі Діва-Мати Сина.
Христос народився –
Ірод засмутився,
І на Бога, на Ісуса,
Дуже розгнівився.
А ми взяли Бога-Сина
Під своє серденько.
Радій, радій, Україно,
Земле наша, Ненько!

І ПАСТУХ: Захисти нас, наша Матко,
У лихій годині,
Бо велика нам пригода
Стала в полі нині.

ІІ ПАСТУХ: Збилися ми геть з дороги
Від свойого стада,
Темна нічка нас застала –
Тру́дна на то рада…

ІІІ ПАСТУХ: Довго ми блукали в полі –
Сіли, бо втомились,
І приклякли на коліна –
Богу помолились.

І ПАСТУХ: Помолились Царю-Богу,
Лягли у долині,
І заснули теплим сном,
Неначе в хатині.
ІІ ПАСТУХ: Але раптом серед ночі
Нам зірвала ясність очі,
Ми злякані повставали
І не знали, що ся діє –
Чи огонь, а чи пожежа,
Небо аж жаріє…

ГАЛИЧАНКА: Усе небо червоніє
І земля палає,
Як згадаю про свій нарід –
Серце завмирає.

ГАЛИЧАНИН: Страх мене збирає, браття,
Як собі згадаю,
Як плило життя давніше,
Наче у тім раю.
Усі віри ся тримали,
Старших поважали,
І друг друга, як брат брата
З біди виручали.

ГАЛИЧАНКА: А тепер, о Боже милий,
Нарід знову тратить сили –
Вже з десяте покоління
Двигає тяжке каміння,
Ані вмерти, ані жити -
Тілько пута волочити…

ГАЛИЧАНИН: Подивіться, в чистім полі
Могили розриті –
І забули про них люди
В новім лихолітті…
Новий Ірод на Вкраїні
Лихо й розбрат сіє:
Вкрав нам волю,
Вкрав нам Бога,
Губитель Месії…

І ВОЇН: Тихше будьте, що за шум,
Що вже Ірод вас почув?

ІІ ВОЇН: Що за збір ви тут зібрали,
Проти кого бунт підняли?
ВОЇНИ (разом): Може тут Ісус між вами,
То признайтесь перед нами.

ІРОД: Я ж бо цар ваш – і над вами
Буду панувати.
Хто посміє проти мене
Меча підіймати.
Замовчіть мені, прокляті,
Бо загинете в сій хаті.
Я на смерть усіх скараю,
Як дитя те не впіймаю…

І КНЯЗЬ: Ой, дитино, Божий Сину,
Ти вродивсь в лиху годину.

ІІ КНЯЗЬ: Бо цар Ірод розізлився,
Що Син Божий народився,
І боїться він малого,
Щоб не зняв корони з нього.

ІІІ КНЯЗЬ: Ірод воїв посилає,
По дорогах виряджає,
Щоб усіх в неволю брати,
Малих діток убивати.

ВСЯ ГРОМАДА: А ми зброю підіймемо –
Проти Ірода підемо,
Захистим Дитятко Боже,
Нам в біді воно поможе!

СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ: Я український Стрілець Січовий,
Я невловимий орел степовий,
Гуляю, літаю – правдоньку шукаю,
А за неправду голови стинаю.

СМЕРТЬ: Є на тебе, людожере,
В нас шабля-розплата,
Оце тобі, ненажеро,
Темненькая хата…

(СМЕРТЬ вбиває ІРОДА).

АНГЕЛ: Тут я сповню ласку Божу
І всім скривдженим поможу!

ДЗВОНАР: На Вкраїні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони.
Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати.
І між пастирів убогих
Розкуються руки й ноги.
Нарід кинеться завзято –
Встане Правда сторозп’ята.

АНГЕЛ: Гей, вставайте всі родини –
Слава, слава для Вкраїни.
Зглянься, Христе, Божий Сину,
В день Різдва на Україну.
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб звістила тую славу!

І ПАСТУХ: Ой Дитино, Божий Сину,
Дай для нас щасливу днину.

ІІ і ІІІ ПАСТУХ (разом): Пошли віру і свободу
Українському народу.

ГАЛИЧАНИН: Дай, Ісусе, людям волю!

ГАЛИЧАНКА: Україні добру долю!

ВСЯ ВЕРТЕПНА ГРОМАДА: Ми тя будем величати,
Ім’я Боже вихваляти.

КОЛЯДА: «Вселенная, веселися
Бог від Діви днесь родився
Во вертепі со бидляти,
Которому ся вкланяти
Царіє, царіє приходять…

Пастиріє прибігають,
Сопілками вигравають –
Пізнавши Бога рожденна,
Від Марії воплощенна –
Чистої, Чистої дівиці…

Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби зволив мир нам дати,
Скорби в радість преміняти –
Віруєм, віруєм во Него».


Діючий вертеп із села Мальчиці Яворівського району Львівської області.

Рік запису 1989, для Великої Коляди ТЕАТРУ "МЕТА" (Молодіжного Експериментального Театру Аматорів) у місті Львові.

Боженько! Я дякую Тобі за Світло,
Що золотом ллється з Твоїх очей.
Боженько! Нехай Твоє Сяєво освітлює
Кроки теплолагідних днів моїх і ночей.

Боженько! Зерно Твого Світла
Несу в серці й стежинами розсипаю.
Боженько!В Світлополум'ї Свічі Всесвіту,
Що ніколи не гасне, Тебе обіймаю.

Боженько! Дай нам Щастя Яскравого
Ясномить -коли небо зорює,
Озирнути безмежність Небес
І угледіть Яскраву Зорю:Алілуя!

Дні повертаються мов бумеранги.
Партія йде до логічного пата.
Тижні судьбі загинають фаланги.
Миті у вічність летять водоспадом.

Близяться строки збирати каміння.
Вірш добігає останньої рими.
Просить рукописів паща каміна.
Ми в цьому світі лише пілігрими.

Сниться преставлена батькова мати.
Ворон сполохав зозулю – та й годі!
Щойно навідались мірку знімати,
Шиють незмінний атласовий одяг.

Прагнуть завчасно робити заміри
Поки людина влаштовує будні,
Поки планує. Утім, Dies irae
Все ж нагадає, що дні перебутні.

Може, направду, для деяких добре,
Й знати останню хвилину не варто –
Час, у який розсуваючи обрій,
З’являться духи, щоб взяти під варту.

Будьмо! допоки костюм недошитий,
Жити живими життя, що відлічено.
Лиш не для того, щоб все доспожити,
А долюбити і доль не скалічити.

Жаль, що старенькі, як діти стають,
Мріють, щоб старість не завадила путь.
Жити, творити та радість нести,
Молодь змогла дійти до мети.

Хіба старенькім багато ще треба,
Життя стареньких близьке до неба.
Життєва стежка — це спогадів суть.
Поваги трішки, що люди дають.

Комп'ютер, айфон, електронні газети,
В стрімкому прогресі потрібно їм жити.
А діти й онуки прогрес поважають.
Уважити стареньких вони забувають.

Старенькі в житті як осінній листок,
Ніби потрібен, який з нього прок.
В творче життя вони в космос сягнули.
Волають, щоб їх в путі не забули.

Життєва свіча швидко згорає,
Оглянувся, як старість вже дбає.
Людина повинна про це пам'ятати:
Поважати старих, як себе поважати.

Йдемо за обрій інеєм повиті.
Усе насущне маємо з небес.
Неуязвимі, бо за правду биті,
і віковічні, бо Ісус воскрес.

До видимого муляємо ноги
та істині радіємо здаля.
У нас немає битої дороги,
коли перевертається Земля.

Ми бачимо, на кому світло сяє,
і зло, що визирає із пітьми.
Та місія диявола минає.
Ім’я Месії освятили ми –

останні пілігрими цього світу,
де діє не Всевишній, а боги,
якими управляють московіти.

За їхньою «вєсною» – наше літо.
У них свої батиї і завіти,
у нас чужі борги і вороги.

12.2018

Людина природу хоче пізнати,
І те, що вже є й що може бувати.
Пише догадки, наукові трактати
Та в природі їй всього не знати.

Бо те що є й що буває,
У світі все, Боже слово рождає.
І все має час в пізнанні та дії,
Лиш частково здійснюються мрії.

Хочеш ти знати, як світ створився,
З вірою в серці до Бога звернися.
І зрозумій, сенс життя - це уміння
Любити Бога і його творіння.

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.

Розфарбовую свою душу:
Сіре-в синє, а чорне-в зелене.
Розфарбовую своє серце
У всі відтінки, що має Вселенна.
Та найбільше візьму блакиті,
Ясновідблиску позолоти:
Найсолодші Небесні Миті,
Як щезають буденні турботи.
І великий Осяяний Спокій -
Ніжнобілий платок на плечі,
Світлі двері у передпокій,
У якому зорює вечір...
Тихо-тихо іду до себе.
Відкидаю суєтні трунки.
Лише пломінь, що падає з Неба.
Лише Ангелів поцілунки...

Поцілована полум'ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку-
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає до тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.
Небовогнику птах закурличе,
Що його моє серденько кличе:
Моє небо без нього сіріє,
Дощ пекучо стікає з-під вії.
Золотисту жадану зернину -
Сонцесвічки яскраву жарину,
Принесе диво-птаха на ґанок.:
Золотітиме в серці світанок.
Колоски шепотітимуть в днину:
Я тебе не покину, дитино!

Щоб написати вірш стовпцем,
Папір потрібен з олівцем.
Настороживши вуха,
Своє серце й душу слуха.

Тоді душа твоя співає,
В серці муза класно грає.
Слова самі летять струмком
І на папір лягли рядком.

Час утікає, ми вслід летимо,
Звикли життя відкладати, немов
Жити попереду безліч віків –
Тоншають дні, і без того тонкі.

Жовтень укотре змінив листопад,
Шелест листів – шурхотіння цикад.
Різні мотиви шепочуть вони:
Світлі – весною, сумні – восени.

З неба чекаємо снігу й чудес,
Пси скаженіють, це значить, що десь
Їх журавель знов хрестом осінив –
Землю лишають пташині сини.

Кожна доба має безліч шухляд.
Вічність бере на приціл журавля –
Задля розваги здіймає курка,
Їй не здригнеться кістлява рука.

Здобич приносить вдоволений пес,
Янгол зсувоює плахту небес,
Крилами струшує сонми птахів,
Плаче під ними пожовкла Рахіль.

Тікаю із тілесної тюрми,
На полі бою впав. Мабуть, убитий.
Душею доторкнувся до пітьми,
Ледь не погас, уярмлений Аїдом.

Тепер у пеклі воїн-гречкосій.
Володар смерті пікою у груди
Штовхнув назад і каже: - Ти не мій.
Вертай туди, де скаженіють люди.

До мене ходу ангелам нема!
Лети назад! За Стікс - табу! Ні кроку!
...Отямився у гуркоті й димах,
Довкола в триколорах п'яні орки.

Упились. І добити не змогли,
В оселі діда втомлено поснули.
Під боком стиглі братики-хохли,
Розстріляні. Повсюди гільзи, кулі...

Бурят мерця останнього роззув,
Окинув крам хазяйновитим оком.
Пішла орда. А я у рай повзу,
Вже бачу рідний прапор над окопом.

31.10.2018р.

Молю

Творіння акт! У висях грають гімни,
Із раю тягне запахом олив.
Адама Бог виліплював із глини,
Лише до праці руки не помив.

Там, де душа - прилип шматочок бруду,
Де серце - трохи сажею мазнув.
Життя чудесне удихнув у груди,
Прокинулась людина оді сну.

А згодом зрозумів: дільце нечисте,
Та пізно - люд розмножився уже.
Довкола гвалт, крадіжки та убивства,
Ножа виймає братик-людожер.

У бубна б'є шаман, чаклує вуду,
Народець п'є усе - смолу, айран.
Щербатий глек, тріщинувате блюдо,
У стрісі незалатана діра...

Прицілився в сусіда - не промажу,
Все заберу - жону, будинок, пса...
Внук просить Бога: " Витри бруд і сажу !"
Але мовчать оглухлі небеса.

31.10.2018р.

Минає жовтень, чарівний жовтень,
Засипав листям усе навкруг.
Завісив небо він пухом товстим,
Сховавши сонце за виднокруг.

І сонний вітер приліг спочити,
І навіть гілки не ворухне.
І задрімали, завмерли віти,
І щем за душу узяв мене.

Чого сумую, чого сумую,
І біль у серці моїм – чому?!
Чи десь залишив свою весну я,
І зустрічати іду зиму?!

Свинцеве небо набрякло мовби,
Холодним подихом дме вона…
Печаль розквітла багряно-жовтим –
А може, бабина то весна?!

25.08.7526 р. (Від Трипілля) (25.10.2018)