У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш
за́вжди так!

Так – тільки так
кохання виграє.
Бо все, що є –
моє.

29.02.2008 р., Київ

Вірші тепер пишу в тривозі,
Після висловів “поет-китів”*.
Що писати я в не змозі,
І кінець моїх віків.

Що у моїх віршах халепа,
“Кукушка хвалить петуха”,
Мова та наголоси — недотепа.
“Подальші від цього гріха”.

“Звідки воно таке взялося?”
Ямби, хорей — все ж таки,
Помилки, збиті наголоси,
Дієслівні ритмаки.

Русизм словами процвітає,
У римах бродить спотикач.
Що почуття моє вмирає
В віршах. Ти нам пробач.

Вашу критику сприймаю,
Вас я слухав все підряд.
Вже де-що підправляю,
Недостає мені порад.

У вірші “Шлях до волі”,
Я просив допомгти.
Ви ж показали мені дулі,
І марно пройшли роки.

У Вас веселії команди,
Тай хвалите самі себе.
А приходьки - це не бренди,
Вони для Вас - цоб-цабе*.
2019.
Цоб-цабе* - клич для управління волами.
В 2017 році, коментарем до віршів “Шлях до волі”, “Любов і кохання”, я звернувся до людей розуміючих в поезії, щоб мені допомогти, за невеликий гонорар. Не відгукнувся ніхто. Притихли. Не надали прикладу, як працювати з віршами. Я не шукаю виправдовувань, мною описані історичні факти моїх реальних почуттів.
Я рахував, що можливо мої віршовані прози, як повсякденна турбота, буде описана моїми римами, як історична довідка життя. І мені шкода, що заглянув у вашу рубрику.
Я вдячний С. Осока і С. Ілініч за чіткий пояснювальний шлях в поетичному житті. Беру до уваги і до виконання.

Щолі́та літа́ пролітали.
Розвої вулканів згасали.
Космічний пристріт.
Старішає світ.
От-от – і мине неоліт.

Не вічна Людина й амбітна.
Підкрався маразм непомітно.
Їй на́слано смерть.
Земля вже не твердь.
Життя відбулося на чверть.

Загинули всі астрофоби.
Лишилися тільки мікроби.
Єдин Святий Дух –
душ вічний пастух –
спрямовує Розуму Рух!

8 листопада 2005 р., Богдани́

Розчавлено лежала долі тінь
тебе, святого…
і по ній ходили,
як по землі…
І лиш твоє: «Амінь!»
про існування Бога говорило…

24 березня 1989 р., Київ

Між цим і між іншим
жиє однина.
Жиє однина.
Жиє однина.
Питає Господь:
"… чом ти одна?
…Чом ти одна?
Ну, чому ж ти одна?"

Вона відпові́ла –
і очі одкрила –
і крила розкрила –
і Бога зустріла:
"У мене є Ти,
а всі інші світи
я скоро сходила…
Я хворо сходила…"

2 травня 2008 р., Київ

На деревах жевріє осінь,
Різнобарвні надів кольори.
Між дерев проглядається просинь,
Крізь тумани й купчасті хмари.

У вирій уже відлітали,
Лелеки, шпаки і качки.
У Бабине літо злетіли,
Мандрівники- павуки.

Золкий вітер й вологий,
Постелив листопад на траву.
І замітає з стежок і з дороги,
Упавши барвисту листву.

Все, осінні холодні тумани
Спадають на дерева росу,
Ніби дощик гілками стікає,
На пожовклу полеглу траву.

Закравсь Морозець під іній,
Фарбувавши осінню красу.
Та сонячний промінь ранній,
Розтопив на іскристу росу.

Ходить осінь по долах та полю,
Різно барвив сади та ліси.
Нагулявшись вдосталь у волю,
Відпочива під ковдрою зими.
2019.

Бог створив людину Божу
І назвав: Мої сини.
І в молитвах назвіть так же,
Божі діти, Його сини.

Чому кличуть: рабі божі!
Чи можливо це прийняти?
Хіба батько сина зможе,
Рабом-невільником назвати.

Раб невільний. Що ж він має?
Не належить він собі.
Його кожний підкоряє,
І розпродує рабів.

Бог- Отець нас оберігає,
Сонцем всьому надає життя,
Дощем Землю напуває
І благодаті Його нема кінця.

Я молюся, Славлю Бога,
Для душі - Отче наш.
І я Бога не боюся,
Він любов, заступник наш.

Як Отця - Славлю Бога,
По людські до Нього йду.
В знак любові до Його порога,
З покірним серцем я прийду.

Фіолетова істота
у салатовій сутані
несла в пригорщах щедроти
чорні й білі, пізні й ранні.

Йшла, сутана сутені́ла,
довгий шлейф зелено-сірий
був причалом запустілим,
був Дніпром глибоким віри.

Ніжна о́діж хвилювалась,
мить виказувала жінку;
ніч над храмом підіймалась
з кожним місячним відтінком.

Сни Успенського Собору
скрізь навколішках стояли,
в снах було в ту темну пору
фіолетового мало.

На руїни на соборні,
де були колись руїни,
сіли кру́ки білі й чорні,
і без жодної пір’їни.

Клали квіти пізні й ранні
сни на паперть і під браму.
В оксамитовій сутані
вийшла Матір Божа з храму.

У серпневому серпанку
між каміння сни хрестились,
видихалися до ранку
і мені з тобою снились.

Як лягала, мов до ґроту,
в ложе жертвоприноше́ння
фіолетова істота,
фіолетове успення.

25–26 червня 1995 р., Київ

Пливуть по небу темні рядна,
Немов химерії старі.
А туга давить так нещадно,
В розлуці день іде за рік.

Здається, все віддав би нині,
Аби сягнуть віддалеки –
До ніжної твоєї тіні
Легеньким доторком руки.

І місяць плаче від одчаю.
Як сльози – зорі – із лиця!
Чого ж ти, доле, розлучаєш
Твої закохані серця?!

10 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Моя печаль і ніжність і жура –
Усе в тобі, одній тобі гніздиться.
Як всесвіт весь у себе убира -
Ясна сферична куля світлолиця.

Отак і ти – мій всесвіт і огром,
Усе, що є, і що було, і буде –
Любов, ненависть, люте зло й добро,
Природа й місто, фауна і люди…

І світ людей з відтінками всіма –
Краса, потворність, цілісність, каліцтво.
Війна і мир, і літо і зима,
Цнотливість, безсоромність і єхидство.

Весна і осінь, розквіт чарівний.
І в`янення, занепад, осипання…
І регіт гомеричний сатани
І дихання божественне кохання.

Тримаю уві сні і наяву,
Я кулю цю – із пеклом всим і раєм!
І як атлант із нею я живу.
І в час печальний - з нею умираю.

29-30 липня 7527 р. (2019)

Боже, Словом Ти створивши світ
Словом дав життя живому.
Плідність дав від Роду в Рід,
Відновлятися самі собою.

Словом все назвав,
Родам і людям дав наймення.
Заповіт в душі засівав
Життя вічного й шлях спасіння.

Ти мову людям різну дав,
Як суть життя земного роду.
В молитвах кожний Тебе пізнав.
Чи розуміє він Твою природу?

Звуть Тебе на всі лади,
В молитві - шлях до Тебе.
Кожний хоче “рядно” Твоє тягти,
І милість вимолить для себе.

Божий лад снується по Землі,
Все для всіх у рівній долі.
Чому ж блукаєте в імлі
І ніби звірі, що на волі?

І не видно ні початку, ні кінця
Для щастя людській долі.
Єднайте, люди, свої серця
І буде вдосталь Хліба й Солі.

Хай квітне божий Заповіт,
В душі земного Роду.
Пам'ять про свій Рід,
На безсмертя всього Роду.
2019

Існує все і водночас.
Буває,
що і така ідея нас
єднає.

І помічаємо у мить
єдину
і те, що радує і злить
людину.

Та пояснити не дано
нікому,
чому у небо, все одно –
додому.

Надію май на тятиву
і парус,
але останнє рандеву –
у хаос.

Усе, що є іще у тій
безодні,
несповідиме як путі
Господні.

Як на війні не довіряй
нікому,
хоча і є путі у рай
святому .

Усе обіцяне гряде
у небі,
але ніколи і ніде
для тебе.

07/19

А їй казали: повернись в родину!
Йому казали: в гречку не стрибай!
Вона його кохає, як причинна,
А він лиш з нею свій знаходить рай!

А їй без нього – сонечко не гріє,
Йому без неї – хоч з моста у став.
Любилися в шаленій ейфорії,
Допоки ранок їх не заставав.

В розлуці світ – нікчемний і убогий,
Життя навкруг – немов полярна ніч.
Лише удвох – за пазухою в Бога,
Лише разом їм щастя йшло до віч!

Чи на своє, скажіте, безголов`я,
Пливли вони од звичних берегів?
Як боляче ховатися з любов`ю –
Безцінним подарунком від Богів!

І як же можна жити без свободи,
Коритися весь час німому злу?
Родини не давали насолоди,
Лиш сите рабство й духу кабалу.

І як птахам двом звикнути до стану,
Коли вони лиш ходять по землі?
Коли на крилах в них обох – кайдани,
Й літати неможливо взагалі?!

Непереможне прагнення, потреба –
Це відчуває кожне пташеня!
Коли так нездоланно вабить небо,
Свою широку браму відчиня!

Злітає і ховається у пущі
Свята любов у вовні із гріха.
Щоб не побачив світ цей завидющий
І не спіткала доленька лиха!


17 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток шавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

9 серпня 1994 р., Богдани́

Зібрались звірі на поляні
Також миші, змії та птахи.
Звірі є брутальні,
Ненажерливі й лихі.

Царювати кожний хоче,
У корита є що брати,
Вже півсотні себе морочать
Конче хочуть царювати.

А лисичка нишком-тишком,
Кота в мішечку принесла*.
На пеньочку стала нишком
І мова річкою пливла.

Звірі зразу шепотілись,
Стали думать та гадати.
Як би ми не заблудились!
Що, кота в мішку царем обрати?

А лисички мова ллється:
Кота ви знаєте давно,
Він Пан Коцький часто зветься,
Леопольдом звати в кіно.

Звірі бачать - котик хатський,
Не будем довго міркувати.
Хай Леопольд, він же Пан Коцький,
Над нами буде царювати.

Тільки буря щойно вщухла,
Не ставши кіт чекати,
Лапкою почесавши вуха,
Хоче дещо поміняти.

Котик з радості мяукав,
Собі подібних підібрав.
Щоб сподобатись звіряткам,
Керівників міняв.

Ходить лісом, скрізь глаголить,
Грає роль свою в кіно.
Котик гарно мишки ловить.
Все так є, як і було.
Липень 2019.

Нічна війна між сном і ясною роботою
триває вже котру годину.
Після таких посиденьок тіло виснажується,
мозок, звикає працювати невпинно.

Памороки забиті .
Ароматами рістретто, з кав'ярні навпроти
його ковток - це смерть.
Сьомого дня уже із характерним запахом блювоти.

Тіло цинково-невагоме ближче до п'ятої ранку .
Ти у себе,
я у себе вдома -
думки запакуй у банку.

Заснути. Навіщо ?
Бо завтра знову поколу.
Нестримно з моста донизу.
Нічого не дачить довкола.

Цілувати невпинно повітря
і кохати кожну хвилину.
Кили жив ти на цьому світі,
Кожну Богом відведену годину.

2015 р.

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Люблю у літню спеку добру зливу,
Од неї все буяє і росте.
Люблю твою я усмішку щасливу,
І сяєво в зіницях золоте.

Коли уся ти світишся красою,
І радістю окрилюєш цей світ,
Як та верба косою чарівною
Голубить вітра в лоні теплих віт.

Мені твоє волосся – гай духмяний,
Що цвітом обсипає залюбки.
Ти вся – немов троянда, що не в`яне,
А дихає коханням на віки!

11 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Спохмурніли, посивіли тихі небеса,
Без голубки сизий голуб залишився сам.

І завжди розповідати друзям він готов
Про красуню темнокрилу, про свою любов.

Чи злітає десь на гілку, чи в надхмарну синь –
Скрізь його наздоганяє від голубки тінь.

«Ми отут зустрілись вперше, там – літали ми,
І голубились до рання ніжними крильми.

Бачу ось гніздечко наше – тільки голуб зна –
Про кохання воркували з нею допізна.

Пташенятко, наш синочок, ріс поміж цих віт.
Виріс, випурхнув з домівки у широкий світ».

Голуб знов гніздо будує, носить гілочки,
Ніби пам`ять про подругу, пам`ять на віки.


Щоб дивились пташенята, й поки є цей світ,
Свою пару так любили, як татусь і дід.

10 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019

Я не буду приховувати: небо зі мною говорить,
Приводить у сни сюжети, записує у блокноти.
Намагаюся не перечити, слідую траєкторії,
Тому й оживають – не відкладаю на потім.
Іноді, правда, сум, говорить голосом діда,
Але не мого, а того, про якого не знаю.
Янгол одразу пише: ти просто слідуй...
Легко та без вагань у обраних не буває!
Заспокоююсь лісом, набираю обертів, ритмів.
Нагородами тішу внутрішнього малого.
Тимчасові спокуси життя відрізає бритвою,
Бо знає заради чого. І розуміє для кого.

Гаснуть ліхтарі вранці на зорі,
Рожевіє мрево світанкове.
Із пітьми буття, сяйвом угорі
Сонцем сходиш ти, моя любове.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І шовкові знов – пагони руді,
Врятували їх дощі від спеки.
Люба, ми разом – у однім гнізді –
Крилами лопочем, як лелеки.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти - моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

І розкрились нам чисті небеса,
Піснею кохання оповиті.
Летимо увись, о яка краса –
Щастя дарувати цьому світу.

ПРИСПІВ:
Ти – моє життя, ти моя любов,
Ти - очей відрада й дивовижа.
Посміхнувся світ – хмарний білобров,
Радість удихнув - повітря свіже.

30 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Чого ж ятриться так душевна рана?
І серце невигойно все болить?
Зціли мене любовію, кохана,
Хай біль тяжкий ущухне хоч на мить.

Бо він от-от, здається, душу вийме,
На інший світ нещадно зажене.
Даруй мені свої палкі обійми,
Цілунком ніжним воскреси мене.

Хай розпач мій одхлине на хвилину,
І туга люті кліщі розіжме.
У забуття порину я німе,
І щастя знову радістю прилине.

Єдина ти рятуй, о Берегине!
Розраду дай, очей ласкаву гру.
І руку протягни свою, бо гину,
Не витримаю болю і помру!

24 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Життя легка й спокійна течія…
Погідний штиль і вітерець над нами.
Й раптово в серці відчуваю я,
Як болю піднімається цунамі.

Стихія мов - на ста семи вітрах
Вже стоголосо виє на всі боки –
Ридання розпачу. І зносить дах.
У прірву хвиль ти падаєш глибоку.

Пікіруєш із гребеня униз,
Мов каменем у відчаї спокути.
Життя зникає раптом парадиз,
Безодню горя цю не осягнути.

…Скорботи велич. І німіє мить.
І мертвий спокій роздирає вени.
«Мелодією» Скорика звучить.
Мій Боже, маршем траурним Шопена.

О мамо, мамо! Хай несуть мене
У далеч ту, де сліз нема й кордонів!
…Лише звучить адажіо сумне
І душу рве трагічний Альбіноні.

21-22 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ти знаєш про свій Рід?
Свіча Роду вічно не згасає.
Горить у того в серці її слід,
Хто про Рід свій дбає..

Наш Рід слов’янський вріс в землі,
З початку сотворіння світу.
Нам Бог дав Україну з плугом у ріллі,
Вона є наша споконвіку.

Бог не ділить на своїх, чужих,
На білих, чорних, різнобарвних.
Божий світ всім Родам живих,
І пам'ятайте предків і померлих.

Шануйте ж свій, слов’янський Рід,
Творіння боже не ведіть до згину.
Шануйте Пращурівський світ
І бережіть Святу та у Славі Україну.
2019

Я думала накидка з шовку...Ні, то крила.
Вони росли як Матінка молила
За кожного із нас - вже обійняли Землю...
І чую шепіт : Я прошу...Не дремлю...
І крила сяють: Всесвітом зорюють,
А кожен вогник Ангели цілують...

***
Релігія – це опіум совка.
Якби не це, не мали би халепи.
Немає на Московію Сірка.
Та може бути, що його рука
рубає ще залиті кров’ю «скрєпи».

***
Коли ніякого немає,
то і чуже стає своє.
Перун усе не видибає,
а віра в чудо все ще є.

***
Питання віри – це не, прошу пана,
таке собі жахаюче, - ой, Бо!
Кого лиш не обожнюють погани –
явилися чужі пани і хани
тай замінили Ладо і Дажбо.

***
Язичники усе іще ведуть
до комунізму, у його тенета.
На капища поділена планета,
а кривослав’є обирає путь
Московії у віру Магомета.

***
У небі зорі – тисячі думок,
дволикий Янус – місяця проява,
а сонце – всюдисущий колобок,
у яві вимальовується нава,
але яріє у зеніті Бог.

***
Це може зайві видумки поета,
що на олімпі лиш одні цабе
і Томосу не помічає секта,
і думи патріарха Філарета
заполонили біси кагебе.

06/19

В день рівнодення — Івана Купала,
Це молоді свято — молодь співала.
Вели хороводи навколо вогнища,
Це символ здоров'я і зло все очище.

Квіти збирали, віночки сплітали
І за течією річки віночки пускали.
І чарували, щоб бути вродлива,
Милого обрати - бути щаслива.

Чомусь моє серце кохати хоче?
Бо мила пісня за душу лоскоче.
Мені сподобалась тая дівчина,
Вона стояла з сумними очима.

Чому її серце вразила смута,
Дівчина стояла ніби прикута.
В руках віночок вона тримала,
Можливо, милого ще не обрала.

Моє кохання солодше від перцю,
В душу запало - припало до серця.
Вперше влюбитися, вперше кохати,
Щастя такого я міг ще не знати.

Я не вагавсь, чи дівчина полюбить,
Чи захоче дружить, чи приголубить.
Я підійшов до дівчини ближче,
Усміхнулась вона, в очах іскри вогнища.

Взялися за руки, очі сміялись,
Ми ніби одні, на святі зостались.
Через вогнище з розгону стрибали,
Наші бажання серця поєднали.

Плакав Бог - дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила
Щоби усміхнувся,
Сонячним Світилом,
Полум'ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць,
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог - дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

Що ж ви братці, Українці, що ви наробили?
Волю й Славу предків по світу пустили.
Ворогам Вкраїни ви шляхи мостили,
На шляху своїх діток терни зростили.

Може в цім столітті ви конче обрусіли,
Може ви стали - сини Ізраїлю.
Україна, ваша Мати, ненька — сиротина.
Де ж ви поділи Батька й Сина?

Чи читали, ви, Шевченка “Розрита могила”?
Не читали! Хіба буде серцю мило.
Чому ж допустили мене плюндрувати,
Довірили чужинцям мною керувати.

Схаменися, люде добрий, поки ще не пізно,
Розбудіть холодне Серце, воно не залізне.
Збережіть Вкраїні Волю та всіх шануйте,
А народи других держав у себе й пануйте.
Травень 2019.

Почекаю,
Хай дощик весняний пройде,
Поки райдуга в небі зійде.
Громовиці по небу пройдуть,
Літа за літами минуть.

Квітне омита земля,
Зеленіють луги й поля.
Вітер ласкавий шумить,
Ніби шепоче: - Любіть та любіть.

Почекаю,
В місячнім сяйві купаєшся ти.
Очі вбирають небесні світи.
Сонце зігріє ніжні вуста.
Хай довга коса ще довша зроста.

Хай стан твій дівочий в душу впаде,
Буду я бачити тільки тебе.
Руки твої прикладу до грудей,
І не відведу від тебе очей.

Тебе я чекав шістнадцять літ,
Також мужнів, став чоловік.
Весь час за тобою йшов залюбки,
Щоб наші життєві зійшлися стежки.

Ніби у світі лишились одні,
Що зветься коханням у нас на землі.
У щасті земному поєднались серця
І нашій любові не буде кінця.

Всміхайся та не влещуйся нічим.
Бо друга можна зрадити й цілунком,
А оди, що звучать занадто лунко,
Двосічними бувають, як мечі.

Нехай твій шлях, невстелений ніким,
Не те, щоб не затоплювала повінь,
Не те, щоб не вертав тебе на сповідь,
Не те, щоб ліг широким і легким.

Хай буде він вузький, але прямий.
І друзі не лукаві, а відверті,
Такі, щоб із тобою йшли до смерті,
Бо сила – Я звершається у Ми.

І ще, нехай з тобою буде та,
Хто ладан підкидатиме в кадило,
Не фоном слугуватиме, а тилом.
Оце і все. А решта – суєта!

Вперше зустрілись, в садах все цвіло,
Ти в серце ввійшла й неспокійно воно.
Стан твій дівочий й довга коса,
Принадна усмішка й дівоча краса.

Тебе зустріти я мріяв давно,
Моє ти кохання, що серцю дано.
Пара моя ти, моя ти зоря,
Хлопчача надія у серці була.

Довго вагався я мріяв, гадав,
Що б при знайомстві, щоб я сказав.
Кроком ступив, та й рішив підійти,
В моєму серці горіли, її очі — зірки.

Я хлопець - як вільний орел,
Та зашарівся казалось завмер.
Ти лебідка, така ніжна була.
Ласково всміхнулась й ніби пливла.

Давай ми обоє ввись злетимо,
І вільному вітру підставимо крило.
Хай доленька нас не минає
Серця обоюдно кохання єднає.

Кохання жіноче - міць Неба й Землі,
Кохання мужчин - це добробут сім’ї.
І кохання людське у віках не згаса,
Де сплелися кохання й природна краса.

Неначе пава, осяйна і пишна,
пливеш легкою павіддю небес.
Сьогодні день який, розквітла вишне!
Христос воскрес!

Метелик заповзявся розгойдати
твої планети у відлунні мес.
А сонячно, а небо - у блаватах.
Христос воскрес!

Душа сьогодні - то розквітла вишня,
легкий метелик над пастеллю плес.
Душа подячні оди Богу пише.
Христос воскрес!

2017

Вирвався Він із обіймів пітьми.
Болю зазнав та страждання:
Поневірянь не зазнали щоб ми.
Справдились кращі бажання.

Покликом теплим покличе нас Хрест!
Вклонимось низько та щиро.
Зійде Христос Благодаттю з Небес!
Віру пробудить до миру!

Світлом осяє для кожного шлях.
Справдяться бажані мрії.
Наче окрилений Всесвітом птах,
Що Воскресінню радіє.
В серці ж плекає надію:

Щоби завжди досягати мети,
Треба сміливо та впевненно йти,
Гідність, порядність в душі берегти.


28.04.2019
© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119042804595

Який же гріх люд зміг вчинити?
Отець віддавши Сина
За гріхи людські, Його кров пролити,
Щоб від гріха очистилась людина.

Ти знаєш про свій гріх,
Чи молися у покутті?
Чому ж в молитвах ти притих,
Чи зупинився на розпутті?

Сліпий народе, пробудись!
Чи сенс життя - твоя спокута?
Тепер ти плачеш як колись.
Хіба душа кайданами покута?

Хіба дбали про свій Рід?
Не одні в Роду живете.
Перед вами Божий світ.
Чи шляхом Істини ви йдете?

Вас згубить ваша ж тьма,
Вона поглине безсердечно.
Бог надав вам світло задарма.
Беріть. І жити будете ви вічно.

Ну чому піддався безголов`ю? –
Я і досі слів не доберу.
Полюбив гріховною любов`ю
Я свою духовную сестру!

Я помру від горя і воскресну,
Чорт із печі попіл вигорта.
Бо вона – лебідонька чудесна,
Бо душа у неї золота.

Як тепер оцю безодню горя
Перестрибну чи перепливу?
Не дає Бог насолоди море…
Тільки спілкування наяву.

Тільки ніжні, любії розмови,
Та як переступиш в них межу,
Посилає Бог напасті знову,
Мов попереджає: «Накажу!»

Я до любки вік не охолону.
Все кохав би ще її і ще…
У її солодке ніжне лоно
Золотим би лився я дощем!

Чом не заслужив хоч дрібку щастя,
Чом же скніти маю у журбі?
О Боги, Боги мої прекрасні,
Виняток із правила зробіть!

Адже я лише її кохаю,
Чим же заслужив недолю злу?
Дайте нам обом весни розмаю
Й у смертельну заберіть імлу!

І весна вже промайнула рання
І печаль тікає із зіниць.
Певно, шлете нам випробування –
Перевірити любов на міць?!

16 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Білі сльози -
наповнення, Боже,
тонкострунних вишневих дерев
вже опісля зимової прози.
Вже опісля...
(Сніги ж і морози!)
Вже опісля всіх мрев.

Так душа затужавіла плаче,
як минається їй страдна путь.
Люди йдуть, розглядаються, бачать...
Що їм, людям?
Цвітіння неначе.
А душі?
То навернення в суть.

Люблю отут, на роздоріжжі,
На милій лавочці сидіть.
Мене квітневий легіт ніжить
І сон колише верховіть.

І розчиняє шум далекий,
І лагідніють небеса.
З найменших атомів, молекул
Зринає відчуттів краса.

О ця добра висока ніша,
Духовності резервуар!
Усе, в житті що наймиліше –
Гармонія природних чар.

Без неї світ краси загине,
Зла магма сточить береги.
Природо, мамо, Берегине,
Розлий ці чари навкруги!

12 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вот и срок царя менять,
Из страны хотят прогнать.
И завязался грозный спор,
Кому достанется престол.
За царский трон мужи дерутся,
Друг на друга смолы лются,
Те, кто знает в стране толк,
Ротик держат на замок.

Но нашлись дельцы-умельцы.
Подтасовав не хитро дельце.
Уловив шумок и вздоры,
И незабыли про афшоры.
И вместо сущего царя-орешка,
Хотят подставить свою пешку.
Решить не сложно нам задачу,
Народ мы чётко околпачим.


На место прежнего царя,
Шута поставим. И не зря.
Он не знает суть державы,
Кроме театральной славы.
Это будет наша пешка,
Он сменит крепкого орешка.
Народ славянский, он доверчив,
К царю сущему он придирчив.

Совпадают наши цели,
Народ откроет наши двери.
Все, кто хочет быть царем,
Мы не вспомнили о нем.
Пешка-шут - то свет СМИ,
На всех экранах он в ТВ.
Мы подстроили финал,
И народ в петлю попал.

Он сейчас на распусти:
За царя-политика - по сути,
Иль за комика-артиста,
Его лишают в театре места.
А как представим их в мире,
Царь державы иль цар сатиры.
Иль то й другое приживётся,
А что народик? Он прогнётся.
Март-Апрель 2019.

Так давно не гуляла я небом...
Так давно не трималась за хмари...
Так давно не лилися в долоньку
Золоті сонцемісячні чари.

Коли небо сміється в росині,
Коли сонце кульбабу вітає -
Смуток тане у чистій сльозині,
Ранок світлом усе напуває.

Як зоря усміхається красно,
Небо місячно казку шепоче,
І спалахують вогники ясно -
Всесвіт щирих обіймів хоче.

По сльозині чи то по зорині
Вічність ніжно потрапить у душу,
Я тихенько дивитимусь в небо,
Я Причастя Землі не порушу...

Щастя дивовижні віражі…
Так, немов для нас одкрилось небо!
Ти скажи, о люба, ти скажи,
Як я досі жити міг без тебе?!

Десь у темряви світах летів.
І не знав, живу чому й для чого.
Що усі миттєвості оті –
Це - прелюдія життя мойого.

Так немов під товщею снігів
Пробивався вгору непомітно
Сили набирався, тихо зрів
І яскраво, дужо так розквітнув

Спершу ще малесенький такий,
Він ішов угору без вагання
Крізь десятиліття і роки
Світ побачив пролісок кохання.

Ніби-то тендітний і слабкий,
Подолав страшенні перепони –
Пробивав, як той потужний кий.
Суму гори, болю терикони.

І явився світові в очах
Променем підземним, чарівливим.
Це нова планета всім на диво
Зринула в галактику, мов птах

Сяєвом окриленим небес
Весь безкрайній морок охопила.
Я у тому сяєві воскрес
І до тебе потягнувся, мила.

Ти цвіла, як Всесвіту Зоря.
Вабила смарагдовим світінням.
Я народжувався в нім, згоряв,
Наче промінь у небесній сині.

Між затемнень, пилу й чорних дір
Враз добра й любові світло стало.
Ніби заіскрився серед гір
Водоспад величним білим валом.

Це злиття проміння і Зорі -
Для усього людства пломеніє
У кохання фантастичній грі,
Мов краси життя – найвищий вияв!

4 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Поета слово зрозумій:
Радості, турботи та надії,
Глибину його духовних мрій,
В них родились образи й події.

Поета слово клич:
Людей єднає у дружбі та коханні.
Слово як бритва, як гострий меч
Хватане без промаху й ваганні.

Слово прочитавши зупинись,
Що оспіване поетом.
В слові почуття його збулись,
Це життя освічене моментом.

Коли читаєш слово, оживає
Поета світ у його творінні.
І суть життя людині розкриває,
І сіє зерна у майбутнє покоління.

Вітражний сум готичного вікна.
Хоч сонце в нього променями б'ється –
Та намертво свинцем спаялись скельця.
В будинку Майстер, з ним навік – вона.

Вона – йому обіцяна весна.
Весна, що не розбруниться у літо,
Квітуча назавжди але безплідна,
Не муза, не дружина. А чи гідна?!
Весна страсна, відьомська, навісна.

Там вічний дім. І спокій-некромант
У саван сну підзахисних закутав.
Любов – вино, її ж любов – цикута,
А це буття – омана із оман.

Чи бути, чи писати той роман?
Чи безіменний мучився як Гамлет?!
Із рани, беручи собі атрамент,
Майстри кропили гемонський пергамент.
Що їм дали Булгаков, Гете, Манн…

Готичний сум вітражного вікна.
І спокій, що лиш спокоєм здається
Зате вона із ним, у нього в серці,
Стирчить пером, що Wоланд увігнав.

Що це в лісі тук та тук?
Це хто дзьобом довбе сук?
Що шукає під корою?
Черв'ячка, що є їдою.
Так дерева він лікує,
Стуку раді всі, хто чує.
Знаю, дітки птаха взнають,
Л-е-т-я-д птаха називають.
Підказку дам без турбот,
Л-е-т-я-д читайте на оборот.

Чутко сплю, бо чують вуха.
За вікном у темноті:
Реве, стогне завірюха,
Виє вітер у самоті.

Він зі снігом у вікно рветься,
В димоході гуркотить.
І вздовж стріхи пронесеться,
Ніби табун конів тупотить.

А у хаті так затишно,
Під вкривалом теплота.
Чутно, десь шкребеться мишка.
Та на сон зморила дрімота.

А на ранок сонце світить,
Вітру більше не було.
Сніг від сонця очі сліпить,
Скрізь кругом - білим-біло.

Ні доріжки, ні стежинки,
Слідів на снігу ще нема.
Діти бавляться в сніжинки,
На порозі вже весна.

Не кидай каміння помноживши осуд,
Не вір у ворожий брудний поговір,
А може ця жінка обпалений острів,
А може у прозу розпатланий вірш…

А може вона натерпілася вдосталь,
Бо ближні на плечі скидали хрести.
В той час як метал роз’їдає короста,
Деревам вдається з бетону рости.

Згадай, (у людині шукаючи шельми),
Як кроплені карти тримав в рукаві,
Як вірний – ще вчора ходив оглашенним,
Зневірений вщент – неофітом говів.

Просте – досить складно, складне – часто просто,
Прийми без засуджень, засудиш – прости!
Прости їй відвертість і право на простір,
Порочність повії, прогірклі пости́,

Дитину, що вільна, тому й навіжена,
Вагітність, безплідність, перерваний рід,
Що жінка – розніжена тутова грена,
Що мати – шовковий покручений дріт…

Що цей самородок незграбний і гострий,
Огранений роком до болю німим,
Сама собі роблячи кесарів розтин,
Готова померти – рятується ним.

Я розверну весняні крила,
Щоб війна над нами не висіла,
Ворожі Гради не ревіли,
В сім’ї лунали співи.
Луга й сади вкривали квіти,
Весні і сонечку раділи діти.

Щоб озимі руна зеленіли,
На ланах не рвались міни.
А під жайворонкові співи,
Орач орав весняні ниви.
Зволочивши бороною,
Поле сіяв яриною.

Хай скоріш війна скінчиться,
Люди в дім свій повернуться.
І відклавши воїн зброю,
Зустрівся зі своєю сім’єю.
Обнявши дружину, дочку й сина -
Наша єдність, ми - Україна.

З нами Ненька розквітає,
А у чужих руках - у вогні палає.
Дбайте, люди, про своє коріння,
Воля й Слава - це Боже веління.
Бережіть Україну, як предки веліли,
Будуйте життя, щоб діти раділи.
Березень 2019.

Віддай мені свій біль увесь,
Віддай мені усі страждання.
Хай сивина укриє рання –
Прийде здоров`я - днем чудес.
Віддай мені свій біль увесь.

Віддай мені усю скорботу,
Недуги тіла й серця – всі!
Ми зможем їх перебороти
І уклонятися красі –
Віддай мені усю скорботу.

Віддай мені свій страх, о мила,
Всі комплекси переживань.
І розгорни любові крила,
Злети у щастя світлу рань…
Віддай мені свій страх, о мила!

Віддай мені кабальні пута,
Їх розіб`ю і розірву.
Віддай мені брехні отруту,
Живи коханням наяву,
Віддай мені кабальні пута.

Я – не Тарас, лиш мов Ронсар той,
Живу в закоханій журбі.
Та біль народу взяти варто,
Беру увесь його собі –
Я не Тарас, лиш мов Ронсар той…

Неси мені свої всі болі,
Народе мій, прекрасний мій.
Хай чад падлюцтва і сваволі
Розвіється у тьмі німій.
Неси мені свої всі болі!

Візьми од мене дух цей дужий,
Орлині крила, силу й міць.
І взявшись обома за гужа –
Ні перед ким не падай ниць!
Візьми од мене дух цей дужий!

17-18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)