Я знаю (але це не точно), що є хтось вродливіший за тебе.
І я точно бачила тих, хто не програв жодного бою,
Але знаєш ,тобі , як їм старатись не треба.
Достатньо просто бути собою.

Ти так ідеально поєднюєш в собі чорне і біле,
І так професійно граєш з вогнем.
В бездонному морі твоєї сили
Я часто ховаюсь від власних проблем.

Нехай, по-правді в тобі так мало святого,
І участь мою не назвеш простою
Всі діаманти і квіти не варті того,
Як я щодня сміюсь з тобою.
2020

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ

Свою роботу виповнить вона,
Чуже привласнить – правил не порушить.
Їй ба́йдуже, чи красти спілі груші,
Чи здути квіт до Божого вікна.

Старухою в атла́сному пальто,
Коханкою, що сяде на коліно,
Впливе вона і дихатиме тліном,
Ти знатимеш, звідкіль вона і хто.

Вуста її шепочуть імена,
Хоч пам'ять і дівоча, не забуде,
Кому пора постукати у груди.
Цей стукіт ще нікого не минав.

Дай Бог, щоб обізналась і пішла
До тих, які чекають. Так буває.
Щоправда, не з вином і короваєм,
А з втомою упоперек чола.

У всіх вона одна, але своя:
Стара і добра, юна і сувора,
Як схоче, буде подругою ворог –
По-різному поводиться змія.

Запрошуй, не запрошуй, прийде час
До кожного забігти на гостину.
Хоч коси після того і ростимуть,
А губи вже навіки замовчать.

Гірський кришталь
утворений зі сліз Богів.
Святковий посуд
зроблено з гірського кришталю.
Добірне товариство їсть і п’є
у свято з посуду,
яке з гірського кришталю,
що був утворений зі сліз Богів.

Ось починає плакати один,
надпивши Божих сліз.
Ось інший банку кришталеву
вниз зроняє.
Ось ти встаєш з-за столу
і говориш так:
"Ви глумите у свято Божий скарб,
надпивши Божих сліз!.."

Один за о́дним
гості посуд добивають,
підводяться по черзі
і говорять так:
"Ми глумимо у свято Божий скарб,
надпивши Божих сліз!.. –
а як інакше?!.
Якби Боги раділи – ми б не били!.."

З’являються Боги,
винищують добірне товариство.
Знов розліта́ються по різні скелі
й плачуть.
А той гірський кришталь,
утворений зі сліз таких,
іде на посуд за́вжди
й швидко б’ється.

До чого притча ця?
Не всім відомо, ма́буть,
що люди і Боги
святкують зовсім різне.

3 грудня 1996 р., Київ

У глухому куті
на колінах
на солі
перший день
другий день
ледве стоїш,
сіль пропалює шкіру,
проїдає мозо́лі,
не молися так довго,
знущання облиш.

Мудро писана правда,
але немовлята –
вовченята нена́вчені
хижі й сліпі,
довго ссуть молоко,
мов бояться не ссати, –
і тремтять
у кутку
на колінах
тупі.

Поки світу не знаєш,
то линеш до Бога,
до ікони, яку за копійку купив.
Спробуй сам, розмалюй
підошва́ми дорогу,
ту,
якою Ісус на Голгофу ходив.

21 серпня 1994 р., Богдани́

Правда знає, що має право бути почутою,
Непомітно покине катакомби душі...
Вона, мов птах, не судилось їм бути прикутими,
Полетить , хоч як в собі не души.

Полетить і не страшні тортури,
В ній бо істина, а вона свята,
Як художник, що пише з натури -
Донести людям - така їх кінцева мета.
2016

Ніхто не зможе стати тобою,
Але й не треба, бо ти десь є...
Ти в морі, повітрі, ти в кожному слові,
І все, що в мені - усе твоє.

Я помічаю інколи схожі очі,
Я чую інколи схожий сміх,
Тримаю в собі безжальні серпневі ночі,
Тримаю злість і це мій смертельний гріх.

Тепер мої сльози - глибоке море,
І як же втомилась у собі його нести...
Смерть невблаганна, її не розчулює горе,
Напевно, вона не знала, що ти не мав права піти.
2016

Что же происходит с этим миром?
Я каждый день понять пытаюсь...
А люди это видеть не хотят, мундиром прикрываясь,
И каждый раз я в стену ложного непонимания врезаюсь...

О чем же мне вам тут и говорить?
Ведь люди уже себя не уважают,
И могут только детей своих к этой бездне подводить,
В которой те, не понятно кем и вырастают...

І Небовиду Церква...Зоресвічі...
І сам Господь вдивляється у вічі
Й питає тихо: де ти був?
І шепотітимеш: Не знав. Блукав. Забув.

І перли покаяння на долівку.
Єпитрахиль убереже голівку.
Жадане світло омиває лиця -
Постукали до Божої Світлиці.

Ти врятуй нас, Господи!
Розклади́ на ро́зклади!
О, Ісусе Христосе Божий!
Стережи нас миті кожної!
Зарахуй нам кожну хвилину!
Подаруй нам кожну годину!
Кожен день
хай додасть пісень!
Хай кожного місяця
сонцем щастя виситься!
Кожен рік!
Цілий вік!
Слава Тобі, Господи,
за священні ро́зклади!
За духовний наш багаж –
хвала Тобі, Боже наш!
Хвала як Отцю і Сину
з нас за ціле й за частину!
За життя й за землю пухом
хвала скрізь Святому Духу!
Слава хай воскресне
анґелам небесним
невідомим, звісним
і нині, і прісно!
І на ві́ки вічні
слава всім незвичним!

3 вересня 2004 р., Богдани

Поклонюся Місяцеві, Сонцю і Зорям небесним,
од Кого Земля не віддільна.

Я лину у ветхі часи,
коли не було заповітів.

Поки не знали Тебе, Господи,
жертви приносили Їм.

І жертви, жорстокі так само,
чому Ти приймаєш од нас?

Мене закида́ли камінням у середині віків,
а я поклоняюся Місяцеві, Сонцю, і Зорям зараз.

Тому що у жертвах своїх Ви – Боги,
Ви не віддільні завжди.

А ми, мазохісти Ваші,
любимо біль великий.

Беру всі епіґрафи з Біблії,
наводжу траґедій цитати.

Місяцю, Сонце, Зорі небесні!
Невже Ви старші од Господа?

Не лишиться жертв на Землі,
аби Господинею Вашою бути Їй.

Учора останнього хлопчика Земля віддала в монахи,
він до дівчаток байдужий.

5 серпня 1995 р., Київ

І що́ розм’якшить серце кожне?
Що при Мериві було – не згадає ніхто?
А залякані – ми.

Я один, хто осмілився
перед гнівом Твоїм.
Бо дорогий Ти мені,
аби мовчати перед Тобою.

Вийду з отари я,
з-під руки Твоєї –
перед очі Твої високі
і молитимуся за всіх,
і проситиму за кожного.

Не можеш ненавидіти Ти,
бо любов є Бог.
Що́ гнів Твій, коли відпочинок є,
і місце відпочинку – рай?
Бо в пеклі я.

Що спроби мої не проти Тебе – знаєш Ти.
Не одним би був – так іншим.
Адже залежу я від доріг моїх.
Але вийшов один я,
і не за себе, Господи.

Бо в чистилищі Твоєму – порожнеча.
Бо пекло – на одного мене менше.
Бо рай Твій – на одного мене бідніший.
Бо Ти – на одного мене багатший.
І прошу я, Господи, – не за себе.

Я, хто скорений завжди
непорушною присягою Твоєю, –
молитимуся тільки,
щоб виходили з отари Твоєї
перед очі Твої, Господи!

Назбирається їх –
і скажеш тоді?

30 серпня 1995 р., Київ

Чи мудре слово те?
Чи не мудре слово те?
А я́к сказано воно,
коли мудрість у хаті давно?
А прине́сене слово те.

Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
Куди покласти спати сон твій,
щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
Дома я.

Що́ значать новини твої,
смерть довкола?
Що́ значать вісті суєтні,
весілля земне?
Чи не тут мудрість моя?

А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
І мудрість нашу не говори.
Ось вона ним любується.
Бо й любо йому.

30 серпня 1995 р., Київ

Зупинилися дні.
Ночей не суть.
У двері балкону вітри не дмуть.
Мир замуровано ще за війни
в цинкових межах твоєї труни.

А не вийде струни
із твоїх стрілянин,
що завме́рили море в полеглі льони,
що покаяли сутінь до самих хат
і прибрали того, хто не був винуват.

Так прибрав я тебе
у одежі лляні,
у долоні черстві клав чички́ вогняні,
щоб, зусиливши вихор безґлуздих втрат,
там ти стрінув того, хто не був винуват.

В териконах піску,
на завалах кісток
ви дасте нам урок, що, як завжди, не в строк.
Єреміє, не плач: – угорі на хресті
ми напишемо так – що то люди прості.

Крові смак пригадала і ця земля.
На таке не поллє води Ілля…

15 квітня 1992 р., 3 жовтня 1993 р., Київ

Засинаю нічною порою
під акорди поезій згори.
І ясні, і прозорі собою,
не линяють мої кольори.

Є й ніякі, узяті зі стелі,
заяложені хною іржі,
що сіяє у гамі пастелі,
та нічого не каже душі.

Є в поезії магія слова.
Не одного лікує вона
і заквітчує засоби мови
як у лузі калину весна.

А мені усміхається літо.
Поки сонечко є у зеніті,
ліра й муза мої заодно.

Напинаю вітрило на вітрі.
Як не сяє пейзажна палітра,
а біліє моє полотно.

23.01.20

Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

~ 2005 р.

Співайте, сини!
Ваші батьки – орфеї!

Співайте, сини!
Бог дозволяє вам!

Співайте, сини!
І жінок научайте!

Співайте, сини!
Місто чекає від вас!

Співайте, сини!
Повернулись євреї!

Співайте, сини!
Я нічого за це вам не дам!

Співайте, сини!
І навіки прощайте!

Співайте, сини!
Фарисеї послухають вас!

Мовчали вони.
Грали арфи, цимбали та цитри.

22 липня 1995 р., Київ

Пробачити здатен лиш той, хто страждав,
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачу підстав,
Я думаю так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичую бруд
І вибухнуть можу відразу.

Не слухаєш більше і очі мовчать,
Знов зла натворили для втечі
Й стомившись від крику, постійних повчань,
Збираю поволі всі речі.

А далі самотність і сто днів жалЮ,
Й нестерпно байдужа розлука...
Хто першим вгамує гординю свою?
Пробачить - це радість чи мука?

17.01.2020

Людино, Пасхо Золота!
Яйце, невиїдене Змієм!
Твій Бог забрів у болота,
що живляться з Твоїх помиїв!

Твій Бог з драглистого багна
простягує останні руки,
а Ти на крилах з полотна
ширяєш швидше світла й звуку!

Твій Бог давно на видноті́,
зійшов з Небес, ствердів, як камінь.
То тонеш Ти у висоті,
а я пильную тлінну гавань!

То гинеш Ти во жертву зла,
розіп’ята поміж Галактик,
Ти – Богу смерть розпочала,
а Бог – живий, бо не фанатик.

15 квітня 1999 р., Київ

У всьому живому є зоряне світло,
Чи пломенить воно, чи ледь жевріє...
Як ллються у Небо Слова молитовні -
То зірка у серці ясніє...
І кожна душа, то є ціла Вселенна
Із власним Чумацьким шляхом,
Молитва зорює - звучить Одкровення
Під синім Небесним дахом..

У хлів увійшов – і осліп:
яскриться пшениці сніп!

Коло корівки телятко сповито!
Золота молотого в ясла налито!

З морозу – в таке тепло!
Любов – це тривке джерело!

10 листопада 2005 р., Богдани

Боже, дай мені змогу відвідати місце це.
Святині й руїни Твої, Боже, дай.
Дай з трьох джерел випити віри
іудеїв, християн і мусульман.
Поспитаюся в себе тоді я:
коли я тут жив?

Як міг Володимир Великий,
як міг Ясне Сонечко він,
язичницький Київ хрестити,
не бачивши Єрусалим?

Швидше б християнство йшло
у душі стрибогових русів,
якби кожне місто жило
не в злому – в Святому Дусі.

~ 1995 р.

Вступ
"Церемонія вибору"

...тьмяне світло, сірі стіни
І жодної душі, лиш тіні,
Вона стоїть посередині,
А перед нею вибір...

Якийсь голос її кличе:
"Підійди до мене ближче"
Вона підходить ближче й бачить
Широкий стіл, а на ньому дивні чаші...

Розділ 1
"Зречення"
У тій першій чаші гладке каміння сіре.
Таке, як сірі маси в цьому світі.
Тут ніби все засновано на вірі.
Нас учать вірити, надіятись, любити,
Нас вчать зрікатись всього й заради когось жити,
Лиш в Театрі ролі альтруїстів
Розібрали лицеміри-егоїсти.
Тут неважливо прозаїк ти чи лірик
Ти народився сірим,
Серед сірих будеш жити
По-їхньому "вірити", "надіятись", "любити"
І як тільки станеш іншим -
Не таким як всі, мудрішим!
Як тільки перестанеш бути сірим,
Тут же Система тебе знищить.

Вона знала, що думки її набагато глибші.
В руках вона тримала палітру кольорових фарб,
Тому пішла до наступної чаші далі,
Бо не хотіла жити серед сірої маси, як жалюгідний раб

Розділ 2
"Ерудиція"
А у другій чаші вода прозора
І зорі там у тій воді.
Можливо там у тому місці
Найде вона зорю собі.
Як тільки появилася надія,
Вона ніби в воду подивилась -
Зрозуміла!
Вона побачила всю правду,
Що в світі тому всі змагаються за владу.
Цим світом правлять тільки гроші
І твою долю вирішують якісь леді і вельможі.
Тут вже давно забули про громаду,
Всі тільки й думають про прибутковішу посаду.
Тут всі такі освічені й розумні.
"Та чи добре це?" - з'явився в неї сумнів.
Цей світ потоне скоро у прогресі -
Про це вже пишуть у книжках і пресі

А вона не хоче жити, як у клітці
Вона хоче творити і вірші писати.
У неї скільки всього в душі і в серці,
Але їй приходиться мовчати.

Розділ 3
"Безстрашність"
Тепер вже третя чаша перед нею
Тліли там вуглі гарячі
Вона сама горіла там неначе
Горіло й серце там з душею.
У світі цьому набагато тяжче жити
Тут сила всьому голова
Не можна вільно писати й говорити
Бо вбити можуть навіть за слова.
Диявол тут на місці головного
Тут ніхто не вірить в її Бога
І запах гнилі тут повсюди
Бо в цьому світі гнилі люди.

..черстві й жорстокі
Вона ж шукає просто спокій

Розділ 4 і 5
"Щирість" і "Дружелюбність"
В четвертій чаші лежать уламки скла
Тут щирі і правдиві брешуть без числа
Тут щирі і відверті одягнули маски
Пітбуль і стаф як блакитноокі хаскі
Вони всі твердять знову й знову:
"Спочатку було слово.."
А потім кажуть: "Це казки для стада!"
Вони ж самі заплутались, де правда.

П'ята чаша наповнена землею
Та ти копни її поглибше
Дізнайся, що лежить під нею
Це все не те саме, це інше..
Брехати тут уже нормально
Двуличні тут як в себе вдома
Вони це називають: брехня на благо
І роблять це усі свідомо.

..такі світи у чашах цих
Не знайшла вона собі місце ні в одній із них

Заключна частина
"Дивергент"
В голові її весь час питання
В чому сенс людського існування
Хто насправді ми такі:
Мішки з кістками чи матерії тонкі?
Вона не знає бути чи не бути
Вона краще хотіла би усе забути:
Обличчя, голоси, маршрути
Закрити очі і заснути
І більше їх не відкривати...

Та все ж вона зробила вибір свій
Це буде світ її фантазії і мрій
Це як смерть Дедала та Ікара
Це як життя Ернесто Че Гевара
Слово - її зброя, інструмент
Вона з моменту цього - дивергент.

Ваші сни обвисають верхівки ялинових крил.
Сни-сніги во зимі.
Мов ракети, злітають у вирій різдвяні дерева.

Десь у висях божественних поміж астральних світил
місяць-мім, сонце-мім
ходять в одягах духів по пащі космічного лева.

На арені Сатурна Я зводжу новий Віфлеєм,
сію звізди дзвінкі.
Хай Галактика чує, як Я у Різдві веселюся.

За морозами сірими вдарена ніч ледве є.
Діти ветхих віків
засівають зерно́м вас, безшумно воскресши у музі.

7 січня 1996 р., Київ

Великдень настає, лунають дзвони,
І всюди, на Землі та з-під Небес,
«Христос Воскрес!», «Воістину!», – говорять,
Радіють люди чуду із чудес.

Спішать до Храму Божого віряни,
В кошівці крашанки та писанки,
Хліб великодній у красі підвівся,
Орнаментом шепочуть рушники.

Єдиний і безгрішний Наш Спаситель,
Для кожного шле світло чистих плес,
До ніг Йому вклоніться, помоліться:
«Христос Воскрес!», «Воістину Воскрес!».

Тетяна Купрій-Кримчук, 2015.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
З неба дощ золотою шрапнеллю
розстріляв ту скорботу мою,
ту твою неспокійну душу,
яка сум обернула на страх,
ту, яку я обрати мушу,
щоб тримати під Богом в очах.

Ти стаєш моєю душею.
Я щасливий під Богом стою.
Я ніколи не буду мішенню,
бо озброєний віри стаю,
бо тримаючи душу в обіймах,
ту, яка залетіла на мить,
я не зраджу цих страхів інтимних,
я не зможу тебе розлюбить.

7 липня 1995 р., Київ

«Тільки вверх!» – цей маршрут він для себе намислив.
Вище хмар – Еверест – саме та височінь.
Не спинити його ні нестачею кисню,
Ні вітрами, що виють як звірі вночі.

Він без шерпів, для нього приємніше соло,
Підкоряючи волю, приборкує схил.
У легенях печер і усюди навколо
Ті, для кого розколини замість могил.

Їх немало і більшає кожного року,
Їхню висохлу плоть роз’їдають вітри
І не треба тут бути якимось пророком
Щоби знати – фінали лиш два, а не три.

Він, примруживши очі, здіймаєтеся вгору
За межею можливостей і на межі,
У відлунні лавин і небесного хору
Вже не видно, де люди, а де міражі.

І стає йому тепло та навіть спекотно
На снігах позахмарного даху землі,
Хоч здавалося, часу є скільки завгодно,
Що дозволено все, та раптово зімлів.

На вершині величність – страшніше отрути,
А секунди на холоді варті годин,
За дорогою вгору так легко забути,
Що здіймання наверх – половина ходи.

Життя – щасливе відчуття,
щасливе від життя.
А як зібрався в небуття –
не пнися власним "я".

Чекай на анґелів – вони
протиснуться в думки,
а мовні ди-я-во-ли-ни
зжеруть себе-таки.

29 березня 2004 р., Київ

Я є якоюсь мірою
і у деякій мірі.

Росте з мене.

Отже, як зерня, лежу
у сухому ґрунті.
А лежебоцтво – гріх?

Чи волога, якої бракує,
для прояву сили моєї – провина?

З мене ягода визріє тільки
на старість?

Колір, якого ягода – гріх?

Навіть пташка не їсть мене,
бо я червоний.
А люди їдять.

Навіть пташка не їсть мене,
бо я отруйний.
А люди їдять.

Тепер у гріхах таких
я сили набираю.
Розум – гріх?

Молодість, пріч од мене!

Талій гнучких у пучки́
понав’язує,
через голову перекине
на плечі…

Біжить, іде, чвалає
обтяжена гріхами
молодість,
зрілість,
старість.

І немає гріхів після неї.


5 грудня 1994 р., Київ

Він почув антифони, якісь неземні голоси.
Та фальшивили ті, що були біля лівого вуха,
І якби його воля, то він би, напевно, не слухав,
Лежачи у траві, що за літо ніхто не скосив.

І немов навперейми ті хори співали й гули,
Чи сварилися, чи торгувались не знано за віщо,
А тоді відступили, здіймаючись вище і вище,
Лиш деінде лунали уривки хвали і хули.

Забриніла вона – невимовно напружена тиша.
Наче хто саркофаг приволік і усесвіт накрив.
І, здавалося, тиша ставала дедалі густіша.
Та водночас, здавалось, вона голосніша за крик.

Дві доби без води, причащаючись голого ґрунту,
Він смиренно лежав мимоволі дотичний до тих,
Хто так само, за друга підставивши пострілу груди
У такому же віці, але вже наві́ки, затих.

А затим він почув, як селяни врожаю раділи,
Як потому котились кудись безкінечні вози,
А услід одинокі – і гупало тіло об тіло,
І чомусь цей затишений гул був страшніший в рази.

Він лежав долілиць, поглинаючи пам’яттю звуки,
Проживаючи кожну хвилину, годину і рік,
І здавалось йому, що у світі не є тої муки,
На яку би хтось владний цей змучений край не прирік.

А тоді він розчув голоси, що за нього просили,
Це були антифони та вже із дідівських могил,
І пітьма відступила, у тіло вернулися сили,
Бо зірвались торги – не згорнувся його небосхил.

Душею досягаю вище неба,
за обрії, до райдуги дуги,
коли ще відчувається потреба
побачити лани, гаї, луги.

Почути ще дитячу колискову,
яку несуть на крилах журавлі.
У висі долинає наша мова,
усі її і радощі, й жалі.

Недавні екзекуції й етапи
ще пам’ятає небо і земля.
Усюди опустошили кацапи
питоме слово, заодно й поля.

Бо чую що? А лайку посполитих.
А бачу що? А висохлі кущі.
І ви хотіли, щоб чужа молитва
була почута і пішли дощі?

Філософи московської науки –
данайці ще несуть свої дари.
Я вам про це, а ви мені про муки,
задля артикуляції жури.

І не котіть на мене вашу бочку,
не дуйте на ворожі вітряки,
а, долетівши у найвищу точку,
до мене підіймайтеся, таки.

Іще триває світова посуха,
допоки над городами летить
усе, що Богу затуляє вуха.

І поки є у головах розруха,
ви Сина розпинаєте в ту мить,
коли не боїтеся сили Духа.

12/19

Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.

Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
І упали зерном на долівку...

Бачиш, брате, як повниться світлом душа,
Сокровенне вплітаючи в вірш,
В небо думка злітає несмілим пташам,
І щемить в глибині все частіш?..

Онде місяць над стріхою спішно зійшов,
Сяє ясно зірок водограй...
Не зміряй своїм розумом Божу любов —
Лиш смиренням її пізнавай!

Б‘ється серце квапливо — зболілось либóнь,
Та спочити йому не пора —
У руках твоїх шпарко палає вогонь,
Ніч згорає під тиском пера!

Підіймайся і словом літай поміж хмар,
Та забути не смій одногó:
Варто помислом гордим привласнити дар —
І позбудешся, брате, його!
_____________________
2019 р.

Люди мої дорогі,
як багато серед вас людей
і як мало людей.
Написав я на руках і лобі
формули для багатьох прості.
Все одно, не запам’ятаю.
Все одно, люди, мої дорогі,
не любити вас був мені наказ,
а я
загрібаю жар ваш.
Грішний, безсовісний, красивий я;
тільки по вас міряюсь я.
Темна шкіра чиясь – моя така.
Чиста віра чиясь – моя така.
Руки чиїсь – мозолисті.
Справи чиїсь – чиїсь.
У ліфт забредеш – молишся;
в деревах стоїш – молишся;
цілуєш очей бурштин – молишся,
молишся,
молишся,
і все за якісь гріхи –
нормальне людське паломництво,
що страхом повниться,
а не вірою.
Сірою, ловкою, схожою на вовка,
прошмигнеш, людино,
повз автомобілі,
сектантство і ласощі,
і буде тобі в усіх моїх ві́ршах
просте вирішення –
оковите я.
Через бінокль, мікроскоп
чи примітивні призми
випукло-впуклі-опукло-випуклі,
через контактні лінзи
чи телевізор я.
Вдавайся до дива,
вдивляйся, давай, –
бо у кожній нашій домашній каші
знайдеться камінчик
на хворий зуб,
і хрусне щелепа,
і захитається світ,
і з язика піде кров…
людська…

2 квітня 1993 р., Київ

Мені хочеться бігти босóніж в морозній імлі,
До світанку пірнати в джерельну незайману воду
І молитись у тихому храмі, де скроні мої
Залоскоче грайливо найперший промінчик зі сходу.

Мені хочеться їсти духмяний, гарячий ще хліб,
Що турботливо випекли струджені лагідні руки,
Мені б нині до рук тих на мить пригорнутись!..
Мені б
заховатися в їхнім теплі від гріха, від розпуки...

І до послуху зранене серце схилити своє,
Навіжених думок зупинити невпинне волання!..
Хай душа той омріяний спокій так жадібно п‘є
І так плаче нестримно, і кається, наче востаннє!..

Лиш молитви слова... все єство зосередиться в ній —
І оновиться дивно надії свічадо розбите!
Ви не вірте, що раю немає в юдóлі земній, —
Його образ святий — православна чернеча обитель!
_____________________
2019 р.

Хмара зорі у неба кра́де.
Дощ збирається. Чóрно всюди.
Найстрашніша поми́лка — зрада,
Найнестерпніший біль — Іудин.

Ніби в світі усе померкло,
Вітер плаче надривно: «Отче!..»
Той собі обирає пекло,
Хто закохане серце топче!

Б‘ється в шибку твою віконну
Серед ночі пташина вбога...
Якщо любиш — люби до скону,
Коли навіть любить незмога.
_____________________
2019 р.

Ти сьогодні сумна, лиш про мене думки твої нині —
Я невчасно прийшов у твоє повноцінне життя.
Ти не хочеш заглянути в очі мої світло-сині,
Я для тебе — принесене лихом нежданне дитя.

За вікном б'ють до свята так радісно храмові дзвони,
Закликає до Бога невпинний гучний благовіст,
Але серце твоє з кожним часом жорстоко холоне,
І наповнює розум примарний настирливий свист...

Я до тебе тягну свої крихітні ніжні долоні
І нечутно благаю мою не гасити зорю.
Подивися! — я кров'ю стікаю на древній іконі,
Я свічею у серці твоєму пустому горю!

Дай надію мені — і я стану для тебе всім світом,
Ти зі мною пізнаєш, що є нефальшива любов!
Подаруй мені шанс твою долю навік освітити
І звільнити тебе від пекельних сталевих оков.

Я такий ще малий. Так, небажаний, зайвий, невчасний...
Але є в мені Той, Хто потрібен тобі над усе.
Полюби мене, мамо, і Він твою душу нещасну
Ради тої любові для вічного щастя спасе.
_____________________
2017 р.

В напівтемряві сірій, безликій
Тихо з вітром тополя гойдається...
Переляканий, стомлений, дикий
Хтось у мене із люстра вглядається.

Дощ на шибці, немов на роялі
Гра‘ ноктюрни у тім віддзеркаленні...
Чи знайомі мені ці зів‘ялі
Тьмяні очі, сльозами знебарвлені?

В них лиш попіл згорілої мрії
Про розгорнуті крила для пóшугу...
Що ж так швидко цей день вечоріє?..
А було у нім стільки хорошого!..

Боже, серцю прости беззаконня!
Із пекельного відчаю виведи!..
Мені знов пророкують безсоння
Невблаганної пам‘яті привиди...
_____________________
2019 р.

Судить людей пытаются другие "люди",
Толкуя иногда ошибочное мнение
Обвиняют каждого второго в блуде,
И подают это как истинное утверждение.

Например, молодая пара по улице идет
И думать каждый начинает, что живут они только для себя,
Ну а на деле же ведут монеты каждой счет,
В объятьях маленького мальчика скрепя.

Или же, стоит парень у доски, решить пример пытаясь,
Но слышит только, что он является очень плохим учеником.
Ну а парень дома природой восхищаясь,
Картины разные писать пытается тайком.

И так, судить людей ты даже не пытайся,
Не за тех, кем являются они, ты можешь их принять.
Со всеми людьми всегда общайся
И не старайся их по внешности понять...

Каліграфія долі лягла на смиренне обличчя,
Занімілі вуста промовляють чиїсь імена,
І немов на долоні, насправді, така таємнича,
Їх замало лишилося, мало чи майже нема.

А вона як могла, як уміла жила і служила,
Відправляла човни, по воді розлітались чутки.
«Ще не час!» – І нечас був допоки тягнулися жили,
Поки мала для кого і пульс був доволі чіткий.

Підперезана хмелем, в постоли латаття узута
Витікала ріка із найглибшого шару землі,
Не питала у неба – чи бути, чи, може, не бути?!
Про таке не питають в забутому Богом селі.

Про таке не ридають, бо діти, худоба, городи,
І вона не ридала, хоч смерть годувала з руки –
У години негоди, у себе приймаючи роди,
Як розрізала вени, сапаючи ті буряки,

Як спаливши вугілля, у північ збирала паліччя,
Неспокушений місяць тягнувся до неї згори,
I не чула, що голос криниці напитися кличе,
Відверталась від лісу, що їй про своє говорив.

Та давно відбуло, відболіло, але не зміліло
Джерело її духу, над ним безпорадні роки,
І велична в бутті, що у побуті – зайва, змаліла,
Розглядає човни під водою своєї ріки.

Бог боронив од напасті зграю.
Біля латаття збирав.
Люди ніколи не бачили раю.
Хмиз догорав.
Вони розбігались за здобиччю знову
й тягнули в загальний котел
кішку, собаку, вівцю, корову.
На скелі сидів орел.
Він одвертав свої очі від людства
і сонце пером затуляв.
Його дратувало мирське безпутство.
Він з Богом лише розмовляв:
"Я довго слідкую за цим народом,
я, Твій чорний монах.
І бачу, як мавпяча зла порода
вже ходить на двох ногах.
І чую, як гуки зливаються в мову
і в перші матюки…
Навіщо за мавп Ти берешся знову?
Вже краще б обрав пацюки.
Тоді б ця ненависть приносила користь –
я б жер їх і жер би, і жер!
Невже в цих дебелих дебілів совість
коли-небудь з’явиться, Сер?"
А Бог, як за́вжди, мовчав і слухав,
та кидав камінці.
І от на цей раз Він улучив у вухо
вождевій дочці.
І похорон був біля вогнища славний –
дівчину з’їли за мить.
Господь зрозумів, що народ безправний,
коли хтось над ним сидить.
Він вирішив злізти з сьомого неба
і налякати людей.
Орел попереджував: "Пане, не треба.
Ваш рейтинґ ще нижче впаде".
Але Господь Бог подивився на птаха –
і той на півдня осліп,
і не побачив, як люди від страху
прийняли і їли хліб.
З тих пір вони стали за плуга братись.
А Бог – невідомо де.
Чи то повернувсь, чи рішив зостатись
серед нормальних людей?
Лише орел сидів на скелі.
Полуду з очей знімав.
Він мав свій приход, своє "Volvo", меблі…
Він жертви від людства приймав.

6 березня 1995 р., Київ.

Погружаясь вечерами в грезы,
Мечтаем о славе и богатствах.
Затем же в зеркале мы видим слезы,
Ведь мы мечтали, не пытаясь успехов добиваться.

гаплик

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте перехрестя
в моменті зачаття месії,
в моменті зачаття месії.
Ми ті, хто упорав безодню,
мов циган коня за гриву.
Ми ті, чий собор великодній –
землі велетенська нива,
землі велетенська нива..,
де будеш ти, доки йде серце,
і будеш ти, доки йде серце.
Де будеш ти, доки йде серце..?
І будеш ти, доки йде серце.
Обличчя з людини зотреться.
Людина з обличчя зотреться.
Ми є херувими Господні!
Ми є серафими Господні!
До вас попри мури віконні
задля́ли молитви іконні,
задляли молитви віковні,
задляли молитви Господні.

26 квітня 1994 р., Богдани́

Чего добились люди
За все прожитые годы?
Повязли только в блуде
И теперь считаем лишь свои доходы...

Хилилася й не падала свіча,
немов Пізанська башта.
Мелос лос-анджелеський звучав
ту ніч із келій монашок.
Майстер очей не звів, замолював
куток монастирський
і достеменно змальовував
лики остобісівські.
З найтиповіших рис злочинців
методом фоторобота
він складав сатану по частинці,
мозаїчного й антиіконистого.
Скляне панно людського зросту
превалювало сірим кольором,
у бік життя дивився просто
красивий лель з-під німба чорного.
Монах у ненависті був великим,
але у любові ще більшим,
думав він люциферовим ликом
роз’яснити гріх грішним.
Але сам покохав потвору
з крильми і очима анґела,
який оживав дуже скоро
і щоночі про себе нагадував.
Перш за все, він нагадував дівчину,
кинуту монахом ще в юності.
Літній муж з почуттями незвичними
потопав у цілунках й бездумності.
Він дрижав і запліднював ідола,
а ідол знепліднював монаха.
Вже горіла не свічка, а Біблія,
і чекала на площі плаха.
У монаха щоночі народжувались немовлята,
і він їх душив таємно.
З люцифером про це полюбив розмовляти,
поки ще тепло й темно.
То було шепотіння покійного батька,
що скидалось на лячну дитячу казку:
"Я лежу на городі, забитий дядьком.
Поховай і приходь на могилку, будь ласка!"
А на фронті лежав забитий дядько
і теж тихо хрипів голосом люцифера:
"Я забив на городі твойого батька.
Поховай і мене. Я не винен. Так треба."
Майстер, який готував себе в келію змолоду,
раптом життя зажадав звичайного,
він розгадав, хто його морить голодом –
церква і біс – монастирською тайною.
Трудне панно задля віри у Господа,
втілене чудом у ангела чорного,
душу метало від болю до лоскоту,
поневірявши монаха скорботного.
Перемоливсь. Голова його скрипнула.
Він був побачив – себе розмаїтого.
Був табуретом розбив свого ідола,
сірого тлом і на віри розбитого.
Знову мільйони скляних уламків –
білих, червоних, дзеркальних, прозорих,
темних, блакитних, густих останків,
що зма́лку збирав до старої комори.
"Це ти на підлозі лежиш, монаше?
Чому не складаєш мозаїку знову?"
Встає і бере порцелянову чашу,
півсвічки, півхліба, і більше ні слова.

07–10.05.1995 р., Київ

Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,
Й любов'ю буду із рядків світить.

"Ти - боягуз. Не любиш Україну,
І на Донбас не рвешся воювать!"
Не рвусь, бо знаю - швидко там загину -
Не убивати роджений бо я!

Я не боюся вмерти. Й Батьківщину
Люблю не менше, ніж хвалько-віршар.
І теж піду на смерть в лиху годину,
Коли вона покличе в бій рушать!

Та перш, ніж мить прийде моя остання,
Посперечатись трохи хочу теж.
І всім сказати: Я - поет кохання,
Й таким піду у полум'я пожеж.

Майдан, війна - ні, не мої це теми.
Колеги, вам їх радо віддаю.
Пишіть романи, повісті, поеми...
А я піду на стежечку свою.

Туди, де щастя й ніжності багато,
Де соловей так радісно лящить.
І де буяє скрізь любові свято,
Де насолоди повна кожна мить.

Ненависті немає там і злоби,
І де безсилі - демони війни.
Де поетичне слово - як оздоба
Красивих почуттів, а не сумних.

Де пісня ллється з диво-небокраю,
Весілля будить місто і село.
Чи не за те найкращі умирають,
Щоб у любові людство все жило?!

18 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Перед серцем великим твоїм
Я сьогодні стаю на коліна.
І не сплю, і не п'ю, і не їм,
І щасливий, що я - твій мужчина.

Я сьогодні в любові воскрес
І життя по-новому осмислив.
Ти - безцінний дарунок небес
Наче манна, що падає з висі.

Ти навчила кохати мене,
Я збагнув, що любов, це - офіра.
І життя лиш тоді не зімне,
Як у собі задушиш ти звіра.

Ти навчила любити людей
І вночі їм світити до ранку...
Як шляхетний чинив Прометей,
Як світили нам Данте і Данко.

Хай в пекельній житейській імлі
Аж до тла ми, буває, згоряєм.
Рай творити вчимось на Землі,
І ділитися з людством цим раєм!

15 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У світі є одна деталь.
На жаль.
Святий Ґрааль з’являє нас
крізь світлу даль.

І диво чуда повертає біль
у смак,
якого Ти, мій Боже, правиш
за́вжди так!

Так – тільки так
кохання виграє.
Бо все, що є –
моє.

29.02.2008 р., Київ