Не біймося собі зізнатись,
Що нас усіх пече, болить…
Від болю цього не сховатись,
Пожеж його не погасить.

На ті пожарища забракло
Всесвітнього потопу вод…
І ми, нехай повільно, блякло,
Та все ж ідем на ешафот.

Йдемо́ у супроводі чванства,
Свого дволикого єства,
Шляхами самоошука́нства,
Зітерши образ божества.

Та вже й не йдемо, вже несемось,
Прискоривши у прірву лет,
Аж доки вщерть не розіб’ємось,
Святий покинувши намет.

У кожному із нас є іскра
Від благодатного вогню.
Та іскра ця, як в горлі кістка,
І тьма перечить знову Дню…

Нам хочеться страстей напоїв,
Нас ваблять яства зі столів
Новооб’явлених «героїв»,
Туси хмільної королів.

І так пливуть, стікають роки
Мутними руслами примар.
Невпинно множаться пороки,
Душі громадячи тягар.

І споглядаючи руїну
Свого безславного кінця,
Ми далі ллєм гордині піну
На кам’яні свої серця.

В минулому картини малювали -
Таки ж мистецтво справжнє то було.
Чи Айвазовський із “Дев’ятим валом”,
Сікстинської капели Боже тло,

Чи Рафаеля чарівні мадонни,
Куїнджі фантастичні кольори,
У казці Васнецова зором тонеш...
Да Вінчі, Врубель. Що не говори

Бездарна не була робота жодна -
Трудилися митці, як ті воли...
Чи наш Мурашко сотворив полотна -
По тілу глядача мурашки йшли.

Нехлюйство напоказ не виставляли,
Його не вставиш в рами золоті.
У виставкові велелюдні зали
Художники ішли, немов святі.

Тепер чи не на кожному будинку,
У ліфті, на асфальті чи містку -
Побачити ми можемо картинку,
Що викликає посмішку гірку

У кращім разі. Письмена таємні
Заповнюють із низу догори -
Всі світлі вулиці й провулки темні...
Бери собі балончик і твори.

Доступно нині все й демократично...
Поблідли вікна галерей чомусь,
І на портретах постаті величні...
І я також ніяк не усміхнусь.

Обписані і лави, і вокзали,
Здрібніле людство вже не бачить вись.
І те, що в туалетах малювали,
Тепер малюють на будинках скрізь!))))

1 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Як графоман тебе повчає,
І в очі заздрістю плює,
То знай — показує з одчаю
Він істинне лице своє.

Ну а коли бездара нищить -
То високо тримай свій стяг!
Це означає — ти найвищих
Висот у творчості досяг!

30 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Гріховні потяги вирують,
Гудуть, Везувієм бурлять,
Людській душі тюрму мурують
Архітектурою проклять.

Порокам важко опиратись,
Та й хочеться це не усім.
Простіше пристрастям віддатись
Впустивши блуд у власний дім.

Душі отруєної дрема
Паралізує відчуття,
Життя пустого теорема
Доводить пагубу буття,

Твого буття, і ти, осліпши,
Звертаєш знову не туди,
Всю гнилизну на кучу згрібши,
Сліпців поповнюєш ряди.

Не чуєш докорів сумління,
Зарозумілості пласти
Розчавлюють благе коріння,
З якого ріс і кріпнув ти.

Та це було колись, а нині –
Ти мимо Істини пішов,
Злюбивши радощі хвилинні,
Зневаживши святу Любов…

Всі согрішають, падають усі,
Нема, немає праведних на світі...
Хтось у гріхах, як трави у росі,
Хтось в гордощах – немов сади у цвіті.

Та й так живемо гублячи життя
На справи малоцінні і марнотні,
Приглушуючи давні відчуття,
Що душі в нас ошукані, голодні.

Від спраги помираємо бува
При Джерелі з живильною водою…
Потрібні не знаходячи слова –
Волочимось блудливою ходою.

Складаємо похвальний маніфест
Творінню рук, досягненням високим,
Уваги не звертаючи на Хрест,
За прикладом оманним і жорстоким.

Сьогодні не у тренді серця чин,
Що із джерел духовних витікає.
Для цього сотні, тисячі причин,
І світ від кари ніби утікає…

І ніби все чудово, благодать,
Живемо сито завдяки прогресу.
А душі далі гаснути летять,
Святих небес минаючи адресу…

Високий класику, дарма
Ти лаяв те, що сокровенне,
Божествена рука сама
Влила цю кров тобі у вени.

За винятком кількох осіб,
Їх частка зовсім невелика,
Ця нація створила хліб,
І працелюбна є одвіку.

Бо кров могутня, як живло,
Творець високої культури.
Без неї майже б не було
Російської літератури.

Некрасов, Гоголь, Чехонте*
І ще Ахматова — Горенко -
Всі генії і зваж на те,
Ніхто із них не лаяв гени.

Крім тебе, Чехов, і клятьбі
Не піддавай цю кров од Бога.
Бо не текла б вона в тобі,
То не створив би ти — нічого!
__________________________
*Чехонте — псевдонім Антона Чехова.
18 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Нехай співають всі народи
Хвалу Всевишньому Царю.
Йдучи до миру і свободи,
Облишать віковічну прю.

Зречуться впертостей, гордині,
Зарозумілостей сліпих…
Знайдуть в собі серця дитинні,
Що вільні від облуд і пих.

Повіривши Святому Слову,
Лиш Ним освячують серця,
Аби звучала знову й знову
Гучна осанна для Творця,

Для Господа, бо Він достойний
Найвищих почестей, похвал…
Щоб лився ладан молитовний,
З усіх кінців і всіх начал…

1.
Христа любил и князь Владимир,
Кто скажет сколько тому лет,
С принцессой греческой в Руси мир
Вступал к сердцам Отца Завет.
2.
Христос, сравнив путь Корсунь с Римом,
Средь прочих стад спасая нас,
На поле жизни обозримом
В пропасть не пасть, но пас и спас.
3.
Отцем Небесным князь был избран
Опорою Христосу стать,
Чтоб тьмы кромешной дух был изгнан
И стала дружной Руси знать.
4.
В водах* от Духа принял Киев
И в тот же День** Чернигов*** град
Свет жизни, чтимый и доныне,
Чему Владимир князь был рад!
5.
По праздникам****, как Божья милость
У православных христиан
К Отцу молитва в песнь сложилась
На радость жизни в Духе нам:
+
«Отче наш…»

15-17.01.21 Чернигов

* Почайна реченька – правый приток р. Днепр;
чиста реченька – правый приток р. Десна в то время у рощи, в настоящее время это берег озера Монастырское у Святой рощи, а чиста реченька, подсыхая, превратилась в озеро Святое.

** День Успения Пресвятой Богородицы, четверг, 15 августа 989г. от Р.Х.

*** Чернигов второй по значимости после Киева из городов Руси и был в этом статусе с конца IХв. вплоть до монголо-татарского нашествия в 1239г.

**** от двунадесятых праздников до ежедневной молитвы каждое общение с Богом – праздник.


http://youday.tilda.ws/reportage

Я від Слова Його довго живий
довше й слова промовлятиму.

Сам я у тілі живу,
а останнє – душа.

Знаю вас.
Говоріть зі мною.

… На високому пагорбі мислі єдиної –
Господь з вами.

А ще там святі апостоли
без риз,
та аж після п’ятниці й до понеділка…
і свято.

Дерево росте помаранчеве,
і звичайно діти невинні ще
бавляться з мудрецями,
сміються й запитують
про першого свого грішка,
дізнаються
й сміються,
ще не розуміючи
Слова Його.

… Я з тих дітей,
хто грішить
трохи раніше за інших
і трохи раніше за інших
кається.

… І от я спитався, чи правда,
що раніше від Бога був Бог?

І відповідь знову була:
"Ти сам сказав."

І так я сміявся з себе.
(Гріх мій перший.)

… Ненависть коли в мені народжувалася,
то лише не до себе.
І гріх мій далеко наступний
я знаю й тепер.

Злість і ненависть – це дві сестри,
два брата
і стонадцять іуд.
Їхня кров безцвітна,
але тоді з’являється,
коли сам ти – злість і ненависть з ножем.

… Щоки підставляючи,
по колу ходити
попід пагорбом мислі єдиної
скільки треба й не треба…
це вже не гріх.

Бо, очікуючи на справедливість,
злого багато трапляється,
що схоже лише на одне тільки зло
і від чуда настільки далеке й однакове,
що забудеться скоро.

То ж терпіння стає непомітним,
а чудо вже ось.

… І тоді я на пагорбі знову
поміж інших таких ось, як я, мудреців,
тішу вас, непорочних новонароджених,
налаштовую вас по Слову Його,
щоб щонайперший грішок
був легший за мій колись.

А помаранчеве дерево
росте і росте – до неба.
І вісті Господні ближчі.

Скоро засяє Земля

з Божої милості.

15 лютого 1997 р., Київ

Притулюся до Неба щокою,
Шепотітиму ясно до Бога:
Буду, Боженько, завжди з Тобою
І хай сяє Пресвітлом дорога...

Поєднаюся з Небом сльозою,
Бо в краплину вдивляється Вічність:
На долонці у Бога росою
Відзеркалює Синя величність...

У молитві солодкі вуста:
Мить пречиста, преясна, жадана,
У освячені Небом слова
Полилося усе несказанне...

Грудневий ліс, немов примара,
під сірим небом задрімав.
Похмурий, тільки білі хмари
освітлюють палітру барв.
Ліс мовчазний, немов примара.
Короткий день, довжезна ніч.
Господь веде Святу Варвару
стежинами біля узбіч.

І саме на отій дорозі
завчасно відвела біду!
Врятованому, що в знемозі,
сказала: «Долю я знайду
тобі! Чекай лише терпляче!
Ти довго в пошуках блукав!»
Подарувала йому вдачу:
все, що судилось, подолав!

Довгоочікувана доля!
Сімнадцятого грудня день…
У суміші кохання й болю
єднання відданих сердець.
Грудневий ліс. Сніжинки білі
з’явилися неждано, враз.
Небесне, животворче диво.
Варвара й зараз серед нас.

17.12.2020
Свідоцтво про публікацію №121010309287

Романтика осіннього романсу
Вальсують ноти струнами душі
Ми вчинків зустрічаємо подяку
Які нас частували у житті...

На сході дня , вечірньою зорею
Над схилами розлогих верховин
Плекаємо до єдності ідею
Різних в окрасі зібраних світлин

Мій рідний край , мого дитинства обрій
Тих перших вражень світлі почуття
Окрилений , чудовий , творчий настрій
Живе тобою серце , і душа.

Наша правда влаштовує нас
і таких, як і ми, ще до того
як на мить зупиняється час
у останній молитві до Бога.

Наша істина, сукана з жил,
не влаштовує інде еліту
із минулого... їхній копил
заважає майбутньому жити.

А воно ж – для онуків, дітей,
що очікують нашої ради...
Не буває, заради ідей,
монополії іншої правди.

Не сховаєшся з нею на піч,
не приймуть її друзі колишні,
та богему лякає найбільше,
що у неї багато обличь,
а коли насувається ніч,
її справжнє лице
найстрашніше.

10.2020

Порою хочется мечтать,
Отбросив все свои печали.
Жизни лучшие моменты вновь переживать.
Ведь мы же так устали.

Порою хочется лежать
С интересной книгою в руках.
О проблемах тут же забывать,
Не вспоминая о своих грехах.

І
Чи ризи одягаємо, чи рясу,
однакова картина житія,
в якому пізнаю себе і я...
..............................................
Долаючи нові космічні траси,.
у безмірі енергії і маси
пливе terra incognita моя.

ІІ
У просторі на три координати
ніяка сила не лякає нас
і можна жити, а не існувати,
якщо не брати до уваги час.

Але чи є початок у безмежжі
або кінець у вічної душі,
коли немає сущому межі?

У полум’ї космічної пожежі,
які не наряджаємо одежі,
усе одно щезають міражі.

ІІІ
Усе суєтне перейде у Лету –
і сила духу, і душа поета,
і образи його ікон та муз...
оази віри: храми, мінарети
Його обітованої планети
у вічній еманації – Ісус.

В часописі лише Один існує,
чиє ім’я не поминали всує,
але ще боїмося, що позве
на Божий суд, адже у нас живе
той деміург, який усе руйнує,
аби на світ явилося нове.

09.2020

Минає день за днем, за роком рік...
на капищах, руїнах базилік,
у небесах лунає алілуя...
і так триває за віками вік,
допоки має жити чоловік
у Сина-Бога-Духа одесную.

Ще обирає обраний народ
єпископів Давидового храму,
злодіїв допускає до сезаму...
і поки поміняється синод,
місцями на олімпі воєвод
міняються то каїни, то хами.

Усіх рука Господня береже.
Та є великі сумніви, – невже
рука владики грішну руку миє?

Гряде благословенна мама мія...
над вільною країною уже
Покровою являється Марія.

09/20

У чорній книжці сатанинській,
у чорних списках демонів
… я знайшов Твоє святе ім’я.
Не стерлись літери латинські,
у підземельній темені
нарешті все вже розумію я.

Архів одкрився надто щедро,
бо він був розташований
… десь углиб не на одне життя.
Ліг, мов асфальт, на кілометри
папір відретушований
не разом з Тим, що розумію я.

Детальні тексти, де де-факто
Суб’єкт мого дослідження
… є однаково Святим і Тим,
Хто насилає катаракту
та інші упослідження
на тих, хто не погоджується з Ним.

Стає безБожною людина
і повертає ідолів
… у той час, як Бог не знано з ким.
Назветься Другою дитина
і після довгих вишколів
воскресне, не погоджуючись з Ним.

Подай Господь, щоб та Істота
була з людей, не з демонів –
… щоб щодня був Нею кожен з нас.
Людина віритиме вко́тре,
бодай з свойого племені
був Той, Кого б любили без прикрас.

8 липня 1996 р., Богдани́

1.
Уже не гость средь вас, но зритель –
Отца желанная обитель.
Прощаю все, о чем просили,
в погибель кто – закон здесь в силе.
2.
Уже могу сказать приятель
что ближе всех всегда Создатель.
Прощаю, кто оставил мало
того, что мне принадлежало.
3.
Уже послушай дольний житель:
милее всех Христос-Спаситель.
Прощаю скудности сочувствий
и лицемерие напутствий.
4.
Уже восходит солнце Света
приму душой и сердцем Это.
Прощаю занятость привычным,
заняться следует первичным.
5.
Уже любовь Отца священна
утешит душу совершенно.
Прощаю минимум любви я,
внимала мне Сама, Мария.

13.09.2020г. по Р.Х. Чернигов.

P.S.
И от души моей рекут уста:
прости, мил человек, ради Христа,
оставь обид и прочие долги,
да Божий свет для жизни береги.

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

Доброти, і любові, і щастя -
Просвітління зорить таїна.
І веде крізь облуди й напасті
До взаємин прекрасних вона.

1 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

І
За Біблією, слово – меч
і від лукавих – оборона
устами Бога і предтеч,
ім'ям небесного закону.
Так ойкумена береже
свій образ у своєму краї,
де слово зайве і чуже
до вух Його не досягає.
У ньому сила і краса
молитви мовою живою...
не заяложене юрбою,
воно являє чудеса,
коли почують небеса
думки, озвучені тобою.
ІІ
Минають ери і світи,
царі, імперії, моголи,
та залишається навколо
усе, чим є і будеш ти,
і не розсіється ніколи
живе інформаційне поле
твоєї волі і мети.

ІІІ
Ми українці... не манкурти...
Ми сущі як і має бути...
багаті мовою, не злі,
поволі ідемо у люди,
великі люди... і малі...
щезають голі королі,
а мова проникає всюди,
тому її бояться юди
і уникають москалі...
....................................
тому Московії не буде
ні в Україні, ні в імлі,
а «будуть люди на землі...»

08.2020

Біле каміння
у синьому небі –
Софія стара,
золота собою.
В сонячнім тлінні
майнули молебні –
ликів священних
мара над тобою.
Ликів мара
святата над тобою.

Біле братерство
хвильнуло за браму –
новітній Христос
во житті – між ними.
Маючи серце
покинути маму –
ді́лить по-братськи
свій торс на частини.
Жертвує торс,
хрестячи́ на частини.

Тіло – в’язниця.
Артерії – пута.
Каторга серця.
Каторга серця.
Сі́м’я поститься.
Душа ж розкута.
Віра смішить.
Софія сміється.

26-27 березня 1994 р., Київ

1.
Как хочется к груди Отца прижаться.
почувствовать тепло всемощных рук,
как хочется в любви Ему признаться
и в унисон сердец услышать стук.
2.
Ты мое Все, Христос с Тобой явил Ся,
душа поет псалмы как Вас люблю.
Для дел я в дольнем мире появился
со мною Отче будь, Тебя молю.
3.
Молитва краткая, Отец лелея,
на зов спешит, шлет дар – Дух Свят – из уст
и сын прильнув, я Твой речет лалая*,
касаясь нежно самых тонких чувств.
4
Волнами нежность нас с Отцем накрыла
и есть здесь Все, и время восприять.
Любовь Отца мне к жизни путь открыла,
смогу ль познать от Бога благодать?
5.
За шансом шанс дает тому случиться
Отец Небесный, все желая дать:
припасть и пить, и досыта напиться,
дерзать, творить, угодным Богу стать!

P.S.
В Свой Праздник к нам Отец заходит
Создатель и Спаситель на роду.
Седьмое августа подходит**
в очередном оставшихся году.
30.03,2020,02:02.

* осознанное звукопроизношение активной речи ребенка после
периода лепета, дополняемое еще не освоенным – обычно возраст
около 5 лет – время завершения нежного периода лалания
(санскр.);
** этот или иной день в году, т.е. каждый может избрать этот день
(не дату как у пророков) Праздником в честь Отца Небесного и
ежегодно в дополнение к ежедневному общению – молитве –
праздновать, пребывая в Любви Отчей.

1
До сліз люблю вас добрі люди,
котрі зустрілись на Землі.
Душа вас пам’ятати буде,
нестимуть в сім’ї журавлі.
2
Хто втішне слово мовив вчасно,
смиренно жити заповів,
хто вірив що життя прекрасне,
підтримав в скруті, взяв, провів.
3
Хто з вірними Отця і Сина
свята проводив і в труді,
в кого з Отцем душа єдина
і вівця в Сина череді.
4
Хто помоливсь хоч раз за мене,
хто теплим поглядом зігрів,
хто довіряв своє таємне,
хто праведність свою довів.
5
Хто сповідає славу Богу
і нині, прісно й повсякчас,
одній душі обрав дорогу,
а дві* душі – то не для нас.

27.07.2020р. по Р.Х. Чернігов, Святе.

* двоедушие – совмещение в человеке истины и лжи, и проявляет он эти качества по выгоде и настроению как нравственно не определившийся. Пример – янычары – хоть и крещенные, а нехристи.

Який тут Господь-Бог?! Самі погрози!
П’ять пальців по руці – це все, що є.
Трудись від мавпи поскрізь сміх і сльози,
трудись, людино, бо ж не все – твоє.

На всі віки, на всі премногі літа
молитву калібруєш позалад.
Повір у себе! І не будеш бита
сама собою ж – не ввійшовши в Ад.

Тепер про Ад. Він тут, між нас, безвірих.
На що́глах тих, що хрест чи сонця сяй,
не зосередь, людино, Бога-Звіра,
а май любов свою і серце май.

24 липня 2003 р., Богдани́

Хто слова породив,
І що це за диво:
Чому слово "матуся"
Сяє грайливо?

Доброусмішка світла
На обличчі від "тато",
І серденько сміється
Золотистокрилато.

Слово "брат" і "сестра" -
Найясніші у світі:
І дитинства всміхаються
Сонячні миті.

А солодке та стишенне
Слово "коханний" -
Веселкове барвистя,
Різноцвіття жадане.

Оберемок проміння
Пригорну до душі:
Слово ніжне "синочок"
Світлом лльється в тиші.

Хто й коли, невідомо,
Утворив ці слова,
Але сила у них
Надзвичайна, жива.

Ясне "дякую" птахою
В небо здійметься,
І почує сердечко
Як Всесвіт озветься....

Я вдячна ,Господи ,Тобі за хліб,
Я вдячна ,Господи,Тобі за сіль.
Я дякую ,що бачу білий світ,
За перемогу дивну на хресті.

Приспів:Подяку і хвалу Тобі,Христе,несу завжди.
Подяка і хвала!Зітреш мої всі сльози Ти.
Подяка і хвала!Гріхів темрява щезла вмить.
Подяка і хвала!З Тобою ,Боже,легко жить.

Я дякую,що Ти зійшов з небес,
Страждав,помер і в третій день воскрес.
Мене спасла Твоя пречиста кров,
Свята любов,лише свята любов.

Ти щастя ,Господи,один даєш
І на руках Своїх мене несеш.
Ти -шлях і світло мойого життя,
Мене веди ,бо я ж Твоє дитя.

Вера Кушнир.
.Благодарю Тебя, Господь, за хлеб
Благодарю Тебя, Господь, за соль
Благодарю Тебя, что вижу свет
Благодарю Тебя за подвиг Твой

Благодарение… я приношу Тебе, Христос
Благодарение… Ты обещал: не будет слез
Благодарение… тьма отступила далеко
Благодарение… с Тобою мне всегда легко

2. Благодарю, что Сына в мир послал
Благодарю, что за грехи страдал
Благодарю, что спас в Его крови
Благодарю за дар Святой Любви

3. Благодарю, что счастье мне даешь
Что часто на руках меня несешь
Чтоб не упасть мне на моем пути
Лишь за Собой меня, мой Бог, веди

27.06.2020

"На все свій час."
Так мовить Той, Хто Вічність.
Але всяк раз
існує Потойбічність.

5 березня 2005 р., Київ

Кому не страшно зранку проспати?

Кому не страшно пропустити машину?

Кому не страшно сказати?

Я тебе люблю

Я твоя людина

2020

Не стоятиме більш на заваді
ця невинна блакить небес.
Я підозрюю світ у зраді –
і качаю-качаю свій прес.

Я кохатиму тільки сильних
і безстрашних твоїх дітей.
Світе мій, ти не любиш – вільних,
так, як я, – випадкових гостей.

Скориставшись з мого благочестя,
ти й надалі пасеш мене,
щоб не Божим було пришестя,
а таким, що формально мине.

Я тобі все одно не скорюся –
утечу на рекорди – в спорт,
відокремлюся, відчахнуся,
світ, мов м’ячик, візьму на корт.

Буду гратися й гратися з світом,
раптом з космосу гляну вниз –
і твоїм жалюгідним дітям
надішлю за сюрпризом сюрприз.

Синє сонце, червоні дерева,
сніг – улітку, а взимку – дощ,
смерть – від щастя, життя – рожеве,
кожній вірі – священну мощ.

Бо в моїх ти руках, о світе!
Хай принадиш одно́го злом,
інший – знатиме, що зробити,
бо помолиться перед сном.

12 липня 1996 р., Богдани́

Ясніє ніч від аури собору.
Три ластівки обмилували хрест.
Стою на паперті, тягнуся знизу – вгору,
присвячуючи Богу кожен жест.

У парі з вітром є́ден я на світі.
Мій шовк бринів, коли сюди я мчав.
Природа прагне, щоб цієї миті
мій Бог мене зі мною повінчав.

Набігло хмар з позаземних окраїн.
Ударив грім, бо я не так хрещусь.
Але якщо я сам собі хазяїн, –
ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

Тепер я вірний, і собі не зраджу,
бо я у шлюбі з Духом у собі,
Який почув мене й до мене каже:
"Збудуй собор за містом, на горбі".

16 вересня 1996 р., Київ

Люба, люба, днів печальних
Скільки ще лишилось нам?
Небо саваном прощальним
Вкрите. Хмарам і дощам

День за днем немає ліку.
Ніби траур одягла
Вся природа – свійська й дика,
Сонце вдень ковтнула мла.

Дні минулися розмаю,
Темна смуга вкрила все.
І печаль врожай збирає
І хвороби нам несе.

Ну й часи настали нині,
Зло розлите, наче ртуть.
Чорний світ на карантині,
Всі в намордниках ідуть.

Один одного бояться,
І сахаються убік.
Хай же візьме того трясця,
Хто життя на пекло спік.

Хто позбавив людство свята
І на горі заробля.
Упирів отих багатих
Проковтне нехай земля.

І нехай навколо тебе
Знову щастя зацвіте.
І повернеться на небо
Знову сонце золоте.

На красу ясну земную
Ллється знов живильний душ.
Нас любов лише рятує,
І шляхетність наших душ!!!

4 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Люди псуються. Годинники – теж.
Стрілка мінливо погрожує.
Гинуть легенди, стрибаючи з веж
в прірвища новопороджені.

Тільки Тебе я несу крізь думки,
вірю у Тебе єдиного,
Дух відмикає старезні замки
і досвятковує тризною.

Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми бага́ттями!

Йди поза час, Боже праведний мій,
йди, обминай нерозкаяних.
Сло́ва подай мені, думку – навій,
вируч свідомість з окраїни.

19 квітня 2001 р., Київ

Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,
І цвіт його не опадає.

А восени воно горить,
Вкриваючи багрянцем віти.
Збагачує небес блакить
Чарівним золотавим цвітом.

І взимку теж воно живе,
Мов жовтий цвіт життя закон це –
Світило бачимо нове –
Коли народжується сонце.

Бо істина в нім - золота –
У небокраї цім привітнім.
Кохання – не перецвіта,
А вічно людству сонцем квітне.

24 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
покинуте розбійниками в лісі!
Ти – дика рись, розідрана в двобою
з Архангелом, Якому вічно жити.
Ти – хворий хід пустелі на долину,
яка цвіте на знак твого безпліддя!
Ти – чортів ріг, загублений в Різдво
в околицях монастиря мого.
Ти блимаєш смолою й скаженієш,
коли тобою нехтують герої.
Ти – на добро лише іржава клямка
і зух сухих озлоблених очиць.
Ти – грець спустошення й невиліковна тризна
на власному могильнику щодень.
Ти – тільки тут, де суєта і блуд.
А на́с гріхи ведуть на Божий Суд.

25 серпня 2000 р., Богдани́

А сад навколо зеленню заллятий,
Трава густа зросла, неначе ліс.
Немов нема кому вже доглядати,
І він увесь неголений заріс.

Зелена борода укрила щоки,
Ступає по м`яких щоках нога.
Ввійду у ту гущавину високу,
По пояс де-не-де вона сяга.

І хочеться зариться з головою,
І поглядом пірнути в небеса…
Коханая, чому ти не зі мною?!
Ми б тішились удвох… Яка краса!

Поглянь у тім саду бузкові очі,
Волосся із черемхи кличе в схов.
Усе навкруг буя, кохання хоче,
Цвіте і пахне ніжністю любов.

15 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Де той Рим був?
У ті ще часи!
Варварами стоптаний.
Нам, українцям і німцям не потрібний.
А імена! А силуети!
Звідки ми є собою?
Рим нам рідний!
Він тут –
у самих наших карих очах –
адріатична норма!
Рим тут – перемога Константинополя!
Рим тут – остаточний жах!
Як "наша" американська картопля!
І тепер спитаємо, куди дійде релігія?
Невже в іслам?
Але нам (допишу і не сховаюсь)
так необхідна своя висвячена,
мощами вкладена височина́!
Перемога православ’я у Римі!
Бо Рим вирвав християнське вим’я!
Бо Рим став – і стоїть!
А Константинополь – завойований.
І тільки Київ його бере.

25 квітня 2004 р., Київ

А скільки ще осені нам подарують зим,
Скільки у нас ювілеїв славетних буде?
Спілкуюся з небом, щедро лікуюся ним,
Несу його іншим поміж рядками в люди.

Скільки ще буде озвучено тихих молитв
З надією на любов, милосердя Всевишнього?
Рідко хто пише про душу та як їй болить,
Як міліє вода й зростають червиві вишні.

Мабуть, не всі дочитають цей вірш до кінця,
Мотивуючи вибір недосконалими римами.
Скільки нам весен – залежить від Сина й Творця.
Та нашого серця, готового йти за ними.

Я відчув подих Святого Духа,
Він сказав: "А-а…" жіночим голосом.
Видно, й на старуху бува проруха.
Я ожив ледь певним способом.
Пелюстки облетять к' маю.
Листячко пожовкне к' осені.
Плід свій (коробочку)
вже руками займаю.
Тільки ще не час.
Ми ще не опоросені…

За тим голосом почутим і піду…

13 квітня 2004 р., Київ

Той, хто без віри існував –
йдучи на смерть – усе ж повірив.
Нехай молитви він не знав,
але в той ранок суто сірий,
коли займалася зоря
для всіх на світі й не для нього,
коли забув своє ім’я, –
він ліг по-під десницю Бога –
і очі матері зустрів,
і "Отченаш" її далекий
його крізь землю провалив
й ураз підніс в небесний клекіт!
… – Ти прощений, – його спинив
таємний голос конвоїра.
Без щонайменшої вини
син осягнув, що значить – Віра!

8 лютого 2001 р., Київ

Золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто.
Біль відспівала всенощна сім’я,
ранок надходить – і в храмі препусто.

Срібними ризами блиснув ключник
крізь випадково прочинену браму.
Гупнули двері, й останній нічник
згас угорі у вікні над хора́ми.

Вітер по сивих деревах пробіг,
снігом скропивши сухий понеділок,
й десь поміж бань обминути не зміг
бронзові дзвоники й море сопілок.

Звуки бриніли, як мій "Отченаш"
у монастирській зимовій альтанці.
І до душі, яка входила в раж,
ближче за всіх молодій параф’янці.

Сіла заплакана, біла, як день,
добра ікона в мій храм запустілий –
тільки вуста, що лише для пісе́нь,
разом зі мною одне шепотіли.

Тихий "амінь" вдячні погляди злив.
Небо найвище вбирають ці очі.
З них виглядає небачено див,
тих, що в молитвах до Тебе, мій Отче!..

Не починається проза моя,
бо вже цілується солодко й густо,
золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто.

5 лютого 1997 р., Київ

На крівлі сонячного ча́су
рихтує свій фундамент Дух.
У храмі тім космічну расу
сподобить Він, як гряне зух.

Вона розселиться у Дусі,
перебере безмежний код,
аби по фібру, в кожнім русі
зійти Христом у свій народ.

Не тільки ж неба, що над світом.
Є – Мисль, Яка найвищий чин.
Вона в присязі з Заповітом,
Якого склав Господь Єдин!

8 лютого 2001 р., Київ

                   І
Не лунає великодня пісня…
Публіка – за брамою церков…
дихаємо сажею Полісся –
в Україні є запаси дров.
Запалили капища погани,
а природа захищає храм,
у який ідуть парафіяни
як у пекло Єва та Адам.

От і насуває Божа кара
за гріхи великі і малі.
Братія Московії і Лаври
величає хана у Кремлі.

                   ІІ
Ну, а я окроплюю оазу
у моєму тихому саду.
Як то файно, що до цього часу
я не у раю і не в аду.

Чую рій і Великодню месу...
бачу у барвінку первоцвіт...
і мене вітає живопліт,
де(нехай це буде не для преси)
маю меркантильні інтереси –
причащаю душу і живіт.


19.04.20

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Світлиця в білім полотні.
Рушник червоно-чорний при іконі
з блакитно-жовтим обрієм на склі.

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Напроти жінки – чоловік.
Любов’ю – почуттям Христовим –
розписане кохання їх.

Від чоловіка писанка до жінки
котилася і падала до рук,
мов Біблія, гортаючи сторі́нки,
людською вірою продовжувала рух.

Служилося в світлиці і волілось.
На покуть у паски́ зійшло з небес.
Христос Воскрес, – і свічка загорілась.
Любове, я … Воістину Воскрес!

22–23 квітня 1995 р., Київ

Це так просто
в людині сканувати Небо
і дивитися в душу
на відсоток хмарин.
Це так ясно,
коли сяєво ллється на тебе,
огортає і ніжить,
відчуваєш, що ти не один.
Це так світло,
коли вогник вселився в сердечко,
як ознака довіри -
пурпурове Пасхальне яєчко,
променисто молитись
та щиро благати прощення
і яскриною Світла
торкнутись Його Одкровення...

"Так буде з кожним,
хто знатиме ознаку
віддаленості від власної хати
знаку Сонця, значень Сиріуса,
невизначеності гомо космосікуму…" –
сказав би я,
коли б не Ти.

12,15 серпня 1991 р., Запоріжжя

Зустріти щастя первоцвіт
Така оманлива спокуса
Його блакитний колорит
Не писана ніким картина

Чекає кожного душа
Моменту істини , польоту
Відверту лірику пера
Де ми втрачаємо рівновагу

Не нами писані пісні
Яскраві запозичать фарби
Моменти кращі у житті
Ніколи не порушать клятви

Пліч о пліч, вірністю в займи
Долаючи поточні скрути
Порадою ціна в ціні
Ми змушені за все віддати.

Я знаю (але це не точно), що є хтось вродливіший за тебе.
І я точно бачила тих, хто не програв жодного бою,
Але знаєш ,тобі , як їм старатись не треба.
Достатньо просто бути собою.

Ти так ідеально поєднюєш в собі чорне і біле,
І так професійно граєш з вогнем.
В бездонному морі твоєї сили
Я часто ховаюсь від власних проблем.

Нехай, по-правді в тобі так мало святого,
І участь мою не назвеш простою
Всі діаманти і квіти не варті того,
Як я щодня сміюсь з тобою.
2020

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ

Свою роботу виповнить вона,
Чуже привласнить – правил не порушить.
Їй ба́йдуже, чи красти спілі груші,
Чи здути квіт до Божого вікна.

Старухою в атла́сному пальто,
Коханкою, що сяде на коліно,
Впливе вона і дихатиме тліном,
Ти знатимеш, звідкіль вона і хто.

Вуста її шепочуть імена,
Хоч пам'ять і дівоча, не забуде,
Кому пора постукати у груди.
Цей стукіт ще нікого не минав.

Дай Бог, щоб обізналась і пішла
До тих, які чекають. Так буває.
Щоправда, не з вином і короваєм,
А з втомою упоперек чола.

У всіх вона одна, але своя:
Стара і добра, юна і сувора,
Як схоче, буде подругою ворог –
По-різному поводиться змія.

Запрошуй, не запрошуй, прийде час
До кожного забігти на гостину.
Хоч коси після того і ростимуть,
А губи вже навіки замовчать.