Сомнения

Мы по темному лесу-
Как по отчему дому.
И знакомы все бесы.
И все страхи знакомы.

Нам не спрятаться, скрыться
От минувших напастей.
И нельзя изумиться
Неожиданно счастью.

За любовью порою
Нелюбовь не видна,
Словно яд, растворенный
При наливе вина.

Этот лес- неизменен.
Этот лес- наши души.
Искушенный сомненьем,
Голос сердца послушай-

Как загадано в Книге,
Все исполнено будет
Искаженьем интриги
От несыгранных судеб.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490453
рубрика: Философская лирика
дата поступления 05.04.2014
автор: Сокольник

Встреча поэтов. ( 16+ )

Судьбой нам дарована встреча, моя поэтесса,
И воздух пронизан желаньем познанья процесса
Слияния душ, упоенных поэзии силой...
И голову счастье кружит в ожидании милой...

Скажу я тебе, словно оду желанью слагая-
Ты неповторима, в любви совершенно другая,
Я женщин знавал, все же как ты на них непохожа!
И в сердце, как пазлы, сложилось желание... Боже!..

Извечность желаний себе мы исполнить поможем.
Нам станет степною травою любовное ложе.
В поля побредем мы одетые в солнечный ветер,
Вдвоем, затерявшись для всех на огромной планете...

Чтоб ласково солнце нагие тела целовало,
И где-то вдали за холмами гроза бушевала,
И сладко-тревожные песни нам ветры шептали,
Играя травою, примятой от наших сандалий...

И в страстном порыве, почти истязая друг друга,
И яду испив в невозможности выйти из круга,
Тебя целовать, словно ведьму в горниле огня,
И слушать в истоме о том, как ты любишь меня.

И громом вулкана взорвется гроза за горою,
И с неба потоком дождя исступленье омоет...
Причина ли, следствие- что есть явление это-
Природы каприз, или все же слиянье поэтов?..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500217
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.05.2014
автор: Сокольник

Жіноча роздвоєність ( 16+ )

Жіноча роздвоєність- ніжна чутливість,
Завзята жагою бажання буремною.
І поряд настраханість зради, вразливість,
Засліплена тою підозрою темною-

Це все у природі будови жіночої.
Мабуть недаремно Природа створила
Той розріз красивий між ніжок дівочих...
Така вже будова жіночого тіла...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475743
рубрика: Лірика
дата поступления 29.01.2014
автор: Сокольник

Путники

Мы за счастьем идем по горящей земле.
Мы забыты. Отпеты. Петляем во мгле.
Нас травили. Пугали. Сбивали с пути.
Мы в пути. Мы устали. Нам трудно идти.
Только нас не собьешь с шага мерного вспять.
Далеко? НедалЕко? Шагать и шагать...
Мы вгрызаемся в землю. Встаем и идем.
Зову сердца лишь внемля. С пути не сойдем.
Нас не тронь. Мы ответим. Уже не простим.
Мы дойдем до рассвета сквозь пламя и дым.
Мы как факел несем в сердце Веру свою.
И достойно займем наше место в строю.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520757
рубрика: Лирика
дата поступления 01.09.2014
автор: Сокольник

Эксгибиционистка ( 16+ )

На камне девушка лежала
Изящно спинку изогнув,
Совсем нагая. Чуть дрожала
Воды поверхность. Я, нырнув,

И вынырнув чуть-чуть подале,
Ей любовался из воды.
Пришел ее любимый парень...
Я, словно путая следы,

На камень загорать соседний
Неловко лег... Ну а она,
Одетая лишь в ветер летний,
Вдруг подошла. И на меня

Глядела как-то странно очень...
Затем вернулась к пареньку,
И предо мною, днем, не ночью,
Ему отдавшись, на боку

В изгибе спинки, и со стоном
Совокуплялась на виду,
И все глядела, как с укором,
Ну почему, мол, не иду

Я третьим к ним... Оцепеневши,
Смотрел я, затаивши дух...
Все кончилось. Собрали вещи...
Уходят... И услышал вдруг-

Ты извини, конечно, парень-
Сказала, платье теребя-
Я виновата... Как в угаре...
Вся возбудилась... От тебя...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487031
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.03.2014
автор: Сокольник

Охота ( 16+ )

Как и я, ты охотиться любишь.
Ты со мной, ты в меня влюблена...
В эту ночь ты охотиться будешь
На меня! На меня! На меня!

Ружья наши стоят в турникете...
Ты со мною- и это не сон!..
Мы одни в эту ночь на планете
Отворили охоты сезон...

Огоньки по болотам блуждают...
Тени тьмы паутину плетут...
Мы с тобою в палатке и знаем-
Силы зла нынче нас не найдут.

Ты ко мне влажным телом прижалась,
И в истоме любовной горя,
Обреченно со мной целовалась
До утра! До утра! До утра!

Ветер кроны деревьев колышет...
Догорает костер у реки...
Мы единым желанием дышим,
И желанье сжимает виски...

Завтра мы этот остров покинем.
Завтра нас разлучат города...
Только в памяти сердца отныне
Мы останемся здесь навсегда...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473957
рубрика: Лирика любви
дата поступления 21.01.2014
автор: Сокольник

Молотовский коктейль любви ( 16+ )

Рушится прошлое на площадях.
Рушится, рушится все в головах.
Ночи пронизаны снежною мглою...
Мы в эту ночь не замерзнем с тобою.
Сладковозвышенно в мир влюблены,
Видим вдвоем Революции сны.

Здесь, в уголке потаенных желаний,
Мы отогреемся в неге слияний.
Родина время нам даст отдохнуть,
Просто согреться любовью чуть-чуть...
В жажде любовной измята постель...
"Молотовский" изготовим "коктейль"...

Этот рецепт в совершенстве познали.
Кровь площадей в свое тело впитали.
В жажде познанья вхожу я в тебя,
В ушко желанья шепчу я, любя -
Рушится прошлое на площадях,
Кружится, кружится мед в головах...

Родине нашей сейчас мы поможем.
Ингредиенты смешаем, умножим
Страсть первобытную с дрожью сольем,
Трепетом наши тела обовьем,
Девичью гордость сольем с униженьем
Поз утонченных.. Глубоких вхождений...

Этой энергии темная сила
В сладкой истоме нас соединила...
Мы отогреемся, мы отдохнем,
И леденеющий мир подожжем!!!
Рушится прошлое на площадях...
Кружится счастье у нас в головах...



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475024
рубрика: Лирика любви
дата поступления 26.01.2014
автор: Сокольник

Нудистка (16+)

Оголена дівчина, вигнувши спинку,
Стоіть по коліна в воді,
А море ласкаве, за хвилькою хвилька,
Змива на пісочку сліди...

Оголеність дівчини, ніжно-цнотлива,
Приваблює погляд людей,
І поза її, соромливо-грайлива,
І зваба маленьких грудей,

І ніжки стрункі, і оголеність лона,
На спину волоссячко впало....
Неначе скорившись одвічним законам
Природа шедевр написала....

Стоїть і милується з власного тіла.
Всим видом показує, що
Лиш морю та сонцю віддатись хотіла б-
Юначе, тобі- ні за що!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470340
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 05.01.2014
автор: Сокольник

Відень. Величний Дунай –
неба тривожне люстерко.
Осені вальс через край
у фронтових гімнастерках…

Вічна життя течія
й серед воєнного пилу:
жінка, пологи, хлоп’я…
Долі стрімке мотовило…

Стрий, Кишинів, Львів, Алжир…
Між міражів у Сахарі -
подих Карпатських вершин,
храмів заломи сакральні.

Кульман, рейсфедер, проект –
хліба насущного крихта.
Архітектурі – респект!
Та етнологія – сила!

Експедиційний запал
у полинові поліття…
Тут таки пан, не пропав!
І… двадцять перше століття…

Книги, дипломи, звання…
В колі сім’ї й на роботі,
дай же снаги, Боже, Вам
й миру на творчий неспокій!

17.09.2014

Вся жизнь в Булгакове у нас!
Все было там, где в нужный час
Разбились « яйца роковые»
Уже не в «Зойкиной квартире»,
И «гвардия», тепер другая,
К себе «георгия» призвала.
Но будем верить: драма «Бег»
Врага поймает. Нам - успех!

Мирославу Дочинцю, письменникові, авторові вічного «Вічника», лауреату Державної премії імені Т.Г. Шевченка, почесному громадянинові м. Мукачева на ювілей

У місті японських вишень,
Високих, старезних тополь.
Письменник романи пише,
Сплітає сюжети із доль.

Крокує, як інші, бруківкою,
То слухає річки потік.
А стати не просто зіркою,
Дід Ворон йому «прорік».

І молиться часто Всевишньому,
«Уміє знаходити» храм.
Для нього звичайного грішного
Життя – це не просто гра.

П’є мудрість з криниці предка,
Мов роси на Срібній землі.
І сходять на білих грядках
Високі слова і малі.

Сам вітер «приносить пошту»
Із штемпелем : До запитання…
В столиці він частим гостем
Приймає найвищі вітання.

Бо слово для нього найвище,
Щось більше, як зміст життя.
Письменник романи пише
Про вічність і про буття.

Це все не заради премій –
За покликом серця й душі.
ЛЮДИНА – це вічна тема,
Як гори… і як спориші.

«Письмо» – титанічна праця
А праця – то ще і талант.
Мукачівський наш Горацій,
Сократ і, як батько – Кант.

Хай сто літ пошле Всевишній!
У щасті дожити аж… до,
До «НОБЕЛЯ» в місті вишень,
Сплітаючи книги із доль!

Мов козак, упевнено і хвацько
Бився, хоч мав двадцять юних літ…
В муках ти помер під Іловайськом.
Клята куля вцілила в живіт.

Жити б міг, кохати і творити
У любові й вірності сім’ю.
Не судилось… Мов метеорити,
Падають солдати у бою.

Ти – на фронт, бо відібрали хату
В друга, що на східнім рубежі…
Вся в сльозах, враз посивіла мати.
У скорботі – рідні і чужі.

Ти – один із сотні, що не згасла,
Хоч у лютій битві полягла.
Знову – Крути. Знову – давні гасла
Про свободу й смерть. Сумні діла…


Вересень 2014

Я не бур`ян. На жаль, не верболіз,
Котрий упхни - й на півдні рветься ввись.
Напевне, я калини дика гілка,
Завезена з поліського села, -
Немає зросту, та усе ж жива.

художнику почуй мене поклич
я твій товариш - справжній і єдиний
хоч маю душу не як у людини
та не фальшивлю з масками облич...
тебе я зрозуміти прагну так
коли мовчиш кричиш коли голосиш
коли не помічаєш і не просиш
коли біжиш розхристаний навспак
коли малюєш хмари океан
морську безодню чи похмурі тіні
я заглядаю в дні твої осінні
я щирий я не здатен на обман...
я лащусь до усіх твоїх жінок
відчути хочу душу що почує
твою печаль і не зневажить всує
ні подих твій ні погляд ані крок...
багато хто із них такі лукаві
повір мені руденькому повір
що заведуть у твань земних зневір
бо мріють покупатися у славі....
художнику мені твоя журба
така чомусь близька і зрозуміла
якби тваринка говорити вміла
то стало б легше нам обом... та ба...
сумуємо в майстерні при свічах
невидимого світла на картинах
бо я - твій Кіт а ти - моя Людина
із неземною тугою в очах...
промуркочу нечутний монолог
засну в твоїх обіймах до світанку
замолимо густу пекучу ранку
вона ж одна на двох... одна на двох...
цей світ не для художників ачей
вони у нім розп`яті непочуті
я твій товариш у сумній спокуті
в безсонні та у сірості ночей
а ти усе спішиш кудись спішиш
збагнути хочеш те що незбагненне
малюєш білим це життя буденне
я ж муркочу тобі цей теплий вірш
ТИ СПИШ???

Ми, уже доведено, не Раша
і не малороси-холуї,
що були охрещені, як наші:
і чужі, і інколи – свої.
               Нас немає, поки їх багацько:
               йорнутих, обманутих і злих.
               І тому панують Путьки-бацьки,
               поки ми воюємо за них.
Ми як помело у естафеті –
з рук у руки все передають
Кобі – цар Микола, Каті – Петя,
поки всіх до ручки доведуть.
               Не дістались тільки Ліліпуті.
               Комплексом поранене дитя,
               тикає у сторінки забуті
               наше незалежне майбуття.
КеГеБісти – це відомі півні.
Бачили, як тупає кугут?
І у кого сила не на рівні,
ця личина буде тут-як-тут.
               Так і Путьку на лихе тягнуло
               ще коли цькували у дворі.
               Виросло у джинові минуле.
               Де ж казитись, як не на горі?
З резидента сів у президенти.
Ну, а далі, що там не було?
І за це фанати і студенти
охрестили коротко, – Х**ло.
               Осідлав собі усі простори
               у скафандрі і у літаку –
               сушу, і моря, і Фанські гори –
               все, що кукурікає совку.
Всі йому у Думі аплодують.
Все-таки диктатор, як не є.
І душі не чають, і не чують, –
копія Рішара й Депардьє.
               Переплюнув ката-супостата,
               бо мораль для нього не устав.
               Кращий друг у сина того тата,
               у якого голову знімав.
Словом, без обмежень і ліміту
пре вперед, як будь-який балбес,
то собі поуправляє світом,
то, буває, спуститься з небес,
І тоді опудало вселенське
Гебельса цитує по-німецьки,
має пілотажний епатаж.
Ла-ла-ла роялить молодецьки,
наче тінь єфрейтора пейзаж.
               І в ажіотажі молодиці
               теж готові на усё, що є,
               бо оратор, судячи по пиці...
А у ДееНеРі є столиця,
де сватами мафія стає.
Буде ще одна карикатура
на велике наше СеРеСеР.
У утробі чокнута натура
випирає зовні аж тепер.
               Пожалію ближнього. Дай, Боже,
               хай його умиє у святі
               кров, що ним пролита у житті.
А коли займе чортяче ложе,
хай «мінує» все, на нього схоже,
Путьками утикані путі.

                              07.2014

Красуется царек на тронном месте,
Сам от себя придя в немой восторг...
...А "гумконвой" привез во Псков "груз 200",
Немного разгрузив донецкий морг,

Немного разгрузив завод луганский.
Гуманитарий, мать его ити!
А свой народ упорно кормит сказкой,
Мол, мы страна - добрее не найти.

А люди тупо верят и не ропщут,
Не ведая, что сотни их солдат
В степях донецких в ямах мелких общих
Присыпанные кое-как лежат.

"Военных русских нету в Украине!
Что? Взяли в плен? Убили? Вы о ком?
Те заблудились, ну а те на мине
Взорвались на ученье всем полком"

И не моргнет, и взгляд он не отводит,
И щеки дует, словно паруса.
Вот о таких и молвится в народе:
Ему хоть плюй в глаза, а он: "роса"...


П.С. написала російською для поширення серед росіян. Щоб швидше прозрівали...

Тарас Шевченко - ти поет ,людина часу,
Патріот країни.
Із не заможного ти класу,
Але приклад для кожної людини.
За життя свого страждань зазнав не мало,
Більш ,як сто літ пройшло ,коли тебе не стало.
Ти мову нашу рідну величав,
У творах Незалежність України прославляв.
Як добре , що Азірова не знав,
Бо ти б його під три чорти послав.
Як мріяв ти про вільну , сильну Україну,
Об'єднану,правдиву та єдину.
Нехай у серці закарбуються твої слова:
"Любіте браття Україну - вона у нас одна."

09.03.13

ХАЙ ЦОКАЄ НЕВПИННО ВАШ «ДЗИГАР»
ТЕТЯНІ РИБАР, ПОЕТЕСІ, ХУДОЖНИЦІ, З ПОВАГЮ І ЛЮБОВ’Ю НА ЮВІЛЕЙ
(За творами поетеси)
Хай цокає невпинно Ваш дзиґар
Від серпня до снігів і аж до літа.
І, навіть, коли сніг впаде із хмар,
Не відцвітуть на ниві Ваші квіти.

Залишаться вони на полотні
І грітимуть в морози Вашу душу.
«Знеболені сніги» впадуть до ніг
І знову кров прибуде «мідним грушам».

А «світлотіні…» стануть маяком
Для читача, що інколи без настрою.
В поезії у Вашій мало ком –
Не всі творці уміють бути гострими.

Поезія «не йде» – Ви за мольберт,
Умієте «омитися молитвою».
Весна дарує ніжний свій концерт,
Бо є душа, що виголена бритвою.

Якщо і гаснуть в «мареві літа»,
Але не згасне Ваше тепле літо.
Творіть, малюйте в радості до ста,
Стає прекрасне вічним в цьому світі!

Знов сиплеться «…пісок, вода і сіль»,
А вище них є заповідь… і правда.
«У часі затамовується біль»,
Вже поруч той , хто має бути завжди!

Тримає Вас Господь і Ви йдете,
І « колють п’яти золотії стерні».
Є в серці незабутнє і святе
І є прекрасне , мов черешня в червні.

І ще раз слово про життя дзиґар,
(Ми – рисочки малі на циферблаті).
А Ваша праця і господній дар
Дарують людям вислови крилаті.

Хай «Вічністю запропонована любов»
Тримає Вас із силою Всевишнього,
Бо хоче жінка те, що хоче Бог:
«Горіти у любові» свого ближнього.

спить Центральна і Західна, вже й позіхає Схід
сплять вояки, цивільні, колодязь та самокат
спала б я собі також, та горе – не спить мій кіт
він стрибає як слон по мені уперед-назад

ці коти, я скажу вам, потвори вони з потвор
і не треба зважати на мімімішність облудну
бо створіння котиське - насправді дряпучий Тор
і воює із людством створіння це препаскудно
умикає перпертум мобільний мявкучий мотор
коли спати вляглися усі культурні люди

спить Гавана, диван, спить москаль й маленький москіт
навіть мишка комп'ютерна й та задрімала наче
та не спить мій страшний, ненормальний тварюко-кіт
він немов дурнуватий стрибає собі і скаче

я клянуся - в той день чи в ту ніч як терпцю капець
як урветься терпець і буде мені до сраки
що котів нам із космосу поприсилав отець
для нірвани. - Я плюну й куплю таки собаку!

2014

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Люди спиваються найчастіше з приводу
Різдвяних свят, або
Некерованої любові.
Вона не фарбує лице –
У неї поламані руки.
І доки голоси гранітної плитки,
Викладеної у Львові,
Триватимуть з дзвонарями
Святого Юра о шостій
Ранку,
Доти їй існувати у цьому
Місті,
Доти їй в ньому бути.

Що керує тобою, окрім розуміння,
Що життя це лише періодичне
Відчуття глибини,
Розпачі в ньому такі ж тужливі
Як порожнеча у підводних
Човнах,
Двісті метрів по тому закінчився
Дощ, після цього почнуться
Сніги,
Вдихай їх своїми надірваними
Грудьми,
Видихай їх у кожного з нас.

Триста шістдесят сім –
Це рік і ще одна ніч,
Рівно настільки вистачить
Наших легень, тому
Вона прокидається у цьому
Місті – у ньому січень,
І щось калатає у неї в серці,
Скоріше серпень,
Скоріше серпень,
У серпні зростуться
Руки.


2014 р.


http://vk.com/myroslavgoncharukkhomyn?w=wall-68657073_112

В обхід незрозумілих слів
Повзе тяжкий, оскаженілий ворох.
Немає місця на Землі,
Де б не діймав його цей особистий ворог.

До влади пішки не пройти.
І знає кожен, є такі моменти:
Як не крути, як не верти –
Усі-усі тут політичні конкуренти.

Лунають оди та пісні
В країні праці, дружби й миру надвеликій.
Приходить наяву та уві сні –
Нерідко Він бува багатоликий.

Ростуть резерви трудові.
Нічний вогонь палає без упину.
А Він зростає на крові.
І потихенько під‘їдає всю країну.

І з нами хоч давно нема,
Але душа його десь там, напевно й досі
Ховається посеред хмар
Від перестиглих окликів морозів.

На купі неживих голів
Він розпластав своє тверде сумління.
В обхід незрозумілих слів
Залишився на пам‘ять поколінням.
2008

Мой милый, твое творческое сердце
Горит огнем от множества идей.
И пламенная страсть твоя
Так просится наружу поскорей...

Ты видишь Мир в особенных раскрасках,
И придаешь значение невидимым моментам.
На полотне твоем все сняты маски,
Смешал ты на палитре два лишь элемента...

Ты добавляешь жизнь в бесчувственные грани,
И разукрашиваешь в доме, вместо обоев, стены.
Ты даришь радость людям и свои старания,-
В ответ на это - Муза откровенна.

И ночью дышишь ты не ровно.
Ты в серость дней спешишь пролить тепла.
И с кистью с самого утра, ты, словно
Спешишь допить все вдохновение до дна.

Ты гений. Мастер.Творческое сердце.
Душа наполнена вселенской красотой.
Ты лепишь чудо в комнате пустой,
И это чудо позволяет мне согреться.

Ты дышишь - краски оживают.
Ты прикасаешься - весь Мир надежду обретает.
Ты Бог в этом прекрасном Мире,-
Так пусть же вечно птицы в нем летают!

Давно зафіксований в картинах поп-арту
Ти бачиш? А чуєш? Ти чуєш? А варто…?
Я так за життя й не побачив русалку,
Тобі не до того, - ти хлопець поп-арту...
Тобі би піджак із барвистими красками,
Щоб легше іти між людей з тою маскою.
Ти хлопець поп-арту і цим тут все сказано,
Ти хлопець поп-арту прогладжений праскою.
Мені би свободи і моря побільше, -
Тобі ж не до того, ти мариш найбільшим...
Життями підпоєний фразами лишніми
Ти водишся з хвойдами з бюстами пишними!
Мені би любові і радості зранку, -
Та ти не по цьому, ти хлопець поп-арту...

Відшумів, відгомонів зелений гай.
Чом болить вразливе серце – не питай.
Зажурився, притомився рідний край.
У хатинці оселився вбогий рай.
Ой не рай у тій хатині, ой не рай.
Грай, музико безталанний, грай.
Походжає хтось, розпалює вогні
для невинної душі у казані.
Не чорти там ходять, то пани.
Не пани там ходять – ми самі
походжаєм то розумні, то дурні,
один одному завидуєм в труні.

Ті вогні!
Як печуть оті кляті вогні,
що й несила промовити ні
сатані ...
І розрада хмільна
там, де море вина.
Там щодня потопає
та гине душа.
І до Бога далеко...
До царини його
не донесе й могутнє крило.
А без віри – зневіра і розпачу сум
і нічне забуття із докучливих дум.

- Гей, село, моє рідне село.
Розкидало життя, рознесло.
У холодній чужій стороні
так самотньо і тоскно мені.

Плаче тихо вкраїнське село.
Обпікають ті сльози чоло:

- Як полине до Всесвіту плач
в сон приходять катюга й палач,
щоб карати мене за гріхи,
а вгорі лиш сміються боги:

- Ти давно уже склав Заповіт,
та опісля прожив стільки літ.
Ти відплакав свій біль, віджалів
і твій жаль на сміхи перетлів.
Ти – старий одинак, без звитяг і відзнак.
Чи не краще пропасти, чим так...

- Але ж прагну я в чисте життя
без лукавства та сліз каяття.
Тільки щось не пускає мене
і ніяк оте щось не мине.
Світлий день мій давно потемнів,
темна ніч чорним згарищем стала.
Чи такого я щастя хотів,
чи то воля моя загуляла?
Молоді пам'ятаю роки,
босоногу, обірвану долю
і як вперше солені рядки
народились з небесного болю.
Я ту кривду до Бога носив
не в молитвах – у мареннях мрії.
Не для себе, для миру просив,
бо ще вірив у святість надії.
Я обличчя печалі ховав
і на людях тягнувся до втіхи,
в одинокості сміх забував
та віршами кропив чорні віхи.
Поміж влади братів не шукав,
беріг згадку про славу козачу,
до свободи людей закликав,
підмовляв на бунтарську удачу.
Я не крові хотів, а снаги
поривати кайдани та пута,
щоб погинули рабські віки
та кормиги воскресла спокута.
І за те поплатився й не раз.
Записавшись у рекрути волі,
в пустку долі кричав, але глас
у тій пустці губився поволі.
Так у серці пекло за цей світ.
Не встигала рука за думками
і лягав крик душі, Заповіт,
на стежину життєвої драми.
Потерпав, бідував, але знав
на коліна не стану ніколи.
Можновладців, царів проклинав,
а найбільше – свавілля Миколи.
І Голгофу свою у степах
поливав рясно кров’ю та потом,
гнав подалі непроханий страх
та гнівився із Господом Богом.
Де ж той рай, мій омріяний рай :
Біла хатка, щаслива родина;
тихий вечір, медовий розмай
і звеличена духом людина?
Все позаду. На попелі мрій
я зготую прощальну гостину.
Помолюсь за Вкраїну і свій
біль пекучий у вогнище кину.
Наостанку лиш крикну: живіть!
Не вмирайте у братській любові.
Прийде час і мене поминіть
як кровинку прийдешньої ВОЛІ.

Із архіву

Тарасе, батьку, і твої сини
Загинули за волю України.
Щоб вільно нам шуміли ясени,
Щоб небесам сміялася калина.

Вони любили воленьку і світ,
Перемололи всіх смертельні жорна.
Ридає кобза, чути плач трембіт,
Бо води по Дніпрі багряно-чорні.

Як прихилить хоч часточку небес,
Щоб під хрестом не в’янули косиці?!
Сьогодні я запитую Тебе,
Вдивляючись у їхні юні лиця.

Безстрашні, наче Гонта й Залізняк,
Як дідо твій, твій прадід знаменитий.
…Вербицький, Гурик, Дідич, Нігоян…
Ніхто з них не хотів у рабстві жити.

У котре я запитую Тебе:
Чи збудуться твої слова пророчі?
Куди ж майдан нас завтра поведе?
Чи дзвін церковний вдарить серед ночі?

Лунав на барикадах твій «Кавказ»,
Вже є мета і шлях наш – незворотній.
Майдан – у серце, як дороговказ,
Бо дивиться на нас «Небесна сотня».

І зашумлять нам вільно ясени,
І «Ще не вмерла…» в небеса полине.
Тарасе, батьку і Твої сини
Загинули за волю України!
7 . 03. 2014

У холодній північній столиці,
на далекій чужій стороні
Україна так солодко сниться
в ці останні Тарасові дні.

Сниться щастя: добробут і воля,
мов з небес перенесений рай,
де у кожного праведна доля,
де радіє оновлений край.

Сняться кручі дніпровські та зорі
на прадавніх чумацьких шляхах
і простори ланів неозорі
в тих примарних навіяних снах.

Світом правлять владики жорстокі,
та будують його мудреці.
Поміж них і поети-пророки
із печаллю років на лиці.

Дар пророка – дивитись у вічність.
Із портретів теперішніх днів
споглядає Кобзар нам у вічі
тихим сумом несказаних слів:

- Помолися за мене, країно.
Через товщу омріяних літ
над усе я любив Україну
та її поневолений рід.

Обнімітесь, брати мої любі,
не діліться на Захід і Схід.
Нездоланні ви, поки укупі,
споконвіку єдиний нарід.

Обнімітесь, брати мої, прошу,
не шукайте натхнення у злі.
Хай здаля я побачити зможу
світле свято на рідній землі...

У холодній північній столиці,
спопеливши себе у вогні,
перестало страждати і битись
палке серце в останньому сні.

Із архіву

На наших українських сторінках
історія писалась густо кров'ю,
і попелом калатала в серцях,
і утішалась владною любов'ю.

Історія тулилась до журби,
до генетичних витоків печалі
і не цуралась чорної ганьби,
народженої з рабської моралі.

Та кожний раз, в критичний час доби,
коли марніло сонце України,
її сини, незборені сини,
вставали із духовної руїни.

Із тих синів найпершим є Тарас,
наш геній слова, волі та свободи.
З минулого звертаючись до нас,
він знову кличе: уставай, народе!

Той клич палкий лунає з давнини.
В нім осуд страху і настава мужнім:
- Боріте кривду, доньки і сини,
а не живіте віком непробудним.
Вставай, народе. Час вже сіячам
засіяти своє, духовне й рідне,
щоб не жилося вільно бур'янам,
а коренилось українство гідне.
Вставай, народе. Годі крайніх хат.
Збирай героїв під свої знамена.
Хай згинуть пута, що тягли назад,
а вільний дух постане на теренах.

-Пророче наш, вже досить сивих літ,
як ти спочив у Канівській могилі,
як повернувся в наш стражденний рід
під синє небо в Україні милій.
Тарасе, спи. Ми чуємо твій біль.
Його відлуння аж до Бога лине.
Хай зачерствіє хліб і згіркне сіль,
якщо колись в безпам'ятстві він згине.
Тарасе, спи. Надій твоїх жага,
пройшовши часу неозорі далі,
засіялась на вдобрені поля
і вродиться світанком без печалі.
Тарасе, спи. Ми справами життя
розвіємо у часі рабську долю
і на підмурках нового буття
твою завітну вознесемо ВОЛЮ.

Із архіву

ВОЛОДИМИРОВІ ІВАСЮКУ ПРИСВЯЧУЮ

I.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
Що ти залишив людям назавжди
Не юним, але зовсім молодим
Сплатив свій борг перед правічним краєм,
Де досі небеса, мов твої очі,
Такі блакитні і такі живі.
І стрибунець виспівує в траві
Мелодію, яку ти напророчив,
І ті мотиви, що загусли в серці,
А не зійшли баладою чи скерцо.
(Раптово твій обірвано політ).
А ті, що проросли – то гріють душі,
Ти людяності кодекс не порушив.
І піснею твоєю грає світ.

II.
І піснею твоєю грає світ,
Веселка воду п’є над небокраєм…
Але чому? Чому лиш тридцять літ?..
І під хрестом тобі свіча палає…
Від нелюдів то помста чи розплата,
Як рутою розквіт поміж сердець?
Раптовий і безглуздий той кінець,
Що руки-крила заломила мати.
Любов і горе – в серці нероздільні.
Ридатимуть трембіти сильно-сильно –
Осиротів увесь батьківський світ.
Та не спинити звуки водограю,
Ще квітне рута у карпатськім краї,
Шукають нині той чарівний цвіт.

III.
Шукають нині той чарівний цвіт
На цій землі, що славив ти усюди.
(Вже тридцять мідяків проїв приблуда).
Якби ти міг, ти б обійняв весь світ.
І землю рідну, гори і Чере́мош
Заклав у душу десь на саме дно.
Бездушники «розбили в ній вікно»,
Безбожникам чомусь усе мож’…
Завжди черпав ти од землі любов,
Під музику живого падолисту,
Немов Дністер, ти розливався чисто.
У береги вертався знов і знов.
Родилась пісня ніжна і безкрая
В Карпатах синіх і у ріднім краї.

IV.
В Карпатах синіх і у ріднім краї
Хто в силі обійти таких очей?
І мати знову недоспить ночей.
Бо любить син, бо син уже кохає…
З тих пір летять по світу ніжні звуки,
Бо мав іще із юності мету:
«Крило стає крилом лиш на льоту»*.
Чотирирічним скрипку взяв у руки.
Коли буяв знов на землі розмай,
Заграв на своїх струнах водограй,
Збирало всіх вже на гостину літо.
І неповторні лилися мотиви,
У праці відчував себе щасливим,
Творив для друзів, для усього світу.


*Ці слова любив повторювати ВОЛОДЯ;

V.
Творив для друзів, для усього світу,
А як же ти любив своїх дівчат?!
І був для них вже більше, аніж брат, –
Їм дарував мелодії, мов квіти.
Співав Оксані* першу колискову,
Для рідних ще нічого час не стер.
Щасливим був, що мав ти двох сестер,
У мандри вирушали ви казкові.
Було кохання перше незрадливе.
Вона, немов весна, така красива.
Стекло із гір чимало вже води…
(Зловмисники чомусь калькують Юду.)
Згас соловейко, – скажуть добрі люди,
Що всіх залишив раптом, назавжди.


*Сестра композитора;

VI.
І всіх залишив раптом, назавжди,
Чере́мош, Буковину, Львів з дощами,
Мелодії, що лилися світами.
(Спинися, мите, просто підожди).
Ти був, немов пророк серед людей,
Що свій талант освячував у праці.
«Єдіний» був кордон іще для націй
І скажуть люди: ніжний наш Орфей,
Що квітку віднайшов у синіх горах,
Розносив вітер квіт її у звори.
В Карпатах бачив сотні різних див.
Де милувався заходом і сходом,
Душею став великого народу.
Не юним, але зовсім молодим.

VII.
Не юним, але зовсім молодим
Знайшов пісням стежину у майбутнє,
У праці ти не був ніколи трутнем,
В липневу спеку чи у холоди.
Зловмисників твій непокоїв успіх,
Про неповторність говорив весь світ.
Минуло лише двадцять ясних літ.
Є зваженість у діях, а не поспіх.
Коли вже зазвучало: ІВАСЮК,
І комом був ще твій вкраїнський звук
Й твої пісні – твої духовні діти.
Мелодії стежками з краю в край –
«Перстені…», «Рута…», «Пісня…», «Водограй»*
І міг би батько успіхам радіти.


*Пісні Володимира Івасюка;
VIII.
І міг би батько успіхам радіти,
Бо ти для нього був не просто син,
Але раптово канув в неба синь.
І буде довго серце ще боліти.
Він знав твої всі помисли і дії,
Розгледів вчасно у тобі талант.
І творчий визрівав у нього план,
Підтримувала все свіча надії.
Повторював ім’я, немов молитву.
Ти став із блискавицями на битву,
Не шкодував ніколи серця й рук.
Все вірив він – в тобі вже щось іскриться,
Не міг до смерті з небуттям змириться.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК.

IX.
Це сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК,
І ти завжди тягнувся лиш до сонця.
Навчатися пішов на «піснетворця»,
Був потяг і до пісні, й до наук.
Ой не солодким видався той час,
Хоч визнаним вже був і дипломантом.
Усе шипіли недруги: аматор,
Але і досі «пісня поміж нас».
Мелодіям своїм давав ти крила,
А пісня, як любов, – велика сила.
Тебе Орфеєм ніжно нині звуть.
В самій душі ти засівав зернини,
В рядок збирав їх у якусь хвилину
І десь із серця виростав вже звук.

Х.
І десь із серця виростав вже звук,
А скільки незавершених мотивів.
У горах ними грають літні зливи,
І в чорнім лісі плаче чорний бук.
Як ноти недописаних пісень,
Застиглих поміж ліній на папері,
Затих твій голос… Не відкриєш двері
І не промовиш: здрастуй, новий день!
Все не для слави, просто для людей,
А люди скажуть: ніжний наш Орфей.
Та в чому гріх, у чім твоя провина?
Чи запитати це у вітру зворів,
Чи в снігу, що посиплеться на гори.
Хто Моцарт український з Буковини?

XI.
Ти – Моцарт український з Буковини,
Збирав навколо себе голоси:
Левко, Назар, Софія і Василь –
Пісенний шар вкраїнської родини.
Із Сопота твоя розлилась пісня –
Майбутній медик зріс у пісняра.
Рясна й гаряча була ця пора.
Зловмисникам чомусь ставало тісно.
Ти музикою жив уже щоднини.
Мелодії, мов листя тополине,
Все світом розлітались знов і знов.
Для « Рути…», «Водограю…» чи для «Пісні…»
Вишукував стежки безмежно чисті,
Черпав мотиви в молодих дібров.

XII.
Черпав мотиви в молодих дібров.
Мелодії в карпатських водограїв,
Де їхня вся краса здавалась раєм,
Там рути квіт і там цвіла любов.
Світились очі, сяяла душа,
Коли нова народжувалась пісня.
Та кожна мить, на жаль, стає колишня.
Миттєвість не оціниш у грошах.
Запалювались часто серця струни,
І голос, як оте безцінне руно,
Розносив тільки радість і любов.
Долав уперто труднощі й печалі
І вирушав із піснею у далі,
Але чому ти смерть не поборов?

XIII.
Але чому ти смерть не поборов…
Як сили набирав пшеничний колос,
Вилунював між грозами твій голос,
Став ближчим ти для степу, для дібров,
Для кожної ріки… У ріднім краї
Не згаснути мелодіям повік.
Ти мав у серці те, що не вмирає,
Але рокам-пісням спинився лік.
Боги не захистили Прометея…
Вкрав чорний птах зірниці у Орфея.
Та не згорить, як Фенікс, кураїна!
В твоєму серці народилась рута,
Ніхто не схоче нот печальних чути,
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

XIV.
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна,
А ти – її коріння, її син.
Геть молодим подався в неба синь,
Зосталась пісня – туга журавлина.
І вічний той обірваний мотив,
Тих вічних недописаних мелодій,
Що грають між потоками сьогодні,
Шумлять колоссям золотистих нив.
І б’ють у скелю все джерела чисті,
Калина світить вогняним намистом,
Життя крокує далі рідним краєм.
Мільйони свіч у травні на каштанах
Нагадують: живе народна шана
І «Рута…» квітне в парі з «Водограєм…»!

XV.
І «Рута» квітне в парі з «Водограєм»,
І піснею твоєю грає світ.
Шукають нині той червоний цвіт
В Карпатах синіх і у ріднім краї.
Творив для друзів, для усього світу,
І всіх залишив раптом, назавжди
Не юним але зовсім молодим,
А міг би батько успіхам радіти.
Бо сам Творець вже вибрав: ІВАСЮК
І десь із серця виростає звук,
Ти – Моцарт український з Буковини.
Черпав мотиви в молодих дібров,
Але чому ти смерть не поборов?
Бо ж світ збіднів, не тільки Україна.

2011

Ми знали і розуміли, що всі ми - смертники...
Ще більше скажу, що страшно насправді на смерть іти...
Під кулями снайпера впасти, але не зламатися,
Бо скільки, скажіть, вже можна всього боятися...
Святі небеса назустріч пливли херувимами...
І Ангели в першій колоні у крок із загиблими...
Хтось скаже опісля, що всіх нас, мовляв, підставили,
А ми просто шанс останній для вас зоставили...
Ми знали, за що вмирали, за що не вижили...
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили...
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті...
Могло все інакше бути, та довго спали ми...
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених...
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще...збережіть Україну у мирі та спокої...
Ми знали, за що вмирали...і ми не каємось...
А пильно
у ваші очі
з небес
вдивляємось...
28.02.2014.

Маєш все, про що мріяла ще з дитинства,
Королівське життя без турбот і без панік.
Ну і що тобі з того, що в ролі принца
Фігурує не надто спортивний «папік»?

Ти постійна клієнтка крутих курортів,
За комфортом твій дім конкурує із раєм.
За плечима у тебе шістнадцять абортів,
Втім, тебе це, у принципі, не переймає.

Особисте життя таке жваве й пікантне –
«Папік» має ще другу, і третю, й п’яту,
Але, чорт забирай, за які діаманти
Він спокутує кожну розкриту зраду!

І якщо навіть звідкись беруться стреси,
Їх знімає пробіг бутіками Парижа.
Від цієї постійної гри у принцесу
Ти, здається, стаєш щасливіша.

Січень 2011, 10 червня 2011

Ігорю Михайловичу БІЛИКУ
на перше 50-річчя

Крізь серце проходять мелодії
І ріками ллються у світ,
Що дні зігрівають холоднії
І аж розвивається цвіт.

Учитель завжди живе учнями.
Маестро ти вже і Орфей.
Чарують мелодії звуками
Щоденно і на ювілей.

Хай квітнуть мелодії веснами!
О! Ця неповторная мить!
Бо пісня під зорями ясними
До інших планет полетить.

І там розіллються вже звуки ці
У два чи у три голоси.
Хай кожен із задумів збудеться!
З води тобі, друже, з роси!

2014

А потім я знову буду посміхатися люстерку
І розмальовувати глиняні фігурки,
Я тільки прошу: ти до кінця дослухай,
Вірніше, до кінця дочитай.
Бо той факт, що ти бачиш цю сторінку,
Вже говорить про те, що ти мене читаєш,
І ти навіть не можеш уявити,
Якою щасливою мене це робить.

*

Іноді слово "кохання"
Нічого не значить
І навіть нічого не варте.
Сказати можна будь-що,
Особливо, після кількох келихів рому
(і ти розумієш, я маю рацію),
Коли ти казав, що закоханий,
Я не те, щоб не вірила у майбутнє нашого рок-н-роллу,
Я навпаки, захотіла повірити,
Що у моїх вух не сталася галюцинація,
Що я не божевільна.
Іноді слово "кохаю" -
То просто щось кимось сказане,
Наприклад, під час ідеального сексу,
Коли обидва вже доходять до грані,
З запалених вуст вилітають подібні фрази,
Та це нормально. В житті й не таке буває.
Так от, коли я нарешті сказала
Це важке для вимови слово,
Я вже взагалі не жахалася того,
Що насправді воно означає.
І це вже можна з серця
Хіба що сокирою вирубити,
Це приступ такого вишуканого мазохізму.
Кохати моторошно -
Болить і зверху, і знизу
(особливо знизу),
І це у голову не лізе.
А я тієї сокири неймовірно боялася,
Страшилася того, що як у серіалах
Все з однієї контори,
І якщо перший сезон,
Зазвичай, викликає банато галасу,
То другий і третій - то таке, лише гарна згадка,
Але з тими самими акторами.
А від зйомок четвертої частини саги
Актори іноді взагалі відмовляються,
Їм вже не цікаво, і вони шукають інші
Більш популярні розваги.
Та ми ж з тобою з самого початку
Рубили дрова із правди,
Ми не виконували ніяких ролей,
Просто чесно і просто двоє,
І серце моє не крав ти,
Я його віддала сама.
І нехай, не одразу,
Адже такі дивні речі
Відбуваються виключно з часом.
І сьогодні я прокинулася
З дивною думкою для понеділка:
Я з тобою не боюся нічого!
Навіть коли ти не поряд,
І коли я не чую твоє муркотіння
Під час наших ніжних поцілунків.
Навіть коли ми в різних містах
І навколо немає друзів,
Я завдяки тобі нічого вже не боюся,
Мені тепло на серці,
Я божевільна.
Лікарі не рятують від такого,
Тільки сокира вищезгадана вирішує,
Я залежна від твого слова.
І може, в моїх словах
Не так вже й багато ніжності,
Але останню краще залишити тілу.
Хоча, про тіло краще писати окремо.
І про ніжність окремо.
У мене ще досить багато паперу,
Щоб написати про все, що мені заболіло.
Мені так хочеться про тебе піклуватися,
І коли ти спиш,
Прикривати тебе теплою ковдрою,
І, насправді,
Чим би я не займалася,
Мені добре, тільки коли тобі добре.
Та мені зовсім не хочеться тебе до себе приклеїти,
І я не мрію пришити
Тебе до себе циганською голкою
Щоб щодня і у кожному місці
Ти був поряд і не відходив ніколи ти...
Ти й без того в моєму серці,
Я завжди була пацифістом.
І я усвідомлюю, що все це занадто сміливо.
І що ти можеш все не так зрозуміти,
Я просто, коли тебе відчуваю,
Морально й фізично, зверху і знизу,
Я стаю так банально щасливою,
Хіба я може це припинити?
І тепер, завдяки тобі, моє небо зелене,
І мені посміхаються навіть дикі тварини,
Бо мене нічого в тобі не лякає,
І я не боюся нічого,
До мене
З тобою погане більше не лине.
Іноді, відверте слово "кохаю"
Означає схильність до порозуміння.
Я курю із тобою в вікно,
І ми думаєм, кожен про своє.
Моє слово щире.
Я не боюся відкривати душу.
Я божевільна.
Іноді, слово "кохаю" і дійсно багато важить -
Це залежить від того, чи щиро його кажуть.
Я щиро.

2012

Темрява на дворі, знаєш, вже о п'ятій,
Ніби то правдиво, ніби назавжди.
Гаманцем та серцем я і ти багаті,
І, здається, схожі маємо світи.

Я фарбую губи, ти читаєш Кафку,
Я шукаю привід, ти вбиваєш гранж,
Ти мене поцупив, в гру мене забрав ти
І тепер годуєш кавою меланж.

Хто насправді гірший, хто насправді винен,
Хто кого кохає, подолавши біль -
Ми з тобою майже дві простих людини:
Майже у кареті, майже на горбі.

Не чекай на інше, я не дочекалась,
Ми лише фантоми в темному вікні,
І куди не глянь - скрізь постійний галас.
Я не те, щоб вірю, і не те, щоб ні.

Всі наші i love you, всі наші where are you,
Мікси із Шекспіра - be or not to be,
Я просила в храмі, я ще сподіваюсь,
Що колись навчуся вірити тобі.
Собі.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш і сидячи на килимі лише удвох балакати про революцію.
Там де небо твоє стає моїми білими рукавичками, й ти відкидаєш чуба назад, ніби то таке намисто з перлин,
Я хочу запалювати червоні свічки у твоєму серці і ставити кришталеві льодяники, як сама я люблю це,
Й на перехресті наших думок, пірнати у озеро з найблакитнішою з усіх глин.

Я хочу волонтерити у твоєму серці, вішати стрічки з твоїм, вишуканим, як картини Далі, обличчям,
Я хочу наливати солодкий ультрамариновий чай, і вирощувати тендітні квіти у твоїй фантастичній уяві,
Там мольфари плетить вінки й продають їх в маленьких крамничках,
А пухкі янголята готують дванадцять страв й накривають святковий стіл на одній із небесних галявин.

Там Ісус обіймає дітей, а вони, посміхаючись, плетуть французькі коси з його волосся,
Там левів та тигрів цілують у ніс, як домашніх котів, і жоден з них ніколи не вкусить,
Там родини щовечора збираються разом, й купа гостей залишають крилаті мешти на калиновому порозі,
Вони варять різдвяну кутю і пригощають їю Ісуса.

Українські поля дивляться на хмари твоїми зеленими, як перше весняне листя, очима
Сніг сідає на мої губи пасмами твого темного волосся, коли ти відкидаєш чуба назад.
Я смакую десерт з твоїх літер та речень з гіркуватим чаєм з калини,
У цей час наді мною сиві й бородаті старці роблять святкову вечерю на небесах.

Я хочу варити з тобою гарячий пунш з полуниці і роздавати людям взимку на вулицях міста,
Щоб вони ставали щасливішими і ділилися власним щастям з іншими, збираючись на планерці.
Я хочу розсипати твоє волосся перлинками стародавнього білого, як сніг намиста,
Я хочу волонтерити у твоєму серці.
Волонтерти у твоєму серці.

2013

Мабуть, лихої слави я володар,
Мабуть, людина ница, далебі! –
Якщо всілякі грамотні заброди
Кричать про це на кожному стовпі.

Це все за те, що п`яний я буваю,
Що прощення у бога не молю,
Що вправно в підлабузників стріляю
І що дивлюсь в обличчя королю;

За те, що пил студентських фоліантів
І мертвий попіл схоластичних книг
Змінив на авантюрності вагантів
І на живу поезію доріг.

Перо й пістоль мені були суддями,
А не пажі паризьких сеньйорит.
Кохав я гучно, буйно, до нестями
В богемних колах у сімнадцять літ.

Мину я кари, бо немає кари
Так само, як і докорів питтю.
Скорився я бокалу і сигарі,
Бо не хотів коритися життю.

Усі слова од вас – брехня, лабети.
Ув іншій площині правдиві зерна:
Коли король почне цінить поетів,
Покину я задимлену таверну!

04.01.14

Із днів чи то правдивих, чи неясних
Життєве виткав ти веретено:
Минуле переткалося в сучасність,
У чорно-червонясте знамено.

Можливо, не з Ісусом тобі їсти,
Можливо, не для тебе вхід у Рай.
Та знаю я одну із вірних істин:
Тобі Тризубом сяє небокрай.
01.01.14

наллялися болем та славою зрошені пилом заплави
із мороку черні та дрантя піднялася сіра чота
шляхетні туманом держави суцільні нескорені лави
ішли під знаменням крові та блідого прямого хреста

ми кроки точили і золото з чистої пили криниці
і кожний полив отим золотом свій почорнілий ефес
летіли крильми за слідами блакитно-правічних галицій
що скресли під шкірою терпко-волячої руни SS

ми вправно косили неправильні душі прямою косою
і душі приємно волали, і зимно бринів нам кришталь
і наш капелан-сіромаха все кликав постати до бою
роланду задумано-тихому пісню хрипів нахтіґаль

26.12.13

Провісники бунту, борні та неспокою, -
Ніхто серед вас не святий.
І ти, команданте, сміливий пророку,
Усяке робив, старий.

Не нам ті ідеї ставить на осуд –
Їх перевірив час.
Посохли тлінню червоні роси,
Ослаб і змарнів пегас.

Та хутко постань з-попід аеропорту,
Недопалком в того жбурни,
Хто плюне у пам`ять твоєї когорти
І в пам`ять старої війни.

Ти ніс на береті зорю комуніста –
Та мріяв про справжні зорі.
Які звинувачення? Ідеалістам
Усе вибачає історія.

Гвинтівка приносить одну лише шкоду,
Але не цурайся критики.
Любов і визнання твойого народу
Вільним були від політики.

Багатства минущі тобі не потрібні –
У революційному жарі
Ти землю Болівії стрів як рідну,
Затиснувши в роті сигару.

На Кубі тобі присвятили паради…
Здійняв руку вгору кат.
На щастя-на горе, не бачив зраду
Фідель, твій вірний камрат.

Ти спиш у могилі. Не бійся за Кубу.
Вона ще боротись готова.
Якщо буде треба – то вигострить зуби,
Вже звиклі до смаку крові.

Гвинтівки начистять старі компанерос,
Розносячи дим сигар;
Комусь хитрувато моргне С`єнфуегос,
Місцевий травлячи жарт.

І знову барбудос – веселі, кошлаті –
У манграх здобудуть смерть.
Ти можеш за Кубу спокійно спати.
Над Кубою – твій берет.


24.2013

Лікуючи інших себе не вберіг.
Над берегом лети здивовані крики:
Такий молодий! Лиш піднявся і ліг
У вічність безкраю. У холод великий.

Такий молодий… І такі молоді
Лишилися діти по той бік, де літо,
Де квіти непарно стоять у воді
І вазами радості сонячно світять.

А він відійшов. Перейшов за межу.
І вкрилося інеєм дзеркало слави.
Бувало, долаючи відстань чужу,
Запалював зірку… Буяють отави

На полі життя. Ще косити прийдуть
Врятовані душі на поле це радо.
А він з того світу освітить їм путь
Огарком своєї… Небесної влади

Один з депутатів. Один із отих,
Що прямо стояли й лизати не вміли.
Бо бути собою – ніколи не гріх.
У правди життя є обов’язок віри.

Лікуючи інших самий догорів
І свічка життя переплавила сльози
У пам'ять. У відстань до тих прапорів,
Що вже не обмежують простір свободи.

26.11.13

...оце так подія
оце так любов
зашкалює мізки новина
Софія Кримовська
Юрко Кисельов
віднині єдина родина
цей вірус до слова
цей вірус ПМ
розпалює в душах
багаття
і жоден спокійно
уже не засне
бо ЦЕ не залежить
від статі.
у кожному
іскра таланту горить
але ж окрім того
й надія
що враз «павутиння»
з’єднає умить
думки сподівання
і мрії
і той хто чекає
взаємних чуттів
у безмірі хвиль
Інтернету
якось несподівано
раптом зустрів
поетку чи може поета
і в ній (а чи в ньому)
багатство не рим
а щирістю слово зоріє
тоді уже з нею (чи може із ним)
завихриться серця завія
і більш не лунатиме
соло сердець -
звучатимуть тільки
дуетом…

що значить із долею
стати на герць
поеткою,
а чи поетом…

01.11.2013

Твоїми очима дивлюся у твій телевізор
І бачу вируючий вулик Верховної Ради,
А в ньому - тебе, моя бджілко з луганського саду,
Моя берегине, моя неповторна Олено.
Тьмяніють в уяві моїй Беатриче й Лаура,
Такі безтілесні, такі ефемерні коханки
Великих поетів…
До тебе ж я можу діткнутись
Рукою,
До телеекрану її притуливши.
А ще час від часу я чую твій голос, Олено,
Мобільно-бадьорий
З глибин телефонної рурки
І сам собі заздрю:
Ні Данте не мав, ні Петрарка
Такої натхненниці!
Дякую Богу і долі…


30.08.2008

Нірванами, ранами - як іще...
Од злету до Лети - колú ще...
Не сполох. Не спалах. Не явище.
Я - вúще.

2013

Місто п’є нічної тиші чар,
Ирій рим очікує на диво,
Хризантеми барвоуродливі
Аж тремтять : мав рацію звіздар! -
Йоту щастя виплеснула в дар
Ласка Неба. І емоцій зливу:
Ич, яка вродилася красива, -
Краля-осінь вилила руда.

Готувався жовтень до Покрови,
А маляти викричане слово
Лунко ознайомилося в «У-а!».
Инші наразí не знали рими…
Найкоротше і найперше «Ма…»
Іскрою яріло вже незримо…

13.10.2013

…Пожнивні, озимовані поля -
Громадить Осінь золото в копиці…
О цій порі на світ з’явилась я.
Тринадцятого. В краї Буковинськім.

Відунка Доля з розмаїття дат
чомусь обрала те чудне тринадцять.
А Жовтень-золотар ошáтив сад,
підморгує: ”Мала, чого злякалась?
То душі дріб’язкові хай тремтять,
фатальності шукаючи ознаки
у магії числа … Тобі під стать -
під силу інше: «магом» є сама ти...”

Сказав і зник веселий перелесник.
А сонце стиглим яблуком
заплуталось в гілках…
І я іду крізь осені та весни,
де кожен крок на долі терезах…

13.10.1999 (ред. 2013)

Мандрує жовтень вулицями міста,
у різнобарв’ї Замкова Гора.
А ти така святково-урочиста
і чарівна, як осені пора.

В тобі зорять усі її принади:
краса і щедрість, і палітра барв
душі і мислі. І не зиску ради
усім палає твого серця жар.

А ув очах – ще росяні світанки.
І ювілей - лише дотепний жарт.
Попереду – і мрії, й забаганки,
які потрібно втілити. –
На старт!

Задóщене тепло в зіницях,
Засмаглий непрощéний біль,
По-справжньому вона проститься,
Й поллються зливи звідусіль.

Загоїться колись місцями
Й згадаєм ще: Яка була!
Як він* кохав її віршами –
Журливу долю без крилá…

Лиш тихе кошеня зігріє
Твою могилку на весні,
Не в силі сльози стримать віям,
Коли відтворюєм ті дні…

04.10.2013

*він - Володимир Сосюра

Олена Фортеріна


І знову відчиняється віконце
В яскравий світ поетових думок,
А очі навіть захлинають сльози -
Незвично стільки бачити зірок.

Де ще зустріти стільки різнобарв’я?
А де зібрати стільки дивослів?
Найвище ж право – жити у коханні,
У споминах, піснях, житті синів,

Лише найкраще на землі лишити,
Окремих хоч не викреслиш рядків,
Важливо за життя не розгубити
І друзів, і братів, і добрих слів…

Чого для щастя треба ще поету?
Найбільше щастя іноді – вірші
І, може, чашка чаю й сигарета...
Знайти б слова – вони й самі прийшли...

Обманливу оману оминути,
Відправити до біса ворогів
Й на фініші, дай Боже, не спіткнутись,
Й померти, заступившись за живих...



30.09.2013

Останній день у вересні… Останній
і у житті? Чому? А далі – край?..
...і піднімаюся в божественній осанні,
і вже ось-ось – чи пекло, а чи рай…

Я не боюся іспиту сумління -
перед Отцем схилю своє чоло.
Він знає все – усі мої стремління,
усе, що відбуло і не було…

Моя душа не в силі щось змінити…
Прощаю і простіть – як вмів, так жив…
Лиш тихе слово прошу, лиш молитву
за Україну, що я так любив…

25.09.2013

Світлій пам"яті поетів-учителів, поетів-друзів


Миколи Вінграновського

Такий був сонячний!
Але –
Ранково-сонячний:
Вже теплий,
Шпаркий до слова і дотепний,
Але не так, щоби аж зле
Було від жарту, як від жару...
Зігравши щойно Орлюка
В кіно,
Він оплесків чекав
І визнання – не гонорару.
Горнувсь до нього щирий люд.
І я – частинка того люду –
Горнувсь...
Ніколи не забуду
Миколин людяний "прелюд"
В травневій тиші
На морськім
Високім березі
В Одесі!
Принишкло все на синім плесі
Й на видноколі приміськім...



Василя Стуса

…Згадую-пригадую Стуса Василя…
Травень по Одесі сонячно гуля,
Чорне море плещеться біля наших ніг…
Василя немає – пам’ять я зберіг.
Він – дитя "відлиги",
Жертва злої гри –
Плакали за Стусом тамті табори,
Тамті, ще єжовські, сталінські, оті,
Прокляті навіки, на віки – святі.
Василя нема вже:
Ватрою згорів
У пожежі брежнєвських "тихих" таборів.
…Бачу я: ворушиться табірна земля…
Скільки в ній ровесників Стуса Василя?



Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру...
Кров’яниться зірниця.
То значить: скоро вже помру,
Зустріну скоро Гриця.
Не падаю у трави ниць
В пітному переляці –
Перед очима світлий Гриць
На львівській Погулянці.
А над застоллям:
Кру, кру, кру...
Й Галинчине сопрано.
І Гриць – живий.
І я – не вмру.
І взагалі ще рано...



Миколи Щепенка

Багатьох я вже похоронив
Старших і молодших,
І не знаю,
Чим я перед ними завинив, –
Вістки з того краю ж бо не маю.
Дорогий Назаровичу, Ви,
Як ніхто, прощаючи, любили…
А тепер – з-під снігу, з-під трави –
Хто простить, любивши?
Сон могили –
Непробудний! Топчемо траву,
Косимо і знову ждем отави,
Маримо – безславні – наяву
Славні за життя робити справи.



Миколи Данька

Ми жили не в тій епосі –
Стежини звивисті й вузькі
То в хутірськім губились просі,
То в просі гинули міськім.
Я з проса виповз до гороху
Й на кукурудзянім лану
Перехитрив страшну епоху –
Змінив її на менш страшну.
Однак звільнитися від страху
Я до кінця життя не міг –
Перестрибнувши через плаху,
Знов наривався на батіг.
І лиш тепер, коли всі друзі,
Не дочекавшись перемін,
Спіткали смерть,
В перенапрузі
Я піднімаюся з колін.



Микити Чернявського

Ви пішли без вороття
Із мого життя –
Лиш тепер я зрозумів,
Ким були для мене Ви.
Розгубився,
Загубивсь
Між трьома я кленами
І тупцюю без пуття,
Як мале дитя.



Івана Савича

Івану Савичу так праглося дожить
До третього тисячоліття!
Покрилось інеєм ялин зелене віття
Біля могили, де поет лежить...
А час – біжить. Нелюблене століття
Минає – заметуть його сніги...
Новій епосі на свої круги
Виводити яскраве різноквіття
Щасливих весен!



Олега Бішарєва

До скорого побачення, Олеже,
За обрієм, де ніч і небуття!
Намарне ти життя своє обмежив
Піввіком,
Не поживши до пуття…
В мажорному цвітінні люботравня
Хіба ж доречні ревнощі пусті?!
Нехай поплаче дружба наша давня
На самоті,
Уперше у житті…



Петра Скунця

Сутужно так і тужно без Петра!
Його обійми дружні не замінить
Дворукий хрест...
Печалиться пора
Осіння
І свавільно половинить
Остиглу душу.
Стежка на Ужем
Повужчала –
Не розбіжишся дуже,
Присутність наша вистуджена вже
Й не мружить вічі сонце небайдуже...
Не траплю вже до міста на Ужі,
Позбавлений Петрового магніту,
Блукаю, непридруджений, по світу,
Де навіть земляки мені чужі.



PS

Лице покійного поета,
Живе, розквітле для привіту,
Явила відеокасета
Озлілому, черствому світу.
І світ, їй-богу, подобрішав
І почистішав перед Богом,
І добрим виповнилась ніша,
Що спорожніла після злого.


* * *
Опікуйтесь поетами живими –
Не ждіть, допоки в злигоднях помруть,
Аби провести їх в останню путь
Помпезно! Поспілкуйтеся із ними,
Живими: то ж наївні дітлахи
І разом з тим – прозірливі пророки,
Беріть у них, живих іще, уроки,
Як жити і не множити гріхи…

Опікуйтесь поетами щодня:
Вони ж небесним янголам рідня!