На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов? Навіщо тут?
Минулих спогадів вино п'ю разом з краплями отрут.
Тонке обличчя, трохи вбік спрямований виразний зір,
високий лоб, мрійливість брів і блискіток в очах напір.
Ах, блискіт цей! Ах, очі ці, мене уносять в далечінь,
де мали щастя я і ти, де в рівновазі «Ян» та «Інь».
Твій погляд з легкістю несе, йому реальність – не бар’єр!
Ах, як бракує цих очей, не вистачає їх тепер!
А посмішка нестримних губ – хоч скільки б їх не цілував –
не міг втомитися, не мав розчаруватися підстав.
Не призвичаяться роки до незворотності утрат.
Не вистачає губ твоїх, і час – не лікар, навіть – кат!
А голос твій і ті слова, що голос твій казав мені!
Повітрям свіжим їх ковтав, мов спів пташиний навесні.
Звичайні зовсім ті слова, і чув я їх чимало раз,
та як безжально їх нема, і як нагальні знов нараз!
У натовпі серед жінок, хай навіть більшої краси, –
не оминув би образ твій, впізнав завжди, в усі часи!
Невідворотній часу плин
і розум згоден… потім – ні!
На серці щем, у горлі ком, немов би все це уві сні.
Але отямитися – зась, і нескінченно сниться він…,
коли самотність невщуха, коли без те́бе я – один!

На фотографії портрет, в минуле начебто портал,
Куди можливо зазирнуть, коли між нами йде сигнал.

24.09.2025р.

Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.

17 вересня - День народження видатного українського письменника

Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…

Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.

Він - сьогоднішній, а не минулий,
а Чернігів його - Монпарнас…
І які би вітри не дули,
він - завжди теперішній час.

Соняшник крокує до сонця…
Спалахують каштанові очі,
ліки є від безсоння -
творчість.

2025 рік

Ященку Леопольду Івановичу,
незабутньому керівнику
і хормейстеру хору «Гомін»

Маестро співу від народу,
той бог з сопілкою в руках
одну плекає нагороду —
щоб пісня плинула в віках.
Дмухне в сопілку — звуки линуть,
злітають птахами з руки,
душі заквітчують калину,
високі зрошують думки.
Все гомонить, лопочуть крила,
ревуть воли, скриплять вози,
співає вся родина мила,
і предків чути голоси…
То гомін «Гомону», то пісня
з часів минулих — в майбуття.
Такого Світ — ні до, ні після —
ще не народжував дитя.
Народна пісня маестозо
звучить, як сонячний хорал.
І Сонце небом тягне воза —
Сізіфів камінь на-гора.
Заграй в сопілочку, дитино,
заграйте, вольнії брати,
співай, співуча Україно,
співаймо всі — і ти, і ти.
Злітай з долоні, Пісне-Доле,
полинь у край, де Орь і Лель,
де біля хати — дві тополі,
біля криниці — журавель.

Грудень, 2010

Майбутній автор легендарного роману «На Західному фронті без змін» уже у 18 років пізнав, що таке війна,
отримавши численні поранення…

На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.

Пане Еріхе, спускайтеся з хмар,
вже досить небесного сну…
Візьміть у руки перо-автомат
і прокляту вбийте війну!

2025 рік

На авансцені – четверта стіна.
Не зрить героїня оглядної зали.
У морок шовковий безтямна вона
по білій мотузці з реалій сповзала.

У звукоцеху кували ліси –
бо, власне, ліси це і є звукоцехи;
як фон – голоси, голоси, голоси,
як тема – бездумно зазубрені шпрехи.

Але та мовчала, і кожен партнер
був ладен її за таке розшматати –
коли упірнула душею в партер,
щоб свій монолог краєм вуст прошептати.

«Я – чайка мертовна. Я – гола струна.
Не можна чіпати це тіло руками…»
Актриса стара, як її старина,
стояла без ролі з моїми думками.

Довкола боянив зірок антураж,
хапались за голови маріонетки.
Писали газети про цей епатаж,
вона ж – у антракті ковтала таблетки.
вона ж – у антракті ковтала таблетки.

23–24 травня 1994 р., Київ

21 липня народився видатний американський письменник.
Для нього не було чужого болю, а тому він завжди опинявся в найгарячіших точках…

На другий план відступили б красуні,
вино, корида з биками…
Жодних немає сумнівів:
сьогодні він був би з нами!

Сьогодні він у руках з автоматом,
а в серці - з благою надією
боронив би проти лютого ката
кожен сантиметр Авдіївки…

2025 рік

З біленьких сходинок атласних
таки змітав сміття!
Тебе оцінено прекрасно,
і ти пішов з життя.

Тебе забито на останній,
коли до пекла – крок,
аби спалити був не в стані
весь бруд од тих зірок.

Між другим поверхом і першим
у крові стіни всі.
Щоб храм не впав, його підперши,
ти мертвим трон посів.

6 березня 1995 р., Київ

4 квітня - День народження видатної американської співачки українського походження.
До речі, зверніть увагу, як римуються: Квітень і Квітка…


Українка Квітослава Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько, скрипаль родом зі Львова, називав її Квіткою...
Цісик мала колоратурне сопрано, тембр якого нагадував звучання скрипки. Вона з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики. Із нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г‘юстон та інші світові зірки.
У 1978 році пісня «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус».
Вона записала два україномовні альбоми – «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му. Це їй коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала кращих музикантів Нью-Йорка.
«Ще ніхто і ніде так не заспівав пісні мого друга Володимира Івасюка, як це зробила Квітка», – згодом зізнається Назарій Яремчук.
Квітка Цісик побувала в Україні лише один раз. У 1983 році вона приїхала із мамою до Львова, але ця поїздка не афішувалася і була майже таємною. Тут вона так і не почула власних пісень.
Унікальна співачка, чарівна тендітна жінка, яку близькі порівнювали з білочкою, пішла у засвіти за п’ять днів до свого 45-річчя…


Ось двері вона причинила,
земне окресливши коло.
До сонця пішла на крилах,
залишивши голос.

Цей голос, що ллється з неба,
на часі для нас, як ніколи,
мов першочергова потреба
у ліках - від болю.

Хіба це велика тайна?
Але дізнатися звідки
про зовсім просте питання:
чи може співати квітка?

2025 рік

Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко називав «єдиним мужчиною в нашому письменстві»…


Вона мінлива, це справжня ртуть:
ось у доброму настрої, за мить - не в дусі,
учора - там, сьогодні - вже тут,
весь час у русі.

Мов яблука, падають вірші стиглі -
просто записує, одразу нАчисто.
Стільки треба усього встигнути,
цей день - останній неначе.

Ніби сонце бачить востаннє:
закохується, мандрує, діє…
Прозора вся, ось зараз розтане,
але сподівається - без надії.

2025 рік

пилип лише строфу допише
то наче брязкальцем трусне
і в ньому шаркне розмаїття
рясне

немає приводу співати
не в лазні ж і натощака
а кумпол виголив учора
пилип ака

сам по собі не зовсім тезка
і без уточнень тільки фо-
-кус покус імені д'еніла
дефо

свирид вивчав забуті знаки
не відмовлявся і від цифр
вони складні щоб памʼятати
як шифр


2024-тий з доповненнями 2025-того.

Не всім удавався обід з Ромшардо́
(це, власне, його псевдонім),
коли цей митець після пляшки "Бордо",
виносив на вулицю дім.

Не свій, а чужий! У найкращих тонах!
Сами́й мельхіор і кришталь!
Численні зразки у безцінних томах!
Суцільний Толстой і Стендаль!

Він стильно вдягався і пари шукав,
як правило, з верств не дурних,
втирався в довіру, а потім зникав
з усім, що зникало у них.

А ще подавав оголошення скрізь
на згідний до настрою кшталт.
Бувало, писав до ґазет: "Озовись
на мій не талан, а талант!

Я, мабуть, уперше й востаннє пишу,
шукаючи щирість, яка б
соратником стала в усім, що вершу,
хоча б на папері й думках.

Нічого, окрім розуміння (це жарт!),
я нé вимагаю собі,
бо маю характер, складний до дівчат,
які то в сльозах, то в журбі.

Отож, принагідно тобі навзаєм
я з радістю враз відповім
на лист і підписане фото твоє,
де ти, і де батьківський дім!.."

А в скромні часи, коли справи не йшли,
чи раптом прокол, чи застій,
він прямо звертавсь: "Здорове́нькі були!
Писатиму жінці прості́й.

Я – сам, при здоровому глузді блондин,
при пам’яті досить тверді́й,
дивлюсь на всі речі тверезо: один,
один я, як є, ще й водій.

Водій без машини, але є права.
А пару шукаю, як я –
середнього зросту, нехай випива,
аби була жінка моя!

Освіта і здібності – теж середняк,
статура, натура і вік,
нехай і за сорок, аби не мертвяк,
я ж поки що ще чоловік!

Ну, тобто, середнє нехай буде все,
щоб жінка – середніх вимо́г!
Та й фота не треба! Під душ – і в басейн!
І буду любити, як бог!.."

Виходило так, що клювали й не ті,
але, в основному, жінки.
Адже Ромшардо́ – то ще той був крутій,
до будь-яких гро́шей в’юнкий.

Знайде, присобачиться, вип’є "сто-ґрам"
і зникне з загальних очей,
по всьо́му лишивши такий тарарам,
аферу з огнем і мечем!

Інсу́льтів, інфа́рктів по декілька в день –
від нього вже стільки було!
Топилося стільки хороших людей –
не вмістить добряче село!

А скільки дівчат розгубило надій,
ще скільки пішло на аборт!
Лише Ромшардо́, цей страшни́й лиходій,
не здохне, візьми його чорт!

Проте, й на старуху проруха бува!
Створив капітал Ромшардо́ –
й рішилася світла його голова
"Узяти на понт закордон".

Йому став потрібен той виклик один,
запрошення, так, на дурняк.
А поки мав гроші на кілька хвилин
покласти у вигідний банк.

І треба ж було, щоб того́ са́ме дня
з далекого міста Віті́м
комп’ютерник, хакер всі грошики зняв
з рахунків у банкові тім.

Отак Ромшардо́ без проблем збанкруті́в,
до то́го ж, і взявши кредит,
а в органах наших багато ротів –
то ж, швидко обпікся бандит.

З вустами солодкими, ніби халва,
зустрів він клієнтку круту.
Насправді ж, вона – міліцейська вдова
і па́сти навчилась братву.

Питала: "Це правда, що Ви – Ромшардо́?
У мене тринадцятий Ви…"
А далі – прийом з айкідо та дзюдо –
на нари, в обійми братви!

Історія ця про "ту-ту в Воркуту"
і "губи, розкатані вряд"
не має кінця, адже гроші ростуть –
і в ко́гось у банку мільярд!

1 квітня 2003 р., Київ

Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича. Він сміється гучніше всіх. Сам - доросла дитина!
Невідомо, коли він відпочиває, скажімо, обідає. Якийсь бутербродик нашвидкуруч, і знов уроки і спілкування, уроки і спілкування…
А це на підвіконні він із колишнім випускником. Водночас духовний звіт і дружня бесіда майже ровесників.
Тепер він уже через тридцять років - згорблений, зів‘ялий, з якимись чужими вусами. Навздогін лунає: «Тарган!»… Але він сумно посміхається: п‘ятикласники ще не відають, що чинять…
Дякую тобі, мій Вчителю, мій незламний Дон-Кіхоте! Ти все своє життя бився із залізобетонними вітряками невігластва, хамства і байдужості. Тебе нерідко зраджували й ображали. Проте, зрештою, ти переміг. І дані рядки свідчать якраз про це…


Ось перехрестя.
Де дорога?
Чиї залишились адреси?
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Перехрестити?
Перекреслити?

Ось перехрестя.
Де дорога?
Пиха, бажання, інтереси…
Ідеш до Бога?
Чи від Бога?
Безслідно зникнеш?
Чи воскреснеш?

2024 рік

Так яро славу здобуває хтось,
що вже й озимини не сіятиме зо́всім...
А Ви, чиє ім’я збулось,
знов сипте зерна у тривожну осінь.

Чекайте знову сходів молодих,
тих усмішок, які Вас щиро гріють,
щоб мати щастя вжинків золотих
у зорях липня, коли очі мріють.

Поет лишає Вам один пароль:
той День, коли Ви ра́зом народились,
єдиний Смак і, навіть, спільну Роль,
і Світ, як Фільм, який не додивились...

Крізь цей цинічний світ проходячи щодня,
знімайте оплески що далі, то рясніші!
Вас яро славить не лише ім’я,
а й добрі справи, й дні ще цікаві́ші!

4 січня 2005 р., Київ

Задовольняєшся меншим.
Задовольняєшся меншим.
Молодшим.
Наївнішим.
Ортодоксальнішим.
З коротким волоссям,
з характером легшим
і фейсом найнепривабливішим.

Я знаю, що він полюбляє спорт
і ставить тебе на лижі.
Від нього – курінь, лісовий комфорт,
ще й запахи пруть найпростіші.
Він улаштовує тобі – невроз,
варикоз,
ще й мозолів десятки
в місцях, до яких необхідно всерйоз
підходити
й лагідно братки *.

Задовольняєшся меншим.
Меншим задовольняєшся!
Хай не люблю тебе, як уперше –
то всоте не гірше ж стараюся!
Твоя сексуальність
дійшла до ручки.
Твій образ – банальність,
а одіж – ону́чки.

Ти перейшла на смурні рюкзаки,
на чорне і чорне,
на біле і біле,
від тебе бувають такі матюки,
як вища освіта в дебіла.

Збагни! На-вра-ті-ло-ва!..
Ця комбінація –
зад-голова –
і щораз ампутація!
З чим ти залишишся?
Може, ще з меншим?
Молодшим.
Наївнішим.
Не незалежним.
Таким собі збоченим
молокососом,
що здатен поставити
тільки засоса...
на персах твоїх,
яко глеки з напо́єм,
що п’єш і п’янієш,
що поруч з тобою,
що ми є обоє –
радієш і знаєш,
спокійно береш –
і до дна випиваєш…

Кажу вже, як друг
і коханець минулий,
роки́ хай майнули,
чуття хай майнули…
Знайди когось більшого!
Люби когось з більшим.
І со́пель не вішай на себе!
не вішай!

9–10 січня 1996 р., Київ

_________________
* бра́ти

Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

Мріє пташками Небо,
Снить колосками Лан…
Хмарка біжить
В жовтоблакить,
Ранок, мов Білодан...

Де відбива годинник
Тисячолітню путь,
Там до зорі
Леви старі
Варту свою несуть.

Ратуші сиві скроні,
Дзвін, наче джміль, гуде…
Очка відкрий,
Княжичу мій,
Вже новий день гряде!

Світлих тобі світанків,
Щедрих на пісню днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий Львів

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

1996 рік.(АВТОРСЬКА ПІСНЯ до 740-ліття Львова)

Емзе… Незрозуміле слово?
і забуте…
Емземою і мною, певна річ.
Якби я був до неба не прикутий,
мабу́ть, давно б уже настала ніч.
З Емземою про це ми говорили.
Вона прикута теж, але не там.
Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
потухла би від побутових драм…

30 серпня 1989 р., Київ

Той, хто рахує вірші, –
навряд чи не вміє спати,
навряд чи підслухає тишу,
навряд чи захоче співати… –
він номер лише напише
і буде його читати…
А тиша живе! –
колише
свої мовчазні цитати*…

18 травня 1989 р., Київ

* в іншому авторському варіанті: «свої геніальні цитати»

Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії - повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис - молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі - товариство найвище.

2024

мій вірний вітре
з нікуди в нікуди
ти не вгамуєшся
допоки не зайдеш
і цьому грудню
ще наповниш груди
а січню
свято білосніжне усічеш

в тобі живе
ця гучномовна сила
стискати у п'ястук
непрошені жалі
мій любий вітре
янголе стокрилий
ти припадаєш
до душі
мов до землі

і я кричу
проникнений тобою
і не вгамовую
гарячих сповідань
життя покликане
іти до бою
якою б не високою
платилась дань

хоч крок закутаний
у млу дороги
у серці гріється
відрадощів пташа
мій рідний вітре
за зими порогом
тобі вквітчатиме політ
моя душа

17 Грудня, 2022

Я дуже схожа на свойого діда,
Така ж уперта, до роботи зла.
Коли болить, то не подам і виду,
Й не по мені чужинська кабала.

Усе пройду, ніхто не вбачить сліду,
Що щось мені було не до душі.
Мені відомі муки болю й стиду,
Коли сховатись мала в комиші.

І ти завжди просив в своїй розмові,
Щоб не змішала українську кров,
Бо в ній, неначе в нашім ріднім слові,
Жила велика сила всіх основ.

Любов до праці, до своєї пісні,
До краю дорогого, спілих нив.
І добротою сповнений, корисний,
Твоїх напутніх слів прерогатив.

Так і живу, іду, не оглядаюсь,
Бо пройдене – це все моє життя.
Своїх років веду чималу зграю
Ще не в минуле, а у майбуття.

Дідусю мій, я вся у тебе зроду,
Така ж пряма, підлещитись - ніяк.
Бо більш за все люблю свою свободу
Ціную правду, не люблю дурняк.

Я, як і ти, одразу все ув очі,
У пазусі каміння не ношу.
Що відчуваю, те й пишу щоночі,
І кидати у простір не спішу.

Дідусю мій, яка ж бо я щаслива,
Що мала друга рідного завжди.
Співали разом і верба, і слива,
Як за гусьми ішли мої сліди.

А ти казав, що виросте артистка,
Твоя розумна внучка, золота…
Тепер борюся із високим тиском
І згадую тебе в свої літа.
19.12.23

з човнами
то так як із нами
добротних хвиль
не напастись
набрати
на потоп
цунамі
і осягнути
золотого дна
колись

з човнами
тонуть капітани
не залишаючи
відтак
розбите серце
океану
надаючи йому
на мить
лихих ознак

з човнами
горизонти тануть
а мрії
наближають мить
коли земля
мов на долоні
стане
і вітром порятунку
в грудях защемить

2 Грудня, 2021

чуєш
вітає шибу дощ
нанизає наосліп
всесвіт
це мої
недопиті до
і твої
для поезій весла

будьмо
знаними
краплям
тим
що вистукують
ніжність
в морзе
все складне
озвется простим
все далеке
розсипиться
в прозу

нахиляється небо
десь
і скидає
з-хмар-капелюха
я хитаюся квіткою
весь
щоби вигріти силі
духа

і погоджуюсь
на весну
і розплачуюсь
серця стуком
в кожнім
так
я бачу війну
кожне
ні
розкрадають
круки

і летить
невблаганно час
ніби місця
для коми мало
і впадає
все плинне
в нас
і виходить
лише
нестале

так
поборене
стане сном
а невизнане
крихти світом
то ваш дощ
і моє вікно
то мені
на словах
міліти

1 Грудня, 2021

тісно
у барі
шумно
Юр
наливай
що є
музика шестиструнна
спокою
не дає

будьмо
мій друже
в чорнім
звати як
що ти п’єш
світ
феєрверк з попкорну
любиш у нім своє

лід
у обіймах віскі
з біблії
Михаїл
брат мій
літає низько
душі знімає
з вил

я тільки-но
із храму
тиша
і я
злились
зграбна вона
як дама
мана
одна із рис

полум’я душ
і свічка
йде
під іконний лик
пам’ять
дає осічку
де нас й куди
вели

з ким
не буває туго
весело
в той сам бік
можна назвати
другом
певним
немов собі

знаєш
я був завзятим
з війнами
не
на ви
у перемозі
свято
з кличем
летів на вий

і
після злив терпіння
смерті дурної
смут
раптом ставав я
тінню
неба
що гнало
тьму

миті
постійно тануть
віскі
на смак
вода
на ніч
мене не стане
ранком
вернусь
бодай

зваж
що сказав
як треба
Юр
по одній
на всіх
п’ю
за набіги
неба
в пеклі
лапатий
сніг

7 Лютого, 2020

так ніщо
не підноситься стрімко
як знамена
в гарячих руках
а свобода
яка ж дивна жінка
не міняється вкотре
в роках

не шукає собі кавалерів
що корито зробили
з казни
і не проситься на ніч
де двері
їй нагадують
кришку труни

лавірує
між заходом й сходом
надихає
точилом косу
їй ніщо вже
не робить погоду
рідне слово
втирає сльозу

не поклони
б’є ницим
спесивцям
недалеким
і немічним дням
ні для кого
ні жертва
ні вбився
ні з піску перед бурею
храм

час тупцює
без неї
убого
порох
мокне
а криця
в іржі
і зникають
сумління пороги
розмиваючи
клич
на межі

нумо
браття
і сестри
до бою
барикадне
кидає кліше
це вона вже зове
за собою
та свобода
ті ліки
на щем

10 Січня, 2020

О, ретельна.
О, скільки в тобі терпіння!
Скільки засобів для існування!
Ти враховуєш кожне веління
і найменше моє побажання!

Я вродився примхливим на славу
і на диво собі м’якосердим.
П’ю твою ексклюзивну каву,
щоб не спати з тобою так твердо.

Ой, набридла.
Ця правда тобі не потрібна.
Я – гора, за якою твій біль пролягає.
Тільки скарга твоя за двериною рипне –
так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

Не приходь!
Не тягнися в мої лещата.
На інакший манір побудуй своє серце.
Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

9 вересня 1995 р., Київ

Розворушити почуття твої не важко.
Але реакції твої чомусь зворотні.
Невже не може ліжко бути полем гри?
Якщо любов така серйозна й щира річ,
чому б її не зве́сти в ранг роботи?
Тоді б щодня вона займала певний час,
і ти б отримувала грошики за працю.
Чому, коли тебе я лоскотав – ти плакала?
Коли я вдарив раптом – ти сміялась.
Я гнівався – ти тішилася з того.
А ніжив я тебе – то ти злостилась,
і навіть випускала пазурі.
Мені цікаво, чим ти ще віддячиш
за всі ці марні спроби й марні дні?
Невже любов, якої я був повний,
закономірністю для тебе є лише?
Що ж виняток тоді?
Невже моя ненависть?
Вона тебе подвигне на кохання?
Вона приборкає цей хворобливий стан?
О, ні, вона лише знайде мені заміну.
Бо та краса і шарм, якими володієш,
стоять над мізером, який даси взамін.
Що вмієш ти?
Робити навпаки.
Щоб місце гри здавалось полем брані.
Мені твої погони не потрібні,
бо я тобі присвоював звання,
і пільги мала ти лише від мене.
За те, що мала цю привабливість і шик,
високе підборіддя й гострі очі.
За те, що говорила завжди мало,
хоча і навпаки.
За дійсний подив твій перед моїм бажанням,
за впевненість у завтрашнім мені.
Але зворотними реакціями ти
добилася ненависті моєї.
Так навпаки зробив нарешті я.
І це тобі сподобається, люба.
Коли від лоскоту ти плакатимеш знову,
сміятимуся я, поки не вдариш.

14 серпня 1995 р., Богдани́

Буду твоєю тінню.
Потойбічним хлопчиком.
Ліхтарик згасне.
Ти – ні.
Терзай мене.
Знущайся наді мною.
Мені не боляче.
Я тінь
блудлива…
Сміятимусь, коли захочеш.
Плакатиму, коли підеш.

10 червня 1991 р., Київ

Де ти дзвонитимеш завтра
дзвоном своїх сережок?
Не допалила "Ватри"
і поповзла в сніжок.

Побігла понад тином,
вимазала бурнус,
ні, це не ти скотина;
ні, це не я – Стус.

У пальті старої моди жінка,
мов в деревах древніх тротуар.
От така твоя моя сторінка,
от такий тобі мені кошмар.

Цирк та й годі у твоїх зіницях,
не перебродило ще вино.
Ти найкраща в світі молодиця,
перехрестя: "він", "вона", "воно".

Триєдина, тризна і тризуба,
не боїшся жодних потрясінь,
лиш одне питання ставиш руба:
де ти є сама, а де є – тінь;

а те, де дзвонитимеш завтра…
(ет, я вже сам не свій).
Який з мене буде автор,
коли не співатиму їй?!

2–13 квітня 1992 р., Київ

… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – ангельські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…

Прийми, Василю, й ти ангельські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…

7 серпня 2016 (Сороковини)

Микола Глущенко - видатний художник,
єдиний український імпресіоніст. Легендарний
розвідник. Підтримував приятельські стосунки
з Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, Володимиром
Винниченком. Сьогодні його картини належать
до числа найдорожчих творів українських художників.


Мазки, мов коричневі хрущики,
плавно злітають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Товариш Матісса і Винниченка,
завсідник паризьких кав‘ярень,
здавалося, жив на повне крещендо -
на взліт, артистично, яро.

Митець… і воднОчас розвідник Ярема -
масштабу Ріхарда Зорге.
Амплітуда неразв’язаної теореми -
від аскези до богемних оргій.

Денді, артист, Дон-Жуан -
це зовнішній бік медалі.
Сонячний світ парижан,
життя - як шаблі в бокалі…

Та був бік медалі й інший -
світло ікон святих,
тихі пісні, гнівні вірші,
над прадідами хрести…

І він повернувся додому,
змолодів душею і тілом,
як рукою, зняло втому -
переболіло.

Дніпро переплив в сімдесят,
створив ужинок пейзажів,
з мольбертом щодня сам-на-сам,
життя - як ланцюг вернісажів…

Мазки, мов коричневі хрущики.
Роки добігають вниз…
Віртуозний маестро Глущенко -
український імпресіоніст.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Син маму в богему штовха́є
і робить із чистого бруд.
Син мамою яму копає
й оспівує каторжний труд.

Син мамі розказує правду,
бо мама наївна була.
Розкривши за картою карту,
син бачить, як мама злягла́,

як мама поси́віла скоро
як мамині руки тремтять,
як опір зникає й опора,
не в силі цю правду тримать.

Син бачить – і служить богемі,
змальовує мамину смерть.
Тут мама сказала: "Ти – ґеній.
Але я, прошу́ тебе, – геть."

І що тут робитиме ґеній?
Чи треба ця творчість комусь?
Син носиться з трупом по сцені.
Труп сином лякає матусь.

12 січня 1996 р., Київ

У день тяжкий, народжуючи гнів,
Тобі, мій друже, шлю легкі привіти!
Бо Ти один, хто так любити вмів
крізь сон і втіху, крізь зими на літо…

Хай не мене, а ту обожнив Ти,
хто є Театр, хто честі – вічна злука!
Тепер щезай, як є, однак лети…
і знай, що всю Любов з’єднає мука –

Це Твій великий дар!
А Ти – володар!
Ґротеску цар
й Одвічності господар!

2 листопада 2015 р., Київ

Найтоншим порухом
замлоєного тіла
не витримала
ти
свій
невиди́мий
біль,
мов гілочка тернова затремтіла
над шляхом,
де ось-ось автомобіль;
і знову тиша,
крізь якою – сила;
і очі
в свічку вперлися – сама;
і посередині того – заголосила
жіночості
невиявлена
тьма;
"Ма, ма … ма! ма!!.
Я гордою не стала.
Я просто високо несла своє чоло.
Я вам тернову гілочку зламала;
рука пече,
по ній тече –
було-о-о!"
Це, зго́рбившися,
ти робила дзвоник
йому у ніч
за тисячі ночей
так,
ніби він – невиліковний хронік
і вип’є те, що в тебе із очей,
так,
ніби він і є
найтонший порух,
народження твоїх переживань…
"Я понаповнивсь
натяків прозорих," –
відмовив він
і спати ліг на камінь,
на гострий камінь,
де усе сказав:
"Коли чекання –
навіть не образа,
а пограбунок
кроків
і рокі́в,
твоя самотність,
мов забита фраза,
лякає
випадкових
мужиків."

30 серпня 1993 р., Богдани́

За кордоном тюрми жив маленький байстрюк.
Він ховався від вас й усіляких наук.
Він у по́сті тривав і тримав голубів,
що витали над світом людей і богів.

Чи, бувало, гроза, чи повальний знетрус,
він одне розумів: він не Стус, а загруз.
На околиці міста, якому каюк,
він молився за вас в Асамблеї Наук.

Хай чекаєте просто на відповідь зла
і ховаєте штамп у незлі́ ремесла,
але він, необманутий, пише щодня
на простому папері римуюче "я".

31 березня 2003 р., Київ

сніжинки на щоках
зникомі херувими
розгублене в роках
затримане в незримім

дощі їй віділлють
весною серце в римах
він той від кого йдуть
не гримнувши дверима

набрали висоти
старі думки
і чисті
тремтять його листи
і опадають листям

де шерехи обав
і в’яне орхідея
день тишу роздавав
як хліб на колізеях

згадався знову
той
неголений
та рідний
в осінньому
пальто
в очах доріг
не видно

немає там вини
не вкралась
обережність
бо край блакиті
в них
тендітний
та безмежний

3 Грудня, 2019

облітає калини цвіт
мов із душ у едемі
крила
він любив її стан
і світ
і обожнював слово
мила

у казковому
не-у-сні
обвивали цілунки
тіло
він плющем
припадав до ніг
і вона від обійм
тремтіла

наче зерня
що у ріллі
добре знала
чого хотіла
щоби з тим
що на серце ліг
на край світу
чи в рай
летіла

і два серця
тепер у ній
жити вчаться
за нього
двоє
за отого
що на війні
залишився
на полі бою

за вогонь
що погас
очей
в них палає
свіча ляклива
світлий сон
ще не раз втече
і розійдеться
митттю злива

а за усмішку
хай їй там
хай вона
розцвіте дитинно
і втішається нею
та
що чекає від нього
сина

10 Листопада, 2019

Ти таки – влаштувала мені самоту
доскональну,
щоб я мріяв і міряв саму висоту
нереальну,
мануально безмежну,
астрально таку, вже таку..,
неабияку,
не від себе залежну
чи там од якогось дзвінку,
а від – вироку!

Ти вчинила – не так, щоб тебе проклясти́
чи пробачити,
чи подерти напам’ять останні листи
і віддячити,
а зробила «красиво»:
ввійшла необтяжено так,
як стороння,
й неймовірно щасливо
здійснила кидок, як літак,
з підвіконня…

27 липня 2003 р., Богдани́

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Не кажи мені, скільки,
лиш одне – «Ювілей!»
Для красивої жінки
ювілей – привілей.

А тим більш – для актриси,
з гордим прізвищем Швець,
всі вітання й репризи
зводять сум нанівець!

Ой, Оксано-Оксано,
ти підходиш для всіх!
І для мене так само
ти є квіткою втіх.

Перша втіха – розмова
чесна і рятівна.
Друга – вдачі підкова.
Третя – губи з вина.

Далі руки і рухи,
сльози й голос-тіроль,
сміх із силою духу!
Роль за роллю у роль!

І коли в твої очі
зазирає глядач –
вже не знає, що хоче,
бо з ним сміх був і плач.

Я ж коли в них дивлюся,
в море це голубе, –
у барвінку топлюся
і не чую себе.

вона
усе
до чого йшлося

той іній
на моїм волоссі
і коло
обігу води

вона
оте
не приведи
і те
приборкане вітрами

в устах
народжена
із гаму
і гами
кольорових снів

та
що купається
в мені
коли весна
у білих гетрах
а далині
бракує метра
до кулі дотягнути
ціль

вона
моя
на рану сіль
на ранок
запах кави млосний

за неї
я
одноголосний
у справах
серця
і меча

до неї
янголи
з плеча
себе у відчаю
палили
а небо
не давало сили
підняти мрії
вище слів

як та зернина
у ріллі
вона вбирає
тембри світу
аби розлуки мить
зігріти
коли не йдуть
а вже летять
коли не дихають
не сплять
а позбуваються
баласту
що накладався
пласт за пластом
той денний макіяж
для гри

мені так ясно
як горить
її єство
неповториме
що просто так
лягають рими
без щіпки пафосу
і прі
і контури плете
поріг
іще небаченого
дива

яка вона
у всім
красива
яка вона
лише моя
краплина
неземного
я

21 Серпня, 2019

Чому це сьогодні схвильовані лиця?
Читають поезію, кажуть: “Ого!”
Святкує світ весь, України столиця:
Павлюк народився, славімо його!

Він рік відкриває Новий, як годиться,
І келихи повні налиті кругом,
Звіщає у небі урочисто птиця:
Павлюк народився, славімо його!

І жезлом не може його нахвалиться,
І мріє буть Музою, каже: Ого!”
Щаслива дівчина ачи молодиця:
Павлюк народився, славімо його!

І ширшає книг вже чимала полиця.
Поет він од Бога, і слово — вогонь!
Поезії Богу я хочу вклониться:
Павлюк народився, славімо його!

1 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

жінка
і мужчина
келихи
вина
хто
свята причина
хто
одна вина

ліжко
поєднає
розлучають
сни
розжують
ковтають
дні пісні
вони

в шафі
сплять скелети
в серці
таргани
родичі
лабети
нерви
ковзани

діти
вічне свято
збори коляди
кожне хоче мати
сто чудес
і див

отака то пара
небо
і гора
вівчар
і отара
кольт
і кабура

дим
і сигарета
зерня
і пташа
кров
іржа стилету
пісня
і душа

ватра
й попелище
вітер
і вода
натяки
на хвищу
вибухи
обав

море
по коліна
на витрати
шлюз
жінки
і мужчини
невгамонний
блюз

16 Січня, 2019

він із тих відьмаків
перетрушує душі
у храмах
скільки є диваків
що вимірюють
серце
у грамах
він великий знавець
перевтілення
з риби у птаха
грає морем слівець
уночі
напивається
страхом
як бере за живе
не питається дозволу
зовсім
нудь у нього
Жуль Верн
а Кустуриця
куряче просо
і невдаха з невдах
сам себе поважає
і носить
по вай-фай-них світах
по прокурених кнайпах
і просить
як не лайків на біс
то думок
що святе спопеляють
він зажив би в тобі
охрестивши свій побут
на Каїн
обзавівся би сном
що ходив би
в нашийнику ночі
наливав би вино
і про все
що літає
пісочив
ти його би впізнав
по розкислих
сльозистих манерах
в нім страшна
як війна
та душа
побіліла пантера
в нім малішає суть
і збігаються чорне з чорнішим
і тримає косу
над нескоєним злочином
тиша

6 Жовтня, 2018

Ти виростаєш із пі́тьми
суцвіттям бузку з весни
як спогад у дослід.
Коли ми були ще дітьми,
ти вголос читала сни
як вірші дорослі.

Телепортуєшся вко́тре
з майбутнього – в давнину
повз час і крізь простір.
Побудеш хвилини зо́ три,
насправді ж, це рік – збагну,
лиш кі́нчаться гості.

Вічна мана́ за маною –
з реальним тісни́й контакт
підтримує нами.
Ти так переймаєшся мною!
А як розірву контракт,
що стане зі снами!?

Дзеркало в дзеркалі знову
наближує нас в одне,
єдино те ж са́ме!
Подай мені хоч би слово,
як милостиню, нудне,
але з небесами!

Ти повертаєш у пі́тьму,
у морок, у тінь з весни
як здогад про марне.
Я знаю тебе як відьму,
як я́сний кінець війни,
як зориво гарне!

16 серпня 2002 р., Богдани́

Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого,
щоб, хоч комусь із котиків- солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак,
щоб, у якоїсь: дружини, чи у матері шелестом упалого листя серце не закололо!
Та , якби вона хутко не повзла Розалією в’юнкою...

Смерть — на те вона й смерть, коли вже доста напоїть!
І Оля стає — не медик, а, майже, розп’ятий птах,і різко затягує турнікета до кісточки жилок.

ЗНОВУ —БАБАХ!

— ВОЗДУХ!

А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: « Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!»

Орлиний Орест шепоче на вушко:

— Олю, давай ми будемО, уже на ти?
Оля різко йому відповідає:

— Йди ти під три чорти!

В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман.
У снах їй мариться батьківська сад і ріднесенький братик: , мов квіти- братки — Роман...
З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь — тут? Чи там?
Ніжність приходить до неї хвилями, закусює губи, виймає з соснових ван…
Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран!
Але вона — парамедик…
У неї не має права їхати дах!

— Це — каже Оля — рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки?
Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки?
Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній.
Оля сама по-ра-не-на….
А потім до неї чалапає ліс на одній лапі …
Перелесник із « Лісової пісні», ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку.
Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос:

— Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях!

— Бляха!

Просто, Оля з дитинства ангел - невдаха.
(Такі бувають у цьому лісі)...
Де було мокро? Де було сухо?

— Реве Джавелін у бідного Баха?
Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у « Сосну кохання»!

— Понесли пацани! Що там тієї Олі…

Камінь лягає і мовчки холодом думає:

—У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди…
І середина його загорається, і душа, як пожежа палає!

— Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала,
Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала!

Сни бувають казково-ніжні, неначе мама,
сонце буває одне і то, коли кармінно світить,
ночі бувають печальні — їм туго вигнуто брови,
слова не відразу приходять, бо їм забракує мови.
Щойно. Більше я нічого не можу сказати.

Юлія Івченко. 6 серпня. 2022. р.

Хліб артиста.
Сіль актора.
Фільм досвідченого майстра.
Титри йдуть по тлах прозорих.
Кожне прізвище – шахрайство.

Іменини.
Ностальґія.
Плебісцит думок великих.
Анґел, мов стара повія,
візажує в різних ликах.

Добрий день.
І добра осінь.
Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена.

Той, хто зрадив –
став артистом.
Хто ще вірний – є актором.
Пан, який з найгіршим хистом,
стане ґеніальним скоро.

1 листопада 1995 р., Київ

Ой, оскільки ти мене взяла́
просто проти ночі й край села,
заваливши в сіножать святу
й показавши штуку непросту,

я змовчу, але за це тобі
доведеться витримати бій!
Стати зранку якнайто́ншим шовком
на моїх зубах, бо буду вовком.

А на день, як очерет присохне,
норов твій в моїх обіймах здохне!
Розпливеться, вивітриться к’ ночі
і покаже тілько очі в очі.

За́вжди вечір, не розказаний, як ти,
буде прямувати крізь вітри
у мою сволочу казку…
й ласку.

28 березня 2004 р., Київ

Актор – це месія,
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.

Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.

Прокльони й вітання,
як дірка в кишені:
в нетворчому стані
усі навіжені
б’ють мимо мішені.

Б’ють мимо мішені –
заходять у побут.
Актори ж блаженні,
їх нищить добробут..,
бо добре – должно буть?*

Вівторок, 20 грудня 2005 р., Київ

* у першому варіанті автора цей рядок:
«актор їсть-п’є, що заробить.»

Я еру мав свою
давно-давно.
А ти, від молодої парості
стеблинко,
витаєш поруч,
поруч все одно!
Чекаєш ча́су для…
такого ж вчинку!

Гадаєш, вчиш
прамудрості мене?
Дурна,
запеленґована віками!
Я вмру тоді,
коли життя мине,
а Ти блукатимеш
з ногами і з руками.

Я маю пульт
до току джерела,
багряну кров розкраплюю
між Миру.
А той, хто зміг,
чи потайки змогла,
зламали словом злим без-
-мовність щиру…

6 лютого 2003 р., Київ