Не кричи, не ридай, не благай
Серед мороку душ збайдужілих
Пам'ятай, що життя це не рай
Поки кров ще тече в твоїх жилах
Поки серця ще чути набат
В цьому сіроблідому пейзажі
Хронос міряє твій циферблат
А навколо все чадіє й в сажі
Ця німа епопея кінця
І смертельний танок перемоги
Застигають і голос, і серце, і ноги
І настануть жнива для женця
Десь на тебе стрілець вже пантрує
Спогляда крізь приціл в далину
Я також ніби тінь промайну
В цьому світі забутому Богом
Топлять в спирті загублені душі
Спрага волі тебе вже не сушить
Й не ридай над батьківським порогом
Віщий птах прокричав нам на скон
Дзьобом ластівка стука в віконце
О, за хмарами втрачене сонце
Сили дай перейти Рубікон!

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001

у часи т.зв. холодної війни і тотальної колотнечі
моє покоління навчалося у невеликих школах
із розбитим вікном до квітучого саду
де мої батьки були ще зовсім молодими

за склом чорно-білого телевізора
генсеки були відвертими у шалених цілунках
вони зривали тривалі до сказу оплески
на цинічні заяви до вимореного голодом і війною народу

я вже тоді знав про свого ровесника у протигазі
він дивився на мене з агітаційних плакатів
ніби щось хотів сказати вказуючи рукою на сховище
де я і досі тримаю право на поржавіле ліжко на двох

недавно в мене забрали ім'я і переписали мою історію
оголосили холодну війну і припинили опалення
а на цвинтарі збудували потужний завод
він успішно будує економіку мого міста

наявність марлевої пов'язки
не врятує мільйони смертельно уражених
та чотириста п'ятдесят свинячоподібних
від аналогічного грипу

від погляду смерті юної породіллі
над якою стоїть чорнобильська мадона
а тепер і політики з пов'язками зі стразами
набрякають вени у мого покоління

як пояснити ненародженому синові
порожнечу цих вулиць де ми були іншими
унебезпечити його
від прірви тотальної епідемії

йдучи назустріч часові
я притискаю до себе батьків і дружину
світле сяєво дня
чисте полум'я духа

за гратами небо і обрій далекий,
за гратами снігом покриті смереки,
за гратими трави, пожовклі і кволі,
за гратами пагорби, з осені голі,
весь світ мимоволі у клітці, в неволі,
лиш я на свободі лишився один
зі скреготом в ліжку іржавих пружин...

2009-10-12

Нас світанками розстрілює Бог день за днем,
Нам гільйотини майструють з наших почуттів,
Нас мільярди, й кожен, хто ще не помер,
Жадає отримати все те, що колись хотів.
Нам хмари Небо затулили, а кров залила Землю,
Нам Повітря отруїли, й Воду чумою пропитали.
Хто зробив це,хто? - питаєм ми даремно,
Це ми зробили, ми душі всі свої продали.
І стиснувши важкий метал в долонях,
Знову ми підем вже втретій раз по колу,
Один по одному:по руках, ногах, по скронях
Самі незнаючи куди, незнаючи свого дому.

Сховала ніч господарів землі,
Лежать поля, мов крила перебиті.
Летять, летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, правдою не ситі.

Де щастя те? Блаженство де? Мораль?
Конає правда під чумою віку.
Стоїть край шляху жінка, як печаль,
І про біду нагадує велику.

Десь є твоя поміж чужих стежин,
Виходь сміливо на свою дорогу.
Вставай із намозолених колін,
Буди байдужих дзвонами тривоги.

Пізнай себе, твори лише добро,
І душу не продай за діаманти.
Як любиш Україну і Дніпро, –
Сягнеш вершини зорями таланту.

Ти знаєш, де філософи землі?
Мордовані, катовані, убиті…
Поглянь – летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, стоолжею ситі…

Подвійно раб, хто возлюбив тирана.
Г а л и н а Т у р е л и к

Я вірю в мудрість і твою майбуть,
В твоїй душі загоюється рана.
І все ж повік, народе, не забудь:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Ти справедливим і безжальним будь,
Хай зацвіте земля, немов кохана.
В шістьох словах - страшна і вірна суть:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Щодня до тебе з лестощами йдуть,
І поспішають звідусюди зрана.
Ти компасуй свій шлях і правди путь, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Чи ти забув про розум і могуть?
Де пісня волі, що прекрасна й знана?
Нехай сини Сократами ростуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

В твоїй душі джерела чисті б'ють,
Під звуки кобз і віщий спів Бояна.
Ти не проглянь смертельну каламуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Нехай тебе не затуманить лють,
Ганьба найвища - це самоомана.
І пам'ятай - того не закують, -
Хто не злякавсь ні ката , ні тирана.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

В галоп! В галоп! Не стримую коня,
Його не встиг я навіть осідлати,
Бо миготять навколо нас не дати,
А беззаконня, мафія, брехня...

Ти мчи, мій коню, не зважай на крик,
Не зупиняйсь, бо вже готові пута.
Щодня їх носить хитрий чоловік,
Його ім'я всі знають - екзекутор.

Скрізь беззаконня, мафія, брехня.
І скільки ще народові страждати?
Замиготять, немов дієзи, грати...
В галоп! В галоп! Не стримую коня.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Останнім Стражем свій обходив простір -
по жовтизні ланів за горизонт,
до хвилі найулюбеніших гір.

Летів у снива скутого Дніпра,
за сиві очерети берегів,
за бистриною ярого Дністра -

у ніч,
у мрію
і у ній горів
до тла, до спалаху ранкової зорі,
молитви першої дружин і матерів,
і
... просипався -
                       в табір, утлий мат,
переклик, у сухоти кашель, плечі,
під вовчі погляди і спраглий автомат...

Але під вечір,
клаптиком паперу
надавши розміру рядкам,
здіймався і вертав собі додому,

кидаючи до ранку, як навіки, пурпурову
імперію,
російщину,
химеру.


1997