Так боляче битись об стіни свавілля
Системи, в якій я безправно живу.
Тут схоже життя на якесь божевілля,
В якому калічать нам душу живу.

Могла б і я жити й нічого не бачить,
Могла б і я слухати, але не чуть.
Та совість ніколи моя не пробачить,
Якщо з себе рабську не витравлю суть.

Якщо не зумію з колін врешті стати
І з себе кайдани усі не зірву –
Себе я навіки посаджу за грати
Системи, що душу калічить живу!
1999р.

У кожного героя власний кат,
Є свій Сташинський в кожного Бандери.
У всі віки чатує десь Пилат,
А час прийде – постукає у двері.

І де б ти не ховався – віднайде,
Втекти від нього – надто марна справа.
Система знає чітко: як? і де?
Героя слід увічнити криваво.

Якщо сьогодні твій щасливий час:
Є нестрашні ні грати, ні тортури -
То завтра може стрітися камаз,
Що на дорозі стане смерті муром.

У кожного героя власний кат,
Що в спину важко дихає щоразу.
Лиш на одного дивиться з-за грат,
На іншого – чатує з-під камазу…

Безцінний скарб людина має,
Який цінує лиш тоді,
Коли його вона втрачає,
Віддаючись в полон біді.
Цей скарб великий зветься в о л я.
Словами важко описать,
Нестерпно жити як в неволі,
Коли на всім лежить печать.
Печать на думці і на слові,
На всім, що святістю було.
На почуттях – печать із крові.
Табу на все, лиш не на зло.
Людина мусить бути вільна
І тілом й духом водночас.
Тоді вона щаслива й сильна,
І гарна навіть без прикрас.
Не буде щастя нам в неволі,
Нема добра у ній, нема.
...Мабуть, ми ще занадто кволі,
Щоб зрозуміти суть ярма!
1999р.

Жадоба до влади затьмарює глузд
Лиш тим, в кого совість дрімає в кущах.
На слово лукаве, що лине із вуст,
Не жде перемога – очікує крах.

Душевним сліпцям, як до віч не світи,
Прозріти не вдасться, чекати дарма.
Лиш чесно потрібно іти до мети –
У ницього зрадника завтра нема!

Якщо тобі ворог – у спину мечем,
Чи зради бур’яном встелився твій шлях,
Ти знай, що є ті, що підставлять плече -
Із правдою в серці та світлом в очах!

........Цигани ви…
_____________О Олесь

Державотворення,
державозговори
у коаліціях,
там нерв оголений,
а дух – зневолений
кульга на милицях.

Яке призначення!
Роки утрачені,
і брудом вквацяні
Немає значення,
нема тлумачення
значкам на лацканах

Надії зібгані,
древко розтрощене
посади в китицях.
Страшна руйнація,
народ – не нація,
в ярузі либиться.

Брехня аж піною,
як юшка з кабиці,
що знову вариться
немає нації,
вона не значиться,
де панство лається.

…кому лишитися,
кому лишити все,
кому утішитись.
Народ заламаний
Народ безмовствує…
– Цигани Ви…

Живу в державі втрачених надій
І сподівань, похованих навіки.
Де треба йти – тобі накажуть “стій”,
І ти стоїш: невільник чи каліка?

Система, де панує лиш свавілля,
Яка людину волі позбавляє,
Мов поле, де росте отруйне зілля,
І ліків від якого в нас немає.

Нема? Чи, може, не шукали
Тих ліків від своїх страхів і вад?
Самі себе давно ми ошукали
І все невпинно котимось назад.

Та час настав сказати “ні” неволі,
Сказати “ні” злиденності своїй.
Пора кермо забрати у недолі
Й піти нарешті з ворогом на бій.

Пора з обіймів вирватись біди,
Зректися ідолів, що волю в нас приспали.
Пора зійти зі шляху в нікуди
І відродити те, що поховали!
2000р.

Спитай себе – чи ти для України
Душі вогонь готовий дати весь?
Хоч жити легше тим, хто на колінах,
Забувши, що таке сумління й честь,
У кому дух раба живий до нині,
Хто у душі плекає зраду й страх,
Із вуст чиїх чужинська мова лине
І хто майбутнє зводить на кістках…

Спинись на мить, поглянь в душі глибини –
А скільки в тобі світла та добра?
На що готовий ти для України?
Пора переродитися! Пора!

Відвідати Відень. Вагоном вагання
Ввігнати у серце вагому весну
І вигином волі окреслити власну
Всесильну і вічну володарку сну.

Снодійну веселку, веселу снодійку,
Коханку всевладну володаря тьми
Свяченими свічами, хвилями відчаю
Від віри відірвану, винну... А ми,

Ми вигнані, власне, із власних обітниць
Вогнем і весіллям, вином ворогів,
Нерівними впливами, вилами, війнами
Просякнуті, приспані, втиснуті в гнів.

Ми втоптані в тіло. А тім’я – високо...
Не вискочиш. Відчай, мов вектор роси,
Вертає, згортає, обмежує простір...
Відвідати Відень. У вирій врости.

Тут фрески зім’яті, ікони спалені,
А хрест на підлогу під ноги упав,
Тут вікна у вічність і двері у вирій
Сліпий поводир топором прорубав.

Тут рівень зневіри звітується силі,
А вся толерантність – на вістрі меча.
Тут плани всевладні, а мрії – безсилі,
А думку бездумно рубають з плеча.

Ні віри у серці, ні Бога у храмі,
Ні слави, ні свічки, ні світла нема…
Тут кожен в окопі, точніше – у ямі,
І з прапором білим вставати дарма.

Тут зірка Полин на кашкетах героїв,
А рани зі шрамами – на язиці.
Вмирають від страху, від слова, від болю
Ідей непомірних у лівій руці.

Тут малюють богів і ведуть їх до смерті,
Тут безпечно на мертвого вилити бруд.
Тут навіть з собою не бувають відверті,
І молитви не можуть збуватися тут.

2010 (остання редакція)

Колись писав Тарас Шевченко,
(Хоч і було це вже давненько):
“О люди! Люди небораки!
...Ви ж таки люди, не собаки!”

Пройшли часи, мій любий друже,
А змін на краще – щось не дуже.
Мені, чомусь, давно здається,
Що й Бог над нами вже сміється.

Сміється він...А, може, плаче
Від тих гріхів людських, що бачить?
А як не плакати йому:
Ми ж більше любим Сатану!

Коли б ми Господа любили,
То стільки зла не наплодили,
Не завдавали ближнім болю
І не спішили так в неволю.

Якщо б ми Бога в серці мали –
То вже давно людьми би стали,
Не братовбивцями й катами,
Або ж не юдами й рабами...

Свідомо йдем в пітьму – не світло,
Давно забули про молитву,
Живемо ми, немов отара...
“Чи буде суд? Чи буде кара!”

Та буде суд! Настане кара!
Бо не мине нічого даром
На нашій батьківській землі,
Де ми грішили ще малі.

Опам’ятайтесь! Ще не пізно.
Інакше кара прийде грізна.
“ О люди, люди небораки!
Ви ж таки люди, не собаки!...”.
2001р.

Знов я біля Чорновола,
Знову серце моє коле
Від печалі та зневіри,
Від того, що душі сірі
У людей, яких стрічаю...
Як позбутися відчаю?
Як надію воскресити,
Щоб як люди вільні жити –
А не бідними сліпцями
Знов бродити манівцями?

Знаю, важко сенс збагнути,
Коли бачити і чути,
Що є досі люд дволикий –
Нам несе біду велику,
Знов штовхає до розбрату,
Хоче волю в нас забрати...

Дай нам сили, В’ячеславе,
Щоб все підле та лукаве
Нам з життя свого прогнати,
Долю кращу вже обрати!

Вірю я, що час настане,
Мрії сповняться жадані –
І людина стане вільна,
Із незламним духом сильним,
Щоб тобі, наш Чорноволе,
Не ятрило душу болем,
Коли глянеш з піднебесся,
Як вкраїнцям тут живеться,
В ріднім краю, не чужині –
А на вільній Україні!

Присвята світлій пам’яті Івана Гнатюка

Великий син своєї України...
Його життя – це довгий шлях терпінь,
І болю, і страждання, й потрясінь
Й до волі невгамовного стремління.

Крізь табори Сибіру й Колиму,
Рвучи тенета болю й безнадії,
Слова він, наче зерна Правди сіяв,
Недолі розганяючи пітьму.

Цей велет духу, воїн незборимий,
Цей гордий син вкраїнської землі
Усе життя, у смерті на петлі,
Шукав свою безсмертну Правди риму.

Не Колима забрала його силу
І не тягар хвороби і терпінь –
А тільки ми, що серцем збайдужіли,
Забувши мудрість старших поколінь.

Пішов від нас Вкраїни вірний син,
Якого ми не сміємо забути!
Бо його вірші – з болю і терпінь,
Його життя – гірка за нас покута...

Дмитрові Кременю

Нас зрадили. І зраджують. І будуть.
І ще не раз у крейдяному колі
Знов буде сподіватися на диво
Дивакуватий посланець любові.

Від паводка до паводка це коло.
Від пострілу до вибуху цей захист.
До кого ще здійняти в ранах руки,
Кому іще гіркий подати запит?

До кого йти? Рубати на капусту
Самих себе? Та до човна Харона
Ми без квитка приходимо сьогодні –
Для нас вода під веслами солона.

Для нас вода – в Карпатах. Серед степу
Вовками виють вибрані сонети.
Держава нас не зрадила – вона
Нас хоче упіймати у тенета.

Хтось протестує, хтось іще вагається:
Чекати, чи боротися, чи жити?
Гіркий не сон – пробудження гірке.
Ми не спимо. Кого іще будити?

Ровесникам, що загинули в Афганістані
Присвячую

Гірко плаче мати,
Батько зажурився.
Пішов син в солдати,
Живим не лишився.
Воював далеко
У чужій країні.
Раз вістку лелека
Привіз в Україну.
В ній всього три слова:
„Впав героєм син .”
Шлях до серця крові
Свинець перекрив.
І в саму неділю
Сина привезли.
Піднімись, Андрію?
Наймолодший ти.
З цинку домовина,
Маленьке віконце.
Більше ти вже, сину,
Не побачиш сонце.
Не одні ще весни
Мав ти зустрічати.
Синочку, воскресни !
І зомліла мати...
На його могилу
Несуть квіти люди.
Нехай тобі, сину,
Земля пухом буде...
Росте на могилі
Дубок зелененький.
Скільки їх скосила
Війна молоденьких?!
За що їх скосила
Війна молоденьких!?

1990 р.

До щему, до болю, до крику душі
За нас, українці, так гидко…
Вкраїну ґвалтують чванливі людці,
А краю свавіллю не видко.

Судомить сердешну від мацання рук
Засалених, пухлих, нахабних…
В повітрі розноситься глизявий дух
Й дурманить людей безпорадних.

І ноги в багнюці, і в небі дурман,
І душу деруть лихі злидні…
Народ України об`ївся оман
Порожніх, зрадливих, огидних!

1994

(Перефразовуючи на новий лад:
- А ти вже купив собі словник фєні?!)

…Порозростались баклажани на городі,
А у садку пересихає помаранча…
Бувають катаклізми у природі –
Перемагають не ковбої, а команчі…

…В нору сховалась посоромлена лисичка…
Єхидно шкіриться вгодований «шакал…»
«По фєні ботати» тихенько входить в звичку,
А до душі прилипло щось, бридке, як кал…

…Дніпро нас знову розділив, а як же жити?
Угору – «людям», а «лохам» - униз, на дно?...
А баклажани на городі глушать жито,
Що «геноцид», що «генофонд» - усе їдно…

…Порозростались на городі баклажани,
А у садку пересихає помаранча…
Все, як завжди: всі відвернулися від Жанни –
І «любі друзі» і «ковбої, і «команчі»…

Деякі терміни з «фєні»:

«шакал» - засуджений, жебрак;
«по фєні ботати» - розмовляти, використовуючи «воровской» жаргон;
«люди» - вори;
«лохи» - роззяви, потерпілі;

Щодо інших термінів, цитат, метафор і алегорій: автор надіється, що «той, хто вміє читати - прочитає..»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.02.2010 року

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Світ – занепад поколінь,
Втрата звичаїв і миру.
Світ – це влада без зусиль,
Політичне володіння.
Всі Шути б ють короля,
Трон завоювати хочуть,
Та корона лиш одна,
Ну а претендентів море.
Всі Шути – це лиш актори,
А акторство то – брехня!
Гра у чесних воїводів,
Гра у чесність короля.
Смерть на смерті,
Біль на горі,
Втрати, невід і журба.
Політичне незлагоддя –
Ці дарує почуття.
Спільного у них є мало,
А в основі лиш одне –
Гроші, влада, безталанне,
Беззусильстро до мети.
А мені це все далеко.
Я пишу і сміх в очах .
Всі вони – маріонетки,
В наших доблісних руках.
Саме ми будуєм владу,
Вибір робим також ми.
Ми демократична влада!
Ми повстання без війни!
Ми повстанем, та не вдарим,
Ми словами доб ємось!
Вища влада ще почує,
Як ми їм закриєм рот.

Котилася монета я підняла
Монета срібна наче чарівна
До моїг ніг вона припала
І тут підбіг юнак і крикнув
Ти моя
Я думала він крикнув про монету
А потім підійшовши ближче
Він мене обняв
Обняв так страсно і душевно
Як у житті ніхто не обнімав
У голові моїй була картина моря
Тихий пейзаж і ніжність незимна
Довкола мене мокре місто
І серед нього я стою одна
Чи може це насправді було
Чи може в світі десь такий існує
Що може у мить мене до моря віднести
Можливо є та прагну я не цього
Я хочу бід, страждань але від нього
Я хочу від єдиного коханого мого
На томість у руках моїх монета
Холодний дощ і хмарність в небесах
Старе містечко і пуста оселя
І як завжди замріяність в очах
Та в ту секунду була і надія
І в мить монета полетіла
І зникла під колесами машин

Гіркою правдою лиш тече сльоза,
Переконання у думках що я твоя.
А за вікном оманливі сніги,
На карнавал ідуть дари зими.
Там дивні маски, сховані обличчя,
Там маскарад очей поринулих у біль,
Там діаманти но не справжні лиця,
Які показують для всіх не справжній сміх ,
Лиш жаль що у середині сумні думки -
Вернутись в русло й спати полягти.
І показати повсякденність без мети,
І з тугою чекать прихід весни.
Бо кожен знає з чим іде весна
І що сніги щороку тануть не з проста,
Бо за снігами справжність і краса.
Без масок, стразів, сміху й карнавалів.
І Найгіркіша у вікні сльоза
На вік постане найсолодша
І гори біди і не співчуття – Потануть
Як й потанули морози.

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

Нам не понять всей горести утраты,
За цинком гроба правды не сыскать,
Мы только видим:похоронены солдаты,
Нам не понять, что значит слово "Мать".

Нам не унять то материнское страданье,
Не наши нерв выжжены дотла,
"Верните сына"-крик,мольба,желанье,
И на душе пожарища зола.

Нам не рыдать когда излиты слёзы,
Когда в гробу везут его домой,
Нам не понять простой житейской прозы,
Нас тихо обошедшей стороной.

Нам не ходить избитою тропою
И писем над могилой не читать,
Для нас война сменяется войною,
Нам не понять, что значит слово "Мать".
2009

«Од отця Орія походите, і він в лиху годину знов народжується серед вас…» Велесова книга.


1
Вони штовхали геть драбини куті,
Трощили люто палями щаблі,
А ті все дерлись. Лізли, щоб наткнутись
На гострі окривавлені щаблі.

Три тижні не стихала люта січа,
Відтоді, як Батий привів орду.
Повсюди гук чужинського наріччя,
Верблюди, скрип возів і кінський дух.

Ворота Лядські впали під тараном,
І ринула орда в тісний провал.
Бенкетував Батий! Але зарано:
За ніч узвЕли поруч новий вал.

І знов клекоче бій несамовито!
Та враз хитнувсь, розкинув руки вшир –
Немов силкуючись нукерів зупинити –
І впав на мур останній богатир.

Вогонь і меч вершили дику тризну.
Палали хати, корчились тіла.
І був солодкуватим дим Вітчизни,
І чорна мла на Київ налягла.

Понурий ряд рабів світловолосих,
Дівоче голосіння, хтивий сміх.
І волокли живий товар за коси,
На площі впевнившись в незайманості їх.

А навкруги димілася руїна,
І Десятинні впали куполи.
Підпливши кров’ю, мати-Україна
Своїх дітей тулила до поли.

Захрипли дзвони з горя і розпуки.
Розтерзаний, чорнів іконостас.
Сліпий чернець підняв до неба руки –
О, Господи, за що караєш нас?

Устами Первозваного Андрія
Прорік ти славу, що не відлуна
Й на цих горбах засяє наша мрія ...
Та де ж та ласка Божа? Де вона?

І вдарив грім. Сяйнула блискавиця.
Святий Андрій постав перед старим.
- Не богохульствуй! – І підняв десницю –
Не всі боролись із врагом лихим.

Он, княжі раті відійшли за обрій.
Не помогли. Та мудрий Божий глас.
Ваш праотець, засновник роду, Орій
В смутні часи родИться знов між вас...


2
Я знаю стільки, скільки пам’ятаю.
Сочиться час через піски віків.
І те одвічне „Моя хата скраю”
В кривавих ранах вражих канчуків.

Душа Вкраїни знов кричить від болю
У сутінках неправедних і злих.
Вори в законі вершать наші долі.
Для них ми тільки бидло і козли.

Їм легко правиться в байдужості совковій,
В пітьмі чужих думок, чужих речей.
Та народившись в пелені Дніпровій,
Народ зірвав пов’язку із очей.

Вперед, на площі! Світло оживляє!
Відчули ми, що Бог присутній в нас.
Із нами Правда, що усе здолає!
Прабатьку Орію. Вставай. Прийшов твій час.

-Учителю, є істина на світі?
-Так, є, та тільки не в освіті…
-А де ж вона і як її знайти?
-Я знаю це так само, як і ти…

-Цілителю, є істина на світі?
-Буває, та зникає при бронхіті…
-А ліки можуть тут допомогти?
-Я знаю це так само, як і ти…

-Історику, є істина на світі?
-Була колись, писали на санскриті…
-Можливо, є у давнину мости?
-Я знаю це так само, як і ти…

-О, Повелителю, є істина на світі?
-Звичайно, є, це знають навіть діти!
-А де вона, покажеш? – Покажу.
Вся істина це те, що Я кажу!
2009

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Укроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

1841 (?)

Холоне світ і стогне млосно Тишею,
Безглуздий кріт ховається в нору,
І польовою злодійкою-мишею
Три колоски я для дітей вкраду.

Їхні очиці, рученьки безкровні
Роздерти ладні навіть сатану
За жменю зерен. Лиця, болю повні,
Конають за партійну сарану.

Копаю ямки для своїх найменших –
Їх голод не зуродує на біс.
А там весна і, може, буде легше…
Совітське стерво плаче з-за куліс.

Було село велике з кіньми, свинями,
З собаками брехливими, з курми.
Тепер нас двійко… З животами-динями
Чекаємо закінчення зими.

Пам’яті невинно знищених

Ген від Збруча і до тихого Дону
Зморено голодом було мільйони.
Тих, що зростили центнери хлібів,
Тисячі вбито за п’ять колосків.

Все забирали, найменшу хлібину,
Крихти зі столу, сухий бурячок.
В селах мерці, мов снопи попід тином,
І їли дорослі своїх діточок…

Їм не співали в останню годину,
Не було кому скласти кості в труну.
Вкраїнське село у смертельній облозі,
Що другий вкраїнець завчасно заснув.

Дай їм всім, Господи, царство небесне,
Геноциду зазнав український народ.
І в пам’ять про них Україна воскресне,
Щоб душам убитих світити з висот.

Не кричи, не ридай, не благай
Серед мороку душ збайдужілих
Пам'ятай, що життя це не рай
Поки кров ще тече в твоїх жилах
Поки серця ще чути набат
В цьому сіроблідому пейзажі
Хронос міряє твій циферблат
А навколо все чадіє й в сажі
Ця німа епопея кінця
І смертельний танок перемоги
Застигають і голос, і серце, і ноги
І настануть жнива для женця
Десь на тебе стрілець вже пантрує
Спогляда крізь приціл в далину
Я також ніби тінь промайну
В цьому світі забутому Богом
Топлять в спирті загублені душі
Спрага волі тебе вже не сушить
Й не ридай над батьківським порогом
Віщий птах прокричав нам на скон
Дзьобом ластівка стука в віконце
О, за хмарами втрачене сонце
Сили дай перейти Рубікон!

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001

у часи т.зв. холодної війни і тотальної колотнечі
моє покоління навчалося у невеликих школах
із розбитим вікном до квітучого саду
де мої батьки були ще зовсім молодими

за склом чорно-білого телевізора
генсеки були відвертими у шалених цілунках
вони зривали тривалі до сказу оплески
на цинічні заяви до вимореного голодом і війною народу

я вже тоді знав про свого ровесника у протигазі
він дивився на мене з агітаційних плакатів
ніби щось хотів сказати вказуючи рукою на сховище
де я і досі тримаю право на поржавіле ліжко на двох

недавно в мене забрали ім'я і переписали мою історію
оголосили холодну війну і припинили опалення
а на цвинтарі збудували потужний завод
він успішно будує економіку мого міста

наявність марлевої пов'язки
не врятує мільйони смертельно уражених
та чотириста п'ятдесят свинячоподібних
від аналогічного грипу

від погляду смерті юної породіллі
над якою стоїть чорнобильська мадона
а тепер і політики з пов'язками зі стразами
набрякають вени у мого покоління

як пояснити ненародженому синові
порожнечу цих вулиць де ми були іншими
унебезпечити його
від прірви тотальної епідемії

йдучи назустріч часові
я притискаю до себе батьків і дружину
світле сяєво дня
чисте полум'я духа

за гратами небо і обрій далекий,
за гратами снігом покриті смереки,
за гратими трави, пожовклі і кволі,
за гратами пагорби, з осені голі,
весь світ мимоволі у клітці, в неволі,
лиш я на свободі лишився один
зі скреготом в ліжку іржавих пружин...

2009-10-12

Нас світанками розстрілює Бог день за днем,
Нам гільйотини майструють з наших почуттів,
Нас мільярди, й кожен, хто ще не помер,
Жадає отримати все те, що колись хотів.
Нам хмари Небо затулили, а кров залила Землю,
Нам Повітря отруїли, й Воду чумою пропитали.
Хто зробив це,хто? - питаєм ми даремно,
Це ми зробили, ми душі всі свої продали.
І стиснувши важкий метал в долонях,
Знову ми підем вже втретій раз по колу,
Один по одному:по руках, ногах, по скронях
Самі незнаючи куди, незнаючи свого дому.

Сховала ніч господарів землі,
Лежать поля, мов крила перебиті.
Летять, летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, правдою не ситі.

Де щастя те? Блаженство де? Мораль?
Конає правда під чумою віку.
Стоїть край шляху жінка, як печаль,
І про біду нагадує велику.

Десь є твоя поміж чужих стежин,
Виходь сміливо на свою дорогу.
Вставай із намозолених колін,
Буди байдужих дзвонами тривоги.

Пізнай себе, твори лише добро,
І душу не продай за діаманти.
Як любиш Україну і Дніпро, –
Сягнеш вершини зорями таланту.

Ти знаєш, де філософи землі?
Мордовані, катовані, убиті…
Поглянь – летять космічні кораблі,
Ростуть нащадки, стоолжею ситі…

Подвійно раб, хто возлюбив тирана.
Г а л и н а Т у р е л и к

Я вірю в мудрість і твою майбуть,
В твоїй душі загоюється рана.
І все ж повік, народе, не забудь:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Ти справедливим і безжальним будь,
Хай зацвіте земля, немов кохана.
В шістьох словах - страшна і вірна суть:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Щодня до тебе з лестощами йдуть,
І поспішають звідусюди зрана.
Ти компасуй свій шлях і правди путь, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Чи ти забув про розум і могуть?
Де пісня волі, що прекрасна й знана?
Нехай сини Сократами ростуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

В твоїй душі джерела чисті б'ють,
Під звуки кобз і віщий спів Бояна.
Ти не проглянь смертельну каламуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Нехай тебе не затуманить лють,
Ганьба найвища - це самоомана.
І пам'ятай - того не закують, -
Хто не злякавсь ні ката , ні тирана.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

В галоп! В галоп! Не стримую коня,
Його не встиг я навіть осідлати,
Бо миготять навколо нас не дати,
А беззаконня, мафія, брехня...

Ти мчи, мій коню, не зважай на крик,
Не зупиняйсь, бо вже готові пута.
Щодня їх носить хитрий чоловік,
Його ім'я всі знають - екзекутор.

Скрізь беззаконня, мафія, брехня.
І скільки ще народові страждати?
Замиготять, немов дієзи, грати...
В галоп! В галоп! Не стримую коня.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Останнім Стражем свій обходив простір -
по жовтизні ланів за горизонт,
до хвилі найулюбеніших гір.

Летів у снива скутого Дніпра,
за сиві очерети берегів,
за бистриною ярого Дністра -

у ніч,
у мрію
і у ній горів
до тла, до спалаху ранкової зорі,
молитви першої дружин і матерів,
і
... просипався -
                       в табір, утлий мат,
переклик, у сухоти кашель, плечі,
під вовчі погляди і спраглий автомат...

Але під вечір,
клаптиком паперу
надавши розміру рядкам,
здіймався і вертав собі додому,

кидаючи до ранку, як навіки, пурпурову
імперію,
російщини
химеру.


1997