Подвійно раб, хто возлюбив тирана.
Г а л и н а Т у р е л и к

Я вірю в мудрість і твою майбуть,
В твоїй душі загоюється рана.
І все ж повік, народе, не забудь:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Ти справедливим і безжальним будь,
Хай зацвіте земля, немов кохана.
В шістьох словах - страшна і вірна суть:
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Щодня до тебе з лестощами йдуть,
І поспішають звідусюди зрана.
Ти компасуй свій шлях і правди путь, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Чи ти забув про розум і могуть?
Де пісня волі, що прекрасна й знана?
Нехай сини Сократами ростуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

В твоїй душі джерела чисті б'ють,
Під звуки кобз і віщий спів Бояна.
Ти не проглянь смертельну каламуть, -
Той двічі раб, хто полюбив тирана.

Нехай тебе не затуманить лють,
Ганьба найвища - це самоомана.
І пам'ятай - того не закують, -
Хто не злякавсь ні ката , ні тирана.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

В галоп! В галоп! Не стримую коня,
Його не встиг я навіть осідлати,
Бо миготять навколо нас не дати,
А беззаконня, мафія, брехня...

Ти мчи, мій коню, не зважай на крик,
Не зупиняйсь, бо вже готові пута.
Щодня їх носить хитрий чоловік,
Його ім'я всі знають - екзекутор.

Скрізь беззаконня, мафія, брехня.
І скільки ще народові страждати?
Замиготять, немов дієзи, грати...
В галоп! В галоп! Не стримую коня.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Останнім Стражем свій обходив простір -
по жовтизні ланів за горизонт,
до хвилі найулюбеніших гір.

Летів у снива скутого Дніпра,
за сиві очерети берегів,
за бистриною ярого Дністра -

у ніч,
у мрію
і у ній горів
до тла, до спалаху ранкової зорі,
молитви першої дружин і матерів,
і
... просипався -
                       в табір, утлий мат,
переклик, у сухоти кашель, плечі,
під вовчі погляди і спраглий автомат...

Але під вечір,
клаптиком паперу
надавши розміру рядкам,
здіймався і вертав собі додому,

кидаючи до ранку, як навіки, пурпурову
імперію,
російщину,
химеру.


1997