Спробую і я вірш написати,
Заохочена до цього авторами,
Які вміло викладають на папері занотовані
Думки рядами…

«Підкралась осінь тихо, майже без дощів,
І хризантема зацвіла в садку, як завжди, пишно.
Немає смутку, як не може його буть,
Коли проміння сонячне пелюстки квітів
Розфарбовує так ніжно!»

2012

Колись у Норвегії я споглядав старезну сосну, що виросла серед кам’яних скель. Падав лапатий сніг. Я довго блукав по глибокому першому снігу аж поки не звалився з ніг. Пізніше, сидячи біля вогню коминка в старезному кам’яному будинку, я згадував цю історію і написав таке:

Мурахи! Я ваш повелитель!
Це я блукав снігами Ісландії
Дихаючи крижинками зірок.
На схилах готичних Гімалаїв
Це я мріяв про стежку
Від одного дерева до іншого.
Принесіть мені зерна,
Які я покладу на долоні
Мертвої почвари Гондвани.
Сива борода Дарвіна –
Бідолахи епохи сентиментальної.
Одягніть макінтоші
Будуючи піраміду з глиці.
Моя тінь на мурашнику.
Твоє дерево біля бароко
Одразу наліво від Галілея.
Дерев’яну кульку
Кидаю в Космос.
У чорноту. Навпростець.
Покажіть мені Шлях
До мого «я».
До твого «ніби».
До нашого «сутінки».

Емайн Маха. Її холодні камені
І зелені пагорби журби
Співають все ту ж пісню
Хвилями запашної трави,
Що і в часи Еохайда Мугмедона
Та його гордих синів –
Бряна, Айліля, Фіахра, Фергуса
та Ніла – короля королів,
Якому сама Влада
Подала воду з криниці вічності
Наповнивши глек пам’яті
Явившись мисливцям епохи,
Що заблукали у нетрях буття
І старою потворною,
І прекрасною дівчиною.
Суха гілка тису
Посеред оберемку хмизу –
Це твоя забута легенда
Країна Трилиснику
І Священного Каменя!
Я друїд-коваль віщую
Знаками мальованими
На білому камені Улада,
На підвалинах дому Дінн Ріг:
З білої піни хвиль
Прийде на землю Ірландії
П’ятий Мананнан –
У променях слави
Вісником Волі.

Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Напиши мені листа
Такого як я тобі писав
Напиши мені листа
Такого як я давно чекав
З простими словами
Без натяків сексу
Без поцілунків також
Ти ж не моя…
І звісно, не твій я!
Напиши мені листа
Про те як ламає тебе
Вночі від алкоголю
Як тобі хочеться шаленої любові
Напиши мені листа
Коли зранку помираєш від головного болю
Попроси мінералки у мене
Попроси запальничку у мене
Попроси обійняти тебе
Попроси тюльпани, червоні тюльпани
Які ти любиш більше за все
Я принесу
Лиш напиши мені листа
Про свої потреби
Я тебе не пошлю
В супермаркет через дорогу
Напиши мені листа
Просто так,
Без потреби.

Хочеш намалювати День? -
Намалюй Вікно
і сонячне світло у ньому.

Хочеш намалювати Ніч? -
Намалюй Вікно
із яскравими зорями
на темному оксамиті неба.

Хочеш намалювати Смерть? -
Намалюй Вікно
із розбитими шибками
і чорнотою порожнечі.

Хочеш намалювати Життя? -
Намалюй Вікно,
яке сяє
теплим вогником рідної домівки
у безмежному просторі Всесвіту…

29.04.1998

Неділя моя не свята, ти приходиш до мене
Із пивом в руках, тягнеш мене за гриву
А я падаю на коліна перед тобою і пивом
Я курва, раб. Маючи здорові нирки.
Пізнаючи смак гріха. У місті Лева
Я дихаю щоб пізніше закурити
Швендяю зимним містом, шукаючи притулку не вдома.
Відчуваю себе, п’яним Данилом Галицьким.
Який в пошуках своєї кобили
Встигає «назюзюкатись» до пів п’ятої
А потім тримає себе у тонусі, щоб пізніше згадати слово "бодун".
Я втратив мрію, точніше пропив
Я хотів мати поїзД, і возити в нім співаків.
Таких як бременські музиканти, з ослом на чолі.
І щоб знайомий барабанщик не товк по столі.
Я хотів мати дівчину, яка б кохала мене
Пила мене як п’яниця пиво, п’яніла від віршів моїх
Яка б забула про завтра!...і вчора
Щоб жили сьогодні, пили вино на вечерю,
А на сніданок їли яєчню або мівіну
З вином що не закінчилося і не закінчиться.
Але при чім тут Неділя?!
Я почав писати про Неділю, а дійшов до дівчини
Курва, чому я не можу написати про щось одне.
Курва, чому я маю згадати завжди про дівчину.
Курва, чому я ніколи не писав про літо.
Курва, забагато питань, курва!
Неділя день який не піде від мене без алкоголю
Неділя день який напоює мене до забуття
Неділя, курва і дівчата
Плюс два не використаних презерватива
Задумайся, курво, схаменись, тобі лише вісімнадцять
Курва, куди ти заліз?!
День не хоче відходити, ламається як…целка.
Налий собі яблучного соку і пий.
Не пиши більше, просто пий яблучний сік
І не думай, не думай про Неділю, не думай про дівчат
Просто пий сік і сиди тихо щоб ніхто не просік
Твої солов’їні очі, які дивляться у бік
На тих двох Чік
Які п’ють вино по п’ять гривень за п’ятдесят грам
Тільки не думай про них
І про тих два презерватива
Тільки не думай об’єднати це все…
Ти закурюєш цигарку
Мабуть вісімнадцяту цигарку
Дивишся на годинник, потім на дівчат
О пів на десяту вечора
Ти докурюєш цигарку
Мабуть ти докурюєш вісімнадцяту цигарку
Підносиш своє змучене тіло
Змучене Неділею
І йдеш…

        - «О, не журися за тіло!»
Душа стрепенулась і завмерла
        - «ясним вогнем запалало воно…»
у полум’ї затріщали тверді рубці ярликів і шрамів загальноприйнятого бачення життя
        - «вільними іскрами вгору злетіло…»
замерехтіли, оживаючи,
Перелесник,
Той, що греблі рве,
Той, що в скалі сидить

        - «я їм тоді проспіваю
все, що колись ти…»
дзвеніла сила невмирущості, незнищенності ЛЮБОВІ. Пропри все.

Біля вчительського столу
наче пломеніла разом Мавкою,
у натхненному декламуванні фіналу "Лісової пісні"
красива незнайома фея...

2012-02-11

Ця Музика настільки я,
що в плеєрі коли здійметься крик –
стає більше мене,
навушники – щити проти метро,
настільки ствердно Музика звучить,
що відступає натовп –
дихати вільніше.

Якщо злетять акорди до височини –
злечу з ними разом,
коли ти віриш в мене так,
у Неї вірю як –
разом полетимо.

Із цим іронія не може впоратися,
усмішка стає серйозною,
між листям осіннім у тінях вечірніх
видно таємні стежини демонів,
і самих їх побачити можна край ока,
не затримати в пам’яті риси, нажаль,
але скидаються на тіні від людей,
укритих довгим хутром.
Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий,
ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів,
ти подивишся в небо глибоко засинене,
усвідомиш до мозку кісток, що – один.
І розтягнуться руки, і покриються листям,
поміж органів збільшиться місця повітрю,
і полинуть пташиними співами очі
вбирати незнані досі кольори.
У відкритому світі надвечір – холодно,
і ковдру непросто знайти,
невблаганно закони матерії
зітруть з долонь обіцянки і плани,
надії біг спинить заглиблений спокій,
з ним зупиниться страх, і відкриється грудь
до плетіння тіней, і здригнеться вогонь,
але витягне тіло своє знову,
стане горіти рівніш і повільніше, ти…
Ти не більше, ніж тінь,
і не більше за похит гілок на вітрах
з безкінечного Сходу, проте,
ти не менше, ніж вдих – обіцянка
осяяння трошки вогнем,
серед значень всіляких – краплина тепла.
…кроки тихі пошурхають далі від тебе,
злетить хмарою гайвороння звідси демон,
тобі осені трошки насипалось в душу,
в осінь трошки душі кроком тихим пішло…

В ощадбанку серця
Купюри пам’яті.
Їм не загрожує інфляція,
Хоча валюта майбуття
Завжди вища курсом.

Адже ці старенькі асигнації
Так вишукано пахнуть,
Так освітлюють теплістю думи,
Що хочеться купити за них
Елегантний букет романів
І подарувати касиру споминів,
Не вимагаючи квитанцій подяки.

Мила моя, твій портрет на банкноті,
Захищений тайними знаками кохання,
На ультраніжному промінні ясніє теплом,
Доводячи справжність твоїх почуттів,
Що не раз їх мені у житті бракувало…

18.10.12

Не кидай мене
в цьому світі холодному,
не кидай мене,
я без тебе божеволію.
І лише ці слова стукають зараз у скронях:
не відмовляйся від мене,
не записуй любов нашу в історію!

Я тебе не пробачу, пробач.
Я тебе не пробачу
і не відпущу, не віддам твою душу.
Вона моя! Ти мій!
Нехай це не буде нашим останнім побаченням,
я ще маю надію, мушу.

Я не мовчу,
я кричу, кричу від болю.
Не кидай мене! Я ж твоя мила!

На дворі дощ і холод.
Ти більше не побачиш мої сльози -
їх змиє, злиже злива.
У душі морозно і самотньо...
А колись я була щаслива!
Була...
Прощавай...
25.09.2012

Осінь говорить зі мною мовою хризантем.
Літо говорить зі мною мовою троянд.
Весна говорить зі мною мовою пролісків.
Зима чекає, хто заговорить першим.

2011

Ти очі мої і серце,
Мій погляд, моя душа,
Не зайвий , потрібний, важливий,
Сердитий,веселий, гнівливий
Та тільки не знаєш, милий, -
Моя застигла сльоза!

03.2012

Пронизливо тихо в квартирі,
фіранки без насолоди слухають ніч,
кава заснула від своєї непотрібності,
чашка сумовито холоне…
Навіть тиша тут не була зайвою:
кімната, господарі й речі відокремили свої світи,
намарно люстра намагалася їх поєднати,
тіні не було,
тут не існувало образів і обрисів,
відтінків і кольорів,
сіре життя полонило
душі, заковані в панцирі;
навіть образи покинули житло,
його полонила байдужість...

27/09/2012́

Больничные окна...
Балконные рамы...
Пытаюсь увидеть
Лицо своей мамы.
В замерзшем проеме
Оконной картины
Мне мама сует
Из окна мандарины.
И слезы текут
По щекам беспощадно:
Быть с мамой в разлуке
Предельно досадно.
В семье все учились:
И мама, и папа,
А их ребятенок
Окошко царапал.
Cидел, подпирая
Бородку ручонкой,
Стараясь быть с детства
Послушной девчонкой.
Сидя в темноте,
Не слезая с окошка,
Ждала свою маму:
Осталось немножко,
Ведь скоро мелькнет
В глубине переулка
В полосочку белую
Черная шубка.
Однажды вернувшись
Из детского сада,
Увидела кукол
В пошитых нарядах-
Так мама хотела
Любовью и лаской
Представить мне мир
Удивительной сказкой.
Мы папу встречали,
Бредя по аллеям,
Искали ответы
Бредовым идеям.
Я маму в тупик
Заводила вопросами,
И мы любовались
В том парке березами.
И много такого
(всего не расскажешь)
Мне мама поведала
С юмором даже.

Спасибо, родная,
Тебе за любовь!
Чтоб выразить это
Не сыскано слов!
Пусть краски природы
И блики Вселенной
Наполнят тебя
Своей силой нетленной!
Пусть грома раскаты
Тебя не пугают,
И щедрые ливни
Твой путь омывают!
Пусть солнца лучи
Тебя нежно ласкают
И светом неистовым
Дом заполняют!
Семейного чистого
Счастья огромного!
И быть в всеоружии
Возраста скромного!

Привет!!!
Ты представь, сейчас,
Как я ждала тебя.
Твой знак — молчать...
Молчала и, как сумашедшая,
В мольбе кричала!..
Как ты?!
(Слава Богу - живой.)
Где ты?
Милый мой!!!!!!!!!!!!!!

2012г.

життя виправдовує
всі сподівання
закохує в себе
кожної миті
і любов дарує
ніжне кохання
всі найкращі казки
Що є в цьому світі...
2012р.

Читаю твого листа.
Серденько щемить.
Дивлюся в очі. Зорепадом
Осіння журба.Сама...
Ти далеко і поряд.
Не треба журитися, прошу!
Ми робимо те,
Що потрібно робити.
Я дуже тебе кохаю.
Цілую, чекаю.
2012р.

Моє серденько сумує без тебе...
Ніхто в нього не війде.
Ти тільки пам*ятай
Люби, чуєш мене!?
2012г.

Ніхто не любить прощатися
надовго чи
хай ненадовго
бо ніколи не скажеш точно
коли ще зустрінемось
І сни що я дивлюся
поки ти спиш
в дзеркалі навпроти твого ліжка
якими живу
пейзажі що я читаю прохолодними пучками пальців
музика яку чую
вслухаючись в твої будні
чи ти мене чуєш так само?
я дощ який шкрябає шибку
не їдь дурненька хто ще мене любитиме коли ти
поїдеш
хоча хто ще до мене повернеться
кохаючи іншого все так само кохаючи іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
і поки ти тут маленька поки ти тут
ловиш мене губами
ходиш у спідниці
не ховаючи від мене своїх засмаглих ніг
поки не купуєш парасолі
дивна моя безстрашна моя
навмисне не купуєш парасолі
і хочеш до іншого все так само хочеш до іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
я обійму твої плечі тихенько
ні я не плачу ти все одно
повернешся
ти з тих хто не кидає дому навіки
цілую легенько твої повіки
зрештою нікуди мені не подітись
просто вернися
на день чи на місяць
чекатиму все так само чекатиму
тебе


Липень, 2012

це життя протікає крізь мене ніби
шовкова хустка
пофарбована моїми ж пальцями крізь
тоненьке срібне кільце
чи
ніби терпке вино
з лісових ягід через
довге горлечко лійки
і поки ти зволікаєш припасти губами
до винної течії поки
шкіра твоя лякається відчути собою
шовкову прохолоду
я розтікаюся разом з життям
я річка
а річка
як і все що кудись тече мусить у щось
упасти
а річка
це ж річка
вона до моря пливе

червень, 2012

Найкраще з того що ти мені залишив
раннє літо що лоскоче пальці моїх ніг
ще рух і я вже танцюю
жодних канонів жодних норм тільки тіло тільки
літо тільки ритми життя
запахи за якими я йду
спалахи від яких ти тікаєш
дні що протікають крізь нас
лишаючи на наших берегах річкові камінці з яких
потім хтось складатиме дітям казки
адже люди як квіти
ніколи не знають де помиратимуть
в полі на цвинтарі в вазах в чиїхось долонях
в чиїхось садах
в моєму саду ростимуть тільки кульбаби
всліплі від сонця квіти
гіркі від любові
любов дозріваючи стає легка повітряна крилата
і ніщо для неї відстані
і ніщо для неї час
за подихом за вітром народжує вона
нові життя нових нас зі своєї тягучої
своєї липкої крові
напевне
така вона кров літа
напевне
таке воно сонце на смак
і мабуть там де сонце щоранку сходить
прокидається твоє серце
будиться від теплих дотиків від поцілунків
врешті від сяйва що проганяє сни з-під повік
хоча звідки мені це знати
моя дорога на північ
там де ночує сонце безсонна моя душа
вигойдує твоє щастя

травень, 2012

хочу чути твоє дихання
твоє дихання важке і легке як життя як кожен крок
назустріч тобі як кожен крок від тебе відчувати
в волоссі своєму
теплий вітер він блукає бездоріжжям обличчя мого шиї плечей грудей й примушує
до втечі довгі вервечки маленьких мурашок караван мурашок
нав'ючених ніжністю й млістю до краю ніжністю й млістю він долає
пустелю розлуки нескінченну жорстоку пустелю аби знайти дорогу аби
віддати тобі ношу свою ношу важку і легку ношу що маєш прийняти
серцем

2012

я не зима,
я точно знаю -
лето,
но где-то,
упрятаны мои цветы,
нелепо…
грустно на меня
смотреть,
мои портреты
развешены
все в белом,
монету
даже не дадут
как мзду,
но я иду,
ищу свое начало,
печально…

Дух лісу вселився
У твоє тіло.

Літо
Омило тебе теплом
Наближення вечора.

Шовковий рушник неба
Витер втому із обличчя
І пустив у колиску очей
Сонячних зайчиків.

Запах лісу вилився
Із волосся твого
Мені на груди.

Умліваю
У коконі
Спогадів...

26.07.12

Дивлячись на твоє фото
я розумію, що е с т е т и к а
буває різною
зрештою як і ф о н е т и к а
слів і фраз
кинутих мені в м о р д у;

стосовно морди, то тут
вже своя ф і л о с о ф і я
м о р ф о л о г і я/а н т р о п о л о г і я
одним словом
і якщо вже м о р д а,
то неодмінно ш а к а л а
в подобі А н у б і с а,
щоб гарчати, перманентно гарчати:
“ідіть до біса!” “ІДІТЬ ДО БІСА!”

але тебе моя м и л а
це не стосується:
я рахуватиму всі твої кучері
і гарчатиму ніжно на в у ш к о:
“моя естетика!” “МОЯ ЕСТЕТИКА!”
р-р-р-р-р-р-р-р!
2011

Наші серця, мов метелики
На заквітчаному лузі
У променях ранку,
Пурхають одне одному навстріч.

Наші серця, мов краплі дощу,
Стікають по шибці побачень
І ллються потоками щастя
У спраглу траву пожадань.

Наші серця, мов ніч і день
Ходять одне за одним,
Безконечні світанком і смерком
Ховають принаду очей.

Наші серця, мов чорні хмари
Сердито б’ються боками
В час ревнивої туги
І болю, що йде нізвідкіль.

Сонце - дощик - метелики, люба, -
Гарна казка для наших діток,
А блискуча нагайка грози -
Реалізму суворого шумний непотріб.

19.06.12

Ранкова музика пахне чарами липи,
Що їх ти підсипала мені в чай
У перший день творення
Світу нашого.

Невиспані блискавки
Радісно розрізають спеку,
Що потріскує, наче кавун
На таці міста розімлілого.

Дощ змиває сліди
Із дерева пізнання гріхів
І розмиває їх
У калюжах п’ятниці.

Відгадай:
Із якої краплі народиться
Життя?

А я знаю,
Що у лоні твоєї долоні
Залишився запах висохлої сльози
Моєї вчорашньої присутності.
Причетності…

Знаю,
Що вночі знову
Ти молитимешся Богові
І янголи принесуть до тебе у сни
Мою турботливу ніжність.

22.06.12

Самотня ніч посивіла під ранок,
Лавандою її поблякли очі.
Дитя_світанок тихо і пророче
Змінив матусю.
Мрійні васильки
У небесах
До ночі одцвіли...

09.06.2012

Проснувшись, ты чертовски хороша,
Необычайна всей своей погодой,
Всей солнечной природой, всей волной.
Воздушной чередой приготовлений
Ведёшь себя в мелированный день,
Где мелочи верны тебе.
Цветастый,
Недавно волновавшийся, что кречет,
От нежных чувств
Почил твой попугай.
Все линии твои наперечёт
Разбрасывают смелое богатство.
Твой лес подстрижен,
Как французский парк,
Но звуки в нём -
Скорее по-английски.

2012

Зеленогір“я теплий контур,
Зоря висока, тихі ночі,
Біля вогню пісні стрілецькі,
А ще –
електрострум
     од твоєї присутности.

Перехід, привали, втома,
Намет між лап густих соснових,
В якім заснути неможливо
Через
електрострум
     од твоєї присутности.

Ластівки очей тривожні,
І чари гір, тумани, грози
Все в жилах б“ються, нерозряджені,
Як і
електрострум
     од твоєї присутности.

Зоряні мости любові - словами біловогнянної серцевини висоти...
2010р.

Мерцают берега моей надежды,
Надёжно-зыбкий малый городок.
Не час входить.
Но ждать.
Лишь малость приближаться.
Пока светает, ждать.
Огни потом погаснут,
Как будто для тебя -
По одному.
И станет день
На празднество светлей.

Найди её внутри
С её огнями,
С невероятным запахом земли,
Почти освободившейся
От снега.
Сквозь шум мотора,
Сквозь обрывки фраз,
Сквозь-Ноя ожиданье облаков:
Рождай меня
Надёжностью надежды.


2012

Холод повільно-неспішно впивається кігтями в плечі, ніжно тулиться, огортає-сповиває. Несила оглянутися, бодай поглядом відчасувати-відмежувати його. Навіть найменше намагання поруху викликає щемливий поцілунок морозу. Кожна вібрація тіла починає знерухомлюватись, льодяніти, волаючи-питаючи дерев: «Як же ви можете витерпіти таке?»
Холод лащиться, хапає за руки: «Не втечеш, не сховаєшся» - шепоче-регоче-гигоче.
Тепло тане-холоне, перетворюється на студень-кисіль.
Що це?..

2012-02-02

Благородство

Под взмахом шпаг, мы мерялись вопросами к судьбе.
Не велика задача:отвоевать страну,затем чтобы потом
дети смогли гордиться благородством .
Кто знает…Наверное,это так качнулись весы нерасцветшего
дерева,затем,чтобы люди стали вновь как бесплотные
голоса под озверевшей кожей от загара ночи.
Нам надо перестать трудится,как дождь,забывший
кто он,а надо работать,как цветок,единственный
в поле:под прикрытием неги.
Эти озера так пронзительно слушают наши завоевания
маленького мира невмешательства с привкусом
разноцветного туманного шпиона,с градусником вместо
души.
Ах,как мелко нынче идти вдоль реки под руку со своим прошлым.
Оно ведь такое недалекое,как сова,вздумавшая биться о порог
разрушенного дома.
Снова почувствуем сердцем на цыпочках,с шепелявыми пятками
и больными руками.
Нас вдохновило горе целого мира,где войны стали путем
к уважению старшего.
Благородны дети военных.
И только месяц тает как сотни расстеленных по улицам
плакатов бледноты интернациональной.
Ксения КИРИНДЯСОВА
31 марта 2012 года

сьогодні безсоння кішка
пробігла побіля мене,
заглянула тихо в ліжко
і вивела в синє небо...
мрійливі дивились на мене -
чого ж бо людині тут треба?
мене не питайте, а кішку,
що нині була біля ліжка...

Зеркала

Поднимает костер своими алчущими языками
те деревья,что утомились расти и они искрами
взмывают и гаснут.Бедным все беда и верят всему,
нанося крест. Топленые облака целуют землю дождем.
А бедняки от этого перестают креститься.Потому что
им неведомо,почему идет дождь.Стихии это те же овцы.
У них один пастырь – крестное знамение.
Всегда-всегда перепрыгивай через лужи.Они ничто иное,
как одеяло для следов,потерянных ближними.
Подойди молитвой ближе к бедному.
Это всеравно что созерцать изза угла,на перекрестке салют
и полагать.что это кометы,только созданные
из праха.
Праха,который возник из цветков,которые улыбнулись
работнику.
Бедным все спасительно.
Вот только лужи крестом проливают на землю зеркала,
которые легко осушить:стоит лишь заглянуть в них.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
21 марта,2012 года

я нікому тебе не віддам
бо серце невгаваючи просить руки
для мене ти - у темряві просвіт
без тебе немає сенсу жити
це так просто - серцю вірити
доля розставить всі коми
і крапки
в вітрилах ніжної снаги
я кохаю тебе
знай
щасти

а я не вірю у весну

і в кольорові

ніжні чари.

весна -

часинка

для печалі.

ні, я не вірю

у весну!

Холмик души

Частичка моей души как холмик из песка,оставленный
после кротовых слепых наваждений о захвате земли,
а точнее превращении ее в тоннели нерассказанных
сказок…
Чего только стоит растереть душу в песочный холмик.
Для кого то это станет символом гробницы найденного
нелицеприятия.Все стараемся удивить других чем-то
резким и добродетельным как свежеиспеченный хлеб
в руках у богачки,которой опостылел брак.
А наши души бросает как на конных бегах:только успевай
закусывать удила.
И к чему эти скачки?На тебя ставят крупные суммы:свою совесть,
сердце и тело.
В конце концов все сводится к единому – не давать в темноте
невежств целовать свои руки.Ах,эти темные блуждания по парку
с поцелуями рук!Как это напоминает введение в кровь
воздуха.Почти смертоносно.Посмертно романтично.
И холмик моей души кто-нибудь сравняет з землей,
с тем чтобы унести его на своих пятках.
А значит вернуть воде в тюремных карцерах.
Такая она моя душа – как вязкий дым в игральной комнате…
Как терпкость груш,которые принесли как лекарство от бедности…
Принесли и ты впервые чувствуешь всю красоту пижонства в бедности.
И пока не думаешь,что обидел других бедняков своей любовью к нестяжательству.
Насыпят холмик твоей души на колесо машин…
А тело – оставят в раздумье.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
29 февраля,2012 года

Ведьмацкий гонор

Ведьмацкий гонор нынче подхватывают как ангину при неожиданной
встрече с другом,который всегда открывает окна в надежде
получить весть из теплых краев лишь только из наклона головки синицы.
Из одного наклона головки птиц можно узнать,почему они
с адятся передохнуть ,не боясь потерять друг друга.
И ведьмы охотно отрывают птицам хвосты,чтобы обмахиваться
ими как веером,в отстутствие ветра,что приходит лишь
к тем,кто мечтая,дарует жизнь другим.
Ведьмацкие метлы в порывах стервозной горечи,
расчищают дорогу к греческой вазе в парке,в которой стоит
новогодняя ель. Охотно ведьмацкие тугие,как сапоги мушкетера,
глаза тяжелым укором падают на греческую вазу.
Винят ее и тем самым обретают ее силу.Их грубые и аристократичные
руки вешают на ель носовые платки.Что тут такого:утешить пару
любовников и украсить потом их слезами ели?Всеравно ведь празднуем
их необыкновенность.Танцуют ведьмы в обнимку со снежинками….
И кажется,в такие минуты,что Новый год это греческий танец сиртаки:
ты вроде и танцуешь,но уворачиваешься от своего сердцебиения.
Такие они-ведьмины заговоры.Не дороже ели,но и не дешевле ее.
Вдруг восхитятся ведьмы и ваза поблекнет.Все ее греческое благородство
воевать с любящим сердцем растает.Растает и ночь.
И ты увидишь:метлы их стали трещинками на вазе.
Потому как в их руках любой снежный ком-младенец.
Бросишь словом истины из грудки снега в другого и месть станет
долгом.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
28 февраля,2012 года

Киты

Киты уходят на берег….
Не из тоски или любви к тому,
чтобы солнечные лучи скрещивались
с фонтаном,бьющим из их головы…
Громадные властелины моря,
не способные проглотить даже крупную рыбу,
киты стонут каким-то черчиллевским манером:с тросточкой
в душе и горем на сердце.
Нет,они не хоронят своих близких…
Страннным образцом море укрывает одеялом на глубине
сотни километров мертвые туши,а те покрываются илом.
Так,будто того и надо чтобы и после смерти
манить корабли в море:воздвигать там флаги,
чтобы случайно напороться на горные рифы…
Киты уходят на берег потому что шторм убаюкал их
до смерти…
И еще потому что все мы немного киты.
Уходим на берег из бездны страстей,
а море лижет нам пятки.
Так и мы уйдем на сушу.
Чтобы служить укором тем,кто
думает что убивая свободу человека плыть,
спасает его душу.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
27 февраля,2012 года

Небесные ласточки
Посвящаю фильму
"Небесные ласточки"

Непостоянство есть талант влюбленных душ.
Пьет за здоровье скромных учителей березка
под окном молельни.И разлетаются открытия совсем
ничтожные по всем углам обители…
Открыли,что ступени в уголок актерства запоминают
наши полупризнания в любви к тем,кто думает,что
он наш должник и приятель.
Открыли в драматических метаниях ума,окруженного
лишь птичьими гнездами под колоннами парка,
и ветер слез,и ту тропинку,что венчает пары.
Мы сеем каждый день над грядками,где затесались,
как гримеры розы,веселые капельки росы.
А роса,как известно,всегда опускается кокетливо
на головы тех,кто сейчас бросил кого-то,
чтобы стать ближе к нему.
Наша матушка,так светла,что благодарит землю,
что та дает нам бегать по ней,сокрушая
тучи с небес.
Мы возьмем в руки ветвистую тучу и вмиг,словно
нимфы,не видевшие моря,промокнем до нитки
от одного только страдания видеть прекрасное
и не понимать.
Что ж в чистой мысли есть свой резон:та
провожает нашего попечителя – музыканта,
в те минуты,когда тот целует ноты за то,
что те похожы на наши головки в профиль.
Нет,не монахини мы…
Мы просто небесные ласточки.
И наш музыкант –лишь вечер.
Наступает незаметно,чтобы заботится о нас.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
26 февраля,2012 года

Аплодисменты


Аплодисменты завяли раньше роз,только мы этого не увидим…
Мы умрем для всего мира до расцвета наших талантов.
Все от того,что не хотим становится куклами на поприще черного
фортепианного зала.Представить только,нас здесь уважают
и нам дают подарки из рукопожатий,что им дается нелегко.
Ты не целуй фарфоровую щеку одной той дамы,что вся превратилась в слух.
Она недвижима и вновь придет домой уставшая от натяженья
душевных струн,что занавешены траурной занавеской.
Ее сделал тот,кто впервые оценил красоту дамы и высчитал траэкторию
падения ее звезды…Не надо было столько писем,испачканных
линиями на ладони.Мы всеравно – преступники с верой в высшее правосудие без
крестов,что нам тому доказательством.
А звезды лишь наше скромное обстоятельство того,что мы умеем
укрощать душу,когда другие бушуют в узорах вен на таблицах ветра…
Мы с тобой –не от мира сего…
Наша слава лишь ложь,ставшая доказательством нашего существования.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
24 февраля,2012 года

Многоточия

Ты опередил его в доброте сообщает осенний листок ветру в поле…
Твои мысли слабее чем сабля,которая в боях ни разу не сломалась…
Твердит малокровная ночь,что ты ниспровергнешься с рук Всевышнего
как яблоко раздора….
Твои влюбленности,идущие из самого сердца оказались неверным сердцебиеньем…
Потерял последний радужный маячок в натянутом,как струна,небе…
Твои пальцы скоро сожмутся на горле теплого дыма над костром тех,кто
забыл кто они….
Вечер теряется от смущения,уча нас своей нестяжательной кротости…
Устал путаться в несовпадениях полетов над морем,которое опустило руки…
Скоро,совсем скоро мы узнаем то,зачем нас наказали вбивать клинья в колеса
поезда,под названием Любовь….
И наши глаза сплетутся в поцелуе,который будет невиннее,чем отказ от славы,
для человека,который одинок и весел…
Из сотни многоточий выбери свое….
Потом заговоришь на наречии ангелов…
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Шейх

Какой-то безобразный шейх дал указание:
травить тех,кто не в ладу с его навязчивой идеей:
чем больше любим мы людей,тем больше мы стареем.
А сам был шалуном великим:вмиг зажигал в девицах
пламя арлекина и отвергал всех падших дев,
как редкое заморское угощение.
Отвергнутые те становились желанными и
вновь укрощали тигров,соревнуясь с ними в вере
в победу ярости над страхом.
Победа милой ярости над белым страхом,
нас превращала в совращателей пустынных честных
миражей.А этот шейх,был мерзок до того,что
заставлял лунные искры для него складываться в узоры…
И бушевал над шейхом океан,как неуклюжий великан
над нежеланным для него образом мелодии в груди.
В тех владениях,тени были более великими,чем господа теней.
Потому что шейх курил кальян над колыбелями младенцев,их
опьяняя детскими мечтами.Те выростали нежными,
как лотос с сильным корнем и сотканными из страданий по мечтам,
которые с детства разрушили их тело,словно молоко
свежие глиняные горшки.
Не будем говорить мы о делах того могущественного шейха.
Сказать достаточно одно:чем больше любим мы,тем сильнее
стареем.
А падшие девицы снова станут цветом,когда поймут,что преданны
бушующего океана доброте безмерной.
В часы убогие,как тихий слепой светляк мятущийся над полем,
они уйдут работать,как невесты борозды.
Их дети-лишь подарки,а мужчины- праздники.
Поэтому всегда те молоды.
Шейх же расправит крылья в расплате за его деянья.
И это хорошо.
Чем больше любим,тем больше мы стареем.
Ксения КИРИНДЯСОВА,
23 февраля,2012 года

Бездельник с высоким челом

Исколотое , изнуренное снегом,исполосованное конными
балаганами место казни одного бездельника с высоким челом.
Ниспадают волнами призраков неупокоенных лилий,воздушные
потоки и надо много ворожбы шпагами и кинжалами,сделанными
из застывшего на губах у статуй вопроса-мольбы,чтобы они
сделались грозными,как вся эта ряженая палата судьев,
которые судят бездельника с высоким челом.
Тот был когда хотелось и не был,когда просили всем для всех
и в сущности ничем.Медленно собирал грязь из-под
ног людей,чтобы она всегда была с ним,словно его верная гончая.
Человек с высоким челом был бездельником.
Проходили мимо люди,по закону надменные и по блату военные…
Елка на площади казалось старой девой,потому что никто
не отважился ее украсить,с презренным почтением и отвагой
обходя ее стороной.Только шальные снежинки приставали к ней,
как роковые пули к проститутке,решившей пробиться в цветочницы.
Да,проститутке то сделать легче и будучи своевольной,она
увидит казнь бездельника с высоким челом.
А бездельник с высоким челом то и делал,что проповедовал
Слово Божье.Почему бездельник с высоким челом?
Потому что,незачем заниматься делом на площади,
где гуляют парами ради шутки и торгуют этим,
как раковинами.
Прислушаться к взорам,устремленном один на другого
и они как буддистские колокола,привлекут на тебя смутное
проклятие,которого ждал,как дара гор.
Его казнят бездельника с высоким челом.
Только последние слова его будут не угрозами и не призывами
матери,а Словами Эвангелия.
Все от того,что ему совесть не позволяла,извлекать из гортани,
казненной,как нераскрывшийся изза морозов весенний цветок-мумия,
речь,которая служила бы невежеству грузной плоти…
Его несомненно казнят.
И засвистят феерверки:угадай,кто родился у короля,мальчик или
девочка?

Ксения КИРИНДЯСОВА,
22 февраля,2012 года

від серця сльози Щастя піднялися до очей
в них колір любові
ти мого серця пьєш напій
сяячу Живосилу кохання палкого!
2012р.