Ослабла сонця променева сталь
І легкий холод сновигає в гаю.
Старих дерев невигасла печаль
Ледь-ледь гілки акації гойдає.

Все більшає багрянцю ув очу
І закоцюбли віти напівголі…
І я уже, як той листок тремчу,
І теж немов от-от впаду додолу.

Холодна хвиля лине до латать,
На них уся зіщулилась лілея.
І вітер - мов сорочку полатать -
Рвучкою взявсь долонею своєю.

Вже тихо сутеніє угорі,
Сумному дню звучить, неначе кода –
Це тремоло останнє комарів –
Теплу прощальна пісня, що відходить.

18.09. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Мов дрова у каміні, дотліває
Зоря ясна вечірня між гілля…
Одразу холод заповза до гаю.
Ну де ти взявся, клятий, звідкіля?

Стає з тобою знову сіро, нудно.
Ти у якій норі, скажи сидів?
І виліз, наче музика паскудна -
Із того ресторану на воді.

Весь настрій зіпсували на природі,
Та я вас до уваги не беру.
Хай з неба голос пролунає «Годі!»
І блискавкою опече Перун.

Хай подарує спокій ця ідея –
Я згадую заграву у меду.
Прощаюся з вечірньою зорею,
Додому весь просвітлений іду.

4.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Очеретяний кіт і повітряний змій,
Ходіть слова мого почути.
Зазиваю у дім, вже не довго зимі,
Присідайте ось тут, на покутті.
Попеляста сова, цокотливий ховрах,
І для вас маю місце у домі.
Мої глечики слів наливають поля,
Але глеки насправді – бездонні.
Тож зі мною гайда проти ночі у ліс
На чотири хрести нести світло.
На чотири пори, рівно навхрест, навскіс,
Щоб добро повернулося світу.
Цокотливий ховрах, ти примножиш тепло,
Змій пробудить від сплячки любові.
Попеляста сова розіллє молоко,
Кожну душу ним спраглу напоїть.
А тобі, любий мій очеретяний кіт,
Злі вузли розв’язати прийдеться
І взивати людей поважати цей світ
Та навчити дивитися серцем.

Ну здрастуй, осене печальна…
Хоч ти удень – мов літо ще –
Спекота тисне так навально,
Увечорі лиш – холод, щем.

Стискаєш світло, множиш темінь,
І жовтий лист усе частіш
Нам уклоняється доземно,
Залишивши обридлу виш.

Та повінь слив і яблук нині –
Дозріли у саду плоди.
Розкішні кавуни і дині…
У скибці – місяць молодий.

Зоря вечірня в хмарі тоне,
Укрила сутінь береги.
Як добре – дощик монотонний
Нудьгу не сіє навкруги.

3.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

1.
Смолистий ворон, дивлячись у очі,
Приносить попередження пророчі
На шлейфі чорнім оксамиту крил -
Сумні новини з персональним почтом…

2.
І лебеді в січневих сизих хмарах,
Неначе хворобливості примара,
Летять на північ в зиму зимувати!?!
Омана то чи витівки туману?...

3.
Синиця прилітає на гостину,
Шукає крихти чи смачну зернину,
Напевне нащебече в долі змін.
Чи звеселить засмучену годину?….

4.
Незнана птаха горда, чепурна
Два тижні гоїла натомлені крила,
Відпочивала…Танцем попрощалась!
І полетіла в Божий світ одна….

5.
А чайка з вороном, кружляючи по колу,
Ділили голуба при Папському престолі,
Ледь вирвався із дзьобів знавіснілих…
Молився Рим за українську долю….

6.
Тут чорний крук з розкошланим крилом
Враз озирнеться - вмить скує морозом,
Наче сказав би, мови Бог не дав,
Страшні слова, що гіркнуть полином….

7.
То голуб увірветься у світлину,
Крилом змахне зі столу скатертину,
Засунеться в далекий тихий кут,
Піди знайди непрошену пташину…

8.
Птахи, як концентрація повітря,
Крилами в піднебессі ловлять вітер
І трансформують нам енергію ефіру...
Що це - прикмети?... Чи старі повір’я?...


©10.09.2016

Непомітно стишуючи крок,
Ще повільно тягнеться за мною,
Між гілля крадеться холодок,
Цей провісник осені сумної.

Розгортає тихо верболіз,
Озеро наповнює по вінця.
Вже і під сорочку він заліз,
Мов ніяк не може зупиниться.

Падають листочки. Їм пора.
Пожовтіли й змерзли вже неначе.
Так немовби літо умира
І схололим листям тихо плаче.

26.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Осень была коротка
От реальности немного
или
Совсем далека

Было много или слишком
В близком
Ласковом или нет?


Фото лучше получаются в профиль, нежели в фас
Свет погас
Почти возвел пьедестал
Пропал

И

Не выдавить из себя ни строки
Ни тоски, ни любви
Не выдавить
Назови


Свое имя так
Будто тебя никто не искал
громче остальных
Перекричи их


В душах стало пусто и сухо
Сентябрь широкополосен
Похоже, что
Осень.

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Яка ж то спека, згадую, була!
Розжарені ті дні ще недалекі.
А щойно вже позбулися ми спеки –
І хочеться знов літечка й тепла.

Сутулий вечір з холоду таки
У небесах допалює цигарку.
Гаями підуть скоро грибники
І зазиратимуть у кожну шпарку.

Де-де в гіллі висвистують пташки…
Та їм когось розвеселити марно.
І сунуться по небу навпрошки
Набряклі потемнілим сумом хмарки.

17.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Лиш серпень знає запахи оті,
Набряклі хмари, сонце ледве гріє…
Мої місця – кохані, золоті –
Я відчуваю присмак ностальгії.

Коли немовби тепло так іще,
Як перша сивина – листки прив`ялі.
Та закрадається у груди щем,
Як невимовне тремоло* печалі.

Пречистий смутку, серце тихо край,
Не знаю, чи радіти чи жаліти…
Як вечір цей, пішло за небокрай
Іще одне життя мойого літо.

*Тремоло – музичний прийом звуковидобування на бандурі, домрі та інших інструментах.

14.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Дерева вже з`явилися руді,
Та не було на луках анікого.
Я роздягнувся повністю тоді,
Зайшов у воду за велінням Бога.

Поринув у невигаслу теплінь
І розчинився у її тремтінні.
Очистився од скверни взагалі,
Аж напливали радощі дитинні.

Були обряду миті то святі,
Якась жага єднання первозданна.
І пестила мене Богиня Дана –
Здається, вперше, у моїм житті.

16.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, півострів Печалі.

Дарує серпень прохолоду.
Та у воді ще є тепло –
Немовби мрії на догоду –
Як рідко це в житті було –

Коли не холодно і спека
Не докучає – саме враз!
Коли ще осінь недалека
Не тисне щемним духом нас.

Коли літа ще у розповні,
І ти – помірно молодий.
І роздуми твої духовні –
Дозрілі на гілках плоди.

8.08.7524 р. ( Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі

Між заростей акації сяйливих
Підморгувало сонечко мені –
Мов дівчина красунечка грайливо
Любові посилала позивні.

І так мені раптово посвітліло,
Така зійшла на душу благодать,
Немов до серця пригорнулась мила
І пестощами стала огортать.

І ми зітхали в щасті розімлілі,
Куйовдили ті пальці сивину…
То пестили мене озерні хвилі
Навіяв мрію вітер – мить ясну.

3.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Ольжин став

Мов дзеркало, завмерло плесо,
Протерте ніби геть усе.
У гаю вітер не шелесне,
Пташиних не почуть пісень.

Немов стомилася природа,
Додолу звиснула гіллям.
Здається - тиші на догоду -
Крадеться вечір віддаля.

А на траві уже роса є…
Так тихо похилився луг.
І непорушно нависає
Легенький хмаровиння пух.

27.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Немов насупились Богове -
Немає в спеки вже снаги.
Води тремтіння вечорове –
Щемке, як спомин дорогий.

І молодість озвалась лунко
І ніби хвилі – припливли –
Жагучі перші поцілунки…
Коли були вони? Коли?!

Коли цей час – як гусінь – здійме
З життя мого вервечку літ,
Ми знов розчинимось в обіймах,
Найщасливіші на Землі.

А як мине ця казка гаю,
Солодкий той – прадавній біль –
Мені про неї нагадає
Щемке, хмільне тремтіння хвиль.

19.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна

Впірну по пояс у високі трави,
Відчую прохолоди благодать.
Ще є місця, де все буяє навіть,
Де світла смуги в небесах лежать.

Де теплий липень надима вітрила
І манить, наче маревом, сюди.
Де ти колись зі мною говорила
Й лилися з неба сонячні меди

Немов нектар - там - на Олімпі - в чаші.
Себе з тобою Богом почував.
Зливались воєдино душі наші
І пестили, як музика, слова.

Це все було. Нам ніде правди діти.
Виборсуйся, кохана, із хули.
П'янять і досі трави ті і квіти,
Бо, певно теж, закохані були.

3.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна.

Печальні хмари шаруваті...
Хтозна коли їх вечір витре.
Немов шматки брудної вати,
Розтертої кимсь на палітрі.

Та Бог-художник залишає
Ці барви темні так охоче.
Немов зібрався "у розмаї"
Зобразити принади ночі.

1.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Всотала темінь люту спеку,
Вже прохолода поміж трав.
Аж ніби гай зітхнув полегко,
Її у себе увібрав.

Пливу поміж дубів правічних -
Поважних, мудрих, як волхви.
І зачаровано-містично
Зелені мають корогви.

І час у вічності мов тане,
П'є насолоду залюбки.
П'янить ця темрява жадана,
Пресвітлі сіючи зірки.

26.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Затихає заводь колихлива,
В`яне над верхів`ями зоря.
Блідне сяйва чарівливе диво,
Мовби дотліває, догоря.

Плавиться поволі літня днина,
Неохоче вечір настає,
Лагідний, мов полум`я каміна,
Тихо темне п`є вино своє.

25.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Як же на природі добре, Боже!
(Комарі лиш поїдом їдять).
Тут ніщо тебе не потривожить,
З неба зійде Божа благодать.

Тут купання дике щастям дише,
Гай в обіймах сутінок завмер.
Тільки зрідка рве смеркання тишу,
По воді б'ючи хвостом, бобер.

Стрекотіння жаб, їх перегуки –
Ніби мерехтіння голосів.
Мовби українським Чингачгуком
Над водою дуб старий висів!

24.06.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, на крузі.

Cмуги оранжеві в небі –
Що то віщують вони?
Вістку приємну від тебе
Чи лиш оранжеві сни?

Смуги оранжеві висі –
Вже багряніють вони.
Може то легкозаймистий
Відсвіт кривавий війни?!

Смуги вечірні свинцеві
Стерли багрянці оті.
Спостерегли вже оце Ви?
Все є минуще в житті.

20.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна

Оці гаї так тужать за тобою…
Сьогодні вперше змовкли солов`ї.
Блукає погляд виссю голубою,
Уже дощі всі виплакав свої.

Сьогодні хмари-пазли в піднебессі,
Я дивувався, дивлячись на це.
Якби їх скласти разом, то чудесне
Явилося б мені твоє лице.

Аж захотілось раптом стати вітром
Аби разом докупи їх складать.
Щоб, може, засвітилися привітно,
Зійшли, неначе Божа благодать.

Щоб по воді пішли іскристі кола,
Між пазлів розчинилися жалі.
І все заусміхалося довкола
Від поцілунку Сонця на землі!

12.06.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Ці прохолодно-хмарні вечори…
І довгий день у довгих тінях тане.
О соловейку, співом говори
Про те, як любиш ти свою кохану.

У почутті – вже розчинився весь –
Гаї сумні навколо звеселяєш.
І трелі дивовижні в її честь
Летять, здається, аж до небокраю.

До серця йдуть пташині ті слова
І щастям дивовижним душу надять…
Я б теж отак для милої співав
До ранку чарівливі серенади.

Я б стишив навіть буйний вітровій,
Розлив навколо музики багато
Щоб співом вознестись, як соловій
І світ увесь любов`ю обійняти.

9.06.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Проводжаю в ніч весняний вечір,
Скоро літо гляне на луги.
Хмари валять, наче дим із печі,
Сіють дрібен дощик навкруги.

Тільки десь на заході жарини
Ще ледь-ледь поблискують здаля.
Солов`їний спів безжурно лине,
Посумнілі віти звеселя.

І скрипковим бавлячись piano,
Кантилену тягнучи у грі,
Свердлять пори шкіри бездоганно
Упирі-музики – комарі.

26.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі.

Я сам у тихому гаю,
Лише пташки тривожать тишу.
І сивину сумну мою
Вітрець, мов листячко, колише.

І сонця відсвіти ясні
Поволі вечір випиває.
Неначе Бог у вишині
Нектар потягує у гаю.

Тьох-тьох, ку-ку, гуль-гуль, дон-дінь –
Веселі висвисти довкола.
Сміється озера гладінь
І сяючі малює кола.

Я дякую за цю красу,
Вклоняюсь Велесу самому.
І звуки ніжності несу
Як найдорожчий скарб, додому.

23.05.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна,
Ольжин став.

Вишина дивовижної сповнена гри –
Пасма в ній то сумні, то веселі…
Каравани хмарин, каравани хмарин
Потяглись по небесній пустелі.

Соловій агресивно у гіллі лящить,
Проводжає вервечки фургонів.
І лягають навкруг темні смуги дощів.
Світлі – вітер легесенько гонить.

Паралелі життя – сяйво і каламуть –
Добрі духи й нечистії, злії.
Пара Лелів отак і в коханні живуть –
Болем тужать і щастя леліють.

19.03.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Грона безу од вітру пішли у танок,
Як у вальсі – нешвидко і чуло.
Наче груди великі розкішних жінок
Фіолетові сукні напнули.

Пахнуть ці диво-сукні розквітлим бузком –
Мов краси таїна у гіллі є.
І для того земля вже заходить хитьком,
Хто од пахощів цих захмеліє.

Ти цей солод, о вітре, по світу розвій,
Хай тривожить серця до смеркання…
Ось на вітах бузку заспівав соловій,
Ароматом сповитий кохання.

14.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Хмара хмару між променів ген золотих
Цілувала, як голуб – голубку.
Пригадалася ти, пригадалася ти,
Пригадалася ти, моя любко.

Налягає на серце зажура легка,
Наче риси я бачу знайомі.
Потяглася до видива твого рука,
Мов до хмароньки білої – промінь.

Знову хмари зійшлись і увись потяглись,
Полетіли у небо безкрає…
Може знову нас Лель, мов колись, мов колись
Хоч думками навік поєднає?!

…Посвітліло навкруг, посвітліло навкруг
Від небесного світлого знаку.
Тихо сіявся дощ на розвеснений луг,
І від щастя, здавалося, плакав.

13.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

На вітах соловій дивак
Палким дивує співом тую.
Усе прицмокуючи в такт,
Співає так, немов цілує.

Чи то наслухавшись казок
Про нерозділене кохання,
Сплакнув дощинами бузок,
Сповитий тугою востаннє.

Щемливі запахи оці
Веселі ткали нотки суму.
І чарівливий гіацинт
Схилив голівку у задумі.

Поет ходив, шукав слова…
Пелюстки слались на долівку.
А він черемху цілував,
Біляву пестячи голівку.

11.05.7524 р. (2016)

Київ, ботсад, у центрі.

Небо вкрилось тінню грозовою,
Розгортає хмурощі свої.
Зеленаво-свіжою красою
Буйно наливаються гаї.

Чи ту вись так сильно туга крає,
Що аж хмарний наплива туман?
Десь твоє лице за небокраєм
Виринає з нього крадькома.

І відкривши світло коло себе,
Дощ неначе заридав за мить…
Певно, треба виплакатись небу,
Наче за тобою потужить.

8.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, Ольжин став

Магнолії розквітли у саду,
Між біло-фіолетової тиші.
Тихенько поміж вітами іду,
І чую - вітерець гілля колише,
Магнолії розквітли у саду.

Між хмарних виглядаючи отар
У чашечки магнолій неквапливо
Із неба ллється сонячний нектар,
Тріпоче щастям захмеліле диво,
Між хмарних виглядаючи отар.

Така солодка ця ясна печаль,
Немов із висі сад увесь накрила
Та біло-фіолетова вуаль –
Магнолій ніжних кольорові крила,
Така солодка ця ясна печаль.

21.04.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Минуло днів сумних чимало,
І ось розкрилилась вона –
В саду навколо забуяла
Свіженька зелень весняна.

Сяйнули неба очі сині,
І вгору потяглось тоді
Трави шовкової проміння –
Зеленим сяйвом на воді.

Крадеться вечір ген зісподу
Від сонця весь він розімлів.
І пестить ніжно прохолода
Шовкові промені землі.

20.04.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Немов бджоли бурштиновий нектар,
Пролилася - і темряву відтерла -
Неонова ріка зі світла фар,
Як магма із вулканового жерла.

Так веселково міниться вона,
Нічого не спустошує довкола.
Лиш благодаттю очі, як весна,
По вінця напуває, ясночола.

У хмарний дим пірнув раптово й зник –
Той оповив його, густіший сита -
Ще несміливий місяць-молодик…
Неону ж річку тьмі – не загасити.

То тихо сяє так дніпровський міст,
Розсунувши небесні пасма білі –
Вечірній добросердий оптиміст
Під вереницею автомобілів.

9.04.7524 р. (2016)

Нарешті ув обіймах я весни…
Розкрилля хмарне і пташиний щебіт –
Закоханий, бадьорий, голосний -
Як відголосок сонячного неба.

Неначе відбриніла вже вона –
Мінлива березнева увертюра.
І зазвучала тема головна –
Краса буття в палких фіоритурах.

Які для неї вибрати слова?
Це пагонів народження – як диво!
Вона навколо радість розлива,
Як музика Вівальді чарівлива.

Вона ще наростає, нароста –
Я сліз ясних розчулення не витру –
Як перші поцілунки у вуста,
Як бризки щастя в сонячній палітрі!

7.04.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад, українська ділянка
20 г. 23 хв.

Торкнув плече легенький холод,
Тихенько стежкою іду –
Повітря п`ю весняний солод
У присмерковому саду.

Присів я і сиджу, мов п`яний,
Вдихаю пестощі весни.
Пташиний спів поволі в`яне,
Лиш далеч шумом гомонить.

Чадру чарівну вечір здійме –
Кохання в ній сяйне вогонь –
Неначе милої обійми
Мене огорнуть усього.

26.03.7524 р. (2016)

Ясна чадра захмареної сині
Укрила білим димом шир небес.
І тихо плаче в смуткові осіннім
І падають сльозини в лоно плес.

І сіються собі в садовій пущі
Краплини, наче іній на гілках.
А подих вітру свіжий і цілющий –
Торішнє листя спурхує, мов птах.

Хоч разом з ним підстрибую лише я -
Гілля мажорно співом гомонить.
І ти немов підносишся душею,
Як пісня легкокрилої весни.

18.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Хоч день іще – на небі місяць,
Неначе біла пектораль.
Й мене оповиває з висі
Весни бадьорої печаль.

Вже хмари сонце заховали
І це повітря крижане
Із півночі на південь чвалом
Вітрисько батогом жене.

І підкидає вгору листя.
І різко шарпає гілля.
І ковдру витягши імлисту,
Вкриває нею сад здаля.

19.03.7524 р. (2016)

Котився місяць небосхильним колобком,
Запеченим із дріжджового тіста,
Від нього лилось збіглим молоком
Ледь пінне сяйво на дрімотне місто.

Воно текло уздовж будинків по спині,
Поміж балконів з димом тютюновим,
В зимовій безліхтарній тишині
Торкалось вулиць пензликом шовковим.

Театр тіней в алеях сонних оживав,
Хитались декорації з каштанів,
Сахалась ніч погордливих постав,
Набряклих від насичених туманів.

А місяць лляв молочне світло навкруги
Без перешкод з поверхонь ніздрюватих,
Лискучим сяйвом збризкував сніги
Та сьогодення від брехні щербате.

Немов би Велес поводив
Мене сьогодні серед казки.
І усміхалися сади,
Від божої світились ласки.

Нікуди я не поспішав,
Упившись неба чистотою…
Свистіло весело пташа
В гіллі високо наді мною.

І сяяв промінець між брів,
І пестив лагідно й помалу.
Немов би я весну зустрів
Й вона мене поцілувала.

16.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Коли сади
оазою               буяли,
і  утопало  у  росі   зело,
і так  у світі  весело було,
але і цього видавалось мало,
я бачив очі, що мені сіяли,
і ангели у небі малювали
об'явлене мені
твоє число.
Давно-давно,
але        ще         пам’ятаю
і  білі  хмари,  й небо  голубе,
і    сонце   догораюче,    і   скраю
зелені    шати    гаснучого    раю,
де     я     ішов     побачити     тебе –
таку   чарівну,  як  зелені  шати
і     білі     тучі     в небі     голубім,
таку  мою, що і  не розказати
як   я   і   досі   дякую
тобі.
                               


                     03.2016

Ще борюкається зима,
Мов наждаком, повітря лиже
Морозом ударя по крижах,
Хоч снігу вже давно нема.

І щуляться дерева жаско,
Бо вчора дощ осінній лив,
А нині – холод лютий, злий –
Міняє мов погода маски.

І думка пробива чудна –
То, може завтра раптом літо
Прийде, спекотою сповите? –
Дай Бог, аби прийшла весна.

28.02.7523 р. (2016)

Похмурий день вже крила опустив,
І сіра сутінь тихо вечір кличе…
Але бадьорий чути птаства спів –
Прийшла весна на пагорби величні.

І хай згори шугають холоди,
Хай омела в гіллі печаллю висне.
Та лину я із радістю сюди –
Почути світлу новоліття пісню.

Немов лунають звуки віщих струн,
І із Дніпра у сріблі і у златі
У сяйві й силі видибав Перун…
І похилилися церкви хрестаті.

Дажбог зійшов у небі на добро
І хмари геть розсіяв сумовиті.
І скинули хрестителя в Дніпро –
Ганьбу минулого тисячоліття.

Розвіялося військо сарани,
І на шматки розпалася Росія…
На віче дочки праведні й сини
Зійшлись обрати справжнього Месію.

2.03.7523 р. (2016)

***
Єпархія
зріла
паяца
Кирила
не знає і знати не хоче,
які у Московії кадять кадила,
кого
оточили,
кого замочили,
у кого виколюють очі.

***
Вожді і боси –
нації біда,
коли нема
у голові
Христа.
Їх істерія вірних ублажає.
І не бояться Божого суда,
і ладану…
І мріє тамада,
яким його
історія згадає.

***
– Уже нічого
не дарую,
не позичаю, не даю...
Такою Україну чую.
І я за неї
голосую,
а матюки –
за мать твою.

***
Уже конвої
не везуть
«бабло»,
тому що п'яні битої багацько.
Уже Союзу, наче й не було,
уже і Білорусії
дійшло,
що є у неї
Пуцька,
а не бацька.

***
Нема чого
на сонце
нарікати,
а уночі
на темряву пеняти.
Якщо немає Бога у душі,
не помагають і свої пенати.
Тому
нема
надії
на чужі.

***
Що
за утопія?
Не у Європі я.
А на амвоні – чужі барани.
Йде дегустація – п'ємо за націю,
а оп’яніла
гієна
війни.

                              2016

Немов на день вернулась осінь…
І дощ занудний капотить.
І стукіт крапель стоголосий –
Одноманіття ненасить.

Piano*, forte**, mezzo voce*** –
Шум, шелест, шамотіння чуть.
Вгорі виспівує охоче
Пташина соло досхочу.

Лише повітря радість горне.
І пробивається вгорі
Потужний гук труби мажорний,
Мов грає гімн весни порі.

* Piano (муз.) – тихо.
**Forte (муз.) - голосно
*** mezzo voce (муз.) – помірно.

26.02.7523 р. (2016)

Димить сьогодні весь небесний круг,
Оповиває пагорби лісисті.
Немов згрібають збіжжя тут навкруг
І в купах спалюють торішнє листя.

І юне вже брунькується гілля,
Дощі де-де розквасили болото.
Чекає мов оголена земля
Вже на весняно-польові роботи.

Гострить господар заспану косу,
Веселий настрій огорта довкілля.
Бо новоліття скоро принесуть
Нам ластівки з прадавнього Трипілля.

Повітря свіже, аж тремтить воно
І млосне вітру чується зітхання,
Немов у ньому воскресає знов
Озоном ніжним втрачене кохання.

23.02.7523 р. (2016)

Згадався Крим і далі голубі,
І після плавання – блаженна змора.
І вітер-дух могутній, що тобі
Несе міцний заряд здоров`я з моря.

І сонця схід величний вдалині,
І спів цикад, як музика вечірня,
І шепіт хвиль, і відсвіти ясні
Од місяця, що з хмар на хвильку вирне.

Величні скелі, наче маяки,
І гір верхівки у небесній піні…
Й великих бур обурення гіркі,
Що ця краса належить Україні!

Перуна гнів, я знаю, не затих.
Меч-блискавка над виссю голубою
Впаде, як смерч, покарою на тих,
Що нашу землю віддали без бою.

21.02.7523 р. (2016)

Перед весною, як перед світанком -
Набусурманиться скловатою над ґанком...
Аж десь, за обрієм – прогалини зі світла,
А тут, у місті, радість не помітна...

І лиш вдихнувши відчуваєш впертість
Як неминучу молодості зверхність,
Яка вже тут, вже майже на порозі,
Та щось замислилась, красуючись на розі...

В повітрі хвилювання і напруга,
І сни водночас віщі й недолугі,
І ґави щось викрикують по черзі,
Та відчуття мої ще не розмерзлись...

Не знаю... Ніби серед бурі –
Навколо смерч, а я у ватній кулі...
Щось відбувається, а я не відчуваю –
В тумані чи шукаю, чи благаю?...

Розвидниться... Нікуди не подіне...
З плечей неясний морок скине,
На Київ ступить ніжкою несміло,
Й візьметься за своє весняне діло...

17.02.2016

Люблю тебе, засніжений мій сад,
Посаджений дбайливими руками.
Дерева всі, неначе на парад,
Стоять собі – доглянуті - роками.

Яка навкруг розкішна білизна!
Новий культурний шар мов нагорнула.
Забілює, забілює вона
Земне сумне і радісне минуле.

Прийде весна – небесна і проста –
Немов любов – неждано так і стрімко…
І рік Новий із чистого листа
Почне писать, наметеного взимку.

25.01.7523 р. (2016)
Київ, ботанічний сад.

Веселий день прийшов до мене,
Його все збільшує зима.
Та щуляться од вітру вени,
Стиска мороз їх крадькома.

А розсипи розкішні снігу
Милують очі навкруги.
Руками зроблені хурдиги
Його високі береги.

Як хороше – вродливий вечір
Вогнями пестить де-не-де.
Немов духмяний пломінь печі
Тепло леліє молоде.

17.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Поміж засніженого суму,
У царстві казки і зими,
Далеко від міського шуму,
Дерева змахують крильми.

Злетіти хочуть, ніби птиці,
Здіймають віхоли красу.
Легкий той погляд, світлолиций,
У небо зморене несуть.

Летить літак, орлино лине.
І тягнуться за ним увись
Зеленокрилі три ялини –
Ракетно тінями звелись.

Немов зажуру цього смерку
Прорізать хочуть, як штики
Ясні неону феєрверки,
Щоб небо всіять, як зірки!

8.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад