Тіні підсмажені вітер ворушить
В деку при стовбурі дикої груші,
Щоб не згоріли до чорного.
Сонце, підійняте липнем-хорунджим,
Прагне зеніту й рахує байдужо
Хмар незаповнені човники.

Берег рудіє травою сухою,
Плесо втекло, заросло лепехою.
Трохи, і стане калюжкою.
Спека нахвалкою шкірить лихою,
В репину дна, ще сиру під вербою,
Котиться дикою грушкою.

День був справді щасливий такий,
Сонценіжно торкаючи плечі...
Понад озером лагідний вечір
Рай життя малював залюбки.

Симпатичні контрасти води -
Чергувалось холодне і тепле.
Хмара холодом крила і репла,
Полились променеві меди.

Понад озером вітер ущух,
Утюжечком пройшовся по плесу,
Мов крижинку прозоро-чудесну
Натягнув цей вигадник і зух.

1.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Білопінний весняний обрýс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для ніг, де поколював страх.
І прогнавши нахабних шпаків зі всієї округи,
Я сама у тім гіллі солодкім сиділа, як птах!

А бувало достатньо плечей - сильних, рідних і теплих.
Діду, діду мій любий! Черешня цвіте молода.
Давні весни без тебе мені відболіли й відтерпли.
Не лишилося сліду від саду твого і гнізда.

Тільки пам'ять в онуках, які зачекались онуків.
Бо закони життя - і гніздів'я нові, і сади.
..
Сторожать на черешні мене й досі дідові руки,
І у вітрі вчувається лагідне: "не упади".

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Як ушкварю танго з дамою у каптурі,
Що має десять десь тенет у рукаві.
Буду її крутити, наче матрос швабру,
Щоб навіть її до білого бліде лице загналося у Барву.

США “догнати - обігнати” –
В нас була така мета!
А насправді ж вийшло, брате,
Як у цирку - суєта!

Всі здобутки показові
Де сховались, де пішли?
Розлетілись, наче пір'я,
Щезли, наче не були!

Тож не вір у ті казОчки
Про "величіє" своє –
Краще правдою живися,
Бо брехня все розіб'є!

січень 2025 р.

Пройшло сьогодні найкоротший шлях,
Торкаючись верхівок, сонце срібне,
Й занурилось у жовте сяйво німба,
Який за лісом підіймався, ніби
Фантомна позолота із гіллЯ.

А стовбурів увіткнуті списи
Врізалися у небо, рвали хустя
У Бога Сонця, що у спішнім русі
Куски сріблясті кидало обрУсом,
Допоки морок світла не згасив.

Та тільки темно стане, засвічу
Тобі вогонь, набравши навздогінці
Останнього проміння, щоб по вінця,
У складені долоні, де півмісяць.
І що нам зробить злісний Карачун...
21.12.2024.

Зимовий смог спустивсь над містом,
Нечутно доторкнувсь до ніг,
Мов гамівна сорочка, висне --
Тепер він заміняє сніг.

Раніше день, бува, яскріє,
Виблискує нам зусібіч.
І вечір, наче сяйво-мрія,
Всміхається добром до віч.

А нині день блідий, гнітючий,
Тривога вовком завива.
І ніч неспокоєм кусючим
Ковтає радісні слова.

Немов з хвоста хтось пір'я видер --
Воронам злим на смітниках,
Вони влаштовують гармидер --
Січуть повітря на гілках.

Машин сигнали матюкливі
У цім допомагають їм.
Глухим приємніш в цьому "диві"...
Та й їх дістали сморід, дим.

Лишилося "на грудь прийняти",
Як світло в хаті відімкнуть.
Жить стало "весело", хлоп'ята,
Така буття оцього суть.

Лише втіша, що зими теплі,
Немає ожеледі, ні.
Бо у лікарні або й пеклі
Лежав би, ніби чорт, на дні.

5 грудня 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Який летів у ніч на крилах.

Франківський дощик моросив,
Теплінь осіння -- в димці пишній.
І раптом - сповнена краси,
Зима, як юна фея - вийшла.

Дівча грайливе на порі,
Надуло вустонька голубки --
Й укрила землю всю цукрінь,
Дерева -- у іскристих шубках.

А на озерах острівці --
Усмішки-виблиски зірчасті,
Льодяники на молоці,
Немов кораблики пухнасті.

Мене мій Київ зустріча --
Красу на тонкі* ниті ниже,
Сріблинне сяєво в очах,
Фантасмагорій дивовижа.
_________________________
*ТОнкі - авторський наголос.

21 листопада 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Як хороше в осінньому саду.
Ще б трішечки тепла мені в долоні.
Дерева у осінньому меду
Завмерли чарівливо на осонні.

Притихлий вітер до землі примерз...
Стоїть незвична тиша урочиста.
А ясен обгорнуся геть увесь
В гірлянди золотавого намиста.

Зелено-жовті барви ще цвітуть,
Хоча вже середина листопаду.
А неба блідо-чорна каламуть
Нависла парашутом понад садом.

Наморщилися чола у дубів,
Ворони раптом люто розкричались.
Від холоду аж погляд задубів.
Мов провіщає він зими навалу.

12 листопада. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ховає вечір кольори,
Вже сонце зникло з виднокругу,
І темінь тисне ізгори --
У серце б'є ножами туги.

Вже незабаром листопад
Укриє крижаною повстю.
А час мов одкотивсь назад,
Здається, ледь почався жовтень.

Сад лиш частково пожовтів,
А половина ще - зелена.
Цьому б радіти у житті --
Ще старість не прийшла до мене.

Так ні - погладжую Печаль,
Фарбовані цілую коси.
Ховає зморшки за вуаль
Іздалеку красива Осінь.

30 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

У графськім парку листя намело,
Холодний вітер щипле змерзлі віти,
Багатолюдне стишилось село,
І замість птаства десь щебечуть діти.

У річечці зіщулилась вода,
І брижі, наче гусяча та шкіра -
Біжить їх руслом ціла череда,
Вже від тремтіння конвульсійно-сіра.

Ще сонце золотить верхівки крон,
Свинцеві хмари мають відблиск міді.
І воркувальне каркання ворон --
Напівтепло осінніх краєвидів.

На лавці вже не всидіти мені,
Бо холод заповзає і під поли.
Кидає він пориви навісні,
Руйнуючи гармонію довкола.

18, 22 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ніби літо бабине всміхнулось,
Ніжно сонце глянуло з-за хмар.
Озеро небесне від намулу
Звільнено, мов од нечистих чар.

Жваво так вистрибують синички --
П’ють грушок опалих смакоту.
Перехожих юнок гожі личка
Вітер заціловує — пустун.

Віти розгойдав несамовито,
Гупають гнилички у траву...
Ув обіймах бабиного літа
Знову ми, кохана, наяву.

Ув обіймах золотого саду
Про усі забудемо жалі.
Я тобі жагучу серенаду
Птахом проспіваю у гіллі.


11 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ще борюкає осінь літо,
Ховає спеку у кущі.
І моросять, ну ледь помітно
Старечо-немічні дощі.

Ідуть, ідуть і затихають...
Тепліє знову вітерець.
І рвана ритміка безкрая
Увінчує цей тихий герць.

У паузах стрекоче птаство,
І сходить спрагою земля.
Ворона будить сонне царство,
Звисає сонячна петля --

Арканить мокре листя важко,
Його висушує за мить.
Шукає воду стриж, як пляшку,
Бо знову випити кортить.

12 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024).

О, скільки раз я тамувала подих!
Сама безкрила, та мені болять
Всі помахи пташиного польоту,
В стараннях молодих ластовенят.

Лишають після себе тиші зліпки,
Які спадають, сіючи журу,
І чергова з очей зникає дрібка,
Як хто насіння соняха жбурнув,

Щоб вітром підхватило ті зернята.
Де їм, дрібним, чужину пролітать?
Безжальну зиму де перечекати,
Вгамовуючи потяг до гнізда?

І дочекатись миті, що покличе
Назад у небо, у дощі й вітри,
У шлях додому, хоч важкий, та швидший -
Вертатися весняної пори.

Нагрітий день на тихому осонні
Клубком звернувся, тулиться до ніг.
А неба синь, безкрая і бездонна
Із білохмарних плескає жбанів.

Доціджується з денця тепле літо,
Густе й міцне, як кавовий ковток.
І перший лист зривається кульбітом
З нотатками цвірінчастих пліток:

Про те, кого ганяла хижа киця,
Про зваби із навколишніх осель,
Про інші особисті таємниці,
Які по світу осінь рознесе,

Щоб потім дощ до сірої основи
Назавжди змив есе зі сторінок.
А прийде день, який своє, зимове,
Постелить під горОб'ячий танок.

Сьогодні ж він ще муркає, нагрітий,
Звучить привітним розмаїттям нот,
Із неба ніжно плескається літо,
Дочитує потріпаний блокнот.

Вітру весело летіти
Лугом заливним,
Де ромашок білі квіти
Ніби буруни.

Легко гладить, ніжно хилить
Злякані братки.
Він такий сьогодні милий,
Лоскітний такий.

То не він гонив учора
Тучі грозові -
Буря хижа, градом чорна
Била по траві.

Верби сіпала негода,
Плетене кубло
Закотилося у воду,
Як і не було.

А сьогодні чеше тихо
Градом битий луг,
У зелені коси диха,
Люляє бджолу.

Зламане цілує віття -
Жалісний дивак.
То учора інший вітер
Гнізда обривав.

Моя дитяча й юна поп-культура,
Складалась з милих і недорогих речей.
У них була проста і затишна фактура,
Яка торкалася ніжністю від пальців до плечей.

Буденні речі не були цілком буденні,
І всьому молода уява малювала міражі.
Тонули в любові, у світлі, в натхненні,
Й не було в тому горя, що падіння страшні.

Колечко і жуйка, наклейку приклею в альбом,
Шоколад після школи, а потім мультфільми.
І хай надалі мій шлях буде усіяний склом,
Все що треба мені - це дім і обійми.


2024

Розцвів бузок, тремтить бузкове світло
Пронизуючи тисячі квіток,
Недавно лиш зима була, а літо
Із травня прокладає вже місток.

Ще вчора квітень з холодом на пару
Не знав, куди зробити перший крок.
А позлітали з абрикос тіари
І в затишку порозцвітав бузок.

Ось так і котяться травневі хвилі -
Тюльпани, ряст, палітра з яблунІв,
А на акацій білому вітрилі
І червень недалеко завиднів.

У лип гілки обсипані намистом,
Там дозріває липня аромат.
Горять кущі яскравим аметистом -
Цвіте бузок. І відцвітає сад.

У цьому таємниця часоплину -
Дні може й довгі, та швидкий їм лік.
І кольори міняються неспинно -
То цвіт, то лист нам падає до ніг.
...
Зацвів бузок - затримав на хвилину.
05.2022!!!

З прохолодою, ніби скривджена,
Хмурить брови весна над обрієм.
Усміхнулося сонце трішки нам,
Й знову трави дощами пОпрані.

Молоді, від роси згинаються,
Вітром ранішнім закуйовджені,
І кульбабки стулили нАміцно
Перший погляд свого народження.

Прохолодою розповзається,
Обпорошує дрібним дощиком,
Чи то скривджена, чи то кається,
І кидає сльозу на щоки нам.
04.2023.

Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Із них сповзла, і зародки охоче
Відкрили прийми цвіту непорочні,
І звісилась сережок бахрома.

В м'ясистому безпристрасному гіллі,
Що викували дужі ковалі
Із чавуну, по жилах зціпенілих
Від коренів снага заструменіла,
Підтягуючи соки від землі.

І зрітимуть плоди, на юність схожі,
Що набухає жагою життя,
Яку щодня цікавить і тривожить:
- А завтра як? А вже сьогодні, може?
О, як бажання ті палахкотять!
Та прийде час, в долоні ляже кожен.
04.2023.

Моя мрія тьмяніє. Несила їй бути веселкою.
Кольори позмивали новини. У сні чорно-білому
Затягнули тумани дорогу. І стала вузенькою
Й непомітною стежка, якою так жваво я бігала

Зліва неї - війна, чужинА зяє справа безмовністю.
Під ногами не чую слідів, що з дитинства натоптані.
В сумовинні заплутаний птах обзивається болісно,
І надій світлячки загубилися в сірому попелі.

Та пробуджує дзенькіт - синичка метеликом пурхає.
За ранкове вікно проганяється сон мій розпачливий.
Синю квітку вогню запаливши під мідною туркою,
Усміхнуся тобі, й заплету у веселку побачене:

Філіжанка червона зігріє гарячою кавою,
Пеларгонія гляне з вікна пелюстками рожевими,
Жовтогруда пташина на гілці потішить виставою,
І ранковими фарбами знову надія зажевріє.

Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби.
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю.
В чому і ще швидкоплинність така і мінливість?
Сковзує сонце, щоб ранок комусь запалити,
Тягнучи в когось із ночі зірки мерехтливі.
02.2023.

Ще сонний ліс. Та все ж - привіт, мій друже!
Прийшла до тебе, лиш підсохла стежка.
Твій крайній дуб здаля за мною стежив,
Й за довгу зиму, мабуть, що і скучив.

Сухим підліском під ногами хрустко.
Шипшина розгубила жменю ягід,
Що ніби з них зробив намисто ятлик,
Свою червону вимостивши грудку.

І звуками завихрилась новИми
Застояна за довгу зиму тиша,
Лісний вокал щоденно вище й вище,
Злітаються пташки, де кожна - прима.

А я, у пряні вгорнута обійми,
Чекаю - зараз подих перехопить
Від сірого, та все ж калейдоскопу
Такого милого мені лісного стріму.
03.2023.

Дня прожитого закінчилась вистава,
Сонце впало в сосни нагорі,
Потягнулась вслід йому заграва,
Захід, ніби спалах, відгорів.

Лиш жовтіє смуга понад лісом
Зеленню відсвічує з сосни,
А над нею - темних туч завіса,
Ніби коней чорних табуни.

Шовку синього розмотує сувої
Вечір, що впирається до хмар,
Під якими плямою сумною
Догорає заходу ліхтар.

Місяць - ніби меду грудка жовта,
Відірвались зоряні крихтИ,
Та й порозсипалися по шовку,
Так, що і до ранку не згребти.

Вітер стих і пахне берег талий,
До води вербовий кущ припав,
Лютий ніби, а весна настала -
Лебеді вертаються на став.

Хвиля легкі тіні розплескала,
Шурхіт шовку тишу розірвав.
02.2022.

Тільки осінь мені малюється:
В жовтім листі заснула тиша,
Впало небо на мокру вулицю,
І в калюжі себе колише .

Там барвистим клубком сплітається
Листя полум'я в синім скельці-
Як останній відбиток таїнства,
Що холодним дощем зітрЕться.

Із туману навскісні промені-
На залистену в даль дорогу,
По якій вчора осінь пройдена,
Неспокійна, тому предовга.

З грудня дні облітають сірими,
Бо скінчИлися фарби теплі .
Ми ж з тобою у квітень віримо,
Хоч зима проболить нестерпно

І морозами й завірюхами,
Ще й новини такі строкаті.
Будем в пальці замерзлі дмухати
І весну свою малювати.
12.2022.

Ще у снігах потоне звично слід,
Між білих дюн розіллє синьку вечір,
Сухий полин у інеї, старечо,
Зігнувши спину, поплететься вбрід
Мов каторжний, що зважився на втечу
З колючих заростей, де сплівся глід.

А ніч мине, розіллється кумач
Багровим запалає клаптем неба,
Відбившись у тополях сухоребрих,
Й сова, не виспавшись, зайдеться в плач,
І сонця підмороженого гребінь
За чорним лісом вклеїться в колаж.

День блисне лиш, й заграють у снігах
Натягнуті дроти, неначе струни,
Мелодію, що вечір їм придумав,
Коли за обрій синій утікав
Уздовж стовпів, які немов би руни,
Й до глоду мерзлого розіллється ріка
Із ліхтарів імлисто жовтим сумом.
01.2023.

Невідомість завжди залишає надію і шанси,
Хоч вона і густа , як туман на долоні боліт,
Непробудно в'язка, як безмісячна ніч, і щоразу
В ній зникає протоптаний звечора росяний слід.

Невідомість стискає, і час , зупинившись,
тісниться
Поміж сходом і заходом, змінює надписи дат,
Де у числах байдужих стає невідчутно різниці,
І одне за одним завмирають вони невпопад.

А якщо за туманом зворотного ліку початок
Невідомість до завтра стриножила путом тугим,
Та відпустить ось-ось...а над краєм стояти й
кричати,
І піщинок потік споглядати не буде снаги.

На вербі причаїлась віщунка, дрімає, не кряче ,
Осоками болотними блудить стара німота.
Невідомість закінчиться ранком , і голос
тремтячий
Скаже тихо - проснись, я туману клубки розмотав.
05.2023.


Слухати:
https://youtube.com/watch?v=2JkpaKxqJVc&si=c5Lo3D6QpF8g0xRW

Білим зефіром вляглася зима.
Білі покрівлі і біла земля.
Іншої фарби навколо нема.
В білому солоді біла імла.

Лоно все біле, чисте-пречисте.
Біла одежда дерев і кущів.
Білих сніжинок - свіже намисто.
Холод у білому хутрі присів.

Білі дороги багаті на сніг -
Сіється борошном білим з небес.
Курява біла торкається стріх,
В білих сувоях мільйони чудес.

Магія біла, білії чари.
Білі хатки́ і білі пороги.
Білого диму білії хмари.
Білі щедроти всюди розлогі.

Цей перший сніг, що появивсь нізвідки,
Заплутався в гіллястому сплетінні.
Спадають вниз його вологі зліпки,
Ховаючи останній слід осінній.

Пообростали знов безлисті крони,
Забутих яблук ліхтарі рожеві
Вмостились м'яко у пухкі долоні,
Як докір учорашньому дощеві.

На падалицю схожі тануть плями
До теплої землі торкнувшись зрання .
І чутно птàхів доповідь пискляву
Про перше снігове зими вітання.

Коли збирають краплі хмари сині,
І думають, куди їх варто злити,
У неквапливо невисокім плині
По них дорога в небеса відкрита.

А вітру подих свіжий прохолодний
Підхоплює- ставай бо, не барися!
Он звішено легкі прозорі сходи,
І опустилась висота імлиста.

Наважуйся, злітай дощу напроти!
У сяйво блискавиць, в розкати грому!
.....
Чекаючи казкового польоту
В дорозі завмираю нерухомо.

Раптові краплі лунко, як горіхи
Поодиноко об дорогу б'ються.
Та мить одна- і їх летить без ліку,
Іще одна- й вони в калюжах- блюдцях!

А поблизу немає і навісу,
Із дерева така дірява стріха.
Ллє дощ ,на плечі довгі цівки звісив,
Холодний і важкий, і не до сміху .

Стихає... Чутно, як він землю поїть.
Повітря- нарізай ножем на скибки,
Смакуй, як воду хмар смакує поле,
І слухай грім, що десь лунає хрипко.

Зоря вечірня плещеться усюди,
Позмочувала щедро кумачем
По всьому небу, де не мала й бути-
Охрою схід до обрію тече.

Ховаються за тінню, що вповзає
З чиєїсь ночі, ніби сірий кіт,
Жовтаві хмари, й котяться возами,
Достиглі гарбузи везУчи в схід.

По сірій та запиленій дорозі
Їх тягне ряд утомлених волів.
І в дивному вечірньому обозі
Брилем чиїмось місяць забілів.

Я встану рано, на світанку,
Пройдуся полем по росі,
Послухаю спів жайворонка в небі,
Побачу красу рідної землі.

Піду у гай, де соловей щебече,
Вдихаючи на повні груди.
Стрічатиму біля потічка сонце
Й відчую пробудження природи.

І кожен кущик до мене озветься,
Кожна травинка з ранком привітає.
У піднебесся пісня пташина ллється –
Це рідна земля новий день стрічає.

20.11.2021

М-елодія дощу...Прислухайся до звуків:
Е-кспрес червневий покраплинний.
Л-етить затим мереживо вологе в руки.
О-азис ритму, цокіт рине.
Д-райвова згодом дощова стіна- завіса,
І музика інакша - злива.
Я-к ллється! Ніби з океану гучно пісня,

Д-рижить земля від струн щаслива.
О- смислює людина світ: (дощ спонукає)
Щ-едроти неба, щоб на користь!
У-гаву літній дощ не має, ще не має...

В-ітає гомін рокіт грому.
Л-юбов дощу - мелодія дзвінка природна.
І омиває все в розмаї.
Т-оркає дощ потоком літо - насолода.
К-вітує червень - дощ стікає.
У-літку вийде сонце - музика стихає.

Вчорашнє «Дякую» упало на асфальт
Сьогодні зранку,
Щоб стати чорнотою чорних шпальт
Ще до світанку.

Вчорашнє «Дякую». Чиїм воно було,
Що за водою
Пішло і стало на крило
Над суєтою?

Чом не злетіло, не зірвалось стрімко з уст
У синій простір?
Чом не припало до душі комусь,
Не стало гостем?

Розіпнуте на струнах чорних шпальт,
Розбите друком,
Вчорашнє слово, те, що впало на асфальт,
Чи стане звуком?

12.01.2023

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

Зими пухкі, м’які сніги --
Куди поділися, о де ви?!
Невже було вам до снаги
Злетіти в небеса сталеві?!

Як лебеді, змахнули мов
Крильми широкими щосили.
Зігріту землю до основ
Усю оголену лишили.

Вона здригається, тремтить
Од вибухів і холоднечі.
Сніги-тумани, хоч на мить
Укрийте хусткою їй плечі!

22 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Наші панельні будні
Від спеки рятує душ.
А розмови нічні
Стали, мов вірші-верлібри.
Поки достатньо дощів.
Море тепер — калюжі,
Бо на море зараз не слід.
Ми туди й не поїдемо.
Однак відпочити треба,
Трохи набратись сил.
Злегка себе перемкнути,
Простір змінити також.
Маємо спільну мрію —
Чесний суцільний мир,
В якому немає прильотів
Й відсутні різні атаки.
В якому немає тривог:
Повітряних та панічних.
У небі — планові рейси,
Літають птахи й комахи.
Під синьо-жовтим стягом
Ми творимо нашу вічність,
Де кожен смакує життя
З насолодою вільного сма́ку.

Весняні дні на Вінниччині рідній,
І прохолодний квітень обвіва.
І хмари збилися у висі нині --
Як вівці ув отару, і слова

Такі скуйовджені на цім папері,
Як вихор, що раз-по-раз наліта.
То — подих Велеса у ноосфері...
І прислухається вже висота!

Звучить його чарівна, світла ліра,
І лиця усміхає мимохіть.
Пробуджує палке бажання миру,
У далеч відсуває гул жахіть.

І вороння, обкаркавшись війною,
Ховає чорні крилища лихі.
Його, як орків, хвиля супокою
Несе за обрій на похмурий схід.

18, 24 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Виходжу з таксі. Перевіряю гаманець та ключі.
На щастя, усе на місці. Починається ранок світло.
Доки чекаю каву, всміхається янгол на лівім плечі,
З рюкзаками тяжкими неквапом човгають діти.

І ніби зима, але січень їй —не наказ:
Рання весна чи розтягнена в часі осінь,
Де сонячні зайчики — найкращий дороговказ.
І бавиться лагідно вітер кучерявим моїм волоссям.

Примирявся Лютий із Весною….
- Чом свої відводиш ясні очі?
Ми навіки пара із тобою,
Ти ж і в бік мій глянути не хочеш….

- Чую тільки тихе дорікання
В листопадовім торішнім листі,
А твого шаленого кохання
Я не відчуваю навіть зблизька…

Де обійми лютого морозу
І танок шалений хуртовини?
Без заметів як монах без ризи....
Лютий ти? Чи лагідна сніжина?

Чом ховаєш вітру буйну силу,
Під замком тримаєш сніг сріблястий?
Не жалійся, як тобі, мій милий,
Жаль для мене білий килим класти….

…Розгулялися вітри на волі,
Задзвенів мороз під сонцем ясним…
- Закружляю віхолою в полі,
Подивися ж, моя Весно красна,

До ладу все! Зустріч із тобою
Лиш на день дозволено щороку…
Поруч тебе - на добу коротку,
Потім рік спливатиме жагою...

Тільки раз коханим випадає
Хоч на мить поринути в обійми…..
Як життя в морози завмирає,
Сніг так тане в сонячнім промінні….

благар благав блажив блажав
усі ми із такого ж тіста
то оптиміст чи песиміст
& грязь на всіх одна й та сама

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,
Дарує всім любові свято.

І інше птаство зусібіч
Висвистує і бадьориться.
І більше радості в облич,
Безшумні кола креслить птиця.

Весняний дощик відійшов.
В землі навкруг пульсують соки.
І темряву за шовом шов
Зшиває птах в гіллі високім!

21 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,
Струнка, гнучка, із розписної скрині
Мішечки трав засушених виймає…

В макітру кидає солодки і нагідок,
Ромашку і аїр, кореневища,
Дріб чистотілу, ще ісопу квіток,
І чебрецю, що винесла з горища…

Се томиться з водицею в печі…
Чаклунка ж випікає калачі
І конопляним маслом приправляє…
По склянках із макітри розливає
Відвар духмяний…. Духом присипляє….

….Із кардамоном каву заварю -
Над джезве ароматний серпантин…
Доп’ю і келих свій переверну,
Поворожу на бісів карантин…
В чаклунському видінні залишуся,
В рудої відьми дечому повчуся -
Життю радіти попри сто причин!!!!…..
Нудьгу морити в травах на пару)))…..

© 03.2020

Що було – те було… Із твоєї руки
Проростало зерно урожаєм гірким.
Чи на нього дивись, а чи очі закрий:
Все одно урожай до зерняточка твій.
Сіяв те, що хотів. Все, що виросло -треш,
І нове не зросте, поки це не збереш.
Я не та, що була. Я – згоріла дотла.
Не знайдеш у мені ні любові, ні зла.
Бо рубав ти з плеча. Бо ти грався вогнем.
І байдуже було, що межу перетнем.
Ти мене спопелив. Ось така ця межа.
Все згоріло дотла. І тепер я – чужа.
Вже мій біль – то не ти. А твій дім - то не я.
Ти вже більше не мій. Я уже не твоя.
Об каміння своє, наче майстер ножів,
Кригу тисячі лез ти в мені нагострив.
Не марнуй більш на мене даремних зусиль:
Моїх ран не пече твоя вроджена сіль.
Я вітаю тебе, майстре в’їдливих слів:
Крижану Галатею із мене створив.
Зберемо врожаї. Буде поле пустим.
Розійшлися шляхи. Кожен піде своїм.
Не відродимо ми погорілі мости.
Бо померла любов - і немає мети.