Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе,
вельможний наш царю!
Розверзається твердь,
наді мною вогні смолоскипів,—
Воскресаю! Ви чуєте? Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають
із глини і тліну.
При мені тільки меч мій
та іще золота пектораль,—
Що розкажуть вони цим прийдешнім
новим поколінням?

Я не стану пояснювать — склад за складом
нехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь ніч
до своєї найвищої істини —
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,—
Але душі нетлінні над світом проносили
чистими.

Змієнога богине, дочка Бористену,
володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти,
цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із наших прабатьківських
міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьми
воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих
юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись
чолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію,—
Скіфіє!

То не лебеді кричали, не сполохані зигзиці
То ловили яничари українок білолицих.
Степовими кураями налетіли ніби круки.
Рвали тіло нагаями, ще й ламали білі руки.
Потішались до світанку, все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки, цибеніла кров на литки.
А коли дорога дальня відняла останні сили,
Забреніла раптом пісня та й знялася в небо синє.

Зацвітала буйним цвітом, билась в горі о причали.
То чиї ж, скажіть, ви діти, яничари, яничари?

Яничари, яничари, чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.
Ніби вчувши голос мамин, притулилися до циці.
Першим кинувся отаман, заволав без тями - цитьте!

Та мелодія широка залила ревіння кляте,
забивали кляпом рота, виривалося з-під кляпу.
Чи не кобзи і цимбали вам озвуться над світами?
Пісню шаблями рубали, плюндрували копитами.
Вже від бранок тільки шмаття,
а вона все лине й лине.

Ніби кара і прокляття, біла туга України.

Не туман стояв із зілля, не сичі в гаю кричали.
Середж степу з божевілля землю їли яничари.

Над степом повінь місячна пливла,
Я гола йшла, збирала квіт ромену.
В моїх очах кипіла синя мла,
І місяць цілував мені рамена.
За балкою дві ватри на горі,
А на землі ще ні межі, ні вежі.
Дві білі мої втіхи, дві зорі,—
Кому дам спити вашої пожежі?
О непорочна святосте зачать
Над прірвою бездонно-голубою!
Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?
І олені ідуть до водопою.
Луна, мов дзвін, над степом прогула,
І гурт завмер сторожко край дороги.
Чатує там на оленів стріла,
І ось один з них сумно скине роги.
На жовтім рінні розтечеться мак,
Він похитнеться і сповзе додолу.
Тоді стрункий, засмалений юнак
Його на спині понесе додому.
Я тільки подивлюся і піду
В блакитну повінь, в місячну завію.
На срібні зела мовчки упаду
І тихими вустами споловію.

Високе небо дихало в пульсарах,
Степи текли повільно, як псалом,
її по-скіфськи звали Майосара,
Що значить: Юнка з Місячним Чолом.
Та що — чоло і що — вишневі губи,
Коли з дитинства кинута в гарем.
Коли прийшли під ранок душогуби.
“Збирайся,— кажуть.— Підеш за царем”.
Жерці стояли хижі, наче круки.
Під серцем невимовно щось пекло,
їй край могили заламали руки,
Змастили лоєм місячне чоло.
Світ закотився — відкривайте жили!
А сонце мчить над степом — не спинить,
її по-скіфськи хусткою душили,
Щоб тою смертю рук не забруднить.

Ой, же ти Корівонько, Золоті твої роги,
Загубило Теля твоє додому дороги.
Ой, мабуть, що пастухи та не добре і дбали.
Не дай Боже, його вовки люті розірвали.
А вже нашій Корівоньці добре нагулялось,
А вже вим’я молоком добре наливалось.
Ой, нема кому те вим’я добре опростати.
Вертай, вертай, Корівонько, до своєї хати.
Ой, іде Золоторога, ступати їй важко.
Капле з вим’я біле, біле просто битим шляхом.
Для маленького теляти то є вірним знаком,
Аби йому вертатися до рідної хати.

А Небесна та Гадина до молока ласа,
До Корівки битим шляхом звивається плазом.
Ой, вже тягнеться до вим’я, ой, вже його смокче,
Аби черево набити, вже така охоча.
А вже молока білого стільки надурила,
Що собою вже світ білий, світ Божий закрила.

То все бачить Пастух та на вогненному коні:
«Ой, ти Гадино Небесна, вже лиха доволі.
Ти собою вже світ білий, світ Божий закрила,
Ти, несита, Божу землю в камінь посушила.
Тобі черево набити тільки для забави,
А що люди вже плачуть, нема тобі справи».
Сказав Пастух, на вогненному коні під’їхав
І топтав конем Гадину, наробив їй лиха.

Бачить Гадина: недобра для неї година:
«Ой, Пастуше, маєш серце, бо і так вже гину.
Пустиш мене, то пущу я молоко із себе.
Нехай мене не клянуть, а вся слава для тебе».
«Ой, ти Гадина Небесна, маєш допомогу:
Переїду конем ще раз, а Корова – рогом».
Ой, знову молить Гадина: «Маю ще провину,
Відпущу Теля мале я, бо вже зовсім гину».
Пустив Пастух вогненного, пустив ще утретє,
Бо ж він зовсім не абищо, завзятий, упертий.

А вже диво велике стало відбуватися,
Стала Гадина Небесна кільцями звиватися.
А від того на всі боки грім та блискавиця.
І пустила вже Гадина молоко-водицю.

Поклонились тоді люди, хвалу проспівали:
«Недаремно цього дива ми стільки чекали.
Хвала тобі, Корівонько та Золоті роги!
Хвала тобі, Теля мале, не губи дороги!
Хвала тобі, Пастуше на вогненному коні!
Вже не змочать Божу Землю сльози все солоні.
Хвала тобі Мати-Земле, що про всіх нас дбаєш.
Береш в себе золоте зерно, в стократ повертаєш.
Хвала тобі роде наш, хвала всім добрим людям.
Жили наші предки тут, і ми жити будемо!
Слава!
Слава!
Слава!»
7/ 01 – 2002 – 9/ 03 – 2009

Ти ладуєш світ на свій копил.
На розпадках – розгалуззях часу
Стримуєш наляканих кобил,
Так, як я укоськую Пегаса.

А свавільний пращур-голоштан,
Усмиривши напівдику волю,
По тобі звіряє свій талан –
Недомисну лиходійку-долю.

Ти йому надій не пантелич
На рипких котурнах провидіння...
Хай твій гнів пом’якшує терлич, –
Наче заводь, заволікши рінню.

Ти ладнаєш вік на свій олтар,
Звідусіль – суцільна заволока.
Може б, десь подітись, та чагар
Виднокруг стискає за півкроку...

Ти ладуєш світ на свій копил
На розпадках – розгалуззях часу.
Власне, то й не час, а тільки пил
При останніх гуках парастасу.

На розкопі зотлілих печалей

Освіжаємо душі розрадою:

Світ минулий – тривкий і тривалий,

Коли досі про нього ми згадуєм.



Копирсаємо в праху спочилих,

Навіть в черепа згляді містичному,

А чи в поруху кістки з могили

Не вбачаючи злого й незвичного.



Загубились віки і народи...

Запіщанились снами тривожними.

Стліли прахом чини й нагороди.

Ми їм суддями стали безбожними.



За віками віки, за віками...

З буревіями світ і з завіями

Археологом стане над нами –

Над розкопом із нашими мріями.

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.
Крижаніє душа і все тіло в голодному зморі,
Чим же, Велесе, винен скотарський зневажений рід?
Ти – творитель достатку, розрадник у бідах та горі...
Врешті, й ми – не з ламких, ми таки не з гнилястих порід...
А скотарські престоли жадають свавільної долі,
Що сумірна шаленству таких недосяжних зірок
І не здатна зміняти намистину власної волі
На земні-преземні крем’яшок, черепок чи скребок.
Нам Сварог, і Дажбог, і Перун навіщують сприяння...
Тільки, Велесе, ти над усе, над усе – на віки,
Під небесним оцим ненадійним, хистким одіянням
Ми з тобою в молитві назавше йдемо напрямки.
Я іду як повірник-прапращур до Велеса-бога –
Й чагарі обступають стирловано – в прагненні див,
І кривляє дорога, ховається в хащах дорога,
Ніби смертним гріхом – та й не тільки оден – завинив.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє,
і найкраще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під стопою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та пильним будь п'янкі принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
Тож спершу дивоспіви мови
хай увійдуть у моє серце -
розповідай про ліс, про лови,
що ти мисливець, а в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти не смієш сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Тож брати
не поспішай в обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.

Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
трапляються із нами речі,
коли тілесно муж нас любить -
це змінює дівочі очі,
і тіло. Я боюсь такого,
і цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось вирощувати в глеках тих.

Так гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а далі -
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
лише собі усе живе належить.
Даремно думав - нас єднає доля,
Що пливемо у напрямку однім,
що входячи до снів її, як муж,
і в день я буду в ній хоча б у згадці.

Її манив лише далекий обрій,
хоч біля неї теж була безмежність -
моєї сутності розчахнута душа,
єднаючись, ми обійняли б вічність.
Вона, натомість вибрала самотність.

Поміж людей вона б жила щасливо,
і в лементі онуків одцвіла.
Взамін короткої мирської миті,
я їй пропонував шляхи безсмертя.
Вона ж обрала безкінечну лють,
що виростала в мить розчарування
від дотику до сутності мирської.

Хто виростив її такою - мрії,
які ніяк здійснитись не могли,
чи я, що сотворив її для себе?
І скільки вмерло у її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І вже не знаю, що робити далі.

Взамін жури самотнього життя,
отримав сни я смаку насолоди,
і дні, що обернулись на химер!

Я помилявся - не вернути обрій,
коли для тебе далі тільки небо!
Воно лише й рятує від того,
що залишається, коли твій гине світ.


ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не почвара, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія його обвила!
І як ненависно кусала. Убивав їх,
а їм і байдуже - у пристрасті своїй!

Удвох зібралися поласувати мною!
Не поділили тільки здобичі легкої?!
Не знали - з ким зв'язалися достоту!

Але чому в свої останні миті стільки
було утіхи в них і єдності палкої?!
Розповідатиму про це, хіба повірять?

Exordium
Квіти в саду засихають
не розпускаючись - липень
надто жаркий. У блакиті
тільки грайлива хмаринка.
Змінює контури, лики,
з півночі летом на південь,
мліє в небесному світі,
наче і там вона жінка.

Пряно гуляють травою,
схожою більше на хутро,
брижі ефірні. Принадно,
водною гладдю палає
марево. Вкрившись корою,
мозок гадає премудро –
щедро вести чи ощадно
тіло, що міри не знає.

Зрештою, скільки випадків,
скільки загублених рішень.
Тіло противиться: - Годі!
Хмелю і дійства, любаско!..
Дивно, що прагну початків,
а не щасливих закінчень.
Непритаманні природі
звершення терплять фіаско.

Post scriptum
Сад відбуяв, досивíли
гóри, дожухла долина,
хмуриться море у чаші
осені отчого краю.

Стежкою йде сивочола
з глечиком повним людина,
б'ється за стражею піній
серце священного гаю.

2006


* Опісля такої купи мінливостей і випробовувань
** Вступне слово.
*** Опісля усього написаного.

Чуєш, як рівно, тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння пряні?
Як, похітливо п’янко,
з повних легень вростає
в серце коріння квітки?

Свідки, пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили. З нитки
Аріадни корою
старозавітні плити
древніх проклять зняті!

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?


2006