О Вершнику!
Всесильний, мужній
вітре світанковий,
дракони-змії-звабники
ниць упадуть без бою
у панцирях і латах,
здавшись твоїй волі...
Проснуся. Чути: виють
пси-вовки Святого Юра,
і кінь на верховині
вже збира небесну росу...
Добро і світло
подолають тьму,
бо ж хоч один Святий
посеред нас
іще десь топче ряст...

2012

Засне, відійде
карнавальний Хаос,
і переможе
Лад буденний,
як тільки
в богоявленській воді
скупають маски
всі Маланки й Василі...

2012

Вони поставили мене перед натовпом себе,
вони поставили мене перед натовпом себе,
Грізно зібралися судити мене.

Сказали мені: ти вже шостий місяць не
відвідуєш щоденний обряд покаяння,все мовчиш.
Ти щось приховуєш від нашого народу.

Народ стояв грізно, усі однакові обличчя,
Усі поголені, усі потилиці блищать у світлі
зали зоряного неба.

А я мовчав, що казати - не знав,
на смертну кару чекав,
а потім заспівав.

І так гучно заспівав, що пішли хвилі,
і кожний поголений злетів у повітря,
і розбив собою вікно,

І понесло їх від мене,
а мене від них,
і ніколи ми не зустрічались.

Ніколи, ніколи, ніколи.

На початку було Слово…

І мав Співець перо і аркуш.
А папір був пустий та порожній
І творча дума ширяла
Над білою безоднею.
І сказав Співець: хай станеться фраза!
І сталася фраза.
І назвав Він набір фраз реченням.
І побачив Співець,
Що вельми гарне воно.
І Він відділив ритмічне речення від сумбурного.
І назвав перше Поезією,
А друге – Прозою.
П’ять днів творив Співець свою поезію
І прозу Він писав усі ті дні.

А шостого дня сказав у серці своєму:
Сотворю я собі читача на Свій образ і подобу
І хай він читає мої писання.
І сотворив Співець Читача шостого дня
На Свій образ і Свою подобу.
Як читача і читачку їх сотворив
І помістив їх у бібліотеці .
І заповів читачу , кажучи:
Кожну книжку у бібліотеці ти можеш читати,
Але книгу з критичними публікаціями не читай,
Бо в день читання твого,
Ти напевно помреш…
Але критик був дуже хитрий.
Він заманив читачку до своїх драматичних праць,-
Вони бо в яскравих були палітурках.
Читачка прочитала і дала своєму чоловіку.
І очі у них розкрилися.
І стали їм твори Співця нецікавими.

Через це вигнав їх Співець із бібліотеки.
І стали читачі розмножуватися на землі,
Але, не маючи що читати, забули абетку
І стали неграмотними.
І сказав Співець: шкодую я, що сотворив читача,
Знищу я його, не залишу від нього й сліду.
Та один знайшов милість у Його очах,
Бо не переставав переказувати твори Співця
Тим, хто з читачів уже перетворився на слухачів.
У ньому й спасся читацький рід.

Опісля багато разів і багатьма способами
Говорив Співець до вух читачів,
Та критик спотворював Його мову.

І Слово сталося тілом…

21.12.11.

Ми всі підвладні міфу, хоч би як
Незгодні з цим не піднімали голос.
Від Гільгамеша і до наших днів,
А може, і раніше — від Адама,
Ілюзії страшні чи безневинні
У цьому світі любо панували.
А втім, були, таки були часи,
Коли людина бачила довкілля
Тверезими очима. Ось наприклад:
Роки останні величі Афін.
Або доба з Монтеня до Шекспіра.
А далі знов утворення ілюзій
Химерних та непевних, ненадовго.
Та їм на зміну йде якась велика
Ілюзія, що вічною здається.
Найгірший час утворення, бо він
Здоровий глузд спаплюжує до решти.
Скажи, мій друже, нам потрібен міф?

На бурштинову сльозу
сонце сіло…
Дерева усмішка.

Восхожденье на вершину Совершенства,
Оно у каждого свое.
Волю диктовать свою
Не может нам никто.
Друг лишь может подсказать,
И покорив одну вершину,
Мое желание - вижу вторую...
А опыт, свой и друга,
По желанью стремящихся расширить кругозор,
Могу передать, но не навязать.
Истина проста - есть право выбора,
Ведь всем открыты Знаний врата.
2011г.

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

Він думав, що свою громаду знає,
Так само, як своє важке безсоння,
Коли бунтує шлунок після учти.
Та він не знав, як чернь встає за віру,
Як хоче стан змінити, взяти шаблю.
Йому не до вподоби заколоти,
Жага поспільства стати козаками,
До влади королівської зневага.
Він довго жив, він так багато бачив,
Він між краплин зміг проложити шлях
До статку і до влади. Але нині
Твердь зрушила і все змінило місце
Під небом. Пан Ходика помилився.
І має вирушати в невідоме.
Із Києва його вивозять вбивці,
Немов татари здобич. Світ змінився.
Ці зміни знищать київського війта.
Нам хроніки лишили тільки згадку
Про цей страшний випадок братовбивства,
Що провістив народження доби
Козацької.

Принцем у эльфов
Был необычный малый.
Только увидел Дюймовочку,
Сразу и говорит ей:
"Милая, милая девушка,
Будьте моей женою,
Будьте моей женой,
А не то погибну".

В общем, Дюймовочку
Можно понять, конечно.
"Тут, мой любезный,
Минимум, нужно думать".
Принц неуемный,
Ждавший всего и сразу,
Раз - и того. И, смешные,
Рыдают эльфы.

Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
Стоїть собі скіфська баба, бачить байдужих, в серцях яких задихнулась цікавість. Прищаві підлітки погладжують її холодне черевце і сміються, не зважаючи на акінак при поясі.
Душа царя плаче за летом коней, за своєю забутою славою, за гуком вершників, що невдовзі зійдуться в кривавому бойовищі. Дощ травневий змиває ті сльози, що напувають кульбабу, яка нудьгує за сонцем. Старий сторож приходить вечорами розрадить самотність царя, звертається, наче до померлого брата, розказує бувальщини, від яких здригається камінь.
Коли помре цей сивий поліщук, то стане брилою і вітер віднесе обох старих далеко на південь і залишить на межі лісу і степу, і полетить далі, аж до Понту, будити привид Назона Овідія, щоб оспівав цю дивовижну природу.