ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.07.06 22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Світлана Пирогова
2025.07.06 18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.

Євген Федчук
2025.07.06 16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув

Олександр Сушко
2025.07.06 10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,

Віктор Кучерук
2025.07.06 05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.

Борис Костиря
2025.07.05 21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,

Юрій Лазірко
2025.07.05 19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина

С М
2025.07.05 10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів

зажди хвилину бо не теє щось

Віктор Кучерук
2025.07.05 06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.

Борис Костиря
2025.07.04 17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,

Віктор Кучерук
2025.07.04 16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.

Віктор Насипаний
2025.07.04 12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м

Ярослав Чорногуз
2025.07.04 06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана

Євген Федчук
2025.07.03 21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.

Іван Потьомкін
2025.07.03 21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому

С М
2025.07.03 10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій

у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі

Юрій Гундарєв
2025.07.03 08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу

Віктор Кучерук
2025.07.03 05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.

Борис Костиря
2025.07.02 21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,

Юрій Лазірко
2025.07.02 17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,

Віктор Кучерук
2025.07.02 05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.

Юрій Лазірко
2025.07.02 03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,

Федір Паламар
2025.07.01 23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –

Леся Горова
2025.07.01 22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,

Борис Костиря
2025.07.01 21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", "Телеграмі",
його телефон
не відповідає.

Данько Фарба
2025.07.01 21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручни

Іван Потьомкін
2025.07.01 13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Віктор Кучерук
2025.07.01 12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої

Світлана Пирогова
2025.07.01 10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.

С М
2025.07.01 09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно

Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то

Тетяна Левицька
2025.07.01 08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.

Борис Костиря
2025.06.30 21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Козак Дума
2025.06.30 10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.

Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі

Богдан Манюк
2025.06.30 09:12
Частина друга Жовч і кров 1930 рік Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в

Тетяна Левицька
2025.06.30 08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.

На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —

Віктор Кучерук
2025.06.30 05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Сергій Святковський
2025.06.27

Равлик Сонний
2025.06.25

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16

Федір Паламар
2025.05.15

Валерія Коновал
2025.05.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Артур Сіренко - [ 2025.06.21 17:22 ]
    Краплі волошкового меду
    Трамвай запашного літа
    Стукотить по чужій вулиці Янголів
    В самотині – рікою буття – в самотині
    Порожній, наче руїна крику волошок,
    Бо це місто – притулок позичений
    Заблукалої Еврідіки-невдахи,
    Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
    Бо слова загубилися, а туніка на шмати,
    Бо на полі Еагра лишились одні колючки –
    Нетреби та терену, а шлях надто кручений,
    Занадто притрушений пилом зірок.

    Трамвай запашного літа
    (Не того, що з літописів, а трояндового)
    Прямує між кам’яницями міста кіконів,
    Що зводили його з білого каменю,
    Розчиняли його в повітрі, як шал
    Розчиняли менади в крові винограду.
    Трамвай прямує крізь пахощі –
    На площу нещадної спеки,
    Де флейти співають пеан Геліадам
    І про майбутнє мовчать
    (Бо вони не пророки і не оракули,
    А лише уламки мудрості).

    Трамвай запашного літа,
    Що прикрашений незабудьками
    (Кольору пурпуру з островів собачих)
    Прямує між кам’яних обличь сенсу,
    Днів, що його втратили офіруючи Кроносу
    Мед тракійських глиняних вуликів,
    Які ліпили старі сурмачі та рапсоди –
    Останні, що пам’ятали
    Забуту істину Сонця.
    Синьоокий водій трамваю запашного літа
    Марно виглядає фіалкокосих пасажирок –
    Сестер Харакса, громадянок острова,
    На якому стоїть Мітилена.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  2. Борис Костиря - [ 2025.06.19 21:41 ]
    Снігова маса
    Снігова маса розтає,
    як магма часу.
    Усе робиться хиским,
    непевним у пухкому снігу.
    Снігова маса проникає
    у черевики, як сутності,
    які ми не помічали,
    як невидимі смисли,
    як слова, які проб'ються
    крізь потужні заслони,
    мовби паролі від усіх замків,
    як шифри космосу.
    Хоч би скільки
    ти ховався від снігової маси,
    утеукти від неї неможливо,
    вона знайде тебе скрізь,
    як образ, який людина
    ховає від совісті.
    Снігова маса тисне на тебе
    мільонами військових атак,
    вона штрикає тебе
    гострими багнетами.
    Снігова маса аморфна,
    незрозуміла, в'язка,
    ти поринаєш у неї,
    як у заплутані теорії
    вищого розуму,
    які непідвладні
    людському розумінню.
    Снігова маса обступає тебе,
    як усесвітній потоп,
    у якому ти -
    безсилий Ной.
    А твій ковчег -
    залишки здорового глузду,
    які потонули
    у розгулі безумства.

    6 лютого 2023


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  3. Борис Костиря - [ 2025.06.16 21:49 ]
    Знайомі вулиці
    Пройдеш мільонний раз
    знайомими вулицями міста
    пізно вночі,
    коли вже ніхто не ходить.
    Що ти там хочеш побачити?
    Хто промовить до тебе?
    Хто дасть відповіді на питання?
    Самотні вулиці -
    як величезна Сахара духу.
    Невже ти думаєш, що зараз
    тобі скажуть те,
    що не сказали в дитинстві,
    що зараз заговорить голос,
    який мовчав десятиліттями?
    Він вирине,
    ніби з глибокої криниці,
    і скаже щось сутнісне.
    Ти можеш крикнути,
    але не почуєш навіть відлуння,
    твої звуки потонуть
    у мовчанні Всесвіту,
    у вселенській німоті,
    яка поглинає все.
    Вулиці стануть
    лабіринтом Мінотавра,
    із якого немає виходу.
    Знайомі вулиці -
    такі знайомі і такі незнайомі,
    ворожі, холодні.
    Їхнім слизьким льодом
    так легко спіткнутися,
    мов на сцені вистави
    без режисера і автора.

    22 грудня 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Коментарі: (1)


  4. Борис Костиря - [ 2025.06.14 22:05 ]
    За завісою таємниці
    За завісою таємниці
    не можна нічого дізнатися
    про тебе.
    Туди не долітають сигнали,
    птахи і літаки.
    Що за нею?
    Напевно, аномальна зона,
    де все щезає чи розпадається.
    За завісою таємниці
    маски, клоуни і повний набір
    театру абсурду.
    За нею немає
    довгоочікуваного острова,
    а лише великий концтабір
    людських надій.
    Перш ніж туди потрапити,
    подумай, чи потрібна
    тобі та завіса,
    чи краще бути мандрівником
    без будь-яких сподівань
    на її відкриття.

    13 грудня 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  5. Артур Сіренко - [ 2025.06.11 19:03 ]
    Стежкою кентаврів
    Нічна варта* ступає
    Стежею кентаврів.
    Присмерк травневий
    У Небі майструє містраль**.
    Мій друг Телемах
    Шукає зело для медового трунку,
    Віщує: примарна дорога для всіх:
    Не тільки для еллінів –
    В той, незбагненний Тартар.
    Друже, то стежка самотніх –
    Оспівуй сади невідомі,
    Де ті людоконі
    Пили нектар і гнівили богів***.
    Ні, не тікай від пізнання лихого,
    Ні, не роз’ятруй
    рану відкриту Ніщо.
    Мій друг Телемах
    Осягнув суть всього, що росте,
    Що блаженству дарує достиглість,
    Що троянди ковтає як дні,
    Посейбічні години,
    Потойбічні роки
    В торбу Хроносу –
    Безліч кишень.
    Ми живемо,
    Ми стежою кентаврів йдемо.
    Це причина для того, щоб бути,
    Це вогонь чистоти,
    Це.
    Я знаю: цей світ безіменний,
    Не названий.
    Світ – це суцільна Terra incognita.
    Хто зна, може прийдешнє –
    Берег безплідний, рінь кам’яна
    Ріки, що нестримна.
    Але знов завесніло.

    Примітки:
    * - та сама, що звалась в часи Брута vigilia nocturna silvae.
    ** - найкрасивіші містралі бувають на острові Корсика, але травневі теж варті уваги.
    *** - це вони робили даремно, від того й лишилась про них погана слава. Я впевнений, що були серед них дуже мудрі істоти.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  6. Борис Костиря - [ 2025.06.10 22:50 ]
    Ліс
    Скільки разів заходиш у нього -
    і завжди ніби вперше.
    Це відчуття свіжості
    ніколи не минає.
    Переламаєш гілку,
    ніби голку Кощія,
    у якій таїться
    сенс Всесвіту. Зазирнеш
    у дупло, відкривши дух
    уселенських потрясінь.
    Ти заходиш у ліс, мов до замку,
    який нікому не відомий.
    Ти заходиш до іншого простору,
    іншої субстанції.
    Чи зможу я щось додати
    до письмен Бога?
    Я слухаю музику лісу,
    як у величній філармонії.
    Лише надломленість гілки
    завершить симфонію.

    23 грудня 2022


    Рейтинги: Народний -- (4.94) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  7. Артур Сіренко - [ 2025.06.04 22:19 ]
    Стрибки в синьому часопросторі
    Живі телефони з очима синіми
    Стрибають, як жаби, прямісінько –
    В озеро-небо,
    Ніби то не повітряне море,
    А рукопис старого філософа,
    Просто вони забули*
    Чи то не знали,
    Що Небо – це весняний сад**,
    Де блукають люди народу троянд***
    Не помічаючи, як вода стає попелом****,
    Як мрії стають тліном, а квіти вогнем.
    Зозулі-художники малюють етюд:
    Постскриптум травневої книги –
    Хтось писав, а хтось сподівався,
    Хтось марив, а хтось рахував кроки
    До брами, яку зачиняли книжники.
    А може небо – це вигадка вершників?
    Тих самих, що очікують біля броду,
    Що привезли глиняні глеки,
    Де ховалася порожнеча
    (Та марно – знайшли і милуються).
    Майструю човен з окличних знаків,
    Очікую слушного часу:
    Дослухаюсь до серця землі,
    До марних слів озера синього неба:
    Якщо плисти, то навіщо,
    Якщо кидати в те озеро ятір,
    То коли?
    Читаю літопис джмелиного вулика:
    Смакую мед зібраний на фіалках
    Волохатими марногудами:
    В тих трубадурів весни
    Свої темні віки. І свій Роланд.

    Примітки:
    * - здатність забувати – це велике мистецтво.
    ** - вишневий. Але гудуть над отими вишнями не хрущі, а кванти вічності.
    *** - є такий народ, він ще напише свої літописи на пергаменті, що зроблений з шкіри чорної вівці.
    **** - вода насправді і є попіл – попіл зірок.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  8. Шон Маклех - [ 2025.06.02 11:56 ]
    Сірі крила стихій
    Я літаю у снах
    Над зеленими гленами
    Як літав колись Брендан
    Над синіми хвилями
    Моря незвіданого
    На крилах сірих вітрил
    В пошуках Острова Блаженних
    І острова Вічної Молодості.
    Я літаю у снах
    Над містом високих башт,
    Містом прозорих ліфтів,
    Над містом сумних леді,
    Що крокують безцільно
    На високих підборах
    З пурпуровими парасольками,
    Що думають: дощ це стихія,
    Яка розчиняє італійський мармур,
    Як розчиняє кава
    Шматочки персидського цукру –
    Шакару – як сніг білого,
    Які розуміють, що бажання –
    Це лускаті зелені ящірки,
    Які тікають з італійської башти
    До гори камінної марева
    Почуттів.
    Я літаю у снах
    Над цвяхованим селищем,
    Де круки майструють гніздо
    З металевих кавалків
    Над житлом коваля
    На вишні,
    Що цвіте раз на тисячу літ.
    Я літаю у снах
    Над квітами папороті,
    Наче джміль, що шукає годинник,
    Та марно.
    Часопростір ніхто не міряє,
    Навіть кроками.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  9. Артур Сіренко - [ 2025.04.25 02:48 ]
    Чаша, що зроблена з бронзи
    Сонце – вухастий заєць
    Малює знаки на жовтій глині,
    Якої торкались руки людей,
    Що вдягнені в торішні зимові сни
    Замість полотняного одягу,
    Що взуті в личаки лабіринтів,
    Що плетені з кори хлібного дерева,
    Яке посадив пастух Таргітай.
    Діти глеків-клепсидр:
    Їм жити серед жита та єресі,
    Серед хаток без вікон і сміху,
    На осонні років-метеликів,
    На землі, що опалена требами,
    Напоєна медовими офірами.
    На безлюдному острові квітня
    Зібрав знавців давнього трунку,
    Друзів сивого доктора Фауста
    Під знаком троянди й хреста:
    Щоб не блукали в густій темряві,
    Коли сам Час довершується,
    Як довершують важкі кроки
    На вершину високої башти,
    Яку мурували (та марно),
    Яка стримить за ображені хмари
    (Ой, як недоречно-невчасно),
    Щоб розповісти зорям-блукальцям
    Про нас.
    На руїнах римського ринку рабів
    Цвіте оксамитом магнолія –
    Квітка свідок важких почвар,
    Наче гіркий постскриптум
    На пергаментній сторінці
    Апокрифу.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (4)


  10. Артур Сіренко - [ 2025.03.26 18:35 ]
    Солоне вино Еола
    Друге пришестя Пандори:
    Назбиралося дерев’яних скриньок,
    Нема кому відчиняти і зазирати,
    Що там заховано-поховано,
    Не цікаво нікому, навіть гетерам,
    Що там лишилось на дні
    (А лишилась надія –
    Останнє болюче нещастя)
    (А може і не лишилась?)
    Друзяко Улісс!*
    На острові Всіх Вітрів
    Знову раптова вакансія:
    Нема кому пильнувати**
    Білих овечок хвиль
    Моря отого Егейського:
    Всі вітри – вовки, всі злодії.
    Тільки ми на цьому острові
    Кинули душі мов якір,
    Що зачепився за білий камінь
    Страждань.
    Невже ми навік
    Неприкаяні –
    Не при Каїні сторожі,
    Невже нам годі шукати
    Ітаки –
    Острова спокою і пісень козопасів
    Серед оцих морів
    Журби солоної?
    Порвали конопляні вітрила
    Бородатий Борей та шульга Еол***,
    Потрощені старі весла,
    Муруємо корабель кам’яний,
    Що попливе колись
    У майбутнє з минулого,
    У країну високого Неба,
    Де живуть пастухи зір.


    Примітки:
    * - Улісс справді був моїм старим другом, хоча мало хто називає другом отакого от хитромудрого харцизяку.
    ** - був один дивак, що зголосився пильнувати всі вітри на острові-скелі серед самотності. Але він помандрував бозна-куди. І от тепер отаке.
    *** - відносно античних алюзій: знав я одного Томаса МакГрегора, так йому дарували титул лорда тільки за те, що він на пам’ять знав всеньку «Іліаду» на мові оригіналу. Ще й декламував її на іонійському діалекті. Він (до речі) служив у легкій кавалерії і під час кримських баталій такі коники показував, що тримайте мене семеро.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  11. Артур Сіренко - [ 2025.03.24 17:26 ]
    Cordoglio
    Серед лісу черепахових сутінок
    Кульгавий мовчазний мельник
    На ім’я чужинське Кронос
    Загубив своє кам’яне серце
    І майструє незриму клепсидру
    Над рікою, де бродить чапля
    З ліхтарем у гострому дзьобі:
    Бородаті пророцтва, вусаті провісники
    Віщують синім сновидам,
    Солом’яним птахам заброди-весни
    Про пісню майбутню солов’я-алхіміка
    Пошепки.
    Хвостаті знавці квітневих псалмів,
    Народ човнів Ріки Небесної,
    Вухасті тубільці острівців спокою
    Журяться, що квіти очікування
    Будуть червоніти, коли патрицій Сонце
    Завітає в Країну Вічної Молодості
    На зібрання їжаків-сенаторів.
    На млині бородатого мельника,
    Що меле з моху зелене борошно,
    Живе щур у камзолі водяника
    І складає свої сіровбрані канцони,
    Недолугі совині сонети
    Для вечірок тіней самураїв,
    Що п’ють свій березовий чай
    З порцелянових чаш-спогадів.
    Дайте йому солом’яний плащ –
    Оцьому зубатому філософу,
    Цьому опівнічному поету-скептику
    Бо дощить. Бо мокряк-журба,
    Бо весна забарилась,
    Замислилась.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  12. Артур Сіренко - [ 2025.03.11 22:13 ]
    Риба на ймення Сонце
    Ми зловили округлу рибу
    Гарячу, як споконвічний вогонь,
    Жовту, як глина долини
    Усіх Таємниць,
    Сяючу, аж сліпило очі
    Не тільки нам,
    Але і шаманам дощу,
    Що кликали воду з Неба
    Злого й байдужого
    До людей-собак.
    Зловили ту рибу в ятір,
    Що сплетений з минулого –
    З його ниток липких,
    Наче докучливі спогади.
    Зловили цю норовливу рибу,
    Що пручалась, вистрибувала
    Ніби гралася з нами, рибалками.
    Зловили,
    А виявилось, що та риба – Сонце,
    Що пірнуло в глибінь,
    Танцюючи під сопілку Вічності,
    А ми зловили,
    Бо звикли шукати здобич
    У глибині ріки
    Або у вирі минулого –
    Круговерті жорстоких хвилин,
    Чи в безодні вічності.
    Зловили та й відпустили,
    Бо досить нам уже
    Уста спалювати
    Їдким вином невизначеності
    І язиками вовчими
    Вогню.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  13. Артур Сіренко - [ 2025.03.06 18:02 ]
    Підкови для Фавна
    Коваль, якого звали Мигдаль
    А може Мігель
    (Родом з Гішпанії –
    Країни замріяних вершників –
    Гідальго)
    Вистукував молотом
    Веселу мелодію
    По ковадлу, що знало Адама
    (Кадмона*),
    Майстрував підкову
    Для бородатого Фавна
    І безбородого пастуха мрій –
    Кентавра Хроноса**.
    Я думав, що то замурзана кузня,
    А то палаццо
    Гордого кондот’єра-карбонарія,
    Майстра вигадок, алхіміка тризни.
    Зустрів він жінку на ім’я Медея –
    Таку ж чорнокосу, як ніч,
    Таку ж чорнооку, як відьми
    Вандалії-Андалузії,
    Країни чужих кораблів
    І пісень про скорботу
    (Doloroso) –
    Порвіть мідні струни
    Нарешті!
    Фавн непідкований
    Тупотів лісами поганськими,
    Збирав анемони для трунку
    Бога вітрів Еола***,
    Нині підкований,
    Нині дзвенить бруківками
    Міста корид і паяців,
    Нині ховає свої волохаті ноги
    Під хламідою містики:
    Запевняє, що він посланець
    І звуть його Каліостро –
    Ненароком.

    Примітки:
    * - один іспанський равві, ще в часи Реконкісти (до вигнання морисків), знавець Кабали, запевняв, що Адам і Кадм то одна особа. Але він помилявся. Від того і пішла легенда про Адама Кадмона.
    ** - орфіки колись запевняли, що був такий кентавр, якого звали Хронос. Він для інших кентаврів став ізгоєм, але навчив перших орфіків (а може і самого Орфея) лічити час.
    *** - цей трунок Еола був п’янкішим за вино. Але його треба було не пити, а дихати його ароматом. Геродот збрехати не дасть.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  14. Артур Сіренко - [ 2025.02.27 17:05 ]
    Казка про місто лисиць
    Злива.
    Ніби то не літо Калігули,
    А часи бородатого Ноя:
    Мокнуть граки дзьобаті
    І самотній безхатько
    У чорному плащі сутінок,
    Наче він не філософ буднів,
    А дерево лісу бетону й асфальту.
    Нехай,
    Доки навколо вода:
    Між руїнами і дзвіницями
    Храмів казуїстики та апокрифів,
    Між калюжами-плямами і вікнами
    Колючих поглядів,
    Між пелюстками півонії
    І казкою про опришків
    Зійду на палубу корабля вигадки
    Намальованого синім чорнилом
    На плечі лісової відьми
    Чи то німфи, чи то лисиці
    (А в неї людське обличчя),
    Втечу від живих квітів
    І мертвих сторінок книг
    Про дивака П’єро
    І поставлю над літерами
    Теплих днів пожежі Сонця
    Апостроф.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  15. Артур Сіренко - [ 2025.02.25 17:31 ]
    Сіре руно на плечі
    Вдягнена в сіре руно
    Збирає у кошик зорі –
    У кошик темряви.
    Вдягнена веслярем з «Арго»
    (Дарував одяг овечий –
    М’який як світ
    Без свічада бронзового)
    Ходить м’яко, нечутно
    Босоніж
    (Інколи вдягаючи
    Мокасини волові –
    Шиті з шкіри рогатого,
    Що ховав Місяць на лобом),
    Ходить-колобродить
    Світлячковим лісом
    Вічної ночі.
    Вдягнена в м’яке руно
    Рахує цеглини
    Мурів старого міста,
    Що схоже на Вавилон,
    Мурів зачинених брам
    До серця глиняного
    (Сходи прямісінько в Небо).
    Вдягнена безпритульною овечкою
    Назбирала зорі до снідання:
    Буде пекти марципани
    З мигдалевого тіста Галактики.
    А зорі шепочуть у кошику,
    Наче не зорі вони,
    А жуки-світлячки,
    Наче не тьма навкруги,
    А море спокою,
    Наче не ми їх споглядаємо,
    А курча пухнасте і жовте –
    Як мідний ніж святенника,
    Що накликає дощ.
    Стукаю в бубон Вічності,
    Повторюю слова, що лунали
    Одвіку.
    Голосно.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  16. Артур Сіренко - [ 2025.02.01 17:56 ]
    Тінь звуків на траві
    Абелю Янзсону Тасману – далекозору і вітрокроку, капітану і командору. Щиро.

    Вузькими вуличками пошуків Істини
    Блукає трамвай прозорості минулого.
    Обличчя відкриті туману: вже ніч,
    Так темно, що вогні стеаринових свічок
    Та гасових лямп безбожника Джузеппе
    Нагадують світло галактик – рожеве,
    Наче то не круговерті зірок, а блимала
    Амстердаму – міста моряків і вітрильників
    Торговця прянощами Антоні ван Дімена –
    Знавця капелюхів, шукача Невідомого.

    Збираю каміння блискучі
    На березі ріки Вічності:
    А вже осінь світу людей,
    А вже падолист кольорових снів
    Мрійників задивлених в Небо.
    Вітер над очеретом нещасть –
    Годую коней з руки – коней планет
    Зерном, що розсипала Гера*.
    Я знав двох Джузеппе** –
    Обидва романтики і втікачі
    Від буденності. Від «реальності»,
    Яку вигадав Кронос***.
    Все крокую назустріч холоду,
    А в мріях цвітуть орхідеї,
    Де і коли, на якій понурій рівнині
    Назбираю в крисаню жуків-світляків
    Щоб побачити стежку у тьмі –
    Хоч трохи.

    Примітки:
    * - краплі розчину лактози з емульсією жирів – це теж зерна – зерна життя. Не дивуйтесь. Ота ріка над головами людей, в яку пірнають знизу д’горі не розсипана сіль, а зерна, що повисипались з воза і колись проростуть.
    ** - один Джузеппе вчив людей бути вільними, а другий Джузеппе вчив дерев’яних чоловічків бути живими. Безбожником я назвав отого – другого, що зловживав червоним вином.
    *** - Кронос був фантазером. Якби це було не так, світ був би зовсім іншим, і Сатурналії святкували б зовсім не так…



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  17. Артур Сіренко - [ 2025.01.26 17:08 ]
    Передмова до книги блискавок
    Частуєш мене вином дощу,
    Ніби то не зима, а маленький острів
    У часопросторі життя орачів,
    Ніби то Туамоту хлібних зерен,
    Розбита скарбничка слів
    Аборигенів заячих хащів:
    Можу пригостити хлібом
    Пеліканів моїх дерев’янів снів,
    А можу запалити свічку
    Біля камінного Будди,
    Що стоїть між бамбуковими хижками
    Міста поетів-рибалок
    Майбутнього.

    Частуєш мене міцним віскі ночей,
    Які нагадують реінкарнації
    Мовчазного цвіркуна готичного свічада:
    Павуки, що плетуть числа
    У мереживі лабіринтів черепа –
    Там блукають свої Мінотаври –
    Трохи ритму, а трохи пісень паротягів.

    Частуєш мене спогадами чаплі,
    Що літала над Колізеєм –
    Місцем розваг мармурових вершників,
    Що вміли читати книгу блискавок:
    Авгур біловбраний
    Завше заплющував очі,
    Коли бачив оцього птаха –
    Жабоїда-писаку,
    Що закидає назад голову,
    Бо не хоче відкривати зіниці Сонцю,
    Коли воно сумує і забуває
    Пісні весняних річок.




    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (3)


  18. Артур Сіренко - [ 2025.01.21 01:25 ]
    Зелені монети мовчання
    Монету,
    На якій написано «Меланхолія»
    Викинуло море (бавлячись)
    На пісок, що насипав Еол
    З міху торішніх надій.
    На березі, де зітлів «Арго» -
    Корабель незбагненних мрій.
    Лишив на піску сліди
    Сліпий кіфаред Данай.
    Трохи пісень –
    Але берег порожній,
    Трохи музики –
    Але навколо пустка:
    Тільки сухе дерево,
    На якому журився птах
    Алконост.
    Берег, якого цурались рибалки,
    Який так любили полози,
    Зелені, як мідна епоха,
    Що конала в агонії.
    Берег,
    На якому оселився вигнанець
    У подертій овечій свиті,
    Але з шматками папірусу,
    На яких описував сни:
    Видіння і марення,
    І ховав ті рукописи-манускрипти
    В кам’яній скрині вічності,
    Ховав від крапель дощу
    І злих очей невігласів.
    Ховав – не сховав.
    Запитання висіли в повітрі,
    Руки шукали опори,
    Очі – покручених мушель.
    Тільки отой вигнанець
    Очікував ночі,
    Коли приходить Морфей.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (5)


  19. Артур Сіренко - [ 2025.01.05 14:21 ]
    Трохи про існування
    Мокрі лицарі осені –
    Поважні птахи граки
    Провіщають мені майбутнє –
    Чорним крилом падолисту.
    Вони теж скрипалі,
    Тільки музику свою таємну
    Сховали в пивницю буднів –
    Тамплієри нудної мжички:
    Чи буває їм весело?
    А може вони паяци?
    Їх іржаві залізні ноти
    Цятковано сонячним золотом
    Для квиління-нагадування
    Банальної одвічної істини,
    Що існують (не зникли) зорі
    Сховані сірими хмарами:
    Направду. Я не вигадаю.
    Дзьобаті свідки апокрифів,
    Казкарі темних віків,
    Вісники чи то листоноші
    Слів доречного існування
    Не хочуть мені повідати
    Про кралю майбутнього –
    Чорнооку ворожку Іштар.
    Птахи святого Томи –
    Звіздарі перелітні –
    Граки.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  20. Артур Сіренко - [ 2024.12.20 17:55 ]
    Заброда зозулі
    Смугасті кіклопи
    Вистрибують з текстів Гомера,
    Копають рів
    Навколо непорушних Мікен духу,
    Навколо Аргосу диких жадань.
    Наповнений мушлями келих*
    Моря кам’яних вусатих котів
    (Для кентаврів –
    Для кого ж іще?)
    У цій піраміді вікопомних дельфінів
    Фиркають песики меланхолії,
    Трохи планетарного «якби»,
    А ще трохи марсіянського «ніби»,
    Атож: осіннє полювання
    Мокасинових знавців сопілок
    На пурпурових мамутів зими.
    Таки трохи.
    Ледь-ледь.
    Ботанічні фортеці Перікла,
    Де стирчать колючками башти,
    Які нагадують капелюхи**
    Вщерть насипані-наповнені
    Фальшивими флоринами світанку***.
    Променисто виглядає пальто
    Заброди зозулі.
    Громадяни Парижу!
    Слухайте!
    Мером обрано Квазімодо!
    Сяйво готичних вогнів
    Часів чуми.

    Примітки:
    * - мушлями молюсків виду Cerastoderma glaucum (Bruguière, 1789).
    ** - капелюхи-крисані.
    *** - жив колись в Мілані генуезець Пеппо Джовані Рікардо. Він виготовляв фальшиві флорини з мідного сплаву і збував їх нетямущим. За це його потім посадили до в’язниці і катували. Середньовіччя ж бо…



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  21. Шон Маклех - [ 2024.12.20 16:19 ]
    Маленький крук
    Маленький крук
    Завбільшки з око левіафана
    Став чужинцем на руїнах Лариси
    І співає пеани пеласгів
    (Тільки його слова і ноти
    Не розуміють папуги,
    Яких привезли на Самос,
    Чи то на Родос, чи то на Лесбос
    Пророки).

    Маленький крук –
    Він також вміє допомагати
    Сукупно: каменярам та мірошникам –
    Там, за млином водяним
    (Пірнають в ставок каппи),
    Тягне в гніздо старе
    Шнурівки для черевиків
    Подорожніх квіткових доріг:
    Лускаті долівки палаців,
    Де замість паркету зуби коней,

    На верхівках дерев життя
    Самотній маленький крук
    Придумує новий погляд
    На квітучий сад Епікура.

    Маленький крук
    Збирає сталеві голки
    Для полку кравців і шевців
    Деррі
    Під час вільямітських війн,
    Співає псалми гугенотів
    На могилах єретиків
    Божевільної секти
    Рибалок Дубліна.
    Salvete, piscatores!
    Salvete, autumni domini!



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  22. Артур Сіренко - [ 2024.12.03 01:29 ]
    Ноктюрн катеринщика Курта
    Портрет намальований зорями
    Прочанина, що приходить щоночі
    На горище, де сплять кажани
    До весни – дзьобатої сірої птахи,
    І шукає пошерхлі слова
    Зітлілої книги старої поезії,
    Яку можна лише шепотіти,
    Ковтаючи звуки еламські
    Засохлих жовтих троянд,
    Ніби не темрява гусне як клей,
    А лише жебонить лабіринт
    Мушлі крученої – голосом моря,
    Мушлі важкої блискучої,
    Яку привіз капітан кульгавий
    З острова, де ніхто не живе
    Відколи дме вітер,
    Що гойдає пальмову гілку
    Пустелі колючих сонетів.
    Дослухаючись до часопростору –
    Отого, між галактиками,
    І бавлячись у гру вовків-диваків
    Зі старою королевою круків.
    І що окрім цього?
    У цій ароматній пітьмі,
    Що гусне від вчора,
    Що ковтає звуки мов чапля,
    Якій смакують зелені кваки
    Очеретів відлюдника Ніби,
    Яка роздзьобує кварки,
    Зловлені тут – в каламуті ріки,
    Що тече.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  23. Артур Сіренко - [ 2024.11.01 09:01 ]
    Нічого особистого: просто осінь
    Час – це плямистий щур
    З очима кольору ночі,
    Що ласує маримухами,
    Які назбирав божевільний
    В лісі сутінок спогадів,
    У хащах осиротілих просторів,
    Де блукає сліпою вдовою осінь –
    Оця, в картатій сукні минулого,
    Оця, пастушка тихих мелодій
    І розмов біля вогнища – марних.
    Трохи диму між поглядами,
    Трохи живої поезії (ще),
    Трохи холодного вітру – між листя:
    Скрипка лісового паяца
    Тихіша їжакового тремтячого серця,
    Що теж співає про сон падолисту:
    Майструйте із барв драбину
    До загуслого синього неба,
    Що просякло трунком свободи –
    Таки вітряної і холодної,
    Таки завислої в між часами,
    У ніч, коли відкриваються двері
    І на столі розсипана сіль.
    До останніх яскравих квітів,
    Які забули зів’янути
    Йди нечутними кроками,
    Наче не бруківка то,
    А печера черепа.
    Назбирайте оберемки
    Кленового гостролистого золота –
    Для подорожніх.

    P.S. Написано в ніч на Самайн (Савунь), яку я таки пережив, бо, певно, не порушив жоден із своїх гейсів…



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  24. Артур Сіренко - [ 2024.10.10 10:30 ]
    Тінь тополі
    На битій дорозі
    До кумедного міста Реймса*,
    Де собор колючий
    Наче щетина дика,
    Мене зустрів лігурійський граф**
    Чи то поліграф,
    Чи то монограф,
    Чи то оліго але теж граф
    (Трохи підсліпкуватий,
    З моноклем та ясеневою тростиною)
    І подумав, що я дзвонар
    (Переплутав, бо Плуто)
    Та й порадив:
    «Квазімодо, не спи,
    Краще спалюй мости
    До поганського Ріміні***.
    Або кораблі –
    Лишай лише сивий попіл
    На піні хвиль.
    Мешканцю готичної башти!
    Ти не герой і не варвар,
    Ти клишоногий мисливець
    На лангобардів.
    Зціплюєш зуби,
    Заховавши під каптур
    Ім’я заповітне Рома****,
    Малюєш собаку білого
    Між дірками черевиків
    На чорній воловій шкірі спокою
    Пензликом скрипторія Сонце!»

    Краще б той граф
    Тікав би за обрій
    До королівства тополь
    На П’яцца-дель-Пополо*****
    Чи купив би корову Му
    На ринку Мантуї.

    Примітки:
    * - там у соборі колись невідомо звідки з’являлась олія, якою мастили голову чергового дивака-франка. Тому і кумедне оте місто – Реймс.
    ** - насправді то був не граф, а герцог. І не з Лігурії, а з П’ємонту. Такий собі альпійський Савонарола. І походив він від кондот’єрів гвельфської орієнтації.
    *** - був один Малатеста – сеньйор Ріміні, що називав себе поганцем і бешкетував. Навіть влаштовував у Ріміні поганські ігрища. За це на нього Папа образився.
    **** - переважно заповітне ім’я Рома ховали не під каптур, а в шкіряну трикутну торбу. Але монахи…. Хоча вони теж…
    ****** - на П’яцца-дель-Пополо неодноразово бачили привидів. Микола – скіта посіденте (scita possidente) збрехати не дасть…


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  25. Артур Сіренко - [ 2024.08.29 18:10 ]
    Сулія Су
    Над річкою Білою,
    Яку печеніги назвали Альма
    Збудував хижку дідусь Ол.
    Збудував і забув
    Про людей, що пили росу
    З чаші синьої квітки:
    Взяв та й забув
    І не згадував.
    Забув про коней білих,
    Що мають чорну цятку на лобі
    І топтали чебрець запашний
    Копитами – в червні.
    Забув і не згадував.
    Забув про косу замашну
    Сивої жінки Ули,
    Бо мусив забути –
    Інакше ніяк, інакше глек
    Без дна і води,
    Глек, який не наповнити,
    Скільки не лий,
    В якому живе луна –
    Сумна дівчина Ехо.
    Дарував йому сулію
    Повну вина черленого.
    Вершник Юл
    Дарував і казав:
    «Пий! Бо риби не знають спокою
    У річці Білій.
    Не знають. Пливуть
    З минулого в День Сонячний.
    Пливуть.

    Примітки:
    У печенігів роду Каракарга, що кочував біля річки Молочної був шаман якого називали Ол.
    За свідченням Філоктета Олександрійського (234 – 298) таври називали богиню смерті Ула. Але це було таємне ім’я, яке знали тільки жреці. Якщо в таврів хтось не міг померти, то вони кричали, дивлячись на північ: «Ула, прийди!»



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  26. Артур Сіренко - [ 2024.07.15 17:05 ]
    Виглядаючи крука
    Виглядаючи крука –
    Чемного, як усі пророки-мислителі**,
    Саркастичного, як всі споживачі свіжого,
    Стою на запиленому роздоріжжі
    Вісьмох фрігійських доріг***,
    Де зламаних колісниць скалки
    Збирають як сторінки дерев’яних книг****
    На яких ще напишуть апострофи
    Апостолів древлянської черні,
    На яких ще накреслять знаки
    Сумних пророцтв неминучих
    Якоїсь Сивіли сіверської.
    Стою на роздоріжжі між Равенною
    І містом Нумітора – авгура племені расна
    Біля щербатого каменя*****
    Пораненого нестримним вершником
    Епохи довгих мечів.
    Виглядаю крука –
    Посланця космічної ночі,
    Єдиного співрозмовника,
    Єдиного сучасника:
    Завжди і всім сучасного.
    Чекаю не поради
    І навіть не слова кульгавого втіхи,
    Чекаю на крихту пташиної мудрості –
    Нехай злої-недоброї,
    Як дні опалені Сонцем
    Сліпим.

    Примітки:
    * - «Коли приходить найсумніший образ тієї ночі...» (Публій Овідій Назон)
    ** - кажуть, що Сократ був нечемним, але це або виняток, або брешуть люди.
    *** - а в наших то краях всі дороги фрігійські. Коли ступаєш на таку дорогу, одразу відчуваєш себе вільним. Що вже говорити, коли ти на конику…
    **** - багато хто з мудрих людей писав на сторінках дерев’яних книг – Конфуцій, Лао-Цзи і багато ще хто…
    ***** - нині у нас всі камені поранені – або копитами коней, або щербатими мечами варварів, або злослів’ям заброд.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  27. Артур Сіренко - [ 2024.07.07 12:55 ]
    Намалювати пейзаж
    Ілюзорні вухасті кролики
    Гризуть ілюзорну траву*
    (Таку ж зелену, як мої сни),
    А Шовковий Томас
    Ласує морозивом хмар:**
    Трохи білого на блакитному –
    Наче в Армориці*** – берег і шум
    Моря. Того – неспокійного.
    Розкажіть про це королю Джону –
    Невдасі й муралю замків
    Таки на острові, на зеленому****
    З каменів, таки диких.
    Дочки блаженного Гумберта*****
    Виглядають птаха сірої пісні
    Крізь заґратовані вікна замку:
    А десь гагари оксамитових мрій
    Туляться до скель острова Долі.
    (Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
    А на руїнах замку Мейнут*******
    Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
    Вирізавши смужку з самого серця
    Ірландського прапора.
    Повітря прозоре
    Після дощу просвітлення
    Чи то алегорій зливи –
    На відміну від моря прийдешнього:
    Завжди темного і непрозорого
    В якому ловив банькатих риб
    Я – нетутешній поціновувач кави
    З чужим прізвиськом Мерфі.
    Малюю недолугий пейзаж
    На околицях дивакуватого Дубліна
    Кавою.

    Примітки:
    * - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
    ** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
    *** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
    **** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
    ***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
    ****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
    ******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.


    Рейтинги: Народний 6 (5.15) | "Майстерень" 6 (5.44)
    Коментарі: (2)


  28. Артур Сіренко - [ 2024.06.20 14:33 ]
    Мигдалевий трунок
    Пригостив необачно
    Трунком, зробленим з крапель дощу
    Та пелюсток мигдалю,
    Дивака меланхолій П’єро –
    Сновиду міста кленового листя,
    Співрозмовника блідого лилика.
    Поділився черствим окрайчиком
    З потріпаним сумним опудалом,
    Дерев’яне серце якого дірявлене
    Навесні сталевим ножем алегорій.
    У глибини холодних рік,
    Що течуть на північ від снів,
    Я кинув камінь важкий
    Своїх зранених спогадів:
    Нашкрябав на тому камені
    Ієрогліфи – напис
    Про те, що немає мети,
    Є тільки шлях – порожнечами.
    Той камінь проковтнула
    Риба-тінь: сіра як дотик,
    Що залізним хвостом
    Каламутить непевний Час
    Лускою колючою
    Торкається вигадок –
    Риба ріки,
    Що тече на північ від серця:
    У холодній воді бистрини
    Погасили люди мовчання
    Свічку прадавнього болю:
    Тепер морок пульсує числами,
    Тепер фатум наче сліпе дитя
    Шукає навпомацки
    Мармурове пророцтво.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.15) | "Майстерень" 5.5 (5.44)
    Коментарі: (4)


  29. Артур Сіренко - [ 2024.06.15 15:33 ]
    Скло
    Ведмежий пастух*
    Оком червоним своїм
    Глипає в тьму ночі коліс:
    Вінценосний слуга
    Мусить пройти через ліс
    Що стримить голками в Небо
    І ховає стражденних лиликів
    (Летіть!)
    Глибоко в прірві між століттями,
    В безодні між фразами
    Філософа, що шукав вогню
    Як першопочатку,
    Як втілення Істини
    Птах пересмішник
    Прокричав своє незабутнє «прощай!»
    З усіма, хто майстрував арбалети
    Під зливою – не ховаючись,
    Згадуючи гудіння бджіл,
    Яким дарували шматочки повітря
    До пори. До сонячний днів
    Осиротілого ясена,
    Що ховає своє дерев’яне серце
    Від злого птаха-заброди,
    Що пророчив кожному лісорубу:
    Крадіжка – це діжка Кра** –
    Крука, що бачить усе,
    Навіть тіло загублене
    Душею мандрівницею,
    Яке вона скинула мов плащ сутінок,
    Мов тогу патриція мармуру,
    З якого будують форум***
    Раби.

    Примітки:
    * - сколоти вважали ведмежого пастуха волопасом, а греки сином Калісто. Шумери називали його Енлілем, що любить справедливість, але насилає на людей бурі і моровиці, аккадці називали його ярмом, араби вершником, а індуси благодатним.
    ** - ірландці крука Кра вважали супутником Мор Ріоган, а давні слов’яни супутником Мари.
    *** - взагалі-то з каррарського мармуру раби збудували базиліку Семпронія та храм Конкордії, що стояли біля форуму.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.15) | "Майстерень" 5.5 (5.44)
    Коментарі: (2)


  30. Шон Маклех - [ 2024.05.28 17:38 ]
    Споглядання очерету
    Якийсь старий у подертій свиті
    З бородою, що обшарпана колючками
    На березі ріки каламутної мілкої,
    Яку навіть чорні козенята
    (Насіння рогатого)
    Долають необачно вбрід,
    Питав, чи споглядаємо ми очерет,
    Що гойдає нестримний вітер.
    А ми навіть не спитали, не довідались
    Чи знає він, що
    Споглядання тонкого зеленого очерету,
    Що гнеться наче людина,
    Відчуваючи невблаганність долі,
    Відчиняє браму у світ спокою,
    У світ рівноваги.
    Нас вітер жене в невідомість,
    А той очерет лише гойдається
    І журиться, шо попереду вічність
    Над поверхнею озера сподівань,
    Над хвилями неспокою очікувань,
    І мислить про людину в сандалях,
    Що ніколи його не зламає
    Ні для вогнища, ні для стріхи.
    А вода тече і не вертається,
    Марно питати про це в сріблястої риби,
    Вона нічого не скаже, а якщо і промовить,
    То не тобі.
    Марно питати про це в качки:
    Вона теж сумнівається вічно,
    Тому і летить – куди – не знати,
    Шукати – чого – невідомо,
    А той старий замість хліба
    Снідає сараною і корінням полину:
    Йому аби запитувати,
    Йому аби очікувати
    Прийдешнього.



    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Прокоментувати:


  31. Артур Сіренко - [ 2024.04.30 23:02 ]
    Білий весняний трамвай
    Всерйоз сприймаю міфи:
    Наче замріяний Телемах
    На своєму острові козопасів:
    Загубити, а потім шукати
    І не знайти…
    Пам’ятаю серпневу ніч,
    Коли зажурений Місяць
    Вавилонськими піснями
    Оповідав мені, книжнику,
    Що серце стає квітучим деревом
    Через тисячу літ одкровень,
    Через тисячу овечих снів,
    Через тисячу сторінок апокрифів,
    Через тисячу весел варварів.
    Птаха синьокрилого нетутешнього
    Називаю Гомером солоних квітів,
    Наче не птах це, а фіалковий сон.
    Флорентійські плямисті бажання
    Єдинорогами невагомими
    Прозорими наче око сови
    Прямують левадою присмерків
    У краї, де померла зима.
    Гніздо змайстрував собі крук
    На ймення Корнелій Сулла,
    Бо гадав, що не вишня це,
    А зруйнований човен весталок.
    Минає ще одна весна масок,
    Розчинився в минулому
    Прозорий квітень одвічної подорожі,
    Хотілось вічності квітучих вишень,
    Але на конях прийдешніх снів
    Чорніє тавро.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (4)


  32. Артур Сіренко - [ 2024.04.18 19:26 ]
    Архіпелаг міста
    Отримав нагороду мовчанням –
    Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
    Що шиють собі сорочки-мантії
    Для буття-блукання в царстві марень,
    Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
    Нагороди сумної білої тиші
    Пелюстками анемон посипаної –
    Нагороди мовчанням.
    Сад, де гніздо майстрував омелюх,
    Той самий, що розчинився в блакиті
    Серед квітучих вишень Табу*:
    Втекти в хатинку, яку збудували лисиці
    Під коромислом легким веселки,
    Що висить над гніздом омелюха
    Радіючи краплям дощу – весняного,
    Інфанти мандрують в інферно,
    Гомер мандрує в Едем (наосліп),
    Портрети мандрують за мури,
    Які поруйновані сурмами (чуєте?).
    Місто – архіпелаг крихітних моту**,
    Що поросли бегоніями і пеларгоніями,
    Над якими літають кажанами щоночі
    Писарчуки-чорнокнижники.
    Дні вислизають наче вужі смарагдові,
    Наче не весна це, а верболозів річка,
    Де замість віршів ловлять кваків***
    Чорногузи – голоногі судді-брегони****
    Наших днів зла.

    Примітки:
    * - в одній із своїх реінкарнацій знав я одного дожа - П'єтро ІІ Орсеоло. У нього було багато табу (внутрішніх душевних заборон). І кожне табу було квітучею вишнею душі. Хоча це не завадило йому мати 11 неабияких дітей.
    ** - насправді такого міста немає. Сприймайте місто на архіпелазі моту тільки як метафору. Навіть Венеція стоїть не на моту, а на великих островах минулого.
    *** - ніколи не ловіть кваків на весняних озерах. Інакше станете схожими на Базарова. А це не добре.
    **** - і досі є люди, які хочуть жити по законам брегонів. Лелеки - то їх реінкарнації. Так я побачив їх у сні.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (6)


  33. Тамара Швець - [ 2024.04.01 20:35 ]
    Птица...
    Птица крыльями взмахнула, полетела, закружила!
    Тихо, легко парит, всю Землю разглядеть доступно ей!
    Идиллия гармонии и совершенства , в полете два крыла !
    Цвет оперенья птиц - многообразен колорит!
    Арена для полетов – воздушное пространство, Небеса!
    1.04.24 Щвец Т.

    Птах крилами змахнув, полетів, закружляв!
    Тихо, легко літає, всю Землю розглянути доступно йому !
    Ідилія гармонії та досконалості, у польоті два крила!
    Колір оперення птахів - різноманітний колорит!
    Арена для польотів – повітряний простір, Небеса!
    1.04.24 Щвець Т.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  34. Шон Маклех - [ 2024.03.25 01:48 ]
    Нетутешній
    В Едемі знов зацвіли проліски,
    Наче безхмарне посліпле Небо
    Знову тикало тремтячими пальцями
    В землю м’яку і омріяну.
    Час міряють вітряні годинники:
    Вітряки стали хвилинниками,
    Календариками і хронометрами:
    Прийди, Капелло, квітневої ночі –
    Серце Брахми – засяй на небосхилі
    Жадань і мрій.
    Коли Місяць був погризений мишею До
    Я збирав сухий очерет торішній
    Для хати одвічної самоти,
    Яку мурував з людьми вересу,
    (Наче не чернець я, а вільний муляр)
    Для стріхи, де ховалися птахи,
    Замовкаючи в передчутті сутінок –
    В передчутті тьми вороних коней.
    Я нетутешній –
    Стою на всіх вітрах березня
    Крижаніючи на землі зелених троянд,
    Відчував біль, коли дерева плакали,
    Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
    А потім малювали його на глині
    Фарбами кольорів крові і ночі,
    Слухали, як проростає зерно
    І очікували повернення жайвора
    На пустку заквітчану,
    На гостинну камінну пустелю,
    Так, мандрівниче, так…




    Рейтинги: Народний 6 (5.57) | "Майстерень" 6 (5.53)
    Коментарі: (1)


  35. Тамара Швець - [ 2024.03.15 22:19 ]
    Автор...
    Автор - кожна людина, свою життеву книгу пише.
    Важлива справа – керувати собою, діями, настроєм та вчинками.
    Тепло, любов, усмішку дарувати – гармонія, позитив.
    Оточуючих поважати, підтримувати в добрих справах.
    Радіти успіхам інших - головне для мирного, щасливого життя! 15.03.24


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  36. Артур Сіренко - [ 2024.03.15 11:48 ]
    Плямистий журавель
    Плямистий сон –
    Фарбований вохрою:
    Там хижка на березі Ерідану
    З очеретяною стріхою:
    Трохи сопілок і трохи човнів,
    Трохи солі – в торбині, де схований світ
    Моїх вигадок.
    А вода все так само прозора –
    Що вчора, що завтра,
    І береги журавлині
    Так само карбують тінь
    Німого апостола березня.
    Трохи крижинок – як все тимчасових,
    Можна почати цю гру –
    На три чверті драбини,
    Що спрямована в Небо –
    Теж тимчасове (направду),
    Тільки Фатум
    (Про нього мені прокричав журавель –
    Отой, нетутешній, плямистий,
    І нагадали шнурівки – на берцах)
    Карбує щось вічне – нетлінне.
    Одвічне. І псалмозоряне.
    Під флорином Місяця
    На лобі овечого пагорба
    Гортаю свій сон – наче літопис,
    Наче світ, що тікає від нас в невідоме,
    Від нас – вершників синяви.
    На гілці старої верби
    Побачив якось соловейка,
    Що віршує шотландською.
    І щось знає про піктів.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (4)


  37. Артур Сіренко - [ 2024.02.14 17:11 ]
    Пейзаж намальований мушлею
    Берег позбавлений відчаю,
    Сліди на піску буття
    Моря – синього звіра,
    Що мислить молитвами,
    І горить, і горить, і горить
    Заграва вохряним співом
    Наче останній лист
    Королеви шотландської Мері
    Писаний журавлиним пером
    заперечення
    Небуття, що спадає попелом
    Життя – кульгавої попелюшки,
    Що збирає горіхи в жменю
    На горищі дому алхіміка Ґодо*.
    Берег, що чув тільки дельфінів крик:
    Хтось написав на скелі,
    Точніше нашкрябав, видряпав
    Зламаним лезом ножа:
    «Königsluft».
    Мушля створила пейзаж**,
    Човен створив надію,
    Пандора її сховала***
    Наче якусь коштовність –
    У скрині. На дні.
    Наче скриня то море –
    Ніби теж там живуть почвари
    І лупають зіницями темними
    У душі китів-потопельників,
    У душі шкіперів п’яних,
    У душі зелених русалок
    Тихо.

    Примітки:
    Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
    * - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
    ** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
    *** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (2)


  38. Артур Сіренко - [ 2024.01.20 14:07 ]
    Човни
    У морі легенд вогняних
    Пливуть човни кам’яні –
    Човни, які тесані завтра –
    З базальту сірих ілюзій,
    Що придумані птахом
    На ймення дивне неясить:
    Після вівторка стоптаних черевиків
    Після дощу музики, що схожа на осінь
    Після коріння, що вростає в пейзаж,
    В якому жодного жайвора
    Схожого на Сократа – хоч трохи,
    Хоча б натяком, хоча б мрією.
    Жодного. Навіть уявного.
    Пливу на човні кам’яному
    До берега чебрецевого,
    Де храми, палаци й халупи будують із диму
    Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
    Гондольєром вусатим кота
    Посадив на корму
    Кам’яного човна,
    Що змайстрований завтра.
    Нехай заспіває
    Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
    Хвостатих як ніч назавжди.
    Тягар лускокрилих апокрифів
    Тягне в Небо – чашу Гекати
    Кольору попелу
    Майстровану з глини – як все.
    Як першолюди, що знали як ми –
    Необачно – тільки легенди.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.15) | "Майстерень" 5.5 (5.44)
    Коментарі: (2)


  39. Артур Сіренко - [ 2023.12.25 18:29 ]
    Олень і троянда
    У порожнечі липкій міжзоряній
    Марево синіх ялинових мрій
    Схоже на заморожені айстри.
    Зелений олень і прозора троянда
    І серце схоже на жмуток трави.
    Плутана стежка в інферно задимлене,
    Бита дорога в холодне чистилище:
    Кіпріда стала пастушкою босоногою –
    Йдемо так довго дорогою битою,
    Вівці танцюють танго – під хмарами,
    А Сонце – мій брат чи то побратим,
    Говорить про вічність:
    Цитатами. З мітів недобрих.
    Квітку незнану назву Левкотоя,
    Припильную світанок кентавра
    Над джерелом, що назву Бористен.
    Хоч насправді то Лета. Біля витоків.
    Країна Загірна видається Гранадою,
    Хоч зовсім не схоже:
    Навіть мигдаль не цвіте. Ніколи.
    Не дозріває інжир, божевільний гідальго
    Навіть не мріє про подорож.
    З мороку плащ мені шиє печаль,
    Радить сховатись від крапель
    Дощу, що накликав олень,
    Дощу, що зволожив троянду,
    Яку досі ніхто не бачив.
    Ніхто. Навіть вісник мовчання
    У своєму прихистку-пустищі,
    Де повітря важкою ковдрою
    Огортає самотність.
    Помираючий вечір!


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.15) | "Майстерень" 5.5 (5.44)
    Коментарі: (1)


  40. Артур Сіренко - [ 2023.12.14 14:32 ]
    Королівство самотніх постатей
    Стукає в дерев’яні двері
    Епоха полум’яних птахів
    (Відчиніть!)
    Епоха, що замість мантії
    Огорне тебе мереживом снігу,
    Перетворить притулок на капище
    Твоїх уривчастих журавлиних снів,
    Твої сірі очі – на свічада просвітлень,
    А твої пасма думок незачесаних
    На завірюху спіральних галактик.
    Срібна мотузка-змія –
    Це дорога, якою твої коні нестямні
    Женуть навіжено
    У царство чистих озер,
    Де вітер пише крилами чайок
    Сонети журби очерету.
    А ті, що лишились на березі
    (Рибалки поранених слів)
    Біліють самотніми постатями
    Серед сухих чорнокорих дерев,
    Які втомилась рубати
    Щербата сокира варварів.
    Ми рушаєм на Південь:
    У країну квітучого лавру,
    Що цвіте, коли сходить Сонце,
    Де на скелях малюють човни,
    Темну арфу ховають в печері,
    Вірші декламують пошепки,
    А море вважають могилою
    Мрій.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  41. Артур Сіренко - [ 2023.12.11 17:53 ]
    Оповісник
    Медон-оповісник
    Такий же пастух як і всі
    Жителі приблуди-острова
    (Приблуди в легенду)
    Збудував мені сховок,
    Мені – рибалці мрій-втікачів,
    Що схожі на пстругів прудких –
    Схожі. Направду.
    Називають мене Триптолемом
    Всі хто йдуть по дорозі в гори
    Снів нездари сови.
    А я лишень під час тесмофорій
    Дарував усім колосків жменю
    Пшениці перестиглої солодкавої
    І славив байдуже Сонце –
    Прабатька кружляння одвічного.
    Лишень.
    Слухав пісні Демодока –
    Такі ж темні і запізнілі
    Як світанок на цьому острові,
    Як дика троянда –
    Квітка собак і людей весла
    (Повертайтесь. Хоч інколи.)
    Падає сніг
    На море кольору мандрів.
    На журбу кольору попелу.
    На птаха кольору ночі.
    Падає.




    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  42. Артур Сіренко - [ 2023.12.02 13:47 ]
    Безбарвний димар
    Безбарвні сліпі телефони
    Наче кавалки віконного скла
    Хати, де жив синій кудлатий пес –
    Замість людей-димарів,
    Замість круків-нездар,
    Що плутають гілку ясена
    (На якій так зручно старіти,
    На якій так зручно бути самотнім)
    З хатою-пусткою, п о р о ж н е ч е ю,
    Де вікна вибили ще вовкулаки
    За часів сумного Трояна –
    Князя ілюзій та мрій сорочиних,
    Батька синів зими Бористена.
    Де вікна зірвали з петель
    Ще печеніги-зайди: заброди трави.
    Телефони як зайці – скачуть у сни,
    Вистрибують з темних шаф –
    Лабіринтів залізних комах:
    Все безбарвно – навіть зимовий сад,
    Де Афродита з Конфуцієм
    Садила колись черлені бегонії
    В торф. Добутий з болота венедів:
    Було де ховати мечі і перстені:
    Треба. Ті – непомітні треби жадали,
    Офіри – меду й вина. І вохри.
    Якої в нас вдосталь.
    Над димарем безбарвним
    Апостоли снігу.



    Рейтинги: Народний 5.25 (5.15) | "Майстерень" 5.25 (5.44)
    Прокоментувати:


  43. Шон Маклех - [ 2023.11.03 00:46 ]
    Самайн: жмуток трави
    На галявині падолистового вогню,
    Де трава кольору смутку – жовтого
    (І все таки… Все таки…)
    Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
    А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
    Ми стоїмо на межі світла і темряви,
    Язики вогню
    Лижуть наші недовершені сни,
    Що ховаються в порожнечі дольмена –
    Та зникайте собі де завгодно,
    Хоч серед шелесту очерету,
    Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
    Бо не море то, а рівнина
    Слів.
    Невже торкаючись крила Ночі
    (А ніч оця – теж птах)
    Патерицю поставлю як заборону,
    Як знак окличний із пісні майбутнього –
    Колисайте: серед тьми заборон
    Смоляне серце колючих сосон
    Едем країни Зелених Паогбів.
    Доля.
    Пасіть краще на вересових горбах оленів –
    Худобу вождя потойбічного клану:
    Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
    Лишаюсь легендою на межі світів –
    У ніч Самайну, коли бубон
    Стукає в скронях офірою.
    Між віршем і світом вогню
    Бути. На стежі кентаврів.


    Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  44. Артур Сіренко - [ 2023.11.01 15:21 ]
    Скринька сутінок
    Трохи опалого листя
    Жовтого, наче дукат останнього дожа
    Солоного міста води і неба
    Венетів, що втратили землю
    Під шкіряними підошвами днів Атілли
    Трохи холодного вітру – в обличчя,
    І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
    Трохи просвітлення – того, падолистового,
    Просвітлення меланхленів.
    І трохи зерна – не в жменю, а в землю
    Мокру, як свіжонаписана фраза
    Літопису віків попелу народу тополь –
    Vox populi – vox sanguinis.
    (Parum veritas – sic!)
    Трохи посмішок – сумних як бусол,
    Що гніздиться на солом’яній хаті,
    Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
    Трохи осені – трохи синіх пісень,
    Які співають перед чужинцями
    Під звуки кляшторних скрипок
    Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
    Що мостять гніздо з мотузок
    Високих скрипучих шибениць –
    Вітряний день.
    Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
    Але повні по вінця чаші годинників,
    А серце прагне летіти
    В безодню холодного неба.
    Де срібне руно. Оріона.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  45. Артур Сіренко - [ 2023.08.29 11:06 ]
    Сім ночей
    Під небом крихким наче скло
    Ми ловимо місячних зайчиків,
    Наче вони не гризуни вухаті,
    А птахи кольору Сіріуса.
    Отож одягаймо тоги сенаторів –
    Патріархів зерна і цвітіння каштанів,
    Відчиняємо брами – як очі,
    Відчиняємо вікна – подиху ночі.
    Стіл бенкетовий сколочено з дощок
    Сакрального дубу мовчуна Сідхартхи
    Чи біловбраного пастуха Заратустри.
    Що пити нам, як не трунок,
    Чим дихати нам, як не вітром –
    Буревієм, що обриває квіти,
    Пелюстки, якими встеляють світ.
    День – це океан ніжного світла
    До хвиль якого дослухаємось
    Прикладаючи мушлі вічності
    Тримаючи їх пошерхлими долонями
    Ми – нащадки орачів-сколотів.
    Під небом-тканиною озеро:
    Там ловити нам рибу пророцтв –
    Форель мудрості.
    Доки вода в прозора.
    Сім ночей як сім одкровень.
    І сім вершників.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  46. Артур Сіренко - [ 2023.08.29 10:56 ]
    Мідні ножі
    Сріблясте мовчання дзвону
    Зловісне, як вечір на острові Родос:
    Острові вітрильників і хрестоносців.
    Персики слів: стиглі і соковиті –
    Вони падають на каміння,
    На колючі вапняки злої епохи
    На яких ми стоїмо ногами босими
    І виглядаємо вороного коня часу,
    Чорного як сама пітьма,
    Як порожнеча між островами зірок,
    Баского коня гривастого,
    Що так і не був приручений,
    Що так і не був під сідлом
    Ні бородатих воїнів, ні вусатих селян,
    Ні королів пихатих, ні орачів межиріччя
    (Бо він таки вороний – як напророчено).
    Нехай коваль загартує для нього сталеві підкови
    І срібні цвяхи недоречних хвилин –
    Вже навчились робити важке залізо,
    Вже мідні ножі стали реліктами
    І раритетами мітів про Мінотавра.
    Ми у цілому недолугому Всесвіті
    Бачимо тільки пісок білий зірок,
    Який засипаємо у скляні клепсидри –
    Замість води холодної,
    Замість вина черленого,
    Замість часу невблаганного,
    Якого нам обмаль.
    Завжди.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  47. Артур Сіренко - [ 2023.08.15 02:40 ]
    Полювання на синіх мамонтів
    Запросив тебе – астролога та алхіміка
    Втомленого манускриптами та мінералами
    На полювання на синіх мамонтів,
    Що затоптали всі квіти вересу,
    Взяв крем’яну рушницю дідівську,
    Якій ще не придумав ім’я,
    Хоч воно і було записане
    Пером сріблястим зоряним
    У безодні порожнього Неба
    Ще до створення світу вусатих метеликів.
    (А Небо – воно теж пергамент –
    Шкіра навіженого козлотура)
    Але замість довгозубів-великоногів
    Почали полювати на троглодитів –
    Дикунів з цегляних печер.
    Знову вигадую гончарне колесо,
    Бо без нього в долині квітів порожньо,
    Знову глину замішую наче тісто
    І бачу в ньому людину ще ненароджену.
    Одягав ніч як чужу сорочку
    Заплямовану ягодами аґрусу,
    Що бояться достигнути:
    Бо надто голосно стукає бубон –
    Серце старого лісу:
    Сьогодні вівторок зітхань,
    День шаманів та лебедів,
    День несподіваного одкровення
    Посеред червоної спеки,
    Яку годі сховати в торбу.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Коментарі: (3)


  48. Артур Сіренко - [ 2023.08.02 23:25 ]
    Еолія
    Жовтокрилі піфії
    Співають мені пісню-пророцтво:
    Антиутопію про кульгавого Торквемаду
    Поміж стиглих яблук,
    Що гирями пружними
    Падають в глибину хащів:
    У листя трави
    Слимаків опівнічного марення.
    Синьокрилі зайці
    Шепочуть мені про Еолію –
    Далеку як спогади, як торішній сон
    Їжака буколистого пагорба:
    Трохи вітру і джазу – натомість.
    І трохи роси надвечір’я (даруйте).
    Еолія – острів, де не було інквізиції,
    Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
    Нотами чебрецевими античними –
    Слухати й мріяти
    Про. І крапка.
    Квіти сірого попелу
    Ховаю за склом –
    Наче не квіти вони, а слова
    Наче не пелюстки в них, а крижини
    Прозорі як ті,
    Що лишились у спогадах.
    Тільки у спогадах і трохи у снах,
    Де сходить над маревом лісу папороті
    Блакитне сонце,
    Що бавиться моїм серцем
    Наче кудлатим звірятком.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  49. Артур Сіренко - [ 2023.07.11 00:46 ]
    Шелест трави
    Ми тужимо,
    Бо майбутнє здається вигадкою:
    А там тиша – довершена й повна
    Як чаша після дощу
    В хащах папороті:
    Не журись, синьоока Кассандро!
    Стокриле мовчання
    Ще запанує у місті трави і весни,
    Де тільки шелест і тріпотіння крил
    Метеликів:
    Дім забуття полишать тіні вітряних брам:
    Не схожі на себе, в капелюхах крислатих.
    Флоренцію згадую як жовту троянду
    Над якою гусне оксамитове небо:
    Дихати липневими сутінками.
    Коли припиняється дощ
    Припиняють ловити краплі в пригоршні
    Діти жовтих кульбаб –
    Тоді тиша стає музикою –
    Піснеспівом глибокого сну.
    Передчуваю тишу в місті камінному,
    Пророкую шелест трави
    І шепотіння квітів вероніки.
    Бог наказав нам випити чашу –
    Літній дощ і вино – для будівничих Трої.


    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:


  50. Артур Сіренко - [ 2023.06.14 01:41 ]
    Олівець зозулі
    На острові іржавого літа
    І теплих, як ренесанс вишень
    Зозулі малюють портрети:
    Вони найкращі художники-маляри:
    Найкращі знавці барв –
    Бо все зозулясте, все, навіть Всесвіт,
    Який колись вигадав вершник –
    Гідальго в залізних чоботях.
    Зозулі поєднують фарби.
    Зозулі – знавці палітр
    Екзотичних. На пальмовім листі,
    Яким вітали колись молодого равві,
    Мальовані синім портрети:
    Такі ж , як у Небі:
    Синім по синьому,
    Синім по білому – на хмаринках
    Портрет необачний – Того, хто приходить,
    Того, хто відходить,
    Того, хто очікує
    Нас.
    Малює зозуля, літає зозуля
    Губить-знаходить свій олівець,
    Яким написана доля
    Легка – співакам, що весну пророкують,
    А потім до краплі її випивають
    З келиха-глека глиняного – глека лелек,
    На денці якого ніжно-зелене листя
    Явора.
    А над гірською ущелиною
    Над гірською стежкою
    Услід неприкаяним душам
    Летить зозулі крик.



    Рейтинги: Народний -- (5.15) | "Майстерень" -- (5.44)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2   3   4