Нам повістки не йшли з військкомату,
не за славою, не за грошІ.
Ми поповнювали добробати
за велінням своєї душі.

Ще чекали чогось генерали,
поглядаючи скоса на схід.
Добровольці ряди шикували,
патріотів збираючи цвіт.

Перевірені ми на Майдані
у вогні від палаючих шин,
гартувалася гідність повстанням,
як свободи народу зачин.

Ми згадаєм загиблих героїв
і, у праведній вірі тверді,
піднімаємо зброю до бою,
коли наша країна в біді.

Без наказу ми рили окопи
від навали надійним щитом
між ордою і світом Европи -
"Правий сектор", "Донбас" і "Азов".

І, пройшовши воєнні дороги,
ми наблизимо день перемог -
мирний день, без війни і тривоги.
З нами віра, народ, з нами Бог !

Пахнуть порохом ще твої руки,
І у снах ще кричиш ти: «Вогонь!..»
Я в собі убивала розлуку
Теплим спомином рідних долонь.

Я так довго на тебе чекала,
Проклинала ту суку-війну.
І думками щодня розганяла
Над тобою смертельну біду.

Ти прийшов із війни не жорстоким,
Свою ніжність в боях не спалив.
Лиш поважчали трішечки кроки,
Ну, а скроні дощ з куль посріблив.

Перемога дається непросто…
Честь-хвала нагородам твоїм!
А для мене одна найдорожча –
Та, що ти залишився живим.

Світлої пам'яті "кіборга" Ігоря Брановицького


Отак і жив до самого останку
Рятуючи других. Його життя
У ворога в полоні, у кайданках,
Для "кіборга" не стало каяттям.


Назвався кулеметником для того,
Щоб друзів рятувати від біди.
Якби прийшла в аеропорт підмога!..
Та помочі загублено сліди


В совкових кабінетних генералів,
У неучів і зрадників-синків,
Які у влади не були в опалі,
І на яких в народу здавна гнів.


Іде війна три роки... Все минає...
Для матері спинився часоплин.
Її синочка у живих немає,
Та в серці мами невмирущий син.
22.01.17

Восени коханий обійми
прохолодним вітром ,
жовтим листям тихо промайни ,
дощем рясним
на мої вуста самотні злийся !!
************
Розкажи що в тебе на душі ,
поцілуй як вперше при дорозі ,
краплі на обличчі залиши,
щоб не бачити гіркі сльози !
************
А зимою милий пригорни ,
припорош студеним сніговієм ,
сонячним промінням навесні ,
посміхнись мені і я зрадію
************
Уявлю що не було війни ,
не твоя на цвинтарі могила,
що здійснились найсолодші сни ,
що проти кохання смерть безсила .
************ Т
Теплим літом ніжно пробуди ,
зранку звесели пташиним співом ,
поряд біля мене будь завжди .
бо ж лише з тобою я щаслива .
************
Бо ж лише на згадку про любов ,
про розлуку смутком оповиту ,
червоніють мов пролита кров ,
пелюстки троянди на граніті .

Олександр Квітень 24 вересня 2016 року

Во власти духовных скрепов ,
В медалях и орденах ,
Летели шуты в Алеппо.
Плясать на чужих костях.

***************
Со зрелищами и хлебом ,
В плену у стандартов и штампов ,
Летели солисты в Алеппо ,
Петь на чужих останках

***************
А рядом сидели обманщики ,
Вершители новостей ,
Пророки распятых мальчиков ,
И сьеденных снегирей .

***************
А гений кровавых релизов !???
А главный духовный скреп !???
Да вот же она-доктор ЛИЗА ,
Готов сатанинский вертеп .

***************
Оставлю излишний пафос
Не буду смущать народ .
О том как пилоты Руссваффе ,
Всю свору в последний полет ,
Вели на ржавом корыте ,
Сославшись как все на авось ,
Как цвет « Музыкальной элиты» ,
Вкушал черноморский лосось.
О том что теперь у Нептуна
Уже есть свой личный ансамбль!
О том что в колодец «РАЗ ПЛЮНУТЬ»
А пить из него будеш сам !

***************
И что на крови не построить
Вам мир на Российской земле
Сейчас Русский мир –это Троя ,
Но конь ваш троянский в Кремле !

Олександр Квітень
м. Мукачево
19.01.2017 року

Ми зачекалися героя,
а може правого царя.
Стоїть у часі древня Троя,
і кров тече із вівтаря.

А ми лягаємо сп'янілі,
щоб прокидатись у хмелЮ.
Навколо свята - заметілі,
шепоче лихо: я люблю,

коли криваве у ажурі
і полем дикої орди
ідуть із Мордору похмурі
пекельних кар земні ряди.

У янтарі заклякле сонце
ховає промінь у пітьму.
В окопі шпаркою віконце -
очима в стужу і війну.

Комусь ще жити і кохати,
комусь упасти на сніги
і захололе слово *мамо*
нести на зоряні круги.

Та є надія, що не марно...
І крізь погибель і вогонь
настане світ, де мир і ладно,
не свищуть кулі біля скронь.

Ще ходять юди між героїв,
шукають ірода-царя,
а нам своє б… життя ізгоїв
навік прогнати за моря.

Щоб не верталися омани,
і сум елегій оминав,
а щасний день злікує рани
і змиє біль червоних трав.

17.01.2017

Давали знак народу небеса,
Щоб зрозуміли, хто прийшов до влади.
Солдат упав! – то впала міць, краса,
Держави, що кров’янилась від зради.

Упав солдат, коли цей президент
Прийшов до влади, став на перші сходи…
З вінком у нас колись був прецедент,
Де Бог означив зрадника народу.

Що втік з країни, де стріляв людей,
Де в засвіти пішла Небесна сотня…
Немає миру, тисячі смертей,
Війна і бідність вчора і сьогодні.

Глава держави, обраний ураз
Народом, що в обіцянки повірив,
У щирість так очікуваних фраз,
Що приведуть до перемоги, миру.

У нас три роки вже іде війна,
Сини убиті, сироти і вдови…
І бреше влада, обкрада вона,
Вдягла народу бідності окови.

В своїй державі люд, як емігрант,
З країни влада створює руїну.
Упав солдат… Впаде і окупант.
Та не впаде ніколи Україна!
16.01.17

Від кривавої мавпи до огняного півня
вже рукою подати – червоній і гори,
наше вічне, як зорі, лиховісне терпіння,
що упало на плечі, як покара згори.
Хай козацькому роду та й нема переводу,
але й правди немає без їдкої брехні.
На різдвяні колядки віє гаром зі сходу,
то життя погибає на АТОшній війні.
Не чекайте утіхи ані вчора, ні нині
за свою неозору, поховальну журбу,
бо у кожній сльозині потопають невинні
і ніхто не спиняє цю безумну пальбу.
Від немудрої мавпи до горлатого півня
не минає печалі і так мало надій,
що розтягнута в часі навіжена катівня
остаточно програє окаянний свій бій.

16.01.2017

Водою швидкою розмиті сліди
Дощами весінніми співом струмки
Твоїми словами , моїми слізьми
Удвох проводжали кохання казки

Там парою в небі із двох половин
Там променем сонця у золоті злив
Навколо у сяйві суцвіття перлин
Хвилина де з відчаю ти все простив

Тобою живу , як прийдеться пливу
Як дні проминають плету в сивину
Де в бога , де в долі Ю прошу і молю
Ой ви не тривожте цю тугу мою.
2017р.

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

Пам'яті воїна Леоніда Проводенка

Після смертей дістаємо до істин,
За втраченим не помага сльоза.
І щоби не казали моралісти,
З колоди карт украдено туза.

І ні до чого всі тепер гадання,
Що відбулося, як і де, коли.
Зупинено життя, його кохання.
Маленька куля шурхотом стріли

Вп'ялася в серце, у велику душу,
Щоб ніч посіла, зупинивши день…
У владі нині молодий чинуша
Не доторкнувся до війни, стремен.

Купив собі життя за наші гроші,
Набив кишені краденим, грішми...
А серед поля, посеред пороші,
Убитий воїн закрива грудьми

Кохану і дітей, і Україну.
І не поможе юнакові світ…
Ще скільки душ поляже за країну,
Де море сліз і горя стільки літ?
02.01.17

-Повертайся скорій!
-Знову снився наш дім...

-Так втомилась чекати...
-Знаю,мила.Як там хлоп'ята?

-Підросли вже.Сумують за татом.
-Як то я хочу вас обійняти!

-Завжди за тебе молюся!
-Дякую ,люба!Скоро вернуся!

-На добраніч!Цілую!Бережи себе ,рідний!
-Буде все добре!Треба лиш вірить...

Пізня розмова.Діточки сплять .
Спить вже в окопі і тато-солдат.
Мамі не спиться,серце болить.
Скоро вернеться...Вернеться!!?? Коли???

Тихо в молитві кричала щосили,
За чоловіка благала ,просила.
Вранці ще більший тягар на душі...
Бога молила:"Спаси!Збережи!"

Світлодарська дуга.Промоклі від крові,
Ангели й смерть у запеклім двобої.
"Повертайся!Живи!!!"І сталося диво:
Смерть осоромлена геть відступила.

"Повертайся!Живи!!!Ще не час в Небо з нами,
За тебе молились дружина і мама.
Повертайся !Живи!!!"Сніг від крові багряний...
Опритомнів...Брати перев'язують рани.
27.12.16.

Війна без жалю б’є обличчя,
І біль вичавлює сльозу.
На грані нового сторіччя,
Не оминули ми грозу.

А світові авторитети?
Для них війна то тільки гра.
Бери перо своє поете,
На поле ратне вже пора.

Уже пора тобі до бою,
За всенародний інтерес.
Поклич поетів за собою,
І небайдужих поетес.

Ти не помреш у тому герці
За Україну, за своє.
Бо пісню ту що є у серці
І слово, куля не уб’є.

2016р.

Куля серце перетяла,
Крапля крові в землю впала.
Дика куля з автомата,
в серце ранила солдата.

Надлетіли лебедята,
Зупинилися крилята.
Взяли душу в перевесла,
Попід хмарами понесли.

Залишили тіло спати,
Залишили спочивати.
Спить у полі кволе тіло,
Там де маківки зацвіли.

Почав дощик накрапати,
Став солдатик оживати.
Поверніться лебедята,
Поки дощик ллє
ще надія є.

2015р.

Яке Різдво, коли у нашу хату
Непрохана прийшла раптова смерть,
Яка забрала в діток батька, тата,
Наповнила бідою дім ущерть.

Комусь Різдво, бабусі - голосіння,
І дикий крик матусі з-за стола.
Втекла надія наша на спасіння…
А на порозі нашім - півсела.

Коли устигли все оце почути?
Бо це ж матуся перша новину,
До телефону звечора прикута,
Узнала, подзвонивши на війну…

І на родину в цей різдвяний вечір
Наклала смерть своє страшне тавро.
Лягла війною на худенькі плечі,
І принесла біду, взяла добро.

І враз пустою стала наша хата,
Хоча тепер заповнена людьми.
Залишила війна мене і брата
Без тата. Але як чекали ми,

Його дзвінка у цей різдвяний вечір,
Почути щоб вітання з далини.
А замість цього в хаті товкотнеча,
З-під хустки в мами пасмо сивизни.

І на очах людей застигли сльози,
На цілий світ лунає мамин плач…
Святковий вечір втік у верболози…
Нажаль, у смерті не бува невдач.
24.12.16

БулО раніше небо сине,
І всі раділи навкруги.
В той час своє гніздо осине,
ПлЕли в Донбасі вороги.

І що тепер? – Одні руїни,
І на полях росте ковил.
А по рідненькій Україні,
Сто тисяч виритих могил.

На сході тліє поле голе,
Там канонади і бої,
Підступні москалі - монголи.
Ще й доморощені свої…

І знову думка мов екзема,
Десь із середини шкребе.
Самі ж себе перегриземо,
Самі й звоюємо себе.

2016р.

Степ – обсмалений чорним порохом,
Степ – нині начинений залізом.
А ти – один на один з ворогом,
Що озброєний до зубів лізе.

Скільки вистоїш, рік, місяць, добу.
Втрачена міра, лишилось слово.
Ворог вже втратив людську подобу,
За прицілами лиш людолови.

Вороже – смерте, що ти накоїв,
Вороже – смерте, не схаменешся.
Час зупинився. Разом з Москвою,
Кровю святою вже захлинешся.

2015р.

І знов думка скаче до божевільного сходу.
Аж туди, де в очі прискіпливо дивиться смерть.
Назустріч вистріл, так, без попередження, з ходу,
І вже серце розбите на друзки, і майже вщерть.

Згинаю голову, волосся обпалене,
Хтось сивобородий глядить за мною з вище.
Колотиться серце в грудях наче шалене,
А понад головою і рветься і свище.

Втискаюся нижче. Чекаю слушного часу,
Все одно осколок впинається у надбровю.
Болі не чую. Підставляю долоні чашу,
Пю, напиваюся своєю власною кров’ю.

Знаю, що тут вмирають незалежно від сану,
Так же незалежно від роду і від походжень.
Ще згадую дітей, Наталю, Таню, Оксану,
Внуків, вже народжених і ще ненароджених.

І тут як ніде близька дорога до істини,
Тут вже як ніколи гірко пахне свободою.
Задихаюсь без кисню оглянутий з відстані,
Дуже дивною постаттю сивобородою.

Знов ціляють одне в одного людські юрмища,
Глохну і молюся, та за всі гріхи каюся.
Там той, сивобородий, чекає над урвищем,
Ні, я ще не хочу, і раптом просипаюся.

2015р.

З очей сльоза лишає слід,
Яка сьогодні журна осінь.
На сході хлопці гинуть досі.
У грудях серце наче лід.

За що такий страшний оброк.
Минає ніч і знову жертви,
Аж шість одразу хлопців мертвих.
Зійшли до неба, до зірок.

Проклятий час, холодний час.
У ці холодні листопади,
Ще скільки хлопців тут упаде.
За злий, зачумлений Донбас.

В Мойсея тупиковий путь.
Немає миру – лиш примара,
Немов ота холодна хмара.
Мойсея люди проклянуть.

2015р.

Ну, звісно, ворони,
ну, звісно, чорні —
чорними дзьобами
торочать — торочать
ниточку за ниточкою
з вишиваних
біленьких сорочечок
собі на чорні косоворотки.

За воронами чорними
і море чорне —
вештається берегами
туди — сюди, сюди — туди,
а під серцем гойдає
воронячі гнізда
такі чорні — чорні
як сажа.

Неначе зграя, вчувши кров,
надсадно бреше,
чиясь долоня вже ребром
повітря креше.
Слова — мов ядра, і летить
гаряча слина
тому, хто спереду сидить,
у тім’я й спину.
Ось і слабка прекрасна стать
вогнем палає
в крикливій спробі не відстать
від шалу зграї.
Усі кричать навперебій,
обличчя вперті,
ведучий в усмішці кривій
заледве терпить,
щоб не убити за слова,
що просочились:
«Чи в Україні ми, бува,
не помилились?».

2016

Давним-давно, це кожен знає,
на Русь насунулась біда –
заповнивши степи до краю,
на Київ рухалась орда.

Польотом стріл, вогнем і криком,
як з торби, сповненої вщерть,
неслись народам військом диким:
пожежі, голод, глум і смерть

Пройшли віки. Не сам собою
середньовіччя жах минув,
та шлях, прокладений ордою,
її потомок не забув.

Повзуть уперто, зброю взявши,
чумною хмарою біди,
на танки коней помінявши,
на Київ правнуки орди.

Старанно в танкові приціли
вони чатують дні і ночі,
військові і не лише цілі
шукають їх розкосі очі.

З одним лиш за душею шагом,**
впродовж уже скількох років,
ґвалтують під російським стягом
люд звірі з глибини віків.

Усе цинічно враз попрали,
і Будапештський договір,
коли із „градів“ розстріляли
слов’янське братство, дружбу, мир…

У себе ладу дать не можуть,
та вперто лізуть за моря.
Їм це ніяк не допоможе,
уже заходить їх зоря.

А з нею разом йде удача,
розбійний фарт минулих літ,
бо кат отримає на здачу
снаряд, запущений в політ.

Навиліт ті проб’ють гостинці
„Армати“ хвалену броню
і втонуть вже самі ординці
у морі крові і вогню.

В полях білітимуть їх кості,
закон такий є, вражий сину:
Хто із мечем приходить в гості –
той від меча навіки згине.

На зміну їх зорі кривавій,
що кане в прірву назавжди,
нові зірки встають у славі,
аби спасти нас од біди.

20.11.2016

* * *
У час вже наш, після совкових гноблень,
Була така нагода дати «Зась!»!..
Найбільшою бідою був Чорнобиль –
На сході ж тихо дозрівав ДамбаSS.

І рідна мова раною ятрилась:
Враг знає, з чого розпочати ціль.
За неї полягло вже нас не триста,
А леґіони праведних борців!

На драму цю очей вже не заплющиш,
Давно був голос мій в пустелі сам.
Совкова радіація у душах –
То буде й в нас Чечня або й Беслан.

Із ворогом не можна толерантно!
Вони ж і нав’язали нам це зло.
Життям платять герої в битвах ратних!
А лжевожді пантрують ремесло!

Бракує слів!.. А їх же в мові стільки!..
Бо гамселить у душу ревний біль.
І не важливо, чи ти мав п’ятірки, –
Важливо, скільки духу у тобі,

Аби дійти, сказати, домогтися,
Якщо ти вже – не зомбі і не раб.
Нове число загиблих: десять тисяч!
Ти, рабе, ще чекаєш?! Встань! Пора!!!
(Любов СЕРДУНИЧ)

Минає світ, в якому я прожив
свої дитячі і юначі ро́ки.
Усе, що цінував, чим дорожив,
іде у Лету, у її потоки.
У небеса пішли учителі,
а із небес уже й мене чекає
моя рідня – господарі землі
і кріпаки обіцяного раю.
І ветерани – нинішні діди,
а на війні – бійці і командири,
що вижили із тисячі один,
один зі ста натягують мундири.
Їх одиниці. І який парад
зігріє і обрадує героя?
Та пам'ять оглядається назад
виносити убитого із бою.
Та іноді із далечі імли,
неначе голоси із того світу:
« Ти чула, Ївго, Київ узяли?»
« Ви чуєте? Вертаються совіти.»

« На Київ!» І онуки на броні
вертають незавершену руїну.
Юродиві освоюють доктрину –
тримати Україну у вогні,
а на війні воно, як на війні, –
убити брата
                      пострілом
                                     у спину.

06.11.2016

Щодня убиті і поранені
На цій страшній війні, АТО.
Та влада краде одурманено
Й не відповість за це ніхто.

Награбувавши гроші, виїдуть
До вілл своїх, своїх родин.
Борги залишать нам у Києві,
Щоб ми в житті не мали змін.

І щоб чужі сини, не рідні їм,
Вмирали за донецький степ.
Щоб голосили за загиблими,
Сиділи мовчки. А проте,

Для чого їм тут оголошувать
Хто ворог наш, воєнний стан?
Їм з МВФ мете порошею
Грошей в офшори океан.

Обклали навкруги податками
Брехні надуманих легенд.
Навіть білизну з цими статками
Народ купує в секонд-хенд.

Нам показали декларації,
Ті, хто до прірви всіх довів.
І хто хотів зробити з нації
Рабів і мовчазних волів.

Ті злодії себе означили,
І правду знає весь народ,
Який майданом розгарячений
Крізь кров ітиме до свобод.

03.11.16

Пливуть човни попід мости,
По річці – Україні
Пливуть човни а в них хрести,
Мов крилонька чаїні.

Невпинно в вічність плине час,
Вже не верне ніколи.
А після все, уже без нас
Закрутиться по колу.

Ніщо не зміниться. А суть.
На цій земній тарелі,
На вЕсну знову зацвітуть
Зелені акварелі.

Човни зникають вдалині,
Відносять чорні тіні.
Ми залишаємось одні,
Без них осиротілі.

2016р.

Як хочеться, о, Господи, як хочеться -
Не меч, а плуг в руках своїх тримати.
Не чути, як вибахкують гармати,
І як земля від гвалтування корчиться.

А руки вже до зброї призвичаїлись,
Хоч прагнуть землю засівати зерном,
Та хмара крила чорні розпростерла,
І засіває блискавка печалями.

Горює поле, полинами всіяне.
Втомились люди гіркоту збирати.
Війна проклята… це війна проклята
Людські надії попелом розвіює.

01.11.2016

Хоч полотно оздоблюєш по-різному,
Та на лице твоє шиття однакове:
Усі нитки порізані й обрізані,
Неначе хтось по них пройшовся сапою.

Цупких вузлів на тім шитті незмірено,
Не візьме меч вузлів, такі важкі вони.
Голки людей нанизують розмірено,
І кров’ю повняться підставлені човни.

А слідом в них полотнища вкладаються,
І кров в узор прискіпливо в’їдається,
Човни хитаються, перевертаються,
Страшним тим пологом земля вкривається.

Хоч полотно оздоблює по-різному,
Та на лице шиття війни однакове.
Хрест на хресті – вона завжди упізнана –
Незмінним кольором, зчорніло - маковим.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле укрилося цвітом,
гаривом пахне в гаю.

Свіжа могила під віттям,
хрест на узліссі бринить.
Хто в ці часи лихоліття
у домовині тій спить?

Може невпізнаний воїн,
Неньки святий захисник,
що повернувся із бою
у придорожній терник…

Тихо колишуться віти,
рядом вмирає село.
Скільки з усього їх світу
тут за цей час полягло…

Через чиюсь недолугість,
через жадобу і гнів
хтось положив свою юність
і в синє небо злетів…

Та чи ж за те вони бились,
йшли уперед до кінця,
щоб ми із хамством мирились,
власні заклали серця?!.

Ухнуло десь з-за лаштунків,
чується відгомін залпів –
„старшого брата“ дарунки
небо розрізують навпіл.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле шматують привіти,
жарко в донецькім краю.

Спека по всій Україні,
спрагло у душах, серцях...
Всім ворогам в домовину
вгоним осиковий цвях!

Пекла жара і працювали „Гради“,
то смерть летіла від „братів-слов‘ян“.
Вони снарядів не жаліли гади,
зі шкіри ліз російський „брат“ Іван…

Спинився час, а пил їв хлопцям очі,
у танків навіть плавило броню.
Живі принишкли і чекали ночі,
щоб вийти з моря крові і вогню.

Тут всі свої, нема лиш генералів,
що помирати кинули своїх.
Тим підлим гнидам місце за Уралом!
А як іще назвати можна їх?!

Серпневі дні у пам‘яті надовго,
залишаться у тих, хто вижить зміг.
І вічна пам‘ять всім, хто ту дорогу
не подолав, а у котлі поліг.

Тяжка година, мов зима надворі,
народ крокує у непевну путь.
Серця загиблих світять ніби зорі
і шлях нам у майбутнє осяють.

О, вороженьки не дають дрімати –
тоді чека, а нині еФеСБе.
Поширюють культуру ...азіати.
І як тоді своє не захищати,
якщо ми захищаємо себе?

Оклигуємо буйні і наївні.
Уже не дивовижа – коляда.
Колись осоловіє і орда.
Але чому каца́піє країна,
де мова має бути, як вода?

А пам'ятаєш, окаянний брате,
що є у нашій мові, - назавжди?
Якщо на ваш великий перекласти,
це означає, нібито, послати
тебе і іже знаємо куди.

Бо ви усюди. Вже і на івриті
лунає ваше, – ме, якшо не, – бе.
Де язикаті, там чекай рашиста.
То як вас, м'яко кажучи, любити
якщо ми поважаємо себе?


Вам у Бермуди, а не у Європу,
де ми були раніше, ніж вона.
Та як ізолювати за окопи
усіх, кого чекає гепа-допа,
і вас, кого збагачує війна?

І королеви, і а ля дворяни,
якими аж зашкалює екран,
кому я пишу оди і романи?
Чому у хаті охають селяни,
коли лютує опер капітан?

Ворота на Росію не закриті.
Навоювався, тай тікай бігом.
А як іще худобину учити,
якщо не гнати у своє корито
вилизувати мову язиком?

Орда воює, поки не конає.
Ідуть за окультурення бої –
за капища й кадильниці свої.

Хіба не мова нас оберігає?
Якщо за неї націю вбивають,
то як же обеззброїти її?

10.2016

Без імені… Поховані солдати…
Чиї були ви доньки та сини?
Ховає сльози, зажурившись, мати
У ранній сніг своєї сивини.

Тамує біль тією гіркотою,
Картає серце і рахує дні,
І мимоволі плине за водою,
Де жевріє надія в бур’яні.

О, славна моя ненько Україно!
Снарядами спаплюжена рілля!
Чому ж отак підступно і безвинно
Твоїх дітей чека сира земля?

Якого ти очікуєш фіналу?
І чи спаде оте криваве тло,
Що довго нам узріти не давало:
Де є добро, а де насправді – зло?

(К о м п і л я ц і я      п о е м и)
Я уві сні літаю ще, буває,
а наяву ілюзією раю
являється поезія моя.
А іноді, вечірньою зорею,
не оминає келії моєї
пульсуюча поема житія.

                      І
Побачу небо, маяки у морі
і пристані, і гавані …на дні,
і неозорі про́стори ясні,
а де-не-де ледь жевріючі зорі
у сивій і глибокій далині.
А іноді привидиться мені,
що чую репетицію салюту,
якою не відлунює майбутнє…
Або узрію плями у вікні
і виповзає тугою забуте,
і …просинаюсь на своїй війні,
де войовниче, сите і безпутне
ще полірує зорі п'ятикутні...
І думи навіваються сумні,
що Україна знову у вогні,
а наші душі на біду і горе
ошпарює інформаційне море,
«Аврора» маячіє у бою,
агресія, анексія, блокада
і недолуга корупційна влада,
що зневажає націю свою.
З одного боку діє Божа сила,
а з іншого - парафія Кирила
собі шукає місце у раю.
То агітує, то іде ходою,
то апелює до Русі святої
іноязике юрмище «рідні»,
манкурти генерації нової,
злодії і нувориші хатні.
І наче люди, а немов отари
ідуть за баранами до кошари,
яку не допалив Наполеон.
А – жаль! Бо мали б іншого сусіду,
свої права і Орликів закон
або Мазепу, а не людоїда,
і Конотоп, а не Бородіно
дивилися б у іншому кіно…
………………………………
Історія! А як же правди мало!
Історію ми кров’ю написали
і не один долали рубікон…
І знову – та ж руїна і навала…
……………………………..
Іще самі себе не звоювали,
та знову, – що? Готові у полон?
……………………………
І напухає онко-сіра зона,
а паразити п'ятої колони,
чекають інвазію кацапні.
І вчора ще вони голосували,
аби на сцені карлики скакали
або тузи «еліти» нев'їзні.
Московії усе іде до пари –
мерзотники, іуди, яничари,
любителі гучної маячні.
……………………………..
Усе тече, але не все минає.
Рептилія щелепи роззявляє,
шматує і заковтує чуже...
Нема управи на діяння змія,
хоча нечиста сила розуміє,
що Україну небо береже
і анулює націю Батия,
яка уперто лізе на рожен.
А я усе дивуюся, – невже
і їй не вистачає тої суші,
води у морі, випалених зон?
Ви чуєте? Рятуйте ваші душі! –
лунає у сузір'ї Оріон.

                      ІІ
Та ми й самі дивуємо планету
і маємо уже свої дуети,
воюємо, аби на небо йти,
уміємо у світі суєти
писати і поеми, і сонети,
і досягати ...вищої мети.
Але нема путі із темноти.
А може, не майори, а поети
у синьому сузір'ї Андромеди
освоюють сіяючі світи?
І може, як підемо за тумани
у чорну пломеніючу діру,
і нас конвоюватимуть слов'яни –
євреї, українці і цигани
не у раю, а в Бабинім яру?
І небеса, до болю незнайомі
у пам'яті ґенези ожили.
Яка краса у мареві імли!
І як ходити у ярмі земному,
і як не добиватися додому
з цієї каламуті й кабали?
...............................................
Імла і сяйво. Куля і свобода.
Релігія і опіум народу.
Душа і пекло. Рай і сатана.
Висока Ліра і її фанфари.
Імперія і неминуча кара,
«Today» Росії і її весна...
Минуле ударяє у литаври,
і кожен відчуває ці удари,
де матюками гупає війна.
А там уже – руїни і окопи,
той самий особачений дует:
яса і воля, урки і укропи,
Росія і Америка-Європа,
орда і Україна – тет-а-тет.
........................................
І вояжує місія до Криму.
Очолює її авторитет
таємної імперії калиму.
Володарює мафія незрима,
гієна ночі – криміналітет.
І тут уже ніякої надії
на ум і совість партії злодіїв.
На караул! І, Боже, нас боронь
од місії скаженого месії.
Але воняє сірка і вогонь.
І п'ятикутні пазурі Росії
диявол випускає із долонь.

                      ІІІ
Такі ось – когнітивні дисонанси.
У небі зорі, а на Раші – шанси
повірити у шоу й чудеса,
а в Україні пауза й …гроза.
Від мирної угоди по Донбасу
одному – сльози, іншому – роса.
Ви чуєте? Це плач Ієремії
до нашої заступниці Марії,
аби допомагали небеса.
А у людей на це немає часу.
І падає з очей самого Спаса
гаряча і гірка Його сльоза.
А у людей немає ще науки,
як ідолу укоротити руки.
А може мало муки на землі?
А може, мало ще тієї кари,
якої заслуговує отара
парафії ізгоя у кремлі?
…………………………...
Нема управи на діяння змія…
...........................................
Але триває ера Водолія.
Очима ночі сяючі зірки
на зміну бойової веремії
запалюють у небі маяки.
І жевріє надією майбутнє,
і падає уже Ієрихон,
і з віщою трубою в унісон
лунає заповітне і могутнє.
Розвіюється летаргійний сон.
І поки розвидняється над нами,
поїдемо чумацькими шляхами
вивозити огуду протиріч
малими і великими возами.
І засіяє магією віч
ідея миру, поки Божа сила
запалює у небесах світила
і землю укриває мати-ніч.
Її вітрило напинає крила
і їй на зміну вранішня зоря
нагадує отаману Ярилу,
що настає його ясна пора.
І блі́дий місяць падає за гаєм,
а ясночолий ранок починає.
Є маяки – минає маячня.
Ярило зорі поганяє плаєм
і напуває білого коня,
і розганяє чорне вороння...
І поки ера миру не настала,
єднає у досвітні ареали
сузір'я ночі – ореоли дня.

                              10.2016

«Як же так?..» - горе ллялося ридма,
«Як же так?..» - зазирало в труну.
Поруч вголос читали молитву,
Голосили: «З тобою умру!».

Тільки син, років дев'ять - не більше,
Кам’яний, в колір крейди лице,
Розпач свій затягнувши тугіше,
Проронив: «Стану також бійцем».

Свободівцю-харків'янину Мирославові Мислі,
що загинув від ворожої кулі під час перемир'я

У води озер заглядали сузір'я,
Принишкли, замовкли в чеканні міста.
В країні об'явлене скрізь перемир'я,
Відводиться зброя, надія зроста…

А Волохів яр попрощався із сином,
Сльозами вмивалися листя дерев.
В труні повернувся навік до родини
Синок, що міг жити, боротись як лев.

Та ворог стріляє, на те він і ворог,
Із ним не домовитись, віри нема.
І куля не знає про переговори,
Вбиває, і з нею приходить пітьма.

У мамину душу і батьківську хату,
У братове серце і серце сестри.
І синова пусткою стала кімната.
А шелестом плачуть стрункі явори.

А хто відповість за втрату людини,
За те, що на ньому закінчився рід?
Відходять у вічність сини, у глибини,
За рідну країну у розквіті літ.
05.10.16

Усі, хто вірив телевізору,
І заробити захотів,
«Зеленими» та ще й безвізово
В Донбас погнали, як хортів.

Де на колесах крематорії,
Вже служать молоху війни,
І на донбаських територіях,
За вбитих мають ордени.

Загиблих не везуть до матері,
Їх спалять у печі страху.
Чи сотня їх, чи, може, п’ятеро,
А попелу – на лопуху.

Розділять, покладуть до урни все,
І скажуть – це ваш рідний син.
І як рідня тепер перенесе
Оцей страшний від влади кпин?
04.10.16

Вже третій рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, кому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом,
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ледацюг і злодіїв зостався,
На тих, хто нашим просто скористався
І нас до ями смертної привів.
04.10.16

Мир на папері - це не мир в житті,
Бо куля-дура прочитать не вміє,
Вбива людину, з нею світ, надію,
Зупинить всі її шляхи-путі.

Чи хтось повірить в те, що ворог наш
Погодиться на просто перемир'я?
У кого є до нього ще довір'я,
Бо з ним рушниця, "гради", патронташ?

І скільки в світі не садіть послів,
Ніхто не зможе побороти словом
Того, хто поламав усі основи,
Хто всі кордони потрощити смів.

Щодня убиті - ворог не мовчить.
У відповідь вони повинні мати
Ще більше вбитих і втекти до хати,
Щоб їх настигла покаяння мить.

Нехай у себе створюють світи,
Де буде жити тільки їхня мова.
Майбутнього свого у нас основа,
Туди лиш перемогою дійти.
04.10.16

І скільки ще синів злетить у небо,
Де ангели в біді зламають крила?
В життєвій бурі рвуть свої вітрила
Усі, в кому свободи є потреба.

Одне-єдине молоде життя,
Могло би квітнуть, народити діток.
Продовжитись, нести свій рід по світу.
А ми для рідних - слово співчуття.

Не замінити матерям синів,
Бо небо чорне впало їм на плечі.
Для них тепер щодня ізранку вечір.
А біль заглушить найсильніший гнів.

На цвинтарі могила - це усе,
Що їм до смерті нині залишилось.
І їх життя віднині завершилось.
В тупик зайшло, не вийшло на шосе.
04.10.16

Брехня і сваволя
За мить зруйнували твій рай,
За ґратами воля,
За муром – чужий неба край…

Залізом закутий,
В прицілі найменший твій рух..
Чи ж можна замкнути
Свободою споєний дух?!...

Під тиском, в полоні,
В кайданах, в мордовнях хортів
Не зганив ти долю -
І з вірою вистоїш ти!...

Для кожного віра -
То власне його відчуття:
І світоч, і міра,
І кара, і подих життя…

©13.07.2016.


Такі рядки прийшли з думкою про Сєнцова, Кольченка, Клиха, Карпюка і всіх українців, яких катують у РФ і квазіутвореннях.

Я у весну ту більше не вернусь,
Вона для мене вже давно відквітла.
Я стала холоднішою чомусь,
У сонця в серці теж забракло світла.

Мій шлях лежить в завії і сніги.
Я звично в них закутаюсь під осінь.
Смарагдово ще поки навкруги,
Щемлять по літу спогади і досі.

Я їх по вінця з пам'яті наллю,
Тепла горнятко пригублю під настрій,
Щось задзвенить, подібно кришталю,
До вуст якого доторкнулись айстри.

В українських полях,
у запеклих боях,
де під «Граду» розкат
стогне рідна земля,
де за дружбу й любов
проливається кров,
український солдат
в бій іде знов і знов.
Не за брязкіт монет,
славу чи кабінет,
а за волю дітей
б"є в степу кулемет
і хоч зрадами нас
підкосили не раз
та свободи вогонь
у душі не погас.
Знаю місце в раю,
тим хто волю свою
і народ захищав
у смертельнім бою,
вірю холод пітьми
подолаємо ми
і до наших осель
знов повернеться МИР.



Геник Лис 2015р.

Чому воюєш в Україні,
недавно братський нам народе,
чи думаєш, що на руїнах
свою імперію відродиш,
чи може тобі місця мало,
чи з"їсти вже не маєш чого,
чому над сином плаче мама,
в жалобі батько сивочолий?
Чому мішаєш кров з землею
в степах безкрайнього Донбасу
в вогні російських артилерій
гуля війна до смерті ласа?
Чому солдатів посилаєш
в наш рідний край нести кайдани
і їх мов злодіїв ховаєш
у чорноземи без пошани?
Ти подивись, як згуртувався
народ до бою волелюбний,
ти на таке й не сподівався,
тебе твоя жадоба згубить.
Тобі брехня туманить очі
і кляпом затикають рота
та ти вже звик і вже не хочеш
з "царем" за правду поборотись.
Можеш палити і вбивати
та знай ніколи і нікому
свободи дух наш не здолати,
він переможе біль і втому.



Геник Лис 2015

Я не звикну до слова «двохсотий».
Дикий термін! Зловтіха зловтіх!
Наче смертю затверджена квота
В нашім (вже і не нашім?) житті.

Правил часу приймати не смійте.
Кожен був лиш один отакий!
Він життям заплатив! Він – не сміття!
Він тримав найзапекліший бій.

Отому не шифруйте, не можна.
Біль безликий? Скажіть матерям,
Що родила «двохсотого» кожна,
Щоб поклав себе на вівтаря

України… Двохсотий? Ні, перший!
Плоть від плоті, розчахнутий біль.
Дикі терміни холодно брешуть.
Це манкуртів вподобаний стиль.

Але ми – не манкурти. Ми – нація.
Закарбуй – кожен – перший, один!
Бо «двохсотий» - твоя деградація.
Ти двохсотий? Чи нації син?

23 травня 2016 року

Так чекають на них, далеких.
На полицях складають речі.
Перед сном відчиняють двері
У надії, що хтось прийде.
Відганяють думки неґречні,
Що тримають нудьгу за плечі.
Просівають чужі розмови,
Гріють сонце своє руде.

Миють кахлі щодня на кухні.
Варять каву гірку і темну.
Натирають до блиску меблі
І на двох накривають стіл.
Не читають новин даремних.
Проклинають війну буремну.
Так чекають на них – єдиних,
Відмиваючи часу пил…
12.09.2016

...І виплакатись, знаючи, що – всує,
бо не повернеш той життєвий цвіт.
Старий Завіт живе і торжествує
поміж трудів євангельських просвіт.
З портретом кожним згаснути, померти,
упавши у липку багнисту млость,
і відчувать, як втягуються жертви
у пащу ненаситного когось.
І марні наші всі «чому?» і «нащо?»,
і «де любов поділась золота?».
Земля старозавітна в людях важча,
раціональність в ній не пророста.
Росте у ній товста ядуча помста
із сміхом у м’ясистих пелюстках,
і снайперів прихована короста,
і пострілу худий голодний птах.
Живущому – вимога і карання
в зім’яті ночі мучитись без снів
і зводити в одне хистке рівняння
безтямність розшарованих світів.

Коли закінчиться війна,
Пройде зима минуть морози,
У матерів обсохнуть сльози.
Коли закінчиться війна,
О дай то Боже.

І знову сонечко загріє,
І зацвіте і заяріє,
Загоїть рани і руїни
Моя рідненька Україна,
Така, що кращої нема
У всьому світі.

2016р.

Імперським послідникам сниться «совок» –
Віджилий «Союз нерушимий».
Втішають себе серіалом казок
Про вибір Донбасу і Криму.

Сплітають байки про єдиний народ,
Про братство та інші дурниці.
Убога уява у підлих заброд,
Дурному дурне і насниться.

Московські бандити в донецьких степах
Синів України вбивають.
Засвідчують факти – в реальних ділах
Ніякого братства немає.

Проводжає мама
Сина на війну
Душу розриває
І собі, й йому
Тихими сльозами,
Що із серця йдуть
Слів... немає в мами,
Скроні аж гудуть,

Бо не знає мама
І ніхто не зна:
Чи надовго буде
Клята ця війна,
Чи вже скоро діти
Додому прийдуть
А хто зна чи прийдуть,
Чи там пропадуть.

Люди, схаменіться!
Досить воювать
З весни було треба
Ниви засівать -
Нині замість жита
Міни та гроби...
Сохрани нас Боже!
Господи, прости,

Якщо ми у чомусь
Були не праві,
Може наші предки...
Але трударі
Не могли нікому
Аж ТАК насолить,
Щоби пропав спокій.
Боже, як болить

Вся оця неправда,
Весь той чорний жах
Коли вже скінчиться
Цей безумний страх,
Коли буде тиша
На нашій землі,
Кому "війна" треба?
Чому люди злі?

Годі воювати,
Досить зазіхать
Ще й "братами" гарно
Себе називать...
Ми б чудово жили
Без таких братів,
Жили, працювали,
Ростили синів,

Але не для того,
Щоб йти на війну -
А радіти сонцю
І кожному дню,
Бо життя дається
Один тільки раз...
Матінко Христова,
Помолись за нас.

11.07.2014.

І скільки ще таких смертей
Впадуть у серце України,
Яке нагадує руїну
З розбитих доль її дітей?!

Невже не бачать небеса,
Що кращі відлітають в небо?
А ворог все бере огребом,
Талант вмирає і краса.

За що тепер отой сусід,
Що рвав сорочку, звався братом,
Прийшов не в гості, а вбивати,
Приніс нам повно горя й бід?

Є доля нашої вини
У тім, що сльози скрізь рікою,
Що ми живемо в неспокої
І гинуть у боях сини.
08.09.16