З очей сльоза лишає слід,
Яка сьогодні журна осінь.
На сході хлопці гинуть досі.
У грудях серце наче лід.

За що такий страшний оброк.
Минає ніч і знову жертви,
Аж шість одразу хлопців мертвих.
Зійшли до неба, до зірок.

Проклятий час, холодний час.
У ці холодні листопади,
Ще скільки хлопців тут упаде.
За злий, зачумлений Донбас.

В Мойсея тупиковий путь.
Немає миру – лиш примара,
Немов ота холодна хмара.
Мойсея люди проклянуть.

2015р.

Ну, звісно, ворони,
ну, звісно, чорні —
чорними дзьобами
торочать — торочать
ниточку за ниточкою
з вишиваних
біленьких сорочечок
собі на чорні косоворотки.

За воронами чорними
і море чорне —
вештається берегами
туди — сюди, сюди — туди,
а під серцем гойдає
воронячі гнізда
такі чорні — чорні
як сажа.

Неначе зграя, вчувши кров,
надсадно бреше,
чиясь долоня вже ребром
повітря креше.
Слова — мов ядра, і летить
гаряча слина
тому, хто спереду сидить,
у тім’я й спину.
Ось і слабка прекрасна стать
вогнем палає
в крикливій спробі не відстать
від шалу зграї.
Усі кричать навперебій,
обличчя вперті,
ведучий в усмішці кривій
заледве терпить,
щоб не убити за слова,
що просочились:
«Чи в Україні ми, бува,
не помилились?».

2016

Давним-давно, це кожен знає,
на Русь насунулась біда –
заповнивши степи до краю,
на Київ рухалась орда.

Польотом стріл, вогнем і криком,
як з торби, сповненої вщерть,
неслись народам військом диким:
пожежі, голод, глум і смерть

Пройшли віки. Не сам собою
середньовіччя жах минув,
та шлях, прокладений ордою,
її потомок не забув.

Повзуть уперто, зброю взявши,
чумною хмарою біди,
на танки коней помінявши,
на Київ правнуки орди.

Старанно в танкові приціли
вони чатують дні і ночі,
військові і не лише цілі
шукають їх розкосі очі.

З одним лиш за душею шагом,**
впродовж уже скількох років,
ґвалтують під російським стягом
люд звірі з глибини віків.

Усе цинічно враз попрали,
і Будапештський договір,
коли із „градів“ розстріляли
слов’янське братство, дружбу, мир…

У себе ладу дать не можуть,
та вперто лізуть за моря.
Їм це ніяк не допоможе,
уже заходить їх зоря.

А з нею разом йде удача,
розбійний фарт минулих літ,
бо кат отримає на здачу
снаряд, запущений в політ.

Навиліт ті проб’ють гостинці
„Армати“ хвалену броню
і втонуть вже самі ординці
у морі крові і вогню.

В полях білітимуть їх кості,
закон такий є, вражий сину:
Хто із мечем приходить в гості –
той від меча навіки згине.

На зміну їх зорі кривавій,
що кане в прірву назавжди,
нові зірки встають у славі,
аби спасти нас од біди.

20.11.2016

* * *
У час вже наш, після совкових гноблень,
Була така нагода дати «Зась!»!..
Найбільшою бідою був Чорнобиль –
На сході ж тихо дозрівав ДамбаSS.

І рідна мова раною ятрилась:
Враг знає, з чого розпочати ціль.
За неї полягло вже нас не триста,
А леґіони праведних борців!

На драму цю очей вже не заплющиш,
Давно був голос мій в пустелі сам.
Совкова радіація у душах –
То буде й в нас Чечня або й Беслан.

Із ворогом не можна толерантно!
Вони ж і нав’язали нам це зло.
Життям платять герої в битвах ратних!
А лжевожді пантрують ремесло!

Бракує слів!.. А їх же в мові стільки!..
Бо гамселить у душу ревний біль.
І не важливо, чи ти мав п’ятірки, –
Важливо, скільки духу у тобі,

Аби дійти, сказати, домогтися,
Якщо ти вже – не зомбі і не раб.
Нове число загиблих: десять тисяч!
Ти, рабе, ще чекаєш?! Встань! Пора!!!
(Любов СЕРДУНИЧ)

Минає світ, в якому я прожив
свої дитячі і юначі ро́ки.
Усе, що цінував, чим дорожив,
іде у Лету, у її потоки.
У небеса пішли учителі,
а із небес уже й мене чекає
моя рідня – господарі землі
і кріпаки обіцяного раю.
І ветерани – нинішні діди,
а на війні – бійці і командири,
що вижили із тисячі один,
один зі ста натягують мундири.
Їх одиниці. І який парад
зігріє і обрадує героя?
Та пам'ять оглядається назад
виносити убитого із бою.
Та іноді із далечі імли,
неначе голоси із того світу:
« Ти чула, Ївго, Київ узяли?»
« Ви чуєте? Вертаються совіти.»

« На Київ!» І онуки на броні
вертають незавершену руїну.
Юродиві освоюють доктрину –
тримати Україну у вогні,
а на війні воно, як на війні, –
убити брата
                      пострілом
                                     у спину.

06.11.2016

Щодня убиті і поранені
На цій страшній війні, АТО.
Та влада краде одурманено
Й не відповість за це ніхто.

Награбувавши гроші, виїдуть
До вілл своїх, своїх родин.
Борги залишать нам у Києві,
Щоб ми в житті не мали змін.

І щоб чужі сини, не рідні їм,
Вмирали за донецький степ.
Щоб голосили за загиблими,
Сиділи мовчки. А проте,

Для чого їм тут оголошувать
Хто ворог наш, воєнний стан?
Їм з МВФ мете порошею
Грошей в офшори океан.

Обклали навкруги податками
Брехні надуманих легенд.
Навіть білизну з цими статками
Народ купує в секонд-хенд.

Нам показали декларації,
Ті, хто до прірви всіх довів.
І хто хотів зробити з нації
Рабів і мовчазних волів.

Ті злодії себе означили,
І правду знає весь народ,
Який майданом розгарячений
Крізь кров ітиме до свобод.

03.11.16

Пливуть човни попід мости,
По річці – Україні
Пливуть човни а в них хрести,
Мов крилонька чаїні.

Невпинно в вічність плине час,
Вже не верне ніколи.
А після все, уже без нас
Закрутиться по колу.

Ніщо не зміниться. А суть.
На цій земній тарелі,
На вЕсну знову зацвітуть
Зелені акварелі.

Човни зникають вдалині,
Відносять чорні тіні.
Ми залишаємось одні,
Без них осиротілі.

2016р.

Як хочеться, о, Господи, як хочеться -
Не меч, а плуг в руках своїх тримати.
Не чути, як вибахкують гармати,
І як земля від гвалтування корчиться.

А руки вже до зброї призвичаїлись,
Хоч прагнуть землю засівати зерном,
Та хмара крила чорні розпростерла,
І засіває блискавка печалями.

Горює поле, полинами всіяне.
Втомились люди гіркоту збирати.
Війна проклята… це війна проклята
Людські надії попелом розвіює.

01.11.2016

Хоч полотно оздоблюєш по-різному,
Та на лице твоє шиття однакове:
Усі нитки порізані й обрізані,
Неначе хтось по них пройшовся сапою.

Цупких вузлів на тім шитті незмірено,
Не візьме меч вузлів, такі важкі вони.
Голки людей нанизують розмірено,
І кров’ю повняться підставлені човни.

А слідом в них полотнища вкладаються,
І кров в узор прискіпливо в’їдається,
Човни хитаються, перевертаються,
Страшним тим пологом земля вкривається.

Хоч полотно оздоблює по-різному,
Та на лице шиття війни однакове.
Хрест на хресті – вона завжди упізнана –
Незмінним кольором, зчорніло - маковим.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле укрилося цвітом,
гаривом пахне в гаю.

Свіжа могила під віттям,
хрест на узліссі бринить.
Хто в ці часи лихоліття
у домовині тій спить?

Може невпізнаний воїн,
Неньки святий захисник,
що повернувся із бою
у придорожній терник…

Тихо колишуться віти,
рядом вмирає село.
Скільки з усього їх світу
тут за цей час полягло…

Через чиюсь недолугість,
через жадобу і гнів
хтось положив свою юність
і в синє небо злетів…

Та чи ж за те вони бились,
йшли уперед до кінця,
щоб ми із хамством мирились,
власні заклали серця?!.

Ухнуло десь з-за лаштунків,
чується відгомін залпів –
„старшого брата“ дарунки
небо розрізують навпіл.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле шматують привіти,
жарко в донецькім краю.

Спека по всій Україні,
спрагло у душах, серцях...
Всім ворогам в домовину
вгоним осиковий цвях!

Пекла жара і працювали „Гради“,
то смерть летіла від „братів-слов‘ян“.
Вони снарядів не жаліли гади,
зі шкіри ліз російський „брат“ Іван…

Спинився час, а пил їв хлопцям очі,
у танків навіть плавило броню.
Живі принишкли і чекали ночі,
щоб вийти з моря крові і вогню.

Тут всі свої, нема лиш генералів,
що помирати кинули своїх.
Тим підлим гнидам місце за Уралом!
А як іще назвати можна їх?!

Серпневі дні у пам‘яті надовго,
залишаться у тих, хто вижить зміг.
І вічна пам‘ять всім, хто ту дорогу
не подолав, а у котлі поліг.

Тяжка година, мов зима надворі,
народ крокує у непевну путь.
Серця загиблих світять ніби зорі
і шлях нам у майбутнє осяють.

О, вороженьки не дають дрімати –
тоді чека, а нині еФеСБе.
Поширюють культуру ...азіати.
І як тоді своє не захищати,
якщо ми захищаємо себе?

Оклигуємо буйні і наївні.
Уже не дивовижа – коляда.
Колись осоловіє і орда.
Але чому каца́піє країна,
де мова має бути, як вода?

А пам'ятаєш, окаянний брате,
що є у нашій мові, - назавжди?
Якщо на ваш великий перекласти,
це означає, нібито, послати
тебе і іже знаємо куди.

Бо ви усюди. Вже і на івриті
лунає ваше, – ме, якшо не, – бе.
Де язикаті, там чекай рашиста.
То як вас, м'яко кажучи, любити
якщо ми поважаємо себе?


Вам у Бермуди, а не у Європу,
де ми були раніше, ніж вона.
Та як ізолювати за окопи
усіх, кого чекає гепа-допа,
і вас, кого збагачує війна?

І королеви, і а ля дворяни,
якими аж зашкалює екран,
кому я пишу оди і романи?
Чому у хаті охають селяни,
коли лютує опер капітан?

Ворота на Росію не закриті.
Навоювався, тай тікай бігом.
А як іще худобину учити,
якщо не гнати у своє корито
вилизувати мову язиком?

Орда воює, поки не конає.
Ідуть за окультурення бої –
за капища й кадильниці свої.

Хіба не мова нас оберігає?
Якщо за неї націю вбивають,
то як же обеззброїти її?

10.2016

Без імені… Поховані солдати…
Чиї були ви доньки та сини?
Ховає сльози, зажурившись, мати
У ранній сніг своєї сивини.

Тамує біль тією гіркотою,
Картає серце і рахує дні,
І мимоволі плине за водою,
Де жевріє надія в бур’яні.

О, славна моя ненько Україно!
Снарядами спаплюжена рілля!
Чому ж отак підступно і безвинно
Твоїх дітей чека сира земля?

Якого ти очікуєш фіналу?
І чи спаде оте криваве тло,
Що довго нам узріти не давало:
Де є добро, а де насправді – зло?

(К о м п і л я ц і я      п о е м и)
Я уві сні літаю ще, буває,
а наяву ілюзією раю
являється поезія моя.
А іноді, вечірньою зорею,
не оминає келії моєї
пульсуюча поема житія.

                      І
Побачу небо, маяки у морі
і пристані, і гавані …на дні,
і неозорі про́стори ясні,
а де-не-де ледь жевріючі зорі
у сивій і глибокій далині.
А іноді привидиться мені,
що чую репетицію салюту,
якою не відлунює майбутнє…
Або узрію плями у вікні
і виповзає тугою забуте,
і …просинаюсь на своїй війні,
де войовниче, сите і безпутне
ще полірує зорі п'ятикутні...
І думи навіваються сумні,
що Україна знову у вогні,
а наші душі на біду і горе
ошпарює інформаційне море,
«Аврора» маячіє у бою,
агресія, анексія, блокада
і недолуга корупційна влада,
що зневажає націю свою.
З одного боку діє Божа сила,
а з іншого - парафія Кирила
собі шукає місце у раю.
То агітує, то іде ходою,
то апелює до Русі святої
іноязике юрмище «рідні»,
манкурти генерації нової,
злодії і нувориші хатні.
І наче люди, а немов отари
ідуть за баранами до кошари,
яку не допалив Наполеон.
А – жаль! Бо мали б іншого сусіду,
свої права і Орликів закон
або Мазепу, а не людоїда,
і Конотоп, а не Бородіно
дивилися б у іншому кіно…
………………………………
Історія! А як же правди мало!
Історію ми кров’ю написали
і не один долали рубікон…
І знову – та ж руїна і навала…
……………………………..
Іще самі себе не звоювали,
та знову, – що? Готові у полон?
……………………………
І напухає онко-сіра зона,
а паразити п'ятої колони,
чекають інвазію кацапні.
І вчора ще вони голосували,
аби на сцені карлики скакали
або тузи «еліти» нев'їзні.
Московії усе іде до пари –
мерзотники, іуди, яничари,
любителі гучної маячні.
……………………………..
Усе тече, але не все минає.
Рептилія щелепи роззявляє,
шматує і заковтує чуже...
Нема управи на діяння змія,
хоча нечиста сила розуміє,
що Україну небо береже
і анулює націю Батия,
яка уперто лізе на рожен.
А я усе дивуюся, – невже
і їй не вистачає тої суші,
води у морі, випалених зон?
Ви чуєте? Рятуйте ваші душі! –
лунає у сузір'ї Оріон.

                      ІІ
Та ми й самі дивуємо планету
і маємо уже свої дуети,
воюємо, аби на небо йти,
уміємо у світі суєти
писати і поеми, і сонети,
і досягати ...вищої мети.
Але нема путі із темноти.
А може, не майори, а поети
у синьому сузір'ї Андромеди
освоюють сіяючі світи?
І може, як підемо за тумани
у чорну пломеніючу діру,
і нас конвоюватимуть слов'яни –
євреї, українці і цигани
не у раю, а в Бабинім яру?
І небеса, до болю незнайомі
у пам'яті ґенези ожили.
Яка краса у мареві імли!
І як ходити у ярмі земному,
і як не добиватися додому
з цієї каламуті й кабали?
...............................................
Імла і сяйво. Куля і свобода.
Релігія і опіум народу.
Душа і пекло. Рай і сатана.
Висока Ліра і її фанфари.
Імперія і неминуча кара,
«Today» Росії і її весна...
Минуле ударяє у литаври,
і кожен відчуває ці удари,
де матюками гупає війна.
А там уже – руїни і окопи,
той самий особачений дует:
яса і воля, урки і укропи,
Росія і Америка-Європа,
орда і Україна – тет-а-тет.
........................................
І вояжує місія до Криму.
Очолює її авторитет
таємної імперії калиму.
Володарює мафія незрима,
гієна ночі – криміналітет.
І тут уже ніякої надії
на ум і совість партії злодіїв.
На караул! І, Боже, нас боронь
од місії скаженого месії.
Але воняє сірка і вогонь.
І п'ятикутні пазурі Росії
диявол випускає із долонь.

                      ІІІ
Такі ось – когнітивні дисонанси.
У небі зорі, а на Раші – шанси
повірити у шоу й чудеса,
а в Україні пауза й …гроза.
Від мирної угоди по Донбасу
одному – сльози, іншому – роса.
Ви чуєте? Це плач Ієремії
до нашої заступниці Марії,
аби допомагали небеса.
А у людей на це немає часу.
І падає з очей самого Спаса
гаряча і гірка Його сльоза.
А у людей немає ще науки,
як ідолу укоротити руки.
А може мало муки на землі?
А може, мало ще тієї кари,
якої заслуговує отара
парафії ізгоя у кремлі?
…………………………...
Нема управи на діяння змія…
...........................................
Але триває ера Водолія.
Очима ночі сяючі зірки
на зміну бойової веремії
запалюють у небі маяки.
І жевріє надією майбутнє,
і падає уже Ієрихон,
і з віщою трубою в унісон
лунає заповітне і могутнє.
Розвіюється летаргійний сон.
І поки розвидняється над нами,
поїдемо чумацькими шляхами
вивозити огуду протиріч
малими і великими возами.
І засіяє магією віч
ідея миру, поки Божа сила
запалює у небесах світила
і землю укриває мати-ніч.
Її вітрило напинає крила
і їй на зміну вранішня зоря
нагадує отаману Ярилу,
що настає його ясна пора.
І блі́дий місяць падає за гаєм,
а ясночолий ранок починає.
Є маяки – минає маячня.
Ярило зорі поганяє плаєм
і напуває білого коня,
і розганяє чорне вороння...
І поки ера миру не настала,
єднає у досвітні ареали
сузір'я ночі – ореоли дня.

                              10.2016

«Як же так?..» - горе ллялося ридма,
«Як же так?..» - зазирало в труну.
Поруч вголос читали молитву,
Голосили: «З тобою умру!».

Тільки син, років дев'ять - не більше,
Кам’яний, в колір крейди лице,
Розпач свій затягнувши тугіше,
Проронив: «Стану також бійцем».

Свободівцю-харків'янину Мирославові Мислі,
що загинув від ворожої кулі під час перемир'я

У води озер заглядали сузір'я,
Принишкли, замовкли в чеканні міста.
В країні об'явлене скрізь перемир'я,
Відводиться зброя, надія зроста…

А Волохів яр попрощався із сином,
Сльозами вмивалися листя дерев.
В труні повернувся навік до родини
Синок, що міг жити, боротись як лев.

Та ворог стріляє, на те він і ворог,
Із ним не домовитись, віри нема.
І куля не знає про переговори,
Вбиває, і з нею приходить пітьма.

У мамину душу і батьківську хату,
У братове серце і серце сестри.
І синова пусткою стала кімната.
А шелестом плачуть стрункі явори.

А хто відповість за втрату людини,
За те, що на ньому закінчився рід?
Відходять у вічність сини, у глибини,
За рідну країну у розквіті літ.
05.10.16

Усі, хто вірив телевізору,
І заробити захотів,
«Зеленими» та ще й безвізово
В Донбас погнали, як хортів.

Де на колесах крематорії,
Вже служать молоху війни,
І на донбаських територіях,
За вбитих мають ордени.

Загиблих не везуть до матері,
Їх спалять у печі страху.
Чи сотня їх, чи, може, п’ятеро,
А попелу – на лопуху.

Розділять, покладуть до урни все,
І скажуть – це ваш рідний син.
І як рідня тепер перенесе
Оцей страшний від влади кпин?
04.10.16

Вже третій рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, кому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом,
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ледацюг і злодіїв зостався,
На тих, хто нашим просто скористався
І нас до ями смертної привів.
04.10.16

Мир на папері - це не мир в житті,
Бо куля-дура прочитать не вміє,
Вбива людину, з нею світ, надію,
Зупинить всі її шляхи-путі.

Чи хтось повірить в те, що ворог наш
Погодиться на просто перемир'я?
У кого є до нього ще довір'я,
Бо з ним рушниця, "гради", патронташ?

І скільки в світі не садіть послів,
Ніхто не зможе побороти словом
Того, хто поламав усі основи,
Хто всі кордони потрощити смів.

Щодня убиті - ворог не мовчить.
У відповідь вони повинні мати
Ще більше вбитих і втекти до хати,
Щоб їх настигла покаяння мить.

Нехай у себе створюють світи,
Де буде жити тільки їхня мова.
Майбутнього свого у нас основа,
Туди лиш перемогою дійти.
04.10.16

І скільки ще синів злетить у небо,
Де ангели в біді зламають крила?
В життєвій бурі рвуть свої вітрила
Усі, в кому свободи є потреба.

Одне-єдине молоде життя,
Могло би квітнуть, народити діток.
Продовжитись, нести свій рід по світу.
А ми для рідних - слово співчуття.

Не замінити матерям синів,
Бо небо чорне впало їм на плечі.
Для них тепер щодня ізранку вечір.
А біль заглушить найсильніший гнів.

На цвинтарі могила - це усе,
Що їм до смерті нині залишилось.
І їх життя віднині завершилось.
В тупик зайшло, не вийшло на шосе.
04.10.16

Брехня і сваволя
За мить зруйнували твій рай,
За ґратами воля,
За муром – чужий неба край…

Залізом закутий,
В прицілі найменший твій рух..
Чи ж можна замкнути
Свободою споєний дух?!...

Під тиском, в полоні,
В кайданах, в мордовнях хортів
Не зганив ти долю -
І з вірою вистоїш ти!...

Для кожного віра -
То власне його відчуття:
І світоч, і міра,
І кара, і подих життя…

©13.07.2016.


Такі рядки прийшли з думкою про Сєнцова, Кольченка, Клиха, Карпюка і всіх українців, яких катують у РФ і квазіутвореннях.

Я у весну ту більше не вернусь,
Вона для мене вже давно відквітла.
Я стала холоднішою чомусь,
У сонця в серці теж забракло світла.

Мій шлях лежить в завії і сніги.
Я звично в них закутаюсь під осінь.
Смарагдово ще поки навкруги,
Щемлять по літу спогади і досі.

Я їх по вінця з пам'яті наллю,
Тепла горнятко пригублю під настрій,
Щось задзвенить, подібно кришталю,
До вуст якого доторкнулись айстри.

В українських полях,
у запеклих боях,
де під «Граду» розкат
стогне рідна земля,
де за дружбу й любов
проливається кров,
український солдат
в бій іде знов і знов.
Не за брязкіт монет,
славу чи кабінет,
а за волю дітей
б"є в степу кулемет
і хоч зрадами нас
підкосили не раз
та свободи вогонь
у душі не погас.
Знаю місце в раю,
тим хто волю свою
і народ захищав
у смертельнім бою,
вірю холод пітьми
подолаємо ми
і до наших осель
знов повернеться МИР.



Геник Лис 2015р.

Чому воюєш в Україні,
недавно братський нам народе,
чи думаєш, що на руїнах
свою імперію відродиш,
чи може тобі місця мало,
чи з"їсти вже не маєш чого,
чому над сином плаче мама,
в жалобі батько сивочолий?
Чому мішаєш кров з землею
в степах безкрайнього Донбасу
в вогні російських артилерій
гуля війна до смерті ласа?
Чому солдатів посилаєш
в наш рідний край нести кайдани
і їх мов злодіїв ховаєш
у чорноземи без пошани?
Ти подивись, як згуртувався
народ до бою волелюбний,
ти на таке й не сподівався,
тебе твоя жадоба згубить.
Тобі брехня туманить очі
і кляпом затикають рота
та ти вже звик і вже не хочеш
з "царем" за правду поборотись.
Можеш палити і вбивати
та знай ніколи і нікому
свободи дух наш не здолати,
він переможе біль і втому.



Геник Лис 2015

Я не звикну до слова «двохсотий».
Дикий термін! Зловтіха зловтіх!
Наче смертю затверджена квота
В нашім (вже і не нашім?) житті.

Правил часу приймати не смійте.
Кожен був лиш один отакий!
Він життям заплатив! Він – не сміття!
Він тримав найзапекліший бій.

Отому не шифруйте, не можна.
Біль безликий? Скажіть матерям,
Що родила «двохсотого» кожна,
Щоб поклав себе на вівтаря

України… Двохсотий? Ні, перший!
Плоть від плоті, розчахнутий біль.
Дикі терміни холодно брешуть.
Це манкуртів вподобаний стиль.

Але ми – не манкурти. Ми – нація.
Закарбуй – кожен – перший, один!
Бо «двохсотий» - твоя деградація.
Ти двохсотий? Чи нації син?

23 травня 2016 року

Так чекають на них, далеких.
На полицях складають речі.
Перед сном відчиняють двері
У надії, що хтось прийде.
Відганяють думки неґречні,
Що тримають нудьгу за плечі.
Просівають чужі розмови,
Гріють сонце своє руде.

Миють кахлі щодня на кухні.
Варять каву гірку і темну.
Натирають до блиску меблі
І на двох накривають стіл.
Не читають новин даремних.
Проклинають війну буремну.
Так чекають на них – єдиних,
Відмиваючи часу пил…
12.09.2016

...І виплакатись, знаючи, що – всує,
бо не повернеш той життєвий цвіт.
Старий Завіт живе і торжествує
поміж трудів євангельських просвіт.
З портретом кожним згаснути, померти,
упавши у липку багнисту млость,
і відчувать, як втягуються жертви
у пащу ненаситного когось.
І марні наші всі «чому?» і «нащо?»,
і «де любов поділась золота?».
Земля старозавітна в людях важча,
раціональність в ній не пророста.
Росте у ній товста ядуча помста
із сміхом у м’ясистих пелюстках,
і снайперів прихована короста,
і пострілу худий голодний птах.
Живущому – вимога і карання
в зім’яті ночі мучитись без снів
і зводити в одне хистке рівняння
безтямність розшарованих світів.

Коли закінчиться війна,
Пройде зима минуть морози,
У матерів обсохнуть сльози.
Коли закінчиться війна,
О дай то Боже.

І знову сонечко загріє,
І зацвіте і заяріє,
Загоїть рани і руїни
Моя рідненька Україна,
Така, що кращої нема
У всьому світі.

2016р.

Імперським послідникам сниться «совок» –
Віджилий «Союз нерушимий».
Втішають себе серіалом казок
Про вибір Донбасу і Криму.

Сплітають байки про єдиний народ,
Про братство та інші дурниці.
Убога уява у підлих заброд,
Дурному дурне і насниться.

Московські бандити в донецьких степах
Синів України вбивають.
Засвідчують факти – в реальних ділах
Ніякого братства немає.

Проводжає мама
Сина на війну
Душу розриває
І собі, й йому
Тихими сльозами,
Що із серця йдуть
Слів... немає в мами,
Скроні аж гудуть,

Бо не знає мама
І ніхто не зна:
Чи надовго буде
Клята ця війна,
Чи вже скоро діти
Додому прийдуть
А хто зна чи прийдуть,
Чи там пропадуть.

Люди, схаменіться!
Досить воювать
З весни було треба
Ниви засівать -
Нині замість жита
Міни та гроби...
Сохрани нас Боже!
Господи, прости,

Якщо ми у чомусь
Були не праві,
Може наші предки...
Але трударі
Не могли нікому
Аж ТАК насолить,
Щоби пропав спокій.
Боже, як болить

Вся оця неправда,
Весь той чорний жах
Коли вже скінчиться
Цей безумний страх,
Коли буде тиша
На нашій землі,
Кому "війна" треба?
Чому люди злі?

Годі воювати,
Досить зазіхать
Ще й "братами" гарно
Себе називать...
Ми б чудово жили
Без таких братів,
Жили, працювали,
Ростили синів,

Але не для того,
Щоб йти на війну -
А радіти сонцю
І кожному дню,
Бо життя дається
Один тільки раз...
Матінко Христова,
Помолись за нас.

11.07.2014.

І скільки ще таких смертей
Впадуть у серце України,
Яке нагадує руїну
З розбитих доль її дітей?!

Невже не бачать небеса,
Що кращі відлітають в небо?
А ворог все бере огребом,
Талант вмирає і краса.

За що тепер отой сусід,
Що рвав сорочку, звався братом,
Прийшов не в гості, а вбивати,
Приніс нам повно горя й бід?

Є доля нашої вини
У тім, що сльози скрізь рікою,
Що ми живемо в неспокої
І гинуть у боях сини.
08.09.16

У що вдивляєтеся, отче,
Чи схвилювала Вас біда?
Війна кінчатися не хоче
І розквітає ворожда.

І на волоссі Вашім іній
Не тане в спеку. То ж чому
Поменшало родинних ліній,
Народ нагадує юрму?

Де поводир, куди спішити,
Хто вкаже нам дороговказ?
Ви ж сієте у душах жито,
Що виростає з Ваших фраз.
05.09.16

Ось, матері, де нині наші діти,
Покриті лише прапором і все.
Віднині сонцю їх не треба гріти,
А смерть уже нам звісточку несе.

Що вже даремно всіх богів просити,
Молитися за воїнів-синів.
Просіяла війна життя крізь сито,
Хтось вижив у боях, хтось не зумів.

Не захистили нас вони собою,
Країна закривавлено мовчить.
Ступає необачною ходою,
Не відає, де є спасіння мить.

Шляху не знає до свободи й правди,
Біля керма чужинці, вороги.
Ті, що стояли за багатство завжди,
Вбивати наших - це їм до снаги.

Своїх синів тримають в закордонах,
За наші гроші роблять їм життя.
А ми своїх зібрали в батальйони,
Щоби навік пішли у небуття...

Тепер лежать на полі. Всі убиті.
Від смерті прапор їх не вбереже.
Хіба ще є отак у цілім світі,
Щоб люди помирали за чуже?

Чужинський світ, чужі ідеї, мову,
Нам підставляють нібито своє.
Козацький рід уже второпав змову,
Де наш керманич нас і продає…

Століття цілі правлять тут не наші,
А нехристи і злодії, кати.
Ми не змогли зварити з ними каші,
Свою дорогу зможемо знайти.
05.09.16

Уже немає сліз від болю,
Уже душа неначе твердь.
Я поряд, сину, із тобою,
Отам, де кулі, "гради", смерть.

Пробач мені, моя дитино,
За думи і мої жалі,
Бо ти воюєш до загину.
Молюсь, щоб жив ти на землі.

Щоби скінчилися всі муки,
А сльози - тільки з перемог.
Щоб народилися онуки.
Мій сину, я з тобою й Бог!
04.09.16

Іде Хрещатиком колона -
Солдати, матері, батьки.
Сльоза непрохана, солона,
Дощем гарячим до щоки.

Ідуть побиті-перебиті,
Із орденами йдуть і без.
В руках портрети тих, що в світі
Уже немає. Мертвий. Щез.

А, може, страдник у полоні
За Україну помира?
І доки серце не схолоне,
То не візьме його хандра.

Тяжкі терпіти буде муки,
Заради сина і дочки.
Щоб повернутися з розлуки,
Щоб не журилися батьки.

Коханій глянути у вічі,
З криниці випити води,
Коли вже день тієї стрічі?
Хто порятує від біди?

Коли їх визволять з полону?
Спасіння довгим буде путь?..
А на Хрещатику колони
Із їх портретами ідуть.
25.08.16

…І знову мордва у нестямі
Розп’яла країну хрестами...
Немов пацюки зголоднілі
Злодюги гарцюють степами…
Сини настанов не чекали,
На захист бронею повстали…
Повітря просочене гнівом,
Кривава земля під ногами…

…Заради майбутнього щастя
Для відкоша зброю куємо...
Пролилася кров, як причастя,
За волю розірвані вени,
В боях полягли... Нас багато,
Душі ані тіла не шкода,
Пліч-о-пліч разом, брат за брата…
Катам не здолати свободу!

© 23.08.2016

В агонії біснується Росія –
Імперське чванство піну підніма.
Мерзенна, підла, з маскою месії –
Розхитана, та все-таки тюрма.

Вона була такою споконвіку,
Із угро-фінських виповзши боліт.
Її мораль, нелюдяна і дика,
Малоросійства витворила гніт.

Виборсуємось тяжко з баговини,
Заплутані в тенетах супереч.
Але чекає зайдів домовина,
На нечисть – хрест, а ворогові – меч!

2016

Як ворог не вступається нітрішки
І лють його не можна загасить,
Вдягни шкарлупу, стань твердим горішком
Із тих, що неможливо розкусить.

Якщо вже не униткнуть тобі згуби,
Що хлюпає на дні його зіниць,
Нехай зламає хижі свої зуби
Через твою закам’янілу міць.

Ще радості засвітяться окрайці
І справедливість збудиться стара,
Як ворог твій грабкі зламає пальці,
Дістаючись до ніжного нутра.

І навіть як сьогодні ненароком
поглине він ім'я твоє і рід,
Нехай йому назавтра вийде боком
Безумством завойований обід.

Криваві хроніки, репортажі «відтіль»…
Аеропорт, Попасна, Волноваха…
Затвор, снаряди, дуло, ворог, ціль,
тут малодушшя, страх - під ніж на плаху…

Гримить артобстріл, твердь вогнем іскрить,
зрослась рука з прикладом автомата…
А з краю рідного жовтоблакить,
малі долоньки і «вернись, солдате»…

Немає тут імен, ані облич,
грім гаубиць слова дере на шмати,
тут у траншеї разом, пліч-о-пліч,
Броня й гаряча сталь, життя і страта.

Перетирає плоть людську на дерть
рінь здиблена, як лан перед сівбою,
на версти тхне нестерпно люта смерть,
коли бенкет гуля на полі бою…


8 серпня 2016 рік

Огненний кінь мій спогад топче копитом
Траву моєї пам’яті, чебрець минулого. Огром
Стає над степом полиновим і над казкою зела
Огненна грива, вітер сонця. Кінь-війна.
І одкровеннями вуздечки брязкіт-двін,
В отій пустелі духу, в пустищі німім.
В западинах-слідах коня важких копит
Виблискує вода гріхів, у ній втопився світ.
Вода, що з хмар «сьогодні» падає униз
Нажахано горить хаток і селищ хмиз,
Облуда віри чорної, пророків злих слова,
І каламуть ріки буття, задушна ніч німа,
А кінь огненний спалює незрячі дні,
Оцю надію «завтра», оці вигадки дрібні
Що все це сон. Кружляє попіл на семи вітрах,
Що стане добривом полів родючих - нині прах,
А нині час коня огненного - страшний рубіж,
Доби Армагеддону, і долини, що встромляє ніж:
Ніж бронзовий в майбутнє, спокій і життя
І все минає... Лише попіл, прах... І забуття...

Якщо тільки тиша лишилась тобі,
Якщо ти зникаєш, як тінь у юрбі,
Якщо тільки тиша у паузах слів,
Між пострілом, вибухом, клаптями снів,
Тиші шматочки лишились тобі,
Як нагорода в оцій боротьбі,
Вагомі і довгі, як краплі політ,
Важкі й незбагненні, як зранений світ,
Вагомі, як краплі, що небом пустим
Тобі подаровані. Хмара як дим.
Несила їй виснути - зникли світи,
І тиша шматками між громом. І ти.
І кожен шматок це раптовий антракт
Страшної вистави: що постріл, то факт.
Не степ це, друзяко, це є Колізей,
Пісок на арені і сотні очей
Байдужих плебеїв. Живемо отак,
А потім колись червонітиме мак,
На цій не чужій нам землі без людей,
В степу полиновім, що білий, як день.
Мірило життя нам ці тиші шматки,
Оті - між рядками, оті - самоти.
Ми очі відкриємо краплям важким.
Земля наче вохра. А спогад як дим.
Мій друже, забув ти, що ми на війні
Як тихо... Як тихо... Як тихо... Чи ні?

Ати-бати, йшли солдати
В Україну воювати.
Щоб останки СССР
Врятувати від «бандер».

За великий «русский мир»,
За кровавий «русский пир»,
За двоглавого орла
І за Путіна... козла.

Ати-бати, йшли солдати
В Україну помирати.

Пахне кухня смачно,
Скоро вже свята.
А мені щось лячно,
Бо ж іде війна.

Принесуть в землянку
Бутерброди ,чай
І "тушонки" банку,
Їж і запивай.

Хтось візьме гітару,
Забринить струна.
Всі згадають маму,
Защемить душа.

Десь у полі бахне
Не один снаряд.
Помирать не страшно,
Страшно залишать

Діточок без тата,
Жіночку одну...
Душу рве гітара
і шкребе по дну.

Пахне дім наш святом,
Новий Рік,Різдво.
Наших всіх солдатів
Збережи,Христос!
31.12.15.

До себе приміряєм смерть—
чи довго це? чи швидко?
чи смерть подібна до стрибка?
чи, може, до падіння?
на сірих подушках палат--
під стогони, при свідках?
а чи забутому в траві--
у маячних видіннях?


До себе приміряєм страх—
під обстрілом і в тиші,
про що подумаєш тоді—
про матір? про сім’ю?
або про цього юнака,
що так нерівно дише
і дума: «він мене уб’є,
як я його не вб’ю»?

Не тільки мертві дні залишаться позаду
Коли знайдеш собі хвилину озирнутись,
Не тільки час тобі негодою насипле граду,
І нині не траві доводиться додолу гнутись,
Якби ж то лише так - якби то тільки мертві дні
Дивилися на нас мов спогади сумні,
Очима мертвими скляними із загублених листків
Отих торішніх кольорових злих календарів,
Якби... Якби лише вірші й потрощені слова
Блукали в пам’яті... Аж там лиха зима,
Ота... Там шанці, бліндажі і люди - ті, яких нема.
Не тільки мертві дні... І моторошні сни... Дарма.
У пам’яті кутках, у снах живуть вони -
Солдати - друзі, що ти втратив на війні.
Годин страшних, яких орди бреде юрма
І ти у ніч глуху шепочеш: «Не дарма
Все що було, весь біль, що ним пульсує часомір,
Все що зробив, звершив всьому наперекір,
І смерть, що самотою з вічними «чому»
Тебе відвідала на хвильку і пішла у тьму,
І вітер, що співав тобі псалом
І ми, що йшли в майбутнє напролом...»

ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ -2


Повертайся живим!"-
Ці короткі два слова
Стали хлібом душі і сльозою очей,
І молитвою стали щоденно до Бога,
Серед темряви довгих безсонних ночей
Повертайся живим!-
Ради діток,благаю!
Повертайся додому,чекаєм тебе.
Дав би Бог-на Різдво,коли діти співають,
Колядують крізь сльози...Отак і живем.
Повертайся живим!
Нам ніщо не замінить
Твою посмішку ніжну і сильне плече.
"Повертайся живим!"-ця молитва постійно
Хай тебе і цю зиму від куль береже.
23.12.15

Було колись, та є і нині
у кожної – її солдат.
І як не грайся, а людині
дають у руки автомат.

Вона чекає. Він кохає
і обнадіює її.
Було колись! Але немає,
коли реально є бої.

І час минає. І герої
єднають долі. То колись.
А нині?
       – Мила, не журись.
Усе, що виглядає грою –
дитяча казка, без якої
уже ніяк не обійтись.

07.2016

-Чи ти візьмеш з собою в небеса?
-Для чого,коли рай тобі дарую,
-Я так втомилася,із ніг підбилась я...
-Ти не спіши ,кохана.я врятую.
Між ними міст проріс яскравих днів,
з-пів слова розуміли один одного,
часом не треба було навіть й слів,
а тільки в очі погляду єдиного.
Він- марив часом всього майбуття;
вона- впустила в дні свої буденні,
переплітались долі у життя,
на двох турботи переложилися щоденні...
Так піклувавсь,так просто нею жив,
творив,немов митець-немислиме,
кругом і всюди лиш одну любив,
в очах озерця два,в думках- незриме.
Вона для нього була чарівна,
Шекспір з неї б писав сюжети,
вона кохала й віддавала все сповна,
зараз в думках лиш кличе:як ти?де ти?
Війна в життя ввірвалася його
і ураганом знесло все,до болі,
не залишивши сліду ні одного,
не затушивши полум"я свічі...
-Чи ти візьмеш мене з собою в рай??
мені б хотілось ще раз там скупатись..
-Ні,вибач,бо не той вже більше я...
Промок папір...була це мить прощатись...

Блакитне небо лиш для нас.
в твоїх обіймах перший раз,
зі мною ти..,а десь війна,
в розлуці двоє-він й вона.
давай мене ти обіймай,
у перший раз ніжно цілуй,
за всіх,хто втратив це життя
за нас,щоб були в мирі ми!
давай будемо пам"ятати
наших героїв ,наче мати
і обійми мене сильніше,
цілуй за всіх,кому є гірше...
чому так хочеться ридати,
йдете туди,ніби до страти,
щоб ми могли спокійно спати...
ДАВАЙ БУДЕМО ПАМ"ЯТАТИ!!!