Згубив її з останнім вивихом струни.
За першим видихом ще не відчув утрати.
Любов летітиме у Місячній Сонаті,
як долетить до серця, Боже – схорони
і сотвори їй вічну... Де Твої палати
заходять, нiби у Йордан, в Чумацький Шлях,

дай місця – аж до відчуття на скронях нот,
життям нанесених безладно, поза станом.
Коли мовчання припаде до слів устами,
я з титрів обриватиму німе кіно:
світлини білі – біль, а чорні – серця камінь,
аби вiдчути, як полегшає земля,

бо на останнім кадрі облечу і я,
та ближче неба – опадатиму поволі
аж доки сонце не згорить на видноколi
i не здригне луна вiд крику журавля.
Вам не знайти тоді від мене парасолі,
як холоду душi у спiвах солов'я.

10 Серпня 2009

Груди. Гроза. І блискавки
Із небес до самих очей.
Твого тіла достиглі виступи,
Мій запалений Прометей.

Пальці тремтять, як полум’я.
Леденіють. Тануть. Печуть.
Голос твій закидає голову.
Грім затихнув. А я кричу…
2009

Що означає зрада?
Колір її волосся?
Під комірцем помаду?
Щойно зім’яту постіль?

Очі тоді додолу
Градом, чи самоплином.
Брешуть – як в каву солод,
Правду – як ніж у спину.

Помстою й ненароком.
Випадком чи роками.
Необережним кроком,
Знайденими листами.

З одягом на підлогу.
З потягами назустріч.
Біля багаття вбого.
З «хочу» сильніш від «мушу».

Як називати зраду?
Криком, чи шепотіти?
Вибрати спосіб страти –
Впотай, чи навстіж місту…
2009

(Батькові)
...Нам з тобою, сину мій,
Як тому коню,
Вже давним-давно за тридцять...
Люди кажуть: “Кінь старий, що не спішить
І що не портить борозни...”
Ми з тобою все тримаємо в долонях
Невибагливу синицю...
І примхливий журавель своїм крилом
Ще не торкався наших жнив...

...Бо так судилось, сину мій,
Як не крути й перевертай, нам так судилось...
Багатства наші, то не скарб,
А тільки десь в підкові райдуги вони...
Тому тримаймося міцніше за чепіги
І закусимо вудила...
Як той Гнідий, що хоч старий,
Та не спішить і не попортить борозни...

...Ген, аж за обрієм зникає
І виблискує на Сонці чорна скиба...
Солоний піт впаде в ріллю
І розворушить жовті зерна ув землі...
А нам з тобою найсмачніше
В цілім Світі – розім’ята скибка хліба...
Бо ми – ратаї, сину мій,
Бо ми – синиці, а вони – не журавлі...

...І треба жити, сину мій,
Як не крути й перевертай, а треба жити...
Кінь відрізає борозну і тягне скибу
Вслід за Сонцем, посолонь...
І доля наша – знати мить,
Як на світанку в теплім полі сходить жито...
Й росою першою скропити
Мозолі своїх порепаних долонь...

Кумпала Вір
19-21.03.2008 року, м. Хмельницький

(Нелі)
Я міг народитися десь серед інших земель...
У гірському аулі або в степовому шатрі...
У портовому місті або на межі двох пустель...
Чи на дикому острові, в схрещеннях рози вітрів...

Я би міг полюбити засніжений гордий Тібет...
Може б, грав на волинках про саги шотландських рівнин...
Чи побрів би у вічну тайгу, за Уральський хребет...
Чи зганяв би до прерій мустангів, як ніч, вороних...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені дарував рідну Русь –
Тут мій батьківський дім...

Я би міг народитися підданим інших країн...
Може б, мав громадянства багатих заморських держав...
Я, можливо б, не знав, що це значить: повстати з руїн...
Може б, я і не бачив, як душі людей їсть іржа...

Може б, я і відчув смак грошей і багатства, без меж...
Може б, я і зненавидів зніжену розкіш столів...
Може б, не шкодував ні прикрас, ні взуття, ні одеж...
Може б, був би байдужим до хмар на твоєму чолі...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені дарував Україну –
Мій батьківський дім...

Я міг народитись під світлом холодних світил...
Я міг би пізнати степи допотопних епох...
Я міг би у серці своєму зневагу нести...
Я міг би не вірити в те, що над Світом є Бог...

Можливо, я б втратив в пітьмі слід твоєї душі...
Можливо, прожив би бездарне і сіре життя...
Можливо, проніс би свій хрест через землі чужі...
Можливо, не вірив би в силу свого каяття...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені показав твій поріг,
За яким є мій дім...

19-21.02.2007 року,
м. Хмельницький

Забуду про що соловейко співає,
Про що дерева гомонять
Там у Стрийськім парку, пам’ятаєш?
Де лишились мої бажання,де мої мрії сплять…
Що ж, ти тепер належиш їй
І одночасно до нестями мені потрібен…
Я так хочу крикнути услід : «ти мій!»,
Більш поряд до світанку ми не підем…
Коли іще побачу твої сині очі,
Яких мені бракує серед ночі?
не візьму більше твої руки в руки
І ми не затанцюєм в ритмі серцестуку.
Більш твою усмішку не піймаю,
Не заплутаю тобі волосся…
Ти знаєш, а я й досі тебе кохаю!
Мабуть, краще піти втопитись у росах!..
За знищену душу хапають дикі корчі,
Можливо не врятує мене навіть втеча,
Втеча далеко в холодні і довгі ночі
При найменшій згадці про наш останній вечір
Я прогуляюсь Стрийським парком.
Піду манівцями не нашими, чужими.
Впаде з тремтячих пальців тонка цигарка…
Так тихо тут, і час так непомітно лине.
То ж була весна така неповторно чудова…
Мала я тоді одну лишень єдину мрію,
Але то мабуть така вже моя доля…
А осінь…Не зважай! Та вона просто повія!
Забрала тебе в мене, мабуть, навічно…
Треба було щось робити, але то вже пізно…
Уяви собі, знов та паскуда, осінь!
Ти знаєш, а я ще й досі
Ходжу по вулицях й шукаю твої очі
Із поміж тисячі чужих очей,
Ти не знаєш які тепер для мене довгі ночі?
Можливо, я тобі колись скажу, та не тепер.
Скажи мені, тобі це все потрібно?
До летаргічного сну подібно…
Аж закололо різко під серцем.
І так, наче тінь, непомітно і тихо
Підкралось бажання смерті.
Я не бачила як ворушиться лихо,
А в голові єдина думка померти…
Ти не будеш молитись на рани,
Шкода, що не зможу сказати «коханий»..
Та знай ти ні в чому не винен!
Забудь мене й роби, що повинен.
вересень,2008
м. Ужгород

(Батькові і матері)

…Влетіла в мій сон тридцять восьма весна,
Голубкою сивою в гості…
Здалося: побачив, як диво у снах,
Весну мою сьому чи восьму…

…І перша лінійка, і перший дзвінок,
Дивлюсь у портфель, як сорока…
Спішу в своє перше доросле кіно,
І вперше тікаю з уроків…

…А на кутку вже багатьох нема…
Один за одним, вимерли сусіди…
Час простирадло сиве стелить, як туман…
І я до матері раз на півроку їду…

…Будую, маленький, нове обійстя,
Із громішу, цегли та глини…
І знаю ж, що батько мені не простять –
Краду в баби Степки малину…

…Бабуня до льоху в’язали мене,
Аби я живий залишився,
Однак, купа цегли мене не мине,
В яку в’їхав я, ледь не вбившись…

…А на кутку вже багатьох нема…
І що не брама, то без чоловіка…
Смерть розкидає сиві крила, як туман…
І тільки вдови доживають свого віку…

…Збираю у житі духмяний букет,
З нагрітого сонечком зілля…
Гороху зеленого цілий кашкет –
Гуляю, немов на весіллі…

…Гойдається потяг в далекий Тамбов,
До армії їду служити…
Чекають мене: мати, батько й любов,
З якою Бог дав вік прожити…

…А на кутку же багатьох нема…
І лавка батькова стоїть сама й порожня…
Як молоко, над вигоном туман,
А доля стелиться з-під ніг, як подорожник…

…Було в мене слави: корів трьох пропас…
Топивсь у веснянім болоті…
Сусід з-під коліс мене витяг та спас,
А втрьох поламали ми плота…

…Віддав я державі своїх двадцять літ,
У армії й лавах безпеки…
Та все ж я з села, від сохи, від землі…
Я з казки про Чура і Пека…

…А на кутку вже багатьох нема…
Закони Всесвіту прадавні й непідкупні…
Знов огорне Поляхову юга-туман…
І тільки Бог на Небі знає, хто наступний…

Моя батьківщина – це зірка ясна,
Що в січні з’явилась край неба…
Моя батьківщина – голубка у снах,
Дорога від Бога до себе…

Моя батьківщина – родина й село,
Межа, краєм поля дорога...
Моя батьківщина – жита і зело,
І стежка від себе до Бога…

…А на кутку вже багатьох нема…
А тільки мати, як Христос, серед подвір’я…
Вона в мій сон прислала вістку крізь туман,
Голубкою з прадавнього повір’я…

Кумпала Вір,
20-27.04.09р., с. Поляхова- м. Хмельницький

(Присвячується фестивалю
«Дикий мед-2009» у м. Сколе)

…Високо у горах живе одинокий мольфар,
Він любить дивитись на воду і слухати вітер…
Він знає хвилину, коли розпускаються квіти,
І п’є на світанку із кореня любки узвар…

…Він сивим туманом на килимі ночі літає,
Від шпилю Говерли до вкритої льодом гори…
Він соняшник жовтого Сонця щоранку вітає,
І бачить, як в Небі закоханий Місяць горить…

…Він знає дорогу, якою ходив Святослав,
В священних місцях, що тепер називаються Сколе…
Тут русичі в пломенях ватри гуляли по колу,
І тут Святополк Святославу погибель наслав…

…А бджоли гудуть, і до борті росу все заносять,
Складають у соти пилок, ще з Троянових Вед…
В мольфара давно посивіло від туги волосся,
Від того, що люди забули його дикий мед…

…У схимника цього колись вчився сам Дон Хуан…
Якось серед ночі вони, духом ватри зігріті,
Гуляли аркан, але раптом знайшли тенсегріті:
«Шукай Кастанеду», - порадив Хуану Іван…

…А сам, обернувшись на оленя, вибіг до річки,
Якраз в тому місці, де Стрий підживляє Опір…
І бачив, як плаєм до річки збігала Марічка,
І чув, як відлунням пливла її пісня між гір…

…Високо в Карпатах, де гойкає гуцул-козар…
Де в Небо впирається шпилем загостреним татра…
Горить серед ночі розбуджена духами ватра,
І чути, як грає на дримбі мольфар, як кобзар…

…Він знає про нас, і за нас він помолиться Богу,
Для того, щоб ми подолали над прірвою міст…
Бо нам простелилася обрусом доля-дорога,
А в нього – своє: Сині Гори, молитва і піст…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 14.07.09р.

Десь плакала осінь
Забутим дощем
А серце хотіло на волю.
У ніч темнооку
В подертім плащі
Хтось стрімко зламав чиюсь долю.
Ти виключив день
І напругу забрав
У серці лишив вольтну рану.
А в барі –
Засмучений жовтень заснув
В кишені - п’ять грам снігопаду.
2005 р

Дзвін кришталю.
Метафора лягла на руку.
Папір, чорнило і свята печаль…
знайшли мене між акварельних ноток.
В них ціла вічність, а мене не жаль.
Що можу я?
Шукати свіжу риму.
Гортати почерк змінних почуттів.
Вони ж слабкі - їм треба силу,
щоб вкоренитись у моїм житті.


2009 р.

Мені не боляче…
Вікно відкрите навстіж.
Вечоріє.
Думками марення мій спогад зачепився за плече.
Між сутінками пахне теплим медом.
Шаленіє.
Прозора пам'ять заколисує мене..
Світ поділився.
Почорніло.
Вінок терновий я залишила собі.
Він вабить сміхом, теплим светром,
Гойдає нерви, стомлює мене.

Зернистий дощ вистукує по скельцях,
Червоні маки плачуть у росі…
Вернись! Вернись до мого серця!
Втри сльози різко, чисто–голубі…
Цілуй вуста, мов ранки на світанках,
Нервові пальці захисти крилом.
Коротка ніч, химерно прохолодна,
А день втече пекуче-ніжним сном.


2009

Тонка смуга дощу -
Це раптово, нескіченно, дотик
Вогких крапель, як зойк потойбіччя.
Що я можу в сумні ті хвилини?
Що я бачу? Мереживо снів уві сні...
Під дощем моя пісня забута.
Мерехтить, мов той вогник вночі,
Оболонка душі без спокути
Та без розпачу слів, тільки жаль,
Тільки гострий пронизливий смуток,
Що душа охолола... на жаль...
Тонка смуга дощу, як провина,
Чи може, як докір?

Він умів підсинювати ніч,
Небосхил робив зі свого тіла...
У руках тримав солоний вдих -
Я по-іншому вдихати не хотіла.

Він мав серце трепетне й важке,
Що в мої провалювалось груди,
Й розливалось мякоттю тепла
Так, що він міг потрапляти всюди.

Він здригався, наче всі в одну
Крапельки збігають намистину,
І мої вкривали дві руки
Нотним станом спраглу його спину.

Я із посмішкою згадую той час,
І не стримую глибокого зітхання...
От якби ми вибирали смерть,
То померли б з ним під час кохання.

Тишею голос оголено.
Погляд розходиться колами,
Дибиться крешами моря безгучно,
Спадає у дюни мовчання.
Руки здіймає музика змучена.
Миті натягнуті пальцями лучника,
Вбраного в чорне ночами.

Твій голос нагий і лякливий,
Мов дитяче бажання цілунку.
Тиші усе жаркіше,
Бо жалить зоряна злива.
Серця наші – без обладунків.

Ти так інфернально мовчиш!
Зімкнено губи в смиренний канон.
Зі словесного срібла не виплавив злотні ключі,
А знайти їх в пітьмі тишини не дано.

Лиш оголений голос. Лиш губи смиренні.
Зірка в серце вп’ялась – сюрикеном.

8.03.09.

На Купала Зірка впала,
В найкоротшу ніч…
На Купала папороть збирала…
Русу косу розплітала,
В мерехтінні свіч,
І до тебе уві сні літала…

Люди кажуть, що я – відьма,
Кажуть, що – мара…
Подивлюся, зваблю і погублю…
Та чому ж вони не кажуть,
Що таке жура?...
Хто з них знає, як тебе я люблю…

Заплету в живий віночок
Я журу-любов…
І на воду долю світом пущу…
Поворожу, пошепочу,
Розтривожу кров…
І у сон твій марева напущу…

Закружляють в хороводі,
Крізь вогонь стрибнуть,
Мавка із Лукашем, Ладо й Леля…
А на папоротнім листі
Солодко заснуть,
Янгол Йванко, Янгол Віктор, Янголиця Неля…

На Купала Сонце – диво,
На Купала – сон…
А між берегів молочна купіль…
А у храмі мати сива
Плаче до ікон…
Бог і Звір і Світ… Всі тут, всі вкупі…

Кумпала Вір,
22. 06.09 р. - 07.07.09р.
м. Хмельницький

Льет ливень.
К телу теплому липнет лен.
Лениво лист летит,
Опаленный солнцем вновь горизонт.

- Чи мож` залишитись сухим під дощем? –
Кожен раз він питав сам у себе…
Питав ще і ще…
Бо, хоча на правому плечі у нього сидить Янгол,
Вигріваючи пір’ям своїм молоді фрукти манго –
З лівого ніяк не хоче злізти лукавий…
Він весь час пропонує йому випити коньяку,
Ніби кави…
Він, ніби навмисно, складає для нього найкращі умови:
Кава – як мед, і щонайважливіше –
Дармова…
Він роззявляє над вухом його чорну пащу,
Й ніжно шепоче йому: «Ти найліпш-ш-ш… Ти найкращий…»
Та від цього душа й`го, не кажучи навіть про тіло,
Все більше втрачає у спектрі аури білого,
Покриваючись рястом ржавих, вицвілих плям…
Робиться чорна, суха і важка,
Як земля…
І, обставляючи двір своїми спокусами, ніби мурованим плотом,
Вкриваючи тіло його дрожжю похоті, так, ніби потом,
Лукавий прагне все глибше всмоктати героя
В болото…
А на правім плечі, де мовчки сидить Білий Янгол,
Між вічнозеленого листя священного манго,
Гойдається пір’я його, важеленне, як штанга…
Чому важеленне?
Бо сказано: «Не укради!»
Чому важеленне?
Бо визначено: «Не убий!»
Чому?
Бо написано: «Серцем увіруй в Господа-Бога Єдиного!»
Чому важеленне? – бо…
(Можеш продовжити сам…)
Але навколо стільки, стільки спокус!...
Стільки принад, стільки солодких бажань…
Які, ніби залежи сланцю, пластами лежать…
Поміж Янголом й демоном ледве помітна межа…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
…
Але, чи крила чи лапи, що ж більш вагоме?!..
Вони барабанять по скронях його, ніби в тропіках зливи…
Янгол: «Нещасний…»
Демон: «Самий щасливий!...»
І, шукаючи свій власний шлях у цій какофонії, вереску, вирі, напливі,
Він вкотре питає себе, ще і ще, ще і ще:
- Чи мож` залишитись сухим під дощем!?...

Кумпала Вір,
08.04.08р., м. Хмельницький

Плач, Америко, плач!
Він був твоїм темношкірим генієм,
Королем поп-музики й часу.
А хотів поборотися з генами.
Хлопчик прагнув змінити расу.
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Мої діти малі –
Менша дочка підкручує кучері,
А старша – рівняє надміру.
Ми завжди недосяжністю змучені!
Але він змінив свою шкіру…
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Плачте, люди Землі!
Він був дитям із пісні народної,
Очі – сумом чорним налиті.
Він хотів позмагатись з природою.
І хотів дуже довго жити.
Плач, Америко,
й Африко, плач…

Ти втопиш свій подив, загубиш образу
У нотах, що помирали у джазі.

Не раз контрабас підпирав їх рамена,
Хиталися змучені, схудлі джазмени.

Серце музики спинялось у пафосі,
А всі лишень чули фа соль ля сі…

Стрілки годинника когось не тішили,
Хтось вперто благав: «Тихіше ви!!»

Люди втікали. Зал порожнів.
Заплутались звуки у струнах днів.

Не було захоплення, оплесків, крику,
І так розчаровано грали музики..

І тяжко зітхали, і плакав джаз
Обривками сірих беззвучних фраз.

(inspired by Paul van Dyk’s “The Politics of Dancing 2 part 1”)

Я вижу то, чего не видишь ты,
Собой я заполняю кванты пустоты,
Свободным ветром по миру ношусь.
Хотел найти я радость, но обрёл я грусть.
Как плохо быть всевидящим, я глохну,
Мой слух тончайшим был – теперь он просто тонкий.
Хромаю, будто старец, но я юн;
Теряюсь вновь в барханах, среди дюн.
От жажды гибну и гоню вперёд песок,
И расшибаюсь лбом о каменный порог.
Прохлада скал – мираж такой жестокий.
Полёт души моей достаточно высокий,
Напрасно я стараюсь опуститься:
Я слишком лёгок – не могу разбиться.
Я буду вечен. Трансом облачён.
Сбежал от смерти. С раненным плечом.
Натёр ремнём, любви таская бремя.
Никто даже не спросит: а зачем я?
И злость пусть хлещет из свободных трещин,
И пусть удары счастье разобьют –
Есть в мире и обыденные вещи,
Но их не вижу я. Не вижу я люблю.

Літаки
поїзди вокзали
ритм життя - такий...
у слові "ритм" -
втрати, телефони, дзвінки
і роки...
а руки
не відчуваєш

холодно... звичка
зараз зігрієшся
віскі мартіні глінтвейн
теж звичка
і холодно

квиток вокзал
море прощань на пероні
зараз зігрієшся
ніч у вагоні
такий ритм життя...

літаки поїзди вокзали
тільки б не загубитися
зігрітися торкнутися
руки
через роки

Душа у стані прострації,
І протяги для вентиляції,
Вдихаю духмяні акації.
П’ю тишу, як каву-глясе.
Ріка без порогів і повені,
Пливу в некерованім човені,
Думки в почуття не заковані.
Чекаю, куди занесе.

Ковтаю розведений вакуум,
І кличу зозулю-оракулом,
Малюю по небу каракулі,
Віршую, вигадую сни.
З морозива злизую шоколад,
Стриптизи танцюю на власний лад,
Збираю до кошика зорепад.
Я вільна, а все – восени.

Накотить нестримними силами,
І човен потопить з вітрилами,
На камені кине знесилену.
Підніме, і знову жбурне.
Окропить гіркою калиною,
І круговертю невпинною –
Чи грішною, чи безвинною….
Кохання не обмине.

Та тільки сьогодні – прострація,
Лиш вітер в бурхливих оваціях
Цілує тонку мою грацію.
На вухо шепоче gracias…

Вузькі і високі шибки,
і стеля – немов безодня, -
я тут – як маленька рибка,
все марю дощем холодним.

Акваріум грозами повен.
Акваріум – світ многолиций.
За вікнами шириться повінь,
втопивши князівську столицю.

Потоплено срібло і злато,
перстені й кістки дідуганів.
Під криту соломою хату
галопом біжать вуркагани.

І зграйки маленьких рибок
із вулиць, будівель й площ
припали гуртом до шибок,
ввібравши очима дощ.

Цей світ, що так пахнув пилом, -
акваріум, грозами повен.
Із вулиць газет і мила
тікає розгублена повінь.

І милі наївні рибки
вертаються в світ тимчасовий,
щоб бачити небо крізь шибки
і знову чекати повінь.

Ми помрем не в Парижі, якщо ми колись ще помрем,
Бо у нашому серці є те, що не вмре, не загине,
І брунатне світило засліпить самотній гарем,
Не паризький. Шкода, що в марноту утопія плине.

Ми ніколи не будемо бачити схили небес,
І ніколи на Вежу паризьку не зайдемо разом,
Ми помрем у Сан Ремо, помрем, як останній черкес
На Кавказі вмирає, забутий, як мойра чи Аза.

І над нами не буде цвісти ні жасмин, ні полин.
Тільки гілочка сакури жовта, привезена звідкись,
І хирлявеньке небо просипле на нас білий тмин,
Ми — це тісто землі, ми вода, ми і розчин, і викис.

Ми помрем не в Парижі, помрем де-завгодно й ніде,
Щоби випити келих останній в ірландському пабі,
Щоб пожити хоч трохи під тінню… Вже осінь іде.
І Париж замерзає, злипаються листя кольрабі.

Я не знаю, де ми, а тому: чи помрем? Зюйд-зюйд-вест.
Кружеляє магніт на осерді вулканних ерозій.
Тільки хтось нам, напевно, поставить олив’яний хрест,
Нам, самотньому вітру і пташці-зозулі-небозі…

Величні хмари грозові
Нас прохолодою накрили…
І миттю, майже всі, вітрила
Жбурнуло в хвилі "призові"…

Гроза у спеку – рай, і ми
Її чекаємо, як дива.
Невже ще є альтернатива,
Коли над Києвом громи?

Неспішно яхти і птахи
Згортають свої сильні крила…
Аж раптом - все дощем накрило:
Дніпро, дерева і дахи...

Малий сюжет
Сюжет великий
Йде до лиця прасований манжет
І дрантя теж зійде
Столичний нелюд вічно в русі
З-під ніг підмели бруд
Залишивсь лиш у вусі
Жетон потрапив в турнікет
Тут андеґраунд всім відкритий
Потік людей
Потік монет
І кожен по-своєму ситий
Мільйон світів
Мільярди костомах
Принишклі очі й дивний вигин брів
Не вірять в прах
За склопакетом тиша
Одне обличчя
Єдина ніша
Тональність власних почувань
Даун тайм хапає без вагань
Мости будує між тілами
І знає все що буде з нами

05.05.2007 р.Б.

Хтось спить на паркових лавах,
Хтось мріє,що все обійдеться,
А я ховаюсь у привокзальних травах,
Господь пробачить,з того станеться.

Хтось молиться,збиваючи мирно коліна,
Він знає,що є винуваті,
А мені знову добре,я знов як дитина,
Що знайшла свої мрії у недрах кроваті.

Я не знаю Вас зовсім…
Та і Ви мене теж.
Ваша сукня, як осінь,
З листя кольору беж.

А мої сиві скроні –
Чи не осені слід?
Мабуть, Ваші долоні
Цілувати не слід.

І казати не варто,
Що цей день промине…
Там, де будете завтра,
Вже не буде мене…

Ваша посмішка ніжна
Промовляє сама -
Молода, незаміжня,
Наче юнка-весна…

У янтарному гроні -
Зачарований світ,
А мої сиві скроні –
Тої осені слід…

Відлітають у осінь
Листя кольору беж…
Я не знаю Вас зовсім.
Та і Ви мене теж.

Ніч серпнева поезії пише,
А тепло хтось на зиму краде...
Крізь серпанок ранкової тиші
Промінь сонця на Лавру впаде.

Спалахнуть куполи гордівливо
І засяють велично хрести.
Мить мине - і вже сонячна злива,
Як цунамі, накриє мости,

Розіллється яскравим бурштином,
І освячені хвилі Дніпра
Понесуть дивовижну хустину
З ниток сонця, води і добра...

Вас вона непомітно торкнеться,
І на довгі, щасливі літа
Радість дива в душі не минеться…
Серпень... Ніч…і луна золота...

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

Скільки років минуло з тих пір, як загинув Джон Леннон?...
Скільки часу минуло з тих пір, як помер рок-н-рол?...
Тільки сер Пол Маккартні усе ще виходить на сцену,
А в Росії Макар тихо грає мислителя роль…
Вже давно поміж нами нема дивака Френка Заппи…
Джим і Джаніс на синьому небі збирають квітки…
З рота хворого Фреді вже випала зламана каппа…
Джимі Хендрікс зіграв своє соло й пішов до ріки…

Я кричу, бо палач-метроном відраховує час!...
Я вглядаюсь у хроніки фільмів і згадую вас…
На могилі, де Цой, я наллю й вип’ю склянку вина –
Справді, де б я не був, між Землею і Небом – війна…

Чим би став рок-н-рол, о, якби в ньому вижив Сід Баррет!...
О, якби не помер Бонзо Бонем і жив Башлачов…
Вже старі Гілмор й Вотерс ще пишуть про гроші й про хмари….
Вже старий Роберт Плант ще співає про небо й любов…
Розлетілись Бітли, з чотирьох залишилося двоє,
Вже не чути Діп Папл, Роллінг Стоунз, Блек Саббат і Квін…
Ще живий Джетро Тал, та один в чистім полі – не воїн…
Ще хрипить щось Боб Ділан, та, правда, і він вже не він…

Я кричу уві сні, я не в силах затримати час!...
Знову плавиться віск і все менше щодень в кадрі вас…
Хоч БГ й патріарх, й ніби муза його не мина –
Все ж шукає тих місць, де є та, зовсім юна шпана…

Що я хочу сказати собі і для вас у цій пісні?...
Що у мене жже кров, не стихає і в серці болить?...
Нереальне бажання – вгадайте!.. Я хочу… Ну, звісно ж!..
О, не знати, хто буде не з нами на сцені за мить…
І коли Пол Маккартні в останній раз вийде на сцену,
Я ввімкну мікрофон, дам акорд й доживу його роль!...
І, десь там, де дзвенить пустота, посміхнеться Джон Леннон…
Ну, а я просто гратиму свій, ще живий, рок-н-рол…

І я крикну зі сцени: - Давайте зупинимо час!
Ми поставимо плівку і ще раз відчуємо вас…
І нехай знову рухне від голосу хору стіна –
Хай не вмре рок-н-рол, хай живуть душ святих імена!...

Кумпала Вір,
21-23.07.2007 року, м. Хмельницький

Твій подих…
Поранив загублену тишу,
А серце у ритмі –
вбивало усі почуття.

Твій голос…
На грані я дишу.
Зникають солодкі краплини життя…

Пішов, обернувсь…
Сягнув за вуста до мети.
І десь через вік:
Зустрів. Озирнувсь.
В свідомості рана,
У папці - листи.

Клаптики спогадів, галереї екзальтованих облич,
Спростовані звинувачення, віч-нА-віч з тобою, ніч.

Залишені на потім теми,
Маятником маюсь я,
Бо все змішалося
І, захлинувшись щастям в цьому просторі іде ми...

На брудершафт із вітром в пошуках свободи,
Десь поза межами наздоженемо небо,
Застуджена весна, її холодний подих,
Мовчить зі мною ніч, чекаючи на Тебе...

11.04.2009

На дзеркалі-
Згустки рідкої помади.
В душі все злилось-
і туш потекла.
А серце стонало -
у ритмі морської балади,
Із гордості ниток віночок сплела.
Розлились парфуми,
солодкі, мов дим нікотину.
Наповнилась чаша-
червоної крові, вина.
І хтось загубив у болоті
чарівну перлину.
Ти зникла у тьмі -
незалежна й чудна...

Я знов заплачу дотиком дощу,
покину сад нездійснених ілюзій...
Я ще люблю. Як довго я люблю,
Душа страждає в вічному недузі.

Нехай пройдуть не сотні, тисяч літ,
Зійдуться хмари у смішнім зізнанні,
Чи хтось кохав, вдаряючись об лід?
Втікали очі, сни мого розчарування.

І буде час... і вічність почуттів,
І хай сміється дурень над казками,
Воно існує....і в мені й в тобі,
Ми так невміло бавимось словами.

Вишнева ніч – загублена, коротка.
Година пізня, так незміряно вузька.
Помада уст - незібрана, солодка,
і стежка в серце - змокла і слизька.
П’ю каву - присмак гіркуватий...
Холоне лікоть і пищить перо,
І звук роялю - дикий і зім’ятий,
Шукаю риму, дихаю на скло.

Путина незавершених ідей...
Виховання дало своє,
Вкололо їжаковою голкою
серце капризної дівчинки...
Ми несумісні вже тим, що разом.
Психіка – невиліковна.
Хіба що ми завтра знайдемо в лікарні розмову.
А на сьогодні досить...
Я зґвалтована цифрою сім ...
Морально...

В руці каміння листя покриває,
У шаль вдаряється твій голос п’яних уст.
Розмови не було...
Казали сильні руки...
На щастя чи біду боги в Олімп ведуть.
Червиве серце, прохолодна спека.
Ти – спогад. Я складаюся із двох.
Розп’яття закриває мильні очі,
Від параної заколисує обох.
Стривай! Що буде?
Я не знаю!
Мій світ зав’язаний наперекір твоїй межі.
Ритм спалює мене,
Тебе не бачу.
Вдихаю порох гострих рукавиць.
Знайди мене! Я втомлена від болю.
Моя фантазія не спить ні вдень, ні в ніч.
Буди мене! Розбий прокльоном!
Я втрачена, мого життя не кривдь.

Пам`ятаєш, я йшов на війну?..
За вікном був чи сніг, чи то дощ...
Ти поклала мені оберіг в полотняну торбину...
Я повів тобі мовчки: “Прощай...”
Ти сказала без слів: “Я діждусь...”
Я за браму ступив і розтанув, як клин журавлиний...

Але що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б?..

Ти у снах зріла, як я скакав
В саму гущу ворожих полків,
І ні кулі не брали мене, ні мечі, ні прокляття...
Бо ти вірила в зірку мою
І молилась до Сонця й Небес,
А я душу і тіло свої грів в степу до багаття...

Але що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б?..

Якщо у святому бою
В груди поранять мене –
Не треба боятись – золою засип мою рану...
І навіть, якщо мене вб`ють –
Не плач, краще просто зведи
Із ґрунту могилу з хрестом над округлим курганом...

Але що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б?..

Неушкоджений чи інвалід,
На щиті чи в тернових вінках,
Ся вертаю в тривозі домів із кривавого герцю...
А ти на порозі, мов тінь –
І тоді, і тепер, і завжди –
І як дзвін, калатає твоє, біллю вражене серце...

Але що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б я в тій битві став зрадником?..
Що б ти зробила, якщо б?..

Ой, люта война була!..
Ой, та була!..

Кумпала Вір, 29.04.2007 року,
м. Хмельницький

Я живу у своєму сумному домі без вікон,
Наодинці зі стінами й сірими напівснами,
Силуетами мрій, що давно вже до мене звикли,
І прозорими тінями хвиль торішніх цунамі.

Не пишу й не чекаю листівок без адресата,
І мене не цікавить, хто преміг на дербі.*
Та чомусь одну лише річ так хочеться знати...
І чому усміхається місяць навіть в ущербі?


ДЕРБІ* - Змагання для скакових коней.

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій…»

(Великому Кобзареві нашому –
Тарасу Григоровичу Шевченку)

Говорила з сивим вітром
У степу могила:
- Ой, чи знаєш ти, Стрибоже,
Кого я тут вкрила?
Заросла я бур`янами,
Боки похилила.
Горе мені – твої внуки
Розпускають крила.
Гладять мене, розчісують,
Курган розправляють,
Скоро буде вже й не знати,
Ні сліду, ні краю...
Щось свистять надвечір,
Грають, дороги питають.
Гонять хмари табунами
В Пекло чи до Раю –
Я не знаю... А сама я
Козаків тут вкрила.
Не одного – сотні тисяч
В земельку зарила...
Всі пропали, сіромахи,
За Волю, за Славу:
Хто – на палю, хто – на плаху,
Всі – за діло праве!
Сплять вони собі, а вітер
Гне траву-ковилу...
Сплять в могилі тій гетьмани,
Слава, Воля й Сила!
Спить великий Наливайко,
Богун, Остряниця...
Сплять Сірко і Многогрішний,
Байда і Хмельницький...

...Був же час на Україні,
Були вірні люди!
Слава лилася степами
Й гомоніла всюди...
А тепер? Кругом – тумани,
Якось тихо стало...
Де ж ви, браття-отамани?!...
Згинули?... Пропали?...
Батьку-Вітре! Ну, а, може,
Час наш ще настане?
Розвернуться ті кургани,
Й Красне Військо встане!
І підем, і будем битись
Від краю й до краю!
І козацьку пісню славну
Скажемо, зіграєм!...

“У Києві, на Майдані,
Зібралось народу –
Козацького, селянського
І панського роду.
Всі ми – люди,
Всі ми – браття,
Всі ми – міць і сила!
Всіх нас мати для любові
Й щастя народила...
І на заході й на сході
Пісня солов’їна,
І на південь, і на північ –
Ненька-Україна!
Не дамо ж бо, люде-браття,
Звести нас в могилу!
Розкрий очі, мій Народе,
Вхопи вітру в крила!
Розправ спину, вдихни в груди,
Твердо стань на ноги –
Хай тікає Чума клята
З нашого порогу!...
Об’єднаємось, полюбим,
Згладимо руїни,
Всі - Сини і Дочки вірні
Неньки-України!”...

... Так у степу говорила
До вітрів могила.
Так Історія складалась,
Терпка, ніби глід...
Так козацька Слава наша
З славою спочила,
Від Кургану до Кургану,
Ніби з сліду в слід...
Полягли ті козаченьки
За нашу свободу,
Бо були вони всі, браття,
Козацького роду!

...А в селі, на Україні,
Десь ворожить мати:
Чи то доньку, чи то сина
Бог їй має дати...

22.07.2006 року,
м. Хмельницький

Світало.
Його так й не застав зрадливий сон.
Здавалося,
дотлілі цигарки; туманом у полон -
рясні слова.
Рясні слова,
яких не вистачало.
Світало.

Світало.
Нестерпна кава; крах натягнутій струні.
Здавалось,
що силует її лишився на стіні,
пішла вмиватися,
пішла б холодною
не стало.
Світало.

Світало.
Хотіла б чуда — він курив рясні слова.
Здавалося,
чекала вічно! Розчарувалася,пішла
шукати щастя
шукати десь де-ін-де
і її не стало...
Світало.
18 грудня 2008р.

Я взорвусь

Я слишком падок на женщин,
К алкоголю.
Я слишком вспыльчив, но весел,
Дай мне волю –
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О погоде.
Больной сухой кашель и насморк,
Что-то вроде:
Я лечусь….

Я слишком тихий и скромный,
Я – подарок.
Я очень скверный и злобный,
Я – припадок!
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О природе.
Вдоль автотрасс, теплостанций,
На заводе –
Я молюсь…

Я слишком резок к знакомым
И прохожим.
Я вижу вход посторонним,
И в прихожей
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О законе.
Угрозы убийства, пиратство,
И в итоге –
Застрелюсь…

Я слишком долго терпел
И наверно взорвусь…

Зливами п’яними
Плачуть вітри
Кохана шепоче
Тихо, з імли:
«Любий, не спи…»
Бо вже медоносно
Стогнуть вітри
Шугають, літають
Плачуть вони
Деруть на…
Шматочки
Туніку імли:
«Коханий, не спи…»
Бо млосно
Так млосно
Ридають вітри.
2009

Гарцює кінь.
Річково плаче Тиса.
Гамую біль…
Так наче ненавмисне
У коси заплітаю струни трав.
Ти робиш вигляд, ніби і не знав
Долини,
Ночі,
Зорі,
Смуток гір…
О, вітре любий,
Нащо ти кумир?!
За віщо вкрав мене
В земного смутку?
Казав на мить…
Чи ж винна, що за грудку…
За груду цукру
Виманив коня,
А він мене з моста…
І навмання…
«Кінь вільний, вітре? Вільний…
Так
Як… я?..» –
«Ні, ти дружина.
Шкода, –
Не моя».

5.02.2009 р.Б.

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

Цілунок перший на твоєму лобі
Серця примусив битись в унісон.
Чому ти переслідуєш щоночі,
Вриваєшся у мій самотній сон.

Забула, розлюбила, відірвала
Від тіла, мрій, від розпачу й вікон
Свою любов, що як парфум розтала
І залишила мертвий полігон.

Було все ж тепло у твоїх обіймах –
Ніяк не обійтися без гріхів.
Але такі, як ти, не гинуть в війнах
І для таких завжди бракує слів.

Твоє волосся на моїх колінах,
Але думки заховані в очах.
Усе пройшло, та хто ж цьому є винен,
Як не наш спільний до кохання страх.

29.06.2007 р.Б.

Без зайвих слів…
Грайливо і фривольно
Ти обертала у вустах пломбір,
Поволі, легко й непристойно
Ковтала йогурт чи кефір,
Без зайвих слів…

Без зайвих слів
Прелюдії і крику,
Хотіла ще, щора́з, чимдуж…
Вертіла тілом п’яно й дико,
Без зайвих слів
Пішла у душ.

Без зайвих слів…
Хмільна й щаслива, –
Ти душу тілом відвела –
О… як ти звабити уміла!
Та напоїти серце не змогла.

її мармурові
зап’ястки її роздруковані
сни її самотиння
смугасте
до сказу тебе довели
її перламутрові ноти
її неправдива
хода її неспроможність
курити її пародійність
свята
її порцеляновий
смуток її
депресивний колаж її
закривавлені
звуки її непристойний
міраж її розпорошена
вірність
її від-
дзеркалена тінь
її дзвінкоока
лінійність її
слабодухість колін її
ненормальна
природність її гарячкова
зима її сексуальна
безродність
її
і ніколи
твоя

У будинку зі скла
Замість тюлю повішені кимось
Стерильні бинти.
Під дверима лягли
Щілини для тих, хто захоче
лежачи - йти.
Крізь тумани видінь,
Заколиханих фарбою й пензлем,
Ти також йди, любий.
Упади, де ростуть
З-під землі, як надгробні плити -
джазові труби.
Щоб акордом падінь
Розбудити химери снів -
Без імен і числа.
Може б, ніч відпустила
До тебе сплячу красуню
З будинку зі скла...