Кохатися між тривогами,
наче крізь дощ між краплями, -
до останнього стогону,
між ночами і ранками.

2026 рік

І
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.

ІІ
Одні й останні воїни у полі
тримають щит, не опускають меч,
та мало однієї сили волі...
лернейська гідра обраної долі
не має голови, ума і плеч.
Героїку минулої епохи
зализує неумолимий час.
Міняється усе навколо нас
і повертає у союз потроху.
На свято місце посадили лоха
і дай то, Боже, щоб останній раз.

ІІІ
Оновлюється зло язикомовне.
Епоху юди змінює, таки,
новітня ера швондєрів мамони,
на черзі охлократія...
.........................................закони
самі собі видумують спілки,
об’єднання, громади, дитсадки
як філіали п’ятої колони
усупереч всьому і... завдяки.

11/26

Чотиривірш - строфа, що складається з чотирьох рядків і зазвичай має закінчену думку, має французьку назву: катрен.
А чому не українську? Чотири рядки - чотирик!

Синиця на підвіконні -
добра прикмета.
Це як баховська Чакона
після ракети.

2026 рік

Я не хочу писати вже вірші.
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.

Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
Де надії залишив Бажан.

Поступово заходжу у води
Прохолодні, столикі, святі,
У простори небес і свободи,
Де читаю поеми прості.

Поступово зайду у розлуку,
У затоку надій і біди.
О велика небачена злуко
Між землею і небом, гряди!

13 квітня 2026

Я жду листа, немов благої вісті
З-за океану чи ошатних хмар,
Немов картину проривного змісту
З могутністю недовідомих чар,
Мов пролісок на буйному узліссі,
Вогонь у безнадійності примар.

Я жду листа, що нині заспокоїть,
Дасть нам гармонію у дні страшні,
Утішить, як потужний гордий корінь,
Даруючи небачені пісні.
Проллються дні, немов дощі за комір,
Холодні, неспинимі, чарівні.

Я жду листа, як вісточку надії,
Яка втонула в щільних чагарях,
Як стимул для прогресу, руху, дії,
Яка здолає незглибимий страх.
Втечуть у хащі темні лиходії.
Зростуть ідеї на сипких пісках.

5 квітня 2026

Я прийшов у ліс сьогодні
По гриби, бо я голодний.
Але ж це не в тому плані:
Я ж не хотів "грибів в сметані".

Ондо білі, а там- лисички,
Та я не маю такої звички
Брати все, що попадеться
Бо я шукаю своїм серцем.

Просто я
люблю збирати гриби
Просто я
люблю збирати гриби

Ходжу лісом неозорим
і шукаю мухомори.
Але щось усе даремно
А вже скоро буде темно!

Печериці-шампіньйони,
маслюків, опеньків тонни,
а червоних мухоморів
не знаходжу!Горе-горе!!

Просто всі
побігли шукати гриби
Просто всі
пішли шукати гриби

Де ж мої ви,червоненькі
Хоч великі, хоч маленькі?
Я ж без вас уже не можу,
я зовсім поїхав, схоже!

Я давно вже
Звик шукати гриби
Я давно вже
Звик шукати гриби

Та щось червоне заблистіло
Я подумав: буде діло?!
Але то була машина
Із червоними очима.

Поліцаї налетіли,
Мої руки затремтіли,
Мої ноги утікали,
Та шакали наздогнали

Більше я
Не буду шукати гриби
Більше я
Не буду шукати гриби

Я згадую у лютому сніги,
Немов фантом примарний і нещасний.
Припливом на піщані береги
Нахлине пристрасть гостра і нещадна.

Сніг пропікав до глибини душі
Прадавнім лезом і сарматським списом.
Тепер до нас промовлять спориші
Словами із невизначеним блиском.

Сніги пішли, як лицарі небес.
Іде весна правдива, непорочна.
Сніги пішли, як у блакить Кортес.
Це диво не спаплюжать, не зурочать.

30 березня 2026

Я в море заходжу, у розум кипучий
Для вищого смислу і вічних благань.
Заходжу у задум потужний, сліпучий,
У поле безмежне надсадних волань.

Візьму у долоні солоні печалі,
Солоні розлуки, солоні гріхи.
В цю мить у затоці невтомно кричали
Минулі тривоги, забуті роки.

Візьму у долоні самотню безмежність,
Фатальну приреченість, подвиг і крах.
Потоне у хвилях стійка обережність,
Сп'янівши в далеких запеклих гріхах.

Візьму у долоні невтілені вірші,
Які протікають між пальців униз.
Їх легіт несе, як невтомлена вічність.
Ці вірші допишуть самотність і бриз.

28 березня 2026

Спокійне кохання у зрілому віці
Тече, як ріка повноводна і тиха,
Без вибухів і катаклізмів сторіччя,
Ховаючи у позапросторі лихо.

Спокійне кохання прийнятне людині
Таке, як є. Не потрібні прикраси.
Пливуть, як човни, тихоплинні години
І тонуть у плесі, далекі від маси.

Та раптом на рифи любов наштовхнеться,
І човен здригнеться, покинувши розум.
Постануть, як сіті, натягнені нерви
На сцені, де правлять безглуздя і розмах.

27 березня 2026

Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.

Пишу, пишу життя, немов роман,
Пишу у порожнечу, безнадію.
Пишу я у майбутнє. Я - Ремарк,
Що загубив у темряві подію.
Я бачу танець навіжених мавп,
Та птаха нагодую і зігрію.

І порожнеча матиме свій лик.
Ніщо постане привидом могутнім.
Нехай сміється демон і двійник.
Слова укрили вістря злобних гунів.
Хай твориться незримий материк,
Будується, мов дійство незабутнє.

16 березня 2026

Я відчуваю борг святий, несплатний
Перед полями і перед людьми.
Я - ніби лицар у залізних латах,
Вкриваю вічність сильними грудьми.
Я світові явлю слова закриті,
Слова, заховані у тайниках,
Слова, що небесами оповиті
Там, де ширяє нескоримий птах.
З глибин я дістаю премудрість,
Уламки втрачених світів,
Слова, заховані за муром,
Слова у реготі вогнів,
Слова оспалі, скам'янілі,
Забуті, немічні, сумні
І замуровані у тілі,
Укриті листям давніх снів.

16 березня 2026

Води ніколи не нап'єшся
З криниці чистої сльози.
Не зіграна на сцені п'єса.
Надірваний фагот грози.

Ти не пізнаєш цю криницю,
Її глибини, таїну.
Ідеї епохальні й ниці
Оголять шпагу, як вину.

Не осягнеш ти щастя й муку
Безмежності сумних морів.
В них причаїлися розлука,
Таємна туга кораблів.

Початок у сльозі чаїться.
Вона породить океан.
У сльозах спалах розмаїтий,
Гармонія і ураган.

У сльозах альфа і омега,
Війна і мир, добро і зло,
Єрусалим, Тибет і Мекка,
Укрите тернами чоло.

15 березня 2026

30 вересня видатному українському композитору
Валентину Сильвестрову виповнюється 89 років.
З роси та води!

Звук неземний
пливе над оркестром.
Пальці стискають
ручку крісла…
Вимкніть мобільні!
Лунає Сильвестров -
«Реквієм для Лариси».

2026 рік

Розбитий необачно телефон -
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у Лету.
Зі світом так обірваний зв'язок,
Ти кинутий на острів, ніби Крузо.
Залишився невивчений урок.
Твої слова обплутали медузи.
Розбились твори з кольоровим склом,
Минулого уламки розлетілись.
Панує пекло із тлетворним злом.
Здіймається із хвиль античне тіло.

14 березня 2026

Він біг у даль, отримавши свободу,
Після заков тривалих і крутих,
Пірнаючи в найбільшу насолоду
Без нагород минущих, золотих.
На березі морському співи чайок
І плескіт хвиль, а він біжить кудись,
Звільнившись від умовностей і часу,
Пірнаючи у незглибиму вись.
Біжить, захекавшись, уже спітнілий,
У пошуках незримої мети,
Утомлений, упертий, сполотнілий,
Закоханий у мрію назавжди.
Мета - ніщо, важливий тільки вектор,
Потужний рух, свободи дужий плин.
Крізь брили часу вічно юний Вертер
До нас іде у шепоті долин.

10 березня 2026

Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.

Куди не поїдь, повертатися знову
Тобі доведеться у рідні краї,
До рідних гризот, що зігнули підкову.
Покличе розпачливо голос землі.
Лише розірвавши старезні закови,
Здобудеш свободу в непевній імлі.

Тебе віднайдуть і надійно повернуть
Притлумлені болі під глицею снів.
Почуєш ти здалеку музику Верді.
Надія проблисне між дальніх вогнів.
Стоїш на вітрах, як замучений Вертер,
Який від прозріння закляк, занімів.

9 березня 2026

Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.

Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Хтось плекає білий виноград.

Подивись на обрій, подивися
У розгулі злоби і війни
І звернися до мелодій висі
У відлунні давньої вини.

Хай несе дитя, немов Мадонна,
Жінка у великій чистоті.
І любов безмежна і бездонна
Колихає хмари в доброті.

8 березня 2026

Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.

Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
І не дадуть упасти в забуття.

Новітній сніг упав на ніжне серце,
Зморозивши надію і любов.
Добро і зло у невідступнім герці
Зіткнулися без сяєва заков.

Новітній сніг зерном повільно сипле
Хвилини незабутні й дорогі,
Укривши землю невблаганним ситцем,
Де потонули спогади благі.

6 березня 2026

Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Так пустка постане цвітінням
Оази, веселим пагінням.
Натхнення надійде опісля,
Як музика звучна і пізня.
Пізнаємо світлі печалі,
Сягнувши простору і далі.
Шукаємо в сні пекторалі,
Немов першовитоки раю.

5 березня 2026

Відшуміла епоха на нас поглядає здаля.
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.

Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас покидає і руки здійма.
Залишаються тільки розмови у залі й на кухні.

Відшуміла епоха, немовби старий контрабас.
Голос часу охрип. Не рятують античності хори.
Проривається звідкись стривожений, пристрасний бас.
Більше нам не дозволять банальні повтори.

28 лютого 2026

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Тепер уже не скоро буду бігать.
Погода розгулялась, Боже мій!
Навала повені, навала снігу.
Ніхто це передбачити не міг.
Удалині, як видиво морігу,
Співає тихо річковий прибій.

Не скоро випрямлюсь у зріст свій дужий,
Який маківкою сягає хмар.
Ти упрягайся у роботу, друже,
Як визначений вічністю звіздар.
Розквітнуть у долині дивні ружі,
Як Богом посланий небесний дар.

Нехай погода розметає карти,
Немов Кассандра змучена, стара.
На нас нахлине повінь, наче кара,
Як в космосі розлючена діра.
Нам підбивати підсумки пора,
А не пускати пил задля піару.

Нехай пророк заплутає усіх.
Майбутнє не дізнаємось ніколи.
Лунає неземний, містичний сміх
Забутої у шквалі часу школи,
Де ллється щедро невідступний гріх.
Усіх розсудить велемудре поле.

22 лютого 2026

Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно.
Сумні надгробки вже сказали все.
Тепер їм лиш у відчаї мовчати.
На білому крилі не принесе
Потрібне слово янгол, що на чатах.

20 лютого 2026

Яка палка гармонія і дикість
Цієї пари, що руйнує світ
І трощить скелі, мов несамовитість!
Летить у небо пристрасть, як болід.
Вони злились, не можуть зупинитись
На березі, мов непоборной цвіт.

Такий коханець гарний і потужний
В обійми взяв, як у міцний полон.
А діва стогне і по морю тужить,
В яке її веде сам Аполлон.
Порвалися у кіфареда струни
Оспівувать жагу тендітних лон.

Хай море оспіває - там багато
Глибинної енергії небес.
Приймають хвилі, як дбайлива мати,
Закоханих між небезпечних лез.
Ніхто не буде їх уже картати.
Навколо пальми грають полонез.

17 лютого 2026

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Де сяє плесом чиста простота.

Прийшла весна. А з нею душі скресли.
Із кригою пливе свята печаль.
Такі слова незламні, мовби кремінь,
Летять птахами у самотню даль.

15 лютого 2026

Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.

Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
І милосердне, як любов.

Проміння так жорстоко вдарить
На розі вулиць, мов кастет.
І ти умудрений, мов Дарій,
Напишеш вічності сонет.

Його ти більше не відпустиш
У далину, у сиві сни.
Проміння відбиває пустку.
Так проростуть слова весни.

11 лютого 2026

Хто там у віконці маячить
що там
то світло
то темно
може маніяк
О Боже
хай буде він
добреньким

2024

Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Цей злиток срібла із води
Нам возвістить дорогу дальню.
Він порятує від біди,
Далекий, мов забуті даки.
Візьми цей дивний амулет
І пригорни його до серця.
Наблизить він парад планет
Або епоху милосердя.

5 лютого 2026

намалюй
розфарбуй
мене сам
у моїх пальчиках
завиток
та шафран
пеклом пахне мій аромат
млосний погляд мій
не забудь
мій монер
буду фрескою
буду Леді
Ла Фанер

2025

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

Вуха віслюка слухають слова.

у Вас ніби те
у Вас ніби се
у Вас начебто це
а може Ви й не є

2020

Навіщо я поглянув на цей сніг,
Що спопеляє блиском потойбічним
До глибини душі й кладе до ніг
Дари небес у сяйві споконвічнім?

Я щось важливе загубив на нім,
Пощезнули нюанси і відтінки.
Так слово сяє, як величний німб,
Та гасне від банальності постійно.

Цей спалах спопелив сітківку дня,
Забравши буйство кольорів і звуків,
Лишивши нам одноманітність пня
На місці лісу, помислу і муки.

23 січня 2026

Сповільнений тихий сніжок,
Мов друг призабутий, далекий.
Вкривається снігом порок.
Пророк у снігу, мов лелека.

Так тихий засніжений вальс
В гаю прозвучить непомітно.
Це ніжне послання до вас,
Яке білосніжно розквітне.

Мелодія снігу звучить
У кронах самотньої липи.
Так Хронос прорвався крізь мить.
Ми чуємо стишені хрипи.

Мелодія крізь вітражі,
Крізь візії, марення, хугу
Розвіє у нас міражі
Для дужого творчого плугу.

22 січня 2026

Насувається сніг всеохопний,
Він тотальний, могутній, німий.
То нахабний, як збуджений гопник,
То пестливий, сумний, осяйний.

Насувається сніг так епічно,
Наче думи, поеми зими.
Насувається катастрофічно,
Ніби пішки ішов з Колими.

Сніг віщує великі події,
Потрясіння, ламання основ.
Він гіркоту додасть до надії,
Ніби схована в злобі любов.

Насувається сніг, як армада,
Ніби військо потужно двигтить.
Він рятунок несе для громади,
Як у морі захована мить.

16 січня 2026

У снігах безконечних потоне
Те, що ми заховали в собі.
Так серцевий надірваний тонус
Допоможе комусь в боротьбі.

У снігах ми ховаємо звуки,
Ті, що небом даровані нам,
І важкі та нескорені муки,
Що рятують від руху в бедлам.

Пружні звуки спокійного снігу
Прошепочуть слова дорогі,
Що не чутні в свавільному бігу,
Нескінченні, глибокі, тугі...

Так сніги поглинають тривогу,
Суєту і жорстокість доби
І лаштують в далеку дорогу
Для гармонії та боротьби.

5 січня 2026

До зустрічі вчорашній
чи підібрати риму
Або
Фотографом
увічнити на знімку
знайомі мені образи:

Тут Фенікс
повсталий з попелу
відтворить посмішку
на давніх своїх устах

А поруч сяде Німфа
що злетіла з високá…

І щось тяжке, земне
розтане в пирогах.

1983

Сонце дивилось на нас
дуже похмуро,
без усілякого схвалення.
Зручно було вважати,
що плями
сяючий лик затьмарили,
що то тимчасово,
й пройде незабаром…
Сонце вже вибухає,
а ми все ще думаємо,
що живемо.

2026

сон по дузі губ
ковзає ще
її волосся вранці
капризніше
ніж вона сама
торкаючись себе
недовірливо
через щілинки очей
дивиться у дзеркало
наводить стрілки сонце
неквапливо
сходить

2026

Так зрісся з домом, що уже не хочу
Виходити нікуди, хоч убий,
Іти в полон до золотої ночі
Чи відбивати виклики юрби.

У цьому домі радість безумовна
І безкінечна, ніби океан.
Прозріння незглибиме, неспростовне
Чар-зілля прикладатиме до ран.

У цьому домі висохла оаза,
На денці чаші краплі каяття.
І ти стоїш у ньому, ніби в'язень,
Якого полонило небуття.

У цьому домі дим святих ілюзій,
Уривки правди, мов шматки газет,
І візії невидимих алюзій,
Які звільняють з бісівських тенет.

У цьому домі святість і порочність,
Тюрма і храм, свобода і полон.
І головне - це не втрачати точність,
Відкинувши іржавість заборон.

17 січня 2026

Така застиглість і драглистість.
Ми грузнемо у цих лісах,
Там, де промчався юний лицар
У лабіринтах, наче птах.
Попереду важка гонитва,
Нудна, протяжна суєта.
Попереду запекла битва,
Аж квітне стогін у вустах.
Попереду у чистім полі
Зустріну вершника біди,
Який рушатиме з неволі
І кане в безвість назавжди.
За ним же легіон численний
Ітиме в латах, при списах.
І страх горітиме черлений,
Як прапори у небесах.

13 січня 2026

Я встану рано в сутінках зелених,
Пройду крізь гай дрімотний і черлений.

Прийду на стадіон крізь варту лісу,
Крізь ватру сну і незворушність міста.

Проб'ється думка крізь застиглість часу,
Крізь розтривожену інертну масу,

Крізь ґрати конформізму й кон'юнктури,
Упавши у бою на амбразури.

Здолає думка кригу товстелезну,
Пройшовши стопами по гострих лезах.

Хай б'ють гілки в обличчя, як сторожа.
Я все одно проб'юсь крізь огорожу

На волю первозданну і велику
Крізь шум юрби і крізь багнети крику.

2 січня 2026

Цей вечір з кавою й дощем,
з мовчанням на межі розпуки
під крапель монотонні звуки
накрив нас бережно плащем.

2026 рік

Дощ вересневий освятив дерева
холодним діамантовим потоком,
намалювавши на землі сухі древляні тіні.
Спить лист, що втратив еластичність.
Остання бджілка дуже вперто, дуже хитро,—
спокушує троянду, трохи мляву та тендітну.
І промінь сонця краплей жовтою заломлен.

2024

Прозорий ліс у сутіні прозорій.
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.

Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
В оточенні хоралів горобин.

Прозоре чудо станеться сьогодні,
Розкривши смисл утрачених часів,
Піднявши слово зі старої бодні
Відродженням забутої краси.

Прозорий ліс оголить неповторність,
Прозорий сенс утрачених понять,
Долаючи набридлу монотонність
На вістрі непромовлених заклять.

26 грудня 2025

Час тече, наче плинна вода
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.

Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
Час притлумлених тихих благань.

Час, коли ти пізнав назавжди
Мить прозріння, стривожену мить.
Час, який замітає сліди.
І минуле в майбутнім щемить.

Так утрачений, згаяний час
Пролетить, ніби сиві сніги.
Крізь туман каяття і образ
Ти ідеш на святі береги.

26 грудня 2025

В спіралі скручується час.
Змією обернеться простір.
Який у світі водолаз
Пірне в глибини, як на прощу?

Який у світі чародій
Поверне запахи заснулі?
На сцену вийде лицедій,
Знайшовши правду у намулі.

Хай викривляється сюжет
Епох колишніх, призабутих
Крізь скельця вижовклих газет,
Які не випереш від бруду.

В чарівній шафі віднайду
В минуле виходи нестерпні,
Але у вічному саду
Шумітимуть слова нестерті.

25 грудня 2025

Закінчився ярмарок. Блазні спочили,
Стоять у чеканні старезних карет.
Вони спромоглися на гордий учинок
І вже декламують прадавній сонет.
Лютують кати у сваволі безчинства.
Замовк неприкаяний ніжний кларнет.

Закінчився ярмарок. Стухлі ідеї
Вантажать у брички, наповнені вщерть.
Готується ґрунт для нової Вандеї,
Як тільки надійде потрібний момент.
І вирушать коні в країну Медеї,
Обклавши невільників плетивом рент.

В театрі абсурду, в німім балагані
Впізнаєш героїв, забутих давно.
Солдати ідуть мовчазні, невблаганні.
Міські божевільні п'ють свіже вино.
Каліки схиляються в тихім благанні.
В німому воланні пилиться руно.

25 грудня 2025

Нарешті я нормально висплюсь
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.

Нарешті правда переможе,
Нехай скалічена, вузька.
Моряк у трепетній знемозі
Приліг. Натруджена рука
Чоло укрила у тривозі.
Він - ключ небесного замка.

А юнга мчиться понад морем
Такий ще свіжий, молодий.
Він не пізнав пекуче горе,
Яке вкриває, наче дим.
Та правда кривду переможе
Оралом певним і твердим.

Я в сні пізнаю всі глибини,
Які чаїлися у днях,
Немов заховані рибини
Або птахи в сумних полях.
Покаже доленосний шлях
Потужний сон земної днини.

25 грудня 2025

Летить душа
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Моя душа,
як на хресті, —
на самоті…
Не залишай!


Моя душа
ковтає жаль
чужих страждань…
Не зневажай!


Кричить душа
від тих заграв —
червоних справ…
Ні, не прощай!


Летить душа,
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Не поспішай…
Не поспішай…
Не поспішай…

2026 рік