Старий бібліотекар.
Книгами сумних років
Заповнює поличку століття,
Дає мені цей томик потріпаний,
Де навіть літери стерлися,
Де мишачих зубів слід
На сторінці Справжнього Дня.
Зітру з цієї книги пил.
Зазирну в його окуляри розбиті.
Давно ніхто не заходить
У бункер цього книгосховища,
У нутрощі будинку-корабля,
Де звуки кроків
Як дзвін катакомбної церкви,
Де потріскані стіни
Як гори далекої Ельдорадо,
Де стеля нависає грозовою хмарою
Над думками кволої осені.
Не мовчи, дідусю сумний,
Повідай мені таємницю
Яку заховав тут…

Мій старий кіт –
Сірий як місто вікінгів,
В молодості носив ім’я Казанова
По праву своєї шляхетної вольності.
Він теж трубадур –
Поет сирого і вітряного березня.
Він теж, як і я, ночі збирає жменями
В комірчину своєї пам’яті,
Слухає вірші темряви
Тихим шарудінням
Довгохвостих зайд.
І теж вірші пише
Ночами безсонними
Нікому їх не читаючи
Навіть мені – прочанину
З одної святої землі до іншої.
Тільки добре йому –
Монаху вусатому –
Про сенс життя він не думає,
У глухій пітьмі ліхтар не засвічує,
У густій чорноті живе
Як у домі своїм,
Не тужить про те, що все втрачено…


Примітки:
* - «Блаженні незаплямовані: основа слова твого істинна, і вічний будь-який суд правди твоєї.» (Пс. 118, 1, 160) (лат.)

Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,
Що збирає жолуді істини
У темне дупло старості.
Жовтень – це миша,
Що шурхотить листям віршів
Сумних, як про дитинство
Спогади.
Жовтень – це сірий щур
Хати, в якій помер господар,
І вікна якої нагадують очі сну.
Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
Доки осінні сутінки почуттів
Не стануть черствими
Як хліб жебрака-безхатька.
Жовтень – це сивий кіт
Мовчазний, як люди мого села,
Задуманий, як старий ясен,
Який посадив ще мій батько
У той день мокрий та темний,
Коли вирішив пізнати істину.
Жовтень – це чорний пес
Самотній як ніч,
Яка загубила господаря
По той бік дзеркала.
Жовтень – це старий дід,
Що сивиною своєю
Змушує сонце плакати.
Жовтень – це човен,
Що пливе по Жовтому морю листя
Кульгавим китайцем
З малюнком дракона
На халаті подертому…

мізерія замішала на брехні
попасти хоче у кожний шлунок
і нинішня осінь в іранській хні
від Бога чекає на поцілунок
пеньки пеньками - професори
хто з них дубовий а хто із липи
відчуй їх гнилість і розберись
по їх тату як у мистецтві типів
хрести на банях на повну грудь
їм гріють змій у розритім кублі
маразму суть у світи несуть
в квадрати камер у зони в кубі

Без гриму, без прикрас,
без права відступити,
луна лиш ніжних фраз,
і жити – не любити?

Кохання без підборів,
Так награно жартуєш,
Сумління без докорів –
Його ж ти не почуєш.

Самотність не сама
І місяць не у рамі,
Прекрасная відьма
Складає оригамі.

Кохання без підборів,
Кохання без make-up(у) –
Нема серед соборів,
Не сподівайсь не мапу.

02.10.2012

я усвідомлював з гіркотою,
відпльовуючись ві̀ршами постмодерну:
ріки, наповнені кислотою,
не перетворити на воду озерну

зношені кеди початку століття
вже ні про що нікому не скажуть
гей, позбавляйся старого лахміття
воно тебе, друже, лише вантажить

братські стосунки, чисте кохання
перетворились в суцвіття ілюзій
все, що лишилось – тривале чекання
змін на рятувальному крузі

вечір дзижчить надокучливим джмелем -
швидше б від нього уже відмахнутись
ніч постає нескінченним тунелем
в котрому нам до рання не зітнутись

наші душевні розмови на кухні
якось ладнали пересічні справи
коли ми гучно здіймали кухлі
за процвітання і велич держави

кухні тепер залишились далеко
десь на початку лихих дев’яностих
коли нас турбувала державна безпека –
ми цих розмов вже наїлись вдосталь

все, що я можу – плювати влучно
віршами в пики усім негодам
бути байдужим сьогодні зручно
мабуть я спробую дещо згодом

2012

цей біль є не більше ніж
обставини ойкумени
а встромлений в спину ніж -
антена позаду мене
сприймає усе навкруг
і скрапує відчуттями
що час мій найближчий друг
зв'язок окровив між нами
і ребрами б я відчув
в чім сила підрядних речень:
хто жив діалогом течій -
собі запалив свічу

без алгоритму алкоголь
є рідиною
і вміст торкаємо його
душі струною
і настає самобуття
як антитеза
яким сухим тече життя
коли тверезий?
алаверди – рука тремтить
хай жиє! будьмо!
життя без градусів це мить
і свято в будні

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

де осіяння помст гряде
нема основ для розуміння
мораль потворна у створінні
де бруд у золоті і де
засохла кров дерев осінніх
перетікає з ночі в день
і знову в ніч - ця ніч страшна
кровава майбуттям громами
у темнім небі понад нами
у душах і у склі вікна
бо в холоді нової рами
є пізнання що нині нам
немає вибору бо дах
збудований для нас з олжі
немає цілості в іржі
старезних і дірявих блях
і в цьому є найбільший жах
та вірю - змиють бруд і страх
дощі яким нема межі!

немає правди
і знов Пілати
чергову жертву
ведуть на страту
мораль віджила
а сила сили
і волі й слову
рубає крила

Вскочив от резкого звонка,
Я снова села на диван.
И по груди сползла рука:
Какой немыслимый обман!
Который день пытаюсь я
Не ждать тебя, не вспоминать.
И эту боль, в душе тая,
Пытаюсь из себя изгнать!
Старалась быть тебе опорой,
Пыталась я тебя понять,
А нанесла немало "сору"
В избу, где мне уж не убрать!
Но лишь вчера я поняла:
Твоя любовь была - ИГРА!
Игра немыслемых страстей,
Игра обдуманных речей...
Теперь в "игру" вернулся "быт".
Теперь лишь разум победит!
А "та" любовь спокойно спит-
Никто ее не возвратит...
Игривый тон, надменный взгляд-
Ты был безумно встречам рад!
Но не вернуть всего назад
Путем заученных терад...
Но из любого негатива
Извлечь полезное "зерно"
(Пусть даже я слегка строптива),
Пожалуй, Богом мне дано.
И я не стану отрекаться
От пережитых чувств и слов.
И, если очень постараться,
То можно воскресить любовь!
Среди руин и груды пепла
Пробьется радости росток!
Моя душа "в боях" окрепла
И путь свой держит на Восток!
Там, на границе дня и ночи,
Я обреку покой и мудрость,
(Достигну многих полномочий),
И светлый ум и духа бодрость.
Из искры разгориться пламя-
Его вмещу в свои ладони
И гордо пронесу, как знамя,
Как Вечный Трепетный Огонь!

Мені подруга з Англії листа
прислала сповненого болю.
Вона писала: "Олю, дорога,
я бідність проміняла на неволю.
У бідності своя є висота -
вона немилосердна, та свята.

Похмуро тут, як в наш осінній день,
із моря вітер завжди віє,
у свята не співають тут пісень,
по нашому ніхто не розуміє".
Я відповіла подрузі своїй:
"Ще гірше, як не розуміє свій!"



2012р.

Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…

(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з мережі.)

Святкуючи день будівельника
(Бо всі ми будуємо храм
Душі своєї розхристаної -
А хто не мурує храм
Той будує нужник)
Думав про Борхеса
Та Папу Інокентія Тринадцятого.
Ношу цеглини
У мішку дірявому
На пагорб що нагадує
Лисину черепа.
А за мною коти чорні
Зграями.
А за ними гепарди
Сумні та зажурені.
А слідом китайці юрбами
З портретом Конфуція.
Чи то мур і собі збудувати
Великий та довгий –
З каменю тесаного?
Може тоді
У душу плювати не будуть
Різні покидьки.

За чарочкою "мадери"
Все частіше думаю про країну
На сонці вицвілу
Та про хлопця
З дивним ім'ям Дон -
На ймення Борисфен схоже.
Вітряки на пагорбах!
Смак морської води.
У залізній сорочці
Сівши на тварину
З довгим патлатим хвостом
У якої до ніг причеплені залізяки
Дивлюсь на куцого товстуна.
Мені дірявити
Ці руки з дерева
Химерних махальників
І друзів вітру.

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

Кирпичи никогда не кончатся,
Как рассветы встречают запахом,
Мои бледные смотрят серпухи,
И в захмарье с тоскою ворочатся.

Я курю, на бумаге монтирую,
Я пишу ощущения отчасти,
Мои бледные смотрят серпухи,
Они знают, куда мне не хочется.

«В преступление снега-обапола,
Ударенье ума о бессилие!»
Мои бледные смотрят серпухи,
Как перо об язык кровоточится.

Блуждаю не напросто в замысле,
Окно открывается заново,
Мои красные смотрят серпухи,
Им ведь тоже сегодня не ночится.

Этот мир в состоянии заново…
Как и я: « За новорождение!»,
Мои черные смотрят серпухи,
Как рассветы встречают запахом.

2012

Людям говорив,
Що дерева теж португальці.
Людям говорив,
Що кожне дзеркало – двері
З однієї порожнечі до іншої.
Людям говорив,
Що коти знають Істину
Десь від нас назавжди заховану.
Людям говорив,
Що кожна квітка – то Васко да Гама,
Що пливе на кораблі вікна у потойбічну Індію.
Людям говорив,
Що кожна смерека то старий вчитель,
Що відає про Шлях
Невідомої осені.
Людям говорив,
Що Ван Гог лише прочинив двері.
А вони не вірили…

(Світлина автора віршів)

В електричці розмовляли двоє глухонімих,
Він та вона і, хоч-не-хоч, а всі дивились на них.
Її пальці казали: Я втомилася – ми давно не були разо́м.
Ти зникаєш надовго, ти мовчиш, який у цім всім резон?
Його рухи казали: Я багато працюю, я ось-ось винайду вічний двигун,
І ми поїдемо на море. Повір, адже я не брехун!
Її пальці торкалися скроні, кутиків очей і чола,
Її пальці літали та дзижчали наче люта бджола:
Ні, не вірю – я бачила тебе з нею знову,
І я плакала, і я читала вашу підлу розмову!
Ти говорив про любов, ти, що присягався тільки мені!
Його руки здіймалися вгору і їх крик нестерпно бринів.
Його пальці торкалися скроні, чола та кутів очей,
Його пальці кричали: Ти не розумієш простих речей!
Я говорив про любов до тварин, бо вона підібрала глухонімого пса,
І тепер вони вдвох і я казав: якась у цьому всьому тваринна краса.
Але пес не розуміє мови глухонімих,
І я не знаю, як воно буде, і мені шкода дивитись на них…
Її руки злетіли, немов потопельник, що вже був торкнувся дна,
Її руки сказали: Боже, яка я була дурна!
Адже ти мене любиш, і нема за тобою зради вини!
Бідна тваринка… Хай уже ми, але чому вони…
І їй стало добре, і їй стало сумно, і вона почала співати.
Це був давній романс про вересневий вечір та про любов,
що здатна народжувати і вбивати.
Потім він підхопив, незрадливий такий і зрадливий такий,
І вони заспівали вдвох вересневий романс на чотири руки.
Їхні пальці сміялися, плакали й зрідка викрешували вогонь,
І, затамувавши подих, на них дивився увесь вагон.
І крізь вікно вересневий вечір, слухаючи про себе, дивився на них…
Звісно, все це дуже приблизно, адже я не знаю мови глухонімих…


Серпень - вересень 2012

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

Що я можу один?
Можу гори звернути,
Можу змінити світ,
розтопити лід рік та долин.

І могутньою голубою стихією,
Спінивши брудну каламуть,
Весь непотріб піднявши,
Знести в море з неймовірною силою.

Оновившись, українська земля
Зацвіте різнобарвними квітами,
Наповниться добром і теплом,
Наче відвідавши чарівного зілля.

І люди, не зовсім розумні тварини,
Будуть радіти - як діти бездумно,
брататися, обніматися один з одним,
стрічаю-чи нову, світлу днину.

А поки що, наполегливо та вперто,
потрібно долати повсякденність горя,
мертвецьку, заяложену журбу одвічну
Говорячи з Богом занадто відверто.

Я. Мамай.24.08.12р

Сила Слова спроможна схилити
Сите серце служити слабим,
Свою совість стражденним скорити,
Сяйвом світла сочитись сліпим.

26.08.12

Брунатний південь, сіре верховіття.
Стучать копита, гойдає в сідлі,
Минає час, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Скінчився ліс, пішли зачахлі хати,
А далі замки, мури, вітряки.
Їх можна буде завтра занедбати.
Я їду далі… повз роки й роки.

Розграблена садиба – дім сільради,
Селянський хлів – з розібраних фортець.
Усе, що є нічийним, можна брати –
Епохи мовчки стрінуть свій кінець.

Я їду далі, бачу хмарочоси:
Дзеркальний панцир відбиває світ,
Пройдуть роки, дощі, сонця і грози –
І їх не буде через сотню літ.

Не буде «пам’яток архітектури»,
Із того, що сьогодні височить.
Та вічними здаються давні мури –
Фортеці помирають стоячи.

Холодна ніч, дерева снігом вкриті.
Стучать копита, гойдає в сідлі.
А час іде, він гість у цьому світі,
Як всі творіння матінки-землі.

Наше нічне меління,
Розмови змістовні
До ранку
Ти знаєш, у тебе є вміння,
Лишати мене, як рану.
Щось примарне ловити руками,
Сподіваючись на успіх,
Я не знаю що це між нами
Я не знаю і дуже боюся.
Я боюся отак і лишитися,
Без жодної твоєї відповіді,
Дорогою далі котитися
І думати все "А ти де?".
В моїй голові вже напхано
Думок, як солодкої вати.
Ти знаєш, я зрозуміла -
Тебе не буває багато.

(2012)

Сновидю нею
Шепчуся із
Друзями-сторінками
Тупого і(-)нету

Місто ковтає
Пащею лева.
Камінь, камінь, -
Ба, сонця не треба

Казав дядечко
Тичина
"Партія світить"..
А хлеба, то нету

Ось так і
У нас
Стосунки - роками,
Любові ж не треба...
2012

Для кого старатися?
Чорна душа у юрби.
Їй аби погратися
На пожарищі і журбі.

Плюгаві перевертні,
Амбітні-ї тварини,
Батьків – «думи» відверті,
Втратили – «дикі свині».

За для кого розбивати
Серце трудне гаряче?
Людей в людях не впізнати,
Усе, варвари ледачі.

Полохливі як зайці,
Дякуючи Батькові-Богу.
Здичавілі найманці,
В багно втоптали ноги.

Долати моря й гори
В зиму люту буремну
Вгризатися зубами в горе
Тверде та буденне,
Буду:

- Заради одного хлопця,
який сяє неначе Сонце!
- За ради однієї дівчини,
Яка є моєю Вітчизною!

Які прийдуть мені на могилу
Через тисячу років пройдуть,
Ковилою сивою, до загину
обіймаючи увесь світ широкий.

Я.Мамай.01.07.12р

У кожнім дні,
немов у вигнанні,
поранений, але, напевне, вільний,
він обирав режим постільний, тихий, мрійний...
Настільна лампа ховала половинні тіні
у білого паперу полотні. Напевно,
він там бажав писати ноти рівні,
нариси чарівних звуків, або навіть більше -
голос мертвих півнів, що пянів
від блиску струнних, прописаних в акордах, днів.
Чи він хотів зробити із паперу полотно,
де б, в маслі, морське дно зливалось модно
з акварелями безодні у очах у панни..Монни...
Сотні варіантів зберігав в собі папір, сотні полонів,
сотнями снів він володів. Та марно.
Бо хлопець, що, поранений, але напевне вільний
убив талант в собі, став геть бездарним.
Скарб згубив він і забув дивитись в хмари,
приземлів...занапастив примару,
котра тримала каламара міцно.
Він став дійсним. Упустив перо залізне.
Запізно вже писати вірш цей! Пізно!!

Я ОДИН,
як у степу сизий дим.
Я НІХТО, -
Іду чумацьким шляхом
Крізь віки.
Лиш спалахи зірок-болідів
віщують славну вдачу.

Навколо мене безліч друзів
Готових у воду холодно-гарячу
Заради руху.
Але один я – срібний Пан НІХТО,
Оселедець закрутив за вухо.

Мої думки розганяючись швидко,
як атому ділення незбагненні риски -
- Білі Птиці - сповіщають Світ Гарячий –
про халепу невідомих зисків.

Сонце Даж-боже
підніматися з-за синіх гір
знаходить змогу, топити лід недоторканої
– чорної тривоги.
І Ми без сумніву приймемо скупі дари,
Всевидячого Ока.

А Бог каже: «Доля неодмінно все владнає
Відведе лихо, наверне нових друзів,
Негоду подолає»,
Всіх, без розбору – «ПОСТАВИТЬ на МІСЦЕ».

І Я іду своєю дорогою,
Через натовп, глум та сліпоту,
З цією, полохливою тривогою,
З важливою як всесвіт насторогою
І болять зіниці,
і крає серце вічне незбагненне.
- Я ОДИН.
- Я НІХТО.

Я.Мамай.24.06.12р

Сьогодні занадто пізно
Сподіватись на Бога.
Бо МИ втратили темп поступу,
Славний Дух перемоги.
Взята за горло Слава,
вузькою стала дорога.
Мінлива наша Вікторія,
Як та шльондра
Дрижить у кущах,
Як мале
й бідолашне дитя – небога.

Впала у прострацію
– Українська Нація.

Сьогодні не час
Гукати на допомогу
Всесильного, Мудрого,
Всюдисущого Бога.
Сьогодні кожен із нас
Має всі настороги
І всі важелі впливу,
тому зобов’язаний
збиратись в дорогу.
З Холодного яру
відчувши Дух Перемоги -
подолати Гідру,
Потвору -Тривогу.

Вивести із прострації
– Українську Націю.

Підступ, обман,
зло з прокляттям,
бандитську-окупаційну владу,
знищити швидко, як шкідливих
мерзенних гадів.
Немає часу на помилку,
вчепитися зубами
ворогу в горло,
маємо миттєво і радо.

Для перемоги
Української СЛАВИ,
Святої нашої рідної МАМИ,
За для Слави героїв,
Швидко спішимо,
прискоримо
крок наш залізний,
Співзвучний
тисячам кроків залізних.
Слава, Слава, Слава!!!

Вийшли з прострації.
Сяє у віках
– Українська Нація.


І тоді, після всього,
згадаємо Бога –
і дамо йому,
правити знову в мирі,
Вже не малими і куцими дітьми,
а Героями Славними,
які правдою підбиті й щирі.

ЯМамай.30.05.12р

Ти заховаєш його в чоло
Він заховає тебе в чоло_віка
Вечір повільно пливе човном
Добре що місто човнові втіха
Ти приховаєш своє чуття
Він приховає свою чуттєвість
Досі цікавишся де він як
Не розуміючи хто він для тебе
В жмені тримаєш два коло_ски
Він себе стримує коло тебе
Досі цікавишся де він з ким
Брешеш про наміри та потреби
Ти заховаєш його в слова
Він розкодує тебе слова__ми
Ти приховала чолом жнива
Зерна ж посипались рукавами

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Безтурботне квітневе небо
часом перетинають
прозорі квіти чорних мережив,

і крізь ці візерунки жалобні
ще гостріше вражає цей колір,
ця байдужа холодна прірва.

Коли ще одна безпорадно
заливає лихоманку сльозами,
Той, хто забрав у неї живого,
їй кладе на чоло крижані долоні,

залишає на пам'ять тоненькі зморшки,
залишає тонке чорне мереживо:
“Загорни, тобі ще згодиться!”

І я у квітні відчиняю скриньку,
шукаю жовті й зелені шалики,
на каву — колір золотої карамелі,
на справу — прозорі пастелі,

та раптом пальці торкаються
забутого пакуночка в папері,
ніби це загортання захищає від лиха,
ніби я не знаю, - терпляче, тихо

чорне мереживо чекає нагоди
знову мій світ оповити,
затягнути у вічну пустку.

Боюся своєї чорної хустки.

Колючий ключик моїх припущень
так лагідно вліз до лігва Ліона,
та раптом
змовкнув струмок стрімких прагнень,
замок думок не піддався.

Не все відчиняється тим,
що так ідеально пасує за формою,
так ідеально
пасує за змістом.
пасу я за містом
нових припущень гурток
їх завтра запУщу у цей же замок


Ліон, серпень 2011

І твій хребет, пихатий Олександре,
колись від жовтих риб'ячих кісток
твої прадіти
схиблять відрізнити.
Назвався богом? А сконав рабом.

І водевіль, Луїзо-Вероніко,
не розжене твоїх дитячих снів,
вогонь не справжній, - визнай собі тихо,
вже не розтане камінь чорних днів.

Комедіанти, маги, акробати,
пихою напхані до самих вух, -
Зозуля всім рахує дні до страти,

танок Екватора

спиняє

рух.

1.
Вчора сам себе позбавив смислу,
Розчинивши руку у асфальті.
Без руки мій світ — лише ремесла.
Без руки — слабкі хрипучі альти.

2.
Вольти. Вечір. Вереск. Вітер.
Закільцьована дорога.
Я — напівсліпий арбітр.
Серце — ось пересторога.

Буде день новий і свіжий.
А під вечір — дощ і мряка.
Я лежатиму у ліжку,
Розгорнувши Моріака.

3.
Без руки читати складно…

4.
Хай колись в новому часі
Хтось мене візьме доладно
Із полиць... в книжковій масі.

Я ходжу по сірій стелі
Сонна, головою вниз.
У моїй сумній оселі
Спить невидимий каприз.

Вікна падають у прірву
Різнобарвних світляків.
Всі цвяхи зі стін я вирву
Щоби запах не висів

Цвілих тіней порожнечі.
Я не хочу, щоб ти знав,
Що готуюся до втечі.
Доберусь до неба вплав.

Божественноутробні води піняться то блідо, то криваво
Розкотисто рокочуть сурми білошумно згаслих зір
Органить серце і відлунює густу твою сльозу. Заграва...
Повір тепер – уста шепочуть у припливі і у відплив – не вір

Соленими руками вітер чуйно_пестить спраглолоне тіло
І проникає глибоко у жили млостю вічний щем
Сум’яття чайкою безодню розчахнуло криком білокрило…
Перлинами у мушлі – відгомін твоїх морських поем

ДорОгу олюднену, вирвану з лоску,
без тіней, вуалі фарбованих вій
вернути б у краплю бджолиного воску,
допоки натхнення - і Бог, і сувій.
Хай м’якне, теплом почастована зранку,
і твердне від холоду лютих очей,
а потім у першу зорю без останку,
а нині, дорого, сакрально мовчи.

2012

На все свій час: на радість, смуток
І слово щире - без прикрас,
І весняного сонця жмуток -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час: юначі далі
І зрілість - в профіль і анфас,
поважний вік із грифом «старість» -
На все свій час… На все свій час…

На все свій час… Допоки грози
В душі шумлять не напоказ -
Грозуй, душе! Ще доки можеш…
На все свій час. На все свій час…


2011

трáви гладить вітер в полі
мов юнак дівочі груди
дриґотять калюжі голі
тут спокійним бути трудно
перешіптують тополі
як то далі жити люди
ми про тишу небо молим
а її мабуть не буде
молодик сів на престолі
пес гарчить на нього з буди
не язик одні мозолі
від брехливої огуди
чумаки згубили солі
не один не два півпуда
біло так на видноколі
диво дивне справжнє чудо
море наче алкоголік
п’є із гирла на відлюдді
й заїдає мимоволі
хвиль бурхливих пінним струдлем
змила ніч химерний колір
лиже ранку сизе блюдо
косарі прилуку голять
після свята знову будень

16.06.12

Дощі надворі, три сиві Мойри, сухі і хворі, в кріслах.
Смутна кімната підстаркувата. Тут запах вати. Тісно.

Пігулки в таці; сидять три бабці удень і вранці довго.
Немов із міфу античні діви, що чинять диво — долю.

О вбогі Мойри! Ваш дім — не зорі, зате є море. Часу.
Дім інвалідів робив їм кривду, а гірше — діти власні,

Які здали їх, жінок самітних, весь клопіт їхній сивий
У дім печалі; не діють чари, налийте в чарку — сили.

Погляну ж тричі та в їхні вічі, у погляд вічний Мойр:
Їх болі точать — надбали очі томливий вовчий колір.

То лиш у міфах плели три діви богам і людям фатум,
А бабці наші плетуть домашні шкарпетки янголятам.

2012

Сьогодні у натовпі бачила гарну бабусю,
Геть не схожу на наших жінок заморених,
Років за сімдесят, у штанцях і білому светрику,
Із волоссям світло-бузковим, окулярами тон в тон,
Стояла собі на зупинці, ніби чекала коханого,
а не автобуса,
я задивилась з вікна – яка ж вона гарна!
Риси спокійні та сповнені гідності королеви,
руки вільні, а не з торбами важкими,
очі вільні, серце вільне, плечі вільні...
Скажи мені, Серце, чи буду такою,
коли зістарюся?
Чи любитиму тебе та себе в додачу
отою любов'ю повною, як озеро після дощів травневих?
Чи буду такою ж гарною, з поправкою на зморшки
та сивину голубину?
Скажи мені , Серце, чи любитимеш ти мене,
чи не забудеш, мандруючи поміж зорями?

Цівка сонця -
грім у вікна
впало листя
вбите криком
чорним круком
закрилило
сонця цівку -
зранку
у моїм віконці.
Бранка!

Сухе життя вже не дає
Мені заграти…
Сухе дитя, сухотно б’є
Сухій гітарі вже не грати…

Я лину в музику – чудову
Лише у снах…
Лише почую суху мову –
Прокинусь, їде дах.

Моє життя незграбно суне –
Не йде, не лізе, не пливе
Суха дорога, сохну я –
Чи вистачить мені життя?

Щоб стати кращим, стати кращим!
І завжди мати зсохлу душу, -
Яка не має співчуття
І ось усе моє буття…

девять..восемь..семь..шесть..
снова эта сезонная пошесть,
наваждение,
и не отклеишь его никак,
прицепилось, словно к лозе виноград,
и точит.

пять..четыре..три..два
не молчи, милая, подпевай:
Aujourd’hui quand tu danses
Dis, à quoi tu penses?*
снова май.

один..ноль..
ты еще здесь? позволь
рассказать, как всё было дальше.
знаешь, между нами не было фальши,
только боль.

..три..четыре..пять..
ты жива опять.
здравствуй

Як казав божевільний геній -
"Не привязуйтесь до людей,
Ні до місць, ані навіть до себе".
Позявлялося стільки ідей -
Божевілля? Хочу вчити своїх дітей
Не зявлятися вдома.
Може хтось із них - той же геній
Спатиме у траві зеленій,
Наче божа корівка,або
Клаптик від павутиння.
Хочу вчити своїх дітей
Не дивитись у люстро
Й боронити дивитись мені.
Хочу жити від свого імені...
Хочу не до кінця розуміти
Кожне слово,, мною написане.
Щоби мої майбутні діти
Час од часу спліталися мислями,
Час од часу дихали киснем
З ароматом альпійських квітів
Кортий я привозитиму
В баночці стисненим.

А Україна все іще жива,
Ще б'ється серце у житневих грудях,
Ще правда зневажає пересуди,
Дощами небо ниви сповива.


А Україна все іще жива,
Трель солов'їна розтривожить душі,
Пісні розбудять спалахи жагучі,
І новий день обійми розкрива.

А Україна все іще жива,
Усміхнені стоять ошатні верби,
Ще не схолонула козацька щерба*,
Калина цвіт білявий розлива.

А Україна все іще жива,
Не вб'ють її лукавії іуди,
Не завоюють присмерки облуди,
Вона ланцюг недолі розрива.

А Україна все іще жива,
Вона жила, живе і буде жити,
Заплетена у щастя ясні квіти,
Гімн злагоди та долі проспіва.

А Україна все-таки жива!!!

Якби це був ти! Якби це був ти! Ти...
Так солодко зорям дрімати на віях неба.
Не спати. Місити терни і солоні світи
на довгій
на вічній дорозі
до себе.

Горбатий годинник скидає часУ машкару,
крізь кірку снігів проходить зелений подих.
Прийди... Я для тебе червоні сонця зберу,
розсипані рясно, мов ряска, по темних водах.

2012

Положення у просторі – міражне,
вагоме у конструкціях біди.
Деталі, наче зайди епатажні,
і контур – самогубцем золотим.
Обличчя вмиті пензлями утоми.
Мов карма, перехрестя штрихувань.
О жах, о жаль – ми правильні заломи,
де світле й темне – врубелівська грань.
І так очам далеко до картини –
ескізні вимір, поклик і виток,
і ще любові оклики не гинуть
у чарівному розсипі крапок...

2012р.

Художник Ярослав Саландяк