Якщо і є десь теплий сніг,
то це — у ваших віршах.
Він на моєму серці ліг —
на серці стало тихше.
Яким великим може бути
маленький простір щастя,
якщо його отак здобути,
як вдих повітря, вдасться.
Примарного шкідлива хіть
обікрадає крила,
і вже тоді найменшу мить
затамувать несила.
А ви пускаєте у сад
своїх дерев коханих.
Хто побував там, думкам лад
на довгий час дістане.
Я знаю щирості ціну —
вона неоціненна.
Тоненьку срібную струну
кров омива натхненно.
Чи хтось почує ваш рядок,
як я його почула?
Іду під яблунь холодок,
де розтуля розчулено
рожева квітка душу всю
до бджіл, до зір зарошених!
Багата я на ту красу...
У вашій чистій осені
ще травень, ще мрійлива синь,
ще журавлі не квапляться.
Така прозора синь (не тінь!)
небес у кожній крапельці.

1996

Голосів павутина і поглядів мла —
не прорвеш їх зорею, що пада.
Виповзають мільйони гадюк із кубла,
переймаючи обрії чадом.
Очманіти самі не бояться отак.
І чавити їх — марне зусилля.
Що у темряві розуму дрібний світляк?
Що свіча проти чаду свавілля?
Все заткали, усе перетнули давно.
Ще, паскуди, на душ вертикалі
своїх лозунгів диких чіпляють лайно.
Як збороти снобів і вандалів?
Сум вітрів і дерев стоголосо реве,
ще серця чиїсь дзвонами сходять.
Ще сумління одчаю у глумі живе,
та втекли в землю чистії води!
Скоро серце добра розірветься з жалю,
згурдить кров перестиглу ядисько.
Вже і я переплутаним слідом стелю,
а далека гроза раптом близько.
Як сичання зміїне ласкавить нутро!
Як німієш усупереч силі!
Тільки й чуєш — твоє розм'якає ядро,
розчиняється в ядові хвилі.
І чолом твоїм повзає смрадна й важка,
вигинається-пнеться (ач! лебідь!)
.................................
В далечінь-височінь утікає ріка
сліз, вертаючи душу на небо...
...а внизу —
голосів павутина і поглядів мла...

2002

Зерниною згубитись у ріллі
і колоском зрадіти на світанку!
Зламатись промінцем на склі,
підзолотивши даль серпанком.
Всипати в душу всіх щедрот,
радіти — не перерадіти,
життів увібравши кількасот,
одним життям людським прожити.
І перейти не в смерть навік,
а в шелест, в гроно, в спів пташиний.
Буття до... Незліченний лік
і незбагненний дар людини.

1995

Жбурнула жменю калинових сліз
остання пісня лебедина.
Я хочу в ній знайомих слів.
Не лебідь я — лише людина.
Вже закривавлена душа.
Тьмяніє в томику пір'їна.
Поети перекласти не спішать
для людства пісню лебедину.
У неї музика своїх глибин,
що в небесах не має дна спокою.
Хоч доживеш до холоду сивин,
писатимеш пером, але рукою.


1993

Це воля? Та неволя відчутніша.
Прозорі грати, непрозора тиша.
Повітря, як смола, вдихнути важко.
А судді хто? Ганьки й Палажки.
Куди не йдеш — натикнешся на кордони
нещирих посмішок і "як живеш?"
За кожен крок — по камінцю прокльонів —
за кожен звук. Хіба не упадеш?
Чи, може, інші власники пегасів
не зізнаються, що навколішки "ідуть"?
Я не брешу собі, такій невдасі, —
навпомацки коліньми моя путь.
Упоперек хребта — рука сильніша,
на шиї — зашморг: "Отуто пасись!"
Прозорі грати — непрозора тиша.
Де ж воля? У майбутньому. Колись.

1995

Долоня піврозгорнута тремтить —
тремтять терпкого полину листочки.
Котрусь там понадсоту мить
ловлю у просторі «себе подоби» точку.
Чомусь відчутніша від мене і трава,
що міниться од вітерцю русально,
і гілки тонкозвучна тятива,
обтяжена, як ліхтарями карнавальними,
хрумкими сливами, і біг
стурбованих комах твердими стеблами...
Якби ж цей світ мене сподобить міг,
як я — його, моїми взятись тембрами.
Первісний гріх дзеркала відвернув,
щоб світ мого не всотав ані зблиску!
Обламуючи нігті об дерну,
тягнуся до вершини... Ніби близько
наповнена світанками бджола,
й западинка між стебельцем і листям,
і насінина, що у яблуці жила,
й кавун,
що від торкання враз розхристався.
Усе красою і довершеністю вже
відкрите окові. Для розуму — закрите!
Одвічні тайни у малому береже
високий світ близького і тендітного.

1992

Сохла душа. У приречених пензлів
сила згоріла. Дні в прірву зливались.
Погляд гостріший, ніж промінь на лезі.
Лебеді-музи на сповідь злітались.
Матінко! Отче! Чи дихати треба?
Бо ж попіл на скроні, на очі лягає.
Чи, може, сюди нахилилось небо?
Чи, може, мене вже віддавна немає?
Мав волю неволю собі обирати.
Мав право із серця точити живицю.
Чи то вже на груди попадали грати?
А пітьми украли перо із правиці?
Що мить — то любов —
безпорадна, жертовна.
У митях розірвано серце згасає.
Маленька сльоза лиш теплом моїм повна...
Помру, а вона мить останню осяє.
ТАМ знову в'язниця чи воля жадана?
Рятуй мою душу, Вкраїно кохана!
Рятуй, бережи, Піднебесся Окрасо!
Молись за стражденного сина Тараса!

1999

Багрянця мить і сяйво жовтизни
розсипались з осінньої казни
на білий світ, на очі і серця:
тепло і радість річкотоком без кінця.
О світла осінь у вінку квіток!
Між берегами почуттів місток.
Між радістю й печаллю, як вуаль,
де гаптувало золото і посмішку, і жаль.
Ти — вечір року, тихий падолист,
глибокий дзвін дзеркальності небес.
Акомпанує витончений органіст,
щоб оспівати, осене, тебе...
Коли ж утомлений твій пензлик
стане вмить,
у кожного на серці защемить.
Та спогади повернуться в тепло,
яке знов буде, як уже було.

1993

Наснилося, що випав перший сніг.
А сон цвіте і не боїться стужі.
Бо ж гість непроханий не зміг
убити те, за чим уява тужить.
Коли немає квітів надворі,
до квітів — серце і думки — до квітів
летять. Розтанув сніг, згорів:
прийшов у сон, а сон живе у літі!
Отам комахою легенькою лечу,
а кожна квітка — то планета раю,
де п'ю нектар солодкий досхочу,
вустами рими сонячні збираю.



1999

Калини ягідка у ямку над ключицею
упала до мене: холодна і тремка.
Її ось щойно над глибокою криницею
старезний кущ за тім'ячко тримав.

1991

Мрію жити і навчитись жити.
Як дерева, додавати вітам
приросту щорічного корону.
Від речей буденного полону
захистити серце і свідомість,
посадити квіти там натомість.
Джерела пульсацію відчути.
А творити благородно і розкуто.
Жити під благословенням Божим,
з немовлятком бути схожою.
І коли прийде пора прощання,
знати ціну долі і здолання.


1998

Світ відчиняє вікна в нас,
коли ми відчиняєм вікна в світ.
Вікном душі пливе невпинний час,
не беручи нікого в свій політ.
Ми залишаємось собою — це закон —
як вчора, як тому багато літ.
Ми стоїмо біля своїх вікон,
ми стоїмо... Але мінливий світ
в оману вводить нас. Містичний рух!
І знов здається: ми уже не ті...
Так молитовно зводим стебла рук,
зіщулившись у власному житті.
Ми жадібно живем, глитаючи себе,
зухвало хочем світ увесь увібрать.
А білий світ — од вікон до небес —
у часі нас об'єднуюча стать.
Світ відчиняє вікна в нас...

1992

Летить і летить за вітром
листочок. Прощально тріпоче.
Засумували віти,
засумували очі.
Тенькає прохолода.
Сіре тече із блакиті.
Часу душі не шкода.
Шкода останньої миті.

1993

Я вже давно в долоню власній долі
поклала свічки куций недогарок.
Я вже давно на вибіленім полі
розкидала голодних чорних галок.
Я ненависть впустила у багнюку
І заздрість кинула напризволяще.
Хай чисте серце гріє праву руку,
якій пером косити темні хащі.
1991

Голос променем відбивається від стіни,
від тиші плеса відсахнувся.
В небеса
раптовою стрілою вторгся істини,
вернувся блискавицею, — стесав
півдерева.
І втомлено у трави
упав — поранений смертельно птах.
Він вистраждав комусь октаву —
на власний ризик і на людський страх.
Ні, не пропав. Як голка у судину,
вколовся і закляк. Ще черга надійде
збудити болем обрану людину,
щоб та збудила неглухих людей.
Та голосу того бояться більше,
ніж люблять. І грішать затамувати.
О! скільки гине музики і віршів,
хоч прагнемо того не помічати!
Бо так спокійно існувати безголосим!
З німою кров'ю і німою волею!
А голос ще живе,
а голос просить,
що просить болю!


1993

Все, що ти можеш зробити —
Це померти в моїй душі.
Сльози — як сталактити —
Пам’ятник завершили.

Осінь така доленосна.
Осінь така ясна.
Віриш у слово ДОСИТЬ.
Більше не віриш снам.

Випаде сніг на Покрову.
Вимерзне радість тепла.
Більше ні слова. Ні слова,
Що я любити могла.

2008

Холодний вітер угортає плечі.
Осінь листям лине до лиця.
Стають коштовними прості й буденні речі
Й пророчими уживані слівця.

Шепоче вересень дощем мені у спину.
За тебе поглядом тримаюсь зусюсил.
Та твої очі — випалена глина.
Дай Боже, щоб не взяв їх собі син.

2008

Осінь.
Сосни.
Серед них —
Клен, гаряча жовтня свічка.
Вір-не вір, а буде сніг.
Свічка пропаде у нічку.

Але покіля горить,
Поки гріє і тривожить.
Хай горить. Горіння мить
На бажання жити множить.

2008

Ніч мене витрачає.
П’є мої сни, як вино.
І над схололим чаєм
Темно холоне вікно.

Я ж так живу необачно.
Дні наче ночі стають.
І прокидатися лячно.
Ранок темний, як лють.

Снами… Снами у постіль.
Спати про всіх, про все…
Може колись, як постріл,
Щось таки воскресе…

2008

Крізь голу яблуню — іще голіша даль.
Вразливе неприкрите небо плаче.
Грім розірвав напиняний перкаль,
І дощ линув безжальний і незрячий.

А я не встигла заховатися. І де?!
Ускрізь оселя осені і смутку.
І дощ іде. Й моє життя іде.
І вітер в почорнілу плаче лутку.

Оселя похлинулася дощем.
А яблуня — як думка — в сутінь кане.
Невже у цьому ТЕМНОМУ іще
МОЄ врятується й світанками настане?

2008

Опівдні Київ у метро ще позіхає…
У підземеллі жебрає баян.
Над ними вікна й стіни занехаяні —
Фасад у квітах, а в душі бур’ян.
Але як добре, що в неділю вранці
Столиця тиха, втомлена… Як я.
Повз мене «лексуси». Повз мене голодранці.
Бруківка піді мною, як змія.
Мудра змія. Де голова — не видко.
Терпляча — то з хребтом, то без хребта.
Я в Києві. Поліська дика квітка.
Тому в столиці сонце — не сльота.

2008

Я перейду на новий стиль
І не свої завчу манери.
Сховаю душу в темний шпиль
До настання нової ери.

Буду чинити грішний глум
Над Божим паростком мистецтва.
Який-бо сум, який-бо сум
Триматиме в лещатах серце!

Але не час. Але не час
Сонцям розверзти свою душу.
Час із назбираних прикрас
На сльози порох струшувать.

2008

Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь.
Ти мене штовхни –
запливуть човни
в річку ту,
де немає хвиль,
лиш потоки крил,
опір уст.
Сонця – ніби скла.
Бите скло, я склав
золоту
осінь – аби ти
в ній могла знайти
кольори
для своїх очей.
Очі для грудей –
світу ритм.
Помовчав за тих
хто не міг, затих,
поріднів.
Промовчи і ти,
треба далі йти
по ріллі.
Проростав в тобі
просто став... і біль
порідів,
перестав цвісти.
Пера, став, і ти.
Лебедів,
лепетав і сох,
лепету – на двох
насушив.
Око кинув десь,
знати б – де впаде.
Ні душі.
Тут мене – як слів –
ніжності в золі,
тільки дунь...

19 Лютого 2010

Хочу бути для тебе і д о л о м
ідеальним, стерильним від зла
не п'ю, не грішу, не обідаю
моя формула дуже проста...

хочу бути:    для тебе
      __________
     і д о л о м

2010

Перекоти, коте, перекотиполе –
перекоти долю з лисої стерні.
Все погризли миші, тільки крихти болю
залишили їсти втомленій мені.

Кіт дві долі котить, лапами штовхає,
сонячні ворсинки сліплять кожен крок.
Миші правлять полем, нами – лиш нехаї
перекотиполем змотують клубок.

2008

I
Посивію. загублені лиця.
твої фрески. тіні сині.
арабески. знову сипляться
есемески. мантри.
глиця. слово мов спиця.
«тобі не спиться?»
лукава і горда зигзиця
на всі випадки молодиця
холоне в серці розпечена
криця
«мені не спиться!»
сліпнуть зіниці.

II
Під монотонний стукіт твого серця
ахну. мрії-невдахи
пішли на плаху
доброї пастви
полетять птаством
до чергової пастки
райської пустки
а Бог у відпустці
і янголи в масках
розкажуть їм казку
на всі зразки
полетять назирці
зоріти з мріями
в омріяні виміри
холодні і стримані
[…]

III
І прийдуть апостоли
в часі посту
розкажуть секрети
колишніх поетів
про їхні мрії:
марення тишею
захоплення голосом
сонячним колесом
як місяць посиплеться
сріблястою зливою
до рук твоїх
перезрілими сливами
оманливим снивом
гріхи омиють
бо підуть апостоли
у WEB-мережу
зруйнують всі межі
підуть за межу
раєм обмежену
розкидають вежі
прорвуть пелену.
2010

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

«Стань королевою вечора…»
Дарина Важинська «Марґінес»

Стань королевою вечора
week-fashion party у Львові
стань моїм храмом всія часів
та поволі зневолюй. поволі
згуби мою душу й відпродай її
чи навіки їй стань в’язницею
стань моїм золотом
та не блискотом-златом
дорогою прикрасою совісті
тишею, невагомою тишею,
щоб кантата твоїх каблучків
зазвучала органними залами
хай транслюють тебе каналами
і запишуть у всі аннали
як мою королеву вечора.
2010

что нам сопутствует
что нам не кажется
все перебесится
все перемажется

полотна белые
и льды не тронуты
держи дистанцию
в пределах комнаты

за кистью голоса
мокнув признания
беги сомкнуть круги
и состояния

скрывая черное
словами пестрыми
рисуй себя с себя
как-будто вымер мир

а небо-на-глоток
дрожит меняя цвет
осталось на мазок
на посошок совет

вот краска красная
просохла – ссадины
в ней столько чистого
как в сердце родины

12 Февраля 2010

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за "прощай" і "згинь"?
Як оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

Витерла хусткою неба втому твою сердешну,
Випила, аж до денця серця твого самоту,
Ангеле , мій тутешній , риси твої плету,
І відповзають в кутки тіні незримих спокут,
Випнувши срібні хребти, наче рибини із верші.

Люляй своє людинне на камінцях початку,
Цупко тримають лещата в юрбищі неприкаяних,
Коли співатиме скрипка, душу візьми покраяну.
Вивернеш милу посмішку у виноград попалений -
Плітка сховає носа в складках плаща нащадків.

Висвятиш, знаю, виліпиш, наче із глини глека…
Легко лілеї лягають на п’яльці чумацького часу,
Пальцями на обличчі тчеш з діамантів прикраси,
Хто ти , мій ангеле?
Зодчий, чи одноокий блазень?

За океани летять зимніх освідчень лелеки.
Ти їх лови, лови!
Ти їх не руш, не руш!
Сумно Снігуроньці нині від кашлю китайських віял.
Топляться, мов у дурмані пальці у косах надії ,
І набуває сили нова епоха Баха…
Коли ж заблудиться серце - меч рубоне одним махом!
Та в босоніжках спокою білі пливуть береги…

Лиш бережи себе,
Лише себе бережи!
Коли долюляєш , леле,
Цукром замруть сніги…

«…янголи-paparazzi підглядають за душею»
Стронговський

Янголи-папарацці підглядають за душею
готують сюжет – чергову сенсацію
одного дня, одного вечора
очікують на Предтечу
їдять ванільне печиво
з муки небесного ґатунку
кидають монету:
чи попросить душа рятунку
скаже правду чи збреше
орел чи решка???
2010

Ти читала натхненно, переплівши живицею душу,
І наосліп махали в зіницях загострені жала мечів,
Коли дядько мороз горловину повітрям задушить,
Помовчиш вже тоді.
Час прийшов, то не гордуй – кричи!
Випускай з ярих уст білі спалахи гойної ружі.

І ридай тонкослізно дощами по бровах студентів,
Щоб мурашки по шкірі, щоб знали, яка ж ти різка!
Миші – коні гривасті, з гарбуза - королівська карета,
І слова зорепадять із уст, та чекають ножі різника,
У твоєму нутрі перерощена в жито, Джульєто!

Білосніжне волосся розпутає сонячний спалах довіри,
Та ні миті спочинку!
Без рими гарцює епоха твоя.
Злизуй кожну усмішку, що мліє солодким пломбіром.
Гідно оплески глушать, шокуючи ритмом вбрання,
Що прилипло до вен твоїх вишитим орієнтиром.

А тоді принесеться рядами пригнічений сорому гул,
А троянди зів’яли...
Тому й розквітають гранітні гербери,
І гербарій із віршів ловили грудневі вітри нальоту -
Голограмами рими ювелірно нанизані в ниточки перлів.
Завтра випита вся пригадаєш, як вечір кричав :
Іt is cool!

Навіщо ти вдягнув мені навушники
Щоб я не чула стогін твого тіла
Щоб в децибели занурена,
втоплена в динаміках...зомліла?

Щоб я не рахувала твого руху грози
твоїх рук занурення під кофтинку
І твої пальці з жаром - паро-вози
катаються по моїх станціях...
Шукають на губах зупинку

І ти вдягнув мені навушники,
бо ти і так мовчав
Зате трильйоном мікрофонів
кричали твої порушники
Порушники моїх законів,
присяжні моїх спокус бетонних лав

І ми сиділи тихо, напівшепотом.
Шукали тільки луни у динаміках,
а інколи simкартки своїм спамськи лепотом
нагадували модерновість у двохтисячних роках

І я не рахувала твого руху грози
І твоїх рук занурення під кофтинку
І твої пальці з жаром - паро-вози
На кнопці "Стоп" - знайшли зупинку.

Брукліном під ногами стелився асфальт,
зміною хизувалась дорога,
застарілі газети з перших шпальт
ліпили заголовком політичного бога.

Десь там за кілька кроків трухлявість твого порога,
твоя чергова смаглявість
Опал з близьким криком,
ультрафіолет з людським ликом-
твої плечі спекла знемога.

Монмартром під ногами стелився асфальт
півдоторком пальців акордеона
романтичних зітхань рожевих ізольд-
зажована плівка його диктофона.

Десь там за кілька кроків трухлявість мого порога,
твоя чергова манірність
твоя звична травестійність-
мою ж наругу ізолювала знемога

Арбатом під ногами стелився асфальт-
за кілька фасадів голос сурми.
Нас кличуть бути пророками перших шпальт
знов і знов… світи вдягати в тюрми

За кілька кварталів підпирала сутінки псевдоготика
на дорозі ДАІ розгорнуло штрафбат
а на Городоцькій крок чергового невротика
Що краще Бруклін Монмарт чи Арбат?

Юлія-Ванда Мусаковська «Річі»

Намисто нанизане на негостру голку неспокою
на вітрі тендітні намистини непрохані гості
невічні навічно нанизані нервовою осінню
на вени невинних споминів, на їхні кості

намулом намито навісні невдачі, забуті опівночі
навмисно вночі розпорошені намистом недоспані сни
винно п’яні й намолені млосними півнями
нестримно й надривно розірвано струни весни

намистини наскрізно пронизані нетлінними нитками вітру
на місто намисто розсипане незбираним снігом
це намисто по місту як невписані титри:
я в намисті навмисно – я капосний, кислий індиго.
2010

Як труїли усі разом ненароджене немовля семимісяця,
Як втиралися в трави домашні, а тоді пускались на лови.
Це мистецтво, мій милий Боже,
Межи трьох беріз не повіситись.
Поки совісті катма -
Катам годі щось воркувати, голубе…

Леви ходять з левицями кручами і боргам заглядають в брови…

Полювали по-королівськи і плювались брехнею знову,
Залишаючись ні причому водограєм бронзово- борзовим.
Сірка жовта, як перепона, на полтавськім смичку Гаврошевім .
Хіт-паради цинічних екзаменів прилипали шматками погроз.

Леви ходять з левицями гордо між гробками руїн неврозу…

Коли нудили всі жінки з животами на от народження,
Коли муляли постоли благородності вод на Йордані,
Що ти зробиш, як скалка в оці, і сміттям роти запорошено?
І докупи не зшити совістям кілограми живучих ранок.

Леви ходять з левицями тінями, полотном головного екрану…

У кав’ярянях - кава по- львівські та коньяк в поминальній чарці,
Та не ставиться свічка тернова,
Лише хрестик кленовий з кілочка.
Ти б сходила вночі на сповідь між морфемним димомком цигарки,
Ну, яка ж ти царівна-жаба?
Мама кажуть, що суча дочка.

Леви зірвуть із тебе німба, а левиці всі ягоди вовчі…

погляд з-під брів синьою плине водою
пересніжило до краю а чого не питай
клацнули двері зубами щулиться скромна хода
з грішного светра сумління душу до киш вивертає
там де вели нас обох будні до водопою

не булавою блудним жалом булавки
спідтишка підкрадалася сварка на чорних лапах
ми прозрівали гніздами мов одноногі чаплі
ми відпивали пробуджено першоетапні краплі
левами доплітались під оптимізм заправок

аналізуючи постріли в норах скляних вагонів
брали на мушку радощі , пустощів первоцвіт,
та зішкрібала гідність із слова гнилий наліт
бо між камінням коштовним крайнощів короїд
наше з’їдав коріння на ерогенних зонах

лише на трьох китах молочна стоїть тареля
стане розуму вперше вдягти порцелянові плечі
в жовтій кульбабі квартири тануть морозивом речі
і проковтнуло образу друге сузір’я малечі
ранок з оливковим смаком гордо тримає стеля

безіменно гралися навзаєм, розсипалися в кулуарах горохом.
ще з гороха царя тандем їхніх дотиків грівся потроху.
а полин перезрів – от дурний!
принесіть медовухи до столу!
бо медвяні волхвів дари попідшкірно пливуть угору.

він із неї виціджував крик, плавні рими пускав на мотузки.
лебеділа вона: гріши! хоч до осуду, хоч до розпусти!
хоч осокою всю засічи, хоч осотом стели між галасом!
міжхребетна хода руки в очі кидалась киснем ярості.

ніч в панчохах мережаних снів виплітала свої закони:
він у неї зорею між брів, тільки ж спатиме не пригорнена…
чи й до ранку не стулить очей – кораблями сердечні шати
попливуть по судинах свічей, мов криваві річки у Татри.

третій зайвий завиє вовком, сигаретним вдавившись димом,
мідяками безтямних кроків - завтра стріне ворожку-зиму.
та йому перекаже :віруй ! Перемелиться – буде борошно, -
серед посмішки перевтілення і на бал переправ запрошено -
хай залишаться молодими!

так ото й бережуть по-черзі, накрутивши на груди, як хустку,
а вона - солов'їною музикою , і лускою з русальних галузок
опадає на тіні обох.

між бузками гріховної пустки
під периною мостять горох…

Наговорилися…
Мов свіжого повітря проковтнули.
Дзвоник-сміх…
І так взаємно рибка золота заграла срібним трИзубом хвоста.
Рядком хвилястим пуля голосна нам розідрала острівець вікна...
Тепер лиш жити, без багна й намулу, вже не шкодуючи до рим
Шовкових ніг.

І ще бажання стиглі, як у всіх, про наше: про жіноче і дівоче -
Цей чобіток жбурляти серед ночі, гадаючи, куди ж він упаде?
До того, чи до цього?
Сміятися квітково, бо усі вони - годинники пісочні-
Твій чоловік, і мій, як бусол-будень: футболу свист і східне карате.

Усе не те, сестричко, все не те…
Ми так стараннО нанизали слово.
На кінський волос .
Рвать-не розірвать ці жовті буси й пагони мовчання!
Та рибка золота дзеркальне скло натерла, мов господиня літом тонкобровим.
І ця тернина терпкої розмови нам стала шляхом нового єднання.

То ж засмакуй пташине молоко з моїх долоней.
Ходи у гості, - в мене син і доня.
І чародійне зілля на столі, стоїть не в’яне .
І рушник з півнями
На сестру чекає.
А між кисільних берегів безсоння розчиниться любов у ритмі джайву .
Хай на прощання - листя чайне потоне в білій заводі світання
Русальськими дивами.

mini mines II

мета_фізика вищого ступеню
бо без опору струму нема

я по дереві нині постукаю
білим обухом в білий туман

може зродить опісля черешнями
з чорним тілом м'яким - і мені

білий світ стане раптом довершеним
в цьому сні у ожинову ніч

Біль
мій Білль
моя Булла (тобі)
Була і
Буде
Будда (усміхнений)
розБудить
Біль.
2009

міні міни I

життя як байка – зміст в моралі
мораль в кінці без “happy end”
і чорні мешти (не сандалі!)
звезе Харон у секонд хенд

в його човні місць для нажитих
речей і мотлоху нема
на берег той є тільки мито
в один обол бо гріш ціна

бо гріш ВСЬОМУ ціна
(48)

© травень, 08

збираєшся і все своє береш
три крапки залишаєш - ще й усмішку
положиш із душею в теплу книжку
де епілог не досягає меж

між сторінками серед перших глав
зів'яле листя зустрічей забутих
мовчить бо тут ніхто не хоче чути
цю тишу слів що в серце увібрав

якби тобі судилося іще
вернутись в перші дні того мовчання
не падав би ні першим ні останнім
листком додолу з вітром і дощем

Листопад, 09

Я з літер крижаних твоє складаю ймення.
В калюжі від зими лишилась тільки ніч.
Ти не дивися вслід, не повертай до мене,
Не зігрівай долонь. Хай будуть крижані.

Якби я лиш змогла... Та вже в провулках сонних
Із вицвілих калюж ніч змахує крилом.
Останні я кладу крижинки на долоні,
З яких твоє ім"я стікає джерелом...

Невротичний сміх?
То пусте.
Нескінченність днів?
Промине.
Святість осені б лишити без прикрас,
І проникнутись жагою жовтих мас

Надто швидкий час?
Відпусти.
Вразять очі з фраз?
Просто йди.
Мати крила б і летіти без мети,
Закрутити, завихрити, замести

Не відходить сум?
Не чекай.
Маєш безліч дум?
Відчекань.
Золотаві коси часу і прощань,
Доторкнуться дуже швидко, без вагань

Безпроблемність слів?
Самота.
Безтурботність вій?
Ти не та…
І не думай повертатися назад,
Листопад зміни на ясний зорепад

Непройденний шлях?
Маєш вік.
Безпідставний страх?
Більше втіх.
Тільки б в осені натхнення відновити,
Тільки б пісню стоголосу не згубити!..

Ниє шия сиреною -
Дротик втрат -
Просто біль.
І чомусь гобеленами
Клеїть парк
Новий стиль

Певно, це випадковість,
Бо в цемент
Ляже квіт.
Дивно-якісна хворість
Ссе мене
Соком з віт

Як змінити картину,
В якій жив
Пікасо ?..
Як впіймати хвилину,
Коли вкрив
Тебе сон?

Сон свою ірреальність
Проведе
Уздовж вій.
І спокійливу пряність,
І меди
Дасть в напій.

Мусиш пити і бачить
Жмуток днів,
Вир подій,
Що, мов кадри, проскачуть
Через ніч
У тобі…

Дощ - алкоголік,
П`є з бургундських хмарищ,
Тамує спрагу, хіть і воскресіння.
Майже прозріння
Через дим недавніх згарищ
Доходить до свідомості від болів

А біль – актор
Циганських пілігримів - ,
Злодюг і шахраїв мого життя,
Розп`ятого сміття
Недолею і святотацтвом Римів,
Набутого чи вкраденого вборг

Любов - трава
Чорнобилю й полину,
Багаторічна, дика, та - бур`ян .
Коріння вп`яв
Так глибоко проникнув,
Якби ж під корінь втнула хоч коса

Біль грає роль,
Що принц колись мав датський,-
Півбожевілля, детективу й туги.
І від наруги
П`є з горлянки хвацько
Дощів липкий, байдужий алкоголь

Той спирт з-під вій
Зросив усі дороги,
Обіч яких - покошена трава…
Пусті слова
Й занедбані тривоги
Переросли в хронічний вітровій…

Маріанні Кіяновській

Немилосердне осердя
милосердям у передсерді
пече мене тихо

нещадно заощадити
зачадити ощадливо
сліпе і без того око

однаково одиноко
одиночні постріли
у пульсуючій скроні

означені знаками
значи́мі і зна́чимі
позначки
зачіпки
почіпки
іду до дверей…

твого немилосердного
серця.
2009