Поспешил и ворвался бомбажной седьмой ногой
Нагишом впопыхах в чей-то искренний водоём.
Распугал всю плотву. Расскажи мне теперь - на кой
Это мы на двоих, прислонившись к стеклу, поём.

Половодьем вины разливается хмель: да ну!
Свысока да за облаком напрочь не видно лиц.
У бассейна с Дунаем и с Волгой - всплеснём в Дону
Локотками, коленками яицких чаровниц.

Заповедное древо на горе себе украв,
Утешаем друг дружку - исподволь заживёт.
В дождевых зорепадах, с вечера до утра
У ещё нецелованных - самый большой живот.

Не дифтонги поём, но спускаемся в сад камней.
И не камни - а так, чьи-то древние бигуди.
Был бы мальчик тебе и девчонка, напротив, мне.
А вот это - одно на двоих -
Ну куда, гляди.

2011

РампУнцель, що втретє зрізала волосся,
цукрова дитинко мого всеголосся,
засни, як озима, на татовім торсі,
нагрій його тіло – вже буде зима.
бешкетнице люба, із кашлем кропивним,
що змушує скинути пестощі снива.
і коні летять, напинаючи гриви,
туди де нарнійський ліхтар.

чи слухати знов неспокійне сопіння,
смаглявим цілунком ловити постійно
твій піт найсолодший і з криками півня
молитися богу, спокутавши гріх?
бо що не збулося, час візьме на мушку,
без права на поспіх дотрусить за душу,
бо дичка – також найродючіша груша
в терпкі та кисільні вбрела береги.

засни, моя доню, ніч тримко і в’язко
на тілі історій нотує підказки
про те що здоров’я не має поразки,
коли ти для нас – золотий повноцвіт.
а завтра прокинуться феї водиці,
заграється морем русалчина киця,
і туго сплітатиме в радість косиці,
крізь мамині очі шукаючи брід.

чиїсь проминуть у вікні листопади.
чи нам воно треба, те лихо вусате?
вже скоро сніжинками білої вати
під нашим вікном буде грітися сад.
несе Дід Мороз по степах подаруноки
в дзеркалах ставків по зірниці Перуна,
і коси РампУнцель – золочені руни
зростають як в римах слова.

старий гульвісо, в капелюсі з рівних рим,
твої двори не будуть зроду тихими.
доправиш усмішку в Іcпанію чи Рим,
гаданням затремтиш на персах Піфії.

тобі хоча б на ніч жагу квіток Кармен,
що в’яжуть світ устами карамельними.
кістлявий спокій від безсоння мре,
у пастку спальні не зачиниш ніч меренгову.

за норов серця катував по всіх кутах,
саджав за грати недосяжність грації.
на кутні кожен зуб терпінням калатав
і бив танок ключем що вартий коронації.

ти змієм вився коло сталі смуглих ніг
і вовком вив в смугасту вбраний вірність,
а по спіралях днів в жертовному вогні
Кармен твоя на таці щастя зріла.

Її кармін світань задушить чахлу млу
І кастаньєти слів зриватимуться вихром.
ти пригадаєш як вином топив вину,
коли вона втрачала здатність дихати.

день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
осінь довге намисто пояснень низає на душу.
хтось примусить тебе захлинатися болем в подушку
і на грудях коханих зривати пелюсточки руж.

з язика без кісток чорна заздрість зірветься,
за осіннім терпінням ти лиш посміхаєшся тестам,
і не має в тобі вітру злоби , ні тіні протесту ,
а на суднім чеканні рве ноту величний оркестр.

через зебру доріг під підборами наміри задумів
одягаєш пов’язку на очі: ще крок і за гратами
пересудів вчорашніх ,що чемно сиділи за партами,
та ще тих хто давно вже забувся про дотики свят.

легко плечі неси крізь багрянець останнього листя,
дихай вільно повітрям , щоб жодна морока не тисла.
буде кожна хвилина дарунком стожильного міста.
ти сміливо сама до життя вимальовуєш міст…

і що ти без неї робитимеш?
коли не дорахуєшся дітей, повітря й на грудях родимки,
коли засохнуть у горщиках квіти і пил загуляє в домі?
пробаламкаєш всі розмови – телефон замовчить від втоми,
чорна кава розради засне на її перечитанім соннику.

осінню, сонним мерцем "не паритимешся" і це так схоже
на тебе ,але там, глибоко ,де шумлять сосни і машини,
на дні твого серця, оживає її сміх і погляд дитинний,
і ти розумієш що шини проколото, і до біса шини.
у різних її сережках завжди світилося щось хороше.

буде марудно, ти знаєш і однобоко, і ні до чого шпалери,
що все ж ,таки, клеїв, бо так їй бачите забажалося,
бо от така вона дісталася – ні сіло ні впало і все!
сміється у кожнім кутку і каша сімейна вариться,
наскрізь просверлить – таке вже вродилось стерво!

проживе без тебе –це стовідсотково, правда- мамка в обличчя.
закрутить бізнес, за, що б не бралася – крешуть іскри,
дітей виростить бездоганно – оце вже болючий вистріл
любистку наварить до столу та іншому стане містом.
високих будинків та буднів незвіданого усебіччя.

ти пошепки молишся ,забігаєш у першу ліпшу крамничку,
лапаєш по кишенях гаманця, щоб стачило на орхідеї,
щоб вона одним поглядом не різонула сонну артерію…
знаєш, цього замало, і кожна затяжка цигарок за неї –
простуєш додому, де в клітці живе синьоока синичка .

дзвенить Поділ – дзвонить –
нас і Час хоронить…
падаю на Подолі – у руки долі –
у води Дніпрові – тут горе мові…
тут щастя вітру – в життя повірити…
життя поміряти – померти скорено…
насказано-наговорено
нахожено-наброжено
навіяно-надіяно… намріяно…

з гір – додолу – додому – до Подолу…
за морем сниться – моя Щекавиця –
посічена-поділена – межами-наділами…
урочища, яри – лиш тінь дітвори –
ні сміху – ні співу – ні Божого гніву…
котиться на Вали:
ви_тут_не_жили!...

Ми як діти - важливо навчатися,
на життєвий становлячись злет,
навчання - розжевренна праця,
що зумовлює рух уперед.

Кружляють листячком мрії,
Хоч у повені прикра доба.
Всіх нас час перевірить у ділі,
чого варта кожна душа...

від пазурів рветься остання надія на денці
підказки не треба грядуще одягнуто в кеди
не вгадана правда неначе покинута Герда
шляхами пустими простує а що як порветься
останнє терпіння знеструмлення десь на Грушевського

бо зради колишні ніщо як розхристана забавка
де рухів тремтіння було безпощадно ужалено
де клени й кленки давно як в опалі поржавіли
були криголамом що може всміхатись стознаково

це коло за колом не має чеснот і завершення
об заздрість ударено зразу чотири подушечки
котяче натхнення високого неба у смужечку
буває в клітинку тест- драйвами здуру застуджене
плітки- анекдоти на кшлат про поручика Ржевського

маразм сухотілий про вії повій пофарбованих
про гея і гейшу про зради чи перевантаження
примхливих очей що голі коліна розраджують
й « однаково» сходять до когось блакитними зорями

Пусть ринутся с небес протуберанцы в сенцы.
Горят они одни - как эльмовы огни.
Добудем с матерком матёрых квинтэссенций.
Шутя, пережуём наплыв полифоний.

И Гаршин, и Ван Гог достойны медсанбата.
Земля не дорожит потоптанным быльём.
Любая медсестра - ни в чём не виновата.
Не оступаться здесь - мы далее пойдём.

Неприхотливым вам знаменья всех отличий
Бросаю невпопад - как кто меня поймёт.
Палата номер шесть.
И Фройд над нами кычет.
И бестолочь строчит, что верный пулемёт.

В каких-то пять минут себя переинача,
Почувствовать себя свободными от пут
Даровано живым. Дышать - уже удача!
Пусть мёртвые мелком балансы подведут.

2011

постояти коло тебе і знову собі піти
бо коні твої яблуневі то не сірі коти
бо поза грою мить і погляд не віднайти
в мовчанці обридлій із сходинок до піару

об бампер вагання ударишся лобом не раз
стікає розкаяння тепле з долоньки пера
ліловим піастром обходимо вузол образ
на лівій руці затавровано постріл не пара

добрати потрібні слова спокуса але пуста
лиш тиша утверджує спогад старих вистав
тож вистояти на совість бо зоряна береста
тобі поцілункоми усмішку уст обпалить

і рай цей тріщить по швах і деревам тісно
дядько Всевишній кладе тебе в шал падолиста
де кволе вагання і переляканість істин
і погляд і тала вода і потужність кара

Б'є потік
із моїх мрій.
Лови, не втрачай цей шанс.
Неначе сфінкс,
Ідея фікс,
Цінність мимольотних фраз.
Ми щось втрачаєм,
Щоб дізнатись,
Що без втрат не пізнати сенс.
Підняті стяги,
Воєнні догми
Гублять наш ренесанс.

Відкрий очі
На захід сонця.
Воно йде, але не ми.
Шумливі крики,
Все повернеться,
Лиш тільки опір ти знайди.

нитка до нитки не рветься дрібна суєта
є лише час і залишений човен з пін –кодом
синя пантера осені вірність її руда
швидко захоплює погляди котить багряний мідяк
поміж долоні вичахлі втомленого народу

світлом прийдешнім на березі у дитинства
мама гортає зошит і ставить оцінку сім
срібло її волосся в місячнім світлі зими
діти по видноколу тисячі їх вітрил
лунко сміються і школа безсоння її барбарисове

квіти довіри тремтять на дубовім столі
ще іще трошки і пурхає модний зошит
сутінь ковтає Мавку і сукню її в горошок
сутність її ненажерлива хвилини рахує на гроші
на стінах сміються світлини приголосні й голосні

випуск за випуском повість шкільної форми
крильця метеликів фартуха та на голівці банти
краща її учениця була безумовно не ти
йшли кораблі великі крізь тони важкої води
море науки влягалося в звилини годні

стажу того п»ятьдесят років якихось і все
ти була просто донька варила за неї обіди
потім пішла далеко залишивши німб повітря
юнацького анабіозу і може іще півсвіту
де були знижки сезонні та стук кастаньєт

відчуває вона я знаю білі мої жоржини
світле зерно матіоли сиплеться в горщик неба
мама іде до школи і не збавляючи темпу
б»ються у рідному серці учні і діти і треми
а у полоні долі вчительська первісна глина

Завтра я буду з тобою спати,
розтікатиметься ніч по віконних гратах,
по тілах наших, в кров і мозок,
телевізор говорить невтішні прогнози,
телевізор часто каже про осінь.
Ти чекаєш життя у наступному році,
подешевшання алкоголю,
цигарок і проїзду до дому.
Ми зникаємо разом, непотрібні нікому,
у старому трамваї, що пахне листям.
Помирати для світу це так корисно.
Перед цим зайшовши в аптеку,
щоб взяти спирту,
і запити свої повоєнні втрати.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

Пити твоє, як своє, повітря,
і коли у місті почне сіріти,
я принесу каву, квитки і квіти,
стіни холодні у чорних літерах,
тихо прощатимуться із нами.
Ті, хто про нас хоча б пам'ятали
- се двірники,
під ранковий вуличний джаз,
просто забудуть про нас.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

і сказати сил не стане і промовчати – печаль
гоїш ти осінню рану перехопленням мовчань
тиша ідеш на задніх лапах пересохлі п»єш вуста
ти навчився споглядати зимні потяги вистав

коте рудий у чоботях там де славо - там і честь
три боби чарівних марень м»яколапці у сільце
не пручаючись чекала мигдалевий погляд твій
розділила своє сонце на три ягідки надій

наливались медом грона виноград угору йшов
осінь кинула мобільний аж на першу ноту «до»
за її останню муку за кленовий рухів шал
танцював модерн сміливий поки боса не пішла

поки не вколола серце груднем яра громовиця
повінь розлилась зорею наче відчаєм із ситцю
ти б завив дрімучим вовком зело гойне зготував
та не грала більше скрипка
наша шоста висота



що посміх по мені що по мені зітхання
така любов була як сніг як перший сніг
розтанула і все без права на гарантію
тамує подих віра у ній ми вічні всі

я падала як птах я знала ти згадаєш
запізно ти сідлав гривастого коня
очей не відведу спокійно привітаю
ти віршів не пиши таких на злобу дня

у мене все як слід по-людському строкато
слова як молоко зійшли з моїх грудей
і жовтень за вікном усміхнено- вусатий
гаптує жовтим листям і павутинням день

хай буде в тебе все у мене наче є вже
там гляну хай коли під віями сльоза
прямую у життя ти повертаєш в ретро
і крапає любов з прожовклого весла

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

Смотрю в небо:
Бог…уходит…
Мне тоскливо стало так!
Песню мне! Песню!…Не заводят!
Ах, какой же я дур-рак!

Небо, Бог.
И чернь земная!
И душа горит во мне,
Сам себя не понимаю
По испачканной вине.

Так всегда:
Вчера и завтра.
Я молитву…не спою.
И засмоленную ватру
Своих мыслей закурю!

Бог…уйди…!
Уйди, но громко,
Так, чтоб душу мне рвАло,
Мой почет к тебе искомкан,
И любовь рукой сняло…

Что за грубость?
Я неверный!
Кто я без любви такой?
К Богу? Нет! Ведь к Богу вера!
А любовь ко мне…с тоской!

Но пускай!!!
Егоистичен…
Я смирю себя, и вновь.
Так без принципов приличий
Проливаю свою кровь!

останнє мито
цей лист кленовий
такий кленовий
на склі спітнілім
ми полетіли
ми ж полетіли
долоні спогад
бароко пальців
кантат Йоганна
пливе глінтвейном
у срібний келих
меланхолії
спина до спини
це ми із нею
це ми з тобою
а чи з тобою
це власне осінь
і врешті де ми
коханий де ми
за пелюстками ж
за пелюстками

(2008)2011

талими водами принесений я
заходжу тут хворі серця
я не знаю що ти зробила зі мною
але це більше ніж правда
це більше ніж горе…
старий завод не лікує рани
завтра – неясне жить нецікаво
і в тінь тікаємо радо…

я - невичерпний
лиш ти дай мені стимул
я кожен
і в кожному свій
дай лише біль чи простягнется в силу
бажання і відблиску мрій?
1911

І
дощ із мільйону холодних снів,
жар рветься сюди в темноту
бо уста твої кажуть тиху молитву
словами що гострі як бритва
ІІ
на твоєму обличчі
я вирізблив гнів
…як не ти то хтось зроду знайомий
залиши за бортом пустотливих туманів сміх
і вскрий своє тіло для болю…
1911

тихо торкнутись посмію
шорохом дерева блідне волосся
бідному - просто...
розрізати хвилькою від руки у тумані
ось меред мною
вже гляну - немає
обриси тіла у тіні грайливо
хитаєшся вільно.....
1910

девять днів восьму ніч восьмий вірш
я присвячую тій що не знаю...
в році четвертім знайду у човні
в тихому в тому тумані
човен човном її чорне волосся
сумне і заплакане тишу закриє
настільки бліда - я посивів до дна
в місяці ночі й морозу
губ доторкнутись - тріснуте молоко
а коли вона гляне...
зараз із нею в очах запах меду
змогла…
1911

Не любила ти мене рідна земле
Та забути тебе я не зміг
І думками вертаюсь до тебе
Щовесни на пташиний поріг

Вишні білим цвітом цвітуть
Увісні в мене сльози течуть
По усмішці нещасливій щоці
І з роками цей біль
Мені важко тримати в руці

Не забув я батьківський дім
Материнську усмішку у нім
Не забув я перше кохання
Як приходить вже нове світання

Як приходить вже нова пора
Попереду ще ціле життя
А переді мною ще ціла гора
Та я іду в перед
Там моє майбуття
лютий 2008

ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

Сам же обрав дорогу без осан ти -
допоки серце ще горить і не згоря,
пройти свій шлях Сліпого Музиканта,
Ікономаза Мандрівного, Кобзаря.
Вже й розумієш, що ніщо не бездоганне,
і те - брехня, що "правда не в ногах":
так важко поле перейти снігами,
через сніги і тонучи в снігах.
Спасибі - хоч вернули зримість очі...
Але й від того радості нема:
ти в пусті залишився проти ночі,
хоч проти ночі нічогісінько не мав!
Просяє зіронька, та й знову хитро (шасть!) - в тінь...
Так порожньо - хоч Всесвіт покоти...
Проте казав один твій "родич по нещастю",
що, поки ноги ходять, треба йти!
Завія на твоїй бандурі грає
розчарування вічністю своє...
Не бійся: Україна не безкрая -
уже якась Диканька постає.
Там ще жінки на співчуття багаті.
Там кожний дід премудрий, як... Тибет.
Дивись - горить вікно в охайній хаті!
Ще хтось не спить. Можливо жде тебе?

2010р.

Навіть якщо мене болітиме спина,
А на годиннику залише подих стрілка,
Ти не здавайся,май надію в небеса,
Бо в моїй кухні є твоя з борщем тарілка.

Ти любиш колір мрій, які вхопили п»яти долі,
Змінивши відповідь і завчені слова.
Ти маєш вдосталь в пазусі життя, судин і волі,
Щоб не змивала меду з уст вже перестояна вода.

Люби мою спідницю у клітинку,
Лети у право під жужіння комарів,
Не забувай, шукай в мені родзинку,
Що загубилась вдень без сяйва ліхтарів.

Загублений ключ від дубових стареньких дверей,
І холодні до болю долоні.
Захотілось полону лиш літніх сп»янілих ночей,
Бо в душі той же смак, що живе в молодому лимоні.

Навіть сум і краса в золотому осінньому листі
Поєднали початок і темний кінець лабіринту буття.
Наша доля сліпа і гуляє в однім лиш червонім намисті,
Бо на п»ятах протерлось дешеве китайське взуття.

Нам не треба інструкцій та карт,
Не потрібно твердого з сокири наказу.
Любим долю, що вранці пропила весь фарт,
Не отримавши манни ні разу .

…А очі – в полоні чуттєвої млості –
так сяють, мов
окулярні сонячні скельця.
Скажіть,
на подібних сеансах закоханості
у вас буває ерекція… серця?
1991р.

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have of every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

White stains, perpetually moving,
Turn into grey & sometimes black,
As if from time to time reproving
To have in every hue no lack.

Today they cover the blue surface
Sporadically, spot by spot;
It's their own honourable office,
It's their us all rejoicing sport.

Clouds, go away, let sun empower
With light this ever suffering land;
Don't any heart with dark devour -
I do advice you & command!

Скрута у потяг засмокче з боргів
Виплисти нам не судилось знай
Той, хто до мене з тобою жив
Не має права на цукор і чай

Злість з’їдає солоні сліди
На простирадлах а-ля плацкарт
Протяг у вікнах, та менше з тим
Тамбур, вагон, запальничка, старт...

Знаю, ти не чекаєш давно
І не пишеш у ніч листів
Потяг мій запізнився знов
Вісім-шість. Сімферополь-Львів

* * *

Давай збожевoлімо рáзом
На мить, на годину, на рік.
На вічність століть розіллє́мося зразу,
Немов журавлиний крик.

Давай полетим в вишинý, де свободу
Обí́ймем нагую в дурмáні кохaнь.
Чи хтось ще пізнав без сльози насолоду?
Не взнали і ми... Чи не годі страждань?!

Там рóсами вмиють тебе тихі зoрі,
Там спóкоєм нас зачарує краса.
Там будемо в чистому ніжному морі,
Там в вічних садoчках не в’яне весна.

Давай утічeмо наскільки-но зможем,
Забудемо в парі, що є таке – жити.
А потім нас світ дожене́, де всі схожі,
Де знов будем биті ми й бyдемо бити.

Павло Гай-Нижник
25 липня 1991 р.

Плутані пасма, пророслі в сухім унітазі…
Тім’ячко, маківка – все у пащеці клоаки…
Тисни на змив, не соромся і не зупиняйся!
Тут – недовіри, нещирості злежалі знаки.

Пасма упрілі – борги безнадійно-даремні,
Згустки бажання, якого, можливо, й не буде…
Ревнощі риють рівчак і вкладають тотеми –
Ними зазвичай війну оголошують люди.

Два самовпевнених глиняних тріснутих блюдця:
Ще одна мить, і вони – пересудам закриха!
Всі на плотву чи плітки полювати беруться,
Є ж небезпека впіймати не прощене лихо…

Спить унітаз: як не тисни – а він не змиває;
Кахель бунтує в безликих обіймах ліани…
Так воно деінде в декого довго триває…
Змив булькотить… Ну, нарешті! Рятують кохання!

13.08.2011.

Задивлюся у вічі бабусі,
Що сидить зажурившись над вечір.
Все довкола в невпинному русі,
А у неї - похилені плечі.

А у неї огром незабутніх
Життєдайних і -взятних моментів -
Всюдичутних і всюдиприсутніх,
Мов стоматологічних клієнтів.

Задивлюся на руки чудові,
Що звели цього світу будову
З власно-рідної плоті та крові,
Проспівавши йому колискову.

Вже твоя голівонька сіяє
Поміж вічноживих серафимів,
Бо святіших на світі немає...
Навіть в гарних історіях з фільмів!..

* * *

Ми так далекі нині, а ще вчора
Нас нічка пе́стила і задивлялась в очі
Твої́ і мо́ї - карі і пророчі,
Що про любов шептали... І Аврора
З небес спускалася
У наші груди й руки,
В траві встелялася
І дарувала муки...

Солодкі му́ки й клекотіння плоті,
Коли уся ти в п'янім заколотті
В мені стогнала, дихала, вмоляла,
Обличчя ніжила і ласками вкривала.
Нам янголи свічки́ тримали в ви́сі,
Щоб бачили в шаленстві ми красу,
Нам зорі падали на щастя в заколиссі,
Як з романтичного мальованого сну.

А я терзав мов сукню твоє тіло,
Цілунком обіймав тремтячу наготу́,
І все, здавалось, ніби-то зомліло
В ніч загадкову - грішну і святу.
Калина наша одинока в полі
І досі ту́жить по твої́х очах.
А я?... Що я... Я дорікаю долі,
Що все розвіяла, крім спраги на устах.

Павло Гай-Нижник
31 серпня 1991 р.

Зігріті сонцем кличуть нас двори,
Ой ладо-ладо, на русальські плеса.
І йдуть водою зоряні колеса,
І моляться медунками степи.

З тобою ми перепливли б ріку,
Ти тільки попроси, татарки вижну,
Вогнів Марени білу дивовижу
Розбурхаю в купальському танку.

На босий місяць розітчу траву,
Натопчу ніччю ворожбитні роси,
Нехай світанок півнями голосить
На нові сили і снагу нову.

У молоці навариться зоря,
Ой ладо-ладо, на твоїх долонях,
Бо ж ти - Ярило, мій липневий сонях,
Купала наші разом догорять.

Невимовно, сонливо, тяжко вона йшла у бій,
Фортеця кривава недолі, дарунок голодних мрій.
Прийшла з молодим, чаклунським щастям в зелених очах,
Та в щастя був переоблік, на депозиті спав страх.

Стрепенулась, злетіла в небо, розбите бляшанками хмар,
Лише на дні виднівся розбуджений світом димар.
Схопилась, постала огнево, затерла всі рани сміхом,
І стала творити диво, знущатись хотіла над лихом.

В агонії істини миті поглянула в дзеркало правди,
Брехливої, мовчазної, байдужої людської вади.
І подихом снігу тривожним створила собі новий світ,
Де вітався із кішками кожний, де збирався щастя кульбіт.

Розмалювала душу фресками янгольских спин,
Поруч роздмухала вітер - годинний повітря плин.
Змила хурделицю страху, танцюючи вільний фокстрот,
Замиготіла свавільно, включивши автопілот.

Тепер уже переможно вона крокувала у світ,
Відбудована, безтривожна, людина нових орбіт.

Я послан сюда, как в атаку на зайцев.
Я знак им: внимание, стой.
Но есть ощущенье у зайцев-малайцев,
Что сам я немного косой.

Левей от шлагбаума, как около трапа,
Аж целый раскосый парад.
Нахально вструмляют матерые лапы,
На мыло судью - говорят...

Нелегкая заячья эта путина
Безбрежна и вместе, и врозь.
По соннику зайцы почти что невинны,
Пускай пробегают насквозь -

Пускай добегут эти зайцы, куда им
До - как им? - лесов им и рек!
А мы, дедмазайцы, прискорбно не знаем,
Где так бы и жил человек...

2010

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.

Недитячий мій світ вже наскрізно цинічний як Хаус
несерйозні мелодії вітру давно вже не кличуть
заблукала я геть у міській какофонії пауз
між пробілами вулиць рядочки свободи не вичитать

Неймовірна ця ніч мов нав’язлива гра у піжмурки
невибагливі правила: прагнення в сон-провалля
знову спрагло шукати щось з одержимістю нишпорки
у непотребі вічних потреб нереально реального

Невимовний той день, що закреслить ранкова заграва
неважливістю фраз удесяте скресаних навхрест
лишить попелу слід і від винного і від правого
і єдину дорогу небом до істини навпростець

2011 р

Сьогодні слухала серцебиття птахів
під фото Пола Маккартні з цигаркою між зверхніх,
промовисто впертих пальців.

В голові застряг твій рельєфний відступ,
голий, змащений кунжутним смальцем.

Я не знаю для чого існують ночі, в яких губиться
нижня білизна і збивається ритм серця...
Розріж мене навпіл, наче стиглі, пружні томати,
і у солоній воді замочуй, поки я не затерпну.
Дай мені свою долоню, я за неї буду триматись.
Навіть, коли боляче, навіть,якщо нестерпно.


Я, наче Пізанська вежа, вивертаюсь дугою
тобі на груди,
волосся цупким мереживом обплітає шию.
Звичайний будень
перфекціоністки...
Наводжу лінзою пластмасового ока
відверту різкість.
Щоб він вкотре насупив носа і приречено запитав:
-Ну в кого ж ти така вперта?
Ця дискримінація, здається, таки расова.
Я темношкіра, запечена сонцем жінка,
яка заради тебе ладна померти!

Я старий, надірваний криком наголос
на новій, ще теплій від фарби палітурці.
Я завжди буду потрібною, щоб не трапилось.
Ніби зім'ятий виворіт твоєї зношеної часом куртки.

Я сухий, хриплий від ангіни розділ,
яким починаються перші сторінки твого сценарію.
Повітря важчає від гірких подихів, наче після
чаю з смородини, нерви натягнуті,
мов струни на твоїй мовчазній скрипці.

Таке коротке ім'я, а займає ціле серце.
І ,мабуть, все це
через те, що прокинулись ми сьогодні не
зовсім в Лондоні.
Я нерозмінним центом роблю наші
зустрічі теплими й довгими.
Загортаюсь в непомітно тонку з любові
плаценту, стаю твоєю як фізично так і духовно.
Щоб в епіцентрі подій ти взяв розхристану,
відчинену навстіж душу і її вагомим сенсом наповнив.
Щоб примусив стати м'якими та мокрими ці солоні очі-мушлі.

Я люблю тебе, Києве, в дощ,
Що немовби з відра поливає
Простір вулиць, бульварів і площ,
Траси авт і маршрути трамваїв.

Краплі щільно стікають по склу,
Розмиваючи дивні красоти;
Я рукою умить розітру
Понадхмарні тропічні щедроти.

Та вони затопили ущерть
Моє місто - сумне і веселе.
Літній дощ - це народження й смерть
Милих звуків, що червень їх стеле.

Крикнула ніч і впала
До ніг моїх птахом пораненим…
Брала зорі до вух приміряла,-
Хотіла зробить з них сережки,
Та місяць від злості зробився багряним…

Сосна до мене вві сні прилетіла
І якісь інші дерева.
Хиталася лампа, як ззахмеліла,
На ланцюгу за вікном під листям…
А потім свята роса зняла
Устами ночі жар із чола.

Лечу між хмар, поряд з зірками,
Біжу по сонній місячній імлі,-
Пил із-під п’ят злітає цвіркунами,
Серце – на небі, місяць – на землі.
(2010)

У неї на кожен випадок є сукня.На кожен настрій,
емоцію вона вдягає одну, а потім наступну.

Кидає виклик у полохливий, вбогий на відчуття смаку соціум.
Огортає себе багряним шовком, груди і стегна мереживом,
чекаючи поки усі довкола замовкнуть.Заздрісні погляди перестануть стежити
за кожним рухом, кокетливою зрадою, вона виливає на себе його улюблені парфуми
й вкотре не відчуває запаху.

Він сьогодні зніматиме з неї ідеальну сукню,
невагомо легку й неприступну , де на бірці писатиме Prada.
Іноді самотність-це сидіти навпроти людей, які безперервно цілуються
і відчувати нестерпну відразу.Коли свідомість до стоту виснажена, до
огидного п’яна.

Вона полює щоночі наполегливо, вперто,
одягнувши на себе екзотично-шалену сукню від неперевершеного Galliano.
У нього сувора військова шинель, серце,пробите її очима.
Вона смачна, тендітна, в маленькій чорній сукні від Chanel,
його богема, ілюстрована щастям прима!

Така до божевілля одержима, незалежна, робить його знервованим,
хворим...Робить спантеличеним, обережним.
Спокутує всі свої гріхи ліцензійними сукнями від Dior
і ніколи йому не належить...

Так як пахне твоє зап’ястя, свіжим сандалом і кмином,

так і я, коли дістаю з шухляди чистий аркуш, щоб написати

діагноз хворим на дистонію римам, розчиняю собою повітря.

Тоді воно не здаватиметься настільки хтивим.І я ніколи, мабуть, таки не викину

зношені днями сандалі.Залишаю тобі натомість ночі-викидні, залишаю на серці

камінь.

В мені совість прогнила персиком, мігрені дряпають скроні

наскельним розписом, наче печерні люди.Я затискаю внутрішні клапани,

і розмовляю з Господом, ніби за барною стійкою виливаю текілою душу

прямісінько йому на груди.


Моє зневоджене тіло, вкрите смарагдовим ситцем, так смачно, тихо говорить...

І якщо він мені ще досі сниться, то ми повинні прокидатися поряд.

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Люди живуть в людях,мов у комунальних квартирах,
тонуть в людях,наче круїзні лайнери у тихому океані,
їдять людей,як спагетті з сиром,
ідуть одне до одного крізь людей,крізь внутрішню сирість,залишаючи
рани наскрізні,колоті,вогнепальні,рвані...нехтуючи одними,
надаючи перевагу іншим.Не таким відданим,зате красивим.

Три парковки підряд і на всіх вимикають світло.
Може,це збіг?Авто параноїдально
дивляться фарами в душу.І ти ще поряд,бо просто не встиг
вирвати з серця поламаний,дешевий навушник,що
текстами спільних оргазмів у нього нахабно та хтиво вріс.

Ми жбурляли порожні келихи у шовкову білизну,
щоб вона зберігала в собі усі спогади,запахи,до яких
так довго з тобою звикали...
А час непомітно проходив повз котячими лапами.

... запітніли
на склі м'яким алкогольни подихом ініціали.
У тебе немає душі-ти сам душа,в якої є тіло...

Ніхто з коханців так не обійма,
як мертва мова, давня і німа.
Бо шепіт речень, звуків її хруст
злітають хижо із холодних уст,
в людських легенях запирають подих,
убивцями стоять на темних сходах.
І юнаку, що досконало вивче
її звучання чарівне і вбивче,
вже до життя усі шляхи закриті,
і він шепоче мантри на санскриті,
він неживий, бо він давно помер,
мов клинописний глиняний шумер.
його душа, містична і похмура,
похована в архівах міста Ура,
йому тепер ніхто не доріка,
клини виводить впевнена рука,
збудовано із глини древній мур.
Стоїть велике місто, мертвий Ур.

Виймаю з себе нутрощі, як з пирога перестиглі вишні.

Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.

І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як

на цих старих фото…Вони знову не вийшли, там на плівці ,здається, подряпини.

Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.

Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.

Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.Мізки липнуть

від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.

Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?

І цей дим, що виїдає легені кашлем?
І цих покидьків на іномарках, які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й ,одягнувшись, всеодно залишаються голі?

І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?
І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках?
І цю рвотну, пропалену часом , духовну сирість...
І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?
І ці безнадійні, жорстокі, самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць...

І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі на лікарняному ліжку...

Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні, що викинутись з неї ладні
і порохом розсипатись за вітром...
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?

За свою безпорадність.