Вони нас загнали, вони нас побили,
У масі загалу плакатами вкрили,
Байдужо втоптали дитячу свідомість,
У нетрях картинок ввели в невідомість.
В театрі містерій і гри водевілю,
Читали казки про нездійснену мрію,
Хотілось сміятись, ридати, кричати,
У косах брехні білі квіти збирати.
Блукають країною три манекени,
У кожного з них порізані вени,
Стікає кров фальшива рікою,
Змішана з купою чорного гною.
Ми вірили. Стали ми знову дорослі,
Не кличемо більше нікого у гості.
Самі по собі, елегантно, помітно,
Йдемо вільним кроком без болю,
Привітно…

Мізер ний світе!
мі зерно ма лий
мерзот но мізер ний
тобі моя прав да
мі зерно світ лий
світе!
2009

Атака демонів, зациклених невротиків,
Загублених ідей, закритих аксіом.
Так, як Бодлер колись впивався від наркотиків,
Так я шокована від застарілих догм.
Бажаю утекти, щоб Новий Світ побачити,
Де можна вільно жити, любити без образ,
За рух свідомості, прогрес, творцю віддячити,
Боги ж науки проклинають нас.
В очах – ненависть, кинутість, забутість,
Система, вир відірваний від дна.
Ті, що імперську славили могутність,
Тепер майбутньому бажають зла.
І маска маску змінює «еліта»,
Політиканство, ступінь бандитизму,
А ми – ридаємо, ми – молодь не побита,
Що повна «радості» й гіркого критицизму.

Нас двоє – я і Мелларме,
Холодний піт біль обмиває,
На вулиці Бодлер шукає
Щось біле, чорне і нове.
Нас двоє, але я одна,
Самотність, мов нектар вечірній
Зриває квіти зла осінні,
І досягає мого дна.
Усі, як одиничний вектор,
Об’єднані в космічний острів,
Ми є незнані світу, гострі,
Новітній для пізнання сектор.
Роздвоєність мистецтва, віри,
Свідомості, думок і дум,
Навіює в поетів сум,
Й краде останні наші сили.
Я, Мелларме, Бодлер і По,
Із горя випили вино,
Що всім нагадує психози,
Марихуани нові дози.
Прості і щирі сподівання,
Як вияв творчих сублімацій,
Де я й Бодлер, там вік вагання
І не прочитаних нотацій.

Категорія Схід,
З елементами містики,
Де згубився наш слід
І мистецтво політики?
Легко жити, як всі,
Під крилом дядька «Велеса»,
Ніж побачити правду
З піщаного берега….

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Епідемія – симптом божевілля,
Інкубація з лейбою в носі,
Мозок в «кайфі» від горя й похмілля,
Тіло скорчене в екстреній позі.
Телефон в стані очікування,
Простирадло зволожене потом,
Візуальний метод навіювання,
Лупить нерви злим анекдотом.
Екзистенція в стані піару,
Шторм бактерій, брехні, алегорій,
Епідемія – синтез базару,
Й політично-свинячих теорій.

Коридор білий і день білий,
Більше нічого.
Були колись мрії, пропали сили,
Від згубного золу.
Барикади свідомості, чорної гордості,
Впали на плечі.
Гуде платформа, нова форма,
Першої смерті.
Так довго чекала, віри не мала,
Про вічне світло.
Співом крикливим, трохи ліниво,
Молилась тихо.
Встала на ноги, побила пороги,
Гіркого лукавства.
Зібрала ріки, винайшла ліки,
Від сірого рабства.
Народжені світлом, навіяні вітром,
Жовті світила.
Човном синім, місяцем білим,
Заграли вітрила.
Істина мила, небесна сила,
Стоптала дорогу.
Голосом щирим, внутрішньо чистим,
Привела до Бога.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Аметист – самоцвіт життя,
Зречення, протест без дияволізму,
Брахманічний запал і війна,
З натовпом простого оптимізму.
Циліндричні шматки каміння
Пробивають шкіру до крові,
Каплі червоної фарби – прозріння,
Шлях від смерті до любові.
Аналіз, самозаглиблення, душа,
У руці скляний аметист,
Ниткою спадає з язика,
Білий, дощем помитий лист.
Скинуте з серця брудне каміння,
У потаємному серпантині істини,
Накрилось ковдрою нічне проміння,
З думками про те, у що ми вірили.

В задумі він спитав: ну як, живеш?
І не почув самотніх обертонів.
Ти ще не вмер!
Коли вже ти помреш?
І так весь час хтось дискутує в скроні.

Немає правд, немає і оман,
Маленька смужка стерлася у часі.
І тільки заворожений Оман
Вдивляється у зорі в білій рясі.

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

д-з-и-н-ь днесь. Денно дрімоче
ніч, і хлюпоче вітром увесь
сонячний край — жити хоче,
д-з-и-н-ь. Днесь.

Вірячи, йде сонце, планета-
Геліос; Лету я пропливу.
Буду шукати весну.

д-з-и-н-ь днесь.
Десь.
ВУ.

Ступаючи обережно, неначе на полюванні,
Бо сльози замерзли на віях, бо віхола-зорепад.
І страшно тонким підборам до крику і до зітхання
Ступати на кляту кригу - і дрібно , і невпопад.

А світ облітає пелюстками і білогривим груднем,
І гуснуть повільно вулиці повінню пишних снігів.
А в пащах холодних міст колії руки студять.
Лиш десять лишилося днів до новорічних див.

Вечір приходить рано з гойним котом і чаєм,
Між макраме сніжинок і пульсами ліхтарів.
Як себе донесеш по сліду слизького відчаю?
Гойя! Дивись не гепнись між межичасся брів.

Наче у сітях рибка, – жінка у ситім снігові.
Ластиться ластовинням морок, морока, мороз…
Мінус тринадцять хутко звіром під ноги плигає,
І не врятує транспорт – проза з найглибших проз.

Врешті, коли, розмазано туш і образа душить
Десь на порозі у вечора з чаєм і гойним котом,
Ти чобітки стягаєш . Пахне лавандово-ружано:
Килиму мідна шкірка , дому живильне тепло.

І.

злетіти б нам
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
і яблуня так схожа на царівну
так схожа на
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас –
із легким пасмом жовтого
у кроні
на скронях

ІІ.

одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи — смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

ІІІ.

ці віти переплетених шаленств –
згадать весни одної лиш
безумства.
я йду на зустріч
яблуневий щем –
я йду під нашу яблуню…

назустріч
мені крокують
осінь із дощем

синьоокі троянди, побризкані хвилями моря,
розідрали долоні, шипами, чи ликом різким,
наче люди стоять, і голівки складають долі
у зими на причасті, де біла метелиця солі
приголубить пелюстки, і знову залишить нічим.

а під фарбою синьки – бунтують кремові вени,
бо залишилось квилить хвилину, годину, чи день.
терпеливі троянди, забризкано в пил теревеней
де ошатна торгашка, як клоун на пізній арені,
здивувала юрбу, трояндово-синім дощем.

ти приніс їх учора, радіючи диво-дарунку,
в них примерзли сердечка до блистівок із мішури,
і вони поскидали від болю мальвінні перуки,
і текли пеленою їх фарбою втомлені руки,
а тоді розпливались по ванні, як вбиті щури.

а на ранок між водами мертво-джакузного Стіксу
мерехтіли бутони у сукнях розкішних «шампань».
ще гарніші, ніж сині, - повмивані одаліски,
що пили трубні роси, як добре настояне віскі,
залишаючи людям мільйони роз'ятрених ран.

Сьогодні я розмовляла із серцем,
воно сподівалось на щирість й відвертість.
Воно так хотіла що б я із тобою,
як в той раз, були в двох біля моря.

А я все хотіла, хотіла збрехати,
що можу без тебе, не буду страждати!
А я все кричала: « Я й так щаслива».
Та серце моє все зрозуміло!

І б’ється воно, йому так погано,
знає серденько, що знову я впала.
І тільки благає: «Послухай мене
ти знайдеш свій шлях» .Так воно й є.

Не слухала я , а тільки сміялась,
а серце, у твої обійми штовхало,
серце, не відпускало від тебе.
А я ,як дурепа, дивилася в небо.

Та час все минав, і я зрозуміла,
воно мені стежку до тебе стелило.
Заплющила очі я на ті знаки
і оніміло серце у гратах.

Тепер, як сліпа, не бачу дороги.
Не знаю, куди мені йти, де пороги.
Одне я для себе лиш зрозуміла:
без серця не може жити людина!

Київ
2009 р.

Я сенсу не бачу далі боротись,
померла надія і віра моя...
Мені ти сказала, що будеш поруч
та всеодно відійшла в забуття
Неварто тобі було мене покидати,
наодинці самого полишати
і тепер Я безсердечна скотина,
Негідник, Сволота і просто Тварина.

Сину, ходімо до Нарнії,
Травнями, стежками плавними,
Крізь шафу усіх сподівань.

Ходімо, мій принце, до Нарнії,
Бери всіх сестер …
Давніми
Сповіданнями злітань
Зустріне нас лев превсюдності ,
І гордо сльозами людяними
Розколе магічний стіл.

Мій принце, нап’ємося мужності.
Осядем терпіннями дужими
І вип’ємо щастя навпіл!

Хай зібгане люттю золото,
Що вчинком підступним колоте,
Розсиплеться на друзки,

Наругу лихого погляду,
У зла шкарлупу обгорнуте,
Розірвемо на шматки!

І знатиме сфера інтимності,
У братсько-сестринській родинності,
Що разом - підкрилля ми!

А син аж висвиснув обширом -
І в руку упхнувши прожите :
-Ти, мамо, назад верни,
І знай – ми твої сини.

Ми помираємо одночасно
Ми помираємо
Під настирливий сум тротуарів
Під тужливі стогони китів
Котрих люди мають звичку називати потягами
Під навколишню байдужість
Яку заплели стрічками на вазонах

Це ідеальний момент щоб померти
На зло замаскованим поглядам долі
На зло вибитим зубам смерті
Ми знайшли своє райське бомбосховище
В котрому можемо голими вплітатися в інтер’єри

Однострій спалили
А розпізнавальні нашивки позрізували
Одночасно з сьогоденням
Залишаючи візерунки на тілі

Проте нас не хочуть відпускати
Танки навколишнього заполоняють вулиці свідомості
Але ми зможемо дати достойну відповідь

Ти зворушливо виглядатимеш з гранатою і
Так само зворушливо кинемося тримаючись за руки
Під холодну сталь тигра

І вибухи прикрашатимуть
Ці вулиці немов іграшки ялинку

Ми померли одночасно

У дамській сумочці ночує вулиця
Між цигарками і блокнотом з віршами,
І ліхтарі у вікнах сонно кубляться
Й розлазяться по білих стінах мишами.
А вечір душу їй до ниточки вже виправ,
Дощем сколовши губи й теплу пазуху,
В твоїй постелі, буцімто на Кіпрі,
Сьогодні бути їй протипоказано.
Лоскочуть хтиво ноги калюжата,
Нахабно вітер свище із-за пліч,
Біжить в чужі обійми, як до ката,
Затиснувши в долоні свою ніч...
Знов розведе вогонь в холоднім ложі,
Спаливши гордість ранком на кострі.
Мов вперше, серце ойкне: "Ну, а може..."
А потім витисне:
"Такий же, як і всі..."

чи фоліанти книг з рожевими фламінго,
чи флейти ніжний спів, чи фрейліни казок,
тече між пальців світ- оранжевий пісок,
прозорий голос джинсового Стінга.

у нашому з тобою грудорадні,
де топлять сильно, аж любові душно,
до тебе тулять тулуби і душі
цей котик- братик, лялька, котра Барбі.

це ж так природньо - з вирію до виру
кумедних фраз, ведмедиків з піжами.
дрімає вечір карооким шармом,
шаріються три кроки до довіри.

погладиш білі кіски в надвечірок,
поглянеш , мов доросла, бо характер.
на вічне щастя і за звичну плату
плете нам колискові кіт чеширський.

і Муха – цокотуха шпарко цокає,
і сон із вікон лізе в кожну шпарку.
безсонні парки, каруселі – шкапи -
все буде завтра на верхівці року.

сніги , сніги, ялиці божий запах.
складуться в лоскіт ласок щирі пазли,
і ласкою в кубельце добра казка,
і прийде сонях – сон на задніх лапах.

і так прийдешнє мелене у мливо,
рідненька білочка із золотим горішком,
і мама з татом гріють спільне ліжко,
де правиш ти ,
як ,балерина- прима...

не-бути-смерті-воскресінню,
як не буває дня у ночі,
стікають сльози, наче очі,
такі пекучі і осінні.

заради Бога, киньте в прірву
і йдіть до сонця рано-вранці,
коли кохаються коханці,
з грудей останнє серце вирву.

Для чого думаєш похмуро і скажено?
Співає літо голосами луки…
Росте малина, Божа наречена.
А пощо муки?

І душа знов галопом мчиться
В твої руки, немовби в стайні,
Тільки ночі тепер – вовчиці
Виють болем на рани.
А у неба від хмар синці
Усе місто дощово-синє,
Скоро підуть дерева в ченці,
Нам лишивши обвітрені мрії.
І птахи, мов сліпі поліглоти,
В понеділкову параною…
Стоїмо, як колись, навпроти,
А між нами – ковчег без Ноя…

Вона руде сонце ховає за вії,
Жбурляє вітер зупинкам під ноги,
Конфуцій душі її не зрозуміє,
Що стала навколішки й молиться Богу.
Дерева схрестили на грудях віти,
Бо вчора навчилися жити без листя,
Як ми з тобою – чужих любити.
Сховавши в долонях очей намисто.
Від хмар і небо по швах от трісне,
Калюжі нагадують карти Таро….
А муза сідає навпроти навмисне
І вводить під шкіру своє перо.
І знову будні – відкриті рани,
Угору пальцем, де є Всевишній…
Ще вчора разом спізнали Канни,
Сьогодні ж ти – уже третій лишній…
Вона втікає від тебе і світу,
В багряну осінь під колір крові…
Туди, де ночі із неоліту…
І вірші з нею, як Свідки Єгови…

рука, не простягнута в небо…
очима шукає пів звука,
і в небі — самотності мука,
у небі — хрести і валети,
холодна печатка розлуки,
і я, емальований ребус.

чекай і почуєш, як дехто
шукає і тіло, і пам'ять,
шукає червону пеалу,
і чашу шукає з-під серця,
щоб стати ще кимось із дехто.

холодна зима серед літа,
химери у небі, мов зорі,
(ви бачили чайку на морі?),
на острові, там, де маорі…
та чайка нічим не покрита…

подайте руку — падати втомився.
холодна ніч і мармуровий злет.
коли не стало сонця, присмак змився
альдебаранів, вогників, планет.

ламання днів, німі порізи серця,
немовби вени, зрізані вогнем,
холодна кров дала мільйони герців,
але від них лишився тільки щем.

залізна брама, коло, соловейко,
зима без сну і сніг без пірамід.
титани йдуть, а з ними й наш ілейко,
туди-сюди, й відтоді, й просто від…

рука межів’я, речі, сни, фонеми,
ніщо не може вичавити біль.
в такому разі буду поліфемом,
яким в печері поростає цвіль…

коли усі посипалися ноти,
і в небесах оркестри — без музик,
нехай ідуть у безвість фланги, роти,
я одинак. мій дім — це кагарлик.

Війна… Абхазія…
Плекать ту дату важко…
Біда стиха (а кров зіллю)…
Дата Туташхіа…

Горів Нагорний Карабах…
…аби ті
люди жили … В очах
малята вбиті

сміються тінями в’язниць,
цвіте купава…
Раненько йде Гриць
з вечорниці…
Зілля копаю…

" у парі усмішка й сльоза,
що вирвати вона не знає
у Данко серце чи у Кая..."
О. Пашук.


щемлять у серці дивні люди,
лаштують чергування судні,
і дай їм Бог , і дай їм Бог.
сміються з бісенят маленьких,
що мружать очки срібнолико,
і ауру смішну і дику
втискають в правила благенькі.

як в декольте думок не плутай,
та не зав’ яжеш слову руки,
устам не вивісиш замок.
а замок, де чи Кай, чи Каїн,
оберігаючи карає,
де музи балуються чаєм,
і чайки зойком зошит крають -

стоїть вмурований у світ
стоїть і дише - хлороїд,
аж зірка скотиться на хрестик,
і п’ять перлинних ритуалів
зійдуть , як сонце , поміж кіс
на ще непізнані причали…
й чаїнка в океанах сліз.

які засохнуть в білу манку
їх злижуть люті пуританки
мізерних містик і оман.
і манна, наче мавританка,
скелет схова свій за куліси.
смакує нині серцем Данко
кактусорукий Містер Твістер.

а ти мовчиш, мовчиш і дишеш,
як замок з льоду. ..Вірші ніжно.
немов гадання плем'я майя,
майнуть на Київ і Париж,
слухняним дзвоном облітають.
між серцем – ніж…

на уламках мого
світу
не збудуєш дім
твої спогади
невмиті
сонце між
колін

мідь уламками
прокисла
у пронизаних
серцях
ненавмисно
як намисто
розриваю час

на уламках мого
неба
ковдрою комет
оповили
руки-стебла
місяця хребет.
2009

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Мій гнів розбиває мене на шматки,
Твої слова напрочуд швидкі.
Твої очі мені набрехали сто пудів –
Я зрозумів,

Що ти не та, кого я ніжно так любив,
Я для себе істину нову не відкрив –
Я знав, що ти такою будеш зі мною,
Шаленою і дурною.

Я до гною роздираю свої рани,
Я болю не боюся. Ти кажеш, що я поганий –
Я поранив тебе у твоє брутальне серце,
Мені цікаво – де це?

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Янголи розбивають небо над нами,
Ми з тобою стали лютими ворогами,
Я радію цьому, я радію цій війні,
Яку оголосила ти мені.

Ні, я не буду тепер плакати ночами,
Я не захоплююсь більше брехливими очами.
Ти більше не скиглиш, ти більше не волаєш,
Цим ти дух мій піднімаєш.

Ти знаєш, що скоро прийде кінець війні,
Перемогу він принесе лише мені.
Янголи будуть плакати над тобою,
Шаленою і дурною.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.

Хай, хай все залишиться, як є,
Наша любов по серцям нам не б’є,
Наша війна не убила нікого
І що з того?

Я тепер вільний, ти тепер одна,
Між нами тепер кам’яна стіна.
І я тепер щасливий, що я один живу –
Я забув ту одну.

Я не хочу більше меду твоїх плечей,
Я не хочу більше цих солодких ночей.
Я розбив тонке скло наших почуттів,
Я з тобою поруч більше бути не зумів.
Жовтень 2006 року

Казалось бы тихий вечер...
И это небо слоеное
Свежей капустой лежит
Умиротворенное.
В нем циркулируют взгляды и чувства.

Но если посмотреть на пару слоев глубже.
Без наряда.
Это небо Аустерлица и Ватерло!
Небо блокадного Ленинграда!
Не унылого штиля!
Не готового шницеля!
А фитиля Бедфордова
В порох амбициям.

Мы все его бедные дети.
И почему-то совсем не стыдно
Рассказать ему синему, синему,
Что наши цитадели-города
Считают - душат чувства. В позолоте
Холеный, сытый, статный Вашингтон
Читает модные стихи Европе,
Как отгремел XX век под этим небом.
Довольно смелый. Быстрый и стальной.
И как невнятно шепчет XXIый.
И разжирев будет молчать XXIIой.

Но небо нас прощает пеной облаков,
А ночью светлым звездным водопадом...
Небо Курской дуги! Небо честных стихов!
Небо блокадного Ленинграда!

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Вона стояла у вогні
й дивилась в небо у задумі,
а руки простягала на захід і на схід;
і ніби я впізнав Її,
Вона пускала в мене струмінь
й я зрозумів – то Світло-від-Пітьми.
Вона стояла і сміялась,
Вона була величніша від всіх,
бо хтось повірив, що Вона існує;
Вона нічого не боялась,
Вона пізнала найвеличніший Свій гріх –
бо промовляла Його ймення всує...
Це Та,-Яка-Злітала-Із-Вікна;
це Та,-Що-Бавилась-Із-Кулеметом;
це Та,-Що-Не-Змогла-Обрати-Вільно;
Вона стояла, як вогню стіна;
Вона сприймала це життя предметом
й Вона була одна-єдина сильна.
Й я зрозумів, навіщо нам життя –
щоб так горіти, але не згоряти,
щоб дарувати людям смуток й сміх.
Вона грішила – й все без каяття;
Вона прийшла, аби ту правду взнати,
що я таки повірити Їй зміг...
* * * * * *
я у прозорості вікна
розгледів чорно-білу птаху
я бачив як вона зліта
над мого серця сірим дахом

вона не карка не курличе
вона кудись неначе кличе
лиш помахом свого крила
і десь під хмарами зника

а я ступаю у вікно
наслідую Дівчину-Ватру
можливо в небі десь я вклякну
та зараз це усе одно

бо птаха крильцем показала
на місце де Дівча палало
* * * * * *
я став у коло і звернув обличчя в небо
я руки розпростер на захід і на схід
і я згадав життя своє псевдобогемне
й готовий був уже відправитись в політ

почув я голос не земний і не небесний
неначе в груди хтось постукався мечем
і я відчув що я вже не тілесний
і я відчув що перестав я буть борцем

і я стояв і я палав під небом
і я сміявся як сміялася Вона
душа і тіло поруч і окремо
й між ними проступила вже стіна
* * * * * *
отямився стою й не розумію
то сон чи справді я вже помирав
дивлюсь на себе й розумію я темнію
хоч я також цей шлях не обирав

і птаха зникла і вікно закрите
і розумію жити не набридне
відчув чиюсь присутність у кімнаті
хтось був тут коли я збирався спати

я зрозумів що з Нею ми є ціле
що було проклято вже нас на сотні літ
від цього розуміння я розквіт
ми упокоїмося у одній могилі

я посміхнувся Дівчині в вікні
Вона пустила блискавку мені
* * * * * *
і так жили і так любились в смерті
для нас усі кордони були стерті
трималися за руки крізь часи
крізь всі простори і чужі мости

не відчували вже буденності проблем
ми відійшли від тусклості систем
ми охопили у обійми свої Землю
й зробили з неї світлої лиш темну

ми підкорили всі низини світу
і простягли до неба смерті квітку
і ми ходили тільки із вікна
бо наша сутність бyла не земна

і не небесна ми були із темних
із коловерті рухів безсистемних
* * * * * *
так відбулась загибель світу діти
для двох людей які ступили не туди
і вічними лишалися вони
бо пекло то і є життя навіки

вони собою інших пожирали
але вони не знали
що програли

вони вважали
що колись помруть
але не знали
ще що назавжди живуть

вони гадали
що навіки сонце вкрали
але не знали
що їх вже поховали

на кладовищі ви їх не шукайте
ви їхні труни в себе в серці майте

тож знайте
що вони у вас живуть
й чекають коли душу заберуть.

Знову Львів плаче осінньо,
Я зацукровую каву сіллю…
Стоп! Я не п’ю каву солодку!
Сьогодні розсіяний – просто мокрий…

Вишкрябую цукор із філіжанки;
Ріжу сир на квадрати – мої коханки;
Ковбасу молочну дістаю з кишені;
Мащу маслом вершковим до туалету двері.

Чим канапка погана?..

30.09.09

така монотонність осіння роздроблює тишу
розчеплює дощ на безумства любов і віршІ
і голим гіллям на санскриті по небу пише
без темних чорнил залишаючи слід на душі

терпка одностайність живих обезкровлених далей
тече розтікається світ заключаючи в коло
і сиплються градом на листя розмокле опале
безсоння і рими на часі замішані болем

Два ангели схилились над тобою,
І зберігають твій тендітний сон.
І теплим молоком біжить дорога,
І колискова, наче камертон,
І плоть , і кров дитячу заспокоїть.
Два ангели даровані від Бога…

Рожева п’ятка заворожить душі
Двох ангелів, що з простирадел крил
Тебе зробили ружою вітрів.

Пелюшки із пір’їнок… Ангел – Мама:
Тобі постелить вишитий рушник,
І перший крок , неначе вхід до раю,
І перший злет бажання до зірок,
І мови кредоносної квітник
Вона тобі під серце загортає.

Два ангели дарують жбанки ласки,
І ласощі дощів, і поцілунків лоскіт,
І шепіт найріднішої підказки…

Твій ангел другий – ясне сонце Тато:
Світ подарує на долонях мужніх,
Пробудить в тобі справжнє перше я.
І побудує істини потужні,
Допоки плід на гілці очки мружить
Дорогоцінні татові знання.

Два ангели творили чудеса.
Чесали кучері й потилицю чесали,
А час летів, а часу було мало…

Ти їх обрав, то ж і прийми, дитятко,
Ці дотики тепла й довічної любові,
Що жовтим батиком на чисту сходить воду..

Два ангели … Два виміри терпіння,
Яким тремтить душа червоними півнями
Твого життя.
Це рідні тато й мама.

Одна починаюча поетеса (а я не читав її жодного твору
й не знаю – чи вона пише взагалі)
мене запитала:
"Ілько, а чому ти не тусуєшся з нами?"
(Під "нами" вона розуміла таких самих, як вона, "починаючих поетів",
які збираються у різних клубах,
бухають "кубік",
читають свою "творчість" про те, як хто кому вставив і
куди,
видають це все у альманахах
тощо.)
І я замислився – і справді, чому?
Я ніколи не задавався таким питанням.
Нарешті я міг би десь, крім Інтернету, викласти свої
твори.
На папір…
А я цього не роблю…
Чому?..

Кілька секунд я подумав
й сказав:
"Тому що я:
1. не лесбіянка;
2. не підарас/бісексуал;
3. не чиєсь протеже;
4. ненавиджу богему;
5. ненавиджу тусовки;
6. не п’ю "кубік"
(мені від нього засильно башню рве);
7. ще багато чого можна сказати, але я того не скажу…"

Починаюча поетеса кілька секунд дивилась на мене,
розвернулась і пішла…
Більше ми не спілкувались…

Мораль: Відсутня…

Питання: Хіба я не правий?..

У тебе сьогодні оновлена шкіра,
Нова філософія першого звіра,
Життя – королівський стиль.
Неначе у шахи, ти граєш із Богом,
Пливе чорно-біла, клітинна дорога
Зпід ніжок струнких, як мотиль.

Спочатку пішак ти і пушечне м’ясо,
Одна з багатьох, хто вклоняється часто,
І носить сіренький піджак.
Болючо нагайкою стьобає плітка,
І очі сльозяться, неначе в сирітки,
І все у житті не так.

Твоє завдання уперед по клітинках.
Остання лінійка - для мудрої жінки,
Де ти королева вже.
Який в тебе захист – чи ферзь, чи коник,
Жертовний вогонь їх утробу зломить,
Ти лиш усміхнешся: « Невже?»

Ти правила гри пізнаєш потихеньку,
І наче гросмейстер, ходи витребеньок
Спочатку до heppi end.
Не раз розіб’єш соромливі коліна -
Тотожньо розбою від Тарантіно,
Й розірвеш серця жоржет.

І партія перша, і партія п’ята,
І партія бою тече стодесята,
І ось перемоги мить.
Солодка, як цукор, медова хвилина,
Бо ти враз змінила і статус, і чина,
- Гей, ляльо, тебе навчить?

Ти – загадка жінка, ти мрієш метою,
Твоя наполегливість є золотою,
І символ твій – сонячний лев.
Бо мало вродливої посмішки стерва,
Для того, щоб лицарі мліли і перли
На шиях у королев.

Милим

И-и…и…

Лискучим

Осердям

Спересердя

Е-е…е…

Рястом

Для серця

Я стану


2009

Мінус двадцять. Серце обпікає біль-спогад
І давній мороз проходить по тілу.
Я зустріла тебе в якомусь дивному барі,
Де не була вже купу років.
Ти сп’янілий від горя потягуєш
Через трубочку якусь отруту,
А з очей іде безнадійний дим сп’янілого серця.
Коли побачила тебе в такому вигляді,
Мені здалося, що я сплю, але це була правда.
Чорні синці під очима,
Як сині маяки хвиль сповістили мене про
Лиховісний шторм у твоєму серці.
Я розчулилась, але все ж
Трималася від тебе подалі.
Спершу ти мене не впізнав,
Але через деякий час по інерції
Вирішив дізнатися хто ця чарівна незнайомка
З губами кольору цикламену.
А я сиділа із розпеченими від морозу щоками
І збирала сльози своєї душі.
Мені хотілося кричати, але я знала
Що мене ніхто не почує.
Ти підійшов, немов вчорашнього кохання дим,
І тихо, так звично прошепотів моє ім’я,
Що всі довкола обернулися, аби
Дивитися на виставу «Ромео і Джульєтта».
Все збігається, лише ти в цьому випадку
Не Ромео, а хтось інший із печальною
Повістю життя.

Пожовкла троянда, мов пережиток минулих літ,
подарована іншим,
знов нагадає мені про тебе.
Про першу в моєму житті троянду,
Котру я засушила і довго-довго зберігала
в оселі своєї душі.
ЇЇ вже давно немає,
Але вона завжди зберігатиметься в моїй
пам’яті,
як перший пуп’янок мого нерозквітлого кохання.
Я знову сама…
Літній дощик грайливо стукотить у моє віконце.
У свічаді днів я помічаю порожнечу.
Тебе тут немає, але ти завжди поруч.
Я це знаю.
Пам’ятаєш, я колись писала тобі дурні
листи про троянди,
про те, що ти повинен відповідати
за тих, кого приручив…
Для чого все це?..
Капсула часу все розставила на свої місця.
Скоро вже не буде кому перевернути клепсидру,
аби знову розпочати відлік.
Забудь про це.
Ти вже, мабуть, давно викинув ті листи
і спалив мої фотографії.
Вони тепер зайві у твоєму фотоальбомі.
Там уже інші обличчя.
Незадоволені та бридкі.
Але після завтра знову все зміниться.
Там уже будуть нові обличчя…
Та єдине, що залишається незмінним –
це твоє серце,
у якому назавжди я залишила свій слід.

Похмурий день, як свічадо моєї душі.
Не знаю чому, але сьогодні навіть квіти
зі мною розмовляють.
У їхніх очах немає зіниць,
але є щось неймовірно жагуче, тривке.
Вони дають життя і забирають,
а повітря перетворюється на попіл.

Акварель буденного ранку
Паморочить голову,
В повітрі – гіркий присмак кави.
Я – на балконі,
Спостерігаю як вирує життя.
Не бачу в цьому нічого дивовижного…
Це банальна проза
Тижня, що розпочався…
2009р

Вогняний дракон сонця
Заглядає у моє вікно,
Душа розбита об скелі кохання.
Мрійник перестав бути собою,
А поет – писати вірші.
Що трапилося?
Невже так подіяла капсула часу?
Не знаю. Не хочу знати.
Це моє життя.

У душі порожнеча.
Краплини дощу стікають по тілу,
Як по вітрині нового супермаркету.
Я втратила гідність.
Мені соромно.
Я хочу провалитися крізь землю,
Щоб більше ніколи не побачити
Того, хто це зробив.
2008р

Не йди, зачекай,
Згадай,
Що було…
Землі зойк
На краплинці роси
Ти
І я
Твоя
Ще…
Щедрий дощ
Змив усе…
Все!
2009р

Йди сюди – стій - мовчи
Там – вона – кричи
Плач -втікай
Виливай любов
Мою
В капсулу часу
Несу я
ЇЇ
Як вагітність
Твою
Часу просинь
Мовчу - блюю
2009р

Я назавжди залишуся слухняною дівчинкою,
Лісовим дзвіночком твого минулого
І буду кожним звуком нагадувати про себе.
Ти відчуватимеш мене у дратівливому дзвінку
Будильника,
Чи настирливому сигналі звукової сирени,
У дзвінку до дівчини, до мами.
Ти відчуватимеш мене навіть у банальному шумі
Дороги
Чи вуличної метушні.
Це дуже важливо для тебе, адже інакше
Життя втратить свій сенс.
2009р

Твої очі як хрест
Почорнілого неба перст
Що зійшов на мою біду
Вкраду все твоє
І піду туди
Де пітьма розсіває
Попіл досі
Як колосся миль
Мого і твого волосся
2008р