Різношерстий від_літ
відображую тьму,
залишаючи слід
невідомо кому.

Слідно, схожі сі дні,
як дві краплі вина,
похоронка – на ніж,
гнів Господній – на нас.

Де кордонам кінець,
де моя сторона
як застигне свинець,
а назовні – стіна?

Соромливий мій кат,
погляд прорубом аж
оніміла рука,
кармініє карт-бланш.

В облаченні сих ран.
позбуваюся сил.
Сохне слів караван,
ніби дим із кадил.

Замикання – і пульс
розлетівся, мов ртуть.
Боже, гаряче з куль –
поцілунками рвуть...

Болю фарбу розмив
і приріс до землі.
Відобаження тьми
на душевному склі.

13 Серпня 2010

I
На русском рваном,
по наитию
подобраны к словам события.
В утробе мысли – брюхе ванны,
уравновешивая дрожь,
тепло дряхлеет. В драхмах – капель.
Сознания теряю скальпель,
где лезвие нежно, как ложь.
И обтекаемая мысль
всё тяжелеет, но не смысл –
он многоточие.
Я между капель междустрочие,
как небо с мела, смыл.
Посмел, теперь себе не мил.

II
Хотелось – сквозь,
а вышло – врозь.
Душа и тело – на износ.
В полслова сердца намело –
не видно раны.
Белым-бело…
пробелы… Странно
всё это – рифмы на авось
и дождь, как ржавый гвоздь,
открыл запястье крана.

III
Простите, жалость вызывали?
Мне тесно со своей тоской,
сживусь едва ли.
Жизнь для меня – не планка,
не потолок, не иностранка.
Жизнь для меня – изгой.
Ах, сердца уголок живой
с богами, камнем и змеёй.

IV
Вечер, пряча зонтик старый,
света отовариваясь тарой,
не спешил залить обитель
рождеством вольфрамной нити.
Выжигая, как CD,
звуки, млечные пути
мне решать: где солнце встретить,
перед кем вскрывать секреты,
словно вены.
Зная цены,
я не искуплюсь –
с крана капает бесценность…
Ну и пусть.

10 Августа 2010

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

На подоконнике у края ,
под солнцем утренним сгорая,
отображаются все грани
цветов герани.


Выводят линии креста.
И если линий больше ста,
то всё картинкой упадёт
На тонкий лёд,

через пролёт оконных штор.
Прохожим будет ясно, что
сквозь март (апрель?) летают, тая,
кристаллы мая,

и в русло улицы впадая,
взлетая, бликами играя,
вновь возвращаются на грани
цветов герани.

2010

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Довподоби, коли пливуть зі Сходу
Кораблі невідомі,
Немов сльози.

Довподоби, коли келих червоний
Лунає як дзвони
І як голосіння.

Довподоби , коли ночі потворні
Кружляють думками
І падають листям.

8.09.2009

Июль. Жара. Направо не смотри.
с вокзалом слейся, к поезду прилипни
взглядом. И что не рядом, то внутри,
как перевод, - і кішка стомлена у липні

така, як стомлені назавжди очі , -
із часом вигорить. А мить – всё та же суть,
когда войдут в вагон она и он , и пр.,
задёрнут шторы, не смотря куда-нибудь.

По рельсам, как по клавишам. И муть
прилипших сотен тысяч городов
к поверхности земли - всё перевод – вони заснуть
у темряві купе, під блюзовий мотив , немов
чекають їх. Как будто ждут.

21.07.10

Ветер колышет деревья и волосы.
Женщина – лёд,
Женщина не придёт.
Океан стихотворен и тень стихотворна, а голоса

Не передать на листе
Асимметрией ритма. И цвет …
Её цвет – её свет (как те
Очертанья холодных планет) исходит на нет.

Беспомощно тонут предметы в углах
Под тенью, сливаются с блюзом. И золото стен, серебро сигарет –
Всё тоже исходит на нет,
Всё схоже. На простынях

Оттенок лилейного так
Беззащитен, но холоден – знак
«не ищите». ГлубОко в глазах ,
И раскосость – всё та же округлость, как Ох или Ах.

16.07.2010

Хотілось, щоб ромашки
запахли аптекою.
Це так – фе!
Покупець із текою
в галіфе
ось-ось зачепить бляшку,
а ремінь
із зіркою – радянське.
Амінь? Ні. Не амінь.
Кіоски у Луганську
без кінця
на відміну
від плину
молитов, що з лиця
схожі на тітку Галину.
І лину
лину
лину
до аптеки «Сана»,
лікар приписав,
мовляв, надій сани
відправлять
у ромашкову ейфорію.
Стою обабіч доль і грію
поглядом покупця.
Йому і спирт не до речі.
Змія безробітня оця
уже готувалась до втечі.
А ми? До кінця

і які ж порепані, наче яблука печені, п’яти.
якими городами ходила , філологине?
щоб зимувати, ламала у кропу зап’ястя,
потім у банку складала з промінням синім,

потім дивилася в дзеркало – і не бреше ж!
наче дівчина, наче й столітня бабця…
перша огрядність - іще не цілована вежа,
першопричінність і зболена першопорядність.

а тут іще пливе по вулиці Анна- Марія…
у школі була дурепа, а зараз в зеленій сукні,
і вії, як махаони-гіганти ! О, мама мія!
і чоловік вигладжує. от вже сука!

завтра прийдуть уроки , в роки - гіркавість
осінь прилипне кленовим листочком на ступні,
а ти ж така, як басейн – хоч бери і плавай!
в сумці Сосюра латає останні туфлі.

пішла у мережу інетну мережки збирати.
редагувала вправно, а тиша гіркла полином
де вітер куйовдив футболку-червону ватру,
де чати футболили чемно філологиню.

Беру в руки мобільний
І чекаю-чекаю
І ніхто не дзвонить
Ніхто,ніхто.
Зовсім.
Абсолютно.
Ніц.
Я думала, всі зайняті
Але ж ніхто,ніхто.
Ніхто, ніхто.
Ніхто, ніхто.
Просто я - абонент поза зоною любові.

це сьоме твоє освідчення, голубе, мій освічений,
наче свіча засвічена , ревно на світ весь горить.
коли хвилини злічені - лопаються порічками
бульби від теплих дощів на голові століть.

згаяно час на згарищах, реготом гріх повісився,
ребра у хрестика вишито, мов батьківщини рушник.
вилиці київських вулиць гнуться знайомими рисами,
в осінь, яка безжурно горнеться до весни.

мов із газети складений, у літачка вразливого,
сів на сердешну стежку сріблястоперий птах,
дзьобом досвідченим рився між молодими римами,
і на погоду нила хитра його п’ята.

сьоме твоє освідчення – голубе мій освідчений,
пахне солодкими грушами зрадницько: тет-а тет.
слідчі вмивають руки, свідки на зерна лічені…
Перше було у парі, перше було ще те.

І враз зупиниться чужий секундомір,
Термометри захлинуться у градусах від цельсія,
Історії хвороб закриють до тих пір –
Труба – довідник – похоронна процесія.
І вийде серед степу благовіст,
Чи може лиш зухвалий злочинитель,
З сільських таверн, корчмівських теплих міст
Підуть тіла в останню їх обитель.
Не вистачить повітря і легень
Як завше наплювавши на прийдешність,
Оману-ніч міняючи на день,
Без сліду у минуле, хоч не вперше.
Залишаться пустими й нерозвитими
Заручники новин й комунікацій,
І в цій долині як колись дощитиме,
Вони ж пройдуть і так й не роздупляться.
Характеристика прозорість засифонить у сприймання,
Уміститься в перелік фраз між «вмер… і …жив»,
Так ніби знов з дистрофічками баня,
Так ніби знов морозили моржів.
Хоч приступів пітьма на бідну голову
Не стане схожого чогось до милосердя,
Бо вже поснули п’яні кардіологи,
На відстані підстав до мого серця.
Манитиме безвість і слід аналогій,
І босий чекатиме знак секундант,
Без слів і підстав, без відвідувань блогів,
Затак, почитавши важкий прейскурант.
І свічку пітьма не задує з понижень,
Бо й так повертатись напевно вже влом,
Маршрут помінявши сто п’ятниць на тиждень,
Як завше – тринадцятих заднім числом.

08.07.10

Це магічний ритуал - вставати вранці,
Пошепки нести себе до ванної і лити світ на свою голову.
« Отче Наш, єже єси на небесах…»
Свята вода дзвенить об судини , дзвенить,
Затікає у кожну чакру і чаклує невпинно:
Здоров’я, щастя, любові!
Здоров’я щастя, любові!
Здоров’я, щастя, любові!
И тричі.
Бо Бог трійцю любить, а я люблю тебе.

Тому виливаю нашептаний заворожений простір варіантів на тіло , кольору слонової кості.
(От би вже загоріти!)
І йду за тобою сліпо , куди поведеш до Таїланду, Індії, чи Шрі –Ланки.
Мій Бог – твій Бог , хай і курячий…
Харе Крішна Харе Крішна
Крішна, Крішна
Рама Рама…

Це священний ритуал - відламувати для тебе гілочку своєї харизми,схожу на сакуру.
Солодку , як шербет, і щербату, як глиняні горщики у старої бабусі,
Де метелики сну сідають мені й тобі на тичинки сердець,
І сердяться бо не спиться їм від зваби тіла , що застібнуто у тобі небом на блискавку.

Це космічний ритуал - посміхатися зранку очима,
І ридати від захоплення.
Під вечір діаманти спокуси заблищать під віями
І повіє дощем очищення.
Під вечір заблукає вечірня зоря і зорітиме у сузір’ї Оріона
Скоро, вже скоро арії крила розплавлять…
Злови мене, бо украдуть!
І не буде кому танцювати блакитним лотосом
На спині Гімалаїв у форматі три-д.

Народи змішалися у нас,як меди у чаях.
Зачаяно медвяна жінка на таці з інею
( Де він, на нашу голову узявся улітку?)
Кохається з тобою, як голуби по десять разів на день,
Поки голубить бажання таємницю
Бути пелюсткою у полум’ї.

Це рідний ритуал - вставати вранці,
Пошепки нести себе до ванної і лити світ на свою голову.
" Отче Наш, єже єси на небесах…»
Свята вода дзвенить об судини , дзвенить,
Затікає у кожну чакру і чаклує невпинно:
Здоров’я, щастя, любові!
Здоров’я щастя, любові!
Здоров’я, щастя, любові!
И тричі, аж зациклює…
Бо Бог трійцю любить, а я люблю тебе.
-Що то принесла, люба?
-Спи, цікавий.
ПАПОРОТЬ.
І словом, і духом, і тілом жив будь!

міні міни 49

сказати найголовніше
в свідомості неможливого
слова підібрати віршем
пролитись на землю зливою
в пустельну закам’янілу
від черствості та червивості
розлитись прадавнім Нілом
всім тілом від тої зливості
і визріє зміст у колосі
і слово згодує хлібом
бо мовлене щирим голосом
у серці то кисень ніби.

міні міни 48

нетлінне тло
бо тільки тіло тлінне -
усім на зло
ідеш життям по линві
тонкій прямій
тремтячій як колиска
і крок на ній
в земнім тяжінні стиску
і в рухах рук
що крилами тріпочуть
де чути «кру»
поміж чужої ночі

Не освіжу спогади зів'ялої квітки
надто зів'яла
не розмалюю спогади кольорами веселки
надто чорно-білі
І не ставити б запитань
яких і ставити не можна ніколи
Не відшукаю тебе у тороках болю
не ревнуй мене до світу
бо я знепритомнію
просто кохай
нестримно-нестримно кохай
кохай так, щоб вітру було мало
щоб лоскітно у свідомості
кохай
ти не можеш небом міряти тривогу
та поезія вишиє твій образ
я засну потроху
ти наснишся
як і не бувало
надто зимно серцю стало

Болять мозолі у неба натрудженого,
кровоточать дні щоразу сильніше,
як жити, коли й щастя засуджене,
засуджене щастя кровоточить ще гірше.
Болять мозолі у софітів величних,
а я не вмирала в аркані непрошенім,
в саквояжі залишились засуджені вірші
і біль зі сльозами на серці спустошенім.

втомлена, наче « Ніжна ніч» у Фіцджеральда,
де згубила підбори, фламенко розбуджена,
феєрична красуня із синіми ружами,
може, Ганна, Олена , хотілось би Мелані…
у якої корона на гріх перемелена,
і горіхи у пелені сміхом застуджені.

на желейному торті задмухує свічечки,
і бажання гаптує : аби не забути,
животіння і грошей, дитину у лютому,
хоча люто це і потрібно посвідчення,
що не сама, хоч не дівкою вінчана,
адреналіном на срібному блюді.

не забула?
все супер!
криштальний келих
аж до денця допитий,
а буде недобре,
то вже завтра, моя наймиліша , кобро!
лід прозорий на мізках твоєї постелі,
аспірин розмішає Тереза – стеля.
терези на вечерю подарують море.

хтось стихійно роздягне ножами насмішки.
хтось згадає твоє очманіле сальто!
демонструючи вік на газетних шпальтах,
чортеня галасливе цілуватиме ніжки,
і об пера совині чесатиме ріжки,
як покотиться глоткою сіра галька…

Червень , 2010 р.

Києве-братику, пахнеш трамваєм розпеченим,
Чаєм китайським і літом із теплими зливами.
Дядько-скрипар напустив моногамію вечора,
Плечі нам пестив очима –терновими-сливами.

Змелено мливо –в слова , біографії, профілі,
Рими затерті, неначе млинці не домішані.
Графіті стін віддзеркалює впевнено: «профі» ми,
Дзенькає в серце довершене досвідом рішення.

Заслані воїни, втомлені зброєю витоки.
Соті жалі, за три постріли –першорозкаяння.
Сонце злизало з провулків закохані постаті,
Що засихали в квартирах трояндами чайними.

Горді уста, наче пам’ятка модного хроносу,
Маківка серця розпукла криваво і голосно.
Ангельські крила прибито на шостому поверсі,
Тануть тобою солодким ріжком із Макдональсу.

З виру міста несеш
Тихе плетиво ніжних симфоній.
Не лякаєшся меж,
Не боїшся нічної мари.
За собою не стеж.
Ти незмінна. Ти вся на долоні.
Ти спокійно пливеш.
Що хотілося взяти - бери.

Не шукай марно слів.
Затискаючи щастя у жмені,
Обернися востаннє.
На згадку візьми тільки сніг.
Перехожим залиш
Їхніх вулиць пісні безіменні,
Розчинивши себе
В сивім мареві дальніх доріг...

В краплинах дощу
і за громом вздогін
спішити
і серцем шукати вогонь

собою непрощений ластівка-кінь
під крилами ще не розкритих долонь

назустріч вогню
і до серця вогонь
зубами зриваючи блискавки цвіт

а потім
у стулених крилах долонь
розпеченим серцем
стривожити світ

Брутально пахли хризантеми із кожного кіоску . Сонце
Повільно скрапувало в осінь , немов згущенка . Жовте місто
Презентувало на поталу душевні рани . Так врочисто
Зривались , тріскались каштани . Це стогін ? Хрип ? Оксюморон це ?


Я крокувала хідниками - нахабно дорога , вродлива .
Списами трендових підборів до щенту розбивала тишу .
І раптом - Ви . Похилий профіль ... В глибинах пам'яті залишу
Цю мить, як шрам . І довгий погляд , важкий , холодний , наче злива .



Я уявляла все інакше : кав'ярня , вишукані квіти .
Я в товаристві . Ваша постать крізь жалюзі і напівморок -
Достоту стереокартинка . І тисячі болючих голок
Дощу впились в долоні , в плечі . І ще Ви мали зрозуміти ...


Ну як там за законом жанру ? Що Ви даремно ... Що найкраща ...
... Ці всюдисущі хризамтеми ! Ви просто їли чебурека
Посеред вересня . Так дивно . Сумною усмішкою Шрека
З яскраво-веселкових кульок вітав базар - строката хаща


Цивілізації . Як справи ? Усі здорові ? Так , читала ...
Ну що там ще ? Вітаю , зичу ... Ви в тому ж сірому костюмі .
Закохані і досі в липень . Напівокрилені , в задумі ,
І капелюх на Вас так схожий на зібганий листок . Навала ,


Нашестя , натовп хризантем , гірких , як шкіра апельсина .
... Ви розчинилися за рогом . Між нами стосів , рим безодня .
І я крокую хідниками якась нікчемна і самотня ,
Неначе сукню "от кутюр" тавро пропекло "made in China" .

2010 р .

Сонячний вік,
місячний страх.
Вітер.

Лічи свої  кільця річні.
Скільки тобі ще стояти отак,
тінню між знаками на самоті?
Вітер...

Під шелест осінніх згорянь,
мабуть, тобі ще рости і рости...
Вітер.

А ти перешкодою стань.
Воїн у полі -
це часом
не ти?

... не забудеш
чекати будеш
не обдуриш
себе
шукатимеш
і не знайдеш
авжеж

майнуло
ледь не торкнувшись
обминуло
схиливши голову підеш

не плач
від себе не втечеш...

Не хочу до раю,
не хочу до пекла,
Як помру - хочу бути
запеклим.

Я хочу мати крила у крові,
у крові демонів,
Мати меч
Всепросторовий,
Кулемет безперервний.

Абсолютний бронежилет,
І щоб ноги мої обросли турбінами,
Щоби хребет керував нервами
часу плином.

Хочу руками дантиста
Рвати пащеку Люциперову,
Я бажаю, щоби сьогодні
всі злодії
зробили перерву.

Я бажаю усе пронизувати, як сва і воля,
Врятувати хочу від кулі мужа,
Чабана вберегти від сонця дужого
У магнітному полі.

Аз бо янгол, тут залишений,
не чорний, не білий,
не сірий, не більший,
До раю не запрошений
І з пекла не вигнаний.

Я - нгол невидимий,
Що летить, прозорими крильми провалюючись
Крізь густину світлового моря,
Лаючись.

2010ЧЕР29

Сум за відійшлими. Тюрми. Етапи.
Київ-столиця. Глибинка-Невíдь.
Чорні рядки ніби кров’ю викрапують
Білу байдужість німотних століть.

Важко сказати, примара чи дійсність,
Маски на лицях чи вже непроглядь.
Де ти, Василю, в чийому обійсті,
Тиша чи спокій тебе вдовольнять?

Птиці викреслюють те, що закреслить
Дужий літак із підбитим крилом,
Долю поета, якому похресник
В нашому часі «якийсь там» Павло.

Кориці запах, чорні грати,
Втрата свободи – гірша втрата,
Ніж навіть смерть на самоті…
Світ на основі трьох китів
зійшов із місця. Базилік.
Мене позбавлено навік
Свободи. Я. Сира темниця.
Знов кориця…
Знов правда. Перець. Біль утрат.
Повзе по тілу чорний гад.
Слизький. У душу нагло лізе.
Може задушить? Кров. Порізи.
Болять. Сочаться. Кровоточать.
Жасмин. Цвіте з приходом ночі.
Вже не почую… Ні то Ні.
Жалізні грати на вікні.
Не стратять. Не уб’ють. Не буду!
Навколо так багато бруду…
Навколо завжди так було!!!
…
Мені то холод, то тепло...

...
Кат сипле в кров на рани сіль.
Кориця. Перець. Я. Ваніль.
Позачиняйте в каземати.
Мені нема куди тікати.

Старий будинок......дві віткритки мовчки в пошті,
Свято сьогодні,та чомусь спізнились гості.

Нема кому налити чашку кави...
Із цінностей сім"ї-лишився мертвий камінь.
.

Тягар на серці гордої дитини,
що дім батьків назавжди залишила,-

На примус вислані відкритки-не відкриті,
й нема родини,що навчала світ любити...


Клубок стоятиме не надто довго в горлі,
в світлі життя-усі ми подорожні...

Й не дивно те,що жаль зовсім відсутній,
затерта нить з минулим і майбутнім...

Старий будинок......і якесь сімейне свято,
Не вернуть час де були мама й тато....2010

Ні не такий,ти просто особливий,
один із тих що теж шука любов,-
Просто не так якби усі хотіли,
Твоє життя-з глянцевих мрій слайд-шоу,

В діях простих й манірній поведінці,-
в тобі живе химерний образ жінки.
Хай би там як,та не мені судити,
кого по праву має хто любити.

В житті своїм завжди по́вно акторів,
та хто із них отримав першу роль*?
Спитала я,і ти- мені промовив:
"Хто щирим був й беріг свою любов..."

Виходить так – нема де вістку діти,
вона у горлі привела судому,
де сходи голосами в серце виті,
дитинний крик і попелище дому.

Виходить – вийти і не знати пощо.
Навіщо колисати недовіру,
коли ведуть тебе на людну площу?
Любов невимірна, багаття щире.

Така собі безнотність а-ля-міра.
У кровопроводу відсутні віжки,
мене на сьому світі сонце гирить,
на ніч приковує до себе – ліжко.

Перемерзаю, мов земля, до шпарки.
Сим просвітом проймаюсь чим-не-дихав,
оазою для істини з дна чарки.
І так мені до посиніння тихо.

Виходить так – нема як горлом вийти,
синдром – зайти до заходу... зі сходу,
де сходи голосами в серце виті.
Іду словами. Тиша душу зводить.

Устами вигойдане небо квилить,
пірнає в них, аби мовчанням риби
насититись і розігнати хвилі.
І так йому – немов між нами шиба.

14 Червня 2010

Світ розсувається завісою на вертепі,
Все, що було жорстоким, стане дотепним.
Я дещо пізнаю, і стану кращим я майстром,
Перетворюватиму вогонь на холодні айстри.

2010ЧЕР13

Стиснуло. В легеневий кут
клякає нікотинно тяга.
Вливаю видих нашвидку
по вінця, у вольфрамну флягу.

У ній кімнати густота
розбавлена у колах диму,
де вигнане тече з кута
і набирається у риму.

Рядка старіюче лице.
Складами – складки, вираз – коми.
Пера загостреним кінцем
вростає у папір саркома.

На ракових пухлинах слів
роз`їлось тіло монологу.
Йому б дожити до полів
німим розжитись до знемоги.

Стиснуло, ніби хрест і синь
недомальовані навмисне
у рамці, де отець і син
прощаються іконописно.

Стиснуло, ніби не дійшло,
не вийшло, чи не проминуло.
Оперене душі крило,
з німого переб`ється в чуле.

І розлітатиметься сміх
від лету золотого в тиші.
Стиснуло так, що ніби сніг
сорочку полю бою вишив.

4 Червня 2010

Не роздивляйтеся нового танцю,
Від нього сліпнуть прожектори,
Що таке іскра - я Вам покажу, а вранці
Вас евакуюють атори із цього сектора.

Час поволі стікав із покоцаних вінців графину
І сліпими очима вдивлявся у завтрашній зліт.
І на шиї сліди від майбутнього передзагину -
Закрутив тугим джгутом одвічний місяцелік.

Тиша передгрозова гріла руки об стінки графину,
Де покоївся Час, наче коник морський, у воді.
І прокинувся він, і занила під серцем провина,
Що заспав він, забув, заблукав у літах молодих.

Буря разила стрімко!
Буря валила зразу!
Вітер ридав орлино!
Вітер скрипів гіллям!
Тріснули биті стінки
Глухо і невиразно.
Час захлинався димом
Спалених телеграм.

Листом листи летіли:
В них виростали крила.
Час упав. Чувся вистріл.
Буря перемогла.
І майбуття, й минуле
Крильця свої згорнули.
І оголили вістря
Леза Добра і Зла.


2010

Вже вірші ніхто не читає,
Пиши їх швидко, немов надсилаєш
Листа у країну вже-мертвих жанрів.

Кидай, кидай у безодню шухляди,
Нехай падає, нерішучо-як-хочо,
Вночі напівсонно згадуй приємно,

Як солодко жити по той бік ока,
Там де світла нема, де
Лише анонімність очного нерва.

Віддавай увесь, що виростив, чай,
Нехай напівсонно падає, заварюється,
Там де пустка, не бійся, не буде аварії,

Нехай, нехай буде легко,
Нехай ллється в підробку діжки
Справжня вода.

Роби, що мусиш,
нехай буде, як треба,
Падай рибою

Ротом її в океан,
І не бійся, що у зуби застрягне
Ледве-ледве меридіан.

2010ТРА26

Ще сагайдак не виносив причину смерті,
перо дороги не списалося з копит.
Слова шукають силу вітром, аби стертись.
Луна старається, стирається... Кипить,

чекання перемішується рибна юшка.
Сяй-ніч прослизує, немов під горло ніж.
Тримає в зорях зір, знімає з неба стружку.
І теслі не знайти, ніжнішого за ніч.

Прополені думки, засаджені землею,
зерно її тверде і кров йому – вода.
За частоколом – степ, осушений з єлею,
та голова густа, розпатлано-руда.

До ранку сон біжить в подертому і босий,
збирає усмішку дорогою з дітей.
І жінка в чорному зайшла в туман і косить,
вона закохано по сивині іде.

Дзьобастий двір затулено й принишкло гріє,
покійне сонце накопичене для стріх.
Ще божий гнів дивитися на світ не вміє,
не знає як з очей вступитися – поріг.

Розмови тиші завагітніли грозою,
вони нечуваному перекажуть мить,
де сни поховані, розбите серце гоять…
Із джерела війни копито заструмить.

14 Травня 2010

Чекатиму. А раптом набіжить…
Схвильовано у жмурах, при набігу,
золото-ордо пронесеться дзига,
совиним тіням надірветься нить.

Зажду аж небокрилля забринить.
Зливаючи політ і порожнечу,
нічний метелик заколише втечу,
здичіле серце перестане нить.

Є час роздмухати ту вічну мить.
Карбуються миттєвості під циркуль.
Те літо перепалиться у цвірку,
зимою в коляді доструменить.

Ще порох є – то стану порошить –
душею дріботітиму у лунах,
аж інієм волосся переврунить.
Чекатиму, зажду і набіжить…

13 Травня 2010

Так холодно у цій квартирі
чай не гарячить,
не теплить мідь батарей на стінах
мокрий табак...не горить.

Я проходила повз
трикотажні постаті людські
я бачила зіпсований шовк,
пусті розпорені кишені .

Ти збирав в них обкурене місто
дешевим туманом
і заходив у чергове бістро
зіпсути шовк тим виробницьким планом.

А я шукаю вигідних лав,
щоб бачити розпореність швів,
акумулювати твої гонори,-
вони єдині твої донори -
фарба кучерів і брів .

І щось замість дорожніх знаків
так вперто вказує твій напрям,
твій крок- всіх вулиць яд
лиш хочу, щоб лежав ти поряд.

Куліша - тротуарів оскома
колись ти тут ходив, а я сьогодні вдома
і чай мене не гарячить, лиш
протікають стіни
так холодно чомусь у цій квартирі.

2010 р.

У цьому світі блукають мрії,
Яким не доля уже здійснитись.
Холодне сонце давно не гріє,
Теплом я можу хіба що снити.

Вдягаю маску на мокрі очі.
Пірнати страшно у власну сутність.
Я хочу світла, і миру хочу,
Шматочком щастя для когось бути.

Ночами часто минуле кличу,
Бо я без нього себе не бачу.
Себе жаліти - погана звичка,
Тому я більше уже не плачу.

У сни приходить сумна веселка,
Бо світ навколо кохає сірість.
А їй, забутій всіма, нелегко,
Її відтінкам ніхто не вірить!

Ніхто не може втекти від себе,
Себе згубити ніхто не може.
Шкода, що люди не бачать неба,
Бо їхні очі асфальт сторожать.



29.04.2010р.

Накрий мене з головою,
Зігрій моє змучене тіло!
На тобі ярлик із ціною -
Без грошей не буде діла.

Банальності цього світу -
Ласощі існування:
Які ж дорогі у вас квіти!
Яке ж тут дешеве кохання!

Тримай міцно мого мізинця,
Заблукаю в великому місті.
Занадто вузький битий шлях цей,
Без тебе мені тут тісно.

2005

Сонні мухи мого спокою
Кружляли у п’яному вальсі,
Над русявою головою.

Кожен порух цих крил,
Як трактор старенький на трасі,
Шалено повільно мчав з усіх сил.

Звуки падали з-під стелі,
Не долетіли - стали сталактитами -
гострими шпагами чужої дуелі.

Ті, хто боровся зі спокоєм,
Пронизані вістрям, падали вбитими.
Він був бездоганним сторожем.

2006

Розділила я вас на гілки, на гілки,
Розділила коханців, жонатих дядьків,
На мрійливих, закоханих. В що?
То не суть.
На робочих, постійних, що гроші несуть,
На ванільних, одягнених в білий халат,
Лікарів, що згубили ключі від палат,
На коричневих звірів ,що з пивом п’ють квас,
На Андрій і Микола ,і Міша, і Стас,
На богів і напів, під богами і над,
На класичних й блакитних, на person і стадо,
На троянців, спартанців і щось для підлоги,
Щоб зробити кімнату вдосталь вологою,
На оголені душі до краю думок,
І на тих, що як завжди відписують: оk.
На здорових і хворих від надлишку болю,
На мамусених й тих ,що самих-самотою,
На смішних і на тих, що боятись сміятись,
На Канаду ,Росію й Сполучені Штати.
Тільки щось я не тямлю знову одного,
Як шукати із них усіх супутника свого?

Я буду,я буду твоим вуду ...
я буду в руках твоей игрушкой...
я буду землей и небом для тебя я буду,
я буду слезой на твоей щеке...
я буду росой на утренней траве,
я буду душой и телом для тебя я буду крейдой и мелом белим...
я буду голосом твоих губ нежних ,
я буду...я буду... я буду...везде

Кокон-
В`язкий дуже слиз марнослів`я.
Боком
Вилазять думки у прислів`я.

Бродить,
Мов брага, сумління та честь.
Врода-
Отрута струїла все вщент

Розмір.
Худющі, кістляві моделі.
Колір
Моднявий: бузково-рожевий.

Фантик.
Пуста, беззмістовна, ще й мушля.
Бантик
На губках, на платті, на туфлях.

Знаю,
Для світу цікава обгортка.
Краюсь
Від брехонь, від дурнів й погорди.

Кокон
Обплутує справжнє і цінне.
Роки
Потрібні змить слизьке й фіктивне..

Я маю мрію, по-дитячому наївну
І по-дитячому логічну і просту
Я хочу бачити щасливою країну
В якій родився, виріс і живу
І маю віру сонячно-яскраву
Моя країна краща за усі
Моя країна має добру славу
Я патріот , без пафосу в душі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-юнацькому затяту
І по-юнацьки нетерплячу і тверду
Моїй країні перестануть вже брехати
Я на брехню війною вже іду
Я вірю, мені віра серце гріє
Я мрію щоби віру мали всі
Як буде віра - буде і надія
Моїй країні на своїй землі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-дорослому прозрілу
І по-дорослому тривожну і сумну
Що вже в країни доленька дозріла
І на шляху подолано стіну
Давайте вірить, хто як може, разом
Будуймо мрію ми собі самі
Залишимось народом, а не стадом
Щасливі будьмо на своїй землі


Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою





Євчук Руслан 096 874 82 25

Чорниця не чорнила руки,
Арабка не була з арабом,
Падучі яблука без стуку,
Чабан не полюбився з стадом.
І нявка, чи то пак сирена
У морі місяць не купала,
А Колізей ще не арена,
Косар іде без перевалу,
Годинник ще не знає ліку,
Що сніг існує - сніговик,
Да Вінчі не доріс до піку,
До бочки Діоген не звик.

Балерина мала все до танцю,
Голову наповнену шпинатом,
Дарувала себе всю обранцю
Смітнику,що сповідував матом.
І співала "Онєгіна"дурню,
Одягала і зачіски дбала,
Копирсала виделкою в урні,
І приносила з квітів сплави.
Розгойдав він колиску таланту,
І кінець опереті настав,
Щоб вхопити хвальби собі кванту
Вона бігла до нього на став,
І співала,співаала,співала,
Очі втоми в'їдав він у сморід,
Бив її до дірок у джинсах,
А вона все молилася Торі.

Балерино,світило естрадне,
Твої ноги хочуть балету,
Дегустатор-сміття безпорадне,
Не заслужить твою оперету.