підведена риска
в наближені стрічка
в наближені річка

ТУТ РИБИ НЕМА

знялись з берегів рибарі
налізли макаки-кривляки
імітують ловитву
сумний і світлий
пейзаж

НЕО…

Як не натужуюсь – не тужиться.
Як не нагріюся – не горниться.
......................................................

Не голова, а намертво забита стрілка.
Безкомірково заливаю танець уст.
Тріщить обличчя – родоводу гілка,
по тріскотні стечу до понеділка
і всім, хто забажає світла – надіп`юсь.

В емоціях мого дощу овацій мало,
роздріботівся, мов до рук біжить маля.
Як Рим, проґавлений гусьми вандалам,
втрачаю вічне. Серце буцефале
об`їжджене, під ним змія – повзе земля.

Копито вдарило і в золотій підкові
комусь на щастя залишило німоту.
Я відбайдужаю, та нехристово
скоштую м`якоті спокус любові,
ловитиму в словах, на пальцях наготу.

8 Травня 2009

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

Над душею не стій
дай повітря…
ков ток
ковток
ковточок
холодного
модного
прілого
талого
снігу
роз-та-ло-го
в роті
як буль-башки
іскорки
ниточки
рисочки…
плачемо
в мисочку
малюємо…
писочки
маленькі
мармиз очки
б’ємо об сніг…
над душею не стій
дай повітря…
2009

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

Крапля. Остання. Червона.
В келих. Аж чорний. Бездонний.
Випити ртуті з амвона.
Вітер звива вітрогонний.
Втеча. Холодність мовчання.
Мармур по шкірі, мов лезо.
Вирвати шкіру. Здичання.
Бігти. Постійно. Тверезо.
Втеча — єдина молитва.
Варвари будуть за нами.
Світ — марафонна гонитва.
Ми ідемо за світами.
Нас заховай у світанні,
Вітре, холодний і пінний,
Будемо там ми нетлінні,
Будемо сіяти зрання.
Ввечері йтимем. Бруківка.
Зорі. І небо під нами.
Ніч — мов безкровная цівка.
Світ — перехрестя з горбами.
Знаю, ще буде розмаю
в ніч на Купала і повно.
Певно, одвіку це знаю.
Знаю, але невимовно.

Вони вже почали їздити на зелене…
А ми мовчки сміємось
і заливаємось червоним
Коли розмову починають про голубе.
Від злості жовтіємо….
І не впускаємо синьо – білих…
Кричимо помаранчевими губами..

В легенях смог і нікотин
Можливо “Місячна соната”
Alt-Tab, Delete і F1
У змозі сум мій подолати.

Усі молекули печалі
Згорну у кухоль з молоком
Оптичні диски, мов скрижалі
Порозбиваю молотком.

І не віддам душі нікому
Лишень Бетховену залишу
Мою енергію і втому, –
Моїх очей ласкаву тишу.
2009

Прикро…

Прикро…

Здебільшого сумно і гидко…
Справедливості немає,
І значення цього слова не видко…
А все-таки прикро…
Сформульоване речення формулами.
Здвиг свідомості
я стою на помості…
з циркулярами…
З вікна вулиці не видко.
Мені без тебе, з тобою,
Одним словом, зашвидко…
В пам’яті березневі берези на березі
Величаво каркають,
Розмовляючи з вереснем.
Крик прикрого, гидкого і зашвидкого,
Прикриває видиме руками спритними.

Путина незавершених ідей...
Виховання дало своє,
Вкололо їжаковою голкою
серце капризної дівчинки...
Ми несумісні вже тим, що разом.
Психіка – невиліковна.
Хіба що ми завтра знайдемо в лікарні розмову.
А на сьогодні досить...
Я зґвалтована цифрою сім ...
Морально...

Хочу мати
Тебе
Розібрали на шматки
Як конструктор леґо
В дитинстві любила грати
А за твого мабуть ще не винайшли…
та ні! Не кажу що старий,
ти досить стильний і вправний
Дивився на мене, як на щось незвичайне.
Це тому, що не вмію кидати понти?!
Якби ти збирав повій на дорозі,
Я би вдала, що одна із них
Знаєш, я дихати вже не в змозі,
Бо як навіжена збираю
ці кляті леґо-шматки…
ТЕБЕ ЗБИРАЮ, втрачаю думки,
і кричу НЕ КОХАЮ!, НЕ КОХАЮ!,
а насправді не знаю, a ти
сказав своїми очами,
що ми ненадовго на «ТИ»…
Підкажеш, де береш свої чари,
і навіщо не снишся вночі?
Я звісно тебе втрачаю,
І ніколи не мала
НАВЧИ!
Кидати кляті понти
благаю. Ти можеш. Наостанок. Навчи….

Коли заплющую очі —
Музика. Нескорений лавр.
Танок безчинний щоночі.
Італія, чорний мавр.

Лавровий вінок у Фавна.
Забутий пергамент сну.
Мелодія неугавна.
Чекає той мавр весну.

Гора. Синє небо. Віче.
Горіння палких словес.
В підніжжі — там стадо биче.
І хоче теж до небес.

Словесні палкі горіння.
Палає небесна твердь.
А в муках бичує тління.
Народ, без мети й осердь.

Коли заплющую очі —
Гора. А на ній — вівтар.
Танок невпинний щоночі.
І жертва, наче нектар.

Я всё ещё тебя ищу
В подземных буднях,
Переулках
Голодная, имея пищу
Когда я вижу лица
Изумительно похожи
Мне бьёт в висок
Со мною бредит
Сбивает с ног
Меланхолия
А я смотрю себе в глаза
Где я хочу
Зачем мне нужно
Его увидеть, и понять
Что мой сейчас
Намного лучше
Что я живу, и я ищу
Тебя, чтоб точно убедится
Я счастлива
Когда вокруг
Другие лица.

Чёрными ночами
Вспышками чёрными
День обливается
Потом томится
В её ожиданиях
Там ночью всё спит
Всё по-настоящему
Глубокими вдохами
Под одеялами
Снится
Не спится
От судорог
Выдох
Там по утрам
Глаза ещё спящие
Её просыпаются
Раньше меня

Растерянность и лёгкий страх,
Нет мыслей и нет слов тревожных.
Жизнь медленно без смысла,
Протекает маслом сквозь ладони.

И смотришь, но не видишь ничего,
Попытка мысль свою озвучить,
Всего лишь строчки, что написаны,
И новых нет, как нет желаний.

Возможно, просто постарел,
Не по годам, не по здоровью.
По отношенью к бытию усталость,
Наверно это называем старость.

Николай Блоха 4.04.09 г. 00:12

Жовті руки холодного вітру.
І не бачу уже, як іду.
Віра. Хрест. Сонцелика палітра.
Чорний берег Катманду.

Сині пагорби. Землі блакиті.
Океан без кінця і людей.
Хтось посмикує нас за всі ниті.
Може, дядько Адигей.

Каравани. Бульдозери. Почет.
Все було, та не всім перебуть.
Я зроблю ще два кроки наосліп.
Я зроблю на незабудь.

Гудки, остатки недосказанных слов,
Напоминают о прошедшем и любви.
Звонки, что так тревожили сознанье,
Даря иллюзиям воплощенье мгновенно.

Сегодня только несколько звонков,
Всё поделал, не слова про любовь.
Как надоело это всё, но изменить,
Сегодня мне, увы, не суждено.

Проходят дни, проходят ночи,
Но только в ранние часы ,
Приходит, запоздалое прозренье,
Что в жизни, только лишь гудки, увы, увы.

Николай Блоха 27.03.09 г. 00:01

(експериментальне)

он людина летить додому
та роздмухує з рибосомів
павутинки нічного світу
бо не знає де їх подіти

наливається сонце з льодом
на чолі застигає подив
в ній зібрались дощі бродити
чи відмокнути чи мочити

ненадійні у серця шпали
видно нерва їм обірвало
бо несе під укоси стуки
бо німіють від лету руки

та людина летить надута
перев`язане горло жмутом
рознесло її та не лусне
під бровами сумління гусне

як позбутися тої моди
роздаватися пішоходам
в павутинках нічного світу
відлітаючи кам`яніти

23 Березня 2009

Нервозность, лёгкая тревога,
Возможно, я влюблён не много…
А утро наступило, ночь без сна,
И мысли нет, одна она,
Дрожаньем сердце награждает.

Николай Блоха 22.03.09 г. 7:25

Ні моря, ні гір — вона не жива.
Немає висот, занепаду теж.
Дістати б до зір, а то не зоря.
Немає пустот і вічності меж.

Зійти б у Тартар - свідомість не дасть.
Між хмар засинать вказівок не було.
В душі повний яр змарнованих щасть.
Та їй би ридать, але щоб не чули.

Антіпова Анастасія
3 грудня 2008р

Ми вкотре витирали пил
Із фоліантів визнаних світил,
І позмивали автентичність.
_______________________

Одної географії міста
Накрила сірим вельоном сльота.
Хто крайній в черзі по обличчя?

Мета

Записую: шукати і знайти
Високості твоєї висоти
На лінії не нижче стегон.
_____________________

Джерела: ненаписана стаття
Про археологічні відчуття
Під час розкопок альтер его.

Хід роботи

Я, Ванга, викликаю дух Петра,
Сочиться кров із гострого пера—
Невдалий досвід ворожіння.
____________________________

Я, Ванга, і проводжу майстер-клас,
Який ярмом обернеться для вас—
Новою формою правління.

Висновки

Колишня агентура КГБ
При зайвій чарці видає себе.
Тепер-прихильники РУН-віри.
___________________________

Студіювання історичних книг
Обернеться Руїною Відлиг
І петриківським розписом на шкірі.

Де знайти від Евересту ліки?
Ви скажете я нісенітниці пишу?
Та ні, я просто затулю повіки
і ще раз істину на плечах донесу!

Чи бачив хтось як сокіл летить вгору?
Як альпініст знов покоряє пік?
Не в цьому лежить тінь мого докору
і рухатися треба в інший бік!

Чи ви кохали, чи раділи другу,
чи лили сльози в води світові?
Все відбувається по замкнутому кругу:
досяг вершини — треба вниз іти!

То де ж знайти від Евересту ліки,
коли той пік — це щастя у серцях?
Чи лити, чи сушити свої ріки
в напівприречених осяяних думках?
Анастасія Антіпова
05.07.2008р.

Ты ангел, красоты небесной,
И облака узор прелестный,
Ты мимолётное мгновенье,
Экстаза, страсти баз удовлетворенья.

Николай Блоха 12.03.09 г. 6:17

< 1 >

так рік за роком
у даль незнану
______________ йде час
свічками спокій
як в мить останню
______________ погас

німіють сови
на перехресті
______________ доріг
молитви мова
шукає весни
______________ для втіх

гаївки грають
будують в небо
______________ мости
на спас чекають
і яблуневі
______________ пости

і тлінні тіні
щезають рано
______________ мов дим
листків осінніх
листів прощання
______________ не жди

свяченим ябком
вгощало літо
______________ на спас
пройшли колядки
сивіє цвітом
______________ наш час

< 2 >

ні слова більше - тільки вдих на видих
в піснях цикад на роздоріжжі доль
брехні слова солодкі ненавидів
гіркі ковтаю наче валідол

ні слова, ні півслова тільки погляд
в душі криницю зрошену від вільг
на сповіді про щастя не говорять
бо щастя також є напевно гріх

німе мовчання огортає повінь
від споминів, що не течуть назад
ні слова більше – подих_погляд_сповідь
і серце в ритмі голосних цикад

< 3 >

здається
іноді
мені
шукають
Іроди
синів
рубають
голови
за мить
і слово
з оловом
згорить
тікають
матері
в жита
лишають
хати і
життя
синам
рятуючи
в борні -
ти плач
їх чуєш чи
ще ні?
помруть
сини за нас
святі
і віру в них
залишуть на
хресті

поставити крапку чи кОму?
задати питання комУ?

] 1 [

корозія думок – в словах іржа – олжа
така солодка ніби медовуха
продерла душу і немає духу
бо мить тремтить на кінчику ножа
і вуха
з мотовилом макарон
звисають у чаклунському мотиві
як диктори TV в сухому чтиві
на всю країну навівають сон
і тон
і звук
і вибраний сюжет -
коса заплетена клубком туга і тУга
така гірка мов кислота по лугу

коса стерню в покоси не стриже
коли рука на серці стереже

невже
"росу на сонці" ворог лютий
Сибіром заморозив враз і газ
не грів - як і слова - із січня нас
такі дешеві й нами не забуті

] 2 [

відверто_ деформоване_суспільство
вагітніє із року в рік і ми
як повитухи ждемо час
та пізно
дитя діждатись в віхолі зими
від породіллі -
________________кесарити
лишається
бо плід
_______під
___________лід
від
___вод
_______що вже відходять
_______________________ утопити
найлегше
а спасти той плід
потрібно зараз –

завтра буде літо

] 3 [

ментальність мучить межі і марне
недільне сонце очі відкриває
повіки щипле промінь з небокраю:
підніме їх - підніме і мене
лінюся відірватися зі снів
чи сила їх мене не відпускає
у дійсність ранку
де давно немає
в аптеках ліків –
з ними я прозрів

й не я один,
бо сонце всім одне
й земля одна - я в ній – не в сні – по груди
в ріллі
_______у травах
_______________у деревах
________________________людях
я сам в собі – лиш розбуди мене

Розтискаю долоню,- відпускаю сві відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.

Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.

Я в полоні холодного світу стандартів,
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день може стать мою ніччю.

У синій оселі шпилястих дерев
стоїть каруселя, на ній сидить лев.
Тут синіми квітами вкрита земля,
і небо між вітами синє здаля.
Гривастий цей лев із очима як небо
між синіх дерев все вдивляється в тебе.
Нікого не займе, нікуди не мчить,
він просто не зайво, він синьо мовчить.
На нього поглянеш й відчуєш всю сутність –
тут є полум’яна казкова присутність,
в тій синій оселі шпилястих дерев,
на тій каруселі, де все сидить лев.

...Дерева шпилясті зрубали на дрова,
на квітах синя стих пасуться корови.
І лев кудись зник, і у синій оселі
воронячий крик на сумній каруселі.
Лиш сонце гривасте і неба присутність
собі залишили казкову цю сутність.

І.О.В.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі голови схилили до землі,
самотність раю — крижане намисто
для вас, високочолі на чолі.

Ніхто просити більше і не буде,
як захотіли — майте цілий шлях.
Ідіть у пекло, де гниє Іуда,
ну, сміливіше, там ваш падишах.

Із гіркотою випитих ілюзій
я промовляю вичахлі слова.
Кого просив, нехай пробачать друзі,
я не згадаю більше, так бува.

Ви йшли сюди спасати Україну,
а врятувати вирішили хвіст.
Ура! Вперед! Довічно гнути спину
вам на здоров’я! Дух згорів, мов ґніт.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі — голови схилили до землі.
Але й по вас ідуть усі нечисті,
по вас, високочолі на чолі.

" Дихати"
Ко СеРж.


Дихати!
Переливати кисневі перли атомів у легені мегаполісів!
Дихати!
Чавити голими ногами свіжий виноградний сік !
Ликами хмар, наче перед заняттями йогою,
Вільно вбирати кожен бажаний збіг.
Дихати!
Не мити діаманти у вонючій Америці,
Не нумерувати канонади днів і вихідні.
Просто ,бігти до того, хто носить звичайні кросівки!
І не сказати із зайвих гордощів мозгординне : Ні.
Дихати!
Нео!
Дихати!
Квітами на вікні.

погляд крізь тюль
молитва під чорним куполом неба
і бідкання на складність простору
що пронизує дротами головоломок
мозку півкулі здавлені

погляд крізь тюль
молитва за ґратами
тюрми свого сум’яття
і подяка за тюльку віри
на сніданок обід і вечерю
в обмін на спокій
в обмін на зіржавлення
в обмін на смерть

погляд крізь тюль
молитва в розчині
концентрованої кислоти існування
і звинувачення в рідкості
дощу психотропного
і сонця збуджувального
бо видзьобує печінку
безкрилість наша

погляд крізь тюль
молитва за межею чекання
і возвеличення безодні невідомого
де потонути хочу

погляд крізь тюль
молитва посеред невіри і невіруючих
і вдоволення виросле з непідкоримості
бо один я такий

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, к тебе вернутся.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:00

Нет не какого тут соблазна.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, что жизнь попустит.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:02

Портрет рисую ложкой по столу,
Не понимаю, почему грущу.
Соблазна нет, в столице европейской,
Когда сидишь в кафе, а некому не близкий.

Так одиноко, чай с пирожным,
Портрет не полный, но тревожит.
Желание вернуть что было,
Уже давно, давно забыто.

Николай Блоха 27.02.09 г. 02:23

Нет не какого тут соблазна.
Столично всё однообразно,
Мелькают лица, нет родных.
И безразлично Киев иль Париж.

Чуть больше улиц незнакомых,
В которых нет историй небольших,
Участником каких ты был.
Возможно поздно очутился здесь.

Николай Блоха. 27.02.09 г. 02:43

Зима. Плюс п’ять. І зуби по полицях.
Собор Покровський. Пиріжків кориця
На метрів сім від білого кіоску
заплутала свій запах у волоссі.

Стаканчик штучний кави з автомату.
Зігріє руки напій гіркуватий.
Обмане післясмак мій рот, язик і шлунок.
Дзвін з язиком злились у поцілунок.

Прочани валять у неділю зрання.
На службу одягли красиві вбрання.
Сьогодні свято. Може, Водохреща?
Тоді із кавою стою тут недоречно.

І Бог, в якого вірив я в дитинстві
Мені накаже: Забирайся звідси.
Та я піду… Із запахом кориці
І кавою, в міцній людській десниці.

Привіталась Ганнуся і тихо присіла на лаву,
Де тепер її космос, що коси розчісує ніжно.
Ти поглянь, тільки глянь, як довкола грайливо і вічно!
– Щоб Купава подихав, я з космосу – тілом у трави...

Цей асфальт, це каміння, цей погляд байдужий і гострий.
Що до вроків мені, як прозріння відбудеться скоро?
Я вже звикла: вдих – видих… І квіти тут штучні і гості,
А вжахнутися гострого – сором, який же це сором!

Тільки сльози блакитні впадуть у долоні байдуже.
Тільки очі поблякнуть, неначе розбитий ліхтарик.
Ці долоні – запестять, ці стегна у шалі – задушать,
Ця дурна – пожаліє й ніколи тебе не насварить…

Я вернуся на землю. Чи очі мені розбинтують?
Янгол помсти – любов – намалює строкатий рум’янець.
Задихнуся цим щемом, ковтну його весь, ніби кулю!
.Ну, Ганнусю, привіт.
Пригостись зі святого Грааля.

Асфальтна туга…
Така стара вона.
Як з ліпшим другом,
Йду в поле з травами.
Іду від себе
З дідами радитись:
Як там на небі?
Де більше радості?
У вишиванці я,
Трава – в зеленому.
Діди – вигнанці
Зі світу ленінів.
Дід – бас, я – альтом
В траві зрослися:
Під тріск асфальту
Тягнемо пісню.

Упадеш,
                 не заплачеш -
І буде тобі не боляче.
Обпечешся,
                         подмеш -
І стане тобі не страшно.
Не здригнешся
                         від жаху
На вулиці темній, по́ночі,
І себе подолаєш,
                       як ворога -
                                           врукопашну...

Ти була пожиттєво знеславленою й закланною,
А на небо ішла, як мучениця – святою,
           Бо ніколи не сіяло небо своєю манною,
           І ламало тебе, мов гілочку сухостою.

Ще відлунюють темні віки дівочими зойками,
А новітні знову шукають царівен - бранок.
           Темний сум у очах - зерня́тками в жовтім бойкені,
           А у душах – каміння
                                                 скалками
                                                                гострогранок...
Упадеш,
                 не заплачеш -
                                           і буде тобі не боляче.
Обпечешся,
                        а вітер
                                      вигоїть, на порозі...
Тільки віруй, -
                       і будеш у світі
                                                      мамою, сонечком.
Ти тримайся -
                       навіть билинкою при дорозі.

Я ніколи не думав, що жити дорівнює бути;
що існують русалки, заховані в безмір води.
Все життя — океан, що мені не пройти — потонути,
11 — віщує холодну самотність біди.

А чи довго іти? Чи повернеться море до річки?
Чи побачать сліди вороття, хто не має очей?
В суверенному марші крокують безтілі калічки...
33 — це утома від слів, а тим більше, речей.

На дорозі жалю я побачив табличку в майбутнє.
Тільки шлях, як дійти, хто писав, не лишив до кінця.
За весною весна, за туманом — щось, певно, непутнє.
Тільки я поглядаю на небо очима ченця.

Коли ти вирвешся з цієї тиші яку супроводжує пожовкле листя
Коли я вирвусь з оцих білих стін які створюють втіху спокою
Восени обов’язково в жовтні
Коли сипатиме нудний дощ
По порожніх вулицях стрімко тікатиме сміття
Разом з дощовою водою
Те сміття що ховається в наших з тобою шлунках
Те сміття що накопичувалось роками
Ті образи перше кохання домашнє вино
Злите з фронтової заначки діда
ті обіцянки холодні революційні нариси ночі
твої обморожені щічки мої перші розчарування

ця країна не знає слів не залежності
ця країна не звикла до самостійності
в цій країні окрім впертості
забагато меланхолії і дурепості
в цій країні міста поділені рисами гонору
обвалами шахт та липневими водами
в цих запорізьких ранкових туманах
відчувається запах коксу і мертвих душ
що літають над Прикарпаттям
наче святі місіонери ООН

ти повернулася в цю країну щоб відчути присмак порожніх вокзалів
по яких блукають твої дитячі кроки
твій перукар заніс до твоєї крові вірус СНІДу
та все одно ти повернулась у цю країну
ти повертатимешся сюди кожної осені
тільки тут осінь стає сестрою
тільки тут коли відлітають птахи
та заробітчани ділять гроші на привокзальній площі
коли падає листя і холодний вітер виє у скроні
ти повертатимешся в ті місця де блукає холод
ти повертатимешся сюди бо тут не світяться твої шрами
сховані під вишитою сорочкою

Ми дуже часто скаржимось усі:
Розплодилося нівроку зло на землі,
Правда з брехнею п’ють на брудершафт,
Помінялися ролями жертва та кат.

Спробуй тепер щось зрозуміть у житті,
Все переплуталося в нашім бутті.
Хутчій панцир остороги одягнім,
Спробуєм від лиха врятуватися в нім!

Серцем й душею ми чисті самі:
Не вбиваєм, не крадем, - не блукаєм в пітьмі,
Совість наша спокійна від усяких докорів,
Лиш би спастия від дикого світу сваволі!

А можливо подумати пора,
Чому усюди біда снува, снува…
Якби жили всі гідно і по честі,
Не мало б зло між нами місця!

Можливо, час згадати крадькома,
Чи не байдужа нам чиясь біда?
Чи окраєць хліба сироті ми подали?
Чи ганьбить невинного спинити помогли?

Чи вхопили ми брехню за язик?
Чи почули чийсь зболений крик?
Чи не дали над святим поглумиться?
Чи завадили чиїйсь мрії розбиться?

Ми чинили по совісті чи боялись?
У мушлю індиферентності ховались...
А ждемо всі щастя апріорі,
Як будемо байдужі – не бачити його нам апостеріорі!

чи винна в тому я, що вірила вітрам,
чи винна в тому, що на поклик їх озвалась,
складала іспити на віру й витривалість -
полóтна марень вилітали з білих рам...
на ринок трапила,
коли шукала храм -

і била осінь у здивоване лице,
і не світився вихід на небесній мапі,
мої шляхи переділили строго навпіл
безмовний митар і лестивий фарисей -
і досі думаю,
по той я бік
чи цей…

а доки визначусь, ніхто не зачекав:
відтяли мову і забрали до штрафбату,
там номер видали і паперові лати,
гранату в груди – і в руці лежить чекá,
і я лежу на полі –
тиха і гірка

побудка!
сонце надавало стусанів
і замість кави наточило в каску магми…
як не злетіло все до бісової мами?!
і генерал мій не на жарт осатанів:
призначив карцер
ідентично сірих днів

в одній упряжці - я, думки і таргани,
як біль - реальні, нероздільні - як родина,
напосідали і жадоба, і гординя...
а ми давали бій, і гинули вони:
у цих забавах і діждалися весни,

весни-амністії!
всі шапки на-горá!
утіха в горлі застрягає, наче кістка,
і я світами йду, немов недобра звістка,
дзвенить мій дзвоник -
і цілує клямки брам
та божевільна,
що повірила вітрам.

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..

Мозок вперто долає фрустрацію
Під таночок племен алжирських,
Що туристи втяли на станції
Київ-Пасажирський.

Черевики із „Львіввзуттєвфаб”,
Капелюшок „маде ін Франція”,
Спів мобільників, крики нахаб –
Танець станції.

Хтось навушникам мимлить вдогоду,
Я читаю, хтось светрик плете,
Десь за спиною лають погоду,
Всі окремо. Всі різні. Проте

Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стаханівці й ледарі.

На Волині десь буду вранці я,
Та згадаю таночок алжирський.
Нас усіх тут єднала станція
Київ-Пасажирський.

на твої тонкопері вірші
нагодилася татарва:
скубоне - ті не стануть гірші,
не жалій - то лише слова

накраде - і тікає в юрту
і скандує тобі - не руш!
не лякайся - стають до гурту
біля тебе десятки душ

хто позаздрить - закине камінь,
роги виставить, наче цап -
тільки істини між рядками
недосяжні для хижих лап

пазли, зліплені із чужого -
тільки тіні живих чудес,
і зникає орда прожогом –
залишаючи тло бліде

бо правдиве твоє кресало
запалило нові світи,
нам журитися не пристало -
стільки треба іще пройти…

Вірш вечірній

Вечір – старий сивий чернець –
В ризах із розшивкою золотою,
Під вільховий хор, мирує мене
тобою.
Тіл розігріто-курний ладан
В церкві з туману. Зовсім сп’янів
і тверджу тебе,
як апостольське Послання
мені.
І ширшає голос.
Замало простору.
Затісно на фресках квітам.
Я у тобі роблюся апостольно
Спокійний…
Святий…
Світлий…

Світлий вірш

Кам’яніє самотнє ліхтарне світло,
а Ти – мінлива.
Як я іду,
вростаю в шляхів тло
дивишся.
Мозку спинному,
нервам моїм чутна,
стоїш невіддільно у світлі.
А я у темряву
самотність свою волочу
сізіфову.
Ліхтар нависає, розп’яття наче,
пропалює душі моєї китайку латану.
А я у світла тебе так хочу
Відвоювати.

Червоний

Обрій під сонце прогнув хребет,
а мені б лиш з червоних сукенки обіймів
Тебе
вийняти.
І купати у теплих потоках пальців.
Загорнути у червінь західну червня.
Колисати тебе,
як пшениць грація
зерня.
А мені б серцем, як Ківш, великим
зачерпнути Тебе з неба
всю,
як вимріяв.
А мені б для очей твоїх,
журавлів закликаних,
стати
вирієм.

розсипається птаство ніби з руки насіння
і ряднина над ним розіпнута синя-синя
значить випаде сніг - дарма не чекай спасіння
переждемо і перебудемо – ти і я

і сніги забіліють пишні як горностаї
говори гомони моя найцінніша з таїн
обірвалася пісня бачиш - я відлітаю
після зникнення мусить бути пора появ

після холоду мусить бути пора відлиги,
затискаю долоні зимні кричу - оклигай
ми усі відіграли ігри своєї ліги
і закрито сезон допіру і до весни

і закриті до скрині давні перестороги
зачепились ми за гачки за свої пороги
і летять не сповиті місяцем круторогим
снігові пластівці - і наше спасіння в них

Змахну кохання крихтами зі столу,
І підгодую ними птаху синю,
Лети собі, обскубана і квола,
І на втрапляй у пастки й баговиння,
Я не тримаю, інші не зупинять
Має бридке, маленьке каченятко,
В оперенні вертайся лебединім.
Захочеш в замок, а захочеш - в ятку.

розумієш ми щось -
не збагну –
загубили у грудні
то здається слова
що їх мусив сказати по ролі
мовчазливо-німа
ця зима
замерзала у студні
ніби хтось переплутав
всі коди й паролі

розумієш знайти
не можливо у пам’яті ліків
не провізор з аптеки
напише рецепт нам на аркуші чистім
нерозбірливим почерком
трійки отруюють лики
буцегарень
Бригідок
Колим
пропонуючи сісти

><

апогей бджіл-думок як ацтецький бог Уїцилопочтлі
в’яже медом вузли на солодких рамкових екранах
прочитай - їх тобі я відправив сьогодні по пошті
може вузлики ці приведуть у священну Астлану

тун пройшов і майєб загортає нещасні години
від хаабу лишилась лиш згадка >дві_тисячі_восьмий<

><

без ялинок й шампанського
(к)роки у вічність пролинуть
бо назустріч ордою брехливою йде газоносний
там де кров запеклася
у секторі Газа і газом
коляду осквернила
навік двоголових масонів завія
загубилась в снігах
але віра зігріє всіх разом
а слова то пусте
віднайдуться...

і все зрозумієш

спати_спити до дна всі іспити
й не хмеліти - бо хміль як біль
заважає шукати істину
не у ранках
а у собі

не приймати на душу градуси
і не гнутись під їх кутом
без розсолу прозріти радістю
сльози вмити
та не з вином

і бажати усім без винятку
«будьмо!»
хлопці-дівчата!
де
загубили себе у вирію
хто дорогу назад знайде
серед хмар амарето-допінгу
відшукай в терпкий світ вікно
щоб дивитись екранну «хроніку»
пропустивши вперед кіно
де «кумарити» разом з Гітою
не відмовився б Радж Кумар

а літа пролетіли літерним

збігли літрами

і нема!


] [


сяєвом нишком луняться кроки
вбік під іржею правд
серцем не відаємо «допоки»
буде тривати гра

де на коні примарних снотіней
ближче до скону сльози
білі світи накреслених ліній
стелять охрестя зим

ляжуть степами
лісами
го'рами
і на чумацький шлях

зашпори в руки

бо нині зорями
в душу зима ввійшла


] [


самовдумано самовбивчо
поринаю в шалений вир
і шукаю своє обличчя
у словах де старий позір
відслуховую неб ячання
і в отінні забутих фраз
віддаю себе на заклання
тих висот де нема поразк
відокремлююсь покремнево
і запалюю світу мить
щоб стозорний кавалок неба
міг в дорозі комусь світить